~ Спогад 16~

 

30 червня 1997 року

Гоґвортс

 

Небо того дня було напрочуд ясним.

Майже болісно красивим.

Сонце м’яко освітлювало чорну гладь озера, легкий вітер колихав дерева довкола, а над Гоґвортсом повільно пливли світлі літні хмари.

Світ виглядав так, ніби нічого не сталося.

Ніби Альбус Дамблдор не загинув минулої ночі.

Герміона стояла серед натовпу, дивлячись на білий мармуровий саркофаг попереду. І досі не могла повірити, що це реально.

Події минулої ночі згадувалися уривками.

Вона пам’ятала, як бігла коридорами щосили, намагаючись знайти Макґонеґел чи когось із Ордену, коли замок раптом здригнувся від вибуху. А вже за мить небо над школою залило моторошною зеленню.

Темна Мітка.

Величезний палаючий череп зі змією замість язика висів просто над Астрономічною вежею. Тоді Герміона зрозуміла, що часу майже не залишилося.

Бо вони вже тут.

Вона кинулася далі й дорогою натрапила на Снейпа.

— Професоре! —

Але він навіть не зупинився. Лише холодно пройшов повз, ніби вже знав, чим усе закінчиться.

А далі все змішалося в суцільний кошмар.

Смертежери в Гоґвортсі.

Перевертні.

Спалахи заклять.

Члени Ордену Фенікса.

І божевільний регіт Белатриси Лестранж, що лунав темними коридорами замку.

Герміона пам’ятала, як натрапила на Рона й одразу кинулася йому в обійми.

А потім усе раптом стихло.

Наче сам Гоґвортс затамував подих.

Лише десь удалині ще лунало потріскування зруйнованих стін та чиїсь приглушені схлипи.

І тоді темряву прорізав чийсь хрипкий, зламаний голос:

— Дамблдор мертвий!

Після цього над школою пролунав тужливий спів фенікса. Наче сам Гоґвортс оплакував його.

— Агов… ти як?

Герміона здригнулася, відчувши руку Рона на плечі.

Вона мовчки кивнула й озирнулася довкола. Усі навколо горювали. Хтось плакав, хтось просто стояв із порожнім поглядом, ніби досі не міг усвідомити, що Дамблдора більше немає.

Герміона помітила Луну, яка допомагала сісти Невілу, й відчула дивну хвилю тепла до них обох.

Вони єдині з усієї ДА відгукнулися на її заклик тієї ночі. І вона чудово розуміла чому. ДА для них була чимось значно більшим, ніж просто гуртком.

Її погляд ковзнув убік Гаррі, який стояв трохи осторонь від усіх. Повністю спустошений, він досі не сказав ані слова про те, що сталося на Астрономічній вежі.

Попереду тривала церемонія.

Тіло Дамблдора повільно опустили до білого мармурового саркофага, а сонячне світло ковзало по гладкому каменю так мирно й спокійно, що від цього ставало лише болючіше.

Герміона майже не слухала всі промови.

Вона пам’ятала лише спів фенікса. І дивне усвідомлення того, що Фоукс теж покинув Гоґвортс. Так само як і Дамблдор.

Назавжди.

Коли церемонія завершилася, люди почали повільно розходитися. Герміона щось тихо обговорювала з Невілом і Луною, коли раптом помітила Гаррі. Він сидів сам під буком біля озера — тим самим, під яким вони колись так любили проводити час у значно щасливіші дні.

Не вагаючись, Герміона повільно рушила до нього. Лише підійшовши ближче, вона помітила, що Гаррі задумливо крутить щось у руках — невеликий металевий предмет на ланцюжку, який тьмяно поблискував у сонячному світлі.

Та щойно він відчув її присутність, одразу стиснув річ у долоні й майже машинально сховав до кишені джинсів.

Лише після цього підвів очі і спіймав її погляд.

— Привіт, Герміоно, — озвався Гаррі.

— Привіт… — ледве чутно відповіла вона.

Герміона повільно опустилася поруч із ним на траву.

