Розділ пʼятий

 

 

Герміона стояла посеред поля.

Навколо — розлогі квіти, що тягнулися до сонця. Повітря було напоєне лавандою, пахло спокоєм і літом. Вона вдихнула на повні груди — солодко, безтурботно. Серце билося рівно, тихо.

— Герміоно! — долинув дівочий голос.

Вона озирнулася. 

Попереду, серед квіткової галявини, стояла Луна. Усміхнена, з квітами у волоссі, в своєму звичному чудернацькому одязі — дивилася просто на Герміону, спокійно й уважно.

— Герміоно, сюди! Ми тут! — гукнула вона, махаючи рукою.

Герміона рушила на поклик. Її тихі кроки торкались трави, не лишаючи слідів. Вона ще раз обернулась навколо — і враз небо над нею почорніло. Перші краплі дощу впали на обличчя і світ раптово потьмарився. 

Вона стояла вже не серед квітів — під ногами багнюка, тіла, уламки.

Поле бою.

Вона глянула вниз — і скрикнула. Обидві її руки були в крові. Герміона панічно терла їх об одяг, але марно — плями лише розповзались, лишаючи червоні смуги.

— Ні… — прошепотіла. — Ні, будь ласка…

Руки тремтіли. Серце гупало так, що здавалося — зараз вирветься назовні. 

А тоді почувся сміх. 

Спершу тихий, потім усе гучніший — хрипкий, моторошний, немов луна з неба.

Вона підняла голову. Вгорі, крізь грозові хмари, кружляли постаті в чорних мантіях.

Смертежери. 

Їхні мітли вирізали небо, як леза. Вони скидалися на стерв’ятників.

— Герміоно! Сюди! — знову пролунав голос Луни.

Вона побігла, не розбираючи дороги.

 — Швидше! Ми тут! — долинуло попереду.

Ще трохи…

І раптом — він. 

Смертежер на тестралі опустився перед нею, загородивши шлях. Вона різко зупинилась. Серце завмерло.

— Ні… — вирвалося тихо.

Вона кинулась вбік — і знову він.  Погляд — і він уже там. Попереду. Збоку. За спиною.

 Куди б не глянула, він виникав перед нею знову і знову.

З неба знявся крик. Ворони — десятки, сотні чорних крил. Вони налетіли на неї, чіплялися за волосся, дряпали кігтями, хапали одяг. Вона впала, закриваючись руками, намагаючись захиститись від чорного шаленства.

І раптом — тиша.

Абсолютна, мертва тиша.

Вона повільно відкрила очі.  Над нею височів смертежер. Той самий. Він стояв нерухомо, а потім повільно потягнувся до маски. Герміона завмерла, серце калатало в горлі. Пальці підчепили край металу. Маска впала в грязюку. Під каптуром — обличчя.

— Привіт, пташко, — прошепотів знайомий голос.

Герміона різко вдихнула.

— Ні… — прошепотіла.

Белатриса Лестрейндж широко всміхнулася, її очі божевільно блиснули. Вона нахилилась ближче, розтягуючи вуста в хижій усмішці.

— Бу!

 

Герміона розплющила очі, різко вдихнула — повітря обпекло легені. Вона якийсь час просто дивилась у темряву, намагаючись відновити подих. Серце гупало так, ніби прагло вирватись із грудей. Білизна прилипла до тіла, волосся вогке, щоки липкі від поту. Рука ковзнула догори, у м’яке, неслухняне волосся. На дотик воно було дивно м’яким — чужим. Герміона втомлено потерла чоло й тихо скривилась: біль у потилиці нагадував про падіння зі схилу. 

Вона повільно вдихнула ще раз. 

Усе добре. 

Ти у безпеці — слова знову й знову прокручувалися в голові.

Вона більше не на полі бою. Вона — у наметі. Серед темряви, де рівно дихають інші дівчата. Погляд ковзнув на годинник. 

Четверта… ні, майже п’ята ранку. 

Герміона зітхнула й опустила плечі. Її рука знову опинилася у волоссі — неслухняному, заплутаному, як її думки. Скільки б вона не працювала, як би не намагалася не думати — нікуди не втекти від того, що сталося. 

