~ Спогад 15 ~

Червень 1997 року

Гоґвортс

 

♫ In Noctem — Nicholas Hooper

 

Раптовий гуркіт грому пролунав над замком, і Герміона мимоволі здригнулася.

Вона повільно підвела очі до вікна. Небо над Гоґвортсом було затягнуте темними хмарами, а сильний вітер бився у шибки веж. Над озером раз по раз спалахували блискавки і Герміона сильніше обхопила себе руками, вдивляючись у вікно. 

Погане передчуття не відпускало її від самого ранку.

Наче щось мало статися.

Щось дуже жахливе.

Тихі кроки поруч змусили Герміону озирнутися. Рон зупинився біля неї, ковзнувши поглядом до вікна, а тоді — на неї. У куточках його вуст з’явилася тепла, трохи невпевнена усмішка. Герміона мимоволі всміхнулася у відповідь.

— Ти в порядку? — тихо запитав він.

Герміона кивнула.

— Так. Звісно.

Вони обидва замовкли, вдивляючись у похмуре небо за вікном. Рон глянув на неї збоку, ніби збирався щось сказати, коли позаду раптом рипнув портрет.

Герміона озирнулася.

До вітальні буквально влетів Гаррі. Його тривожний погляд швидко ковзнув по них обох — спершу по Рону, тоді по Герміоні.  І судячи з його вигляду — справи були кепські. 

— Гаррі, — гукнув Рон, щойно той з’явився у вітальні. — Щось чути?

Та замість відповіді Гаррі лише коротко хитнув головою й стрімко рушив до сходів. Герміона провела його поглядом, відчуваючи, як тривога всередині стає дедалі сильнішою. За кілька секунд нагорі грюкнули двері спальні, а ще за мить почувся гуркіт валізи й поспішний рух.

Рон і Герміона мовчки переглянулися. 

І вже незабаром Гаррі знову злетів сходами вниз — тепер із Картою Мародерів в руках і парою поспіхом скручених шкарпеток.

— Що відбувається? Що хотів Дамблдор? — одразу запитала Герміона, різко підводячись із місця.

— Не маю часу, — видихнув Гаррі. — Дамблдор сказав узяти плащ-невидимку і йти з ним. Є… певне завдання. Ми маємо дещо зробити.

Рон і Герміона тривожно переглянулися.

— Ми підемо з тобою, — твердо сказав Рон.

— Ні. Ви потрібні мені тут, Роне.

Гаррі кинув йому шкарпетки. Рон машинально впіймав їх і звернув на нього спантеличений погляд.

— Навіщо мені шкарпетки?

— Тобі знадобляться не вони, а те, що всередині, — швидко мовив Гаррі. — Це фелікс-феліціс. Поділіть на трьох — ти, Герміона і Джіні.

Рон швидко розгорнув тканину, і у світлі блискавки зблиснула крихітна пляшечка золотого відвару.

— Ні, — різко мовила Герміона. — Нам воно не потрібне. Візьми краще ти. Хтозна, з чим вам доведеться зіткнутися.

— Я не пропаду. Я ж буду з Дамблдором, — заперечив Гаррі, коротко глянувши на неї. — Та я хочу бути певним, що з вами все буде добре.

Герміона мовчки кивнула, коли Рон поруч важко зітхнув, провівши долонею по волоссю. Судячи з його похмурого виразу обличчя, йому все це подобалося не більше, ніж їй.

— Ходімо, треба знайти Джіні, — сказав він, рушаючи до виходу.

Та Герміона так і залишилася стояти на місці.

Вона не зводила погляду з Гаррі. А тоді, трохи повагавшись, усе ж повільно підійшла ближче. Між ними досі висіла важка, незручна напруга після останньої сварки. Ніхто з них не говорив про це вголос, та Герміона відчувала її в кожному погляді, у кожній короткій паузі між словами.

Вона зупинилася навпроти нього.

— Будь обережним, — тихо мовила Герміона, обережно торкнувшись його руки.

Гаррі завмер.

— Герміоно…

Їхні погляди зустрілися.  Гаррі глянув на неї уважніше, ніби вагався, чи варто взагалі це говорити. А тоді заговорив уже значно тихіше:

— Ти ж розумієш, що це означає, так?