Бук над їхніми головами тихо шумів листям, відкидаючи на землю рвані плями тіні, а десь неподалік м’яко плескалася вода озера. Навколо панувала майже неприродна тиша — та сама тиша, що завжди приходить після трагедій, коли люди вже виплакали частину болю, але ще не навчилися з ним жити.

Після всього, що сталося останніми днями, їхня остання сварка раптом здавалася такою дрібною.

Безглуздою.

Наче вони обоє вже просто не мали сил ображатися одне на одного.

Тож Герміона лише нервово стискала пальці на колінах, не знаючи, що взагалі можна сказати в таку мить. А Гаррі мовчки дивився кудись на темну гладь озера.

У його зелених очах застигло щось порожнє й болісно надломлене. Наче за одну ніч він раптом подорослішав на кілька років.

— Не хочеш… поговорити про те, що сталося? —  спитала вона, порушуючи мовчання.

Гаррі важко видихнув, повільно провів долонею по обличчю, ніби намагався стерти з себе ту саму ніч, утому, весь той жах, який досі стояв перед очима.

— А що тут говорити? — хрипко мовив він. — Снейп убив Дамблдора. А я стояв поруч і нічого не зміг зробити.

Мелфой виявився не єдиним, хто весь цей час обводив їх навколо пальця увесь цей час.

Северус Снейп — людина, якій Дамблдор довіряв найбільше… людина, яку він захищав перед Міністерством, Орденом і навіть самим Гаррі — зрештою виявилася тією, що підняла паличку проти нього.

Саме Снейп убив Дамблдора на Астрономічній вежі.

Гаррі бачив це на власні очі. І від усвідомлення цього досі ставало моторошно. Особливо тепер, коли відкрилася ще одна правда.

Старий потертий підручник із зіллєваріння, яким Гаррі захоплювався весь рік і який оберігав мало не як справжній скарб, насправді належав самому Снейпу. Він сам зізнався Гаррі минулої ночі. Коли тікав із Гоґвортсу разом зі Смертежерами і… Драко. Відразу після смерті Дамблдора.

Герміона досі не могла до кінця усвідомити все, що сталося. А вже цього ранку раптом згадала дивний запис у своїх нотатках.

“А. Принц”.

Тоді це здалося їй неважливим. Та тепер усе стало на свої місця.

Айліна Принц.

Так звали матір Снейпа. І саме її дівоче прізвище він колись узяв собі як псевдонім — Напівкровний Принц.

Поруч Гаррі раптом прочистив горло.

Герміона підвела на нього очі й помітила, як він нервово стиснув пальці, а потім важко видихнув, так і не одразу наважуючись заговорити.

— Я маю дещо тобі розповісти…

Гаррі мовчав кілька секунд. Його погляд ковзнув кудись убік — на озеро, на замок удалині, на людей, що повільно розходилися після похорону.

Та зрештою все ж тихо промовив:

— У нього не вийшло.

Герміона насупилася, не одразу зрозумівши, про кого саме він говорить. І Гаррі повільно повернувся до неї.

— У Драко… не вийшло його вбити.

Знайоме ім’я боляче різонуло десь усередині. Наче хтось знову необережно торкнувся ще свіжої рани. Герміона поспішно витерла сльози долонею й відвернулася, ніби все ще могла приховати це від нього.

Та хоч як сильно вона зараз намагалася взяти себе в руки, стримати тремтіння в голосі й приховати весь той хаос усередині — у неї не виходило.

Усе це було надто важко.

Надто боляче.

А Гаррі вже все помітив. І тепер дивився на неї так, ніби вперше по-справжньому зрозумів, наскільки сильно все це її зламало.

— Герміоно… —  озвався він.

І щось усередині остаточно надломилося.

— Це все моя вина, — хрипко прошепотіла вона. — Моя, Гаррі.

Гаррі різко повернувся до неї.

Герміона нервово стиснула пальці так сильно, що нігті боляче впилися в шкіру. Слова застрягали десь у горлі. Та тепер уже не було сенсу мовчати.

— Та шафа… — її голос затремтів. — Гаррі, це я допомогла йому її полагодити.

На обличчі Гаррі промайнув щирий шок. Він кілька секунд просто дивився на неї, ніби не до кінця розуміючи почуте.