Герміона підвелася, важко ступаючи босими ногами по холодній підлозі, й узяла рушник. Попрямувала в кінець намету, де стояли кілька мисок для вмивання. Вода була крижана, але звична. Вона умисно не здригнулась, коли холод торкнувся шкіри. 

Вона зібралася і вдягла форму — свіжу, випрасувану, без жодної плями. Волосся заплела в тугу косу. У невеликому тріснутому дзеркалі перевірила кілька разів, щоб жодне пасмо не вибивалося.

Глибокий вдих. Видих.

На обличчі — посмішка, яку вона навчилася надягати, як частину уніформи. Посмішка, що не торкалась очей. Із відзеркалля на неї дивилася незнайомка зі знайомим поглядом — втомленим, затуманеним, чужим. А десь усередині голос, знайомий і настирливий, повторював знову і знову:
Ще кілька днів. Ще трохи — і точно стане краще.

Вона розправила плечі, перш ніж востаннє глянути на себе. Суворе відображення. Герміона накинула поверх форми свою стару зимову мантію. Тканина вже вицвіла й трохи стерлась на рукавах, але гріла краще за будь-яку нову. 

Вона глибоко зітхнула й відсунула полог намету. Назустріч повіяв холодний світанковий вітер. Табір ще спав — суцільна тиша, лише зрідка чути шелест наметів на вітрі чи низький, гортанний поклик гіпогрифа десь за межами табору. Повітря було прозоре, напоєне вологим запахом землі й диму. 

Герміона повільно рушила стежкою між наметами. Крок за кроком, м’яко, щоб не розбудити нікого. Її кроки відлунювали в тиші, коли вона зайшла до цілительського намету. Усередині панував напівморок. Між рядами ліжок горіли самотні свічки, їхнє тремтливе світло ковзало по блідих обличчях поранених. Дехто спав, дехто лежав нерухомо, наче в закам’янілій дрімоті. Герміона повільно блукала між ліжками, вдивляючись у кожне обличчя, поки не знайшла його.
Рон.

Вона підійшла й опустилась поруч. Торкнулась його руки — теплої, але безсилої. Бідолашному Ронові чимало дісталося після останньої битви. Тепер він лежав блідий і виснажений, дихав рівно й тихо, майже нечутно. 

— І що мені з тобою робити, Рональде Візлі? — прошепотіла вона, проводячи рукою по його волоссю, потім по чолі.

Він був гарячий. Герміона нахмурилась і вже хотіла знову перевірити температуру, коли позаду раптом пролунав голос:

— Цілителько Ґрейнджер?

Вона здригнулась.

— Старший цілителю, — швидко відповіла, відсмикуючи руку від Рона й підводячись.

Аларік Монклер стояв у проході між ліжками, тримаючи лампу. У його погляді було більше тепла, ніж докору.

— Не дивно бачити вас тут у цю годину.

Герміона ледь усміхнулась.

— Я чуйно сплю.

Він кивнув, уважно вдивляючись у неї.

— Те зілля, що я вам рекомендував… допомагає?

Вона вагалася мить — правда могла його засмутити.

— Але засинаю я значно швидше. Дякую вам, старший цілителю.

Аларік усміхнувся у відповідь і перевів погляд на Рона, що мирно спав. 

— Вашому другові дуже пощастило, — тихо мовив старший цілитель, дивлячись на Рона. — Мати таку сміливу й відчайдушну подругу, як ви, цілителько Ґрейнджер. Піти проти наказу командувача… навіть я не наважився б на подібне.

Він ледь усміхнувся. Герміона відповіла йому тією ж короткою усмішкою, але, коли її погляд знову впав на Рона, щось у ній змінилося. Тривога переповнювала її.

— Цілителю, — озвалася вона, несміливо підводячи очі. — Ви не могли б… — вона зупинилась, ніби боялася почути відповідь. — Можете оглянути його? Мені здається, в нього жар.

Старший цілитель зітхнув. У його погляді на мить промайнула втома — та, що приходить після сотень подібних ночей. Але все ж він кивнув, дістав чарівну паличку й нахилився над ліжком Рона. Герміона глянула на нього з надією.
— Якщо з ним усе гаразд, — прошепотіла вона, — то як скоро він зможе встати на ноги?

Аларік провів пальцем уздовж тілa Рона, не відриваючи зосередженого погляду.
— Думаю, кілька тижнів підлатати — і буде як новенький, — відповів він спокійно.