Вона насторожено насупилася.

— Дамблдора сьогодні не буде в школі, — швидко продовжив він, нервово озирнувшись у бік вікон. — І Мелфой знову спробує зробити те, що задумав.

Герміона вже відкрила рота, явно збираючись заперечити, та Гаррі різко її перебив:

— Ні, дослухай! — різко перебив він. — Я стежив за ним, Герміоно. І знаю, що бачив. Але… — його голос раптом здригнувся. 

Герміона уважно глянула на нього, відчуваючи, як усередині знову неприємно стискається тривога.

— … якщо я все ж помиляюсь… — він на мить відвів погляд, — якщо він справді тут ні до чого, я готовий це визнати.

— Гаррі…

— Немає часу сперечатися, — урвав він її й швидко тицьнув їй у руки Карту Мародерів. — Пильнуй за ним. І за Снейпом теж. Постарайся залучити ще когось із ДА.

— Я покличу Луну й Невіла.

— Так… вони стануть у пригоді, — Гаррі на мить замовк. — До того ж Дамблдор каже, що в школі вживуть додаткових заходів безпеки, але Снейп точно знатиме, як їх обійти, — похмуро мовив він. — Та він навряд чи здогадається, що ви за ним стежите.

Герміона розгублено дивилася на карту в своїх руках.

— Добре, — тихо сказала вона. — Я все зроблю.

Гаррі коротко кивнув їй. А тоді обережно торкнувся долонею її плеча й на мить затримав погляд на її обличчі, уважно зазирнувши Герміоні в очі.

— Я ще ніколи так сильно не хотів, щоб ти мала рацію… а я помилявся, — тихо сказав він.

А тоді відступив назад. 

І пішов.

За кілька секунд портрет за ним різко зачинився, а вітальню знову накрила важка тиша. 

Десь за вікнами спалахнула блискавка, на мить освітивши похмурі стіни гуртожитку. 

Герміона повільно опустила погляд на Карту Мародерів у своїх руках. Пальці ледь помітно тремтіли, коли вона розгорнула старий пергамент. На пожовклому папері одразу почали проявлятися знайомі чорні лінії коридорів Гоґвортсу та крихітні рухомі імена.  

Герміона швидко ковзнула поглядом по карті. І майже одразу знайшла потрібне :

Драко Мелфой.

 

— • —

 

Астрономічна вежа

 

Вітер гуляв Астрономічною вежею, змушуючи старі дерев’яні балки тихо поскрипувати. 

Герміона стояла майже біля самого краю вежі, міцніше стискаючи пальцями рукави своєї сорочки. Холодний вітер бив у обличчя й розкидав пасма її волосся.  Її погляд був прикутий до темного горизонту, де темні хмари майже повністю сховали вечірнє небо. Унизу шуміло чорне озеро, а вітер дедалі сильніше гуляв довкола вежі, ніби сама буря повільно підбиралася до Гоґвортсу. 

Герміона невипадково залишила Рона, Джіні, Невіла й Луну позаду. Щось підказувало їй: ця розмова мала відбутися без чужих очей. 

Лише між нею і Драко.

— Сподіваюся, ти не збираєшся стрибати вниз.

Герміона різко озирнулася на голос. Драко стояв трохи далі біля кам’яних перил, недбало спершись на них плечем.  Вітер розкидав його світле волосся, а в пальцях він машинально прокручував паличку.

— Бо тоді мені, як джентльмену, довелося б стрибнути слідом, — продовжив він, глянувши вниз. — А це, боюся, сьогодні не входить у мої плани.

— І ти справді стрибнув би? — запитала вона, скинувши бровою.

Драко уважно глянув на неї.

— Хочеш перевірити?

І перш ніж вона встигла щось відповісти, він раптом схопився за перила двома руками й почав перекидати ногу через край.

У Герміони похололо всередині.

— Драко, ні! Припини!

У її голосі прозвучало стільки справжнього переляку, що він миттєво завмер. А тоді повільно повернув голову до неї і тихо засміявся.

— Та я ж жартую.

Герміона різко штовхнула його долонею в руку.

— Дурень. Це зовсім не смішно.

