Розділ другий

 

 ♫

Якби хтось попросив Герміону описати, як виглядає пекло, вона б не згадала цілительські намети з моторошними криками поранених.

Ні — перед її очима постало б саме це місце.

Поле бою. 

Місце, де навіть повітря пахне смертю.

Запах був першим, що відчула Герміона — важкий, нудотний, пекучий. Сморід трупів, гару й гнилі змішувався з димом палаючих дерев, осідав на шкірі, в’їдався в одяг і легені. Повітря було густе, немов можна було доторкнутися до нього руками. Десь у далині лунали вибухи — приглушені, глухі, ніби світ уже втомився кричати. Земля під ногами диміла й дихала теплом щойно пролитої крові.

Пекло порожнє. Усі демони тут — рядки Шекспіра самі собою спливли в її пам’яті.

Діставши чарівну паличку й міцно стиснувши її в руках, Герміона рушила вперед — на звуки боротьби та вибухів. Вона спробувала трансгресувати, але всі спроби виявилися марними. Це могло означати лише одне — вона перетнула межу захисних чар. Далі трансгресувати було неможливо.

Отже, вона була на місці: засідка, про яку говорив Невіл.

Попереду височів пагорб — найкраще місце, щоб оглянути все навколо. Вона підіймалася вгору, де сніг подекуди ще тримався на землі — брудний, розтоплений, змішаний із попелом. Болото глухо хлюпало під ногами, а холодна волога просочувалася крізь її старі черевики. На вершині Герміона зупинилася, важко дихаючи. Її очі, напружені до болю, вдивлялися в простір — вона намагалася розгледіти все, кожен силует, кожен рух серед цього хаосу. І коли погляд нарешті вловив обриси тіл, вона завмерла. 

Перед нею, серед диму й попелу, лежали десятки чаклунів — нерухомі, розкидані по землі. Її погляд ковзнув далі, за дим і пил, — і на самому обрії вона помітила зелені спалахи.
Закляття. Отже, бій ще тривав.

Не роздумуючи, Герміона поправляє на плечі цілительську торбу й рушає вперед, у хаос криків і зелених спалахів.

 

— • —

 

Не маючи й гадки, скільки часу минуло, Герміона без без упину шукала поранених. Здавалося, вона вже звикла до цього місця — до криків, до смороду, до болю. Все навколо стало частиною якоїсь хворої буденності, в якій залишалося тільки діяти. Руки працювали майже машинально — рух, дотик, закляття, короткий спалах світла. Кожен, кого вона знаходила живим, ніби додавав їй сил — маленька перемога серед хаосу, доказ того, що її рішення було правильним.

Вона зцілювала їх одного за одним, наскільки дозволяли сили й магія. Лише щоб вони могли підвестися, зробити кілька кроків, відійти в безпечніше місце. Її долоні були липкі від крові, голос охрип від заклять, але вона не зупинялася. 

Туман, змішаний із димом, зливався у важку сіру завісу, ніби сам намагався приховати всі жахи й гріхи, що коїлися тут. Час минав, а вона ще не знайшла нікого зі своїх.

Ані Рона. Ані Джіні.  Ані Джорджа чи Біла.
Нікого.

Лише чужі обличчя — чаклуни з інших загонів — і мертві смертежери, розкидані серед попелу.

Ця думка водночас тривожила й заспокоювала її. Герміона розуміла: якщо їх не було серед мертвих чи поранених, отже, вони могли повернутися до табору цілими.

Або ж досі билися десь там — зі смертежерами.

Герміона на мить завагалася, озирнувшись — погляд ковзнув у бік, що вів до табору, а потім повернувся до обрію. Розум наказував зупинитися: вона відчувала, як втома повільно бере верх над тілом, а пальці ледве тримають паличку. Та всередині звучав інший голос — тихий спершу, потім наполегливий, майже відчайдушний. Він кликав її повертатися й продовжувати пошуки, не зупинятися, доки є сили.

І цей голос виявився гучнішим за розум.

Вона зробила крок — потім ще один — і рушила знайомим шляхом, лишаючи своє життя на волю долі, яка цього разу могла виявитися безжальною.