Вона видихнула, але хвилювання не відпускало.
— І його знову туи відправлять? — запитала вона тихо.

Аларік затримав на ній погляд, в обличчі з’явилася тінь напруги.
— Це не мені вирішувати, і точно не нам, цілителько Ґрейнджер.

— Але ж рана… — підштовхнула вона.

Він знизав плечима, осторонь.

— Думаю, всім начхати на його поранення, якщо воно не завадить йому літати і нищити ворогів.

Настала тиша. У ній перелунало лише ледь чутне сопіння Рона.

 — Гермі… — бурмоче він, і її ім’я вихрипіло крізь сон. — Міоно…

Вона нахилилася над ним, серце стиснулося. Обережно витирала йому лоба від гарячки, тінь тривоги в її очах робила кожен рух ніжнішим. Та коли Аларік підніс паличку і провів нею над ногою Рона, його вираз посуворішав. Світло лампи відкидало гострі риси, і в цей момент Герміона відчула, що в його голосі й погляді заховане щось, чого він ще не сказав.

— Щось не так, цілителю? — голос Герміони здригнувся, хоча вона намагалася звучати твердо.

Аларік не відповів одразу.
— Зніміть повʼязку з його ноги.

Герміона миттєво відклала речі й нахилилася над ліжком. Руки тремтіли від хвилювання — страху побачити те, про що її шепотіли нічні сумніви. Вона акуратно розв’язала вузли, озираючись лише на мить; запах, що піднявся з-під бинтів, змусив її глибше вдихнути й відсунутись.

Старший цілитель підійшов і, нахилившись, оглянув рану. Паличка в його руці ледве тремтіла. Герміона й він обмінялися поглядами — в очах цілителя грала та сама тяжка новина, яку вони обоє боялися промовити.

— Кажіть, — прошепотіла Герміона.

Він тяжко зітхнув.
— Думаю, ви й самі усе бачите, тільки не хочете цього визнавати, мадемуазель Ґрейнджер. — Він оглянув ногу Рона, пальці легко торкнулися країв рани. — Схоже, щось є під колінною чашечкою… Ви не помічали клаптиків форми у рані?

Герміона похитала головою, зблідла.

— Ні… Учора все було чисто. Я промила рану, наклала нову пов’язку — навіть почервоніння спало
— Чуєте запах? — тихо запитав він, нахиляючись ближче. На мить затримав подих, і слова, що пролунали далі, звучали як вирок:
— Гангрена. Доведеться ампутувати.

— Що? — Герміона не повірила власним вухам, слова застигли в горлі.

Цілитель уже збирався діяти, голос став командним:
— Ми вже робили це не раз, цілителько Ґрейнджер. Закрийте завісу навколо і приготуйте свою паличку. Я оперуватиму з цього боку, а ви — ліворуч від мене. Подайте мені мої інструменти і очищувальну настійку, а також знеболювальне зілля.

Він саме пішов мити руки в мисці з водою, коли помітив, що Герміона застигла на місці. У його погляді з’явилась настороженість.

— Ви не схвалюєте ампутацію. — не питав він, а констатував.

— Він ще надто молодий, щоб втратити ногу, — відповіла Герміона, голос тремтів від внутрішнього напору.
— І що ж ви пропонуєте натомість? Дати йому загинути від зараження?

— Цілителю, — прошепотіла вона, — є інші методи…

— Ми втрачаємо час, — перебив він. 

— У нас могли б залишитись сльози фенікса.

— Так, але ми не маємо до них доступу чи ресурсів. Якщо марнувати їх на кожного пораненого, то в кінці кінців у нас нічого не лишиться, — твердо промовив він і, не відводячи очей, додав: 

— Подайте мені знеболювальне зілля.

Він зробив крок уперед — та Герміона миттєво загородила йому шлях до Рона, поставивши себе між цілителем і ліжком.

— Цілителю! — вигукнула вона. — Благаю вас! — її голос був гострим від відчаю. — Він живе мітлою і небом — це все, що в нього є. Не можна відібрати у нього це… він не переживе цього.
— Не хвилюйтеся. У нього буде протез. Багато хлопців літають з ними після втрати кінцівки.