Драко лише всміхнувся, уважно дивлячись на неї. Герміона ж одразу відвела погляд убік, роблячи вигляд, ніби її раптом надто зацікавив краєвид за перилами вежі. 

— Як ти почуваєшся? — після короткої паузи тихо запитала вона.

Драко ледь помітно знизав плечима.

— Краще, — відповів він так само тихо. — Здається.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Вони обоє перевели погляд уперед — на темне озеро далеко внизу, на важкі хмари, що повільно пливли над водою. Вітер гуляв вежею, шарпаючи краї їхнього одягу й розкидаючи волосся.

І саме в цю мить Герміона раптом згадала той вечір, коли вони літали високо серед хмар, а потім стрімко спустилися вниз, пролітаючи просто над темною гладдю озера…

Поруч Драко важко зітхнув.

— Ніколи б не подумав, що колись сумуватиму за цим місцем, — раптом тихо мовив Драко, не зводячи погляду з горизонту.

Його слова змусили Герміону виринути зі спогадів. Вона насупилась і повернула голову до нього.

— Облиш, — тихо сказала вона. — Це ж лише на літо. Ми знову повернемося сюди.

Драко ледь помітно хитнув головою.

— Я так не думаю.

Від цих слів у Герміони перехопило подих. І вона уважніше вдивилася в його обличчя.

У темні кола під очима.

У втому, що ніби в’їлася в кожну рису.

У той дивний, приречений блиск у сірому погляді.

Щось було не так.

— Ну добре, — мовила Герміона, нервово переступивши з ноги на ногу. — Брехати не буду, Мелфою… ця твоя нова фішка… говорити загадками й натяками мені геть не подобається.

Куточки її губ ледь сіпнулися в слабкій спробі розрядити напругу. Та Драко навіть не всміхнувся у відповідь. Він мовчки дивився на неї. Так уважно, що Герміоні раптом стало не по собі.

І саме в цю мить над Гоґвортсом пролунав перший удар годинника.

Гучний.

Низький.

Важкий звук рознісся замком, ніби попередження.

Потім другий.

Третій.

Герміона машинально перевела погляд у бік веж замку, а тоді знову глянула на Драко. І саме в цю мить помітила, як різко він напружився поруч із нею. Наче кожен удар годинника бив просто по нервах. Вона помітила, як його пальці повільно стисли кам’яні перила. А коли Драко повернув голову трохи вбік, Герміона побачила чітко в  його очах — страх.

— Тобі треба забиратися звідси, Ґрейнджер, — коротко мовив Драко. — Чим швидше, тим краще.

Вона розгублено моргнула.

— Що? Чому?

Драко тривожно ковзав поглядом довкола, наче загнаний у пастку звір, який відчайдушно шукає вихід.  А потім Драко раптом різко схопив її за руку і потягнув за собою.

— Просто довірся мені, добре?

Та Герміона раптом різко зупинилася. Вона міцніше схопила Драко за руку й потягнула на себе, змушуючи нарешті глянути їй в очі.

— Драко… що відбувається?

— Я все поясню. Тільки… дай мені трохи часу.

Герміона не зводила з нього очей. І чим довше дивилася — тим сильніше розуміла: Гаррі мав рацію… Він дійсно щось приховує.

Драко знову кинув швидкий погляд у бік сходів, потім на темне небо за вежею й важко вдихнув.

— Хоча ні… — тихо мовив він. — Краще повертайся до себе у вітальню. Скажи всім замкнутися зсередини й нікуди не виходити. А я потім прийду по тебе, добре?

— Ти можеш просто мені пояснити?

— Прошу тебе… не зараз, — ледь не роздратовано кинув він, знову нервово озирнувшись кудись убік. — Тобі треба забиратися звідси.

І він знову потягнув її за собою. Та цього разу Герміона різко вирвала руку.

— Ні.

— Ґрейнджер—

— Скажи мені!

Її голос прозвучав різкіше, ніж вона сама очікувала.

Драко завмер.

Черговий порив вітру пролетів вежею, сплутавши їхнє волосся й змусивши Герміону мимоволі здригнутися від холоду.

Кілька довгих секунд він просто мовчав. А тоді повільно підняв на неї очі.

Раптом у голові спалахнули слова Гаррі.

«Я стежив за ним, Герміоно. І знаю, що бачив.»