Сама того не помітивши, Герміона усвідомила, що вибухи стихли. Краплина надії всередині неї тремтіла, сподіваючись, що все нарешті скінчилося. Та напруга й тривога, які досі висіли в повітрі, говорили про інше. Вона всім нутром відчувала чиюсь присутність — але не могла зрозуміти, чию саме і чого від неї чекати. Напружившись, Герміона міцніше стиснула паличку й повільно рушила вперед, крокуючи поміж згорілих дерев.

— Є хто живий? — порушила вона тишу.

Є хто живий?… є хто живий?… є хто живий?… — луною відгукнулося десь поміж уламків.

У відповідь — нічого. Тільки відлуння її власного голосу. Все та сама тиша. Ні душі. Лише вона — посеред цього суцільного кладовища.

Крокуючи далі, Герміона без упину вдивлялася в тіла полеглих чаклунів, прислухаючись до кожного — з надією вловити бодай подих серед цього моторошного затишшя. Здавалося, обидві сторони завмерли: вороги й союзники однаково зачаїлися, чекаючи, хто зробить перший крок.

Вона наближалася до місця, де минулого разу знайшла кількох поранених. Її самотня постать — відкрита, беззахисна, мов долоня під холодним небом — повільно рухалася спустошеним шляхом.
Герміона блукала серед поля, вдивляючись у кожну тінь, у кожен нерухомий силует, прислухаючись до кожного шереху, що міг виявитися чим завгодно — порухом вітру, тріском гілки чи чиїмось останнім подихом.

— Є хто живий? — кличе вона знову. — Хто-небудь?

Хто-небудь?… хто-небудь?… хто-небудь?… — знову пролунало ехо.

Герміона тяжко зітхнула. Раптом десь поруч почувся тихий шурхіт. Вона завмерла, вдивляючись у темряву навколо.
Нікого. Здається.

— Хто тут? — тихо питає, вдивляючись між згорілими деревами.

Хто тут?… хто тут?… хто тут?… — відповідає глухе відлуння.

Ще один шурхіт.

Герміона різко озирнулася, направивши туди паличку. Серце загупало гучніше, шалено, мов намагаючись вирватися з грудей. Вона помітила, як тремтить рука з паличкою, і схопила її обома руками, притискаючи до себе.

Це все в твоїй голові… це все лише в твоїй голові… — повторила подумки, намагаючись заспокоїтись.

І раптом щось різко зірвалося з гучним звуком. Герміона сіпнулася всім тілом, злякано відступивши на кілька кроків назад. Дихання збилося — коротке, уривчасте, гаряче.

Усвідомивши, що це лише птах, Герміона повільно видихнула. Її плечі ледь розслабилися, трохи опустившись. Ворона, каркаючи на повні груди, заметушилася біля неї, розмахуючи чорними крилами, а тоді різко злетіла вгору і зникла у тумані, що затягував небо. Герміона провела її поглядом — довгим, похмурим, немов намагаючись розгледіти хоч якийсь сенс у цій зустрічі.

Серце досі калатало, груди тяжко здіймалися й опускалися. Вона підійшла до найближчого дерева, сперлася долонею на шорстку кору й заплющила очі, намагаючись упіймати рівне дихання.

— Цілителько Ґрейнджер?..

Герміона завмерла. Вона на мить затамувала подих, озираючись у пошуках джерела звуку.

— Це ви, цілителько?.. — долинув знову хрипкий голос.

Вона опустила погляд донизу — голос ішов із землі. Хтось лежав просто серед поля бою, наполовину засипаний землею, заліплений багнюкою.
Не роздумуючи, Герміона кинулася до нього. Перед нею лежав юнак. Це був Мартін, один із хлопців Рона. Обличчя бліде, подряпане, на щоках засохла кров, а очі — яскраві, живі, повні болю й полегшення водночас.

— Так, це я, — сказала Герміона, нахиляючись ближче. — Це я, Мартіне. Я тут.

Вона простягла руку, і кілька предметів із торбини злетіли до неї на заклик:

— Акціо бинти. Акціо зілля.

— Ви знаєте моє ім’я, — прошепотів Мартін, силуючись усміхнутися.

