Розділ восьмий

♫  

— Сучий ти сину, клянусь, вбʼю тебе! Ти в мене кишками харкатимеш, перш ніж здохнеш! — ці слова врізались у повітря ще до того, як Герміона встигла ступити через поріг.

Герміона зробила крок — і майже одразу завмерла. Катівня зустріла її в’язким запахом крові, поту, сечі й старого металу. Підлога блищала від застиглої рідини, а в кутах чорніли блювотні маси. Ковток повітря став помилкою: шлунок скрутило різким спазмом, і все в ній рвалося назовні. Вона прикрила рот рукавом і притисла лікті до боків, намагаючись стримати нудоту. Горло пекло, очі защипало, та подих вирівнявся — повільний, крізь зуби.

Не зараз. Не тут.

— Мерфію, ви цілі? — озвався вартовий поруч. — Потрібна допомога?

Мерфій стояв біля центру, тримаючись за ніс; з-під пальців сочилась кров, і його крик розносився приміщенням.

— В сраку засунь свою допомогу, — гаркнув Мерфій, досі притискаючи долоню до носа. Кров текла між пальцями, капала на підлогу.

Раптом обоє завмерли — у дверях стояв Стерджис. Він мовчки спостерігав, і від його погляду повітря ніби натягнулося, готове розірватися.

— Розважаєтесь, джентльмени? — пролунав його голос, глухим відлунням розрізавши тишу.

Всі, як один, випрямилися. Хтось клацнув підборами, хтось судомно ковтнув. Командувач повільно зупинився, оглянув приміщення й зробив недбалий рух рукою.

— Вільно, хлопці, — кинув він сухо й рушив уперед, минаючи Мерфія, навіть не глянувши в його бік.

Герміона обережно перевела погляд туди, де за спинами катів мало виднітися важке крісло для допитів. У ньому сидів хтось — нерухомий, згорблений. Та з цієї відстані розгледіти майже нічого не вдавалося: широкий силует Мерфія і постать Стерджиса повністю закривали огляд. Видно було лише клапті сорочки, заплямленої кров’ю, і темну масу голови, що звисала донизу. Вона затримала подих, марно намагаючись визирнути — та між нею і кріслом стояли вони. У ту ж мить цілитель тихо покликав її і повів до столу в кутку. Вона слухняно рушила за ним, намагаючись не дивитися довкола. 

На старому, прогнилому дерев’яному столі лежали інструменти — холодні, важкі, розкладені з моторошною впорядкованістю. Погляд ковзнув по зазубреному залізу й засохлій крові на лезах і руків’ях.  Уява сама домалювала те, що тут відбувалося, — і в грудях різко похололо.

У той час збоку пролунав голос:
— Командувачу, ми щойно почали допит, — заговорив Мерфій, стоячи поруч. — Усе за вашими вказівками. Їжі не було, воду обмежили.

Герміона розкладала речі цілителя, кидаючи короткі погляди в їхній бік і намагаючись не пропустити жодного слова.

— Невже? — промовив Стерджис, кинувши погляд на розбитий ніс Мерфія, з якого ще стікала кров. — І які ж успіхи?

Схоже, полоненому вдалося добряче дістати його, незважаючи на кайдани. У цю мить Мерфій нагадував Герміоні розпатланого півня, який зазнав поразки, але вперто намагався зберегти рештки своєї гідності.

— Він мовчить, сер. Ні слова за весь час, — відповів той, злегка гугнявлячи.

— Хіба? — Стерджис перевів погляд на полоненого. — А раніше, здається, рот у тебе не затулявся. Що сталося — закінчились теми для дискусій?

— Скоріш… компанія не мого рівня, — хрипко відказав полонений. Голос зірвався, але в ньому все ще вчувалася насмішка.
Герміона не могла розгледіти його обличчя — тінь від смолоскипа лягала просто на нього, закриваючи риси. Та тон — спокійний і зневажливий — зовсім не пасував виснаженому в’язню. У ньому не було ані страху, ані покори, лише холодна впевненість людини, яка й у кайданах примудряється зберігати зверхність.

 — Та цього вже не скажеш про вас, командувачу, — додав він тихіше, і навіть так у цих словах прозвучав виклик.

Герміона озирнулася й глянула на командувача. Стерджис сидів спокійно, але в його очах з’явилася цікавість — не злість, не роздратування, а саме хижий інтерес, як у людини, що нарешті знайшла гідного суперника. 

Кутики його вуст сіпнулись у майже невидимій усмішці. Він легким рухом палички притягнув до себе стілець, що стояв осторонь, — дерев’яні ніжки гучно скрипнули по каменю. Подмор сів, закинувши ногу на ногу. Його чорні чоботи блиснули навіть у тьмяному світлі смолоскипів.

— Отже, ти хочеш поговорити зі мною? Ну що ж, вперед, — мовив Стерджис, запалюючи люльку з різьбленим драконом.
Дим повільно заповнив камеру, клубами осідаючи на холодному камінні. Герміона мимоволі роззявила рота від картини перед собою, але швидко схаменулась — цілитель, що стояв поруч, не зводив з неї погляду. Вона різко кивнула, ніби вибачаючись, і знову взялася до роботи. 

Герміоно, не зараз, — твердила собі. — Зосередься.

