~ Спогад 9 ~

Листопад 1996 року

Гоґвортс

 

У коридорах уже панувала ніч. 

Замок затих. Ніч повільно просочилася в кожен коридор, осіла в камені, в тінях між арками, у тьмяному світлі смолоскипів. Кроки звучали глухо, віддаючись під склепінням.

Герміона і Драко йшли поруч, жваво перекидаючись репліками, наче вся ця тиша існувала десь окремо від них, а світло з паличок ковзало по кам’яній підлозі попереду.

— Ти взагалі чимось ще займаєшся у вільний час? — раптом спитав Драко. — Я завжди бачу тебе лише над книжками… Ти хоч інколи від них відриваєшся?

У відповідь та лише здивовано скосила на нього очі.

— Так, звісно. 

Його прискіпливий погляд чітко дав зрозуміти, що цього йому недостатньо, і, зітхнувши, вона додала:

— Сьогодні, наприклад, я… — вона на мить замислилася, ніби підбираючи відповідь. — Допомагала дівчатам вирізати гарбузи.

— І навіщо? — вигнув брову Драко.

— Скоро ж Гелловін, — відповіла вона, ще більше дивуючись. — Треба прикрасити вітальню.

Обличчя Драко було красномовним як ніколи, тож висновок напрошувався сам:

— Ви, схоже, такого не робите.

Драко ліниво похитав головою, криво всміхнувшись:

— Салазаре збав. Це ж повна гидота.

— Що ж, а ми робимо, — сказала Герміона. — І це, між іншим, дуже мило. Об’єднує факультет.

— Дарма змарнований час, Ґрейнджер, — відмахнувся він. — Могли б просто розставити все сімейство Візлі по вітальні — ефект був би той самий. 

Нахиливши голову, вона глянула на нього.

Боже, та він аж світиться — так задоволений собою. 

І Герміона не втрималася — роздратовано штовхнула його в плече. Той лише ширше всміхнувся, провівши її поглядом.

— Але я не про це питаю, — додав, рушаючи поруч. — Що ти робиш такого, що тобі справді подобається? Не рахуючи твоєї дивної манії розгадувати всі таємниці світу.

— Що ж… Треба подумати. Зазвичай я читаю. Роблю домашнє. Іноді ще й не лише своє, а…

— Хм, та невже? А по тобі й не скажеш, — невинно кинув Драко.

Вона кинула на нього вбивчий погляд.

— Щось іще?

Герміона на мить замислилася.

— Ну… ще я гуляю з Гаррі й Роном.

— Звучить як вирок, — пробурмотів він.

— Дивно чути таке від людини, яка оточує себе такими, як Креб і Гойл, — випалила Герміона, націливши на нього паличку.

На мить здалося, що його обличчя різко похолодніло.

— Вони мені не друзі, — холодно відповів він. — Ніколи ними не були.

Герміона уважніше придивилася до нього, явно не очікуючи такої реакції на свій невинний жарт.

— І взагалі, — додав він, — я не вірю в дружбу. Мені завжди казали: дружба — це лише зручний спосіб приховати чиюсь вигоду.

На цих словах Герміона аж зупинилася.

— Боже… Та з тобою все гірше, ніж я думала, — видихнула ледь чутно.

Драко здивовано зиркнув на неї. Очі метнулися вбік, потім назад — ніби він раптом усвідомив, що сказав зайве.

— Що ж, — сказала вона, рушаючи далі, — це твоя думка.

Він не одразу рушив за нею. 

Ще мить стояв, уважно вдивляючись у її спину, ніби намагався щось у ній розгадати. Погляд ковзнув по плечах, затримався — ніби він вагався.

А тоді все ж таки наздогнав її.

— Отже, ти не згодна, — мовив він, зазираючи їй в обличчя.

— Поправка: я абсолютно не згодна. 

Мелфой якийсь час просто мовчав, дивлячись на неї й уважно слухаючи:

— Драко, так не можна жити — відмовитися від усіх і бути самому по собі.

Вона глянула на нього — трохи збентежено.

— Принаймні я б так не змогла.

Між ними запала дивна тиша, перш ніж Драко нарешті запитав її:

— І як комусь, як ти, так не пощастило зв’язатися з Поттером і Візлі?

— Не кажи так, — одразу відрізала вона. — Рон і Гаррі — мої друзі. Єдині друзі, які в мене колись були. Ну, якщо не рахувати Криволапика.

— Криволапика? — перепитав Драко. — Це що, ім’я ельфа?

— Та ні ж, — обурилась Герміона. — Це мій кіт.

— Он воно як… — протягнув він. — Бачу, тебе до котів ще з другого курсу тягне.

Герміона замахнулась на нього паличкою.

— Агов, — він відмахнувся від неї, наче не сприймав загрозу всерйоз. — Це називається почуття гумору. Чула про таке?

— Ні, — сухо відказала вона, схрещуючи руки на грудях, — як і ти, вочевидь.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ — і зникла.

Вони рушили далі. Світло смолоскипів ковзало по його обличчю, змінюючи риси з кожним кроком, і Герміона ловила себе на тому, що знову не може відвести від нього погляду.

Невже він і справді настільки красивий, як вважають Патіл і Браун?

Від цієї думки вона різко струснула головою.

 Ні. 

Ні, ні, ні.

Аби якось опанувати себе й відвести думки вбік, вирішила змінити тему.

— А як щодо тебе? — спитала вона. — У тебе були якісь улюбленці вдома?

— Ні.

— Чому ж?

Драко злегка скривився.

— Батько їх не любив. Тому довго вони не затримувались.

Герміона повільно повернула голову до нього, але не стала розпитувати далі.

— То що тобі подобається? — спитала натомість. — Чим ти займаєшся у вільний час? До чого тебе тягне?

Кілька кроків Мелфой мовчав, ніби щось ретельно обдумуючи. Що, взагалі-то, було дивно — питання ж насправді не таке вже й складне.

— Знаєш, — нарешті сказав він, — ти, мабуть, перша, хто запитав мене про це.

Герміона глянула на нього вражено.

— Я завжди просто робив те, що від мене очікували. Або те, що мусив.

Між ними повисла коротка тиша. 

Коли Герміона м’яко усміхнулася до нього і заговорила:

— Що ж… Тоді хочу бути першою, хто почує відповідь.

Драко якусь мить дивився під ноги.

— Дай вгадаю. Це квідич? — припустила вона.

— Ні.

Погляд різко ковзнув до нього — здивований, майже недовірливий.

— Ні?- перепитала вона.

На це Драко важко зітхнув і ліниво змахнув паличкою, від чого світло розсипалося в різні боки.

— Ґрейнджер, те, що твої Поттер і Візлі схиблені на квідичі, ще не означає, що…

Раптом вона різко зупинилася, загороджуючи йому шлях.

— Стривай. Але ж я бачила тебе сьогодні в льотній мантії. І з мітлою.

— І що з того? Усі літають.

На її обличчі заграла хитра усмішка.

— У таку погоду? Пф, ні. Далеко не всі, — кинула вона, пильно вивчаючи його. — Гаразд, готова припустити, що ти справді не любиш квідич… проте любиш літати. Так?

Драко зітхнув — коротко, ніби його спіймали на чомусь особистому.

— Так, дійсно. Я люблю літати, — буркнув він. — Задоволена собою?

Тріумфальна усмішка.

— Ще й як.

У відповідь Мелфой тихо всміхнувся. Та, помітивши, що вона не зводить із нього очей, ледь напружився.