— Точніше… я бачила, як він постійно вештався біля тієї шафи, але навіть гадки не мала… — голос Герміони зрадливо затремтів. Вона поспішно витерла сльози, але ті лише сильніше котилися щоками.

Вона важко вдихнула, намагаючись зібрати думки докупи.

— Я нічого не знала про Кеті Белл… про медовуху для Слизорога… — слова виривалися хаотично, крізь сльози й тремтіння. — Я до останнього була впевнена, що він не один із них. Що він просто… заплутався, або наляканий, або…

Вона безсило похитала головою.

— Я не знала, Гаррі.  Присягаюсь,  я не знала.

Її голос зламався на останніх словах.

І Гаррі міцно обійняв її.

Наче це було єдине, що він зараз міг для неї зробити.

А Герміона лише судомно вдихнула повітря, відчуваючи, як уся та провина, страх і біль, які вона так довго намагалася стримувати всередині, повільно починають ламати її просто тут, у нього на руках.

— Я вірю тобі, чуєш? — тихо, але твердо сказав він десь над її головою. — Я вірю тобі, Герміоно.

Вона лише сильніше заплющила очі, судомно вдихаючи повітря.

— Ти попереджав мене весь цей час… — її голос тремтів від сліз. — А я… я як остання дурепа захищала його. Бо повірила йому. Втратила пильність і просто… потрапила на його гачок.

Гаррі трохи відсторонився й обережно торкнувся її плеча.

— Я знаю тебе, Герміоно, — прошепотів він. — І знаю, що ти ніколи не допомагала б цьому свідомо.

Його голос звучав напрочуд спокійно й упевнено. Без злості чи осуду. Наче Гаррі справді не сумнівався в ній ні на секунду.

— І це не лише твоя провина. Повір мені.

Герміона нервово витерла щоки долонею й безсило опустила погляд.

— Пробач мене… — прошепотіла вона, ледве стримуючи нові сльози. — Я не сказала, бо не хотіла злити тебе і Рона. І спочатку мені здавалося, що це… нічого не означає. Усе це здавалося таким… несерйозним.

Її голос тремтів усе сильніше.

— А потім я просто… надто захопилася всім цим і не помітила, як усе зайшло занадто далеко.

Вітер тихо ворушив листя над їхніми головами. Гаррі важко зітхнув, опустивши погляд на свої руки.

— Думаю… мені теж варто вибачитися, — мовив він. — Бо я все знав. І все одно мовчав.

Герміона здивовано глянула на нього.  А Гаррі криво всміхнувся, але втомлена усмішка майже одразу згасла, залишивши після себе саму лише втому.

— Я бачив вас на Карті Мародерів. І не раз.

Їхні погляди на мить зустрілися.

— Спочатку я подумав, що ти просто стежиш за ним, —  зізнався Гаррі. — Що було доволі дивно, враховуючи, як завзято ти його захищала.

Він на секунду замовк, пригадуючи.

— Але потім я почав бачити вас разом надто часто, — продовжив він уже тихіше. — Кімната на Вимогу. Коридори. Бібліотека… І ти весь час поводилася так, ніби намагаєшся щось приховати.

Герміона важко зітхнула й відвела погляд убік. Їй було важко навіть слухати все це тепер. Бо що більше він  говорив, то страшніше звучала правда.

— А потім… я ледь не вбив його своїм закляттям… — Гаррі важко провів рукою по волоссю. — І побачив тебе в лікарняному крилі біля нього… лише тоді я зрозумів, що все значно гірше, ніж я міг собі уявити.

Герміона мовчала, відчуваючи, як важкий клубок болю повільно розростається десь у грудях.

— Я стільки разів бачив вас, —  продовжив Гаррі. — І замість того, щоб просто поговорити з тобою… лише чекав, коли ти сама нарешті мені зізнаєшся.

Він гірко всміхнувся.

— Поки не стало надто пізно.

Запала тиша.

Теплий вітер ледь колихав траву довкола них, а Герміона мовчки дивилася вниз, нервово стискаючи пальці.

— Я думала… — тихо почала вона, насилу змушуючи себе говорити. — Гаррі, мені справді здавалося, що я пізнала його. Справжнього його.