Вона стояла, як заклякла, а потім схопила його за руку, очі блищали.
— Я зроблю все, — прошепотіла вона. — У мене є накопичення. Гоблінське золото. Лише кілька крапель сліз фенікса.

Аларік відсторонився, голос його став різким, та тихим у саму ж секунду, ніби він боявся, що хтось почує:
— Мерліне з вами, цілителько — візьміть себе в руки! — шипів він, озираючись по сторонам, щоб упевнитися, що ніхто не підслухає. — Ви уявляєте, що буде з вами, якщо Стерджис дізнається про це?

Герміона згорнулася, слова застрягли в горлі. Вона ледь не відчула, як вся її рішучість тоне під вагою одного імені. Раптом крізь коридор пролунав віддалений крик:
— Цілителю Монклере! — голос лунав із коридору, різкий і настирливий. Вони обидва завмерли, повернувши голови на джерело звуку. Перед ними, увесь у бруді та крові, стояв гримізький Мерфій — з очима, що горіли невгамовним поспіхом.

— Будьте тут, — коротко кинув Аларік.

Герміона стояла нерухомо, дивлячись, як Аларік рушив уперед назустріч несподіваному гостю.
— Сподіваюся, є пояснення вашій… необачності, — його голос звучав спокійно, але в кожному слові відчувався холод.

— Не зрозумів, — буркнув Мерфій.

— Ви волаєте в цілительському наметі. Тут поранені, яким потрібен спокій, і…

— Досить! — перебив його Мерфій. — На це немає часу. Ви мусите піти зі мною. Зараз. Це наказ.

— Чи можу поцікавитися, за чиїм саме наказом? — спокійно запитав Аларік.

— За наказом Стерджиса, — відповів той, вимовляючи ім’я так, ніби сама присутність тут його принижувала. Погляд ковзнув по намету — з тією зверхністю, яку Герміона завжди ненавиділа в солдатах штабу.

— Звичайно, — мовив цілитель. — Дозвольте лише закінчити дещо.

Він обернувся й гукнув:

 — Цілителько Ґрейнджер…

— Я ж сказав, це терміново! — роздратовано перебив Мерфій.

Аларік кивнув і поглянув на Герміону, яка стояла розгублена, переводячи погляд з одного на іншого.

— Підготуйте пораненого, Герміоно. Не затягуйте.

— Але…

— Не думайте про це, — перебив він м’яко, але твердо. — Просто робіть.

Вона замовкла, зціпивши зуби.

Цілитель коротко кивнув і повернувся до Мерфія.

— Ну що ж, не будемо змушувати нашого командувача чекати, чи не так?

Мерфій кинув на нього швидкий погляд і пішов слідом, і вони разом зникли за пологом намету. Герміона дивилася їм услід, доки кроки не стихли. Потім перевела погляд на Рона — він лежав спокійно, навіть не підозрюючи, що чекає на нього. Вона стиснула паличку в руці.
Не думайте про це. Просто робіть… — відлунало в голові.

Погляд її став твердим, рішучим.
— Я не дозволю їм, чуєш? — прошепотіла вона. — Я знайду вихід, Роне.

Вона нахилилась, поцілувала його в лоба, легенько провела рукою по чолі й, розпрямившись, рушила порожнім коридором цілительського намету.

 

— • — 

 

— Луно, — тихо мовила Герміона, торкаючись руки подруги.

Луна сонно відчинила очі.

— Герміоно? — пробурмотіла вона. — Щось сталося?

— Ш-ш-ш, — Герміона прикрила губи пальцем, щоб не здіймати галас у наметі, де решта цілительок ще спали. 

Герміона простягнула Луні її речі й мовчки показала: іди за мною. Та швидко озирнулася довкола й пішла слідом. На ходу накинула цілительську уніформу, поспіхом застібаючи ґудзики. Обидві тихо вийшли з намету.

— У чому справа? — прошепотіла Луна, коли вони вже були назовні.

— У Рона — гангрена. Цілитель наполягає на ампутації.

— О ні… — прошепотіла Луна. — Але ж він йшов на поправку…

— Я маю дістати сльози фенікса, — рішуче сказала Герміона. — Ти не раз вела облік зілля й інгредієнтів. Напевно знаєш, де вони зберігаються.

— Так, але вони під захисними чарами, — прошепотіла Луна. — А що каже старший цілитель?