Погляд Герміони повільно ковзнув до довгого рукава його піджака. Драко помітив це миттєво. Його пальці нервово стиснули тканину, ніби він машинально намагався натягнути рукав ще нижче, сховати те, що було під ним. 

На кілька секунд між ними запала важка тиша. 

А тоді їхні очі зустрілися.

— Ні… — видихнула вона, повільно хитаючи головою. — Ти не міг…

Він не заперечував. Лише завмер навпроти неї, важко дихаючи, й повільно відвів погляд убік. Герміона дивилася на нього так, ніби світ щойно тріснув просто в неї на очах.

Ні.

Ні, цього не могло бути.

Це ж повна дурість.

Я не хочу в це вірити…

Та холодний розум і надто очевидні факти жорстоко доводили протилежне.

— Покажи мені, — прямо сказала вона.

— Герміоно, послухай… дозволь мені спершу все пояснити… — благально промовив він.

Та Герміона вже майже не чула його.

— Покажи руку, Драко, — вже значно жорсткіше сказала вона.

Його щелепа помітно сіпнулася. Драко різко напружився, а тоді повільно відвів погляд убік, впершись ним кудись у темний горизонт за вежею. Наче відчайдушно шукав там порятунок. Або хоча б кілька зайвих секунд, аби не дивитися їй в очі.

Герміона бачила, як важко здійнялися його груди на вдиху. Як нервово напружилися пальці біля рукава піджака. І це мовчання сказало їй значно більше, ніж будь-які слова.

Тож не думаючи більше ні секунди, Герміона різко схопила його за передпліччя.

— Ґрейнджер, облиш! — гаркнув він.

Драко різко висмикнув руку з її пальців, ніби сам дотик Герміони тепер обпікав його шкіру. І перевів на неї погляд — загнаний, сповнений паніки, провини й якоїсь страшної приреченості.

І Герміона раптом із жахом відчула, як між ними виростає якась невидима, моторошна прірва, через яку вона більше не може до нього дотягнутися. 

— Отже… Гаррі мав рацію… — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти один із них.

— Ґрейнджер…

Драко машинально ступив крок уперед, ніби все ще відчайдушно намагався врятувати бодай щось із того, що прямо зараз руйнувалося між ними. Та Герміона одразу ж відступила назад, змусивши Драко завмерти посеред руху. Його рука так і залишилася трохи піднятою в повітрі, а в очах на мить промайнуло щось болісне й майже розгублене.

— Як давно? — її голос тремтів. — Як давно в тебе це?

— Послухай, зараз не час… — почав Драко, нервово запнувшись. Він швидко озирнувся кудись убік, ніби кожна секунда тепер мала значення. — Смертожери… вони…

— ЯК ДАВНО?!

М’язи на його обличчі болісно сіпнулися. Десь за стінами вежі знову прокотився глухий гуркіт грому, а блискавка на мить освітила його бліде обличчя. 

Драко важко вдихнув.  Повільно заплющив очі, опустивши голову, ніби збирався з силами. А тоді тихо мовив:

— Відтоді, як батька відправили в Азкабан.

У Герміони перехопило подих.

Він нервово провів долонею по обличчю, відкинувши назад світле волосся, що спадало йому на очі.

— А потім… Волдеморт… і Белла… вони вирішили, що тепер моя черга доводити відданість родини. І мені наказали…

Він замовк, досі не наважуючись вимовити це вголос.

Та Герміона вже знала відповідь. Вона бачила її в його очах.

— Вбити Дамблдора, — ледь чутно закінчила вона замість нього.

Драко лише повільно кивнув. 

І в ту ж мить у Герміони всередині ніби щось обірвалося.

Усе нарешті стало на свої місця.

— То весь цей час… це був ти… — прошепотіла Герміона, дивлячись на нього так, ніби бачила вперше. — Це ти отруїв Рона…

— Це була випадковість, — різко заперечив Драко, зробивши крок уперед.  — Візлі не мав випити ту медовуху. Присягаюсь тобі. 

Та це вже не мало жодного значення.  Герміонині думки гарячково складали докупи все, що вона так довго відмовлялася помічати.

І раптом вона завмерла, а очі повільно розширилися від жаху.

