Розділ десятий

 

Перший день відвідин

— Отже, почнемо з правил, — монотонно кинув вартовий, не дивлячись на неї. — Не торкатись і не наближатись до решіток без зайвої потреби. Не давати йому нічого, окрім харчів. Жодного скла, інструментів, столових приборів. І використовуйте лише спеціальний ящик для їжі — без винятку. Якщо він захоче щось вам передати — не беріть.

Герміона стояла нерухомо, стискаючи ремінь цілительської сумки. В її очах віддзеркалювалося мерехтіння смолоскипів над головою. Вона слухала, не перебиваючи, лише іноді ловила себе на тому, що стискає пальці надто сильно.

Вартовий замовк. Погляд — прямий, колючий.

— Усе зрозуміло?

Короткий кивок.

— Так.

— О ні, люба цілителько, — губи чоловіка розтягнулися в гірку усмішку. — Здається, ви анітрохи не розумієте.

Він нахилився ближче, і в його голосі з’явився шорсткий металевий присмак:

— За всі роки служби я бачив різних виродків. Але цей…, — він повів рукою в бік камер, — цей — ще той експонат. 

О, це я вже давно знаю.

Вартовий повільно випрямився, засовуючи руки за спину.
— Я наполегливо рекомендую вам, цілителько, триматися якнайдалі від нього.

Трохи запізно, але  “дякую”.

 Його голос став тихішим, але кожне слово вкарбовувалося в повітря.

— Це все — задля власної ж безпеки, цілителько.

Ох, моя безпека…

Моя безпека — останнє, про що я зараз думаю. Але ще раз «дякую», — саркастично майнула думка.

Герміона дивилась на нього ще якусь мить, перш ніж зітхнути втомлено і промовити:
— Добре, — холодно відрізала вона. — Щось ще?

Настала ніякова тиша. Вартовий, вочевидь не розуміючи її поведінки, розгублено кліпав очима.
— Ну що ж… — вона ледь помітно кивнула. — Тоді не марнуватимемо часу.

Вони рушили коридором. Герміона цього разу вже не зважала на в’язнів, що шипіли й кидалися вульгарними словами, сподіваючись зачепити її бодай поглядом. Звуки глухли, ніби їх поглинала тиша. Попереду — ті самі прокляті кам’яні двері, мов останній поріг між світом живих і тим, що за ним.

Катівня.

Та цього разу все змінилося.

Перед дверима стояли двоє вартових — нові обличчя, непривітні, мов вирізьблені з каменю. Один із них мовчки перевірив пропуск, інший лише коротко кивнув. Герміона застигла на місці. На якусь мить занурилась у власні думки, намагаючись заглушити те, що підіймалося всередині — не страх, але щось надто схоже.

Хтось прочистив горло.

Вона здригнулася.

Провідник дивився прямо на неї.

— Ви готові, цілителько?

Вона кивнула йому, і той коротко відповів тим самим, наказуючи слідувати за ним.

Двері до катівні відчинилися з глухим скреготом. Провідник увійшов першим і запалив світло. Сліпучий спалах розірвав темряву — кам’яні стіни, важке повітря, металевий блиск ґрат. Катівня перетворилася на більший простір. Досі темний і холодний, але тепер розширений магією — стіни відступили, створюючи відчуття химерної порожнечі. Посередині стояла велика квадратна клітка з решітками — масивна, майже нереальна у своїй масштабності. Герміона розгублено вдивлялася в ці зміни. Це було моторошно й видовищно водночас.

— Що ж, — озвався вартовий. — Як бачите, заходи безпеки застосовані. На ньому кайдани, що блокують магію, і ланцюги.

— А ланцюги навіщо? — випалила вона несподівано навіть для себе.

Він кинув на неї короткий погляд.

— Щоб знешкодити. Для чого ж іще.

— Але ж він не може чаклувати. Через кайдани, — тихо заперечила вона.

На його губах з’явилася крива посмішка.

— Так… але битися вони йому не заважають, — пробурмотів він і подивився на неї.  — Як і вбивати.

Вона зустріла його погляд, не встигаючи нічого відповісти, — десь у темряві пролунав дзвін ланцюгів. Герміона напружилась, вдивляючись у напівтінь. Повільні кроки наближались — рівні, розмірені. У темряві проступав силует — спершу нечіткий, примарний, але з кожним його кроком реальніший.

— Все добре, — гукнула вона вартовому, намагаючись не зрадити голосом хвилювання. — Можете йти.

Той здивовано глянув на неї, потім — на силует за ґратами.

 — Ви впевнені, цілителько? Якщо хочете, я можу залишитись…

— Я дам раду, вартовий. Ідіть, — мовила вона, не рухаючись із місця.

Вартовий ще раз окинув поглядом силует за ґратами, потім мовчки відсунувся. Двері за ними з глухим скреготом зачинилися, але Герміона не озирнулась. Її погляд був спрямований уперед — на нього.

