Розділ девʼятий

 

Тиждень потому

Герміона вже тиждень не виходила з цілительського складу. Вона тонула серед звітів, наказів, нескінченних списків і — найболючіше — листів родичам загиблих.

Ніхто не наважувався її турбувати, й, певно, за це варто було дякувати Монклеру. Тиша, самотність і запах чорнила стали її прихистком. Вона й не заперечувала. Після всього побаченого й пережитого тільки рутинна робота не давала їй остаточно зламатися.

Рон уже повністю оговтався після поранення й навіть повернувся до тренувань. Невіл теж підвівся на ноги — хоча тепер це давалося йому не так легко, як раніше. Він всюди ходив із патерицею, обережно переносячи вагу з ноги на ногу, і через це трохи шкульгав.

Попри все, Невіл і далі працював разом з іншими цілителями. Хоч він і рухався повільніше, ніж звик, але вперто не дозволяв нікому підхоплювати його під руку чи щось подавати — хотів упоратися сам. Герміона не раз спостерігала, як він, спираючись на патерицю, повільно підходив до робочого столу, але варто було йому взяти до рук мірну ложку чи піпетку — рухи ставали точними, впевненими. І щоразу вона ловила себе на тихій усмішці: хто б міг подумати, що Невіл колись стане таким здібним у цілительстві — особливо коли йшлося про зілля та настоянки.

Якби Снейп це бачив, певно, перевернувся б у могилі.

Може, й добре, що він не дожив до цього дня, — подумала вона, всміхнувшись уголос. У пам’яті одразу постала знайома постать: суворий професор із вічним скептичним поглядом і тим самим важким зітханням, яким він зустрічав кожну її підняту руку.

І, звісно, варто було згадати Снейпа — як одразу сплив його образ. Посмішка повільно сповзла з обличчя, наче її й не було.

Якщо у світі існував “той, чиє ім’я не можна було вимовляти”, то в її світі жив “той, про кого не можна було навіть думати”. Наче одне лише його ім’я могло оживити спогади, яких вона так відчайдушно намагалася позбутися усі ці роки. Та думки її геть не слухались — вони повертались до нього, уночі, удень, у тиші, між рядками звітів і запахом чорнила.

Вона не чула про нього вже тиждень.

Хіба що уривки розмов — тихі, обережні чутки, що долинали до неї попри все. Герміона старанно вдавала байдужість, але прислухалася. 

Завжди.

Схоже, він і справді не жартував, коли погрожував Стерджису втечею. Кажуть, один із в’язнів намагався тікати — його ловили вже тричі. І щоразу утікач опинявся все далі від своєї камери. Правда це чи вигадка — їй невідомо. Та одне лишалося фактом: Стерджис перетворив ту саму катівню на ізолятор. Певне, для когось особливого. Герміона й не сумнівалася, про кого йшлося. Та вона гадки не мала, чому Подмор вирішив тримати його подалі від інших, — та й не була певна, що хоче знати. 

У грудях боляче стисло від спогадів. Вона провела руками по волоссю, відчуваючи, потім струснула головою, ніби могла так відігнати думки:

Годі. Годі, Герміоно.
Годі про нього думати.

Зупинися.

Він знову це зробив — увірвався в її життя, перевертаючи все догори дриґом. Тільки цього разу вона була готова. І знала: нічим хорошим це не закінчиться.

Ніхто не знав про її спільну історію з Драко. Про це знали лише троє — вона, він і Гаррі, який давно помер, забравши цю таємницю з собою в могилу.

Про зустріч із ним в катівні вона не наважилася розповісти навіть Луні, з якою була досить близька. Не через недовіру — просто не хотіла бачити в її очах співчуття, якого не змогла б прийняти. Герміона була впевнена, що навіть якби хтось інший усе дізнався, ніхто б її не зрозумів. Швидше за все, її б засудили, посадили разом із ним в одну камеру і, можливо, мали б рацію.

Саме тому вона зробила єдине, що могла, — нічого. Герміона мовчала, не шукаючи виправдань і не прагнучи відповідей. Вона лише сподівалася, що ця історія залишиться там, де їй судилося бути — у минулому, між нею та Драко, загубленим десь на межі життя і небуття.

Вона задумливо водила пером по пергаменту, намагаючись упорядкувати хаос власних думок. Кінчик пера ковзнув по полях, залишаючи за собою тонку лінію чорнила, і сам собою вималював літеру:

Д

Рука завмерла. Герміона не наважилася дописати решту. Погляд ковзнув по цій літері — зрадницькій, зайвій — і вона роздратовано перекреслила її, ніби стираючи саму думку про нього.

Шкода, що від тебе не позбудешся так само просто, — подумала вона. Та в ту ж мить у двері пролунав стукіт. Герміона здригнулася й хутко зім’яла аркуш, намагаючись знищити всі докази свого злочину.

Герміона різко підвела голову й напружилась усім тілом — аж поки не впізнала знайоме обличчя. На порозі стояв Невіл, злегка розгублений, але з тією самою щирою усмішкою.

— Он ти де! — видихнув він із полегшенням і повільно рушив до неї, спираючись на патерицю — кроки нерівні, але впевнені. — А я вже подумав, тебе відіслали до Парижу.

Герміона втомлено, але тепло посміхнулася, відкладаючи зім’ятий пергамент. 

— А ти, бачу, тільки й чекаєш, щоб позбутися мене й зайняти моє місце?

Невіл почухав потилицю, роблячи вигляд, що серйозно розмірковує над її словами.

— Знаєш… не бачу в цьому мінусів, — сказав він із удаваною серйозністю.

Герміона пирснула й жбурнула в нього зім’ятий аркуш — залишки її зіпсованих чорнеток.

— Агов! — Невіл засміявся, встигнувши спіймати аркуш. — Якщо серйозно, чому ти досі тут?

— Прошу? — перепитала вона, не одразу розуміючи.

— Усі вже майже зібралися, — відповів він, злегка піднявши брови.

Герміона здивовано зиркнула на нього.

— Ти про що?

— Ти забула. Знову. 

— Не знаю, про що ти, але, мабуть, так, — зітхнула вона, відставляючи перо. — Забула.

Невіл теж зітхнув і підійшов ближче. Обережно закрив її журнал, не зважаючи на її погляд.

— Що ти робиш?.. — невдоволено запитала вона.

— Відклади це, — сказав він лагідно. — І збирайся.

— Я не можу, мені треба ще…

— Ми з Луною допоможемо тобі завтра, — урвав Невіл, не давши їй заперечити. — Давай, підводься. Де твоя мантія?

Він усміхнувся так, що сперечатися стало безглуздо. Герміона похитала головою, але слухняно підвелася. Зрештою, не знайшовши в собі сили сперечатися, вона хутко натягнула зимову мантію. Невіл тим часом радісно поскладав останні журнали на полиці й, прихопивши патерицю, обережно підвівся. 

За кілька хвилин вони вже виходили з намету в холодне повітря вечора. Крокуючи поруч, Герміона раз по раз кидала на Невіла короткі погляди.

— Як ти почуваєшся? — тихо спитала вона.

— Важко сказати, — озвався Невіл, трохи підкручуючи патерицю під кращим кутом. — То нога ниє, то притихне… а я вже й не розумію, це добре чи погано.

Герміона зупинилася на мить і глянула уважніше: хода була стабільною, але час від часу він переносив вагу занадто швидко, ніби м’язи не встигали підлаштуватися.

— Ти надто її перенапружуєш, — сказала вона.

Невіл тихо пирхнув, але без злості:

 — Як скажете, цілителько.

Герміона лише скоса глянула на нього — без усмішки, але з турботою, яку він знав уже напам’ять.

— Я серйозно, — повторила вона, трохи насупившись. — Якщо ти й далі так навантажуватимеш ногу, вона просто не матиме змоги відновитися.

— Якщо я сяду й перестану працювати, я просто зійду з розуму, — зізнався він, опускаючи погляд. — Краще вже шкульгати, ніж нічого не робити.

— Будь обережніший. Не хочу потім збирати тебе по частинах.

Невіл усміхнувся тією самою невпевненою, трохи винною, але теплою вдячною усмішкою.

 — Гаразд. Я спробую. 