— І Кеті Белл… — її голос боляче надломився. — Боже… ти ж ледь не вбив і її…

Драко різко завмер. Герміона бачила, як із кожною секундою його обличчя стає дедалі блідішим, а пальці нервово стискаються в кулаки.

— Я… я не хотів цього, — хрипко промовив він, опустивши очі. — Я наказав їй лише передати намисто. Скривдити її не входило в мої плани.

Герміона дивилася на нього так, ніби їй ставало фізично боляче стояти поруч.

— Драко… Боже… як ти міг? — прошепотіла вона, ледь стримуючи сльози. — Як ти взагалі міг подумати про таке? Хіба ти вбивця?..

Драко важко дихав, опустивши погляд кудись униз, ніби більше не міг витримати її очей. Вітер знову пронісся вежею, та між ними все одно стояла майже оглушлива тиша.

Герміона дивилася на нього й чекала. Чекала, що зараз він різко похитає головою. Скаже, що все не так. 

Що це помилка. 

Що він не здатен на подібне.

Та Драко мовчав.

І з кожною секундою це мовчання боляче ламало в ній щось ще.

— Скажи хоч щось, чорт забирай! — не витримала Герміона, дивлячись на нього очима, повними сліз.

Драко повільно підняв на неї так само почервонілі очі..

— Невже ти не розумієш?.. — хрипко прошепотів він, нарешті піднявши на неї втомлений погляд. — Я мусив це зробити. Інакше він уб’є їх. Усіх. І мою матір теж. 

Його голос здригнувся. Він нервово провів долонею по волоссю, важко ковтнувши.

— Я лише хочу врятувати свою сім’ю… — тихо сказав він. — І мені прикро. Справді прикро, що такою ціною…

Він замовк. 

А Герміона дивилася на нього абсолютно розбито. 

Так само, як і він — на неї.

— Ти міг відмовитися. Міг попросити допомоги. Міг—

— І що тоді?! — раптом вибухнув Драко. — Думаєш, Темний Лорд просто відпустив би нас?! Думаєш, він не катував би матір через мене?!

Він важко дихав. Очі блищали від люті й відчаю водночас. 

— Ти не знаєш, як це, Герміоно, — хрипко промовив Драко, раптом різко наблизившись. — Жити з тим чудовиськом під одним дахом. Щодня прокидатися з думкою, що сьогодні він може вирішити вбити когось із нас просто… бо йому так заманеться.

Його голос тремтів від стримуваної люті й страху. Він важко ковтнув, а тоді майже пошепки додав:

— Ти і гадки не маєш, на що він здатен, — хрипко промовив Драко, дивлячись на неї почервонілими від напруги очима.

Герміона раптом відчула, як по спині повільно пробіг холод. Вона здригнулася від самої лише картини, що миттєво виникла в її голові.

Драко.

Поруч із Волдемортом.

Під одним дахом із смертежерами, які катували, вбивали й насолоджувалися чужим болем. 

І в ту ж мить усе нарешті склалося в одну моторошну картину:

Його постійна виснаженість цього року.

Хворобливо-бліде лице.

Вічно темні тіні під очима.

Те, як він нервово здригався від будь-якої згадки про дім.

Як майже жив у Кімнаті на Вимогу, ховаючись там годинами.

Як вперто не хотів повертатися додому на канікули.

Боже…

Її очі розгублено ковзали його обличчям — по блідих щоках, напруженій лінії щелепи, почервонілих очах, у яких досі жеврів той самий страх.

Якась частина її все ще відчайдушно хотіла його зрозуміти.

Навіть зараз.

Навіть після всього.

Герміона важко вдихнула, намагаючись приборкати хаос у власній голові. А тоді все ж тихо мовила:

— То не роби цього, чуєш?.. — благально прошепотіла вона, хитнувши головою. — Просто відмовся від усього цього… Не будь таким, як вони. Драко, ти не такий.

І Драко бачив, як з кожним словом очі Герміони повільно наповнюються сльозами.

— Пробач мені, Ґрейнджер… — тихо сказав він сиплим голосом. — Але в мене немає вибору. Я мушу довести справу до кінця.

— Вибір є завжди, Драко, — ледь чутно відповіла вона. — Просто ти відчайдушно не хочеш його бачити.