Драко вальяжно підійшов до решітки під звуки ледь чутного брязкоту ланцюгів. Рухи повільні, впевнені, сповнені тієї самої зарозумілої грації аристократа, яку вона досі пам’ятала з минулого — лише тепер у ній було щось жорстке, хижо-спокійне.

— Привіт, Ґрейнджер, — мовив він тим самим, колись звичним для неї, легковажним тоном.

♫  

І цього було достатньо, щоб у неї всередині щось боляче здригнулося. Та вона промовчала. Дивилася на нього — вражено, невпевнено, намагаючись відшукати в цьому чужому силуеті хоч щось знайоме. Але не знаходила.

Геть усе в ньому було іншим.

Навіть погляд.

Ті самі сріблясті очі, що колись нагадували чистий кришталь, тепер блищали, як холодна сталь. Вони пронизували її наскрізь, лякаючи своєю спокоєм — тим спокоєм, за яким ховалася безжальність.

Герміона продовжувала вдивлятися в нього, і чим довше дивилась, тим важче ставало дихати. Він змужнів, став ширшим у плечах, жорсткішим у рисах. Тіло, колись тендітне й крихке, тепер було покарбоване шрамами — мов карта його власних війн.

Вона не могла зрушити з місця.

Бо боялася.

Боялася цього чужинця зі знайомими очима.

Драко теж дивився на неї — уважно, насторожено, ніби сам не вірив у те, що бачить. Вона гадки не мала, що відбувається у нього в голові. А в її власній роєм снували думки:

Що ти тут робиш?

Навіщо ти вбив усіх тих людей?

Як потрапив до Азкабану? Чому саме ти? 

Що ти накоїв цього разу, Драко?

Тисяча питань, жодної відповіді.

Тиша тягнулася між ними. Метри простору й решітка — єдине, що розділяло їх. Обоє дивились одне на одного — обережно, ніби кожен боявся сполохати цю крихку мить.

Першим мовив він:

— Думав, ти вже давно мертва.

Минуло стільки років, а це — все, що можеш мені сказати? 

Після всього, що сталося?

 Погляд Герміони потемнів, а на її обличчі заграла гірка усмішка.

— Що ж… “прикро” тебе розчаровувати, — холодно кинула вона.

Драко лише криво всміхнувся у відповідь. Коли він нахилив голову, щоб уважніше її роздивитися, Герміоні стало не по собі від його блукаючого погляду.

— А ти зовсім не змінилась, — тихо промовив він, уважно її оглядаючи. — Хіба що сильно схудла. Я б навіть сказав — змарніла… 

Вона спантеличено кинула погляд на себе, але нічого не відповіла. Мовчки рушила до старого стільця, що стояв у порожній залі, потягла його за собою й поставила навпроти клітки. Повісила цілительську торбинку на спинку й сіла, тяжко зітхнувши. Драко не відводив очей — в його погляді змішалися цікавість і щось ще, чого вона не могла розпізнати.

Герміона якусь мить вагалася, потім потягнулася до внутрішньої кишені форми. Драко, примружившись, спостерігав за нею. Звідти вона дістала складений аркуш і розгорнула його на колінах.

— О, ні, — Драко хмикнув. — Місис Візлі, я не готувався на сьогодні. Прошу, тільки не віднімайте балів у мого факультету. 

— Бачу, жартувати ти так і не навчився, — не втрималася вона. 

І відразу пожалкувала. Обіцяла собі тримати емоції при собі — не дати йому бодай найменшого задоволення бачити, що досі здатен зачепити її.  Та все було марно — не пройшло й кількох секунд, як старі звички дали про себе знати.

— Ну що ж, починаюча, Ріто Скітер, — мовив він із ледь помітним сарказмом. — Бачу, тобі вже не терпиться.

—  Мені зовсім НЕ  “не терпиться”, — відповіла вона, переглядаючи аркуш.

— Брешеш гірше, ніж я жартую, — відказав він, ледь хихотнувши.

— Ну хоч у чомусь ми згодні, — підняла на нього погляд. —  Бо жартуєш ти просто жахливо.

Він розтягнув губи у криву усмішку.

— Твої методи допиту просто надзвичайні, Ґрейнджер… Але я не скаржуся.

— І це я ще навіть не починала, — мовила вона.

— Та я вже заінтригований, — парирував Драко, відштовхнувшись від ґрат і нахилившись трохи ближче. — Ну, Ґрейнджер, що там у тебе?

Герміона дивилася на свій список.
Вона готувалася. Ще й як готувалася.

Після того, що влаштував Стерджис, паніка накрила її, мов хвиля. Герміона так і не повернулася тієї ночі до намету з бараками. Вона знала: усі на нервах. Рон, Луна, решта — напевно, вже сто разів перебрали в думках, що могло трапитись. Хотіли знати, чи вона ціла, чи не зламалась, чи просто жива. Тому вона просто не знайшла кращого виходу, ніж залишитися на цілительському складі.

