~ Спогад 6 ~

Вересень 1996 року

Гоґвортс

 

— Чув про Стерджиса Подмора? — тихо запитав один аврор, спершись плечем об стіну.

— А що з ним? — озвався другий.

— Його не виправдали. 

Інший присвиснув.

— Жартуєш…

— Аж ніяк. Схоже, вже ніхто не вірить у ці байки про накладене Імперіо. Думають, Подмор і Мелфой діяли заодно.

— Дурість. Це ж Подмор. Я не знаю нікого, хто був би відданіший справі, ніж він.

— Я теж… Але Міністерство вважає інакше. Тож доведеться Подмору ще довго гнити в клятому Азкабані.

Герміона потайки слухала, навіть не намагаючись приховати свій інтерес.

Ім’я Стерджиса Подмора було їй добре знайоме. Його можна було зустріти на зборах Ордену Фенікса. Подмор воював в обох магічних війнах, знав батьків Гаррі, і за ним давно закріпилася репутація чесного чаклуна, який щиро стояв на боці добра. І тепер він опинився в Азкабані — за спробу проникнення до Відділу таємниць. 

Ще в дев’яносто п’ятому всі шепотілися, що це було Імперіо. Луціус стояв за цим Мелфой. Не Стерджис. Та, судячи з почутого, у Міністерстві в це ніхто не повірив.

Герміона тихо зітхнула, відчуваючи, як у грудях підіймається знайоме гірке відчуття.

Сіріус. Його ім’я спливло в пам’яті майже болісно чітко — роки в Азкабані за злочин, якого він не скоював, зламане життя, вкрадений час… і надто пізня правда.

Несправедливість мала дивну властивість повертатися…

— Твої маґли-батьки не вчили тебе, що підслуховувати негарно, Ґрейнджер?

Вона здригнулася так різко, що мало не впустила паличку. Та встигла її підхопити, перш ніж аврори звернули б увагу.

І, звісно ж, позаду стояв не хто інший, як Драко Мелфой.

Ідеально випрасувана сорочка. Бездоганний піджак. Черевики, начищені так, що в них можна було побачити власне відображення. Ледь відчутний аромат дорогого одеколону.

Наче він збирався зовсім не на тренування.

— Легше, Ґрейнджер. Це лише я.

Вона різко обернулася — і відразу почала бити його в плече.

— Не. Роби. Так. Більше. Ніколи.

Кожне слово врізалося разом з ударом. Драко скривився й спробував ухилитися, та її рука знову його наздогнала.

— Ти знову мене налякав, — прошипіла вона крізь зуби. — Знову.

— Було б дивно, якби було навпаки, — буркнув він, коли вона замахнулася ще раз.

Він швидко підняв руки вгору, здаючись.

— Добре, добре. Я зрозумів. 

Герміона роздратовано пирхнула, здувши прядку волосся з обличчя. Драко на мить затримав погляд на ній, а тоді мимоволі перевів його в бік, де ще мить тому стояли аврори.

— То з чим маємо справу сьогодні? Крадіжка? Шпигунство…

Він нахилився ближче.

— …чи, може, вбивство?

— Що ти таке верзеш? — прошипіла вона.

Драко лише розвів руками.

— Це ж ти. Від тебе можна чекати чого завгодно.

Вона зітхнула й сховала паличку.

— Ну то що, готова? — запитав він із легкою посмішкою.

— До чого? До тренування?

— Притримай тестралів, Ґрейнджер, — скривився він. — Спочатку нам треба дістатися місця. І бажано — непоміченими.

Її погляд ковзнув уздовж довгого порожнього коридору.

— Може, краще… бібліотека?

— Дай спокій бідолашній забороненій секції. Ти й так її ледве не знищила. До того ж нас там рано чи пізно помітять. Принаймні Півз — точно щось підозрює.

Між ними на мить повисла раптова тиша — і він нахилився ближче.

— А це не найкращий сценарій для нас обох.

Як би не прикро було це визнавати — він мав рацію, і вона неохоче кивнула.

— Ходімо, — кинув він і рушив уперед.

— Стривай… — Герміона поспішила за ним, озираючись на всі боки. — Як ми обійдемо патрулі? Вони ж зараз усюди. Це небезпечно.

— Безпечно, якщо знаєш потаємні ходи.

Її брови скептично вигнулися.

— І ти їх знаєш?

Драко різко зупинився, навіть не намагаючись приховати роздратування. Герміона не зводила з нього погляду, уважно вдивляючись у його обличчя, намагаючись розгадати, що насправді коїться в тій білявій голові.

— От скажи мені, — нарешті озвався він, дивлячись їй просто в очі, — навіщо ти взагалі прийшла до мене з цією угодою, якщо анітрохи мені не довіряєш, Ґрейнджер?

Герміона завмерла під його поглядом. Кліпнула, але так і не відвела очей.

І що на це відповісти?

Не відводячи від неї погляду, Драко зробив крок ближче.

— Ти хочеш, щоб я підготував тебе до заліку чи ні?

— Так… звісно, хочу.

— Тоді припини сумніватися, — твердо мовив він. — І просто довірся.

Ага. Звісно. 

“Просто довірся”. 

Якби ж усе було так легко…

Вона на мить затримала погляд на його обличчі, ніби ще раз усе зважуючи. А потім непевно кивнула.

Драко мовчки рушив повз неї вперед.

Герміона ще секунду стояла на місці, а тоді важко зітхнула, озираючись у темний коридор позаду.

Дороги назад уже не було.

 

 

— • —

 

— Нам ще довго?

Вони вже досить довго блукали темними коридорами Гоґвортсу — такими, яких Герміона, здавалося, досі ніколи не бачила. Єдиною втіхою було те, що тут справді не траплялося ані чергових, ані аврорських патрулів.

— Побачимо, — долинув попереду голос Драко.

— Побачимо? — вона різко зупинилася. — Я думала, ти знаєш, що робиш.

— Я теж так думав, — пробурмотів він, роззираючись довкола.

Герміона звузила очі. Вона вже майже не сумнівалася: він заблукав. Просто занадто пихатий і гордий, щоб у цьому зізнатися.

Озираючись навсібіч, вона напружено вдивлялася в темряву коридорів, намагаючись розгледіти хоч щось знайоме. Усе виглядало однаково — холодний камінь, суцільна темрява, глуха тиша.

І раптом її увагу привернув прохід у протилежному боці.

— Здається, вихід там, — сказала вона, вказавши рукою.

Драко зупинився, простежив за напрямком її пальця і всміхнувся.

— Ґрейнджер, ти геть нічого не тямиш у плануванні будівель. Вихід в іншому боці.

Він недбало махнув рукою кудись убік.

— Я так не думаю.

— То почни, — кинув він, постукавши пальцем по скроні. — Кажуть, це дуже корисно. Ну знаєш… думати.

І рушив повз неї, лишивши її стояти на місці.

Герміона не зрушила. Лише вп’ялася в нього поглядом, ніби намагалася пропалити в його спині діру. 

— Я не чую, щоб ти йшла, — гукнув він, навіть не обертаючись.

З важким зітханням Герміона все ж рушила за ним.

Залік Снейпа. Залік Снейпа. Залік Снейпа. Мантра вперто крутилася в голові, не даючи зірватися на нього просто зараз. Та очі зрадливо тягнуло в інший бік — туди, де, як вона була впевнена, був вихід.

— А може… — почала вона.

— А може, все ж таки прислухаємось до того, хто буває тут частіше за тебе? — озвався він і в ту ж мить завмер.

Перед ними була стіна.

Глухий кут.

Кілька секунд вони просто стояли, дивлячись у камінь перед собою.

Драко — з руками в кишенях і виразом обличчя людини, яка щойно пережила особисту образу від самого замку.

Герміона — зі схрещеними на грудях руками і тріумфом в очах.