 Цілитель спокійно давав вказівки — коротко, сухо, без жодних пояснень. Від інструментів до маленьких пляшечок, одну з яких Герміона вже бачила раніше в руках Подмора. Руки діяли швидко, машинально. 

За спиною тим часом панував хаос — голоси, важкі кроки, брязкіт металу.

— Як думаєш, скільки ти протримаєшся? — кинув Стерджис, не відриваючи люльки від вуст. — Місяць? Тиждень? День?

— Цілителько, — гукнув раптом Аларік, відволікаючи її знову. — П’ять крапель сироватки правди. Сюди, — він кивнув на шприц, що стояв поруч.

Вона коротко кивнула, не зводячи уваги з голосів за спиною.

— Навіщо мені про це думати? — голос полоненого звучав рівно, але твердо. — Я знаю лише одне.

Десь скрипнуло крісло — схоже, він нахилився вперед.

— Спіймати мене — це ще півбіди. А от розколоти… вам доведеться добряче спітніти, хлопці. Куди б ви мене не запхали, за скількома б ланцюгами й замками не ховали — я дістанусь звідси. І зрівняю це місце із землею.

— Це погроза? — спокійно уточнив Стерджис.

— Ні, що ти, — відказав полонений тихіше, з ледь помітною усмішкою. — Це обіцянка.

Герміона завмерла, тримаючи в руках сироватку. Її пальці злегка здригнулись.

Десь поруч пролунало коротке, майже непомітне всміхання Стерджиса.

— Маю визнати, — мовив він, випускаючи дим, — ти цікавіший противник, ніж я собі уявляв.

І тут Герміона почула сміх у відповідь на слова Стерджиса.

Знайомий до болю сміх.

Ні. Їй не здалося.

Точно не здалося.

— Але ж погодься, — пролунав голос гучніше, — коли противник хороший, гра стає набагато цікавішою, чи не так?

Серце забилося швидше.

— О, так. Безсумнівно, — відповів Стерджис після короткої паузи. — Чому б нам не продовжити нашу гру і перейти до найцікавішої частини.

Він перевів погляд на цілителя.

— Усе готово, цілителю?

— Готово, сер, — озвався той, а тоді звернувся до Герміони:

 — Візьміть усе необхідне для введення сироватки правди.

Герміона розгублено кивнула. Їй здавалося, що вона не чує нікого. Вона машинально взяла піднос і рушила за цілителем. Ноги самі несли її вперед, а в голові гуло лише відлуння власного серця. Мерфій, стоячи осторонь, озирнувся й повільно відступив, звільняючи їй шлях. Вона провела його поглядом — і саме тоді Стерджис повернув голову в її бік. Лише після цього вона нарешті мала змогу подивитися на крісло. 

І в ту ж мить світ навколо спинив хід. Повітря раптом стало занадто важким, щоб дихати, і надто крихким, щоб вимовити бодай слово.

Срібні очі — ті самі, які вона пам’ятала навіть крізь роки, — дивилися просто на неї.  

Вона не одразу усвідомила, що перестала дихати. 

Серце пропустило удар, а потім забилося надто швидко, надто голосно. 

Ні. Цього не може бути.

Тільки не зараз.

Його суворе обличчя змінюється просто на очах: погляд гасне, м’якшає, ніби щось у ньому зламалося. Риси напружені, але в очах — лише німе запитання: це справді ти?

Сім років.

Сім довгих років завмерли між ними двома, стискаючись у цю мить до кількох подихів. 

Увесь цей час вона не бачила його. І сподівалася ніколи більше не побачити. Герміона ховала спогади, глушила їх роботою, війною, болем — марно. Бо тепер вони повернулися всі разом, одним ударом.

І ось він — перед нею.

На відстані руки.

З блідим, виснаженим обличчям, скуйовдженим волоссям і кайданами, що врізались у зап’ястки. Обличчя було вкрите засохлою кров’ю й брудом, під очима темніли синці, на скроні — тонкий поріз, що вже майже загоївся. Він виглядав так, ніби пройшов крізь пекло й повернувся звідти живим всупереч усьому.

Вона стояла, не в силі відвести погляду. Їй хотілося крикнути, вдарити його й водночас обійняти. Зробити крок, сказати хоч слово — будь-що. Але тіло геть не слухалось. 

Пальці тремтіли, міцно стискаючи піднос. Метал холодив долоні, і від цього тремтіння ставало ще сильнішим. Вона намагалася втримати його, але руки немов ослабли — ще мить, і піднос вислизне з пальців.

— Ґрейнджер! — голос пролунав збоку, мов удар блискавки.

Герміона здригнулася — руки зрадницьки ослабли, і піднос зірвався додолу. Раптовий дзвін інструментів, пляшечок і шприців розірвав тишу, розсипавшись луною по кам’яній підлозі — і всі погляди звернулися до неї.

— Я… — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами, переводячи погляд на цілителя, який  був приголомшений її реакцією найбільше.
— Я зараз… — додала вона майже беззвучно й розгублено озирнулася навколо. 

Вона бачила, як Подмор спостерігає за нею, нахмурений і збентежений, ніби намагаючись зрозуміти, що саме відбувається. Серце билося дедалі швидше, паніка підступала до горла. 

Цілитель ступив ближче, ставши поруч, немов між нею та командувачем.
— Пробачте її, командувачу, — сказав він тихо, але твердо. — Вона вперше в подібному місці… не знає, як поводитись.