Там, усю ніч, вона ходила колами, намагаючись знайти вихід із того бруду, у який її втягнули. Навіть подумала про втечу. Але совість не дозволила. І страх — не за себе, а за близьких. Стерджис чітко дав зрозуміти: якщо вона оступиться, постраждають не вона, а вони. Ті, кого вона любить.

І ось тепер вона тут. З ним.
Перед нею — аркуш із ретельно виписаними запитаннями. Усе мало виглядати бездоганно, щоб командир залишився задоволений.. Але насправді Герміона сама не знала, як це зробити. Бо була ще одна проблема. 

Драко.

Мати справу з Драко — усе одно що грати в шахи. Треба думати на три кроки вперед. Але, знаючи, як легко він умів вивести її з рівноваги, це завдання ставало безнадійним.

Як дістати з нього хоч щось?

 І з чого почати?

Вона посерйознішала й прочистила горло, перш ніж мовити:

— Я маю до тебе кілька запитань.

Драко ледь усміхнувся.

— І з чого ти взяла, що я на них відповім?

Цього разу вже Герміона всміхнулася — коротко, без тепла. Вона потяглася до своєї торби. Очі Драко спалахнули цікавістю.

— Кажуть, тебе тут морять голодом, — мовила вона, дістаючи перший пакунок.

—Продовжуй. — мовив він, піднявши брову.

Драко уважно стежив за кожним її рухом, поки вона мовчки розкладала речі. 

Зрештою її пальці зупинилися — вона дістала флягу з водою.

— Я хочу отримати на них відповіді, — сказала Герміона, не зводячи з нього погляду. — А ти хочеш вижити. Дай мені корисну інформацію — і, можливо, я зроблю так, щоб ти прожив довше, ніж того бажає Рух Опору.

Драко глянув на неї з тією самою фірмовою насмішкою.
— З усіх методів допиту ти вибрала найнудніші: маніпуляцію і  ультиматум, — він театрально зітхнув. — Та є одне “але”: я так дешево не продаюся, Ґрейнджер. 

Вона мовчки дістала невеликий флакон із прозорою рідиною.

— А це що? — спитав він, схиливши голову набік.

— Сльози фенікса. Кілька крапель — і ти знову на ногах.

— Звідки це в тебе? — Драко потягнувся рукою, але вона різко відсмикнула пляшечку.

— Я тут ставлю запитання, Мелфою, — відрізала вона. — Не ти.

Він вивчав її якусь мить — уважно, з тою холодною цікавістю, що межувала з насолодою. На обличчі з’явилася знайома крива усмішка.

— А ти ще та темна конячка, Ґрейнджер.

— Я навчалася у найкращих, — відповіла вона, не відводячи погляду.

В тебе.

Вона чекала. Терпіння — її єдина зброя.

Драко зітхнув, удавано здаючись:

— То чого тобі треба? Розташування таборів? Кількість сил розвідувального гарнізону? Хм… що там ще було… А, точно, — він театрально підняв брови. — “Таємна зброя Темного Лорда”.

Герміона лише мовчки дивилася на нього. Він схилив голову набік, спостерігаючи за нею з ледь помітною насмішкою.

— Ну ж бо, Ґрейнджер, здається, хтось не підготувався, — кинув він із удаваним жалем. —  Втрачаєш форму, люба. 

Купа думок проносилася в її голові, але одна не давала спокою.

— Як тобі вдалося втекти? — раптом спитала вона.

— Що? — він не відразу зрозумів.

— Кажуть, ти тікав звідси тричі. Як ти це зробив?

Драко дивився на неї пильно, ніби намагався вирішити, жартує вона чи справді не розуміє.

— З усіх можливих запитань ти вибрала це? — перепитав він, у голосі промайнув відтінок здивування.

Та Герміона не відступала.

— Трансгресувати ти точно не міг. Перетовритися — теж, на тобі ж кайдани. То як тобі це вдалося?

Драко ледь усміхнувся — коротко, без радості.

— Ти справді думаєш, я поділюся своїми секретами за якісь харчі?

— І зцілювальне зілля, — нагадала вона спокійно.

Він пирхнув.

— Здалося воно мені, — відмахнувся. — Сама подумай: який сенс мені лікуватися? Щоб бути достатньо здоровим для наступних допитів? Ні, дякую. З мене поки вистачить.

Він машинально струсив з рукава невидимі пилинки — жест до абсурду звичний, особливо тут, серед сирих стін і в лахмітті, на яке давно вже не можна було дивитись без гіркоти.

— І чого ж ти хочеш? — спитала вона, намагаючись тримати голос рівним.

Драко різко підвів очі — погляд холодний, насторожений.
— Окрім того, щоб звільнити тебе, звісно, — суворо додала вона. — Чого я, зрозуміло, не зроблю. 

— Ну… — він поглянув на кайдани й ланцюг, що дзвякнули при русі.