Герміона відвела погляд, і ледь помітний смішок розтанув, залишивши після себе коротку паузу. Вона зібралася й повела розмову далі вже рівним, стриманішим тоном.

— То про що ж я забула цього разу? День народження, похорон чи, може, заручини? — гукнула Герміона. 

— Ні, ні — і останнє теж ні. Хоча було б добре, — усміхнувся Невіл. — Спробуй згадати, який сьогодні день, — і сама все зрозумієш.

— Сьогодні… — вона замислилася, намагаючись згадати свої записи. — Субота, отже… вогнище! — вигукнула Герміона, клацнувши пальцями й усміхнувшись.

— Саме так! — вигукнув Невіл. — Як можна забути про єдиний день, коли можна трохи розслабитися і повеселитися?

Вона лише знизала плечима й натягнуто посміхнулась. Їй було далеко не до святкових посиденьок. Кілька тижнів у таборі тривав траур — після останнього бою всі жили наче в тіні. Та зрештою життя почало повертатися до звичного ритму. Тепер щосуботи командувач знову дозволяв збиратися біля вогнища — поспівати, поговорити, просто видихнути.

Герміона йшла поруч з Невілом, розпитуючи про пацієнтів і нові випадки, які Луна, як завжди, ретельно записувала до своєї дивакуватої колекції паціентів. Десь уперед уже грала музика, лунав сміх, пісні, і на мить усе здавалося майже мирним. Вона не змогла стримати посмішки — але не через пісні. Серед натовпу вона побачила знайому руду шевелюру, що світилася, немов саме вогнище.

Рон.

Ще один промінь, який пробивався крізь її похмурі дні. Він стояв, широко усміхаючись, поруч із Джорджем і Білем. Герміона придивилась — і її погляд звузився.

— Це що, у нього… цигарка?! — обурено вигукнула вона.

Невіл зітхнув, відвертаючись.

— О, Мерліне… — пробурмотів він, помічаючи, як Герміона вже свердлить Рона очима. — Що ж, піду пошукаю Луну, — додав тихо й непомітно вислизнув убік.

Та Герміона навіть не помітила, як Невіл зник — вона вже рішуче прямувала в їхній бік.

Тим часом трійця стояла осторонь і весело перемовлялася. 

— Є закурити? — спитав Рон, звертаючись до Джорджа.
— Авжеж, — той уже простягнув йому цигарку, коли раптом отримав підзатильника від Чарлі. Пачка Джорджа впала на землю.

— Гей! — вигукнув Джордж, вилаявся й потер потилицю.

— Нахабно палити при старшому братові? У вас обох геть крапля поваги залишилась? — буркнув Чарлі.

— То Білл тобі теж читав нотації? — примружився Рон.

— Ні, звісно, — відповів Чарлі, підбираючи пачку й ховаючи її до кишені. — Бо я ніколи не попадався на гарячому. На відміну від вас, недоумків.

Джордж пирснув, ледь стримуючи сміх.

— То що там у тебе? — запитав він, киваючи на Рона.

Рон тяжко зітхнув і провів рукою по обличчю.

— Мене не взяли. Сказали — реабілітація, треба почекати… а далі я вже не слухав.

— І правильно зробили, — мовив Чарлі. — Ти надто поспішаєш.

— Але я не можу чекати! — вибухнув Рон. — Мені набридло сидіти тут і нічого не робити.

Джордж прочистив горло.

 — На твоєму місці я б переймався не цим, Роне, — пробурмотів він.

— А чим іще мені перейматися, по-твоєму? — роздратовано кинув Рон, але Джордж тільки кивнув убік.

Рон обернувся — і побачив Герміону, що швидко прямувала до них.

— Йой, схоже, вона не в гуморі, — прошепотів Чарлі.

Рон тяжко зітхнув.

— Трясця…

— Що ти накоїв цього разу? — спитав Джордж, ледь стримуючи усмішку.

— Поки не знаю, — буркнув Рон.

— А краще б знав, — пробурмотів Чарлі, коли Герміона вже наближалася.

— Привіт, Герміоно, — хором мовили всі троє.

Вона кивнула їм трьом, кинула суворий погляд і коротко сказала:

 — На кілька слів, Рональде Візлі.

Джордж і Чарлі одночасно присвиснули, обмінялися насмішкуватими поглядами й ледь стримували сміх.

— Ой, здається, ти в повній халепі, “Рональде”, — прошепотів Джордж, підморгнув і плеснув брата по плечу.

Рон зиркнув на нього спідлоба, але Чарлі прочистив горло й кивнув Джорджу — мовляв, час іти. Той ще раз глянув на Герміону й Рона, потім провів великим пальцем по шиї, натякаючи на очевидні непереливки для брата. Рон криво усміхнувся й, коли вони лишились самі, спробував удавати безтурботність:
— Радий тебе бачити. В тебе… все гаразд?

— Ні, Роне. Не гаразд, — відрізала вона, бігаючи очима по ньому.

Рон збентежено кліпнув.

— Щось сталося? Тебе щось хвилює? 

— Так, — кивнула вона, а потім вказала пальцем йому просто в груди. — Ти, Рональде Візлі.

— Оу, приємно це чути, — сказав він, розплившись у широкій усмішці, але вона не дала йому договорити.

— Як ти міг?! — вигукнула Герміона. — Ще тиждень не минув, а ти вже бавишся з цією гидотою!

— Якою ще гидотою? — розгублено озирнувся він.

Вона легенько торкнулася його здорової ноги носком чобота, змушуючи того нарешті прибрати її з недопалку.

— А, ти про цю гидоту, — пробурмотів Рон, винувато глянувши на неї.

Герміона глянула на нього лютим, проте зрадницьки ніжним поглядом. Він знизав плечима, потираючи потилицю.
— Знаю-знаю… дурна звичка зі служби. Я цим не пишаюся.

Вона кілька секунд мовчки вивчала його, а потім її погляд пом’якшав. Усміхнувшись, вона торкнулася його волосся, мокрого від снігу. Вона лише зараз помітила, що вся його мантія вкрита снігом, а щоки пашіли від морозу.

— Знову грали в сніжки з Джорджем? — спитала Герміона, ховаючи усмішку.

Рон засяяв.

— І з Біллом, — відповів він.

— Не сумніваюсь, — мовила вона, усміхаючись йому у відповідь.

— І чекав на тебе, — додав Рон уже м’якше. — Я тебе геть не бачив увесь тиждень. Де ти була?

Почуття провини різонуло в грудях.
— Вибач… багато роботи, — тихо сказала Герміона, опускаючи погляд на сніг.

Крижаний вітер пройшовся табором, піднявши снігову куряву й розтріпавши пасма її волосся. Рон тяжко зітхнув.
— Геть себе не бережеш, а ще й мені щось дорікаєш, — пробурмотів він, надіваючи їй каптур і ховаючи пасма, які вітер розтріпав по щоках. — Герміоно, не можна так.

Він на мить змовк, ніби зважуючи щось у думках. Його рука, що щойно торкалася її волосся, затрималася біля її обличчя — зовсім несміливо, тремтливо. Вона підвела очі — їхні погляди зустрілися. Здавалося, він хотів провести пальцями по щоці чи просто доторкнутися, але не наважився. Її серце завмерло в очікуванні — але його пальці лише ковзнули по повітрю, і рука повільно опустилася назад. Герміона ледь помітно зітхнула — чи то від полегшення, чи від розчарування, яке швидко сховала за звичною усмішкою.

Крижаний вітер знову вдарив у спину. Рон нарешті простягнув руку й обійняв її, захищаючи від холоду. Вона всміхнулася й несвідомо притулилася до нього — просто, спокійно, як до чогось рідного й надійного. Вони йшли поруч, прямуючи до вогнища. Рон розповідав про службу, про останні новини, і Герміона слухала, намагаючись загубитися в його словах. Їхні руки переплелися, і, під звуки далекої музики, сміху та співів, вони повільно крокували табором.

Після кількох тижнів мовчання й трауру табір ніби ожив — наповнився світлом і теплом. Немов не було усіх тих жахіть, що сталися напередодні. Герміона дивилася навколо: дівчата-цілительки кружляли в парах, сміючись і пританцьовуючи в снігу. Юнаки стояли в колі, чокалися келихами, піднімали їх у їхній бік, вітаючи. Герміона розгублено усміхнулася, кивнувши їм у відповідь. Поруч ішов усміхнений Рон, і в голові одна за одною спалахнули думки:

Цікаво, якими б вони були, якби не війна. Яким було б їхнє життя?