Перед очима Герміони знову й знову спалахував Драко в Кімнаті на Вимогу. Не той холодний і пихатий Мелфой, якого вони знали роками. Не слизеринець із вічно насмішкуватим поглядом і жорстокими словами.

А зовсім інший.

Усміхнений.

Дотепний.

Несподівано спокійний поруч із нею.

Наче вона якимось дивом бачила ту частину його, яку він ховав від решти світу.  І Герміона, сама того не помітивши, повірила в цю версію його. Повністю. Та усе це виявилося суцільною брехнею….

— Я повірила йому, Гаррі — її голос затремтів. — Хоч і гадки не мала, ким він виявиться насправді… і чим усе це закінчиться.

Гаррі довго мовчав, дивлячись кудись на озеро. А потім тихо видихнув:

— І як йому це вдалося?..

Герміона підняла на нього очі.

— Тобто… знаючи тебе, — ніяково пояснив Гаррі, помітно знітившись від власних слів. — Це ж не так просто… ну знаєш. Заслужити твою довіру.

Герміона різко прикрила обличчя руками й заплакала.

Не стримано.

По-справжньому.

Не так, як плачуть тихо й стримано, намагаючись залишатися сильними.

Ні.

Її просто розірвало зсередини.

Плечі здригалися від рваних схлипів, дихання збилося, а сльози текли крізь пальці, хоч як вона намагалася їх стримати. Наче разом зі смертю Дамблдора остаточно розсипалося й усе те, у що вона вірила останні місяці.

Гаррі розгублено сіпнувся, явно не очікуючи такої реакції.

— Гей… Герміоно… — швидко заговорив він, одразу посунувшись ближче. — Вибач. Я не це мав на увазі… Чуєш? Не треба… будь ласка.

Та Герміона лише сильніше заплющила очі, намагаючись заспокоїтися, але сльози все одно не зупинялися.

— Гаррі…

Він одразу підвів на неї стривожений погляд.

— Що? Що таке?

Герміона судомно вдихнула повітря, відчуваючи, як серце калатає десь у самому горлі. Слова ніяк не виходили. Наче навіть тепер вимовити це вголос було надто страшно. Надто реально.  Бо поки це залишалося лише в її голові — заплутаним, болючим відчуттям, — вона ще могла вдавати, що все не настільки серйозно.

— Здається, я… я…

Вона безсило похитала головою, намагаючись нарешті змусити себе це сказати.

І все ж таки прошепотіла:

— Я закохалась у нього, Гаррі.

Після цих слів світ ніби завмер. Гаррі шоковано привідкрив рота й просто дивився на неї кілька секунд.

— Ти… що?..

— І мені неймовірно соромно за це, — глухо прошепотіла вона. — Бо тепер я впевнена, що саме через це я поводилася як дурепа. Просто… вимкнула мізки, розумієш?

Герміона нервово витерла мокрі щоки, але нові сльози одразу ж покотилися знову. А Гаррі досі виглядав абсолютно спантеличеним.

— Ти… в Мелфоя?..

Герміона лише кивнула, ховаючи обличчя в долонях. Гаррі провів рукою по волоссю, ніби намагаючись хоч якось це осмислити.

— Але… а як же Рон? — обережно спитав він. — Хіба він тобі не…

Герміона різко похитала головою, вже не стримуючи сліз.

— Я вже нічого не розумію, Гаррі… — безсило прошепотіла вона. — Рон… я не знаю. Я справді не знаю, що відчуваю до нього. Хоча я ж завжди думала, що все мало б бути так. Що я і Рон — це логічно. Правильно.

Вона ковтнула клубок у горлі й похитала головою, ніби й сама не вірила тому, що говорить.

— А потім зʼявився цей Мелфой… З його дурними жартами… поглядами і…

Герміона раптом замовкла, міцно заплющивши очі. Вона не наважилася продовжити.

Не наважилася сказати, що з часом почала помічати в ньому занадто багато. Те, як він машинально поправляв волосся. Як ледь помітно смикалися кутики його губ перед усмішкою. Як дивився на неї так задумливо, ніби кожне її слово для нього справді мало значення.