— Щось іще?

— Чому ти так любиш літати? Що тобі в цьому подобається найбільше?

— Гадки не маю… — він замислився, крокуючи далі. — Просто з дитинства це вмію. Та й усе.

— Зрозуміло, — кивнула вона.

Їхні кроки знову злилися з нічною тишею коридору, світло паличок тихо ковзало попереду.

Раптом він зупинився і Герміона озирнулася, чекаючи. Драко якусь мить стояв, крутячи в пальцях паличку.

— Відчуття польоту, — нарешті озвався він. — Ось що мені подобається. Коли я там, у небі… я по-справжньому вільний і… щасливий, — на мить відвів погляд убік. — Бо все інше раптом втрачає значення. Лишаємося тільки я… і небо.

Герміона дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

І водночас — ніби давно знала.

Вона пам’ятала різного Драко. Зарозумілого. Холодного. Глузливого. Різкого до жорстокості. Замкненого настільки, що здавалося — до нього взагалі неможливо дістатися.

Але такого…

Щирого.

Без цієї звичної маски.

Такого вона бачила рідко.

Занадто рідко.

Хоча їй хотілося б значно частіше бачити його таким.

І від цієї думки щось тихо, майже непомітно стиснулося всередині.

— Якщо ти так любиш літати, — тихо спитала вона, — чому тоді перестав грати у квідич?

Драко криво всміхнувся.

— Занадто багато людей,  шуму і зайвих рухів. Іноді хочеться просто побути самому. Подалі від усього цього. Провітрити голову, розумієш?

— Чи розумію я? — Герміона пирхнула. — Повір, якби не розуміла, ти б навряд чи знайшов мене сьогодні в тій кімнаті в такому стані.

Його миттєво погляд посерйознішав.

— Не хочеш поговорити про те, що сталося?

Чорт.

Схоже, це було зайвим.

— Про що ти? — спитала вона, вдаючи цілковите нерозуміння.

— Про твій жорстокий напад на нещасний манекен, — сухо відказав він.

Та герміона завзято мовчала далі.

— Знаєш, — продовжив Драко, — я навіть замислився, чи варто було мені взагалі заходити. Ти була така зла..

Герміона повернула паличку в його бік, і світло вихопило його обличчя з темряви. На ньому читалося щире здивування.

— Ти навіть на мене так не злишся, — кинув Драко. — А це вже трохи зачіпає.

Усмішка все ж торкнулася її губ і Драко одразу це вловив.

— Так, я була зла, — зізналася вона. — І мені треба було просто… випустити гнів.

— М-м. І хто ж цього разу?, — протягнув він. —Поттер чи Візлі?

У пам’яті спливли Рон і Лаванда.

У грудях боляче стиснулося.

І навіть у цій напівтемряві він, здається, вловив кожну зміну на її обличчі — надто вже уважно вдивлявся, ніби читав її між рядків.

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Отже, Візлі. Цікаво.

Що ж…Не дивно, що він ні з ким не дружить. 

Він аж надто добре бачить тебе наскрізь!

Вдаючи цілковиту байдужість, Герміона закотила очі й рушила далі, намагаючись утекти від цієї теми.

— І що ж таке? — не відставав він, прискорюючи крок. — Найкраща учениця Гоґвортсу нарешті зрозуміла, що рудий їй не пара?

Крок обірвався. Вона різко обернулася до нього. На що Драко лише глянув із тим самим зухвалим виразом, який промовляв без слів: О, отже, я влучив. Та ще й у самісіньке яблучко!

— Може, змінимо тему? — холодно спитала вона. — І підемо вже перевіряти східне крило?

Мелфой гучно присвиснув.

— Чорт забирай. Що ж такого накоїв твій рудий недоумок, що ти аж так кипиш?

— По-перше, він не недоумок. Годі вже його так називати!

— Спірно.

— І він не мій, — відрізала вона.

— Невже? —  Драко аж щиро здивувався. — Як так?

Погляд мимоволі ковзнув до нього.

Як так?

Якби ж я сама знала, Драко.

І знайомий біль знову стиснув груди…

— Просто… я його не цікавлю. Ось і все, — сказала вона, дивлячись уперед, а тоді відразу ж гордо задерла підборіддя. — Як і він мене. До речі.

— Не цікавиш, значить… — повторив Драко тихо.

— Так, не цікавлю, — випалила вона, стискаючи паличку так, що пальці побіліли. — Чого вже не скажеш про Лаванду Браун…

І в ту ж секунду Герміона зрозуміла, що щойно сказала.

Ти ідіотка, Герміоно.

Це вже вкотре за сьогодні, га?

— Браун, Браун, Браун… — протягнув Драко, ніби смакуючи ім’я на язиці.

Раптом його обличчя прояснилося.

— Ах точно. Браун. Згадав.

Герміона й далі вперто грала в цю свою гру — удавану байдужість — і рушила вперед. Адже вона відчувала всім тілом: що б Драко зараз не сказав — їй це не сподобається.

Без сумніву.

— Здається, вона нічогенька така, ця Браун.

І в якийсь момент самоконтроль просто дав тріщину — Герміона різко зупинилася й втупилася в нього, не приховуючи щирого шоку.

— Браун? — перепитала вона. — «Нічогенька»?

— Ага, — кинув він байдуже й повільно ковзнув поглядом по стіні.

Насправді ж він ледве стримував усмішку — вигляд Герміони, що аж кипіла від гніву, його відверто забавляв. У куточках губ уже сіпалося щось близьке до посмішки, але Драко вперто зберігав на обличчі ту саму байдужу маску.

Герміона ж крокувала поруч, гучно відбиваючи підборами кожен крок, різко змахуючи руками, ніби намагалася виплеснути цю лють у повітря. 

— Я… — вона різко видихнула, навіть не дивлячись на нього, — я просто не можу в це повірити. Що чую подібне ще й… від тебе!

— М-м? — невинно кинув він.

— Пф, — фиркнула Герміона, відводячи погляд. — Я такої… непоказної дівчини ще в житті не бачила!

— Справді?

Шалений погляд метнувся в його бік, і Герміона тут же, майже поспіхом, додала:

 — До того ж… вона ще й дурненька, Драко! 

— Не знаю, не знаю, — протягнув Драко з показною серйозністю, навіть не глянувши на неї.

І ця стримана реакція стала останньою краплею — вона різко спинилася біля нього і, не стримавшись, випалила:

— Та вона ж дурна як теля! Тільки й робить, що пліткує, хіхікає й крутиться навколо хлопців!

Його обличчя на мить ніби завмерло.

А тоді — тріснуло.

Звична байдужа маска дала збій: брови різко зійшлися, погляд застиг на ній — відкритий, майже беззахисний у своєму щирому подиві. Він навіть не одразу відповів, просто витріщився, ніби вперше бачив її такою.

— Як скажеш, — тихо відгукнувся він, усе ще ковзаючи поглядом по ній — від її обличчя до зімкнутих кулаків.

Вона різко видихнула — і за мить вони знову рушили поруч, ніби нічого не сталося. 

Їхній “чергувальний” променад тривав далі, та цього разу між ними зависла натягнута тиша.

Драко раз по раз косився на неї, тоді як Герміона й досі кипіла — настільки, що здавалося, ще трохи, і від неї піде пара. Вона час від часу різко зиркала в його бік, одразу ж відводячи погляд, ніби боялася, що не витримає знову.

— І я вже казала, що вона ще та вертихвістка? — раптово випалила вона.