Її погляд ковзнув зі стіни на нього. На губах повільно розтягнулася та сама підступна усмішка — точнісінько як у Ґрінча зі старого мультфільму.

Ну от. Я ж казала.

Герміона демонстративно прочистила горло.

Драко насупився ще більше, стиснув щелепи й принципово не дивився на неї, вперто вивчаючи стіну перед собою, ніби сподівався, що вона раптом зникне.

Ще мить — і він усе ж таки не витримав.

Кинув на неї погляд.

Герміона вже чекала на це.

— Що ж… — почала вона, ледве стримуючи посмішку. — Схоже, вихід усе-таки в тому боці.

Вона вказала рукою назад.

— Куди я, між іншим, і показувала.

Драко тяжко зітхнув, випроставшись і повертаючи собі звичну зверхність.

— Знаєш, Ґрейнджер, не помиляється лише той, хто нічого не робить.

— Ну звісно, — кивнула вона з удаваним розумінням. — Як скажеш.

Закотивши очі, він усе ж рушив у тому напрямку, який вона вказала. Герміона ледь помітно всміхнулася й пішла за ним.

— Ґрейнджер, припини це.

 

— Що саме? — гукнула вона з-за його спини.

— Шкіритися, мов лепрікон. Думаєш, я не чую?

Зрештою вона не стрималася — і відверто пирхнула.

— Невже? Хоча знаєш, кажуть, у темряві всі відчуття загострюються. І ти помічаєш те, чого не здатен побачити при денному світлі. А ще…

— Обережно! — різко вигукнув Мелфой.

Розповідаючи, вона дивилася на нього, а не під ноги — і наступної миті земля підошвами ніби зникла. Герміона тільки й встигла зойкнути, коли оступилася — та вже за мить сильний ривок назад зупинив падіння: Драко вхопив її за талію й утримав біля себе. Від переляку її пальці вчепилися в його піджак — уже не такий бездоганно випрасуваний, як раніше.

Драко ще кілька секунд утримував її, а потім обережно поставив на ноги. Герміона не одразу відступила. Лише дивилася на нього широко розплющеними очима, ніби намагаючись усвідомити, що щойно сталося.

— Може, хоч раз не задиратимеш носа й дивитимешся під ноги? — сухо кинув він.

Ніяковий кивок — і щось у ньому змінилося.  Його погляд раптом став м’якшим.

— В порядку? — тихо запитав він, досі тримаючи її за руку.

Герміона підняла голову й закивала.

— Так… здається.

Лише тоді обоє це помітили.

Його рука все ще стискала її пальці.

 Її — тримала край його рукава.

Погляд мимоволі ковзнув униз.

 Драко теж опустив очі.

Вони відсмикнулися майже одночасно.

Герміона відразу взялася поправляти на собі червоний светр, ніби це було найважливіше заняття у світі. Драко ж засунув руки в кишені й надто зосереджено втупився кудись у стіну.

Повисла тиша.

— Дякую, — нарешті озвалася вона. — За те, що встиг… зреагувати.

— Хтось же має це робити, — пробурмотів він, і далі не дивлячись на неї.

Герміона кинула на нього роздратований погляд. І раптом уловила, як кутик його губ ледь сіпнувся — ніби він стримував усмішку.

— Що? — запитала вона з підозрою.

— Ти мала рацію, — відказав він, нарешті глянувши на неї. — Щодо відчуттів у темряві. Вони справді загострюються.

Цього разу Герміона теж не стримала посмішки.

— Так, — тихо мовила вона. — Схоже, що так.

Між ними знову запала дивна тиша. Не зовсім ніякова. Але вже й не звична.

— Що ж, — озвався Драко, — здається, я щойно згадав шлях. Нам сюди.

Він повів її коридором, аж поки вони не натрапили на старі металеві двері. Відчинив — і за ними в темряву вели круті, вузькі сходи. 

Шлях угору здавався нескінченним.

Герміона вже зробила крок, коли Драко раптом зупинив її.

— Краще я піду першим, — сказав він, ледь глянувши на неї скоса. — А то ще вб’єшся.

— На твоєму місці я або замовкла б, або весь час озиралася назад, Мелфою. — пробурмотіла вона, з ледь відчутною погрозою в голосі.

Драко лише всміхнувся і змахнув чарівною паличкою — темряву розсікло м’яке світло. Сяйво тремтіло, повільно ковзаючи вгору вузькими сходами. Герміона зробила те саме й пішла слідом.

Вони почали підніматися. Сходи тягнулися вгору без кінця, гублячись у темряві. Під ногами — холодний камінь, у повітрі — важка, затхла тиша, і кожен крок глухо відбивався від стін. Час від часу доводилося зупинятися, щоб перевести подих. І під час однієї з таких зупинок, коли дихання ще не вирівнялося, а тиша навколо стала надто відчутною — Драко озвався:

— Маю  до тебе питання, Ґрейнджер.

Її уважний погляд зупинився на ньому. Вона зітхнула — показово, майже театрально — й мовила:

— Ні, Драко. Я не писатиму тобі того дурнуватого есе лише тому, що ти не дав мені впасти.

Він хмикнув, немов її слова лише додали йому настрою.

— Матиму на увазі. 

Герміона вигнула брову. Цікавість узяла гору, і вона запитала:

— То що ти тоді хотів спитати?

Погляд ковзнув по ньому — і вона відразу помітила ту хитру іскру в його очах. Але він мовчав. Йшов далі, ніби нічого й не сталося.

Минуло ще кілька секунд. І вона не витримала — різко зупинилася й випалила:

— Та кажи вже.

Драко теж зупинився й озирнувся на неї.

— Зіграймо в гру.

— В гру? — вона скривилася. — Сподіваюся, не в квідич. Бо я сьогодні без мітли.

— Ні. Лише quid pro quo.

Брови Герміони зійшлися, видаючи її невдоволення.

— Що? Який ще quid pro quo? 

— Quid pro quo. Питання в обмін на питання. Я розповідаю тобі, а ти мені.

Її невдоволений погляд майже миттєво став скептичним.

— По-перше, я вперше про таке чую. По-друге, я не гратиму в твої дурні ігри, Мелфою.

— Ще як гратимеш, Ґрейнджер, — безтурботно кинув він. — Бо це єдиний спосіб скоротити час. А нам ще йти… — він звів погляд угору, — … хто знає, скільки поверхів.

Герміона теж глянула вгору. Сходи губилися в темряві.

Якщо це хоч трохи змусить його менше базікати…

— Добре, нехай.

Його брови здивовано піднялися — такої легкої згоди Мелфой явно не очікував.

— Я згодна, — сухо мовила вона. — Зіграймо в твою гру. Що треба робити?

— Нічого кримінального, — хмикнув він. — Моє питання в обмін на твоє.

— Але…?

— Але?

— Має ж бути якесь “але”. Якась хитрість із твого боку.

Драко зупинився. 

Їхні погляди зійшлися. В його очах блиснула тінь усмішки — ті самі бісики, що ніколи не віщували нічого хорошого.

От негідник. Він навіть не думає заперечувати!

— Маєш рацію, — сказав він. — Одна умова все ж таки є.

— І яка ж?

Мелфой нахилився ближче, майже стираючи відстань між ними — їхні обличчя опинилися за кілька сантиметрів одне від одного.

— Казати правду.

Герміона гучно пирхнула.

— Це ж просто смішно. І звідки нам знати, хто бреше, а хто ні?

— Думаю, з нас двох це має хвилювати лише тебе. Бо це ти зовсім не вмієш брехати.

— На відміну від тебе, — припустила вона.

— Саме так, — Драко кивнув майже з гордістю. — Я винятковий брехун. Але сьогодні тобі неабияк пощастило, Ґрейнджер. Я готовий зробити виняток.

— І я маю в це повірити?

— Даю тобі своє слово.