Чи були б ми досі разом? 

Можливо, ми б стали  чимось більшим…

А що як Гаррі був би живий…

Що, як десь в іншому світі ця історія закінчилася миром, а не кров’ю?

​​— А ось і вони! — гукнув Рон, кивнувши в бік невеликої групи, що зібралася навколо вогню.

Він підвів її ближче до веселого натовпу, де панували сміх і жарти. У центрі стояла Джіні — жвава, усміхнена, з тим самим вогником в очах.

 — Присягаюсь, — виголосила вона, розмахуючи вказівним пальцем, — наступного разу я таки знайду ту кляту мантію-невидимку і з’ясую, що за скарб він там приховує в тих своїх кумдених штанцях!

Навколо вибухнув сміх. Хтось лише посміхнувся, а хтось, як Білл Візлі, тяжко зітхнув, відводячи очі.

— Може, досить уже? — пробурмотів він.

— О, ні! — вигукнув Джордж. — Зараз буде ще один каламбур! Сидять якось гоблін, ельф і кентавр у пабі…

— Заради Мерліна! — закотила очі Джіні. — Ми вже сто разів це чули!

— Ремарка: ти сто разів чула, а вони — ні! — парирував Джордж.

— І я чув, і Білл чув, — втрутився Чарлі, втомлено проводячи рукою по обличчю. —  Ми всі його чули.

— Герміоно! — гукнула Луна, що сиділа поруч із Невілом.

— Звісно! Навіть бідолашна Ґрейнджер уже знає цей твій пошляцький анекдот, — додав Чарлі, і всі засміялися.

— Та ні, ось же Герміона! — вигукнула Джіні, розкриваючи руки для обіймів.

Почулися вітальні вигуки, хтось заплескав у долоні, хтось гукнув її ім’я. Полум’я відбивалося у десятках очей, зігріваючи обличчя, що світилися щирими усмішками. На мить стало тепліше — не лише від вогню, а й від цього живого людського тепла. Герміона усміхнулася й, відпустивши руку Рона, ступила вперед крізь натовп. Сніг під ногами рипів, а дим лоскотав горло, коли вона нарешті підійшла до Джіні. Їхні обійми були довгі й міцні — наче вони не бачилися вічність, наче в цих кількох секундах хотіли надолужити все, що відняла війна.

— Нарешті! — видихнула Джіні. — Я вже думала, що ми ніколи не побачимось. Усі ці чергування, завдання, вічна метушня…

— О, так, — відповіла Герміона, закутуючись щільніше в мантію. — Розумію.

Чарлі, усміхаючись, простягнув їй фляжку:

— На, зігрійся.

Герміона ввічливо похитала головою.

— Як знаєш, — усміхнувся він і глянув на Рона. — А ти, братику?

Рон зустрівся з Герміоною поглядом і теж хитнув головою. Чарлі не витримав — гучно приснув.

— Гей, маестро! — гукнув Джордж до чарівників біля сусіднього вогнища. — Давайте щось веселе, а то ми тут від журби всі вмремо!

 ♫  

Один із чарівників змахнув паличкою — і кілька інструментів піднялися в повітрі. Перші ноти обережно торкнулися тиші, розчинившись у потріскуванні вогню. Поступово до них долучилися голоси — спочатку несміливі, уривчасті, потім усе впевненіші. Голоси зливалися в єдину пісню, відлунюючи в зимовому повітрі.

 

Прийде солдат,

Хто носить могутній меч, —

Він зруйнує твоє місто,

о лей, о лай, Господи.

О лей, ой лай, ой лей, о Господи,

Він зруйнує твоє місто,

о лей, о лай, Господи.

 

Мелодія пливла над табором, торкаючись снігу, що падав повільними іскрами. Вогонь відкидав золотаві відблиски на обличчя людей, і в цих обличчях не залишалося втоми — лише спокій і дивна, чиста надія.

 

Прийде поет,

Чия зброя — його слово, —

Він уб’є вас своїм язиком,

о лей, о лай, Господи.

О лей, ой лай, ой лей, о Господи,

Він уб’є вас своїм язиком,

о лей, о лай, Господи.

 

Дівчата кружляли в парах, сміючись, немов забули, що колись бачили війну. Їхні мантії злітали вгору, підхоплені вітром і відблисками вогню. Джордж і Чарлі тим часом змагалися у вогняних чарах — полум’я танцювало між ними, спалахуючи сотнями іскор, що здіймалися до неба. Люди навколо сміялися, аплодували, свистіли, захоплено стежачи за кожним рухом. На мить Герміона згадала Фреда. Серце стислося, наче від невидимого удару.

Уявляю, як йому його бракує… — подумала вона, дивлячись, як Джордж на мить зупинився, опустив очі, а потім знову усміхнувся, розмахуючи паличкою, ніби відганяв сум. А тим часом пісня линула далі.

 

Прийде володар,

Чиє чоло в шипах, —

Помазаний олією,

як Давидів хлопчик,

о лей, о лай, о Господи.

О лей, ой лай, ой лей, о Господи,

Помазаний олією,

як Давидів хлопчик,

о лей, о лай, о Господи.

 

Музика набирала сили — зачаровані інструменти кружляли в повітрі, граючи все голосніше й дужче. Ритм захоплював, підбурював, і вже за мить усі взялися за руки, зливаючись у спільний хоровод.

Джіні, сміючись, схопила Герміону за руку:
— Ходімо!

З іншого боку її долоню перехопив Рон — і вони кинулися в танець. Сміх, іскри, музика, холод і жар вогню — усе змішалося в одну шалену мить життя. Здавалося, весь табір став однією великою родиною — з втомленими, але живими очима, з усмішками, що нарешті не боліли. Всі посміхалися, ділилися теплом, і на мить світ знову став добрим. 

Герміона дивилася на все це, ніби боялася моргнути й розбити чари. Вона хотіла запам’ятати цей момент — кожен звук, кожен відблиск, кожен подих сміху. Сховати десь глибоко, як спогад у пляшечці, щоб дістати його тоді, коли темрява знову прийде.

Та раптом музика стихла.
Пронизливий звук скрипки прорізав тишу, і всі інструменти одночасно впали на землю.

Табір завмер.

Здавалося, стало так тихо, що чути було лише свист вітру й тихе потріскування вогнища. Герміона бігала очима по обличчях, намагаючись зрозуміти, що сталося. І тоді помітила, на що всі дивляться. 

Серед натовпу, освітлений полум’ям, стояв самотній чоловік у темному плащі. Один із радників Стерджиса. 

Ніхто не ворухнувся. Люди стояли, затамувавши подих, боячись отримати догану за святкування. Та наступні слова радника збили всіх із пантелику:

— Мені потрібна Герміона Ґрейнджер, — його голос прозвучав чітко, майже урочисто. — Вона тут?

Погляди десятків людей звернулися до неї. Герміона зустрілася очима з Джіні — та застигла, ніби скам’яніла, з широко розкритими очима й розгубленим обличчям. Герміона тихо торкнулася її руки, ледь усміхнувшись, щоб заспокоїти. Потім поправила на собі уніформу й зробила крок уперед.

— Я тут, — сказала вона тихо. — Я можу чимось допомогти?

Він підвів на неї погляд — спокійний, зібраний, але цього разу без звичної ввічливої відстороненості. В очах його лежала важка тінь, якої Герміона не змогла зрозуміти.

— Ви маєте піти зі мною. Зараз.

Її серце прискорилося. Вона відчула, як усі погляди вгризаються в неї, чекаючи, що вона скаже чи зробить. М’язи самі напружилися, коли вона зібралася рушити вперед, та в ту ж мить Рон різко ступив наперед, заступаючи дорогу.

— Навіщо? — його голос був твердий, але в ньому чувся тремтячий надрив. 

— Наказ командувача Стерджиса, — коротко відрізав радник.

По табору прокотився глухий шепіт. Люди озиралися, тихо щось перемовляючись між собою. Напруга повисла в повітрі, наче всі відчули, що сталося щось недобре.

Що ж такого могло статися? — майнула тривожна думка.