Та Мелфой все ще мовчав, занурений у свої думки. Навіть не дивився на неї. 

І це, звісно, їй не сподобалося — Герміона миттєво насупилася.

— Я кажу, що вона…

— Я почув, — нарешті озвався він, переводячи на неї погляд.

Вона збентежено кліпнула, а тоді розправила плечі, трохи задерши підборіддя.

— А… ну, добре, — кинула вона, покосившись на нього. — Це просто щоб ти знав.

Кутики його губ криво смикнулися в усмішці. 

— То що вона тобі зробила? — спитав він уже м’якше. — Ця Браун.

Лише зараз усвідомивши, в яке становище вляпалася, Герміона різко стулила губи й уперто замовкла.

— Це ж через неї ти вилетіла з Великої зали, так?

Важке зітхання вирвалося з її грудей.

Усе ти знаєш, Мелфою, — подумала вона, відводячи погляд.

І все, що вона змогла з себе витиснути в цю мить:

— Це вже не має значення.

— Має, — наполіг Драко. — Інакше ти б не виглядала такою пригніченою.

Їхні погляди зіштовхнулися: її — темно-карий, мов розігрітий бурштин, сповнений емоцій, що от-от вирвуться назовні; його — крижано-сірий, холодний, мов сталь, але цього разу надто уважний… майже пронизливий.

Між ними ніби щось натягнулося — невидиме, але відчутне до болю. Вона мовчала ще кілька секунд.  А потім — не витримала. 

Ця думка надто довго гризла її зсередини:

— Так, я пригнічена. Дуже пригнічена, — визнала вона, зриваючись. — Бо між нами з Роном… усе складно… А тепер ще й ця… ця…

Слова застрягли в горлі.

І в ту ж мить у свідомість різко врізався голос — солодкий і самовпевнений:

«Ну звісно. Ти ж для нього лише друг. А Ронові, в першу чергу, потрібна дівчина.»

«Так. А чому б і ні? Я гарна, харизматична, компанійська. І, знаєш, у мене є різноманітні інтереси. Не тільки сидіти й гризти книжки.»

Біль різко відгукнувся десь під ребрами. 

Герміона раптово зупинилася, ледь торкнувшись його передпліччя — і він одразу завмер, перевівши на неї погляд.

Навколо було темно — коридор потонув у напівмороку, і лише м’яке світло їхніх чарівних паличок виривало з темряви окремі риси. Золотаві відблиски ковзали по її обличчю, підкреслюючи її розбитий, вразливий погляд.

Наступні слова зірвалися з губ — глухо, з гіркотою, що, здавалося, роками сиділа всередині:

— Це ж так очевидно, чи не так? Що між нами нічого не може бути, — тихо мовила вона. 

— Думаю, я не той, до кого варто звертатися з такими питаннями, — тихо відгукнувся Драко.

У відповідь вона лише кивнула, прибираючи руку й сумно скривившись.

— Та я могла й не питати, — тихо мовила вона. — Так і є. Рон… він… у мені й дівчини навіть не бачить.

Драко довго дивився на неї. Його обличчя стало незвично серйозним і непроникним. Коли ж він нарешті заговорив, голос прозвучав спокійно:

— Тоді твій Візлі або сліпий, або ідіот, — відрізав він. — Хоча… Візлі, власне, мізками ніколи не блищав. Тож усе ж таки схиляюся до другого.

Герміона вражено глянула на нього.

Вона не знала, як на це реагувати. Але одного приховати не могла: від його слів їй справді стало легше. Наче щось усередині тихо зрушило з місця.

Драко, здається, хотів сказати щось іще — це читалося в його погляді, у тому, як він ледь відкрив рота… але щось його зупинило. Він різко відвів очі, озирнувся на темний коридор і сухо мовив:

— Здається, тут усе чисто. Що далі за планом?

— Коридор із портретами, — відповіла вона, трохи тихіше, ніж зазвичай. — Ходімо. Он там сходи.

Герміона і Драко звернули за ріг, і вузький коридор одразу поглинув їх у глибшу тінь. Кам’яні сходи піднялися вгору різким прольотом — кілька швидких кроків, і підошви глухо відгукнулися по стертих східцях.

За мить — коридор із портретами, що зустрів їх напівтемрявою й тихим, майже невловимим шурхотом полотен. Світло їхніх паличок ковзало по рядах портретів: темні рами, мовчазні постаті, чиї погляди, здавалося, проводжали їх. Декілька фігур ледь ворушилися у своїх полотнах, але ніхто не озивався.

Між ними двома знову запала дивна тиша. Вона відчувалася у кожному кроці, у кожному випадковому русі, у тому, як вони час від часу майже одночасно повертали голови — і так само швидко відводили погляди.

Мелфой йшов трохи попереду, та раз по раз сповільнювався, ніби несвідомо підлаштовуючись під її крок.

А тоді, не дивлячись на неї, раптом мовив:

— Отже, він тобі просто подобається…

Герміона різко повернула голову.

— Чи це щось більше?

— Що?.. — ледь чутно спитала вона, кліпаючи, ніби не до кінця вірячи почутому.

Драко ковзнув по ній уважним поглядом. На мить затримався — ніби зважував, чи варто взагалі це казати, від чого його щелепа навіть трохи напружилася.

А потім він тихо видихнув, відводячи погляд уперед.

— Візлі. Ти кохаєш його чи просто… сохнеш?

— Перепрошую?

— Ти глуха чи придурюєшся? — не витримав він, уже різкіше. — Я поставив  просте питання.

— Як ти… як ти взагалі можеш про таке питати?

— Не ускладнюй. Просто скажи: так чи ні.

В її очах — чистий шок, що за мить змінився обуренням. Щоки ледь спалахнули, губи стиснулися, ніби вона стримувала слова, які вже рвалися назовні.

— Та як тобі нахабства вистачило?

— Ти наче мене перший день знаєш, — скривився він.

— Це не тема для розмови. Крапка.

Різкий рух — і вона вже проходить повз нього. Не вагаючись, Драко одразу рушає слідом.

— Салазаре, ти що, не можеш просто відповісти? — роздратовано кинув він десь позаду.

— Тобі яке діло? — кинула вона через плече.

— Цікавість. Що ж іще? — відказав він, недбало махнувши між ними двома пальцями. — Бачиш, це заразно. Я від тебе цього набрався!

І тоді вона раптом зупинилася. Різко розвернулася — і вже за мить крокувала просто на нього.

Драко завмер, не зводячи з неї очей.  Стежив, як вона скорочує відстань — крок за кроком. У його погляді — жодного натяку на відступ. 

Вона підійшла впритул — занадто близько, щоб це було випадково.

— Це просто абсурд, — видихнула вона. — Ми не настільки близькі, аби обговорювати подібне.

— «Подібне»? — перепитав він і нахилився ближче, не зводячи з неї очей. На губах смикнулася тінь усмішки. — Та облиш. Я нічого такого не питав, королево драми.

Герміона вдивлялася в його обличчя — у кількох сантиметрах від свого. Настільки близько, що її подих ледь торкався його шкіри. 

І лише за мить змогла вичавити з себе:

— Пропоную вдати, що цієї розмови не було.

І раптом Драко не витримав — тихий сміх зірвався з його губ.

Короткий, хриплуватий.

Такий, що Герміона миттєво спалахнула, відчуваючи, як щоки заливає жар.