І те, яким розумним він був. Як міг без кінця говорити про що завгодно — про зілля, магію чи якусь чергову дурницю — і чомусь це зовсім не дратувало. Бо його голос  дивним чином заспокоював її.

А запах…

У грудях щось боляче стиснулося.

Зупинися, — панічно промайнуло в голові. — Негайно зупинися. Ти робиш тільки гірше.

Герміона різко розплющила очі, ніби проганяючи його образ, і глянула на Гаррі.

— Гаррі, я не дурепа. Я знала від самого початку, що між нами нічого не може бути. Не повинно бути. Я все це розуміла. Саме тому й дозволила цьому статися — цим зустрічам, нашим урокам.

Голос здригнувся.

— А потім… усе раптом змінилося. І я досі не знаю, як я могла так вляпатися.

Погляд Гаррі раптом пом’якшав. У ньому більше не було шоку чи нерозуміння. Лише втома і співчуття. Тож він мовчки обійняв її знову, притягуючи ближче. І Герміона просто дозволила собі сховатися в цих обіймах. Вона вкотре витерла мокрі щоки долонями й шморгнула носом, намагаючись вирівняти дихання. Поруч Гаррі важко зітхнув, нервово провівши рукою по волоссю. Він теж виглядав так, ніби не знав, що тепер робити з усім цим.

— Пообіцяй, що не скажеш йому, —  озвалася Герміона.

Гаррі повернувся до неї.

— Ронові краще не знати про… це все.

— Звісно, не скажу, — тихо мовив він. — Я ж не дурень.

На мить на його губах навіть з’явилася бліда тінь усмішки.

— Тим паче ще однієї холодної війни між вами я точно не переживу.

Герміона мимоволі фиркнула крізь сльози й шморгнула носом.

І знову запала тиша.

Вони сиділи поруч, дивлячись на Гоґвортс удалині. Та Герміона вперто не могла відірвати погляду від Астрономічної вежі. Від тієї самої вежі, де все остаточно зруйнувалося.

— А що як… — почала вона. — Що як я могла його зупинити?

Гаррі повернув до неї погляд. А потім простежив за її очима й теж подивився на вежу.

— Не змогла б, — нарешті  сказав він. — І, чесно кажучи, думаю, ніхто не зміг би.

Він важко видихнув.

— За всім стояв Снейп. А Драко… він був радше його маріонеткою.

Герміона повільно кивнула, хоча легше від цих слів не стало. Гаррі провів долонею по обличчю й тихо додав:

— Я теж почуваюся винним. Бо так зациклився на Мелфої, що зовсім випустив Снейпа з поля зору.

— Ми всі втратили пильність, — ледве чутно відповіла Герміона.

А тоді Гаррі раптом глянув на неї й тихо мовив:

— Та як би там не було… дещо тобі все ж вдалося.

Герміона насупилася й перевела на нього погляд.

— Він так і не зміг цього зробити, Герміоно, — сказав він. — Не зміг убити Дамблдора.

Її серце боляче стиснулося.

— Я бачив це, — продовжив Гаррі, дивлячись кудись убік, ніби знову подумки повернувся на ту кляту Астрономічну вежу. — Він вагався до останнього. А Белатриса майже кричала, тиснула на нього, змушувала зробити це.

Гаррі важко ковтнув і його голос став тихішим:

— Але він так і не зміг. Зрештою Драко просто опустив паличку.

Герміона вражено дивилася на нього.

— Хтозна, — продовжив Гаррі після довгої паузи. — Може, якби не ти… смерть Дамблдора зараз була б на його совісті, а не на Снейповій. А це, як на мене, значно гірше. Бо Снейп… він і так завжди був тим ще покидьком. Тут хоча б усе зрозуміло.

Гаррі на мить замовк, дивлячись кудись у бік замку.

— А Мелфой… — тихіше додав він. — У нього бодай ще є шанс не стати таким.

Герміона важко вдихнула. Її погляд уперто залишався прикутим до Астрономічної вежі.

— Був  шанс, — виправила вона. — Він все одно ним став.

Слова прозвучали глухо і майже беземоційно. Наче вона повторювала це радше самій собі, ніж Гаррі. Наче вперто намагалася переконати себе, що після всього, що сталося, більше не має права бачити в Драко нічого хорошого.