— Що ж… — прошепотіла вона, глянувши на Рона. — Добре.

— Я піду з тобою, — відгукнувся Рон, зробивши крок уперед.

— Здається, я не казав, що вас запрошено, Візлі, — сухо відповів старший за званням.

Рон стиснув кулаки, намагаючись стримати роздратування. Герміона бачила, як він бореться з собою, як усередині нього кипить бажання щось зробити, втрутитися, захистити її.

Вона обережно торкнулася його руки. Дотик вийшов легким, майже невідчутним, але в ньому було прохання — не втручатися. 

— Все добре, — сказала вона спокійніше, ніж почувалася. — Це, певно, щось пов’язане з цілительством.

Рон насупився, зціпив щелепи — погляд сповнений злості й безсилля. Він глянув на неї так, ніби хотів щось сказати, але слова застрягли десь у горлі. Йому нічого не лишилося, окрім як мовчки кивнути. Герміона повільно відпустила його руку й рушила за радником.

Проходячи повз, Герміона помітила Джіні, яка дивилася на неї з підозрою й нерозумінням — так, ніби намагалася вчитати відповідь просто з її обличчя. Трохи далі стояли Луна й Невіл. Луна виглядала розгублено, її погляд метушився між Герміоною та радником, а Невіл м’яко торкався її плеча — жестом, у якому змішалися підтримка, тривога й безсила спроба заспокоїти і її, і себе.

Герміона підійшла до чаклуна, поправила мантію. Він коротко кивнув і жестом вказав іти за ним. Вона рушила слідом. Усі проводжали їх поглядами, сповненими запитань, поки вони зникали між рядами наметів.

Вони йшли мовчки — тільки сніг рипів під ногами, а вітер шарпав поли її довгої спідниці. У голові Герміони, мов вихор, крутилися думки:

Що ж це могло бути?

Покарання за проникнення в сховище артефактів? 

Якщо так — що зі мною буде? 

А може… він щось розповів про мене? Про Гоґвортс, про те, що сталося в дев’яносто сьомому?

О, ні. Тільки не це.

Або ж… із ним знову щось сталося? І знову потрібна моя допомога?

Але ж є Аларік. Навіщо їм хтось на кшталт мене?

Що як… він помер?

Від цієї думки вона спіткнулася й мало не зіштовхнулася зі своїм супроводжуючим. Зробила глибокий вдих, потім ще один. Серце билося так сильно, що віддавалося у скронях. Життя, здавалося, останнім часом саме перевіряло її на міцність — одне випробування за іншим, без передишки.

— Ми прийшли, — озвався нарешті він, зупинившись біля темного намету.

Він відхилив важкий полог і жестом запросив її всередину. Герміона зробила крок уперед — і тепле повітря миттєво вдарило в обличчя. Після морозу воно здавалося задушливим, густим, із запахом диму, трав і старого пергаменту. Вони пройшли вузьким коридором, де на стінах коливалися тіні від ліхтарів. Кроки глухо відлунювали по дерев’яній підлозі, а кожен крок здавався гучнішим за попередній.

— Зачекайте тут, — сказав радник. — Вас покличуть.

Вона кивнула, залишившись сама. Погляд мимоволі зупинився на стіні — там висіли ті самі маски смертежерів, які вона вже бачила минулого разу. Тепер, при тьмяному світлі ліхтарів, вони здавалися ще більш моторошними: полущене срібло, подряпини, сліди часу. Маски блищали вогкими відблисками світла. Вони були не схожі на звичайні — різьблені, важкі, оздоблені сріблом. Такі носили не рядові послідовники, а командири.
Його трофеї, подумала Герміона. Ціла галерея вбивств Подмора.

Вона ледь усміхнулася сама до себе.
Якби ж він знав про мій трофей… ту чарівну паличку, що віддав мені той смертежерський командир…Стерджис точно здивувався б. — ця думка, хоч трохи, але зігріла зсередини.

Її увагу відволік гомін. З-за важкої завіси долинали приглушені голоси — сперечалися, перебивали одне одного. Герміона підійшла ближче, притримуючи поділ уніформи, й обережно зазирнула.

За круглим столом сиділо кілька радників. У центрі — командувач Стерджис, із люлькою в руці. На столі — розгорнута карта, розсипані звіти, чаші з недопитими напоями. Повітря було густе від диму й напруження. Кожен щось говорив водночас — уривки фраз губилися в гулкому гомоні. На обличчях радників читалися втома, злість, роздратування. Дехто сперечався, хтось бив кулаком по столу, а Стерджис мовчав, спостерігаючи за ними з-під брів, повільно пускаючи кільця диму. 

— То що він таке, в біса? — пролунало. — Шпигун? Найманий вбивця?

— Можна і так сказати, — спокійно відповів Подмор.

— То й грець з ним, — кинув інший. — Вбиймо, та й по всьому. Заріжте його там, у карцері. Проблема вирішена.

— Його вбивати не можна. Він знає забагато.

Герміона помітила, як командир, на імʼя Дюваль, різко підвівся зі свого місця, стілець глухо скрипнув об підлогу. Вона пам’ятала його з кількох нарад — спокійного, урівноваженого, одного з небагатьох, хто вмів говорити без зверхності. 

— Як ви не розумієте, — голос Дюваля лунав рівно, але кожне слово било точно, — він сидить за ґратами, бо йому так зручно. У нього всі ходи прораховані наперед. Ви справді думаєте, що він повбивав співкамерників просто так? Ні. Він знімав пішаків із шахової дошки. І я певен — незабаром зробить наступний хід.

— Яка ще, в біса, шахова дошка? — озвався один із радників, відкинувшись на спинку стільця. — Теж мені стратег. Він — альбіносне щеня і не більше.

То був кремезний чоловік із блиском самовпевненості в очах. Зухвалий, повний, з важкою щелепою й акуратно підстриженими вусами, він сидів, розвалившись у кріслі, немов на власному троні. Рука з кільцем ледве помітно постукувала по підлокітнику, а на обличчі застиг той самий вальяжний вираз.

— Я намагаюся пояснити вам, — Дюваль стиснув кулак на столі, — що ви гадки не маєте, якого звіра тримаєте на ланцюгу.

— Заради Мерліна, — вибухнув той самий “зухвалий” радник. Його голос пролунав різко, але з ноткою показної впевненості, як у людини, що звикла говорити останнє слово. — Він лише хлопчисько! — кинув він, театрально розвівши руками.— Ви справді хочете, щоб я повірив, ніби Темний Лорд створив школу темних мистецтв для дітлахів і дресирував їх там, мов тестралів?

Він коротко, глузливо засміявся, відкинувшись на спинку стільця.
— Це ж просто маячня, — додав він, ковзаючи самовдоволеним поглядом по обличчях присутніх.

— Чутки про табори теж колись здавалися маячнею, — холодно відповів Дюваль. — А потім ви самі бачили все на власні очі.

Табори? Які ще табори? — подумки повторила Герміона

Посмішка повного радника зникла так само швидко, як і з’явилась. Він знітився, важко опустивши погляд, а в повітрі повисла гнітюча пауза. Хтось кашлянув, хтось відвів погляд.

— Здихайтеся його, командувачу, — мовив інший радник, звертаючись до Стерджиса. — Якнайшвидше. Це найкращий і, головне, безпечний варіант.

Подмор не відповідав. Він сидів нерухомо, гортаючи папери, випускаючи з люльки дим. 

— Ма-яч-ня, — знову відрубав той самий невгамовний радник, постукуючи пальцями по столу. — Просто маячня!

— То що ви пропонуєте? — різко обернувся різко  Дюваль. — Погодитись на його обмін? Виродок блефує, це ж очевидно, як білий день. 

Раптом Стерджис відклав люльку й підвів очі. Рух був настільки спокійним, що здавався майже буденним — але варто було йому звести погляд, як у залі одразу настала тиша.

— Байки чи ні, але одне ясно: цього хлопця готували роками до таких, як ми. І з цим треба щось робити.— промовив Стерджис рівно, і цього було достатньо, аби жоден більше не наважився відкрити рота.

Погляди радників перетнулися. 

— Одного я не розумію, — озвався “зухвалий” із краю. — Якщо він такий небезпечний, чому досі тут? Як він міг дозволити  схопити себе вдруге?
— Втретє, — поправив цілитель Аларік, вперше втрутившись в суперечку.