Герміона підвела очі. Попри біль, хлопець справді посміхався.

— Звісно, знаю, — відповіла вона. — Рон тільки про тебе й говорить весь час.

— Боюсь навіть уявити, що саме, — хрипло засміявся Мартін, але цей сміх одразу переріс у кашель.

Герміона схилилася над ним, обережно розгортаючи плащ і оглядаючи рани. На тілі було кілька порізів і опіків — не глибоких, але болючих. Вона нашвидкуруч зцілила їх паличкою, і тепле світло заклять пробігло його шкірою. Потім знову зосередилася, вивчаючи, чи немає чогось гіршого — зламаних кісток, прихованих поранень, отруєнь.

— Це все командувач? — запитав він із надією. — Він дав наказ? Врятувати нас?

Герміона розгублено глянула на нього, не знаючи, що відповісти.

— Я знав, — продовжував хлопець, навіть не чекаючи на її слова. — Я знав, що він нас не покине. Я це знав.

Вона лише кивнула, ховаючи очі, аби він не побачив правди, що відбивалася на її обличчі.

— Встати можеш? — тихо спитала вона, обережно торкаючись його ноги.

— Я… н-не знаю, — відповів Мартін, напружено дивлячись на неї.

Герміона обережно підняла поділ його плаща, оглядаючи поранення. В око одразу впав уламок металу, що глибоко застряг у стегні. Вона розуміла — в таких умовах дістати його неможливо. Його потрібно терміново евакуювати.

Герміона вдихнула, намагаючись говорити спокійно.
— Все добре, — сказала вона тихо, хоча всередині відчувала, як стискається грудиною тривога. — У будь-якому разі я тебе тут не залишу.

— Я такий радий вас бачити, цілителько, — слабко усміхнувся чаклун. — Ви наче мій янгол-охоронець… моя рятівниця.

Герміона теж відповіла йому втомленою усмішкою. Від його слів у грудях щось стислося — тепло й біль водночас. Та усмішка на її обличчі згасла, щойно вона підвела очі.

Крізь дим і туман почало проступати поле бою.

Силуети, тіні… а потім — фігури в чорних мантіях, що повільно виринали з мряки.

— О, ні… — прошепотіла Герміона.

— Що там? — гукнув Мартін, намагаючись підвести голову. — Цілителько, що там?!

Герміона завмерла всім тілом. Тепер уже не було сумнівів — перед нею, серед диму й попелу, рухалися люди в чорному.

Смертежери.

— Вони йдуть сюди, — прошепотіла Герміона, складаючи рештки своїх речей назад у торбу. — Твоя паличка з собою?

— Ні… я її втратив, коли падав з мітли… — голос Мартіна тремтів.

Вона кивнула й, спантеличено забігаючи очима кругом, раптом почала голими руками згрібати землю навколо його тіла.
Мартін повертав голову в усі боки, налякано стежачи за її рухами.

— Що ви робите? — прошепотів він.

— Тихіше, — шипнула Герміона. — Нас можуть почути.

Вона копала швидко й уривчасто, притискаючи його тіло до холодної землі, намагаючись засипати зморені кроки і сховати силует. Ґрунт був липкий від болотяної вологи й важко піддавався рукам, але вона не звертала уваги на бруд, на подряпини, що линяли по долонях.

Коли її рука вже знесилено тремтіла, Мартін схопив її за зап’ястя слабкою хваткою. Він підвів голову, і в його очах блищав страх.

— Ви ж справді не лишите мене тут? Ви повернетесь, правда? — голос його тремтів від надії й жаху одночасно.

Герміона на мить замовкла, потім стиснула його руку у відповідь і сказала твердим, низьким шепотом:
— Я дістану тебе звідси — чуєш? Довірся мені.

Мартін кивнув і відпустив її руку, тяжко зітхнувши.

Герміона бачила, як його очі наповнюються слізьми, а він відвертається, аби приховати їх — чи то від болю, чи від страху перед неминучою смертю, що насувалася на них у чорних довгих мантіях. 

Закінчивши маскування, вона накидала зверху трохи гілля, шмаття й уламків, залишивши йому невеликий простір для дихання.