— Салазаре, ти б себе зараз бачила, — сміючись випалив Драко. — Наче я тебе не про почуття питаю, а про…

Він раптом замислився, підбираючи слово.

— …злягання.

Герміона спалахнула ще сильніше.

Повітря різко урвалося в груди, вона обурено вдихнула — і, не стримавшись, штовхнула його долонями в груди, агресивно прошипівши:

— Ти… грубий, неотесаний, самовпевнений і… і…

— І? — люб’язно підказав він.

— І я йду геть! — гаркнула Герміона, тупнувши ногою, демонструючи всю серйозність своїх намірів.

На що Драко лише ширше всміхнувся.

— Ну давай, — протягнув він, махнувши рукою. — Іди.

Слова прозвучали надто легко. І це розлютило ще більше: вона різко поправила сумку на плечі, задерла підборіддя — і, стримуючи роздратування, рушила повз нього, вперто не дивлячись у його бік.

Драко й далі стояв, удаючи байдужість, зі схрещеними руками.

— Лише погляньте на неї, — кинув він їй услід. — Я її весь вечір тут розважаю, прикрашаю її пригнічене, сіре життя своєю присутністю, а вона ще сміє мене ображати!

— Це заслужено! — гаркнула Герміона через плече.

— Невже?

— Саме так!

— Здається, ти кудись ішла, — кинув Драко,  примруживши очі.

— А я і йду! 

— Щось я не бачу, — кинув він, оскалившись. — Адже ти досі тут.

Герміона витріщилася на нього.

Пауза зависла між ними — густа, напружена, майже відчутна. Наче повітря перед грозою.

Три.

Два.

Один.

— Ар-р-р! — проричала вона, ледве стримуючись, щоб не жбурнути в нього щось. — Який ти… наглючий!

— Ха, — тільки й відгукнувся він, задерши голову й тріумфально всміхнувшись.

Герміона роздратовано глянула в його бік, потім — у той, куди збиралася піти… і знову на нього.

Щось у ній різко змінилося.

— А знаєш що? — сказала вона. — А я нікуди не йду.

Крок — назад до нього.

Драко аж засяяв від зміни її плану.

— Та невже? Яке розчарування, — протягнув він, теж зробивши крок назустріч, ніби приймаючи виклик.

Вона зупинилася просто навпроти нього й ткнула пальцем йому в груди. Драко повільно перевів погляд — від її пальця до її бурштинових очей.

— Взагалі-то, я перша сюди прийшла, — заявила Герміона. — І це моє чергування, а не твоє. Тож це ти йди геть!

І він широко, відверто всміхнувся їй просто в обличчя.

— Ще чого! Нікуди я не піду. Я староста свого факультету й маю повне право пересуватися коридорами, якщо бачу щось або когось підозрілого. А ти, шановна, зараз виглядаєш саме так.

Вона пирхнула.

Неймовірно…

— Тому ходімо вже, — мовив він так, ніби питання давно вирішене.

І рушив далі. Герміона вражено провела його поглядом — а тоді, на диво самій собі, пішла слідом.

— До речі, — кинув він через плече. — Є ще одне незакрите питання щодо сьогодні.

О ні. Його надто веселий тон не обіцяв нічого хорошого.

— Може, вже досить питань на сьогодні?

— Ні, не досить.

Він навіть не задумався.

— Так ось. Якого біса ти і твої подружки витріщалися сьогодні у Великій залі? Про що ви там кудахкали?

Герміона завмерла.

Усе всередині різко похололо.

Отже… він усе ж таки бачив. Те безглузде, дитяче видовище. Їхні перешіптування. Погляди. Той ідіотський сміх Браун і Патіл.

Їй стало нестерпно ніяково. Наче це її спіймали на чомусь дрібному, дурному, а не їх.  

Герміона не одразу знайшла, куди подіти свої очі.

— Мене обговорювали, чи не так? — припустив він, ковзнувши по ній поглядом знизу вгору.

І тут, проходячи повз лицаря в обладунках, Драко навмисно спинився, щоб поправити волосся, вдивляючись у своє відображення в полірованому металі.

О, господи… та ви лише погляньте на цього нарциса!

— Хоча це й не дивно, — самовдоволено продовжив він. — Я ж, як-не-як, Мелфой.

Озирнувшись, він впіймав її погляд, усміхнувся — і, не відводячи очей…

Підморгнув.

Їй.

Що ж, Герміона була переконана, що їй неабияк пощастило: мізків у неї значно більше, ніж у Лаванди й Патіл разом узятих, — принаймні достатньо, аби приборкати тих дивних метеликів усередині й натягнути на обличчя гримасу, точнісінько як у Джіні сьогодні за столом.

— Слухай, ти справді думаєш, що світ крутиться навколо тебе, Мелфою? — випалила вона з удавано нудьгуючим тоном.

— Чи я так думаю? Ґрейнджер, лише поглянь на мене. — Він театрально провів рукою вздовж власного обличчя. — Я найгарніший на потоці. Раптом ти забула.

— Невже? — холодно мовила вона, схрестивши руки на грудях. — А я чула дещо іншу інформацію.

Драко одразу насторожився і різко озирнувся.

— Перепрошую? — тепер була його черга дивуватись і обурюватись.

— Та нічого такого… — промовила Герміона, підходячи до одного з портретів на стіні, де мирно паслися дикі коні.

Вона вдавала, ніби розглядає їх із превеликим інтересом.  Хоча насправді відчувала лише його погляд на собі.

Драко не зводив із неї очей. За мить він підійшов ближче — настільки, що це вже відчувалося. Нахилився ще ближче, намагаючись упіймати її погляд, і тихо буркнув:

— Ні-ні. Тут, будь ласка, детальніше.

— Та так, — кинула вона, скосивши на нього погляд. — Кажуть… усяке. Різне…

І, не давши йому більше нічого, вона відвернулася й рушила далі, підсвічуючи портрети з різноманітними дикими тваринами, які вдавала, що уважно розглядає.

Готуйся, Мелфою. Твоя карма вже прийшла по тебе.

Думка промайнула в голові, і вона ледь помітно всміхнулася, прикусивши губу в передчутті.

Позаду пролунали кроки.

Купився.

Не минуло й кількох секунд, як Драко швидко скоротив відстань і став просто перед нею, перегороджуючи шлях.

— Кажи, що знаєш, — абсолютно серйозно мовив він.

Герміона повільно глянула на нього знизу вгору, навмисно витримуючи паузу, перш ніж мовити:

— Ну… наскільки мені відомо, є дехто ще, хто користується більшою популярністю, ніж ти, Драко.

— І хто ж це?

Вона знизала плечима.

— Агов, — він смикнув її за рукав сорочки. — Не змушуй мене повторювати двічі.

І тоді, відчувши, що настав її момент, вона зробила крок уперед — прямо до нього — й урочисто мовила:

— Теодор. Нотт.

І Драко аж змінився на обличчі.

— Брешеш, — сказав він із неприхованим жахом.

Божечки. Яке ж у них, чоловіків, крихке его.

— Анітрохи, — солодко відказала вона. — Абсолютна правда.

— Докази?

— Якось чула це в дівчачому туалеті.

— Сумнівне джерело…

— Ти ж питав, про що ми говорили. Ось тобі правда: ми говорили про те, який Теодор гарний, харизматичний і…

— Нотт? Гарний? — обірвав її Драко так, ніби почув повну єресь. — І в якому ж це місці він гарний?!

Герміона задумливо торкнулася підборіддя.