— Це теж ні, — твердо мовила Герміона. — В жодному разі.

Він тяжко, перебільшено зітхнув.

 — Що ж… боюся, цього разу ми з тобою не спрацюємося, Ґрейнджер, — кинув він, опершись спиною на холодну решітку.

Герміона дивилася на нього мовчки.
Ось так швидко?
Чорт.
Увесь вечір підготовки — марний.

Вона розраховувала на більше. Пам’ятаючи його старі звички, сподівалася не стільки на угоду, скільки на те, що Драко не втримається — що візьме верх його авантюризм, цікавість, ота його звична потреба мати останнє слово за собою. Але цього разу він, здавалось, не клюнув. 

Їй доведеться йти до Стерджиса з порожніми руками.

Та раптом він озвався:

— Хоча знаєш… — голос його став нижчим, майже замисленим. — Є дещо.

Герміона підняла на нього очі.

 — Справді?
— Так. Та якщо вже на те пішло… я хочу в обмін щось більше, ніж харчі й зілля. — Його голос знизився до глухого шепоту. — Щось особисте.

— Особисте? — повторила вона, і ледь чутно в голосі прозвучала тріщина.

Після розмови зі Стерджисом цей тон, це слово викликало в неї хвилю відрази. Усередині все напружилося — тіло, думки, навіть подих. 

 — Quid pro quo, пам’ятаєш? — промовив тихо, майже ніжно.

Ці слова відгукнулися болючим дежавю — голосом із минулого, що луною прорізав її свідомість:
«Quid pro quo. Питання в обмін на питання. Я розповідаю тобі, а ти мені».

Вона вже бачила цю усмішку диявола.
Чула його тріумфальний голос.
І пам’ятала, як дорого тоді коштувала їй ця довіра.

Драко нахилив голову, спостерігаючи за її реакцією.

О, ні. Не цього разу, Мелфою.

Вона відчула, як щелепа напружилась, і повільно видихнула.
— І яка тобі з цього вигода? — спитала холодно, змушуючи себе не відводити погляду.

Він лише злегка всміхнувся, спостерігаючи за нею з тією ж небезпечною цікавістю, з якою хижак оцінює здобич, що намагається стояти рівно.

— Яка вигода? Хіба це не очевидно? — він вигнув брову й нахилився ближче, тінь лягла йому на обличчя. Голос знизився до шепоту — холодного, майже насмішкуватого:
— Розважитися в цій дірі, звісна річ. А що ж ще?

Герміона пирхнула, не повіривши почутому. Крок уперед — рішучий, майже викличний. Її погляд зустрів його погляд, твердий, прямий.

Він гірко всміхнувся.

— Знаєш, ти теж анітрохи не змінився, — мовила вона, похитавши головою.

— Що ж, твоя правда, — парирував він спокійно розглядаючи свої нігті. — Я завжди був неперевершеним. Просто ти цього ніколи не помічала. Або аж надто вправно прикидалася.

Вони дивилися одне на одного — пильно, без жодного слова. У повітрі відчувалося щось електричне, як перед бурею.

— То що скажеш? — кинув Драко з легкою насмішкою. — Згадаємо старі часи? 

Драко розтягнув губи в ледачій посмішці, не зводячи з неї очей, спостерігаючи, як Герміона зважує кожне його слово.

— Добре, — коротко відрізала вона.

— Ось і чудово, — мовив він, опускаючись на землю.

Тепер вони вже сиділи одне навпроти одного, розділені лише решіткою. Герміона — на стільці, рівна, зібрана. Драко — навпроти, розвалившись на підлозі, з іронічним спокоєм у погляді.

Він вивчав її, а вона — його.
— То що ти хочеш знати? — запитала вона, намагаючись приховати за легкістю голосу настороженість.

Герміона ледь зітхнула. Вона зрозуміла, що справжній жах — не в ньому, а в тому, що могло пролунати з його вуст.

— Для початку, — перебив її думки Драко, — дай сюди флягу з водою. У мене в горлі пересохло.

Вона неохоче взяла флягу й жбурнула її так, щоб та вдарилася об решітку. Метал глухо дзенькнув. Драко потягнувся, підхопив її, зробив кілька ковтків і витер губи рукавом свого лахміття. Потім підняв очі.

— О, так, у мене є питання, — сказав він, глянувши прямо на неї. — Як це сталося, Ґрейнджер, що з усіх цілителів саме ти сидиш переді мною по той бік ґрат?

Що ж, це було передбачувано.

— Я права рука старшого цілителя. Тому в цьому нема нічого дивного, — відповіла вона, не замислюючись.

 І навіть відчула задоволення — сказано було впевнено, переконливо, без жодного тремтіння в голосі. Саме так, як і мало бути. Вона знала його — знала, що він не втримається. Вона чекала цього запитання. 

Бо саме з нього мала початися їхня гра.