Вигуки та накази лунали дедалі ближче. Герміона швидко озирнулася. Поряд — мертве тіло чаклуна. Вона не вагалася: лягла поруч, накрившись ним, і стиснула зуби, намагаючись не дихати. Біль, холод, страх — усе відійшло на другий план. Зараз це був її єдиний шанс.

Вона лежала нерухомо, завмерши всім тілом.

Чула, як голоси наближаються, як важкі чоботи ступають по розкислій землі, противно чвакаючи в калюжах.

Кроки, брязкіт, короткі накази.

— Допоможіть… допоможіть… — пролунав раптом стогін.

Герміона повернула голову — і побачила смертежера, який, ледве тримаючись на ногах, тягнув руку до своїх. Фігура в чорному плащі схилилася над пораненим смертежером, який марно тягнув до неї руку.

— Благаю…

Зелена іскра спалахнула миттєво.

Авада Кедавра!

Короткий стогін — і тиша.

Герміона застигла, прикута жахом до місця.

Вони вбивають своїх… — усвідомила вона з жахом.

Фігури в мантіях повільно йшли повз, уважно вдивляючись у все довкола. Герміона затамувала подих. Неможливо було навіть поворухнутися. Сморід мертвого тіла в’їдався в ніздрі, нудота підступала до горла, а кожен удар серця лунав у скронях, мов грім. Тіло тремтіло від напруги, від безсилля — від самого усвідомлення, що її найгірше жахіття стало реальністю. 

Сім років страху, втеч, битв і надії — все зійшлося в цю мить.

Найжахливіше дежавю з усіх можливих.

Здавалося, це якийсь жорстокий жарт долі — нагадування про те, від чого вона так і не змогла втекти, що не зникло з минулого, хоч як би вона того прагнула. 

Вона чекала, доки останні постаті в чорному розтануть у тумані, і лише тоді обережно зсунула з себе мертве тіло. Повзучи по холодній землі, озираючись на всі боки, Герміона поповзла до пораненого.

Вона почала розгрібати землю, якою його засипала, відкидаючи грудки вбік, час від часу здригаючись від звуків — десь неподалік лунали накази й вигуки командування. Мартін тяжко дихав, хрипко, жадібно ковтаючи повітря, наче боявся, що воно може скінчитися. Герміона дістала паличку, провела долонею по рукаву, витерла її об спідницю своєї форми й міцно стиснула в пальцях.

— Аґваменті — прошепотіла вона, обережно підносячи потік чистої води до обличчя пораненого.

Його лице, почорніле від землі й крові, поступово очищувалося, змиваючи бруд і пил бою.

Герміона швидко озирнулася довкола.

— Ходімо, — прошепотіла. — Тут надто небезпечно.

Переконавшись, що поруч нікого немає, вона підвелася й допомогла Мартіну сісти, а потім обережно закинула його руку собі на плечі.

— Я не відчуваю ніг… я не відчуваю їх! — хрипко застогнав він, у паніці намагаючись поворухнутися.

— Все добре, — сказала Герміона твердо, хоч у голосі вчувалася втома. — Ми потім це виправимо. А зараз — треба йти. Ходімо.

Вона підвела його, підтримуючи всім тілом, і поволі рушила вперед. Ноги тремтіли, багнюка хлюпала під підошвами, а дим щипав очі. Герміона  вдивлялася в простір, шукаючи хоч щось знайоме, але після стількох вибухів будь-які орієнтири зникли — зруйновані, спалені або просто невпізнавані.

Вони йшли повільно, ледь переставляючи ноги, удвох, крок за кроком, спираючись одне на одного, крізь безкрає поле руїн — сподіваючись знайти край цього пекельного кола. Герміона намагалася не зважати на втому, на тремтіння в ногах, що зрадницьки підкошувалися під нею. Вона лише міцніше тримала Мартіна, підтримуючи його кожним своїм рухом.

І тоді Герміона нарешті побачила вдалині знайомий пагорб, і кутики її губ ледь здригнулися в подобі усмішки.

— Тримайся… ще трохи, — прошепотіла вона до нього, озираючись довкола.