— Хм… здається, мова йшла про його… цитую: «розкішні каштанові кучері», — протягнула вона.

Мелфой  гучно пирхнув і тут же поправив власне волосся.

— Яка маячня… — обурено почав він. — Який несмак!

Та Герміона лише ледь усміхнулася, геть не збираючись припиняти його тортури.

— О, а ще він популярний, вихований… і, між іншим, має чудове почуття гумору, — додала вона, ніби між іншим.

Раптом Драко витріщився на неї, перш ніж зробити крок вперед.

Тоді він повільно підняв руку. Його вказівний палець зупинився просто перед нею — надто близько, щоб це можна було ігнорувати. 

Герміона спантеличено завмерла, мимоволі переводячи погляд із його пальця на обличчя.

— Останнього я вдам, що не чув, — процідив Драко.

Герміона ледве стримувала сміх, коли він розвернувся і рушив далі, бурмочучи собі під ніс:

— “Користується чималою популярністю”… — перекривив її Драко. — Вони там усі сліпі чи що? Та він же бісів задрот!

— Куди ти? — гукнула Герміона йому вслід. — А як же чергування?

— Поклич Нотта! Хай він з тобою чергує! — гаркнув Драко, навіть не озираючись.

І тут вона дзвінко засміялася вголос. Та вже за мить сміх урвався — наче його просто перерізали.

Тиша коридору раптом здалася надто глибокою. Надто порожньою.
Довгий, темний прохід, картини з тваринами, що ворушилися в напівтемряві, видавали дивні шурхоти й приглушені звуки — усе це миттєво повернуло відчуття реальності: вона залишилася геть сама.

І Герміона різко прискорила крок. Майже перейшла на біг, намагаючись не відставати від тьмяного світла його чарівної палички попереду.

— Агов! Та чекай! Драко! — гукнула вона, на ходу наздоганяючи його.

Відстань між ними скорочувалася.

Ще трохи —

І раптом у наступну мить він різко схопив її за рукав і смикнув убік. Герміона навіть не зрозуміла, що сталося, коли відчула холод кам’яної стіни позаду себе.

Навпроти стояв Драко, впершись руками по обидва боки від її голови, відрізаючи шлях назад. 

Герміона швидко пробіглася по ньому поглядом — його очі були напруженими. Як і все тіло.

Що сталося? Чому він такий?..

Вона вже відкрила рота, щоб щось спитати, коли він різко шикнув.

І тоді пролунав звук: м’яке, протяжне мявкання.

Герміона миттєво округлила очі.

— О ні… це ж місіс Норіс.

Драко звузив очі, вдивляючись у темний коридор.

— Отже, він теж тут… десь поруч, — пробурмотів, явно маючи на увазі Філча.

Ледь за мить коридором прокотився знайомий кашель.

Сухий.

Неприємний.

І слідом — скрипучий голос:

— Киць, киць, киць…

— О, ні, — прошепотіла Герміона. — Він іде сюди. Що нам…

— Тихіше, — різко шикнув Драко.

Він обережно визирнув з-за рогу, оцінив обстановку, тоді знову повернувся до неї.

— Справи кепські, але не безнадійні. Якщо рухатимемось тихо, він нас не почує. І нам вдасться забратися. Йди за мною.

— Добре.

Герміона й Драко рушили швидше, намагаючись не шуміти. Світло паличок ковзало по стінах і портретах, вириваючи з темряви обличчя, що, здавалося, стежили за ними.

Позаду знову пролунав кашель — уже ближче.

— Киць, киць…

Герміона затамувала подих і прискорила крок. Ще трохи — і вони б устигли звернути за ріг.

Та раптом Драко різко завмер.

— ХТО ТУТ?!

Голос Філча гримнув так, що самі стіни, здавалося, підхопили його, розносячи луною: хто тут… хто тут… хто тут…

— Я все чув! — крикнув Філч, озираючись по сторонах.

Вони миттю шмигнули за наступний поворот і завмерли, притиснувшись до стіни, намагаючись навіть не дихати.

Кроки.

Скрип.

Тихе мявкання.

Філч разом зі своєю кішкою повільно перевіряв коридор.

— Стривай-но, — шепнула Герміона. — Ми ж старости. Нам нема чого приховувати.

Драко втупився в неї так, ніби вона щойно сказала найбільшу дурницю в житті.

— Ой, та невже? Схаменись, Ґрейнджер. Філч — недоумок. Він не буде розбиратися, староста ти чи ні. До того часу, як він відведе нас до Макґонеґел і Снейпа, про нашу «вечірню прогулянку» вже пів замку знатиме. Ти цього хочеш?

— Мерлінова борода, — озвався сонний чоловічий голос збоку. — Ви зовсім страх загубили? Чому ви тут? Хто вам дозволив?

Герміона й Драко одночасно озирнулись. Один із портретів прокинувся і вже невдоволено блищав очима.

— Не зараз, старий, — відмахнувся Драко від портрета.

— Що ж робитимемо? — прошепотіла Герміона, нервово кусаючи ніготь великого пальця.

 

— Ти мені скажи, — буркнув він. — Ти ж у нас любителька завдань із зірочкою. Тож уперед. Настав твій зірковий час, Ґрейнджер.

— Шановні, — озвався вже інший портрет жіночим голосом, — якщо самі не спите, то не заважайте іншим!

— Вибачте, вибачте нас… — поспішно прошепотіла Герміона, намагаючись заспокоїти портрети.

Її погляд метнувся вбік, гарячково шукаючи бодай якусь ідею. Драко тим часом визирав із-за рогу, уважно стежачи за Філчем і його кішкою.

— Я придумала, — шепнула вона. — Нам треба відволікти місіс Норіс.

— І чим це нам допоможе?

— Так, чим це вам допоможе? — втрутився ще один портрет.

Драко роздратовано глянув на чоловіка в дивному вбранні на портреті, а потім знову перевів погляд на Герміону — спантеличений, зовсім не розуміючи, до чого вона хилить.

Герміона втомлено зітхнула й, простягнувши руки до Мелфоя, мовила:

— Сам подумай. Якщо ми відвернемо увагу кішки, Філч кинеться за нею.

— Звідки така впевненість? 

— Повір мені, як людині, в якої є кіт, — швидко мовила Герміона, намагаючись втримати його увагу на собі. — Він одразу піде за нею. Запевняю тебе.

— Ха! Знайшла чим пишатися, — пролунав насмішкуватий голос із одного з портретів. — Якимось котом. От у мої часи…

— Салазаре, та стулися вже! — не витримав Драко.

— Драко, — різко прошипіла Герміона, округливши очі.

— Юначе, як ви смієте! — обурився вже інший образ із полотна.

На що Драко лише недбало підняв руку й показав непристойний жест.

І це була помилка — портрети миттєво загомоніли:

— Яке нахабство! Ніякої поваги!

— Ганьба!

— Та що ви взагалі тут робите вночі?!

— Безсоромні діти!

Голоси накладалися один на один, перебивали, зливалися в суцільний гомін. Фігури на полотнах метушилися, жестикулювали, хтось навіть намагався перекричати інших.

— Юначе, у вас будуть великі неприємності, я вам це гарантую! — гримнув старий чаклун із сусіднього портрета.

— Та що ти таке кажеш, — пирхнув Драко, ігноруючи спроби Герміони його зупинити. — Ну ж бо, здивуй мене, старий пердуне.

Запала мертва тиша.

Герміона завмерла, затамувавши подих. Драко стояв із зухвало піднятим підборіддям, а портрет дивився на нього, важко дихаючи від обурення.