Стерджис втягнув дим, затримав його на мить і, випускаючи, сказав спокійно:
— Ви вже самі відповіли на своє питання. Він дозволив цьому статися.

— І що ж було причиною? — пролунало запитання.

Командувач повільно звів погляд, а потім перевів його вбік — туди, де за ширмою стояла Герміона.

— Не що, — промовив він тихо. — А хто.

Герміона округлила очі, збагнувши, що мова про неї, — і майже одразу рвучко потягнула полотно, зачиняючи його. Тканина тихо шурхнула, відгороджуючи її від чужих поглядів. Серце закалатало так сильно, що вона на мить боялася, воно зрадницьки видасть її.

 — Приведіть її. — пролунало за ширмою.

— Так, сер, — відповів Дюваль.

Герміона інтуїтивно зробила крок назад, і полог завіси розсунувся. І голос пролунав коротко, без емоцій:
— Заходьте. На вас уже чекають.

— • —

 

Герміона зайшла до зали, і всі чоловічі погляди миттєво звернулися на неї.

— А ось і ви, міс Ґрейнджер, — промовив Стерджис із холодною усмішкою, відклавши люльку. — Ми вже зачекались. Проходьте.

Вона невпевнено рушила вперед, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Погляд того самого зухвалого, повного радника ковзнув по ній згори вниз — повільно, оцінююче, з тією самою самовпевненістю, що й раніше.

— Перепрошую за настирливість, командувачу, — сказав він, звертаючись до Стерджиса, — але ви справді вважаєте, що цілительці… це по зубах?

— Не спробуємо — не дізнаємось, — спокійно відповів Стерджис, не зводячи з неї погляду.

Герміона відчула, як їй холоне всередині. Кожен їхній погляд був мов лезо — вона стояла, намагаючись збагнути, до чого все це веде.

Раптом підвівся старший цілитель, який досі мовчки сидів у кутку за столом.

— При всій повазі, командувачу… але я… — він ковтнув повітря, не наважуючись продовжити. — Я проти. Проти цього… блюзнірства!

Стерджис повільно повернув до нього голову.

— Яке щастя, що ви тут лише в ролі доповідача, а не радника, — його голос став крижаним.

У залі почувся короткий, зневажливий смішок когось із радників. Цілитель спалахнув від обурення, різко підвівся і, відсунувши стілець, рушив до виходу. Біля дверей він раптом зупинився й глянув на Герміону. У його очах жевріла тривога — щира, майже відчайдушна. Герміона відчула це шкірою: між ними промайнуло щось невимовне, схоже на попередження. Вона знала його роками, працювала поруч у найтяжчі хвилини — і добре впізнавала цей погляд. Старший цілитель дивився так лише тоді, коли попереду чекало справжнє лихо. І цього разу він не віщував нічого доброго.

— Здається, ви збирались кудись іти, цілителю, — пролунало позаду. Голос Стерджиса був рівним, але в ньому відчувалася сталь.

Той мовчки кивнув, ще раз глянув на Герміону, поплескав її по плечу — і пішов геть. Вона проводила його поглядом. У залі зависла важка, гнітюча тиша.

— Залиште нас, — коротко мовив Стерджис.

Одного його слова вистачило, щоб усі радники, наче за командою, підвелися. Вони виходили повз Герміону — кожен із ледь прихованим, багатозначним виразом. Один за одним радники розчинилися в коридорі. Зала спорожніла, і тепер у ній були лише вони двоє.

— Сміливіше, цілителько Ґрейнджер, — промовив Стерджис, вказуючи їй на місце біля великої мапи.

Він запросив її сісти поряд — просто за стіл Ради. 

Герміона повільно рушила вперед, відчуваючи ніяковість. Бути з ним наодинці здавалося дивним. І ця дивність дедалі більше нагадувала не інтригу, а моторошну кульмінацію, розв’язку якої вона навіть не могла передбачити. Та не встигла вона підійти, як Стерджис змахом руки прибрав мапу з усіма позначками та фігурами. 

Герміона помітила цей рух. 

Очевидно, командувач не довіряв їй.
З іншого боку, вона не могла його за це засуджувати — на його місці вчинила б так само. Ця думка трохи її заспокоїла. Вона сіла, склавши руки під столом у замок, і почала рахувати хвилини, поки все це закінчиться.

 — І якими новинами потішить нас польовий госпіталь?

Вона здригнулася від несподіванки.

Госпіталь? — це було останнє, чого вона очікувала після всього, що сталося.
— Усе стабільно, — відповіла вона, намагаючись зберегти спокій. — Старший цілитель особисто контролює всі відділення.
— Чудово, — коротко мовив Стерджис, водячи пальцями по дерев’яній поверхні стола, де ще мить тому лежала мапа. Герміона відчула, як її руки під столом знову напружилися.

— Старший цілитель каже, що ви — молодець, — озвався Стерджис, вдивляючись у неї. — Він навіть вважає вас своєю наступницею.
— Роблю все, що в моїх силах, командувачу, — відповіла Герміона стримано.

 Він кивнув.

— Так тримати, цілителько. — Його голос ще лунав у повітрі, коли між ними осіла дивна тиша.

 — Перепрошую, командувачу, — сказала вона, — але навряд чи ви запросили мене так пізно просто з цікавості.

Стерджис підняв очі.

Ледача посмішка торкнулася його вуст, а в зіницях майнув блиск, що змусив її напружитись.

— Ви досі не припиняєте мене дивувати, Герміоно, — тихо мовив Стерджис. Його голос був м’яким, але в ньому чулося щось насторожливе. — До речі, чи можу я кликати вас на ім’я?

Герміона непевно кивнула. Вона не знала, що саме він задумав, але була певна — це лише початок. Він схвально усміхнувся, дістав дві склянки й пляшку. Розлив бурштинову рідину, і за знайомим запахом Герміона одразу впізнала — вогневіскі. Вона перевела погляд з келиха на нього.
— Отже, Герміоно, — мовив Стерджис, беручи склянку в руку, — вважайте це моїми особистими вибаченнями.
Він трохи нахилився вперед.
— Щиро сподіваюся, ви не тримаєте зла через наші попередні непорозуміння, — сказав Стерджис спокійно. — Я ніколи не мав на меті принизити вас чи поставити у незручне становище.

Герміона подивилась на келих. Потім — на нього. Скло відбивало тьмяне світло свічок, і вогневіскі в ньому вигравало бурштиновими відблисками. Вона не доторкнулася. Стерджис спостерігав за нею кілька секунд, потім зробив ковток, спокійно поставив келих на стіл і продовжив дивитися просто на неї, наче оцінював, скільки ще вона витримає мовчки. 

Раптом він усміхнувся, наче пробував крок за кроком розтопити напругу між ними, але кожна фраза лише робила повітря важчим.
— Присягаюсь, якби не ваше бунтарство і схильність до сентиментальності, з вас вийшов би чудовий солдат, — мовив він, піднімаючи погляд. — Те, як ви тримаєтесь… це заслуговує на шану.

Герміона сиділа мовчки, не зводячи з нього очей. Напруга між ними стала відчутною, майже фізичною. Зрештою, зрозумівши, що прикидатися більше немає сенсу, Стерджис поставив келих убік, потягнувся до паперів на столі й дістав невелику теку.
— Що ж, — він тяжко зітхнув, розгортаючи її, — тоді перейдемо до справи. Ознайомтесь, будь ласка.

Погляд Герміони ковзнув по обкладинці. Назва була короткою й сухою: «Особиста справа № 777».

Вона обережно потягнулася до папки. Її пальці торкнулися холодної обкладинки, і всередині щось стислося, немов перед ударом. Щось у ній підказувало — не відкривати. 

Але вона все ж розгорнула теку  — і завмерла.

На верхньому аркуші було фото — Драко. Уже не той юнак, якого вона пам’ятала. Очі — тьмяні, виснажені, мов вигорілі зсередини. Волосся зачесане назад, обличчя різко окреслене, змарніле, зі слідами тривалого недосипу й болю. Тіло — неприродно худе, виснажене до кісток. Значно гірше, ніж вона могла згадати.