Герміона глянула на нього уважніше.

— Знаєш, у твоєму випадку слово — досить ненадійна валюта.

Її слова змусили його на мить посерйознішати

— Там, де я виріс, дати слово — не порожній звук.

Ще кілька секунд вона уважно вивчала його обличчя, а тоді кивнула.

— Питання лише про мене?

— Саме так.

— І жодного слова про Гаррі чи…

Драко пирхнув.

— Салазаре, змилуйся. Я не збираюся вкотре вислуховувати, який Поттер увесь із себе обраний і винятковий. Це гра, а не тортури.

Герміона всміхнулася на це, перш ніж оголосити:

— Гаразд. То що ти хочеш знати?

Драко зміряв її уважним, оцінювальним поглядом — і від цього всередині щось напружилося.

Тиша повисла між ними.

Герміона не відводила очей.

Одна мить. Друга.

І раптом…

— Ти завжди так швидко ходиш?

— Що?

— Це моє перше питання. Чому ти так швидко ходиш? За тобою женеться хтось чи що?

Герміона витріщилася на нього, не приховуючи здивування.  Він дивився у відповідь так само прямо — спокійно, майже з викликом.

На мить вони просто стояли, втупившись одне в одного.

— Серйозно? З усього, що ти міг запитати, ти питаєш це?

— Чому б ні? Як іще довести, що в мене немає лихих намірів?

— Боже, — пробурмотіла вона, дивлячись угору, — схоже, нам і справді довго йти.

Драко байдуже знизав плечима й пішов далі, навіть не озирнувшись. Кілька хвилин між ними трималася мовчанка.

— Я так швидко ходжу, щоб не відставати від Рона і Гаррі, — зрештою озвалася вона. — Це вони вічно кудись поспішають. А я… вже просто звикла.

Озирнувшись через плече, він затримав на ній зацікавлений погляд.

— Хм. Ніколи цього не помічав.

Герміона глянула на нього — і в ту ж мить він скривився.

— Не те щоб я дивився.

Та в її погляді вже танцювала усмішка.

А, ось це вже цікаво…

Здається, ця гра починає мені подобатися!

— Забудь, — наказово кинув він.

— Хм, і не подумаю.— відказала вона. — То тепер моя черга?

— Точно. Я й забув, що ця гра в обидва боки, — пробурмотів він і махнув рукою. — Прошу.

Вона довго не думала:

— Ти справді знаєш латину? Чи просто хизуєшся?

На його обличчі миттєво з’явилася усмішка.

— Я багато чого знаю, Ґрейнджер, — він почав загинати пальці. — Французьку. Італійську. Трохи болгарської.

— Болгарської? — здивовано перепитала вона.

Драко повернувся до неї, відразу помітивши зацікавлення в її погляді. 

— Батько свого часу хотів відправити мене в Дурмстренґ. Але мати його відмовила.

Ого… неочікувано, — промайнуло в голові, і на мить вона навіть округлила очі. 

Уява миттєво намалювала Драко в темно-червоній формі Дурмстренґу, десь посеред занять із темних мистецтв… Герміона ледь не пирхнула й одразу відкинула цю картинку.

 Ні. Як не крути, уявити його серед таких, як Віктор Крум та інші — високих, кремезних хлопців — було майже неможливо.

— Шкодуєш про це?

— Не знаю, — просто відповів Драко. — Ніколи про це не думав.

Вони знову кілька хвилин ішли в тиші.

— І французьку, кажеш? — озвалася раптом вона.

— Вільно.

— Доведи.

Він подивився на неї, злегка піднявши брову — з тією самою знайомою зверхністю. А тоді раптом мовив французькою, м’яко й майже недбало:

— Je n’aurais jamais cru dire ça… mais le rouge te va terriblement bien. [Я б ніколи не повірив, що кажу це… але тобі страшенно пасує червоний.]

Герміона кілька разів кліпнула, розгублено розкривши рота. А тоді, ніби прийшовши до тями, примружилася, підозріло дивлячись на нього.

— Скажи чесно, ти мене щойно якось образив чи щось таке?

— Можливо, — кинув він, таємниче всміхнувшись.

— Що ж… Я поняття не маю, що ти щойно сказав, але звучало це… — вона витримала паузу, — досить непогано.

Драко самовдоволено всміхнувся куточком губ і кинув на неї зацікавлений погляд.

— Здається, ти здивована, — мовив він, не сповільнюючи кроку. 

Усмішка так і не сходила з його обличчя.

— Та ні. Просто це… неочікувано. Навіщо тобі взагалі французька?

— Ґрейнджер, мій рід походить із Франції, —  пояснив він так, ніби це було й так очевидно.

— О, справді, — гукнула вона. — То це щось на кшталт сімейної традиції?

— Щось типу того, — кинув він.

— Зрозуміло.  

— А як щодо тебе? Знаєш якісь мови?

— Ем… ні. Доки не було потреби.

Драко глянув на неї.

— Але ж ти бувала десь за кордоном чи…

— Ні, не була.

Він уважно вивчав її.

— То де ж ти відпочиваєш на канікулах?

Він уважно вивчав її.

Бідолашний розбещений гівнюк… схоже, він і гадки не має, що прості смертні не літають до Італії чи Франції так, ніби це поїздка з Лондона до Брайтона на вихідні.

Це ж треба…

Герміона  важко зітхнула, перш ніж нарешті відповісти:

— Вдома, де ж іще? — мовила вона, посміхаючись. — Під улюбленою ковдрою і з книжкою в руках.

— І це все?

Серйозний погляд ковзнув до нього — вона намагалася зрозуміти, чи він жартує, чи говорить щиро.

Боже, та він і справді здивований!

І вона таки не витримала:

— Та ні, звісно ні, — сухо відказала вона. — Коли маю настрій і трохи вільного часу, просто їду до свого приватного маєтку за Лондоном. Щойно заходжу — наказую дворецькому приготувати крокембуш, а сама йду до басейну… і проводжу там уве-е-есь свій день, попиваючи коктейлі та пишучи  у своєму щоденнику про те, який Драко Мелфой усе ж таки неймовірний.

І раптом Драко засміявся. 

Цей звук змусив її завмерти на мить.

 Оце так… Драко Мелфой уміє сміятися!

І не тим своїм холодним, награним сміхом — ні. 

Справжнім. Теплим. Таким, що несподівано… гріє, розливаючись теплом усередині.

Герміона ледь нахилила голову, не зводячи з нього очей, і з удаваною щирістю притиснула руку до грудей. А тоді, вже зовсім іншим тоном — із найсерйознішим виразом обличчя — додала:

— І всі вони… просто зали-и-иті моїми гіркими сльоза-а-ами, — протягнула вона. — Від самої лише думки про тебе і твоє… нагадай, як ти казав? “срібне волосся, немов поціловане сонцем”?

— Місяцем, — уточнив Драко з широкою усмішкою.

— Ах, точно, — вона показово зітхнула, досі тримаючись за груди.  — Як я могла таке забути?

— Кепкуй скільки тобі заманеться. Я все одно не вірю жодному твоєму слову, Ґрейнджер.

— Знущаєшся? — підхопила Герміона. — Це найчесніша брехня, яку я коли-небудь казала в житті!

Мелфой усміхнувся ще ширше, ковзнувши по ній поглядом.

— Немає в тебе ніякого маєтку з басейном. А от записи — точно десь мають бути. Закладаюся, ти навмисно заварила всю цю кашу з угодою, аби частіше зі мною бачитися.

Герміона різко зупинилася і кивнула.

— Що ж… Ти мене розкусив.

Драко самовдоволено всміхнувся, на що вона лише закотила очі.

— Боже, який же ти нестерпний… Ти справжнісінький нарцис, — пробурмотіла вона, але в голосі вже не було злості.

Легенько штовхнувши його вбік, пройшла повз.