У полотні щось напружилося.

Його намальовані груди важко здіймалися.

Очі звузилися.

Губи стиснулися в тонку лінію.

Ще мить — і він повільно, демонстративно набрав у груди повітря.

— Ні, не треба, будь ласка, — прошепотіла Герміона, дивлячись на чоловіка з картини благальним поглядом, хитаючи головою.

— ФІЛЧЕ-Е-Е! — загорлав він на повні груди, розмахуючи руками так широко, що вони ледь не виходили за межі полотна. 

Герміона й Драко одночасно зблідли, обмінявшись коротким, шокованим поглядом.

— Трясця, — вилаявся Драко.

— І що нам тепер робити? — майже пискнула Герміона.

Він різко перевів на неї погляд.

— Переходимо до плану Б.

— Плану Б? Якого плану Б?!

Десь поруч пролунали важкі кроки. 

У темряві вже вималювалася постать — худорлява, згорблена, зі світлом ліхтаря, що рвучко смикалося в руці.

Філч.

— ФІЛЧЕ, ВОНИ ТУТ! — верещав портрет. — СЮДИ!

Кроки пришвидшилися.

— Нумо! Тікаймо! — крикнув Драко.

За мить він уже схопив її за руку й рвонув уперед, тягнучи за собою. Вони мчали коридором, ледь не збиваючися з ніг.

— Порушники-и-и! — волали портрети їм услід. — Порушники!

— А ну стійте! Стійте, я сказав! — загримів позаду Філч.

Драко мчав щосили, різко звертав на поворотах, не випускаючи її руки ні на мить. 

Та Герміона ледь встигала. 

Дихання збивалося, ноги ковзали по кам’яній підлозі, пальці судомно стискали його руку, щоб не втратити рівновагу. Світло палички смикалося в темряві, вириваючи лише уривки коридору попереду — сходи, арки, темні ніші.

Кроки Філча ставали все ближчими.

— Швидше, Ґрейнджер! Він майже тут!

Герміона ледве встигала орієнтуватися в просторі, щоб зрозуміти, куди взагалі вони біжать.  А серце калатало так, ніби от-от вискочить із грудей.

— Сюди! — раптом крикнув Драко.

І щойно вони звернули — врізалися в глухий кут.

— Чорт забирай, — вилаявся він, важко дихаючи. — Прорахувався. Знову, бляха!

Його пальці все ще міцно стискали її руку. 

Герміона гарячково озирнулася довкола — і раптом помітила вузьку стару шафу, притиснуту до стіни.

— Драко, сюди!

Вона різко смикнула його за собою, і він, не ставлячи запитань, пішов слідом. За мить Герміона вже затягнула його в шафу, і дверцята тихо причинилися за ними.

Кілька секунд вони просто стояли там, майже не рухаючись, важко дихаючи в тісноті.

Драко повільно дістав паличку й тихо прошепотів закляття. М’яке світло спалахнуло між ними, вириваючи з темряви їхні обличчя — розчервонілі від бігу, злегка вологі, із збитим диханням.

Тіні лягли різкими лініями, підкреслюючи кожну рису. 

— Отже, ситуація така, — тихо сказав він. — У нас є фора. Тому поки перечекаємо тут і придумаємо, що робити далі.

— Боже, що як він здогадається, що ми тут? — прошепотіла панічно Герміона.

— Ти мене взагалі слухаєш? Нам треба план.

— Мені кінець… — випалила монотонно вона. — Професорка Макґонеґел мене вб’є.

Світло палички ковзнуло по його обличчю, вирізаючи в напівтемряві скептичний вираз.

— Салазаре, не драматизуй.

Та Герміона лише ще глибше поринала у свій панічний монолог:

— Ні, спочатку вона позбавить мене звання старости. Принизливо. Перед усім факультетом. А потім уже вб’є.

— Ґрейнджер, — суворо процідив він, намагаючись повернути ту до реальності.

— Та я вже буду знищена до того моменту. Знищена й принижена. І мені ніколи не змити цього сорому…

Раптом він різко нахилився й затулив їй рота рукою. Герміона різко завмерла, широко розплющивши очі. 

— Та стихни вже нарешті, — прошипів він. 

А тоді, трохи тихіше, майже лагідно:

— Будь ласка.

Герміона розгублено закліпала, щойно він прибрав руку, повільно не зводячи з неї очей.

Здавалося, простір між ними тільки звузився — тихо, майже непомітно, ніби світ сам підштовхнув їх одне до одного. Відступити вже не було куди.

Вона відчувала його надто чітко: тепло його тіла, що огортало, мов невидима хвиля; подих — так близько, що він ледь торкався шкіри, змушуючи її завмерти. І навіть цей майже невловимий рух грудей при кожному вдиху — повільний, рівний — раптом став чимось, від чого неможливо було відвести погляду.

І цю мить вона раптом забула і про Філча, і про його кішку, і про все інше. Наче хтось різко вимкнув звук у всьому світі — і залишилося тільки це дивне, натягнуте до межі мовчання між ними. І він.

Його присутність.

Його тепло.

Його…

Запах. Він накотив раптово — тихо, нестримно, заповнюючи легені разом із повітрям. 

Герміона ледь помітно вдихнула глибше — майже несвідомо, ніби намагаючись вловити щось, що постійно вислизало.

Свіжість… із ледь вловимою фруктовою терпкістю… Здається, яблуко чи щось подібне. Далі проступала легка, майже невловима нота — мов тепла пара від гарячого напою в холодному повітрі. І під цим — тихе, заспокійливе, майже деревне тепло, що осідало десь глибоко під шкірою.

Серце збилося з ритму.

Цей запах…

Перед очима на мить спалахнуло: скляні флакони, легкий рожевий серпанок пари, що звивається над поверхнею… і те саме дивне відчуття — ніби ще крок, і вона зрозуміє.

В ту мить її пронизала думка так раптово, що аж перехопило подих.

Амортенція.

Усвідомлення прийшло раптово, майже болісно чітке. Вона видихнула — трохи нерівно, і Драко навпроти ледь помітно завмер, ніби вловив цю зміну. Відстань між ними скоротилася ще більше, майже до межі, де вже не лишається нічого, окрім подиху й погляду.

Світло його чарівної палички тихо тремтіло, відбиваючись у його очах — холодними, рухливими відблисками. 

Як і того ранку, Герміона знову не змогла відвести від них погляду. В пам’яті майнуло, як Джіні недбало сказала, що вони просто сірі, наче в тумані.

Але це було не так. 

Джіні помилялася…

Вони й справді були сірими — та не туманними. У них було щось інше. Глибше. Наче небо перед осіннім дощем, важке і напружене, або гладка поверхня криги, що приховує під собою темну воду. 

І чим довше вона в них дивилася, тим важче було відірватися.

У нього… неймовірно гарні очі.

Драко, наче відчувши її погляд, повільно підняв очі.

І не просто глянув. 

Він дивився прямо в неї — уважно, пильно, ніби розгортав перед собою книгу, читаючи рядок за рядком. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на вустах і не поспішав зникати.

Мить — і його срібні очі знову знайшли її — бурштинові.

Наче він шукав підтвердження чомусь, про що вона сама ще боялася подумати.

Герміона відчула, як щось усередині напружується до межі. 

Це все було майже нестерпно… 

— Quid pro quo, Ґрейнджер, — тихо, з ледь помітною хрипотою в голосі, промовив Драко.