Раптовий вибух змусив їх обох різко обернутися. 

Гул прокотився полем, здіймаючи в повітря хмару диму й пилу. Мартін широко розплющив очі — зіниці звузилися, рот напіввідкрився. Герміона насупила брови, не розуміючи, що сталося.

— Що таке, Мартіне? — запитала вона, нахиляючись до нього.

— З-ззаду… — пробелькотів він тремтячим голосом.

Герміона різко обернулася — різкий звук розрізав повітря десь зовсім поруч.

Вона рвонула вперед і накрила пораненого собою, притискаючи його до землі власним тілом. Холодний ґрунт вдарив у груди, подих на мить перехопило.

Рука злетіла догори майже сама — пальці судомно стиснули паличку, і простір перед ними розірвав яскравий спалах світла.

— Протеґо горрібіліс! — крикнула Герміона, заплющивши очі.

Вибухове закляття з гуркотом врізалося в щит Герміони, і хвиля енергії розлетілася довкола, розкидаючи уламки землі й каміння. 

♫

На мить усе потемніло. Повітря затремтіло від сили удару, і коли чарівний бар’єр почав гаснути, навколо залишився лише чорний дим. Герміона кашляла, не в змозі вдихнути — здавалося, дим проник навіть у легені. Очі пекло, у вухах дзвеніло, світ розпливався навколо. Вона наосліп намацала землю, торкнулася її долонями, відчуваючи, як тремтить усе тіло. Та коли нарешті розплющила очі, зрозуміла — вона жива.
Вона встигла.

Завдяки закляттю, яке колись показав професор Флітвік — Протеґо горрібіліс. Заклинання, яке вона вважала забутим.

— Мартіне… — прохрипіла вона, нахиляючись до нього.

Поранений лежав поруч, нерухомий, обличчя вкрито попелом і землею. Герміона доторкнулася до його грудей — дихав, але важко, рвано. Погляд ковзнув нижче, і вона побачила червону пляму, що швидко розросталася на його плащі. Уламок. Один із уламків вибуху влучив йому в бік. 

Герміона відчула, як кров холоне в жилах, але пальці вже тягнулися до торбини.
— Ні, ні, ні… Тільки не зараз… прошу, тримайся…— прошепотіла Герміона, тремтячими руками намагаючись зупинити кровотечу.

Вона притискала долоні до рани, не думаючи ні про біль, ні про бруд — аби тільки спинити кров, аби він не втрачав її далі. Пальці судомно потягнулися до торби — в пошуках саморобних бинтів і флаконів із потрібними зіллями. Вона швидко приклала бинт до рани й міцно притисла, та кров усе одно продовжувала просочуватися.

Поранений дивився на неї розгублено, очі повні страху й болю.

— Все буде добре, — прошепотіла вона, швидше до себе, ніж до нього. — Все буде добре… я впораюся, я все виправлю…

Вона піднесла паличку, ледве втримуючи її в трясучій руці.

— Вулнера санентур… —  тихо, майже благально шепотіла вона, знову й знову. — Вулнера санентур…

Рана почала світитися теплим світлом, але хлопець раптом здригнувся, схопив її за руку.

— Б-боляче… — хрипло сказав він.

— Зараз… зараз усе мине, — прошепотіла Герміона, дістаючи флакон із зіллям однією рукою, поки іншою тримала бинт. Та раптом Герміона відчула, як його хватка на її руці слабшає. Його пальці ковзнули вниз, а погляд — порожній, віддалений — застиг десь понад нею.

— Ні… Мартіне, будь ласка, — прошепотіла вона, схиляючись нижче.

 Вона легенько плеснула його по обличчю, намагаючись повернути до тями.

— Лишайся зі мною, чуєш? Прошу тебе, лишайся…

Відчай стискав горло. Вона озирнулася довкола, ніби сподіваючись побачити когось, хто міг би допомогти, хоча знала — нікого тут немає.

— Ну ж бо… отямся… — благала вона, не відпускаючи його руки, притискаючи долоню до рани. — Будь ласка…

Але за мить життя покинуло його очі.

Світло згасло — так тихо, що світ навіть не помітив.