— О, ні, — перебив Стерджис, не приховуючи втіхи. — Вона все чудово знає. Чи не так, міс Ґрейнджер?

Він нахилив голову трохи набік, спостерігаючи за нею.

— Бачу, ви обоє неабияк вражені, — мовив він із ледь помітною посмішкою, звертаючись до них обох. — Хто б міг подумати, що доля зведе вас саме тут. Хіба не іронія, чи не так?

О, так. Він мав рацію.

Іронія долі… — подумала Герміона, переводячи погляд то на нього, то на полоненого перед собою. Це був жорстокий жарт. Найжорстокіший із усіх можливих. Та єдиний, кому було справді смішно, — це Стерджис Подмор. 

Він стояв, відверто насолоджуючись моментом, тримаючи в полоні сина чаклуна, через якого колись опинився в Азкабані. Сина того, кого ненавидів більше за будь-кого — Драко Мелфоя.

 

 

— • — 

♫  

Він…

Він так змінився — думка вперто крутилася в голові, поки вона вдивлялася в нього, мовби намагаючись упіймати кожну, навіть найдрібнішу, зміну.

Герміона стояла осторонь від катувального крісла, там, де їй наказав цілитель, і дивилась на Драко, досі не вірячи власним очам. Вона вдивлялась розгублено, намагаючись відшукати в ньому хоч рештки того, ким він був колись. 

Але марно. 

Усе здавалося чужим, далеким, стертим часом і війною.

Усе — окрім його очей. Так само холодних, стриманих, але з викликом, який вона пам’ятала.

У кріслі для допитів сидів він — прикутий важкими ланцюгами. Понівечений, у чорному лахмітті — єдиному, що залишилося від його колишнього смертежерського вбрання. Його славнозвісне платинове волосся було скуйовджене, злипле від крові й бруду. Не дивно, що вона не впізнала його одразу — у такій темряві це було майже неможливо.

Герміона бачила, як він тремтів усім тілом, але з його боку не чулося жодного звуку — ні стогону, ні благання про допомогу. Навіть у такому стані він залишався Мелфоєм — надто гордим, аби визнати свою поразку чи слабкість. 

— Що таке, Мелфою? — озвався Стерджис, відверто тішачись тим, що відбувалося на його очах. Він переводив погляд то на Драко, то на неї. — Язика проковтнув, чи що?

Драко повільно повернув голову до Подмора, але нічого не сказав — лише поглянув на нього з тією холодною стриманістю.

— Що ж, — протягнув байдуже Стерджис. — Цілителю, скільки ви йому вже вкололи сироватки правди?

— Достатньо, сер, — тихо відповів Аларік, стоячи позаду катувального крісла, зі складеними за спиною руками.

— Добре, — мовив Стерджис, випускаючи дим із своєї драконоподібної люльки. — Починаймо.

Герміона помітила, як Мерфій — у шкіряному фартусі та рукавицях, мов м’ясник, — рішуче рушив уперед. Вона мимоволі провела його поглядом. Він підійшов до Драко, важко спираючись однією рукою на спинку крісла, нахилився так, що їхні обличчя опинилися майже поруч, і проричав із загрозою:

— Ім’я? 

Цього разу Драко не втримався й усміхнувся гіркою, виснаженою посмішкою.
— Салазаре, тобі самому ще не набридло? — хрипко кинув він, визираючи з-за Мерфія й звертаючись до Стерджиса.

Той лише злегка кивнув — і Мерфій ударив. Герміона здригнулася, коли звук розтяв тишу. Драко зціпив зуби, зімкнув очі; по обличчю пробігла тінь болю, але він не видав ані звуку.

— Слідкуй за язиком, смертежерська наволоч! — гаркнув Мерфій, озираючись на Стерджиса, перш ніж повторити, вже з притиском:

— Ім’я!

— Драко. Драко Люціус Мелфой, — хрипко відповів він.

— Місце народження?

— Маєток Мелфоїв, — видушив крізь зуби. — Це в графстві Вілтшир.

Мерфій спантеличено глянув на нього, ніби перевіряючи, чи не знущається той, а потім озирнувся на Стерджиса. Той кивнув, підтверджуючи його слова.

— Рік народження?

 — 1980.

— Звання?

Драко не витримав і роздратовано випалив:

— Моє звання — пішов у дупу, — промовив він крізь стислий рот. — Скільки можна? Одне й те саме.

Мерфій вилаявся французькою, присягаючись, що вб’є його, щойно отримає дозвіл. Драко ледь помітно всміхнувся і відповів тією ж мовою, тихо, але чітко:
— Après toi, connard. [Після тебе, мудаче.]

Мерфій аж спалахнув від люті, але Стерджис підняв руку — коротко, наказово.
— Досить, — мовив він спокійно, і цього було достатньо, щоб Мерфій зупинився.

Той завмер на місці, зціпивши щелепи, і тільки важке дихання видавало, як сильно він стримується, аби не вдарити знову.

— Звідки ти так добре знаєш французьку, Мелфою? — раптом запитав Стерджис, затягнувшись люлькою.

— Не повірите… — хрипко відповів Драко, ледь звівши брови в удаваному подиві. — Вивчив.

Герміона насупилася. Здавалося, мить тому він виглядав безпомічним і виснаженим, але тепер — ніби якась невидима сила ожила в ньому, повернувши йому звичну зухвалість.

— З якою метою? — продовжив Стерджис, звузивши очі. — Шпигування? Розвідка?