— Он воно як. А куди ж подівся той твій цілитель? — спитав він, голосом ледь насмішкуватим, але з відтінком удаваного подиву і співпереживання. — Він хоч живий? 

— Там, де йому й місце, — відповіла вона рівно. — У польовому госпіталі. 

— А чому ж він не тут? З тобою.

—Тому що у старшого цілителя є набагато важливіші справи, ніж витрачати їх на таких, як ти.

Драко примружився.

— О? То схоже, в тебе їх немає. — Його губи сіпнулися у вовчій усмішці.

— Моя черга, — відрізала Герміона, поглядом даючи зрозуміти, що дискусія закінчена. — Отже, твої втечі. Як тобі це вдалося?

Драко зітхнув, задумливо постукав пальцями по решітці й спантеличено похитав головою. Герміона звела брову.

 — І як це розуміти?

— Не знаю, — відповів він, махнувши рукою. — Не знаю, що ти хочеш почути, Ґрейнджер. Таємний план зі спільниками? Підкуп охорони? Чи, може… 

— Правду, — відрізала вона. — Я хочу почути правду.

Драко на мить затримав на ній погляд, уважно, навіть занадто. Потім знизав плечима.

— Ну, тоді мушу тебе розчарувати, — мовив спокійно. — Вона не така вже й цікава.

Він підняв флягу, зробив ковток, закрутив кришку й поставив її поруч.
— Я просто дочекався слушного моменту, скористався ним і… утік. 

— І це все?

— Так, все. — кивнув він.

— Але ж цього замало, — сказала вона, не відводячи погляду.

Драко пирхнув.

 — То, може, тобі есе-роздум написати? Чи що?

— Мені потрібні деталі, — її голос став різкішим. — Опиши, як це сталося. Що саме ти зробив, коли, яким чином — і чи хтось допомагав тобі?

Драко закотив очі, роздратовано зітхнув і сперся на решітку, нахиляючись ще ближче. Простягнув руку крізь грати й почав загинати пальці один за одним:

— Ліквідував вартового. Скористався нагодою. Обезброїв рукопашним боєм. — Він зупинив її легким рухом руки, хоча вона навіть не встигла нічого спитати. — Так, знаю, досить по-маґлівськи. Зате, як показує практика, досить ефективно. 

— Тобі хтось допомагав?

— Ніхто, — коротко кинув він. — Спіймали, повернули назад, посадили сюди.

— А далі?

— А далі: “наша пісня гарна й нова — починаймо її знову”, — проспівав Драко буденним голосом.

— Усі три рази?.

— Так, усі три, — кинув він, уже відчутно дратуючись. — Є якісь заперечення, Ґрейнджер? Бачу, ти якась невдоволена. 

— Не знаю, — мовила Герміона. — Може, тому, що це місце наповнене вартовими.

— Дурними й нетренованими вартовими, — поправив Драко, вказівним пальцем торкнувшись скроні. — Просто візьми до уваги.

Він кивнув на її записник. Герміона невдоволено зиркнула на нього й, не сказавши більше ні слова, почала робити помітки. Коли ж підвела очі — впіймала його погляд: уважний, з іронічним вогником.

— Моя черга, — озвався він, спокійно, але з ледь відчутним роздратуванням. — Ти вже поставила питань більше, ніж усі допитувачі разом узяті.

Герміона тяжко зітхнула, відкинувшись на спинку стільця.

— Ну, питай, — сказала вона, намагаючись говорити рівно.

 Та не встигла й розслабитись, як потік запитань посипався з його вуст — швидкий, різкий, наче серія ударів.

— Між вами з Візлі щось досі є

— Що? — обурено підняла на нього очі.

Драко присвиснув і театрально підняв брови.

— Ого. То все аж так кепсько? Зрозуміло.

— Тебе це аж ніяк не стосується, — кинула вона різко.

Драко пирхнув.

— Це була перевірка. — він ледь усміхнувся. — І ти її не пройшла.

 Герміона вражено витріщилась на нього, кліпаючи очима.

 — Наступне питання: чому ти стала цілителькою?

 — Бо я так захотіла, — відповіла коротко, майже крізь зуби.

— Брехня, — відрубав він, не відводячи погляду. — Як і з твоїм «старшим цілителем», до речі. В тебе на лобі написано: ти тут не просто так.

От, засранець. 

— І навіть не думай цього заперечувати. — Він ковзнув по ній поглядом, повільно й уважно. — Ми обидва знаємо — брехати ти не вмієш. Далі.

— Ти… — почала вона.

Та не встигла вона договорити, як він продовжив:

— Чому тебе не взяли до бойових загонів, Ґрейнджер? — кинув він різко. —  Занадто правильна навіть для війни?

— Досить! — різко підвелась вона. — Припини це!

— Добре, — кинув він, і його голос несподівано потемнів. — Тоді останнє.

Пауза.

— Що сталося тієї ночі в Гоґвортсі. У дев’яносто восьмому.