Вона пробігла очима по заповнених формах. Під фото виднілися руни, номер «777», детальні відомості про магічні та фізіологічні особливості — а також чистокровне походження.

Сімсот-сімдесят-сім… — згадала вона, як Драко, зламаний і знесилений, без упину повторював цей номер під час допиту.
То ось що це було. 

Його номер.

Вона жадібно гортала сторінки, намагаючись дізнатися якомога більше.

 

Її очі натрапили на додаток, надрукований друкарською машинкою. Герміона взяла аркуш у руки, відчуваючи шорсткість паперу — пальці тремтіли, а подих став глибшим, важчим.

— Зачитаєте? — раптом запитав Стерджис, запаливши люльку навпроти неї.

Герміона сіпнулася, ніби спіймана на гарячому, й розгублено кивнула. Вона перегорнула сторінку — і в ту ж мить у залі пролунав скрегіт стільця.

Герміона на мить замовкла, перебираючи в голові прочитане.
«У покинутій в’язниці… в Азкабані…»
«Почали постачати чарівників від дванадцяти до вісімнадцяти років…»

Мерліне, вони ж були ще дітьми.

Цифри врізалися в пам’ять, мов крижані цвяхи. Герміона бачила перед очима обличчя учнів — тонкі руки, зошити, сміх у коридорах Гоґвортсу. І серед них — Драко. Такий юний, самовпевнений, із поглядом, що ховав страх. Думка, що він міг опинитися серед тих дітей в Азкабані, пронизала її холодом.

«Суворе фізичне та психологічне програмування…»
Вона зупинилася на цих словах. Від них віяло чимось нелюдським. Слово «програмування» не належало до світу магії — воно пахло лабораторіями й темрявою, місцями, де людину розбирають по частинах, щоб зібрати знову — без волі, без душі, лише для покори.

Вона повільно вдихнула, та повітря здавалося отруйним. Кожне речення, кожен рядок звіту відкривав перед нею безодню, про існування якої вона, можливо, здогадувалася, але ніколи не наважувалася уявити. 

— Продовжуйте, — холодно звелів Стерджис.

Герміона підняла очі на Стерджиса. Він лише кивнув — коротко, мов наказ. Вона перегорнула сторінку, пальці ледь відчутно здригнулися. Продовжила читати:

 

Після останнього рядка в наметі настала гробова тиша. Герміона не одразу підвела очі — їй здавалося, що слова ще деякий час витають у повітрі. 

«На його рахунку — безліч загиблих…»

Ці слова ще довго лунали в її голові, мов глухе відлуння. Вони били по свідомості, повторюючись знов і знов — холодно, байдуже, механічно.

На його рахунку — безліч загиблих.

Безліч загиблих.

Загиблих.

Пальці Герміони тремтіли, коли вона перегорнула сторінку. Чорнило трохи розпливлося від дотику, і наступний аркуш здався важчим за попередній. Її погляд упав на світлину — і повітря застрягло в грудях.

Там був він.

Не виснажений в’язень катівні, не блідий і знесилений полонений, а дорослий чоловік — двадцятип’ятирічний чаклун із тими самими срібними очима. Його погляд пронизував її, холодний, зосереджений, насичений стриманою люттю. У ньому не було страху, тільки спокійна сила — і щось ще… відлуння того, ким він був колись.

Її очі ковзнули нижче, до короткої довідки під фото:

Суб’єкт: №777 

Класифікація: Дуелянт, 12-й ранг

Оцінка загрози: ХХХХХХ (Критичний)

Статус: Винятково небезпечний

Наказ: НАЙВИЩИЙ ПРІОРИТЕТ — ЛІКВІДАЦІЯ

Герміона застигла на мить, перш ніж тихо закрила папку й поклала її перед собою. Світ навколо ніби потьмянів — лишилися тільки ці цифри, цей рядок, цей погляд, який продовжував дивитися на неї.
То ось що з тобою сталося…

Вона не могла вирішити, що відчуває — полегшення, що він живий, чи жах від того, ким він став.

Драко, якого вона знала, — мертвий.

Замість нього залишилась лише тінь, створена болем і темрявою.

Поринувши в думки, Герміона навіть не почула, як позаду тихо підійшов Стерджис. Його руки лягли на спинку стільця позаду неї — обережно, майже м’яко — перш ніж пролунало низьке, холодне:

— «Він — один із перших і найзначніших досягнень нової програми…» — тихо проказав Стерджис, повторюючи рядок із папки. — Лише уявіть, скільки невинних загинуло від його чарівної палички… дітей, жінок, немічних. Ми можемо лише здогадуватись, чи не так, цілителько?

Герміона не відповіла. Вона чудово розуміла, що він робить.

 Маніпулює.

 І робить він це просто майстерно.

Та все одно дивилася просто перед собою — рівно, вперто, ніби тільки це могло втримати рівновагу.

— То чому я тут? — спитала прямо, не зводячи очей із папки перед собою.

Він мовчки дивився на неї кілька секунд, уважно, майже зацікавлено. Потім нарешті відійшов і, обійшовши стіл, повільно опустився у своє крісло навпроти.

— Скажіть, Герміоно, як добре ви знайомі з Мелфоєм?

Вона зберігала тишу, стежачи, як він наливає ще один келих вогневіскі — спокійно, майже недбало, ніби ця розмова не мала жодного значення. Бурштинова рідина спалахнула в світлі лампи, коли він підняв келих і зробив ковток, не відводячи погляду від Герміони.

— Що ви маєте на увазі?

— Мені відомо, що більшість із вашого кола спілкування мала… неприємний досвід у минулому, — він зробив коротку паузу, — з нашим білявим другом.

Спогади спалахнули одне за одним, мов кадри старої кіноплівки: чергова сутичка Драко й Гаррі, Рон, який уже стискає кулаки. Бідолашний Невіл, який завжди намагався оминути його — тінню проскочити повз, аби не почути чергового глузування. Навіть поле для квідичу спливло в пам’яті — Фред і Джордж, обидва розлючені до межі, женуться за ним на мітлах, готові вчепитися просто в повітрі. І справді, легше було згадати, кому він не встиг насолити, ніж навпаки.

Герміона зробила короткий вдих, вирівняла голос.

— Тоді вам, певно, також відомо, що цей, як ви кажете, “неприємний досвід” — лише вершина айсберга, за якою ховаються лють, ненависть і огида, командувачу, — промовила вона рівно. — Тому я геть не розумію, що саме ви хочете від мене почути.

— Цікаво, — тихо мовив він, не зводячи з неї погляду.

— Що саме? — спитала вона, намагаючись звучати беземоційно, стискаючи під столом тканину спідниці.

— Ви, цілителько Ґрейнджер, — мовив він, вдивляючись у неї, — досі для мене суцільна загадка. І чим більше я дивлюся на вас, тим складніше вас розгадати. Ніколи не знаєш, чого чекати — ані за мить, ані наступного разу.

Герміона напружилась ще дужче. Відпустила тканину, якою стискала коліна, і вп’яла нігті в долоні, щоб утримати контроль.

— Та, мабуть, вам добре відомо, — продовжив Стерджис, — що для кожної загадки настає час, коли її розгадають. Думаю, ви не виняток.

Вона повільно вдихнула й видихнула, намагаючись не дозволити емоціям вирватись назовні.

— Річ у тім, що Мелфой-молодший значною мірою відрізняється від звичайних смертежерів, які зазвичай потрапляють до нас у полон, — сказав він. — Цей хлопчина роками був ручним псом… самі знаєте кого. І нам украй важливо знати все, що йому відомо. А йому, без сумніву, відомо чимало.

— Змушена вас розчарувати, командувачу, — відповіла Герміона рівно. — Мені відомо не більше, ніж вам.

— Та невже? — гукнув Стерджис, і в його голосі пролунала неприхована насмішка.

Герміона ледь привідкрила рота, приголомшена його словами. Стерджис, помітивши її вираз, тихо засміявся й потягнувся до пляшки, спокійно наливаючи собі чергову порцію вогневіскі. Рідина плеснула в склянку з глухим звуком. Він підняв погляд — у кутиках очей зблиснула не насмішка вже, а щось ближче до зацікавленості, холодної й уважної, як у мисливця, що нарешті помітив рух здобичі.