Драко тяжко зітхнув.

— Та де там. Усього лише забаганка моєї матінки, яка колись стала жертвою моди парле франсе. Чому я, як бачите, тепер не надто радий, — кинув він із гіркуватою усмішкою, що більше скидалася на насмішку над самим собою.

Удар.

— Відповідай на питання, виродку! — рикнув Мерфій.

Драко сплюнув кров, підвів голову й, ледь посміхнувшись, прошипів крізь зуби:

— Я — Драко Люціус Мелфой, — його голос звучав тихо, але з викликом. — Нащадок давнього роду французьких чаклунів. Французька — мова моїх предків, недоумки. Вона в мене в крові.

Повисла тиша.

Стерджис відкинувся на спинку стільця, глухо бурмочучи:

— Мелфой… “віроломний”. — Стерджис тихо повторив, наче смакуючи кожен склад. Потім усміхнувся краєм вуст. — І чому я зовсім не здивований.

Стерджис нахилився ближче.

— З якою метою ти вирушив із військами до Північної Франції?

— Хіба це не очевидно? — прохрипів Драко. — Воювати.

Герміона здригнулась, немов від ляпаса. Зрадницькі сльози вже підступали, але вона змусила себе триматися.
Ким ти став, Драко… — майнуло в голові.

— Кажи! — гримнув допитувач і з усієї сили вдарив його кулаком. Голова Драко відкинулась назад.— Кажи, чорт забирай!

Драко повільно вдихнув, потім видихнув крізь стиснуті зуби.

— У мене був наказ від мого командувача.

— Який саме наказ?

Він мовчав.

Удар.

Та навіть тоді не здригнувся — лише сильніше стулив зуби, щоб не видати звуку. Стерджис глибоко зітхнув і глянув на Мерфія. Той ледь помітно кивнув — мовчазний дозвіл.

— Круціо! 

Драко не зірвався на крик — лише зціпив щелепи, стискаючи ланцюги до білого. Його тіло тремтіло, але він мовчав.

— Досить, — сказав Стерджис.

Мерфій прибрав паличку. Стерджис підвівся й підійшов ближче, схилившись так, щоб дивитися йому просто в очі.
Драко ледь розплющив їх.

— Востаннє, коли я тебе бачив, — промовив він тихо, — ти був малим, блідим щеням. А тепер бачу, що в щеняти прорізалися зуби.

Драко криво усміхнувся, з куточка рота стікала кров.

— На твоєму місці, я б їх остерігався.

Стерджис теж усміхнувся — холодно, без радості.

 — Весь у свого батька… найнікчемнішого чаклуна, якого я чув.

Драко повільно підняв голову, знаходячи в собі сили видушити слова:
— Зате про нас принаймні чули, — прошипів він крізь біль, — чого не скажеш про тебе, командувачу.

Мерфій кинув погляд на Стерджиса, чекаючи наказу. Але той мовчав.

— Невже тобі зовсім не страшно? — спитав нарешті.

— Страшно? — хрипко відказав Драко. — Від чого? Що ти накажеш убити мене? Припини. Це було б найбезглуздіше, що ти міг би зробити, маючи в руках такий козир, як я.

Стерджис скоса глянув на нього й сухо засміявся.

— Ви чули? Він вважає себе козирем.

Десь позаду пролунали приглушені смішки. 

Стерджис сидів нерухомо, намагаючись зберегти байдужий вираз обличчя. Але Герміона бачила — пальці вп’ялися в люльку так, що суглоби його пальців побіліли, видаючи стриману лють.

— І що ти пропонуєш? — спитав він насмішливо. — Відпустити тебе?

— Відпустити? — Драко скривив губи у посмішці. — Що ти… ні, звісна річ.

Він злегка ворухнувся, нахилившись настільки, наскільки дозволяли ланцюги. Рух був повільний, але сповнений сили — і всі довкола мимоволі завмерли, спостерігаючи. Стерджис, здається, навіть насолоджувався цією хвилиною — його вуста розтяглися в кривій, майже хижій усмішці.

— Влаштуймо обмін, командувачу Подмор, — пролунав голос Драко, рівний і прямий.

 У приміщенні запала тиша.

— Обмін? — перепитав Подмор.

— Саме так, — відповів Драко спокійно.

Подмор задумливо втягнув дим із люльки й довго вдивлявся в полоненого.

 — Говориш так, наче знаєш, що твій володар з радістю прийме тебе назад після такого ганебного фіаско.

— Фіаско? — всміхнувся Драко, і в усмішці пролунав відвертий презирство. — Я лише потрапив у полон, коли відводив ваших посіпак на тих ваших літаючих курках. Хай навіть я і тут, та я не промовив ще жодного слова про свій гарнізон. І, на скільки я знаю, мої люди повернулися з мінімальними втратами — на відміну від твоїх, Стерджисе. 

Усі присутні звернули погляди на командувача, чекаючи на його реакцію.

— Ти втратив стільки людей — і заради чого? Щоб дістати кількох дрібних смертежерів разом зі мною. Я тебе прошу, я цього не вартий. 

В’язень дивився прямо на Стерджиса, випробовуючи межі його терпіння. І лише тоді додав:

— Тож хто тут зазнав фіаско, га? 

Герміона не могла відірвати очей від Драко. Хай як їй було б боляче це визнавати, у його словах було дві правди.