Її горло раптом так само пересохло.

— Так?

Драко не відповів одразу. Лише затримав погляд на її обличчі, ніби зважуючи щось, даючи тиші між ними розтягнутися ще на мить. І лише тоді тихо запитав:

— Що було третім? Тоді. В амортенції.

Різкий погляд — просто на нього. І подих збився.

— Ти назвала два запахи, — продовжив він тихо, не зводячи з неї очей. — Але було щось іще. І ти так і не сказала тоді…

Він запам’ятав…

Аж тоді…

Думка ковзнула десь зовсім поруч із серцем — і там і залишилася, тривожно тепла.

Простір між ними став ще тіснішим. Ніби кожне його слово вже не просто звучало, а торкалося. Лягало десь під шкірою, відгукуючись тихим, невпевненим тремтінням.

— Що це було? — тихо спитав він знову і, ніби навмисно, нахилився ще ближче.

Так близько, що Герміона мимоволі посунулася назад — настільки, наскільки це взагалі було можливим, аж поки не вперлася спиною в дерев’яну стінку шафи. Вона не відводила погляду — не могла, — але відчувала, як щоки зрадницьки палають.

Ні.

Нізащо.

Не дочекаєшся…

— Зубна паста, — все що випалила вона.

— Брешеш.

— Ні. Я кажу правду.

Та я радше помру, ніж скажу це вголос…

Його губи ледь помітно сіпнулися, а в очах спалахнув той самий дивний блиск, ніби він щойно отримав підтвердження.

— Така правда, як на вербі груші, Ґрейнджер.

Ледь помітне невдоволення ковзнуло її обличчям, а він у відповідь лише трохи нахилив голову, не відводячи погляду.

— Ну ж бо. Скажи мені.

— Ні, — не здалася вона.

І лише тоді Драко нарешті відштовхнувся рукою, трохи відступаючи, ніби даючи їм обом ковток повітря. Простір між ними розширився — зовсім трохи, але цього вистачило, щоб напруга в грудях ослабла.

Герміона вже хотіла видихнути з полегшенням —

Коли він торкнувся дверцят шафи… 

— Якщо не скажеш, я зараз їх відчиню.

Слова Драко змусили її різко підняти на нього очі — в них промайнув справжній жах.

— Ти не посмієш.

— Хочеш перевірити? — тихо, з ледь відчутним викликом озвався він.

Вона затримала подих. Серце билося так голосно, що здавалося — він точно це чує.

— Я все рівно не скажу тобі, — тихо, але твердо відповіла вона, дивлячись йому просто в очі. 

Мертва тиша.

Секунда тягнулася за секундою.

І ця близькість раптом стала не просто простором між ними — вона відчувалася в шкірі, у подиху, в тому, як серце билося трохи швидше, ніж мало б.

Ніхто не поступався.

Ніхто не відводив очей.

І саме тому це вже було не просто мовчання.

Це була боротьба.

Тиха. Вперта. Надто особиста.

Та все ж Драко трохи нахилився вперед, не розриваючи цього контакту, і тихо — майже біля її губ — почав відлік:

— Один…

— Драко, це вже не смішно.

— Два…

— Припини. Ти мене лякаєш.

— Три.

— Ме-у.

Обидва миттєво завмерли.

Десь зовсім поруч, за дверима, пролунало знайоме, роздратоване нявкання — протяжне й вимогливе.

Місіс Норріс.

— О ні, — прошепотіла ледь чутно Герміона.

— Так, моя мила. Ти щось чула, — пролунав голос Філча вже зовсім близько. — Я вже йду!

— Драко…

У її очах промайнуло щось різке, тривожне — майже панічне. Погляд метався, ніби вона вже бачила, чим це закінчиться.

Почувши своє ім’я, він повернувся до неї.

— У мене є план. Але відразу кажу: він шалений.

— Нехай.

Він на мить затримав погляд на її обличчі, ніби переконуючись, що вона справді слухає.

— Просто сиди тут. І що б не сталося — ні звуку.

Голос звучав тихо, зібрано, без жодної вагання.

— Я виберуся, відволічу його й постараюся відвести якомога далі. А ти перечекаєш… і вийдеш звідси лише тоді, коли все стихне. Зрозуміла?

Кроки Філча ставали дедалі ближчими. А Місіс Норріс не припиняла нявкати — навпаки, її голос ставав настирливішим, різкішим, ніби вона вже відчувала їх просто за тонкою дерев’яною стінкою, всім своїм котячим єством.

Герміона встигла лише помітити, як Драко ховає паличку під мантію.

— Стривай… Що це означає? А як же ти?

Він глянув на неї — і раптом ледь усміхнувся. Надто спокійно для цієї ситуації.

— Що таке? — тихо кинув він. — Хвилюєшся за мене, Ґрейнджер?

— Звісно хвилююся! — різко прошепотіла вона, нахиляючись ближче. — Тебе ж можуть відрахувати, якщо спіймають.

На мить замовкла, ніби щось обмірковуючи, і швидко додала:

— Давай я спробую поговорити з ним…

Драко не відповів одразу. Лише дивився на неї — довго, уважно, ніби зважуючи щось зовсім інше, ніж її слова.

Потім тихо, вже без тіні усмішки:

— Не виходь звідси, поки не впевнишся, що нікого немає. Зрозуміла?

— Але ж…

Він різко шикнув, і вони обидва майже одночасно повернули голови в бік кроків, що вже звучали зовсім поруч — важкі, вперті, неминучі. 

Герміона відчула, як поруч із нею напружилося тіло Драко: різко, миттєво, ніби в одну секунду він зібрався весь, до останнього руху, до останнього подиху, мов тятива, натягнута до межі перед пострілом. 

І перш ніж вона встигла щось сказати чи навіть подумати, дверцята шафи рвучко розчинилися, впускаючи всередину різке світло й холод повітря — прямісінько в їхню крихку схованку.

— ПОПАЛИСЯ!

І в ту ж мить Драко зник із поля зору — так раптово, що Герміона навіть не встигла зрозуміти, як саме.

Наступної секунди коридор розітнув пронизливий, майже нелюдський крик.

Філч заверещав так, ніби його справді різонули ножем.

Ошелешена, Герміона обережно прочинила дверцята й визирнула назовні — і на мить просто застигла, не вірячи власним очам.

Білий тхір, спритний і скажено живий, вчепився зубами просто в ніс Філча і звисав з нього, мов скажений маятник, поки той метався коридором, розмахуючи руками й намагаючись його здерти. Його крики зливалися з розлюченим нявканням Місіс Норріс, що крутилася поруч, не наважуючись підступитися ближче. 

Картина була настільки абсурдною, що мозок відмовлявся її приймати.

Герміона затулила рота долонею, ледве стримуючи вигук:

Драко — анімаг!

— Виродок! Паскудник! — верещав Філч.

Тхір, тобто Драко, різко відскочив і шаснув убік, зумисне миготячи перед очима — швидкий, невловимий, ніби дражнив, водночас відволікаючи. Місіс Норріс злякано зашипіла й відступила, притиснувшись до стіни, але не зводила з нього очей.

Та Драко не тікав. 

Навпаки — тримався поруч, не даючи Філчеві відірватися, постійно повертаючи його увагу на себе, ніби затягував у цю безглузду, виснажливу гонитву.

І саме в цей момент старий, уже майже в нестямі від люті, рвонувся до декоративного лицаря в обладунках і вихопив із його рук сокиру.