Вона завмерла. А в її голові вже лунали звуки — вибухи, крики, свист заклять, запах диму й крові.

Минуле накрило, мов хвиля.

Смерть Гаррі.

У Гоґвортсі почалася справжня бійня.

Сморід диму й крові в’їдався в ніздрі.

Крики лунали в голові — голоси тих, кого вже немає.

Палаючі прапори. Пил. Обгорілі книги.

Її руки — у крові, не своїй.

Світ навколо розчинився, і вона знову там — серед руїн і зламаних тіл.

Та один подих — і все зникає.

Катівня. Тиша.

Вона знову сидить перед ним. Його погляд ковзнув по її обличчю — уважний, холодний, спостережливий. Наче чекав саме цього зламу. 

Її погляд миттєво похолоднішав — від страху чи від люті, важко було сказати. Жодного сліду колишньої розгубленості. Вона підвелася й стала навпроти нього.

— Ми програли. Ось що сталося, — почала вона, і голос зрадницьки зірвався на шепіт.

— Це я і так знаю, — сказав він, не зводячи очей. — Та що сталося з тобою?

Герміона відчула, як серце глухо вдарилося об ребра, ніби намагаючись вирватися назовні.

♫  

 Що сталося зі мною?…

 Отже, це тебе цікавить, Мелфою.

Герміона підвела на нього очі. Її погляд був рівний, але напружений — як струна, готова луснути.

Вона мовчала лише мить. Цього вистачило, щоб зібратись.

— Гаррі було вбито. Почався хаос, паніка, масові вбивства — це було справжнє пекло. Люди навколо бігли, падали, кричали; ніхто вже не розумів, куди тікати і від кого. А повітря — воно тремтіло від жару й заклять, насичене димом і кров’ю. Аж подих перехоплювало.

Вона на мить замовкла, ніби знову бачила перед собою те, що воліла б забути.
— Але ми трималися, — прошепотіла вона. — З останніх сил, хоч уже не мали жодного шансу. А потім прийшло підкріплення — вовкулаки, смертежери, інфернії… Вони вривалися в натовп і вбивали всіх підряд: учнів, викладачів… навіть своїх.

Герміонин голос був надзвичайно тихим, рівним, але в кожному слові бринів спогад — живий, болючий, невитравний. 

Вона ковтнула повітря, але слова вже лились самі:
— То що саме ти хочеш знати, Драко? — її голос зривався. — Те, як нас убивали одного за одним? Як нас катували? Чи, може, як твоя тітка різьбила ножем знаки блискавки на лобах полонених — глузуючи над, тоді  вже покійним, Гаррі?!

Герміона важко дихала, намагаючись опанувати себе, але не могла відірвати погляду від нього. Він опустив погляд, та лише на мить. Потім знову підняв — саме тоді, коли вона продовжила, ніби вже не могла зупинитися.
— А може, ти хочеш почути, як жінки й юні дівчата — ще зовсім діти — ховалися по підвалах? — слова виривалися з неї одне за одним, усе швидше. — Або як вони благали про смерть, коли ваші виродки врешті-решт їх наздоганяли і ґвалтували?

Вона зірвалася на крик:

— Ну то питай! — вирвалося на одному подиху. — Я розповім тобі все, Драко. До найдрібніших подробиць.

Крок. Пальці стискають ґрати.  Її погляд зустрічає його.

— Бо я досі бачу їх, Драко. Я досі чую їхні крики… — сказала вона ледь чутно, крізь зціплені зуби. — Кожної. Клятої. Ночі.

Тиша.

Її слова ще довго луною відбивалися від кам’яних стін.

Герміона стояла, тяжко дихаючи, ніби після бою. Груди ходили ходором, руки тремтіли, а в очах блищало щось, схоже на розпач. Здавалося, те, що вона так довго тримала в собі, нарешті вирвалося назовні — разом із болем, який пік зсередини, спалюючи залишки стриманості.

Драко дивився на неї мовчки. Щелепа напружилася, пальці злегка стиснулися в кулак. Лише очі зрадили — у них на мить майнула тінь болю.

Або ж навіть…

страху.

— Я відповіла на твоє запитання? — спитала вона нарешті, і в голосі вчувався метал.

Він не відповів. Лише дивився, важко, на неї.

— Добре. Тоді моя черга, — сказала вона, повільно вдихнувши, щоб упіймати рівновагу, й опустила очі до записів. — У якому гарнізоні ти служив?

— Розвідка, — коротко відповів він.

Герміона здивовано звела брови. Не тому, що почула це слово, — а тому, як він його вимовив: без насмішки, без гри, майже спокутно.

— Розвідувальний загін, — уточнив він після короткої паузи, тихо, ніби говорив про щось, що давно не мав права вимовляти. — Виявлення осередків Опору, перехоплення інформаторів, контррозвідка… і все таке. Іноді — пошук дезертирів. Ну це так, для різноманіття.