Перше. Загинуло чимало чаклунів, серед них вправні й досвідчені, яких Подмор навіть не спробував евакуювати.

І друге — Мелфой справді не був вартий тієї ціни.

— Стерджисе, — гукнув Драко до нього знову, немов знущаючись, — ти ж сам розумієш: я не якийсь простий смертежер. Я можу стати вам у нагоді. Моя родина продасть тобі усю Британію заради мене. Я — твоя розмінна монета, яка може принести вам кілька важливих перемог у цій війні. Все, що треба — зв’язатися з моєю сім’єю і влаштувати обмін. І, можливо, тобі  навіть перепаде кілька галіонів. 

Спантеличення промайнуло на обличчі Стерджиса. Драко тріумфально всміхнувся й відкинувся на спинку крісла, поглядом перебігаючи присутніх. Подмор повільно встав і підійшов до нього, придивляючись.
— Ти добре вдаєш дурня, — сказав він тихо, — але твої очі тебе видають. Ти далеко не дурень.

Здавалося, двоє хижаків грають у шахи, кожен чекає, хто зробить перший хід. Герміона бігала очима між ними, напружено відчуваючи кожну паузу.

— Ти справді вважаєш себе настільки важливим? — уколов Стерджис, постукуючи люлькою по підборіддю. Драко лиш усміхнувся.
— Ти можеш легко вбити мене, Стерджисе, але не образити.

Командувач напружився, затримавши руку з люлькою в повітрі. 

— Як би там не було, — промовив Драко, голос його ледве долинав поміж скрипом ланцюгів, — я точно не збираюся гнити тут до самої смерті. У цій твоїй кімнаті збочених фантазій — сиро, брудно і смердить гірше за троляче лігво.

Хтось із варти не втримався й гучно зареготав; усі звернули на нього погляди. Вартовий зблід, ковтнув повітря й поспіхом прибрав посмішку, втупившись у підлогу.

— Я все одно звідси виберуся, Стерджисе, — промовив Драко повільно, майже ледачо. — Питання лише — коли. 

Він злегка нахилив голову, вдивляючись у свого співрозмовника з тією самою байдужою усмішкою.

— Ти справді готовий усім ризикнути… і лишитися ні з чим?

Запанувала суцільна тиша. Герміона дивилася на Драко — яку гру ти затіяв цього разу? 

Погляд її повільно ковзнув до Стерджиса. Той сидів нерухомо, задуманий, зважуючи кожне слово. А тоді він раптом підвівся, нахилився ближче, спершись руками на підлокітники крісла, і повільно прошепотів крізь зуби:
— А тепер, коли ти закінчив зі своєю маячнею, хочеш почути, що на тебе чекає? — запитав він, і, не чекаючи відповіді, різко вказав на старшого цілителя. — Я збираюся зламати тебе, хлопче. Мої люди катуватимуть тебе, моритимуть голодом і холодом доти, доки ми не витягнемо з тебе все, що нам знадобиться. Я щодня буду бачити, як ти повільно гниєш у цій в’язниці, і з радістю спостерігатиму, як ти втрачаєш себе й свій розум. 

Стерджис  голосно повторив його ж словами, роблячи з них вирок: 

— «Це не погроза — це моя тобі обіцянка».

Драко дивився на нього кілька секунд, потім розплився в широкій глузливій посмішці.

— Це ж треба. Прямо як у казках барда Бідла, — насмішкувато кинув він. — Коли вже та добра фея прийде?

Зупинись, дурню… — панічно кричала Герміона в голові. — Ти лише підштовхуєш його далі. Хіба не бачиш? Саме цього він і чекає.

— Не прийде. Для тебе ця історія без хепі-енду, Мелфою, — повторив Стерджис його ж словами, суворо й холодно.

— Не сміши мене, — кинув він відверто, задерши голову. — Я був у місцях значно гірших за це…

Світло факела ковзнуло по його шиї, і Герміоні здалося, що там на мить блиснуло якесь татуювання — тонке, темне, майже приховане під шкірою. Звідси вона не могла розгледіти, що саме. Стерджис повільно розтягнув губи в хижій усмішці, підійшов ближче й нахилився так, щоб говорити лише до нього — тихо, з нарочито глузливою інтонацією:
— Тоді… вітаю знову в пеклі, Мелфою.

Потім Стерджис повернувся до Аларіка й холодно наказав, відштовхуючись від ручок крісла:
— Можемо починати, старший цілителю. — Він повільно сів, відкинувшись у своє крісло, даючи цілителю місце для роботи.

 Герміона зробила крок уперед, але цілитель зупинив її коротким, рішучим жестом. Вона застигла, стискаючи пальці, тоді як він спокійно попрямував до столика, де лежали його інструменти. 

Аларік нахилився, готуючи черговий шприц. Герміона стежила, як він підходить до Драко, обирає місце на руці, де краще видно видно, і вводить голку. Прозора рідина, невідомого Герміоні зілля, повільно потекла у вену, змішуючись із кров’ю Драко. Відклавши використаний шприц, Аларік витяг із-під мантії кишеньковий годинник на ланцюжку, відкрив кришку й зосереджено глянув на стрілку. Усі в камері завмерли, погляди звернулися до нього. В повітрі зависло мовчання — чекали на щось невідоме, досі ніким не бачене.

— Відчуваєте жар у венах? — спитав цілитель спокійно. — Не хвилюйтесь, він скоро мине.