— Гівнюк пухнастий! Я вб’ю тебе і зроблю з тебе новий комір!

Писк тхора різко прорізав тишу.

І Філч уже замахнувся.

Ні!

Ця думка спалахнула в Герміоні швидше, ніж вона встигла її усвідомити, і разом із нею — безмовне закляття, що зірвалося з її пальців.

Сокира рвонула вгору, вириваючись із рук. І тієї ж миті за нею потягло й самого Філча. Його тіло різко відірвалося від підлоги, ніби підхоплене невидимою силою. Спершу він лише вилаявся — коротко, розгублено, — але вже за секунду почав шалено молотити руками й ногами, намагаючись вхопитися за повітря, яке не мало за що триматися.

— Що за чортівня?! Поставте мене на місце! Присягаюсь, я вас повбиваю! Кляті діти! — волав Філч, зависнувши в повітрі, червоний від люті, безсилий і водночас неймовірно комічний.

Герміона  контролювала закляття, не даючи Філчу злетіти надто високо і щосили стримуючи нервовий сміх і паніку водночас.

І тоді вона рвонула.

Швидко вискочила з шафи, майже не дивлячись під ноги, лише встигнувши помітити білий рух — той самий клубок — і миттєво підхопила його на руки.

— Тікаймо. Швидше!

Тхір навіть не встиг пискнути, як уже опинився притиснутим до неї, а вона різко розвернулася й кинулася бігти.

Коли відстань між ними й коридором стала достатньою, Герміона на ходу різко змахнула паличкою.

Фініте Інкантатем!

Позаду одразу ж пролунав важкий гуркіт і розлючений крик, що прокотився коридорами, віддаючись луною. Герміона навіть не обернулася — лише прискорила крок, чуючи, як услід їй сиплються прокльони Філча.

Вона мчала коридорами, майже не розбираючи дороги, звертаючи навмання, лише б подалі, лише б швидше, поки крики позаду не почали втрачати чіткість, розчиняючись у відлунні. 

Лише тоді, коли навколо стало тихіше, вона дозволила собі зупинитися. Сперлася рукою об холодну стіну й нарешті перевела подих.

Коліна зрадницьки підкосилися, і вона повільно сповзла вниз по каменю, майже не контролюючи цього руху, поки не опинилася нижче, шукаючи хоч якоїсь опори.

І тільки тоді, вже трохи оговтавшись, обережно опустила його з рук на підлогу.

— Хух… — видихнула вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

Очі самі собою заплющилися, коли вона притулилася потилицею до холодної стіни. Холод приємно різонув розпечену шкіру, трохи повертаючи до тями, змушуючи дихати повільніше, глибше. Вона на мить просто завмерла, ловлячи повітря, намагаючись заспокоїти шалений ритм серця.

І саме в цю мить хтось торкнувся її плеча.

Герміона здригнулася, різко розплющила очі й сіпнулася так, що паличка вислизнула з пальців і дзенькнула об камінь.

— Агов, легше. Це лише я.

Драко вже стояв поруч — знову в людській подобі. Він нахилився, швидким, точним рухом підняв паличку й простягнув їй, затримавши її в пальцях на мить довше, ніж потрібно.

— Чого паличками розкидаєшся? Вирішила зробити Олівандра ще багатшим?

— Ти… — видихнула вона, притискаючи долоню до грудей, де серце все ще билося надто швидко. — Дяка Мерліну, це ти.

На його губах з’явилася м’яка усмішка.

— Чому не зробила, як я сказав?

— Бо не могла залишити тебе одного, — відповіла вона, ніби це було найочевидніше у світі. — Чому ж іще?

Мелфой подивився на неї кілька секунд — уважно, майже задумливо — і коротко кивнув.

— Що ж… у цьому вся ти.

Лише тепер, трохи опанувавши себе, Герміона по-справжньому усвідомила:

Драко — анімаг.

Думка відгукнулася всередині дивним, майже нереальним відчуттям. Він стояв перед нею — бліде обличчя вловлювало тьмяне світло, загострюючи риси; біляве волосся трохи вибилося, дихання ще не встигло вирівнятися, а на губах трималася втомлена, але жива усмішка — така, що з’являється після небезпеки, коли адреналін ще не відпустив.

— Як думаєш, він ще шукає нас? — кивнув він кудись убік, прислухаючись.

— Навряд, — випалила вона, скривившись. — Гепнувся він добряче.

Драко тихо пирхнув, а тоді не стримав короткого сміху.

— Що ж, сподіваюсь, завтра в нього все болітиме.

— А я сподіваюсь, що він не згадає, хто це зробив. Або не надумає комусь скаржитися.

— На кого? — фиркнув Драко. — На тхора?

Вони обидва всміхнулися — коротко, майже одночасно, ніби розділивши між собою цей абсурдний момент.

— Та краще не будемо випробовувати долю, — нарешті сказав він, підводячись і простягаючи їй руку. — Забираймося звідси.

На мить Герміона затримала на ньому погляд, дивлячись знизу вгору, ніби ще не зовсім вийшла з того, що щойно сталося.

А потім усе ж подала руку.

Його пальці зімкнулися навколо її — впевнено й тепло — і він легко допоміг їй підвестися. Їхні руки розімкнулися не одразу. Обмінявшись короткими усмішками, вони рушили далі коридорами — тепер уже майже в повній тиші.

Коли вони майже дійшли до ґрифіндорської вітальні, до якої Драко чомусь вирішив її провести, він нарешті озвався:

— Що ж, зізнаюсь, Ґрейнджер, чергування з тобою було просто жахливим.

Герміона повільно повернула до нього втомлений погляд.

— Чого точно не скажеш про твою компанію, — додав він, усміхнувшись. — Давно я так не веселився.

Вона всміхнулась — втомлено, але щиро.

— Знаєш… не думала, що колись скажу це, але з тобою часом не так уже й нестерпно.

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Раніше зі мною було ще веселіше.

— Ти і зараз непогано даєш раду, — пирхнула вона, хитаючи головою. — Не кожного дня мене переслідує Філч, поки староста Слизерину перетворюється на тхора й кусає його за ніс.

— Власне, щодо цього… — почав Драко, трохи нахиливши голову.

— Можеш не перейматися. Звісно, я нікому не розкажу про… — вона на секунду зам’ялася, відводячи погляд, — твій секрет.

Його очі на мить затрималися на ній довше, ніж зазвичай — уважно, тихо, ніби зважуючи щось.

Потім він лише злегка знизав плечима.

— Знаю. 

І вже майже відвернувшись, кинув через плече, ніби між іншим:

— Але якщо все ж розповіси — я прокрадуся до тебе в кімнату й перегризу всі твої улюблені книжки.

Герміона тихо пирхнула, опустивши погляд, але усмішка не зникла.

— Це погроза?

Драко озирнувся востаннє, не виймаючи рук із кишень. У тьмяному світлі коридору його очі на мить зблиснули.

— Це моя тобі обіцянка.

І, всміхаючись, рушив далі коридором, його кроки поступово розчинилися в тиші.

Герміона ще кілька секунд стояла на місці, дивлячись йому вслід, ніби не до кінця вірячи, що все це щойно сталося.

Тиша навколо знову стала звичайною — спокійною, знайомою.

Вона повільно видихнула, проводячи рукою по волоссю. І лише тоді усвідомила, що серце все ще б’ється трохи швидше, ніж мало б.

Ніби щось у цій ночі залишилося з нею.

Щось, що не розчинялося разом із його кроками в темряві коридору.