— Може й так, — погодився Гаррі після довгої паузи. — Але я все ж думаю, що ти якось на нього вплинула, Герміоно.

Він глянув на неї втомленими зеленими очима.

— Певен, що саме ти не дала йому остаточно перейти межу за всі ці ваші… побачення.

— Не називай це так, Гаррі, —  попросила вона. — Будь ласка.

— Вибач. Я просто… — Гаррі помітно знітився, — Розумію, що тобі зараз боляче це чути, але…ти ж сама щойно сказала, що ти його…

— Ненавиджу. Я ненавиджу його, Гаррі.

Герміона промовила це раптом дуже тихо.

І вже без сліз.

Бо тепер замість розпачу всередині повільно розливалося щось інше.

Гаряче.

Гостре.

Лють.

Саме вона тепер допомагала їй з останніх сил не розсипатися на шматки.

— Я ненавиджу його всією душею.

Гаррі довго дивився на неї, ніби намагаючись зрозуміти, чи справді вона вірить у власні слова.

А потім лише  кивнув.

— Звісно, — погодився він. — І це цілком заслужено.

І тоді він знову обійняв її.

Вона не знала, чи Гаррі справді вірив у те, що говорив, чи просто відчайдушно намагався підтримати її. Та зараз це вже не мало значення.

Герміона все одно була йому вдячна.

Деякий час вони просто сиділи мовчки. Герміона — виснажена сльозами й власними думками — дивилася кудись перед собою, а Гаррі мовчки спостерігав за замком удалині.

А потім він раптом ворухнувся, ніби щось згадав, і потягнувся до кишені джинсів.

— Тримай, — мовив Гаррі, простягаючи їй щось на ланцюжку.

Герміона насупилася й обережно взяла предмет до рук.

— Що це?

— Медальйон, — коротко відповів Гаррі. — Відкрий його.

Герміона здивовано звела брови.

Метал виявився холодним і несподівано важким на дотик. Старе потемніле срібло давно втратило свій блиск, а дрібні подряпини й потертості на поверхні натякали, що медальйон пережив надто багато років і чужих рук. Посередині тьмяно виблискувала вигравіювана літера “S”, виконана у знайомому зміїному стилі Слизерину.

І від самого вигляду цієї речі Герміоні чомусь ставало не по собі. Наче від медальйона віяло чимось холодним і чужим. Вона повільно покрутила його між пальцями. Ланцюжок тихо дзенькнув у тиші. А тоді Герміона обережно натиснула на застібку.

Кришечка відкрилася з ледь чутним клацанням. Усередині не було ані фото, ані коштовностей. Лише складений удвоє клаптик старого пергаменту, недбало запханий туди, де зазвичай мав бути чийсь портрет.

Герміона машинально витягла записку.

Її пальці ледь помітно тремтіли, поки вона повільно розгортала старий пергамент, уже відчуваючи дивне, тривожне передчуття десь під ребрами.

А тоді почала читати:

Темному Лордові

Я знаю, що помру задовго до того, як ти це прочитаєш,

але ти маєш знати, що це я розкрив твою таємницю.

Я викрав справжній горокракс і маю намір негайно його знищити.

Я дивлюся в обличчя смерті з надією,

що коли ти зустрінеш гідного супротивника,

то знову будеш смертним.

Р.А.Б.

 

— Горокракси…  — розгублено пробурмотіла Герміона, переводячи погляд із записки на Гаррі. — Ніколи не чула про таке.

— І не дивно, — глухо мовив Гаррі, кивнувши на медальйон. — Це дуже темна магія, Герміоно.

Вона підвела голову, і втома в її погляді на мить змінилася щирою цікавістю.

— Це і був той секрет, який так ретельно приховував Слизоріг. Саме він колись розповів Тому Редлу, як стати безсмертним.

Шок на обличчі Герміони став ще сильнішим. А Гаррі тим часом продовжив:

— Редл розщепив свою душу на кілька частин і сховав кожну в окремий предмет. Саме їх і називають горокраксами.

Він глянув на медальйон у її руках.

— По суті… це ключ до вічного життя.