Драко довго дивився на неї. А потім раптом різко підійшов ближче й схопив її за руку.

— Послухай мене, — швидко заговорив він, нервово озираючись довкола. — Це все зараз не має значення. Ти повинна забиратися звідси.

Його пальці міцніше стиснули її руку.

— Смертежери… вони скоро будуть тут. Я впущу їх через щезальну шафу, тому тримайся подалі від Кімнати на Вимогу, зрозуміла? Там буде надто небезпечно, Ґрейнджер.

Герміона мовчки слухала його, майже не кліпаючи.

Щезальна шафа.

Ці два слова боляче вдарили десь під ребра, змусивши її на мить завмерти. Раніше Герміона навіть гадки не мала, що це таке насправді. Та здогадатися було не так уже й складно. Сама назва говорила за себе.

І раптом усе всередині похололо. 

Я ж  допомогала йому…

Спогади почали хаотично спалахувати в голові один за одним — Кімната на Вимогу, старі книги, розкидані руни, їхні вечори серед купи пергаментів…

Це ж я допомогла йому лагодити ту шафу.

Саме я знайшла ту лазівку з рунами…

Боже. Мій.

І Герміона повільно відступила на пів кроку, ніби їй раптом стало важко стояти поруч із ним. Навіть із собою.

— Ти… знав, що це щезальна шафа? — тихо запитала Герміона, не зводячи з нього погляду. — Із самого початку, чи не так?

Драко лише коротко кивнув, змусивши Герміона гірко всміхнутися крізь сльози.

—Ти  знав, —  вона важко ковтнула, відчуваючи, як голос починає тремтіти.  — І все одно мовчав. Бо вона була зламана… і тобі був потрібен хтось, хто допоможе її полагодити.

Її очі боляче блиснули.

— Хтось на кшталт мене.

— Ні, це не так, — різко випалив Драко, зробивши крок до неї. — Тобто… так, я розраховував на це, гаразд? Але я не планував вплутувати тебе в усе це! Присягаюся!

Його голос зірвався майже відчайдушно. Та Герміона лише похитала головою.

— Але ж планував привести сюди Смертежерів, — тихо сказала вона. — За моєю спиною. Та ще й з моєю допомогою…

Її погляд розгублено ковзнув по обличчю Драко, але тепер вона дивилася на нього так, ніби більше не впізнавала.

Ні його.

Ні себе поруч із ним.

Ту Герміону, що однією з перших вступила до Армії Дамблдора. 

Ту, яка билася зі Смертожерами в Міністерстві Магії. Яка була готова померти заради боротьби зі злом.

І тепер саме вона виявилася тією, хто хоч і  несвідомо, але допомгла впустити це зло в Гоґвортс.

— Ти знав, що я була готова померти там? Тоді, в Міністерстві Магії, — тихо промовила Герміона, дивлячись просто йому в очі.

Її голос тремтів.

Та не від страху.

Від болю.

— Знаєш чому? Бо так було правильно. Таким був мій вибір — допомагати тим, хто бореться на боці світла, а не проти нього…

Вона важко вдихнула, відчуваючи, як сльози знову печуть очі.

— І ти… ти теж міг вчинити так само.

Драко болісно заплющив очі, та Герміона вже не могла зупинитися.

— Але ти зрадив. Зрадив нас усіх.

Вона замовкла лише на мить. І коли заговорила знову, її голос надломився остаточно.

— Ти зрадив мене… коли вирішив моїми ж руками впустити сюди Смертожерів. Цих тварин. Цих… вбивць!

Сльози вже вільно котилися її щоками.

— Я вважала тебе своїм другом, — прошепотіла вона. — Я відкрила тобі… свою душу… а для тебе це, виходить, було просто грою.

— Ні, Ґрейнджер, це не так. Це далеко не так! — різко випалив Драко, зробивши крок до неї.

Та Герміона миттєво направила на нього паличку. Застерігаючи. І він одразу завмер.

— Я знаю, що зробив багато помилок, але це… — його голос здригнувся, коли він коротко вказав рукою між ними, — те, що було між нами… це було по-справжньому. Присягаюсь.

Герміона гірко пирхнула крізь сльози.

— По-справжньому?..