Герміона похитала головою.

— Тоді б я не зверталася до тебе.

Луна кивнула, усе зрозумівши без пояснень. У цей момент ззовні долинув глухий галас. Дівчата перезирнулися.

— Що відбувається? — спитала Луна, дивлячись, як охорона поспіхом прямувала в бік штабу.

— Не знаю, — відповіла Герміона тихо. — Я бачила натовп біля штабних наметів, здається, всіх чимось терміново зайняли. Старшого теж кудись викликали. Тож… нам доведеться проникнути до сховища й узяти кілька крапель для Рона. Допоможеш мені?

Луна рішуче глянула на неї й твердо мовила:

— Тоді не гаємо часу.

 

— • — 

 

Нічний табір дрімав у напівтемряві, коли дві постаті крадькома прослизали між наметами, намагаючись не потрапити нікому на очі.

— Подібні речі навряд чи тримають у цілительському складі, — пошепки мовила Луна. — Гадаю, найцінніші зілля зберігають там само, де й чарівні палички полонених — у Сховищі Артефактів. Але нам треба поспішати, — додала вона, озираючись по сторонах. — Якщо нас помітять, усі підозри впадуть саме на нас. Ходімо.

Вони рушили далі, майже бігом. Кожен звук здавався надто гучним — свист вітру між наметами, приглушений сміх вартових, що сиділи десь за наметами з пляшкою. Луна час від часу тягла Герміону за рукав, коли вдалині з’являлося світло ліхтаря.

Герміона лише тепер усвідомила, що ніколи раніше не бувала в цій частині табору. Заклопотана постійною роботою в цілительському наметі, вона й не думала, як виглядає табір поза його межами — цей темний, чужий світ, де кожен крок міг стати помилкою.

Вони підійшли до складу — низького намету, загорненого в темні полотна, в якому ховалися найцінніші скарби табору. Герміона вже зібралася зробити крок, коли Луна раптом поклала руку їй на плече й зупинила.

— Що таке? — прошепотіла Герміона.

Луна вказала на вхід намету і, приклавши палець до губ, тихо опустилася на землю. Вона підняла камінь і, не відводячи очей, жбурнула його вбік, щоб відволікти увагу. Герміона примружилася — і тільки тепер помітила, як на полотні поволі розплющилося велике око, що уважно пильно вслухалось і ретельно оглядало нічний табір.

— Мерліне, що це? — скривилася Герміона, уперше побачивши таку дивину.

— Це «Зіниця Вартового», — прошепотіла Луна. — Ти ніколи не бачила?

— Ні… — Герміона відчинила рот від подиву. — То це ті самі захисні чари, про які ти говорила?

Луна кивнула.

— З ними треба бути дуже обережними. Вони стежать за кожним, хто наближається, і запам’ятовують усіх, кого бачать. Якщо хтось осмілиться проникнути всередину, не ховаючись, — око здійме галас на весь табір. Тебе схоплять, перш ніж ти встигнеш навіть подумати про втечу.

— Але ж туди якось можна проскочити? — прошепотіла Герміона.

— Думаю, можна спробувати закляття невидимості, — відповіла Луна. — Та, чесно кажучи, не певна, чи це спрацює.

— Нічого, — прошепотіла Герміона і порпалася в цілительській сумці, — в мене є краща ідея.

Вона дістала звідти блискучу накидку й простягла Луні — та тьмяно відблискувала у свічковому світлі.

— Мантія Гаррі, — прошепотіла Луна.
— Ця мантія — не по зубах навіть смерті, — промовила Герміона тихо, усміхнувшись. — Повір, ми перевіряли. І не раз.

Луна хитнула головою та посміхнулася крізь суміш здивування й ніжної теплоти.

— Роки йдуть, а ти досі вмієш мене дивувати, Герміоно Ґрейнджер.

Герміона відповіла м’якою усмішкою. Їй було тепло на душі від думки, що спадщина Гаррі й досі служить добрим справам — ховає друзів від небезпеки і захищає тих, кого вони  люблять.

— Тоді рушай, — сказала Луна, — я лишуся тут, аби прикрити тебе.

Герміона кивнула, вдягаючи мантію. Мантія огорнула її плечі, і тіло ніби розчинилося в повітрі. Лише тінь на мить тремтіла в світлі свічки, а тоді щезла зовсім.