Драко здавався спокійним. Його обличчя було блідим, погляд — зосередженим.
— Скільки потрібно часу, щоб ця сироватка почала діяти? — озвався Подмор.
— Думаю, кількох хвилин буде достатньо, — відповів Аларік.

Командувач також дістав свій годинник, звірив час і знову підвів погляд на в’язня. Герміона стояла осторонь, схрестивши руки, намагаючись не дивитись, але погляд усе одно повертався до нього.

Раптом Драко глибоко вдихнув. Його дихання стало важким, уривчастим. На лобі виступив піт, шкіра почервоніла. Голова похитнулася, ланцюги тихо дзенькнули.

— Ну що, Мелфою? — хрипло промовив Стерджис, наближаючись. — Уже готовий поговорити з нами?

Драко мовчав.

— Воно точно діє? — нетерпляче кинув Мерфій. — Нічого ж не відбувається, скільки можна чекати?
— Це лише так здається, — спокійно відповів цілитель. — Він бореться. Свідомість може й приховувати певні таємниці, але він не зможе протистояти такій дозі довго. Для цього потрібна неабияка майстерність оклюменції і концентрація…

— Але ж на ньому кайдани, — гукнув Мерфій. — Хіба вони не блокують чари?

Вона збагнула: то ось навіщо кайдани — ними стримують чаклунські чари полонених. 

— Чари — так, — невдоволено мовив Стерджис. — Та не розум. Якщо він і справді володіє добре оклюменцією, кайдани йому не завадять.

Вона дивилася на Драко: дихання ставало частішим, очі час від часу заплющувалися, потім знову відкривалися. Він слабшав на очах. Нарешті почав щось невиразно бурмотіти.

— Що й треба було довести, — мовив цілитель, відступаючи. — Можете починати допит, командувачу. Тільки раджу — з простих питань.

Стерджис нетерпляче підвівся, підійшов до Драко й знову спершись на підлокітники крісла, схилився над ним.

— Як тебе звати?

Драко сіпнувся всім тілом на звук його голосу.

— Як тебе звати?! — крикнув той знову.

Жодної реакції.

Стерджис схопив його за підборіддя, різко задер голову вгору. Усіх пронизав крик — різкий, тваринний, не схожий на людський. Драко важко дихав, очі наливалися темрявою.

— Сімсот… сім… — прохрипів він нарешті.

— Що? — Стерджис насупився. — Що за маячня?

— Сімсот… сімдесят…

— Що це за чортівня?! — не витримав Стерджис.

— Можливо, якийсь шифр, сер? — озвався Мерфій.

Та він не слухав.

— Кажи! Справжнє ім’я! — зірвався він знову.

— Сімсот… сімдесят… сім, — Драко видихнув останнє слово майже пошепки.

— Якого біса відбувається, Аларіку? — гаркнув Мерфій.

— Я попереджав, що сироватка недоведена, — знервовано відповів Аларік. — Їй потрібен час. Вона діє індивідуально, для кожного по-різному…

Хтось тихо вилаявся — це був Мерфій. Напруга висіла в повітрі, тиснувши на всіх них. І раптом Стерджис різко змахнув паличкою — поруч вибухнуло крісло, розлетівшись на друзки. Герміона здригнулася. Вона не очікувала побачити такий спалах люті від командувача.

— Дайте йому ще! — різко кинув Стерджис.

— Ні, це небезпечно, — заперечив цілитель. — Дайте ще трохи часу. Він заговорить, щойно його свідомість… — він ковтнув повітря, — щойно розум перестане чинити опір. Очевидно, його тренували —

Стерджис схопив його за мантію, потягнув убік, зиркнувши на перелякану Герміону.

— Цілителько. Вколіть йому ще сироватки.

Вона застигла. Погляд метнувся до Аларіка. Його риси застигли. Погляд — порожній, відсторонений, мов у людини, яка давно навчилася не відчувати, коли йдеться про біль інших.

— Візьми клятий шприц, Ґрейнджер, поки я не відправив тебе за ґрати разом зі старим! — гаркнув він.

Герміона напружилася. Збоку Мерфій уже витягнув паличку — німий натяк. Цілитель кивнув їй, і під його важким поглядом вона повільно рушила до столу. Вона набрала сироватку, руки тремтіли, та замість того, щоб зробити укол, простягнула шприц Стерджису. Той вихопив його з її рук і крокнув до Драко. Без жодних церемоній Стерджис засадив голку просто у вену. Коли він знову схилився над тілом в’язня, в камері запанувала тиша.

— Ім’я, — спокійно промовив один із радників. — Твоє ім’я.

Драко важко вдихнув.

— Драко Люціус Мелфой, — прохрипів. — Син Люціуса Мелфоя і Нарциси Мелфой…

— Нарешті, — видихнув Стерджис. — Нарешті.

Герміона відчула, як у неї стискаються груди — болісно, аж перехопило подих. Вона не могла відвести погляду, хоч кожна секунда цього видовища різала по живому. Йому було боляче, це було видно навіть крізь спроби триматись — кожен вдих, кожен судомний рух видавав біль, який неможливо було стерпіти. І саме це спалювало її зсередини. 

Їй було шкода Драко.

Ворога. Зрадника.

Того, хто зрадив її.

Того, хто зруйнував усе, у що вона колись вірила.