Вона нервово хитнула головою.

— Ти ж просто використав мене! — її голос тремтів дедалі сильніше, — Це ж я показала тобі Кімнату на Вимогу. Я допомогла тобі з тією шафою, рунами…

Драко різко завмер. 

Наче кожне її слово било просто в груди.

— Яка ж я наївна… — глухо видихнула Герміона, витираючи сльози тремтячою рукою. — Боже… яка ж я ідіотка!

Вона глянула на нього з болем і розчаруванням, від яких у Драко всередині ніби все стискалося.

— Повірити, що хтось на кшталт Драко Мелфоя здатен на почуття… — гірко прошепотіла вона. — Ти ж увесь зітканий із брехні.

Драко закляк. Лише дивився на неї нерухомим, спустошеним поглядом. А Герміона повільно підійшла ближче.

І тихо мовила:

— Знаєш, ти нічим не кращий за них.

Її очі блиснули щирою ненавистю.

— Ні… ти навіть гірший, Мелфою. Бо вони, інші смертежери, хоча б ніколи не прикидалися…

Вона болісно ковтнула.

— А ти видавав себе за того, ким ніколи не був. І навряд чи колись будеш.

Герміона важко дихала, не опускаючи палички. Її пальці помітно тремтіли від напруги, та вона все одно міцно стискала руків’я, ніби це було єдине, що досі не давало їй остаточно розсипатися.  А вітер метався вежею ще силініше, розкидаючи її волосся й змушуючи сльози холонути на щоках.

Драко мовчки витримував її погляд. Не відводив очей навіть зараз, хоч у них уже давно читалося щось болісно зламане. 

Раптом Герміона гірко хмикнула крізь сльози.

— Ти просто жалюгідний, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Хоча… чому я взагалі дивуюся? У цьому весь ти, Мелфою…

Драко помітно напружився. Наче якась частина його вже знала, що зараз вона скаже.

— Істинний син свого батька. – прошепоітла вона завадючи нищівного удару.

Потім Герміона повільно опустила паличку. Рука боляче тремтіла від напруги, а в грудях усе стискалося так сильно, що їй ставало важко дихати.

Вона більше не могла дивитися на нього. Не могла витримувати його погляд. Не могла стояти поруч із ним після всього, що щойно почула.

Тому Герміона просто різко відвернулася й швидко рушила до виходу з вежі, щоб якнайшвидше забратися звідси.

— Ґрейнджер…

Його голос долинув позаду глухо й надламано. Та Герміона навіть не сповільнила кроку.

— Герміоно, будь ласка…

І цього разу вона все ж завмерла.

Лише на мить.

Повільно обернула голову через плече. Драко стояв посеред Астрономічної вежі на фоні темного неба й далеких спалахів блискавок.

Самотній і розбитий, Драко дивився на неї так, ніби відчайдушно намагався знайти слова, які ще могли щось виправити. 

— Мені… прикро, — тихо промовив він. — Справді прикро.

Та Герміона лише мовчки дивилася на нього.

На його світле волосся, розтріпане вітром.

На бліде обличчя.

На очі, в яких досі жеврів той самий біль.

Вона вдивлялася в кожну рису його обличчя, ніби відчайдушно намагалася запам’ятати його востаннє.  Перш ніж назавжди викреслити Драко Мелфоя зі свого життя.

— Я ненавиджу тебе, — ледь чутно мовила вона. — І ніколи тобі цього не пробачу. 

Його плечі повільно опустилися, ніби після її слів у ньому остаточно щось надломилося. Драко навіть не спробував нічого відповісти. 

Лише завмер, дивлячись на неї широко розплющеними очима, в яких змішалися німий біль, шок і якийсь майже тваринний жах від усвідомлення того, що він щойно остаточно втратив.

— Прощавай, Драко.

Це було останнє, що вона сказала, перш ніж остаточно піти.

І з кожним наступним кроком Герміона все сильніше відчувала, як щось усередині неї безжально ламається.

Колись Рон Візлі боляче розбив їй серце, залишивши на ньому чимало тріщин. 

Але саме Драко Мелфою вдалося знищити його остаточно.

Безжально розчавити всі її уламки своїми ідеально начищеними черевиками — просто там, посеред Астрономічної вежі.