Герміона витріщилася на нього, стискаючи старий пергамент у пальцях. І саме тоді він раптом фиркнув собі під ніс:

— То що? Ще почуваєшся винною через Мелфоя?

Герміона одразу насупилася, почувши іронію в його голосі. Гаррі помітно знітився.

— Вибач, — буркнув він. — Не подумав.

Та Герміона лише важко зітхнула й знову опустила погляд на медальйон у своїх руках.

— І що ж це тоді може бути?..

— Що завгодно, — відповів Гаррі. — Будь-який предмет. Абсолютно будь-який… як ось…

— Щоденник Тома Редла… — пробурмотіла вона.

— Саме так, — кивнув Гаррі, погоджуючись. — Ось чому Дамблдор постійно зникав. Він шукав горокракси.

— Ти хочеш сказати, що це…

— Ні, — розчаровано перебив Гаррі. — Це підробка.

Він кивнув на записку.

— Справжній горокракс тепер у якогось “РАБ”. Хто б це не був.

Гаррі трохи нахилив голову, задумливо дивлячись на Герміону.

— До речі… тобі часом не спадає на думку хтось із такими ініціалами?

Герміона замислено втупилася в записку, машинально проводячи пальцем по зім’ятому краю пергаменту. І хоч спершу їй здалося, що ці ініціали точно мали б належати комусь із відомих чаклунів, про яких вона колись читала, тепер у голові вперто не з’являлося жодної справді логічної відповіді.

— Ні… — зрештою сказала вона. — Є, звісно, кілька відомих чаклунів із такими ініціалами. Розалінда Антігона Банґз… Руперт “Аксебанґер” Брукстентон…

Вона похитала головою.

— Але навряд чи це вони… — Герміона задумливо насупилася, все ще дивлячись на записку. — Вони вже століттями як мертві.

Гаррі задумливо глянув на записку.

— Судячи з усього, той, хто забрав горокракс, знав Волдеморта особисто, — тихо мовив він. — І нам треба з’ясувати, хто це був.

Герміона повільно кивнула.

— Обов’язково.

— Трясця!

Раптовий голос змусив їх обох здригнутися.

Герміона й Гаррі різко озирнулися.

Рон стояв за кілька кроків від них, важко дихаючи, ніби щойно обійшов мало не весь Гоґвортс у пошуках їх обох. Руде волосся було скуйовджене вітром, сорочка зім’ята, а на обличчі застигла така ж суміш втоми, як і у всіх інших.

— А я вас тут усюди шукаю, — буркнув він, підходячи ближче.

Його погляд одразу ковзнув по їхніх обличчях, і він ледь насупився, помітивши напругу між ними.

— Я вас прошу… тільки не кажіть, що знову хтось помер.

Гаррі коротко перезирнувся з Герміоною.

— Я щойно розповів Герміоні про завдання Дамблдора.

— Оу, — випалив Рон. — Ну що ж… тоді все не так уже й погано.

Він кивнув і повільно опустився поруч із ними під старим буком, витягнувши ноги вперед.

 

♫ Outro — M83   

 

Деякий час ніхто з них не говорив. Вони просто сиділи втрьох у тиші. Дивилися на темну гладь озера, що спокійно виблискувала під сонцем. На Гоґвортс. На високі башти замку, які тепер здавалися якимись неприродно порожніми без Дамблдора. І зрештою погляди всіх трьох неминуче зупинилися на Астрономічній вежі. Тій самій. Від якої тепер у Гаррі й Герміони щоразу болісно стискалося всередині, варто було лише підвести на неї погляд. Наче сама вежа назавжди стала нагадуванням про ту ніч.

І лише через деякий час Рон нарешті тихо запитав:

— І що?.. Ви знайшли його? Той… горокракс?

Гаррі мовчки похитав головою й кивнув на медальйон у руках Герміони.

— Це підробка. А значить, усе це було дарма. Геть усе…

Він замовк на мить, дивлячись кудись удалину.

— Тепер я сам мушу знайти решту.

Герміона різко повернула до нього голову.

— Мусиш?

Гаррі повільно кивнув.

— Я не повернуся сюди наступного року, Герміоно. — Його голос став твердішим. — Я маю закінчити те, що почав Дамблдор… І я не знаю, куди мене це заведе. Але коли зможу — повідомлятиму вам, де я.