— Будь обережна, — прошепотіла Луна їй, коли Герміона зникла в темряві.

Вона рухалася майже беззвучно, ковзаючи тінню між стінами, крок за кроком наближаючись до дверей. Коли опинилася просто навпроти, око було заплющене. Все йшло за планом. Рука Герміони повільно потягнулася до ручки. Але в ту ж мить повіки на дверях сіпнулися — і око розплющилося.

Герміона завмерла, затамувавши подих. Крізь тонку тканину мантії вона бачила, як величезне зінисте око дико рухається, нишпорить по темряві, вдивляється в кожну тінь. Світло в ньому пульсувало, наче воно дихало.

Вона стояла непорушно, напруживши кожен м’яз, і, не зводячи погляду, повторювала подумки забуті маглівські молитви. Пальці, що стискали ручку, були крижаними. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж повіки знову зімкнулися.
Око заснуло.

Вона обережно відгорнула полог, прослизнула всередину й тихо опустила його за собою. Лише тоді, впевнившись, що з іншого боку не видно другого ока, Герміона дозволила собі видихнути. Вона притулилася спиною до полотна.

 — Мерліне… — прошепотіла ледь чутно.

Герміона обережно озирнулася навколо. Уздовж стін стояли високі стелажі, заставлені чарівними паличками — сотні, можливо тисячі. Видовище нагадало їй крамницю Олівандера, тільки тут панувала мертва тиша. Між рядами тягнулися столи, завалені дивними артефактами: старі ланцюги, кайдани, уламки дзеркал, уламки амулетів, обпечені часом і темною магією. Вона повільно рухалася довгим проходом, і раптом серед пилу побачила полиці з книжками. Інстинктивно потяглася рукою до однієї — але боковим зором помітила інший стелаж: безліч пляшечок і колб різних форм. Герміона миттєво подалася туди. Вона стала навпроти полиць і почала гарячково бігати очима по етикетках:
Еліксир спокою. Настій живокосту. Зілля відновлення. Кров саламандри. Екстракт срібної омели.

Нічого.

Тоді вона помітила поруч кілька великих скринь і, відчувши, як наростає тривога, потягнулася до однієї з них. 

— Алохомора, — прошепотіла вона, змахнувши паличкою.

Кришка піддалася з глухим скрипом. Усередині — десятки, якщо не сотні флаконів із невідомим зіллям. Герміона обережно відкрила один, піднесла до обличчя й вдихнула. Запах… знайомий. Вона завмерла.
Багатозільне зілля — зілля перевтілення.

Вона насупилась.
— Навіщо комусь стільки багатозільного зілля?.. — прошепотіла.

Спантеличена, відкрила другу скриню — і серце стислося.

 — Сльози фенікса… — видихнула вона шоковано.

Перед нею — десятки флаконів, повних блискучої, ніби живої рідини. Герміона не могла повірити очам. Поки поранені гинули, терплячи біль і безнадію, тут, під замком, стояла ціла скриня з їхнім порятунком.

Скільки життів можна було б врятувати…

Вона обережно взяла один флакон — і застигла: на склі чітко виднівся символ — череп зі змією, подібний до Мітки Смертежерів.

Герміона перевернула пляшечку в руках. 

Трофеї? — майнула думка. Але зараз це не мало значення.

Вона відлила трохи зілля в одну зі своїх кишенькових маленьких пляшечок, щільно закрила скриню й оглянулася навколо.

Тиша. 

Так само тихо, як і прийшла, вона вибралася з приміщення й попрямувала назад. Луна чекала її на тому ж місці, напружено озираючись по сторонах. З темряви пролунав тихий шепіт:
— Пс…

Луна здригнулася й різко обернулася. Перед нею, ледь видима в тьмяному світлі, стояла Герміона, відкидаючи каптур

— Вийшло? — прошепотіла Луна, очі округлилися. — Знайшла їх?

Герміона кивнула, але без звичної радості.

— Так… ходімо.

— Що сталося? — прошепотіла Луна, йдучи поруч. — Ти засмучена.

— Ти колись була там, у сховищі?

— Так, але недовго, — відповіла Луна, пригадуючи. — Допомагала старшому цілителю. А що?