— Гей, взагалі-то я дійсно… — він театрально розвів руки, підсвічуючи себе паличкою. — …бездоганний.  Зарубай  це собі на носі нарешті!

Герміона озирнулася і зиркнула на нього зі щирим подивом.

— Ти? І “бездоганний”? Серйозно, Мелфою?

— Саме так. Крім того, — він почав загинати пальці, — я розумний, гарний…

— Скромний, — вставила вона.

— Талановитий.

— Пихатий.

— Ні, ні. Ти, певно, хотіла сказати: цілеспрямований. Амбіційний.

Герміона скривилася, хитаючи головою.

— Та ні. Я мала на увазі “нахабний”.

— Зате непристойно багатий, — незворушно продовжив він. — Не забувай. Це дуже рідкісна й вагома риса.

— Справді думаєш, що твої статки комусь настільки важливі?

І Драко глянув на неї так, ніби вона щойно поставила найбезглуздіше питання у світі.

— Думаю? Я це знаю. Хоча… з ким я говорю. Хіба тобі щось відомо про аристократію? Ти взагалі уявляєш, який це тягар — бути постійним уособленням  краси й витонченості?

Мелфой драматично приклав руку до грудей, ніби щойно пережив особисту трагедію.

— Це не абияка ноша на моїх тендітних плечах, — він демонстративно струсив невидимі пилинки зі свого піджака. — І це я ще мовчу про піджак від мадам Ракель за п’ять тисяч ґаліонів.

Скільки?! 

Герміона витріщилася на нього. Потім важко зітхнула — і зробила крок ближче. Драко миттєво випрямився, щойно вона опинилася в кількох сантиметрах від нього. Його сірі очі ковзали по її обличчю в тьмяному світлі чарівної палички.

— Дозволь мені дещо тобі сказати, Мелфою… — тихо мовила Герміона.

— Я тебе уважно слухаю, Ґрейнджер, — відповів він, змовницьки всміхаючись.

Герміона ледь поманила його пальцем, змушуючи нахилитися ближче. І тоді подивилася йому просто в очі.

— Повір… якби краса була б злочином, — прошепотіла вона, повільно кліпаючи віями, — тебе точно виправдали б. І, мабуть, ще й змусили б вибачитися за змарнований час.

Драко кліпнув, на мить збитий з пантелику, ніби слова дійшли до нього із запізненням. Герміона всміхнулася — і, скориставшись цією паузою, рушила далі, навіть не озирнувшись.

— Стривай. Це ти щойно мене образила? – почулося позаду 

Кутики її губ піднялися ще вище.

— Сам вирішуй! — кинула вона через плече.

Мелфой лише похитав головою і, гучно пирхнувши, рушив за нею.

Вони швидко піднялися вузькими кам’яними сходами, і їхні кроки глухо відлунювали в тиші.

Нарешті вони опинилися нагорі.

— Вуаля, — оголосив Драко. — А ось і сьомий поверх.

Тут було тихіше, ніж унизу. Світло факелів лягало м’якими плямами на кам’яні стіни, відкидаючи довгі, нерівні тіні.

Герміона повільно провела долонею по холодному каменю — і минулий рік відгукнувся в пам’яті.

Вона перевела погляд зі стіни на нього.

— Тобі не здається, що це трохи… нерівноцінно? Спершу моє закляття з монеткою, потім ці питання, тепер ще й кімната на вимогу?

— Ґрейнджер, — витримавши паузу, відповів він, — це треба не мені. А тобі в першу чергу.

Вона звузила очі, вдивляючись у нього, ніби намагалася знайти в його словах підступ. Та в його погляді не було звичного глузування.

— Маєш кращу ідею, де можна тренуватися, не привертаючи уваги? — байдуже відгукнувся він. — Вперед. Я слухаю.

Цього разу вона змовчала — це була цілковита правда. 

Минулого року це спрацювало. 

І спрацювало блискуче.

Ну, добре. Майже спрацювало… Адже противна Амбриджиха їх усе ж таки викрила. Щоправда, не без чужої допомоги…

Зітхнувши, Герміона зосередилася, пройшла повз стіну тричі, чітко уявляючи, чого потребує. Двері з’явилися майже одразу. Драко спостерігав, як вони проступають із каменю, з абсолютно неприхованим подивом.

Герміона ледь усміхнулася і жестом вказала на двері.

— Ласкаво прошу. Але як удома не почувайся.

Мелфой перевів на неї погляд і, всміхнувшись, кинув:

— Не вірю, що кажу це… та ще й тобі. Але дами — вперед.

От же мерзотник. 

Але цей мерзотник дійсно був їй потрібен. Тож вона лише прикусила язика й зайшла всередину.

 

 

— • — 

 

— Ще раз, — ледаче буркнув Драко, недбало змахнувши паличкою, мов диригент.

Він сидів, спершись головою на руку, закинувши ноги на стіл, і спостерігав за Герміоною з тією особливою сумішшю нудьги й вимогливості, що вже починала її дратувати.

Минув час. Чимало часу.

Успіхи були… приблизно п’ятдесят на п’ятдесят.

Закляття зривалося частіше, ніж хотілося б, але іноді все ж виходило. І цього вистачало, щоб вона стискала паличку сильніше й починала знову.  Та щойно в неї починало виходити трохи краще, Драко лише піднімав брову — і було ясно: цього недостатньо.

І знову лунало його коротке: «Ще раз».

Герміона важко зітхнула і знову перевела погляд на свою мішень. На щастя, тренувалася вона не на ньому самому, а на дерев’яних манекенах, схожих на ті, які колись використовували в Армії Дамблдора.

— Трясця, — втомлено видихнула вона, коли знову не змогла як слід знешкодити дерев’яного противника. — Я думала, треба…

— У тому й проблема, Ґрейнджер, — протягнув Драко. — Ти занадто багато думаєш. Припини думати й просто роби.

— Як це — “не думати”? — прошипіла вона, озираючись на нього.

Він глянув на неї, нахиливши голову набік, немов дивуючись її питанню. Потім потягнувся до піджака й дістав звідти соковите червоне яблуко, а за ним — хустинку.

— Так само, як думати, тільки навпаки, — сказав він, натираючи яблуко до блиску. Відкусив, задумливо прожував і продовжив: — Ти маєш відчувати магію. 

Герміона насупила брови, коли Драко прожував черговий шматок.  Потім недбало підніс руку з яблуком до скроні, легенько постукавши пальцем:

— Твої думки — вони лише заважають тобі. Тож відкинь їх. Забудь сумніви. І просто… — він розвів руками, ніби це було очевидно, — зроби це.

Якусь мить вона дивилася на нього з таким виразом, ніби не могла визначити:

Ця його “мотиваційна промова”…

Він це серйозно?

Чи знову просто знущається з мене?

Драко втомлено провів рукою по волоссю й тяжко зітхнув.

— І що мені з тобою робити, Ґрейнджер?

На мить її очі ковзнули вгору — до нього.

— Вчити? — тихо припустила вона, крутячи паличку в пальцях.

Тоді він важко видихнув, відклав яблуко і підвівся — і рішуче пішов просто на неї.

Ох, дарма я це сказала…

Герміона інстинктивно відступила на крок, не зводячи з нього погляду, ніби це могло його зупинити, але Драко, здається, навіть не помітив — просто продовжив іти прямо на неї.

— Що ти робиш? — насторожено запитала вона, і він нарешті зупинився.

— Підійди ближче, — сказав він суворо.

— Навіщо?

— Підійди, — повторив він повільніше, ледь стримуючи роздратування. — Ближче.

Вона зробила крихітний крок назустріч.

— Ще.

— Мені не подобається, до чого ти хилиш, — сказала вона, все ще тримаючи дистанцію.

— Повір мені, тобі сподобається ще менше, якщо не почнеш робити те, що я кажу.