— Знаєте, Герміоно, я досі не можу викинути це з голови, — мовив він із ледь помітною посмішкою. — Ту зворушливу сцену в катівні… Ті погляди, такі сильні емоції… Мерліне, давно я не був свідком чогось подібного. І ще й —  зі смертожерем.

Герміона витріщалася на нього, геть забувши, як дихати. Зробивши ковток, Стерджис відкинувся на спинку крісла й продовжив, не зводячи з неї погляду.

— Я й досі терзаю себе думками: що ж він такого побачив у вас у ту мить, що навіть забув, де перебуває? А що змусило нашу найвідповідальнішу цілительку втратити все своє самовладання? Навряд чи це був просто… шок від зустрічі, чи не так?

Герміона почала відчувати роздратування. Їй не подобалося те, куди він хилив. Вона випрямилася в кріслі, погляд став гострішим. Якщо він намагався спровокувати її — йому це вдавалося. Але цього разу вона не збиралася відступати.

— На що ви натякаєте, командувачу Подмор? — запитала вона прямо, не приховуючи напруги в голосі.

— Натякаю? — підняв він брови, вдивляючись у неї. — Я лише веду розмову у приємному товаристві, — сказав, злегка піднявши келих.

— Тоді, можливо, змінимо тему? — рівно мовила Герміона. — Наприклад, поговоримо про запаси зілля чи відновлення ресурсів для лікування.

— Чому ж ви так, цілителько? — його голос став м’якшим, але від того ще небезпечнішим. — Тому що тема вам нецікава? Чи тому, що вона змушує вас нервувати?

— Тому що мені незрозуміла її мета, — відрізала Герміона. — Хіба я хоч раз дала вам підстави сумніватися в моїй роботі чи відданості? Здається, я доклала достатньо зусиль, щоб урятувати життя вашому полоненому — попри те, що всі інші воліли його вбити, ігноруючи накази старшого цілителя, командувачу.

Її погляд був холодний і твердий, у ньому бриніла ледь стримувана лють.
Чим довше вона перебувала поруч із цим чоловіком, тим більше відчувала, як у жилах закипає некерований гнів.

— Дуже добре, цілителько Ґрейнджер, — тихо мовив Стерджис. — Дуже добре.

Він повільно дістав люльку, запалив її й глибоко затягнувся. Видихнув хмару диму, задумливо провів великим пальцем по вирізьбленій голові дракона й, прочистивши горло, продовжив:

— Нещодавно вам вдалося неабияк нас вразити, цілителько Ґрейнджер. На мить я навіть подумав, чи не помилилися ми, не допустивши вас до бойового складу. Жменька таких, як ви, — і перемога давно була б за нами.

Герміона не відповіла. Не посміхнулась. Лише дивилася прямо на нього.

— Та от у чому річ… — повільно мовив він, — тоді, на місці того інциденту, сталося дещо, що привернуло мою увагу. І це досі не дає мені спокою.

Їхні погляди зустрілися.

— До вашого відома, — мовив він, кинувши на неї короткий, але проникливий погляд, — він гукав вас під час гарячки. А потім, коли прийшов до тями, почав розпитувати про вас у вартових.

Дурень.

Навіщо тобі  було це робити, Драко?

Та Герміона не видала жодної емоції. Вона дивилася прямо перед собою, наче не почула сказаного, хоча кожне його слово відгукнулося всередині гострим, майже фізичним болем.

— Скажіть, Герміоно, як би ви самі розцінили цю ситуацію, опинившись на моєму місці? — голос Стерджиса звучав майже спокійно, але в ньому бриніла прихована пастка.

— Ви підозрюєте мене у змові з полоненим, командувачу? — запитала вона прямо.

— У змові? — Стерджис посміхнувся, нахилившись уперед. — Та що ви. Якби це була змова, цієї розмови точно не було б… як, утім, і мене… і цього табору… — він зробив коротку паузу, — і ваших любих друзів.

Їхні погляди зустрілися — і тиша раптом стала небезпечною.

— Усе набагато примітивніше, цілителько, — продовжив він, дивлячись на неї з тим самим холодним зацікавленням. — Здається, хлопчина не на жарт прив’язаний до вас, Герміоно. Особливо після тієї… милої сцени в катівні.

Герміона повільно підняла брови, вслухаючись у кожне його слово. Пальці стискали тканину спідниці, аби хоч якось утримати себе в межах спокою.

— Ви плутаєте цю “прив’язаність” із вдячністю пораненого своєму цілителю, командувачу, — відповіла вона стримано. — Таке трапляється.

— Вдячність? — повторив він, і кутики його рота ледь сіпнулися. — Цікаво. Бо ще мить тому ви говорили про лють, ненависть і відразу до Мелфоя.

Герміона стулила рота. Чорт.

— Але не переймайтеся, — вів далі Стерджис майже лагідно. — Будьмо чесними: вдячність — від смертежера? Це ж абсурд. Інша річ — хтивість. Вона, принаймні, зіграла б вам на руку.

— Зіграла б вам на руку? — повторила Герміона, і в її голосі відлунало холодне, майже металеве ехо. Вона не відводила погляду, намагаючись зрозуміти — це огидний жарт чи ще огидніша пропозиція.

Він не посміхався. Обличчя залишалося незворушним, але в погляді з’явився холодний розрахунок.

— Скажіть, Герміоно, — промовив він рівно, — як далеко ви готові зайти заради нашого з вами спільного блага? Заради блага Руху Опору і скорішої перемоги?

— Ви хочете, щоб я за ним шпигувала? — спитала вона, але відповідь уже читалася на її думках.

— Називайте це як хочете, — відповів Стерджис холодно. — Якщо це втішить вашу совість.

— Здається, я вас геть не розумію, командувачу, — промовила вона, вдаючи відверту нерозумницю. — Чого саме ви очікуєте від мене?

У голові несподівано пролунав відгомін — ті самі слова, що вона чула кілька тижнів тому в цьому ж наметі, і раптом все стало ще ясніше. Вона хвилину мовчала, стискуючи край спідниці, потім відповіла рівним, холодним голосом:

— Я лише цілителька. Моя робота — зцілювати й ставити на ноги чаклунів. А війну… я краще залишу вам і солдатам.

Стерджис ледь усміхнувся — коротко, майже непомітно, немов зрозумів, куди вона хилить, і вирішив прийняти правила її гри.

— Тоді я з радістю поясню, Герміоно, — мовив він тихо. — Віднині Драко Мелфой стає початком, серединою і кінцем вашої роботи.

Він зробив паузу, і в голосі прозвучала удавана жалість:
— Повірте, це ранить мене так, як ранило б батька, якого змусили віддати рідну доньку до борделю. Але, як би огидно це не звучало, ви маєте зробити все, щоб зблизитися з ним. І дізнатися все, що йому відомо: де приховані табори і гарнізони, хто їх охороняє, та будь-яку іншу інформацію, що може стати нам у пригоді.

Герміона застигла, не зводячи з нього очей, немов після сильного ляпаса.

— Отже, ви хочете, щоб я… — вона не наважилася вимовити це вголос, губи ледь рухнулися, — …злягалася з ним?

Це не було питання. Вона вже бачила відповідь у його очах. Саме це він і мав на увазі. Стерджис повільно відклав люльку, переплів пальці, спокійно поклавши руки на стіл.
— Що ви, цілителько, — промовив він тихо, майже поблажливо. — Я прошу лише одного: підійти до нього ближче, втертися в довіру, розговорити і зрозуміти, як він мислить. Ви складатимете звіти про його характер, звички та будь-які особливості поведінки. І головне, — він ледь нахилився вперед, — з’ясувати, де зараз їхні гарнізони.

Після короткої паузи додав:
— Яким саме шляхом ви цього досягнете — справа другорядна. Головне результат. Повірте, ваші зусилля не залишаться без уваги, а винагорода буде відповідною. За будь-яку вашу роботу.

Герміона дивилася на нього кілька секунд, не кліпаючи. А потім із її грудей вирвався звук, зовсім не схожий на сміх — різкий, нестримний, майже істеричний. Стерджис здивовано звів брови, не розуміючи, чи то сміх, чи крик. Опанувавши себе нарешті, Герміона витерла очі й, усе ще посміхаючись, мовила:
— Мерліне, ви й справді про нього зовсім нічого не знаєте, командувачу, — мовила вона, все ще посміхаючись, хоч у голосі бриніла гіркота. —  Анітрохи. Навіщо вам узагалі ця тека, якщо ви й справді думаєте, що він на це купиться?