— Я натрапила на дві скрині. І там виявилось… — Герміона не встигла договорити: десь зовні гримнуло, і вона схопила Луну за плече, потягнувши її за собою.

Вони обидві прижалися до землі за найближчою бочкою. Почулися голоси, суперечки, команди.

— Що там? — прошепотіла Луна.

— Не знаю, — буркнула Герміона, обережно виглядаючи з-за укриття.

Вона махнула рукою, кивнувши до Луни, щоб та підповзла ближче. Герміона накинула край мантії на подругу, і вони обидві виглянули назовні.

Попереду, у світлі факелів, стояли кілька залізних візків, запряжених гіпогрифами.
— Що це? — ледь чутно запитала Луна.

— Гадки не маю, — прошепотіла Герміона, спостерігаючи, як вартові чаклуни волочать щось важке, загорнуте в темну тканину. — Це…

Вона не договорила. Коли тканина зсунулася, на мить здалося, що звідти визирнуло людське обличчя.

— Трупи? — видихнула Луна, збліднувши. — Може, це чиїсь тіла?..

Герміона заперечно хитнула головою.

— Навіщо тоді заносити їх у намет? Ще й той, що біля в’язниці…

У цей момент вартові розчинили полог сусіднього намету. І те, що Герміона побачила, змусило її застигнути. Людей у кайданах — живих, змучених — вели всередину парами. І щойно вони переступали поріг, їхні фігури зникали.

— Луно… — прошепотіла вона, — це не трупи. Це в’язні.

— Ти думаєш?..

— Сама поглянь.

Герміона вказала на групу охоронців, що знову тягнули полонених. Холодний здогад пройшовся по спині. 

— Може, саме сюди викликали Аларіка? “Зцілити” чи… щось гірше? 

Луна мовчала, напружено стискаючи губи.
— Звучить… досить логічно, — нарешті прошепотіла вона.

Вони ще мить дивилися на моторошну процесію, перш ніж Герміона відвела погляд.
— Ходімо. Нам треба оглянути Рона.

Вони рушили обережно, уникаючи світла ліхтарів. Тіні колихалися навколо, мов живі. Коли дісталися до намету цілителів, Луна запитала:
— Ти знаєш, що робити?

— Не до кінця, — зізналася Герміона, голос її тремтів. — Лише здогадуюсь. У книзі «Цілительські практики стародавніх магів» я читала про сльози фенікса й способи їхнього застосування. Я промиватиму рану кожну годину кількома краплями й робитиму примочки з настою розмарину. І ще… треба очистити тканину повністю. Можливо, там залишився уламок чи частинка брудної тканини — він міг і спричинити зараження.

Луна зітхнула з легкою посмішкою.

— Що ж, я могла й не питати.

Герміона глянула на неї.  Раптом зупинилася. Луна теж завмерла.

— У чому справа? — спитала та тихо.

— А якщо в мене не вийде?

— Я буду поруч, — сказала Луна, торкнувшись її плеча.

— Асистуватимеш мені?

— Звісно. Ми врятуємо його, Герміоно. Рон не втратить ногу.

Вона взяла Герміону за руку й міцно стиснула. Герміона стиснула у відповідь.

— Все буде добре. Побачиш, — сказала Луна.

Герміона кивнула, і вперше за цю ніч відчула, як десь глибоко всередині спалахнуло щось тепле.
Надія.

 

— • — 

  Полум’я свічки коливалося, малюючи на стінах золотаві відблиски. Герміона стояла біля ліжка, тримаючи флакон зі сльозами фенікса. Луна — трохи позаду, поруч із її плечем.

— Готова? — тихо спитала Луна.

Герміона лише кивнула.
— Слідкуй за його диханням. Якщо щось піде не так — одразу скажи.

Луна ледь помітно усміхнулася, намагаючись додати впевненості.
— Ти впораєшся.

Герміона нахилилася до Рона. Той спав тривожним, уривчастим сном, але від її дотику здригнувся й розплющив очі.

— Що це?.. — прохрипів він, намагаючись підвестися. — Що ви робите?..

— Агов, тихіше, — швидко прошепотіла Герміона, поклавши руку йому на плече. — Це я, Роне. Спокійно.

Він кліпнув кілька разів, намагаючись сфокусувати погляд.
— Герміоно?.. — голос його зірвався. — Що ти робиш?