Божечки ти мій… Та він майже як… — подумала Герміона, глянувши на нього. — Як Снейп. Та сама інтонація. Той самий невдоволений вираз обличчя.

Драко звузив очі, ніби здогадався, про що та щойно подумала. І після короткого обміну невдоволеними поглядами вона все ж підійшла й стала поруч.

— Добре. Тепер заплющ очі.

— Але ж я тоді не бачитиму ціль.

Він цокнув язиком, роздратовано взяв її за підборіддя й повернув обличчя прямо.

— Мало того, що не слухаєшся, так ще й сперечаєшся зі мною, — пробурмотів він.

Герміона відвела обурений погляд убік.

— Заплющ очі й роби, що кажу. — наказав Драко.

Кажу ж — Снейп. Викопаний Снейп.

Тільки значно охайніший, вродливіший… і, на щастя, пахне краще.

Вона ще мить вперто дивилася на нього, не бажаючи поступатися, — а тоді її повіки все ж опустилися.

— Добре. Що далі?

— Тепер… — вона почула його кроки. Він ходив навколо неї, ніби вимірюючи щось невидиме. — Зосередься на відчуттях. Забудь про зайві думки. І про страх теж.

— Я намагаюся…

— Намагайся краще.

— Я стараюсь, але…

— Тсс, — шикнув він.

І раптом він опинився поруч — так близько, що це відчувалося майже фізично.

Герміона завмерла. І за мить її очі самі собою прочинилися.

— Не підглядай, — суворо попередив він, торкнувшись її руки.

Подих Драко ковзнув по її щоці — теплий, майже невагомий, але від цього лише відчутніший. На мить усе навколо ніби стихло. Настільки, що вона відчула, як збивається власне дихання. 

Світ навколо ніби звузився до цієї відстані між ними.  Його присутність відчувалася надто ясно. Тепло. А запах парфумів… Щось у цьому ароматі було дивно п’янке — настільки, що хотілося вдихнути глибше.

Раптом його голос опустився майже до шепоту:

— До біса теорію й конспекти, Ґрейнджер. Зосередься нарешті на магії. Відчуй її.

Його пальці ковзнули тильною стороною її долоні — там, де вона стискала паличку. І серце закалатало так сильно, що їй стало моторошно.

— Відчуй… як вона тече в твоїх жилах. Усередині тебе.

Рука Драко повільно ковзнула вздовж її, ледь торкаючись, ніби не поспішаючи відпускати цей дотик. 

І вона не витримала — розплющила очі й зустріла його погляд. Його сірі очі затрималися на ній.

Мороз пробіг по шкірі. Але не від страху.

Коли раптом…

— Годі вже бісики пускати, — різко обірвав він, і щоки миттєво спалахнули. — Зосередься!

— Я зосереджена, — вицідила вона крізь зуби.

— Добре, — мовив він уже спокійніше. — Тоді скажи: чого саме ти хочеш? Що саме ти хочеш начаклувати?

Паніка завповнила свідомість:

Я не знаю.

Не знаю.

Я зараз, бляха, взагалі нічого не знаю.

— Ну ж бо, Ґрейнджер. Ти все знаєш, — тихо мовив він. — Думай про закляття. Уяви його… до найдрібніших деталей.

— Добре… добре, — бурмотіла вона. — Я зрозуміла.

Драко завмер поруч, важко зітхнувши, але більше не втручався.

Герміона знову заплющила очі.

Вдих.

Ще один.

Вона змусила себе відсунути все зайве — його голос, його близькість, власну паніку.  

Залишити лише одне — відчуття.

Депульсо  — слово чітко прозвучало в голові. І вона вхопилася за нього. Уявила. Не звук, а силу. Щільну, зібрану в одній точці. Наче повітря перед бурею, що раптом стискається, напружується до межі.

Магія почала збиратися всередині — щільна, напружена, мов стиснута пружина. Всім тілом, Герміона відчула, як та наростає, заповнює кожен нерв, кожен подих.

І вона спрямувала її прямо в ціль.

Без вагань. Без слів. 

Просто — вперед.

І магія відгукнулася — наче тільки цього й чекала.

В наступну мить пролунав глухий, потужний удар. Манекен зірвало з місця й з силою жбурнуло вперед. Він врізався в кам’яну стіну так, що звук віддався луною.

Тріск.

Дерево не витримало — корпус розійшовся навпіл, і обидві частини з гуркотом впали на підлогу.

Герміона розплющила очі — і завмерла, губи мимоволі розімкнулися.

— Ох трясця, — пробурмотів Драко, дивлячись на уламки.

— Не може бути… — видихнула вона, а потім різко обернулася до нього і вхопила його за передпліччя, стискаючи від радості.

— Ти це бачив? Я це зробила!

— Ми це зробили, — поправив він, опустивши погляд на її руки, що лежали в нього на плечах.

Та вона проігнорувала його буркотіння, відпустивши його плечі— і радісно сплеснула в долоні. Драко ще кілька секунд просто дивився на неї.  А потім — трохи розгублено, але щиро — усміхнувся.

— Давай ще раз, — сказав він. — Але тепер сама.

Вона коротко кивнула — і без зволікань узялася до справи.

І справді — далі було краще. Значно краще.

Хвилини тягнулися одна за одною. Спроба за спробою. 

Чи то через його пояснення. Чи через те, що хтось уперше по-справжньому повірив у неї — Герміона не знала.

Але невдалих спроб ставало дедалі менше. Настільки, що згодом Драко перестав стояти поруч. Засунув руки в кишені й почав безцільно блукати величезною кімнатою на вимогу.

Герміона ще раз знешкодила манекен — і лише тоді помітила, що стрілки великого старого годинника показують третю ночі.

— Здається, вже треба повертатися, — пробурмотіла вона.

Опустивши паличку, Герміона озирнулася, шукаючи Драко поглядом. Навколо здіймалися гори мотлоху — старі меблі, обірвані тканини, поламані речі, забуті й покинуті. Тіні лягали нерівно, ховаючи проходи між завалами.

— Драко, ти тут?

Тиша.

Вона рушила вперед, обережно ступаючи між купами речей. Кроки були обережні — доводилося обходити завали з поламаних меблів, обірваних тканин і якихось дивних, напівзабутих речей. Під ногами тихо скрипіло, пил здіймався в повітря, осідаючи на шкірі.

— Драко?

Жодної відповіді.

І раптом — мелодія.

Герміона завмерла.

Це було настільки неочікувано серед цієї тиші, що на мить здалося — їй почулося. Але ні. Мелодія знову озвалася десь попереду.

Раптом повз Герміони майнула золота пташка — швидка, блискуча, мов іскра. Потім ще одна, трохи вище. Вони ковзали в повітрі, майже не торкаючись його, ловлячи світло й зникаючи між тінями.

Герміона рушила за ними, дозволяючи вести себе крізь лабіринт мотлоху. Мелодія ставала чіткішою. І раптом вона вийшла з-за високого стосу старих речей — і побачила його. 

♫  

Драко сидів вальяжно, трохи відкинувшись назад, і насвистував незнайому їй мелодію. Щойно з його вуст злітав свист, золоті пташки миттю підхоплювали мотив і повторювали його дзвінким співом. Вони кружляли навколо нього, золоті й легкі, немов вилиті з теплого світла.

Герміона дивилася мов зачарована. Вперше в житті вона бачила його таким. Не саркастичним. Не колючим. Не зверхнім.

Інакшим.

— Це неймовірно, — прошепотіла вона.

Драко здригнувся й різко обернувся. На мить у його очах промайнуло щось схоже на паніку — ніби його зловили за чимось надто особистим.

Герміона повільно підійшла ближче й простягнула руку. Одна з пташок опустилася їй на пальці — легка, майже невагома. Лише на мить. І знову злетіла. Вона завмерла, вражено стежачи за її польотом.