Вона знала: потім зненавидить себе за цю слабкість. Але зараз…вона  не могла інакше. Її пальці судомно стиснули тканину мантії, а в грудях щось обривалося з кожним  його уривчастим вдихом — він не кричав, і саме це було найстрашніше.  

— Де ти зараз? — запитав інший радник.

Драко повільно звів очі, озирнувся.

— У в’язниці Руху Опору, — прошепотів.
— Кому ти служиш? Який підрозділ?

— Я служу Темному Лорду, — монотонно промовив Драко, ніби цитував. — Спецзагін «Уроборос».

Вони перезирнулися.

— Це твій гарнізон? Де він?

Драко важко дихав, на чолі блищав піт. Він схиляв голову, але слова ще звучали. Подмор схопив його підборіддя, силоміць підняв голову.
— Говори! Де твій гарнізон?!

Драко відкрив очі. Голос його став глухим, але спокійним:

— Віднині ти не маєш імені, новобранцю сімсот сімдесят сім, — прохрипів він.

— Що це за чортівня… — буркнув Мерфій, не зводячи очей зі Стерджиса.

— Віднині в тебе є лише номер, — холодно додав той. — Новобранцю сімсот сімдесят сім.

Той стояв, мов скам’янілий, обличчя напружене, погляд — спустошений. У кімнаті відчувалося, як стримується гнів.

— Чорт забирай! — рикнув Стерджис і різко змахнув паличкою.

Крісло, до якого був прикутий Драко, перекинулося, глухо гепнувшись об підлогу. Ланцюги дзенькнули, метал загримів. Драко лежав нерухомо, обличчя — у крові. 

Запала суцільна тиша. Ніхто не зважувався й слова мовити. Герміона стояла біля цілителя, не розуміючи, що робити.

— Що накажете робити, командувачу? — обережно спитав Мерфій.

Стерджис мовчав. Лише повільно хитнув головою — наче й сам не мав відповіді.  Тиша зависла в повітрі.

 І раптом її розірвав тихий, задушений стогін. Драко судомно здригнувся, почав хапати ротом повітря — уривчасто, з хрипами, ніби тонув. З його рота і носа одночасно потекла кров, густими краплями стікаючи на підборіддя, на сорочку, на підлогу. Герміона мимоволі зробила крок уперед, відчуваючи, як серце підскакує до горла.

— Що з ним?! — вигукнув Мерфій.

Цілитель кинувся перевіряти його стан.

— Він… здається, ми його втрачаємо, сер.

Ми його втрачаємо. — слова відбилися луною в стінах.

— То зробіть щось! Робіть усе можливе! Він потрібен мені живим! — зірвався Стерджис.

— Я намагаюся! — відповів цілитель, проводячи паличкою над тілом. Але все було марно.

Драко почав кашляти кров’ю, вириваючись із крісла; здавалося, лише кайдани не давали йому впасти.

Навколо вибухнула суперечка.

 — Я ж попереджав, вас! Попереджав, що ця доза надто небезпечна! — не вгамовувався цілитель.

— Роби свою роботу, чорт забирай! — гаркнув Мерфій.

 — Це не має сенсу! Хлопчина помирає!

У цю мить Герміона, не чекаючи ні наказу, ні заборони, кинулася до столу, заваленого пляшечками й флаконами. Її руки тремтіли, вона гарячково перебирала все підряд, шукаючи бодай щось, що могло б допомогти. І раптом її погляд зупинився на знайомому флаконі — тому самому, з якого вона колись відлила кілька крапель, щоб урятувати Рона.

— Мені байдуже, як ви це зробите, — пролунав за спиною голос Стерджиса, холодний і розгніваний. — Але цей покидьок має вижити. Хоч власноруч помріть і рушайте за ним у пекло — дістаньте його звідти, як хочете!

Відштовхнувши всіх, Герміона кинулася до Драко й вилила кілька крапель зілля просто йому на губи. Кашель стих, і в кімнаті запала важка тиша.

А потім Герміона почула — тихе, хрипке бурмотіння, що виривалося з його губ:

 — Гр… р… е… н… дж… ж…

Вона нахилилася ближче, намагаючись розібрати. І раптом зрозуміла.

Ґрейнджер.

Він казав Ґрейнджер.

Її рука завмерла. Вона подивилася на нього — на його побите, криваве обличчя, на очі, що вже ледве фокусувалися, але дивилися просто в неї. У грудях щось зрушилось.  Цей погляд… він розірвав її на частини. У пам’яті спалахнули уламки минулого: шелест сторінок у бібліотеці, запах старих книг, сміх, що лунав десь у коридорі Гоґвортсу, вітер, який розвіював її волосся… і сірі очі, що ловили її погляд через переповнену Велику Залу.

Що з нами стало, Драко? — промайнуло в думці, коли вона побачила кров на своїх долонях. Його кров. В очах запекло. Вона відчула, як зрадницькі сльози підступають до горла.

Хтось торкнувся її плеча — цілитель. Він мовчки відвів її вбік. Герміона ступила кілька кроків назад, розгублено дивлячись, як Стерджис підійшов до Драко й одним змахом палички підняв крісло з ним угору. Тіло Мелфоя, мов лялька, сіпнулося, голова впала вперед.