Вона дивилася на нього мовчки, намагаючись збагнути, чи це зізнання, чи просто констатація. Тиша між ними знову згусла.

— Яка мета твого…?

— Командував невеликою групою, — перебив він її. — Прибули з підкріпленням. Завдання — знайти зниклого командира.

Герміона уважно глянула на нього. 

Він казав правду — вона це знала. Вона пам’ятала, як їхній командувач, тоді на полі бою, справді шукав когось. Отже, ця частина історії збігалася.

— Спершу все йшло за планом, — продовжив він рівно. — Потім нашу групу розбили. І я лишився сам.

На мить у його голосі промайнуло щось живе — спогад.

— Ми натрапили на загін гіпогрифів. Далі почався повітряний бій. Один із них збив мене просто з неба. — Він кинув на неї короткий погляд і додав сухо: — Я вже розповідав це Стерджису, тож можеш це не записувати.

Герміона мовчки згорнула аркуш і відсунула його вбік.

— Я теж була там того дня, — промовила спокійно, привертаючи його увагу. На мить завмерла, глянувши на нього — зважувала, немов намагаючись вирішити, чи варто взагалі говорити. Потім нарешті тихо мовила:

— І я бачила, як помирав ваш командувач.

Драко криво всміхнувся, почувши це.

— Не думаю, що за ним сильно горюватимуть.

Герміона ледь зітхнула, і кутики її вуст зрадницьки сіпнулися у відповідь.

Чорт, кляті емоції.

— А як щодо твого вусатого виродка з люлькою? — кинув він з крижаною усмішкою.

Її посмішка миттєво зникла. При згадці Стерджиса Подмора обличчя Герміони спохмурніло, а пальці ледь помітно стиснулися.

— Не смій так казати про головнокомандувача Подмора, — мовила вона, хоча й сама не вірила в те, що говорить.

Драко лише скривився, кинувши на неї погляд знизу вгору.

— Салазаре, ти навіть не намагалася…

Герміона глянула на нього роздратовано.

Драко на мить розтягнув губи у вдаваній усмішці й додав:

— Не хвилюйся. Порепетируєш ще раз перед дзеркалом. Хто знає — може колись і сама в це повіриш.

Та що б тебе…

Як ти мене вже дістав…

І це лише перший день…

Мерліне, дай мені сил.

Опанувавши себе, Герміона ніяк не відповіла на це — просто відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову на цю тему точно закінчено. 

Але Драко на це не купився.

— Ну ж бо, колись. Навіщо він змушує тебе шпигувати за мною? — спитав він прямо, без натяку на обережність. 

Вона різко зиркнула на нього. Він скинув підборіддя, розминаючи свої руки від кайданів.

— Що в нього  на тебе є, Ґрейнджер?

Герміона зустріла його погляд. Частина її хотіла розповісти все — попросити поради, допомоги, як колись, коли вони ще стояли по один бік. Принаймні тоді їй, наївній дурепі, так здавалося. Але пам’ятаючи, як усе закінчилося, вона стримала цей порив і, відвівши погляд, сказала тихо:
— Я поняття не маю, про що ти говориш, Драко.

— Маєш, — озвався він після короткої паузи, дивлячись на неї з якимось дивним сумом. — Ти просто не можеш сказати це вголос. Або ж боїшся, що він дізнається.

Їхні погляди зустрілися знову.

Герміона відчула, як холод повільно піднімається вздовж хребта. Подих перехопило. Вона не відвела очей — але цього разу це коштувало їй зусиль.

Так. Я боюся.

Боюся за Рона.

Боюся за Джіні.

Боюся за кожного, кого люблю.

— Добряче ж ти йому насолила, Ґрейнджер, — усміхнувся сумно Драко, — раз він покарав тебе так витончено — відіславши тебе сюди. До мене.

Вона глянула на нього з холодною, напруженою байдужістю — чи, принаймні, намагалася. Але він лише пирхнув.

— Припини, — мовив він різко. — Якби не він, тебе тут точно не було б. І навіть не намагайся заперечувати. Я надто добре тебе знаю.

Тиша опустилася між ними — важка, гнітюча, майже фізична. Герміона дивилася на аркуш паперу в своїх руках — єдину річ, що символізувала для неї надію і безпеку. Коли вона підвела погляд на Драко, то досі не розуміла, навіщо — навіщо він це зробив, навіщо сказав їй правду. Вона мала б бути байдужою, але природна допитливість узяла гору.

— Навіщо ти все це мені розповів? — спитала прямо. — Чому не йому? Ти ж міг уникнути допитів.

Драко скривився.

— Навряд чи, — кинув коротко. — Такі, як Стерджис, просто так не відступають. Ти сама в цьому скоро переконаєшся.

Їхні погляди зустрілися. І серце Герміони боляче стиснулося, бо в глибині душі вона знала — він має рацію. 