— Яка гарна магія…

На мить їй здалося, що щоки Драко злегка почервоніли.

Він зніяковів? Чи просто здалося?

— Припини, — стримано мовив він. — Ти мені лестиш.

— Я серйозно. Це дуже гарно, Драко, — сказала вона, сідаючи поруч.

— Можливо, — видихнув він, кинувши на неї усміхнений погляд. — Але визнай: моя змія на другому курсі була значно ефектнішою за цих жовтих курчат.

Герміона не стримала сміху. Мелфой  на мить затримав на ній погляд. Потім усміхнувся у відповідь, провів рукою по волоссю, на мить затримавшись, ніби збирався з думками, — і нарешті запитав:

— Хочеш спробувати?

У відповідь вона енергійно кивнула — і Драко дістав паличку, на мить затримавшись, перш ніж прочистити горло.

— Авіс.

Із кінчика палички зірвалося золоте мерехтіння, що враз обернулося на зграю маленьких пташок.  Герміона дивилася на них — широко розплющеними очима, з майже дитячим захватом.

— Ну давай, — кинув він, уже звичніше. — Здивуй мене, Ґрейнджер.

Його тон змусив її трохи занервувати.

— Не дивись на мене так. Ти сама все це почала.

Вона лише закотила очі, прочистила горло, підняла паличку — і, витримавши коротку паузу, повторила рух.

— Авіс.

З палички миттєво вискочила маленька пташка, закружляла над їхніми головами, дзвінко защебетала — й, ще раз описавши коло, полетіла геть. Драко перевів погляд із пташки, що вдалася з першої ж спроби, на Герміону.

— Що ж… Принаймні в чомусь тобі справді немає рівних.

Герміона сором’язливо всміхнулася.

— Як твої успіхи?

— Краще, — сказала вона, гордо задерши підборіддя.

— Ого, — протягнув він. — Настільки краще, що ми вже можемо влаштовувати дуелі?

— Можливо, — вона усміхнулася. А потім посерйознішала. — Але не сьогодні. Точно не сьогодні.

Драко кивнув.

І вони ще якийсь час мовчки дивилися на пташок.

— Якщо чесно, — нарешті озвався він, — коли я вперше спробував це закляття, з моєї палички вистрибнуло щось схоже на жабу в пір’ї. Можеш собі уявити?

— Що ж, — сказала Герміона, — моя перша трансфігурація на уроках Макґонеґел теж була далеко не блискучою. Та й перше закляття — не краще за Ронове чи Невілове.

Драко глянув на неї з удаваним подивом.

— Бути такого не може. То виявляється, у міс Ґрейнджер не все виходить ідеально з першого разу? Це щось новеньке.

Вона обурено повернулася до нього.

— З чого ти взяв, що в мене завжди все виходить ідеально?

— Бо в цьому вся ти. Як там кажуть?.. А, згадав.

Погляд ковзнув до неї, і він із перебільшеною урочистістю продекламував:

— “Найблискавичніша відьма свого покоління”. 

— Що? Де ти взагалі почув цю маячню? — Герміона скривилася.

Драко лише пирхнув і недбало махнув рукою в бік пташок.

— Сама поглянь. Ти навіть це закляття зробила з першого разу. Між іншим, я довго тренувався.

— Тобто мої невдалі безмовні закляття для тебе — просто жарт? Я правильно розумію?

Драко на мить замислився, зважуючи її слова. Герміона важко зітхнула й випустила з палички ще одну пташку.

— Щоб у мене щось виходило “ідеально”, як ти кажеш, я теж годинами сиджу сама. Читаю на кілька розділів уперед, повторюю, іноді навіть вчу напам’ять — і лише потім щось нарешті починає виходити.

Вона на мить замовкла, ніби підбираючи слова.

— Може, тому й здається, ніби мені все дається легко… Але це не так. Зовсім не так. — Вона звела на нього серйозний, майже пронизливий погляд. — Мої успіхи — це результат важкої праці й старань.

Драко уважно подивився на неї.

— Що ж… — тихо сказав він. — Хоч у чомусь ми з тобою схожі.

Герміона підняла на нього очі.

— Навіщо тобі це? — спитав він. — Бути кращою за всіх?

Її погляд затримався на ньому — з легким здивуванням.

— Дивно чути це від того, хто прагне того самого. 

Драко гучно пирхнув.

— Звісно, прагну. Я ж зі Слизерину. Там амбіції — майже релігія.

Герміона заперечно похитала головою, а тоді тихо додала:

— Але ж річ не тільки в цьому. 

І те, як Драко відвів погляд, було тому доказом — вона мала рацію.

Для неї це не було секретом: Драко завжди був другим після неї за оцінками. Так, уперше дізнавшись про це, Герміона щиро здивувалася — навіть подумала, що це випадковість.

Але ні. Він стабільно залишався другим.

І якщо раніше вона, не замислюючись, аргументувала це його походженням, впливом родини і лестощами, то тепер точно завагалася б у таких судженнях.

Драко був далеко не дурнем. І цілком міг отримувати свої оцінки чесно.

Мить тиші.

І тоді — важке зітхання вирвалося з грудей Драко.

— Твоя правда. Річ була не тільки в амбіціях, — він на мить замовк. — А в батьках. Точніше — в батькові.

Герміона повернула до нього погляд, уважно пробігаючи очима по його обличчю. І образ Луціуса Мелфоя миттєво сплив у її  пам’яті.

Ті самі холодні сірі очі, що й у Драко. Платинове волосся. Але голос — рівний, крижаний, із тією ледь вловимою зневагою, що просочувалася в кожне слово. Порожній, зверхній погляд. Бліді пальці, що стискають тростину.

Вона пам’ятала його надто добре.

Із розповідей Гаррі.

Із власних зустрічей.

І, звісно… зі слів Добі.

— Він завжди чогось від мене очікував, — тихіше продовжив Драко. — Я мав бути найкращим у всьому: навчанні, квідичі, чаклуванні.

Він коротко видихнув, скрививши губи.

— «Ми, Мелфої…» — передражнив він тон батька, удавано підвищивши голос. — «Уособлення справжньої чистої чаклунської аристократії. Ми — сама магія. У чистому її вигляді».

Їхні погляди перетнулися.

— І я, дурень, у це сліпо вірив. Намагався бути як він. Вдягався як він. Чорт… я навіть укладав це бісове волосся так, як подобалося йому, а не мені.

Погляд зупинився десь у порожнечі. На мить він ніби випав із реальності — і лише тоді тихо додав:

— Я догоджав йому. Попри все. В усьому — аби тільки він…

Драко раптом урвався, так і не договоривши. На мить заплющив очі, ніби відштовхуючи ці думки, і вже спокійніше додав:

— Звісно… з роками зрозумів, що все це — повна маячня. Йому просто був потрібен… черговий привід похизуватися мною — щоб було про що згадати на якомусь званому вечорі Забіні, Ноттів чи Паркінсонів.

Він на мить замовк, ніби підбираючи слова.

— А зараз… коли його немає… усе ніби втратило сенс. Я навіть не знаю, як тепер жити. І чого від мене взагалі хочуть.

На мить запала тиша.

Герміона дивилася на нього — уважно, майже обережно. У погляді промайнуло щось схоже на співчуття.

На щастя, вона не знала цього життя. 

Життя, у якому тебе вимірюють чужими очікуваннями.

Де успіх — не твій вибір, а обов’язок.

Де ти з дитинства вже комусь належиш — родині, імені, статусу.

І все ж… щось у його словах боляче відгукнулося всередині.

— А як щодо тебе? — його голос вирвав її з думок. — Чому тобі так важливо самоствердитися, Ґрейнджер?

Її погляд повільно опустився.

— У тому й річ… Я не хочу самоствердитися. Я просто…

Пальці нервово стиснули край светра. Вона на мить завмерла, а тоді підняла погляд на Драко.