Герміона кілька секунд просто дивилася на нього. А потім насупилася.

— Я захоплююсь твоєю відвагою, Гаррі, — сказала вона, схрестивши руки на грудях. — Але іноді мене справді дивує твоя наївність.

Гаррі кліпнув.

— Що?

— Невже ти серйозно думаєш, що зможеш знайти всі ці горокракси без нас? — фиркнув Рон, здивовано скинувши брови й кинувши короткий змовницький погляд на Герміону.

На мить між ними промайнуло щось до болю знайоме.

Герміона мимоволі відповіла йому такою ж легкою, втомленою усмішкою й кивнула головою, переводячи погляд на Гаррі.

— Ми знайдемо їх, —  сказала Герміона, злегка піднявши медальйон у руках. — Усі до одного, Гаррі.

Гаррі глянув на неї — уважно, ніби вперше за весь цей день побачив у її очах щось знайоме.

Той самий впертий запал. Ту саму рішучість, із якою Герміона завжди кидалася вирішувати неможливе. І вперше відтоді, як вони сіли під цим буком, на його обличчі майнула справжня, хоч і втомлена усмішка.

— І нарешті прикінчимо цього зміїного покидька, — фиркнув Рон, намагаючись додати у голос звичної бравади. — Хто, як не ми?

Гаррі мовчки дивився на них обох.

На Рона — скуйовдженого, виснаженого, із темними колами під очима.

На Герміону — із заплаканим обличчям, медальйоном у тремтячих пальцях і тією впертістю в очах, яку він знав уже багато років.

І раптом усвідомив, що вони досі тут.

Поруч із ним.

Попри страх.

Попри смерть Дамблдора.

Попри все, що чекало на них далі.

Гаррі повільно кивнув.

— Добре, —  сказав він. — Тоді зробімо це.

Рон одразу коротко всміхнувся краєм губ, а Герміона лише сильніше стиснула медальйон у руках.

Між ними промайнула німа обіцянка. Просто тихе розуміння того, що відтепер вони підуть у це разом — хоч би яким страшним виявився шлях попереду.

А тоді всі троє майже одночасно перевели погляд удалину.

На горизонт за озером, де сонце вже повільно хилилося вниз, розливаючи по воді м’яке золоте світло.

— Це ж треба… —  озвався Гаррі через деякий час. — Я лише зараз помітив, як тут гарно.

Герміона повільно підвела очі до неба. Забарвленого вечірнім сонцем у м’які золотаво-рожеві кольори.

— Так… — тихо погодилася Герміона, так і не зводячи очей із неба. — Гарно.

Деякий час вони просто мовчки дивилися вдалину, кожен загублений у власних думках.

У спогадах.

У страхах.

У тому майбутньому, яке тепер здавалося водночас таким близьким і зовсім невідомим.

Та попри все — вони досі були разом.

Як і завжди.

Золоте Тріо.

 

 

 ~~~

Та ніхто з них тоді ще не знав, що менш ніж за рік їм так і не вдасться знайти всі горокракси.

Що тіні війни вже повільно здіймалися над ними, готові зовсім скоро накрити їх усіх остаточно, стираючи останні залишки дитинства й змушуючи надто рано подорослішати.

Що 2 травня 1998 року Гоґвортс захлинеться у найстрашнішій битві в історії магічної Британії, яку згодом Смертежери згадуватимуть її не інакше як Бійню за Гоґвортс.

Тієї ночі небо над школою знову спалахне моторошною зеленню смертельних заклять, а старі кам’яні стіни замку вкриються кров’ю й палатимуть у вогні. Коридори, які колись були для них домом, наповняться криками, димом і смертю.

Загинуть сотні чаклунів і магічних істот.

Серед них — їхні друзі.

Вчителі.

Усі, кого вони так любили.

І Гаррі Поттер — хлопчик, який вижив — цього разу помре сам, аби світ зміг вижити замість нього.

І разом із його смертю впаде остання надія магічної Британії.

А Волдеморт зрештою захопить країну, розпочавши війну, страшнішу за все, що чарівний світ бачив до цього.