Герміона застигла, вдивляючись у нерухоме обличчя. Її руки тремтіли. Вона опустила погляд — пальці були в крові, гарячій і вже липкій. Провела долонею по обличчю — і залишила червоні сліди на шкірі.

Світ стих.

Час зупинився.

І раптом усе втратило будь-який сенс.

Герміона повільно провела долонями по очах померлого, заплющуючи їх. Її пальці тремтіли. Вона підвела погляд і застигла — навколо лунали вибухи, палахкотіли пожежі, земля диміла, а небо чорніло від диму. Світ ще ніколи не здавався їй таким потворним.

Герміона  забула, чому вона тут.

 Для чого прийшла.

І навіть — хто вона така.

У цю мить вона була лише людиною — виснаженою, спустошеною, майже байдужою до того, що станеться далі.  Навіть страх притупився, залишивши після себе лише важку, глуху порожнечу.

І раптом хтось схопив її за плече. 

Герміона здригнулася й різко обернулася, вихопивши паличку. Ще мить — і закляття зірвалося б з її губ.  

— Ґрейнджер, що ви, в біса, тут робите!?

Перед нею стояв шокований чаклун — один із командирів повітряних загонів. Судячи з вигляду, він утратив свою мітлу: з голови до ніг у крові, болоті й попелі, з розтріпаним волоссям і диким блиском у переляканих очах. Герміона розгублено глянула на нього, повільно опускаючи паличку додолу.
— Командире…

— Вам тут не місце! — різко кинув він. — Негайно забирайтесь, це наказ—

Та не встиг договорити.

Позаду них прогримів вибух. 

Глухий, потужний, такий, що земля здригнулась.

За мить — крики. Справжні, пронизливі, людські — такі, від яких кров холоне в жилах. 

Герміона завмерла, її погляд розгублено блукав у димі. І лише тепер, після короткої ілюзії спокою, вона знову згадала, де знаходиться.

Посеред самісінького пекла.

— Ходімо, цілителько, — сказав хрипко командир, схопивши її під руки. — Йому вже не допоможеш! Він мертвий!

Не питаючи згоди, він грубо вчепився в її руку й потягнув уперед. Пальці зімкнулися боляче, майже до синців. Герміона брела за ним, спотикаючись об уламки, та її погляд знову й знову зривалося назад — до тіла Мартіна, яке темніло на землі серед диму й бруду.

Ні… я не можу залишити його тут.

Я обіцяла йому…

Я обіцяла, що не залишу його тут!

Вона різко зупинилася. Командир смикнув її за руку й обернувся з ривком.

— Ходімо ж! — крикнув він. — Треба забиратися, хутко!

Вона підвела на нього очі — тремтячі, але вперті. Потім озирнулася навколо, ніби знову й знову бачила те, що залишалося позаду: тіла, дим, темні плями на землі. Відчай й почуття провини стискали груди, не даючи вдихнути на повні груди.

Десь неподалік прогримів черговий вибух. Полум’я на мить осяяло його обличчя — спотворене люттю й відчаєм.

— Як ти не розумієш?! — заревів він. — Там немає кого рятувати! Вони всі мертві! Вони — мерці!

— Цього ми не знаємо! — різко відповіла Герміона, стискаючи зуби від болю — його пальці впивалися в її руку. — Відпустіть мене!

Він лише стиснув сильніше.

— Дурепа! — гаркнув він, рвучко шарпнувши її до себе. — Ти навіть не уявляєш, що вони зроблять із тобою, якщо тебе побачать!

— Пустіть мене! — вигукнула Герміона. — Мені боляче!

Вибух. Гуркіт розірвав повітря, і обидва здригнулися. Коли дим розвіявся, вони побачили: кілька фігур у чорному наближалися до них.

Повітряний загін. Смертежери.

♫

Герміона зустріла погляд командира — короткий, повний жаху.

Секунда. 

Дві.

Вона рвучко вирвала руку з його хватки, і, не давши йому й миті отямитися, вони розбіглися в різні боки — кожен, підкоряючись сліпому інстинкту виживання.

— Ти згинеш, дурепо! — долинуло ззаду неї.