— Не хочу здаватися гіршою за когось… лише через своє…

Слова застрягли в горлі — вона не змогла змусити себе вимовити це вголос.

— Походження, — завершив Драко за неї.

Тиша.

Драко коротко видихнув.

— Чорт. Здається, я щойно виставив себе ідіотом.

Герміона не відповіла.

Лише кинула на нього короткий, сумний погляд — і відвернулася. Їй стало прикро, що вона взагалі це сказала вголос — та ще й при ньому. Навіть сама думка вже означала: десь глибоко всередині вона справді вважає себе меншою.

Гіршою.

Драко не потрібно було нічого пояснювати. Він і так розумів. Бо колись саме він був тим безжальним голосом, який знову й знову нагадував їй про її… маґлівське походження.

Між ними знову повисла тиша.

Але тепер — інша. Гірка. Тяжка. Майже відчутна.

Її порушував лише тихий щебіт золотих пташок, що кружляли десь поруч, ніби не помічаючи цієї напруги.

І раптом Драко заговорив:

— Знаєш… твоя правда. Це справді гарні чари. Допомагають зосередитися.

Вони ще кілька хвилин сиділи мовчки, спостерігаючи, як пташки кружляють над ними.

— У мене є ідея, — раптом вигукнула Герміона.

— Мені варто боятися?

— Та ні. Думаю, вона тобі навіть сподобається.

Підвівшись, вона вийшла на середину зали. Драко схрестив руки й глянув на неї з цікавістю.

— І що ж це?

— Ні, не “їж слизнів”, — серйозно сказала вона, вловивши вираз його обличчя. — Дещо значно краще.

Брова ледь піднялася в німому питанні, а в його очах промайнув скепсис.

— Я теж хочу тебе дечому навчити, дурню.

Цього разу брова піднялася ще вище — радше від подиву, ніж від обурення. Та він не заперечив — лише уважніше придивився до неї.

Сприйнявши його мовчання за згоду, Герміона прочистила горло.

— Просто… дозволь показати.

Заплющивши очі, вона зосередилася на улюблених спогадах. Тепло розлилося під ребрами. Вона вчепилася за це відчуття, дозволяючи йому розгорнутися, наповнити кожну клітину, зібратися в єдину точку — на кінчику палички.

Експекто патронум.

Думка промайнула чітко й рівно — і в ту ж мить сріблясте світло вирвалося вперед, розлилося перед нею. За мить по кімнаті легко ковзнула видра. Та закрутилася в повітрі, ніби плавала в невидимій воді, освітила купи мотлоху м’яким сріблом і стрибнула над їхніми головами. З вуст Герміони вирвався дзвінкий сміх. Драко дивився на патронуса зі щирим подивом. 

Перш ніж той розтанув у повітрі, вона обернулася до нього.

— Ну ж бо, спробуй. Тобі лише треба подумати про щось хороше і…

— З цим можуть бути певні труднощі, — тихо перебив він. — З огляду на останні події.

— Може, подумай про те, що любиш… політ на мітлі, наприклад, — обережно мовила вона. — Декому це справді допомагає.

Мелфой скоса глянув на неї.

— Поттеру, наприклад?

Герміона тяжко зітхнула, не бажаючи відповідати — відповідь і так була очевидною. Драко ж знову глянув туди, де щойно розтанула видра.

— Про що ти думаєш, коли чаклуєш патронуса? — запитав раптом.

На мить вона розгубилася.

— Я? — перепитала вона. — Не знаю… багато про що. Лист із Гоґвортсу. Перше закляття. Знайомство з Гаррі й Роном.

Кутики її губ трохи піднялися.

— А ще… — її очі раптом засяяли, — перший похід із татом у його стоматологічний кабінет. Це було так захопливо. Ти собі не уявляєш. Якби не магія, я, без сумніву, стала б дантисткою.

Драко криво всміхнувся.

— Воно й не дивно. Згадай лише свої зуби на… Ай! — слова обірвалися, коли Герміона одразу вдарила його в плече.

— А це за що? — обурився він.

—  За те, що ти наслав на мене те дурне закляття! Чи ти вже забув?

Драко ледь стримував сміх. 

О, він не забув.

Наче таке взагалі можна було забути…

Четвертий рік у Гоґвортсі. 

Драко і Гаррі, як завжди, зчепилися через якусь дурницю. Ніщо не віщувало біди — поки Малфой раптом не змахнув паличкою й не випустив закляття Денсоґіо. Гаррі встиг ухилитися — і воно влучило в Герміону. Та різко зупинилася, не одразу зрозумівши, що сталося.  Лише коли помітила округлені очі Гаррі, відчула: щось не так.

Рука повільно потягнулася до сумки, намацуючи дзеркальце… ще не наважуючись підняти очі.

Зрештою глянула — і завмерла, мало не заверещавши.

Хоча ні. Все ж таки заверещала — так, що всі навколо миттєво збіглися. 

Згадавши, її пальці обережно торкнулися зубів, ніби перевіряючи, чи ті досі на належному місці. Раптом вона помітила, що він це побачив — і засміявся.

От негідник…

— Припини. Негайно. Сміятися, — вона знову вдарила його ліктем і наставила на нього палець. — Чуєш мене чи ні?

— Пробач, — видихнув він крізь сміх. — Я просто згадав ті кляті зачаровані зуби. Ох, трясця… ніколи не забуду той день.

І раптом не витримала — кутики губ самі піднялися в усмішці.

— Твоя правда, — зітхнула вона. — Вони дійсно були жахливі. І найбільша іронія в тому, що мої батьки — стоматологи.

— До речі… — Драко примружився, уважніше глянувши на неї. — Здається, ти…

Він нахилився ближче, ніби хотів краще роздивитися її.

— О. То мені не здалося. Ти справді щось із ними зробила. – мовив Драко, вказавши пальцем на її зуби.

— Не розумію, про що ти, — швидко відмахнулась вона й відвернулася.

Та він лише розреготався ще голосніше. Хоча сама Герміона ледве стримувалася.

— Слухай, — сказав він, не стримуючи усмішки, — може, мені й справді варто спробувати начаклувати патронуса? Здається, цей спогад із зубами підійшов би ідеально.

— О, твоя правда. У мене теж є такий спогад, — відказала вона, тицяючи в нього пальцем. — Коли я розбила тобі носа на третьому курсі. Пам’ятаєш?

Драко мимоволі торкнувся носа, ніби знову відчув той біль.

О, ще й як пам’ятаєш, — промайнуло в думках Герміони, і на її губах з’явилася тріумфальна усмішка.

І раптом Драко посерйознішав.

— Усе, досить. Посміялися — і годі. Субординація з викладачем, Ґрейнджер. Чула колись про таке?

Вона лише ледь усміхнулася у відповідь, і між ними запанувала тиша — але цього разу зовсім інша. Не гірка, не ніякова. Тиха, м’яка, майже затишна, така, в якій не потрібно нічого пояснювати. 

Герміона глянула на нього й раптом спіймала себе на думці, що їй справді цікаво, про що він думає. Його погляд зустрівся з її — і вона не відвела очей. Уже не боялася, що він помітить, що прочитає щось зайве. Це здавалося дивним… і водночас напрочуд природним. 

— То ти певен, що не хочеш спробувати? — кивнула вона в бік, де щойно зник її патронус.

Він на мить завагався — це було помітно. Ніби хотів щось сказати чи зробити… але вчасно зупинив себе:

— Досить на сьогодні уроків. Нам уже час повертатися.

— Добре, — тихо сказала вона й сумно всміхнулася.

Краєм ока Герміона помітила, як він накинув піджак зі спинки стільця.
Вони вже зібралися йти, але пташки й далі кружляли під стелею.

— Стривай, — сказав він. — Ще дещо покажу.