 Герміона дивилася, заклякла, мов приросла до підлоги. Емоції проривалися крізь холодний панцир. Хай як сильно вона ненавиділа його всі ці роки, хай як переконувала себе, що він — ворог, зрадник, тінь минулого… Вона не могла. Не могла дивитися, як його катують. Це було за межею.  Це вже не правосуддя. Це — знущання. Вона відчула, як груди важко здіймаються, повітря раптом стало густим, як вода. Паніка. Страх. Не витримавши, вона різко розвернулася й рушила до дверей.

— Стій, — пролунав голос вартового, що перегородив їй шлях.

Вона відкрила рота, щоб щось сказати — але не встигла.

— Пустіть її, — мовив Стерджис. — Нехай іде.

— • — 

 

Вона не пам’ятала, як дісталася до виходу. Не пам’ятала, як за її спиною зачинилася решітка. Ноги самі несли її вперед. Звернувши за ріг, Герміона дозволила собі зупинитися. Вона опустилася просто на холодну підлогу, підтягнула коліна до грудей і обійняла їх руками.

Якийсь час вона сиділа так, втупившись у порожнечу — нерухома, спустошена, ніби світ навколо завмер разом із нею. Перед очима все ще стояло побачене.

Її руки досі були в крові. 

Вони тремтіли.

— Це для вас занадто? — почувся поруч спокійний голос старшого цілителя.

Вона здригнулася й підвела голову. Потім піднялась, випрямилась і машинально поправила форму.

— Ні. Я в порядку, — відповіла коротко.

Аларік підійшов ближче.

— Якби я знав, що все так станеться, — мовив він тихо, — ніколи б не просив, щоб вас призначили сюди. Принаймні — в цей підрозділ.

Він замовк, подивився їй просто в очі.

— Вам тут не місце… серед цих тварин.

Вона так і не змогла нічого відповісти.

Цілитель Монклер повільно підвів очі, уважно глянув на неї знизу вгору, перш ніж тяжко зітхнути й промовити:

— Змийте кров, — сказав він уже звичним, стриманим тоном. — І відпочиньте. Ви, певно, цілий день на ногах.

Герміона не сперечалася. Поправивши одяг, вона вже збиралася йти, коли позаду пролунав його голос:
— Почекайте.

Вона озирнулася. Цілитель рився під мантією, а потім простягнув їй невеликий флакон. Герміона завмерла, впізнавши його. 

“Сльози фенікса.” Той самий флакон.

Вона подивилась на цілителя запитально — навіщо?

Він обережно озирнувся по сторонах.
— Ви вже бачили методи нашого командувача, — тихо мовив він. — І знаєте, де й для чого зберігають ці зілля — щоб не витрачати “дарма”. 

Він багатозначно глянув на неї.

— Але я вкотре переконався: у правильних руках жодне зілля не буває марним. Особливо в руках такої сміливої відьми, як ви, міс Ґрейнджер. Я від щирого серця бажаю, щоб ні вам, ні вашим близьким воно ніколи не знадобилося.
— Цілителю… — почала вона, — я тоді порушила наказ і…

Він поклав їй руку на плече, злегка стиснув.

 — Тихіше, — перебив він, озирнувшись. — Нехай це залишиться між нами. В минулому. 

Герміона кивнула і опустила погляд. У грудях защеміло — від вдячності, від провини, від усього, що вона не могла висловити словами.
— Дякую вам, старший цілителю, — вона прошепотіла ледь чутно.

— Що ви, — відповів він м’яко. — Це я маю дякувати. Якби не ви, все могло б закінчитись трагічно — для нього і для нас усіх.

Він поглянув на неї уважно, майже по-батьківськи.
— Але я наполягаю, щоб ви пішли і зробили перерву. На сьогодні з вас досить — і роботи, і покарання.

Герміона хотіла щось відповісти, але не знайшла слів.

— Вважайте це наказом, — додав він і, трохи усміхнувшись, рушив коридором.

Вона дивилась йому вслід, стискаючи в долоні флакон.
— Цілителю! — гукнула вона, коли він уже зачиняв за собою решітку.

Він озирнувся.

— Що буде з ним? — запитала тихо. — З тим… смертежером.

Цілитель помовчав, уважно вдивляючись у неї, ніби намагаючись щось розгледіти. Та її погляд сказав більше, ніж будь-які слова. Цілитель лише тяжко зітхнув — здаючись. Він підійшов і тихо мовив:
— Мені відомо небагато… Та, схоже, його не допитуватимуть кілька днів. Подвійна доза сироватки завдала йому чимало шкоди. Але “Сльози фенікса” й відпочинок мають допомогти.

— А потім? — запитала вона, ледь чутно.

Він зустрів її погляд.

 — Потім — те саме, що з усіма. Допит. Тортури. Зцілення. І знову допит. — Він трохи замовк. — Поки не зламають його остаточно. Фізично чи духовно.

Герміона застигла. Цілитель бачив, як її обличчя змінилося.

— Не думайте про це, — мовив він нарешті. — Просто йдіть.

— Цілителю… — вона перебила його, голос тремтів. — Усі навколо тільки й кажуть: не думай, не відчувай, вимкни свідомість. Але я не можу. Не можу припинити думати.

Він дивився на неї мовчки, потім поклав руку їй на плече.

— Навчіться не перейматися, міс Ґрейнджер, — сказав він твердо. — Інакше ніяк. Принаймні в нашій професії.

Він пішов.

Герміона залишилася сама, стискаючи флакон у тремтячих пальцях.