Луна хутко обійшла ліжко й опинилася з іншого боку. Вона поклала руку на плече Рона, намагаючись його заспокоїти.

— Ми лише змінюємо тобі пов’язку, Роне, — прошепотіла вона лагідно. — Нічого страшного.

Рон розгублено дивився то на одну, то на іншу, ніби не розумів, чи не сниться йому все це.

— Все добре, — сказала Герміона м’яко, нахиляючись до нього. — Дозволь мені промити тобі рану. Буде трохи пекти, тому спробуй розслабитись, гаразд?

— Ти ж казала, що хочеш лише перевірити пов’язку, — пробурмотів він, підозріло дивлячись на них двох.

Дівчата обмінялися поглядом, але промовчали. У пляшечці, яку Герміона дістала, сльози фенікса світилися м’яким, майже живим золотавим світлом. Луна подивилася на Герміону уважно, ніби шукаючи відповідь у її очах. Герміона кивнула.

Час настав.
— Тримай його за ногу, — різко скомандувала Герміона.

— Що? — вигукнув Рон, підводячись. — А що не так з моєю… ох, трясця! — випалив він, коли Луна почала розгортати пов’язку і жахливий сморід миттєво вдарив в ніздрі.

— Може, його краще вирубити? — прошепотіла Луна Герміоні, але Рон почув її.

— Стривайте, — гукнув Рон. — Що не так із ногою?

— Може й так, — пробурмотіла Герміона, глянувши на панікуючого Рона. — Краще його вирубити.

— Ви знущаєтесь із мене? — вигукнув Рон. — Агов!

— Роне, тихіше! Нас можуть почути, — різко кинула Герміона, обертаючись до нього.

Він схопив її за рукав, і його пальці тремтіли.

— Я втрачу ногу? — запитав він нарешті, дивлячись на неї благально. — Скажи мені правду, Герміоно.

— Я не маю права говорити про твій стан, — тихо відповіла вона, не відводячи погляду.

— Якщо від мене залишиться менше, ніж тепер, — прохрипів Рон, — краще дай мені отрути.

Луна нахилилася до нього, поклавши долоню на плече.

— Не говори дурниць, — м’яко сказала вона. — Ти ще підеш своїми ногами, от побачиш. Ну або принаймні однією — але ж підеш!

Герміона кинула на неї обурений погляд, Луна невинно знизала плечима. 

Зітхнувши Герміона  знову звернулася до Рона.

— Роне, подивись на мене, — сказала вона, доки їхні погляди зустрілися. — Я докладу всіх зусиль, щоб ти залишився з двома ногами. Але ти маєш мені допомогти, гаразд?

Він повільно кивнув; тіло його було вологе від поту — чи то від жару, чи то від страху.

— Я щогодини промиватиму тобі рану сльозами фенікса і робитиму примочки. І ще… треба буде ретельно очищати тканину навколо, можливо, витягнути уламок. Якщо все вдасться — незабаром знову танцюватимеш.

— Ти ж знаєш, я терпіти не можу ці твої танці, — буркнув Рон. — Ноги великі, і з ритмом я не дружу. Ще з того бісового балу на четвертому курсі.

Луна всміхнулася.

— О, так, ми пам’ятаємо, — сказала вона. — Бідолашна професорка Макґонеґел. Вона тоді ще тиждень кульгала після твого «па-де-де».

— Не перебільшуй! — вигукнув Рон. — Вона сама наступила мені на ногу!
— Якщо маєш сили сперечатися — значить, житимеш, — сказала Луна спокійно, ніби це був усім відомий факт.

Герміона всміхнулась, і в голосі з’явилася тепла нотка.

 — О, так. Я люблю танцювати, Роне, — мовила вона, підкреслюючи. — І як тільки я в черговий раз  врятую твою шкуру, Рональде Візлі, ти будеш винен мені цілу дюжину танців. Зрозуміло?

Він посміхнувся крізь біль.

— Наче в мене є вибір, — пробурмотів він.

Герміона підбадьорливо торкнулась його плеча. Він вдячно стиснув її руку, ледь усміхнувшись крізь втому.
— От і добре, — тихо мовила вона. — Тримайся.

В наметі запанувала тиша — тільки дощ за стінами ритмічно шепотів, ніби нагадував, що ніч іще не скінчилась.