Герміона зупинилася, коли Драко підняв чарівну паличку й чітко промовив:

— Оппуґно.

Усі золоті птахи миттєво, мов один рій, рвонули за напрямком його палички.

— Мелфою! — скрикнула Герміона й інстинктивно присіла, накривши голову руками, коли птахи пролетіли над нею.

За мить вони врізалися в щось велике, накрите білою тканиною. Пролунав короткий тріск. І пташки луснули одна за одною, розсипаючись у повітрі золотим пилом і пір’ям.

Герміона повільно випросталася — пір’їнки все ще кружляли довкола. Герміона підійшла ближче до місця, куди врізалися птахи.  

— Боже, — видихнула вона, переводячи погляд із повітря на Драко. — Обов’язково було це робити?

Він лише невинно знизав плечима й ледь кивнув у бік виходу, знову натякаючи, що вже час іти.

♫  

Та погляд Герміони раптом зачепився за обриси під тканиною — під запиленим полотном проступали контури чогось великого, чужого. Не вагаючись, вона схопила край полотна й різко смикнула на себе. Тканина повільно сповзла додолу, здіймаючи в повітря хмару пилу. 

Герміона гучно чхнула і завмерла — перед нею стояла величезна шафа. Вона обійшла шафу, придивляючись до фурнітури, різьблення, подряпин на дереві.

— Придивляєшся до нових меблів додому, Ґрейнджер? — почувся позаду насмішкуватий голос. 

— До цієї рухляді? — скривилася вона. — Навряд. Вона якась… дивна. І стара.

Спершу Драко глянув на шафу майже байдуже. Навіть роздратовано. А тоді раптом завмер — і в очах з’явилося щось тривожне.

— Дивно, чого вона взагалі тут, — пробурмотіла Герміона, вже тягнучись до дверцят.

Та щойно вона  хотіла їх відчинити — Драко вже стояв просто перед нею.

— Облиш, Ґрейнджер, — сказав він, поклавши руку на дверцята й уважно подивившись на неї. — Нам уже час іти.

— Хіба тобі не цікаво? — вона усміхнулася й нахилилася, щоб усе ж таки зазирнути всередину. — А що, як там справжня Нарнія?

Драко спантеличено глянув на неї, геть не зрозумівши про що вона.

— Не зважай, — відмахнулася вона, знову беручись за дверцята. — Агов, та посунься.

Та він вперто стояв, не зрушивши з місця.

— Не варто цього робити.

— І чому ж? — перепитала вона, кліпаючи очима.

— Ти взагалі знаєш, що це?

Герміона глянула на Драко, потім знову на шафу — і з зарозумілою усмішкою знову перевела погляд на нього.

— Це ж очевидно, — кинула вона, недбало махнувши рукою. — Це шафа.

— А тобі відомо, кому вона належала до цього?

— Ем, ні. Звідки мені це знати? Хіба що… — вона з цікавістю глянула на шафу. — Можливо, це десь написано.

— І ти все одно рішуче налаштована лізти всередину?

Герміона підозріло звузила очі.

Що це на нього найшло?..

— Агов, ти чого? Це ж просто шафа, Драко.

Вона спробувала протиснутися вперед, але Драко не відступив — лише перегородив шлях, не даючи підійти ближче.

— Та що з тобою таке? — не витримала вона, різко обернувшись до нього.

— А що, як вона проклята? — мовив він, не зводячи з неї очей.

Герміона пирхнула.

— Ти ж не серйозно. Чому б у Гоґвортсі бути таким речам?

Він мовчки дивився на неї.

Без жодного натяку на жарт.

І ця серйозність чомусь змусила її усмішку згаснути.

— У тому й річ, Ґрейнджер, — нарешті сказав він. — Це Гоґвортс. Я взагалі не розумію, як сюди можна відправляти дітей. Це ж не школа, а суцільна гра на виживання. І так щороку.

Герміона мимоволі замислилася.

Перед очима мигцем пролетіли всі попередні роки: пастки навколо філософського каменя, василіск, Люпин-вовкулака, Турнір Трьох Чаклунів, професорка Амбридж…

Цього вистачило, щоб вона повільно відпустила дверцята — ніби шафа справді могла їй зашкодити.

— Мабуть, ти маєш рацію, — тихо мовила вона, підозріло покосившись на шафу. — Краще її не чіпати. Ще прокляне мене, а мені й без того проблем вистачає… залік у Снейпа, наприклад.

Драко лише коротко кивнув на це. Герміона ж витерла долоні від пилу й підняла на нього погляд.

— Ну то що? Ходімо?

Та Мелфой не відповів. Лише стояв і дивився на шафу так, ніби бачив перед собою не просто дерево…

— Драко? 

Той кліпнув, ніби щойно повернувшись до тями.

— Так, — коротко сказав він. — Ходімо вже.

Герміона провела його стурбованим поглядом, на мить затрималася, ще раз озирнулася на шафу — і рушила за ним.

Назад вони йшли тією самою дорогою — майже в повній тиші.

Герміоні кортіло запитати, про що він думає, але вона не наважилася. Блідий, зморений вигляд говорив сам за себе, тож вона лише дала йому спокій і загубилася у власних думках.

І вже за якийсь час вони знову опинилися в тому самому коридорі — там, де все почалося того вечора. Там, де їхні шляхи розходилися.

— Що ж, хороша новина, — сказав Драко. — Ми повернулися, не заблукавши.

Герміона глянула на нього.

— А ще краща новина, — оголосив він, — нам пора прощатися.

Вона пирхнула, закотивши очі. У відповідь на його губах з’явилася усмішка.

— Тоді до завтра? Побачимось на заняттях?

— Звісно, — кивнув він.

Усмішка торкнулася її губ, і вона вже збиралася піти, коли він раптом озвався:

— Стривай.

Герміона озирнулася через плече.

— Правду кажучи… — почав він, дивлячись кудись убік, — я пробував якось начаклувати патронуса. Просто… в мене жодного разу не вийшло.

На обличчі Герміони промайнув щирий подив. Не через патронуса — через цю раптову відвертість. 

Можливо, вона й не знала Мелфоя достатньо добре. Та знала достатньо, щоб розуміти: сказати таке — ще й їй —  було для нього зовсім не просто.

Це було так неочікувано.

Бачити його таким.

Ніби завіса з його звичного образу спадала просто в неї на очах.

Немов усвідомивши, Драко скривився. Потім він натягнуто всміхнувся і хитнув головою, ніби сердячись сам на себе.

— Сам не знаю, навіщо я взагалі тобі це говорю. Наче тобі є до цього якесь діло.

— Якщо раптом захочеш… — мовила до нього Герміона.— Якщо все ж таки захочеш спробувати, я можу допомогти тобі.

Драко звернув на неї погляд, у якому щось ледь помітно промайнуло. Герміона не могла визначити цю емоцію. Але щось усередині підказувало: у ній було щось добре. Щире.

Відчувши дивну ніяковість від власних думок, вона швидко додала:

— Не просто так, звісно. Це коштуватиме тобі щонайменше твору-роздуму на тему: «Чому Герміона Ґрейнджер — найблискавичніша чаклунка свого покоління».

І Мелфой всміхнувся вже тією звичною, трохи колючою усмішкою.

— На інше, Ґрейнджер, я й не розраховував. 

Усміхнувшись у відповідь, вона трохи ніяково переступила з ноги на ногу.

— Тоді… бувай?

У відповідь він лише кивнув і коротко мовив:

— Бувай, Ґрейнджер.

І, розвернувшись на підборах своїх ідеальних черевиків, пішов у протилежний бік.

Герміона ще кілька секунд стояла на місці, проводжаючи його поглядом. Усередині повільно розливалося знайоме тепло — те саме відчуття легкості, тихої радості без причини.

І раптом приходить розуміння: у її житті з’явився він — новий друг.

Принаймні… тоді їй так здавалося.