— А ви, виходить, знаєте? — холодно перепитав Стерджис.

— О, так. Я знаю, — спокійно відповіла вона, нахилившись трохи вперед, щоб він чув кожне слово. — Знаю, що Мелфой швидше переріже собі вени, ніж погляне на когось маглівського походження. Дивно лише, що ви подумали про це в останню чергу.

Стерджис кілька секунд мовчав. Його погляд потемнів, обличчя скам’яніло. Він повільно відкинувся на спинку стільця, стискаючи люльку в пальцях так, що ті побіліли. Він зробив короткий вдих, стримуючи себе, і тільки тоді заговорив:

— Вам здається, міс Ґрейнджер, що ви все знаєте. Та це не так, — сказав Стерджис, нахиляючись ближче. — Ви не розумієте нічого про природу чоловіків.

Його голос став тихішим, але кожне слово било, як ляпас.

— Чоловікові байдуже, якої крові жінка, що йому до вподоби. Хай вона навіть сквиб, кентавр чи напіввела — різниці немає. Дірка є дірка, а потреби — потреби. Заборонене, міс Ґрейнджер, завжди найсолодше.

Герміону нудило. На мить їй здалося, що її вирве просто на стіл.

— Голубонько, — протягнув він, — припиніть на мене так дивитись. Я ж не на бійню вас відправляю, заради Мерліна. Це лише…

— А що, якщо я відмовлюсь? — спитала вона, дивлячись йому просто в очі. — Певна річ, ви не залишите це без наслідків. Ні мені, ні моїм близьким.

Стерджис глянув на неї уважно, витримавши її виклик в очах.

♫  

Він маніпулював нею. 

Герміона це прекрасно знала.

Укотре Стерджис тиснув на болючі місця, аби здобути чергову перемогу.

Кутики його рота ледь ворухнулись — не зовсім посмішка, радше тінь задоволення.

— Часом нам усім доводиться робити вибір, цілителько Ґрейнджер, — промовив він нарешті. — І ваш — значно простіший, ніж вам здається.

Він повільно відкинувся на спинку стільця.
— Або ви й ваша гординя, яку ви називаєте честю, — або ж безпека для тих, хто вам дорогий. І невелика послуга задля великого блага.

“Невелика послуга.”

Це ж треба…

Тиша впала важко, як мокре полотно.

Герміона дивилася на нього — і не вірила в те, що щойно почула.

— І щось мені підказує, — мовив він далі, — що ви не з тих, хто пожертвує долями ні в чому невинних людей заради збереження своєї так званої жіночої честі.

Герміона відчула, як у ній щось обірвалося. Вона стояла мовчки, лише хитнула головою, намагаючись утримати залишки самовладання. Потім повільно випросталася, поправила спідницю, що заплуталася в ніжці стільця, й попрямувала до виходу.

— І змініть цю вашу одежину, — кинув Стерджис їй услід, навіть не підвівши погляду. — Думаю, вона не підходить для вашої… нової ролі.

Герміона зупинилася, різко обернувшись. Кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись переконатися, що він це справді сказав.

— Ні.

Він підняв голову.

— Що? Ви щось сказали, міс Ґрейнджер?

Його тон був байдужим, але вона знала — він все прекрасно почув.

— Я сказала, — її голос затремтів, та вона не опустила погляду, — що не ляжу під нього задля ваших брудних планів чи великих цілей. А погрожувати мені й моїм близьким… — вона зробила крок уперед, — просто низько і жалюгідно. Особливо для чаклуна вашого рівня.

Спершу він не видав жодної реакції. Потім різко підвівся. Герміона інстинктивно відступила, напружуючись із кожним його кроком. Стерджис йшов повільно, важко, наче насолоджуючись її тривогою. Він зупинився зовсім близько — настільки, що вона відчула запах тютюну й вогневіскі. Її серце підскочило десь до горла. Раптом стало важко дихати. Вона не знала, чого ще можна чекати від нього.

— Ґрейнджер, ви часом не забули, у якій ситуації ми, британці, опинилися? — його голос став холодним, металевим. — Чи, можливо, мені варто нагадати вам, як кілька років тому Темний Лорд і його люди забрали в нас дім, винищували нас, переслідували аж до самої Франції? 

Герміона заклякла. Вона бачила, як його гнів зростав — спалахував, розкручувався вихором, і здавалось, ще мить — він вибухне. 

— Ми на війні, цілителько, — його голос став ще нижчим, глухим від стриманої люті. — На війні, якої світ ще не бачив. Ми воюємо з чарами, здатними знищувати тисячі, і з ворогом, що вважає себе безсмертним.
Він зробив крок уперед, і тепер між ними залишалося лише кілька дюймів.
— То скажіть мені, цілителько Ґрейнджер, — він нахилився так, що вона відчула на щоці його подих, — чи, може, у вас є інше уявлення, як перемогти цю війну без інформації, яка нам потрібна? Просвітіть мене. Ну ж бо.

Його голос був холодним і зловісним.

Герміона стояла нерухомо, серце билося десь у горлі. Рука сама потягнулася до палички, але вона не дістала її. Навіщо? Проти такого, як він — це лише жест відчаю.

— М-має бути інший спосіб… — прошепотіла вона, ледь розтуляючи губи. — Не такий брудн…

— Цілителько Ґрейнджер, — перебив він, і голос став тихим, майже лагідним. Його рука торкнулася її обличчя, відкинула пасмо волосся. — Ви справді вірите, що мені є діло до вас? Або до ваших принципів?

Вона завмерла.

 Повітря навколо стало нерухомим, як перед бурею.

Коли раптом він схопив її  різко за шию, притискаючи до стіни. Герміона округлила очі від жаху, відчуваючи, як його хватка посилюється. Світ перед очима затремтів, ніби зрушився з місця.

 Він провів поглядом згори вниз і загрозливо мовив.

 — Нехай він тебе порає скільки заманеться — хоч разом зі своїм військом і клятим Темним Лордом, — промовив він тихо, без емоцій. — Ти підеш до нього, отримаєш те, що потрібно, і негайно доповісиш про все мені.

Він затягнув паузу, уважно стежачи за нею. Герміона пручалась, намагаючись врятуватись від міцної хватки його рук. Та він не припиняв душити її.

​— Якщо ж ні, наслідки не змусять довго чекати. І це стосується, перш за все, сімейства Візлі. Розумієш, про що я? — його голос став шепітним, звірячим.

Вона хапала ротом повітря, кожен вдих рвався, як тонка струна.

— Зрозуміло чи ні? — різко спитав він. 

Герміона кивнула настільки, наскільки могла. І лише тоді він відступив. Вона повзла по стіні, притримуючись руками, поки коліна не підкосилися. Стерджис спокійно рушив до столу. Герміона так і залишалася навколішках, притулившись спиною до холодної тканини намету, і дивилася поперед себе — ніби вмить опинившись у вакуумі.

У кімнаті чулося лише скрегіт пера по паперу; здавалося, він щось підписував. Потім знову кроки. Стерджис зупинився біля неї й простягнув аркуш.

— Твій пропуск. Цілодобовий, — промовив він, наче нічого не сталося. — Відтепер працюватимеш у в’язничному наметі замість старшого цілителя. Мелфоя зцілюватимеш особисто. Годуватимеш його, говоритимеш із ним, дізнаватимешся все, що тільки зможеш. Роби, що заманеться — хоч танцюй перед ним голяка, — він поправився, ніби підкреслюючи буденність слова, — але я хочу знати все. Геть усе.

Він відзначив це коротким поглядом.
— Звітуватимеш мені одразу після кожного візиту. Все зрозуміло?

Герміона мовчки дивилася в порожнечу; шок накрив її, мов крижаний дощ.

— Не затягуйте, цілителько —  зневажливо кинув він і жбурнув аркуш їй просто до ніг.

Папір ковзнув по підлозі, вдарившись об її черевик. Потім його кроки загриміли по намету — спершу гучні, потім дедалі тихіші, аж поки зовсім стихли.

Вона залишилася сама, в німому шоку від усього, що сталося.