— До того ж, — мовив Драко, задзеленчавши ланцюгами, міняючи незручну позу, — якби я просто виклав йому все про себе й гарнізон, то навряд чи він відіслав би тебе сюди.

Він підняв погляд, і в його очах блиснуло щось схоже на усмішку.

— А я справді дуже хотів тебе побачити.

Герміона завмерла. Перед очима спливли слова Стерджиса:

«До вашого відома, він гукав вас під час гарячки. А коли прийшов до тями — почав розпитувати про вас у вартових.»

«Здається, хлопчина не на жарт прив’язаний до вас, Герміоно…»

— Навіщо? — вирвалося в неї, швидше, ніж вона встигла себе зупинити.

Драко подивився на неї кілька секунд, потім знизав плечима:

 — З цікавості.

Герміона ледь помітно кивнула, стримуючи гримасу розчарування. Вона вдихнула, вдаючи байдужість, опустила погляд і зробила вигляд, ніби щось перевіряє у своїх записах.

Ну звісно, що з цікавості, — майнула гірка думка.

Іншого від нього й чекати не варто. 

Ти неймовірна ідіотка, Герміоно, — подумала вона, стискаючи пальці на торбині так сильно, що аж побіліли кісточки.

Вона вже хотіла відвернутися, закінчити весь цей фарс, коли його голос знову змусив її підняти голову.

— Стерджис небезпечний, — раптом сказав Драко, вже без жарту. — Він чудово знає, як грати на почуттях. На слабкостях. Я б на твоєму місці остерігався його.

Герміона підняла очі, зустріла його погляд.

Вже пізно, Драко — промайнуло в голові. — Я вже давно в його пастці.

Її погляд мимоволі ковзнув по Драко.

Як дивно — кілька хвилин у його присутності, і вона геть забула про ту моторошну теку на столі, про наказ Стерджиса, про все, що робило його небезпечним.

Ніби замість в’язня перед нею знову стояв той самий хлопець зі Слизерину, який тільки й умів, що діяти їй на нерви. Або ж смішити, коли…

Герміона різко відкинула ці думки й знову спрямувала погляд на нього.

— Знаєш, думаю, єдиний, кого справді варто остерігатися, — це ти, Мелфою, — сказала вона щиро, дивлячись просто йому в очі.

— Так і є, — спокійно погодився він, навіть не намагаючись заперечити. 

Герміона вже схопила торбину, коли його голос знову прорізав повітря, наче нічого й не сталося:

— Вже йдеш? Так скоро? Навіть на чай не залишишся? — промовив Драко з тією самою аристократичною манерою, що завжди дратувала її.

— Я цілителька, а не твоя нянька, — відказала вона, поправляючи на собі уніформу.

— Хіба? Бо мені весь цей час здавалося інакше, — ледь усміхнувся він.

Герміона промовчала, лише кинула на нього короткий роздратований погляд. Та всередині, всупереч розуму, відчула знайоме, тепле тремтіння — небезпечне, майже забуте. 

Вона покрокувала кам’яною підлогою, накидаючи мантію. Ланцюги за її спиною ледве задзвеніли — Драко підвівся й почав рухатися вздовж клітки, паралельно її крокам, не зводячи з неї погляду. 

— Коли прийдеш до мене ще раз? — долинуло з темряви, рівно в такт її крокам. Герміона обернулася, застигла на місці.

— З чого ти взяв, що я прийду знову? — кинула через плече, застібаючи комір зимової мантії.

— Ти завжди повертаєшся, — гукнув він, вальяжно спершись однією рукою на грати. — І мені є ще що розповісти. А тобі…це точно скоро знадобиться.

— Сподіваюся, що ні, — тихо сказала вона і рушила до виходу.

Він лише всміхнувся. Вона вже майже дійшла до дверей, коли почувся його голос:

— Ґрейнджер.

Герміона зупинилась, але не озирнулася.

Ні, ні, ні. 

Я не куплюся на це знову.

Не цього разу.

— Знаєш, чим мої кайдани відрізняються від твоїх?

Хоча кого я обманюю… — подумала вона, повертаючись до нього.

Герміона звела брови, кивнувши до нього — мовляв, чим же?

— Мої можна побачити, — сказав він тихо, з тією холодною іронією, від якої по спині побігли мурахи. — А твої — вони невидимі. І в першу чергу — тобі самій.

Вона промовчала, ковтнувши клубок у горлі. Слова вдарили болючіше, ніж вона була готова це визнати.

— Може, й так, — відказала нарешті, — але я зі своїх колись виберуся. На відміну від тебе.

Він лише криво усміхнувся, відкинувшись назад.

— Наступного разу прихопи чогось випити, — кинув він їй услід. — Може, тоді хоч подобрішаєш.

Двері зачинилися. Відлуння її кроків стихло, а його слова ще довго висіли в повітрі — мов відлуння, від якого не втекти.

Згодом Герміона переконалася: він мав рацію.