ПРОЛОГ

24 грудня 2004 року

Околиці Нормандії, Північна Франція

Світало. 

Сіре поле простягалося до горизонту — розоране вибухами, мертве й тихе. Повітря стояло важке, вогке — тхнуло димом, кров’ю і гаром. Вітер гойдав роздерті мантії, покручені мітли та уламки від вибухових заклять.

Серед цього безмов’я чути було кроки — глухі, рівні, мов удари серця. Самотній вершник повільно рухався крізь поле, і тінь від тестрала ковзала поруч, тінь минулого супроводжувала його в дорозі.

У повітрі повільно кружляло щось біле. Спершу здавалося — сніг. Та коли перша порошина впала на рукав його плаща, він побачив: то був попіл. Попіл від спалених тіл, вичахлих чарів, від усього, що ще кілька годин тому було життям. Він сипався з неба беззвучно, вкриваючи поле тонким брудно-сірим шаром, мов снігопад, що сиплеться з небесної руки смерті.

Його плащ, розшитий срібними нитками й потемнілий від вологи, важко тягнув плечі. Руки тремтіли не від холоду — від утоми. У голові стояв запах крові й диму, що змішався з присмаком попелу на губах. Він не намагався стерти його — бо цей смак став частиною війни, яку він ніс у собі.

Над полем пролунав протяжний каркіт ворони, що кружляла в димі, ніби шукаючи щось. Чи когось?

Вершник підвів голову, вдивляючись у ворону, що зникала в мороці й знов виринала з нього. Вона зробила кілька кіл у блідому небі, а потім раптово рвонула вперед — у напрямку сходу, ніби знала шлях, який мав пройти й він. Він стежив, як ворона зникає за хмарами, і ще мить стояв непорушно, слухаючи, як вітер шарудить попелом під копитами. Потім пришпорив тестрала — і вони рушили вперед.

Назустріч — чи то смерті, чи то долі.