Та Герміона не зважала. Вона бігла щодуху — туди, куди вели її очі й серце. Тим часом смерть дихала їй у спину, холодним, моторошним подихом.
Позаду лунали вибухи — один за одним, блискавками розривали землю поруч. Вона відчувала, як магія пульсує в повітрі, як спалахи прокочуються над головою. 

Та вона бігла. 

Вона бігла, мов загнаний звір, що відчуває на собі подих мисливців.

Смертежери  переслідували її.

Не щоб убити — якби хотіли, уже б зробили це.

Вони полювали.

І здобиччю була вона.

— Бомбарда!

Вибух розірвав повітря. Герміона відскочила, заплутавшись ногами в довгій цілительській спідниці, що лише заважала бігти. Підхопивши її однією рукою, іншою вона вхопила паличку й озирнулася через плече.

— Конфрінго! — вигукнула вона навмання, взмахунвши паличкою.

Промінь червоного світла розсік дим — і розтанув у порожнечі. У відповідь з туману долинув зловісний сміх — глухий, холодний, від якого стискалося всередині. 

Спалахи заклять розривали небо, а повітря гуло від магічної сили. Одне з проклять просвистіло зовсім поруч. Герміона різко кинулася вниз, майже впавши, ковзнувши по бруду, — ухиляючись у останню мить.

Один із літунів пронісся над нею так низько, що повітря здригнулося. Він був надто близько — так близько, що вона почула його сміх за спиною, різкий і дикий, від якого холод повз по шкірі.

— Авада…!

Вона різко розвернулась, зупинившись у повітрі, й крикнула, майже не тямлячи себе від гніву:

—  Сектумсемпра!

Закляття розсікло ніч. Літун здригнувся, і його тіло впало вниз, залишаючи за собою кривавий слід. Герміона тяжко дихала, дивлячись, як він розкинувся на землі — нерухомий, залитий власною кров’ю.

Вона підвела погляд. Решта смертежерів зависли в повітрі, приголомшено дивлячись на тіло свого товариша. Їхні чорні маски повернулися в її бік. У тиші навіть вітер, здавалося, стих.

А тоді з-за однієї маски пролунав глухий голос, немов вирок :
— Взяти її!

Герміона рвонула вперед, хапаючи ротом повітря. Та смертежери, здавалось, навмисно дали їй фору — щоб зробити полювання цікавішим. І ось смертежери з усіх боків насувалися на неї — злагоджено, хижо, немов зграя вовків, що бавиться зі своєю здобиччю, перш ніж розірвати її. 

Вона метнулась убік — закляття “Бомбарда Максіма” зірвало ґрунт поруч, обсипавши її землею. Ще один спалах — і вона ледве встигла прикритися руками. Паніка гупала в скронях, змушуючи тіло рухатись швидше, ніж дозволяв розум.
Час звузився до подиху.
До удару серця.
До подиху.

Знову вибух.

За ним ще один.

Ближче. Все ближче.

Світ перетворився на гуркіт, спалахи й біль — нічого більше не існувало.

Повітря палало, земля дрижала під ногами.

А потім — тиша.
Різка. Мертва. Неприродна.

Герміона зупинилася, захлинаючись диханням, і озирнулася. Смертежери, усі як один, зависли в повітрі — нерухомі, мов фігури на шахівниці. 

Чому вони зупинилися?
Герміона, не сповільнюючи кроку, обвела поглядом горизонт, намагаючись збагнути, що не так. І саме тоді нога ковзнула.

Що це було — корінь, камінь? Та хіба це мало бодай якесь значення? Її тіло вже втратило рівновагу, і вона впала, зісковзнувши зі схилу. Герміона котилась, зриваючи руками землю, чіпляючись за гілки, що дряпали шкіру. Бруд, сніг і кров змішалися в єдине холодне місиво. Її тіло билося об каміння, поки, нарешті, все не скінчилося. Вона лежала на дні яру, не розуміючи, чи жива.

Дихання виривалося уривками.

Повітря було гірке, мокре, живе.

І темрява. 

Вона дихала в ній.  Ховалася в ній. Вперше за весь цей час темрява була не ворогом — а порятунком.