Розділ вісімнадцятий

19 січня 2005 року

Околиці Нормандії, Північна Франція

 

Герміона різко розплющила очі, хапаючи ротом повітря.

Тіло тремтіло — і вона й сама не могла сказати, від чого більше: від холоду чи від спогадів, що ще не встигли розсипатися після сну. Здавалося, докори сумління були такими сильними, що не відпускали її навіть уночі, переслідуючи знову й знову в образах Гаррі й Рона.

Вона озирнулася довкола. Згадала, як вони майже дивом натрапили на цю хижу серед лісу, коли раптово здійнялася хуртовина. Побачивши самотню будівлю, вони не вагалися — вирішили перечекати негоду тут. Далі йти крізь заметіль було надто ризиковано.

Щойно вони зайшли всередину, Драко заснув майже миттєво — виснаження взяло своє. Вона ж лежала без сну, прислухаючись до кожного звуку, навіть до його рівного дихання. Холод повільно просочувався крізь одяг, а думка про багаття здавалася небезпечною — дим міг видати їх.

 Її весь час не полишав страх, що ось-ось хтось наздожене їх.

Але обійшлося.

Лише коли вдалося трохи зігрітися під старими ковдрами, сон нарешті здолав її. І ось вона лежала на холодній підлозі, втупившись у темну стелю, і повільно поверталася до реальності. Холод різав легені, перед очима підіймалася пара з рота. 

І лише тоді, різко сівши, вона усвідомила — Драко не було поруч.

Ох, чорт…

Чорт, чорт, чорт!

Герміона миттєво вискочила з хатини, прикриваючи очі рукою. Сонце сліпило, відбиваючись від снігу — різко й нещадно, змушуючи її примружитися.

І раптом — дзвін. 

Різкий, металевий звук лунав зовсім поруч. Герміона стрімголов кинулася на звук, дістаючи паличку на ходу. Вона влетіла до старого сараю, звідки долинав галас. Рвучко відчинила двері — й завмерла, побачивши Драко.

Він сидів на підлозі, зосереджено перебираючи інструменти навколо себе й машинально чухаючи потилицю викруткою. Коли підвів голову, рука завмерла — і він швидко відкинув інструмент убік, випередивши її реакцію.

— О… Ґрейнджер, — озвався він із ледь помітною усмішкою. — Ти вже прокинулася.

Герміона примружила очі, вдивляючись у нього з підозрою.

— Що ти робиш? 

— А на що це, по-твоєму, схоже? — спитав Драко, беручи до рук дивний молот. — Намагаюся позбутися клятих кайданів.

Що ж, цього варто було очікувати.

Герміона розслабила плечі й опустила паличку, переконавшись, що загрози немає. Драко, своєю чергою, підвівся на ноги й простягнув до неї руки, ледь кивнувши головою — мовчазний натяк був цілком зрозумілий.

— Ну? — гукнув він нетерпляче. — Я чекаю.

Вона кинула швидкий погляд на кайдани, тоді знову подивилася на Драко. Той розтягнув губи в наймилішу посмішку, на яку тільки був здатен.

Мерліне, допоможи… — подумала вона, тихо зітхнувши.

Усмішка на його обличчі повільно почала танути.

Він щось запідозрив.

— Агов, Ґрейнджер. Я тут не молодію.

— Я їх не зніматиму.

Драко кілька разів кліпнув очима, на мить втративши свою звичну впевненість.

— Перепрошую?

— Я не зніматиму з тебе кайданів, Драко.

— Не зрозумів.

Герміона лише закотила очі, не приховуючи роздратування.

— Досить валяти дурня, Мелфою. Нам час рухатися далі, — кинула вона й розвернулася до виходу.

— Агов! — долинуло позаду.

Кілька швидких кроків — і він уже перегородив їй шлях. Герміона зупинилася. Вирівняла спину. Підняла підборіддя. І з викликом зустріла його погляд, даючи зрозуміти: відступати вона не збирається.

Вона знала, що так буде. Знала, що ця розмова неминуча — і що він буде незадоволений.  

Треба було просто це… пережити.

— Ти, може, забула, — холодно мовив Драко, вказуючи рукою між ними, — але в нас була угода. І були чіткі умови.

На його обличчі не лишилося й сліду від тієї милої усмішки — лише відверте обурення й невдоволення.

— Ні, я нічого не забула, — спокійно відповіла Герміона. — Я все чудово пам’ятаю.

Його погляд посуворішав ще дужче.

— Я обіцяла дістати тебе звідти? Обіцяла. І свою частину угоди я виконала.

Вона зробила паузу.

— А щодо кайданів…

Цього разу вона всміхнулася — штучно, холодно, дивлячись йому просто в очі.

— Навіть і не мрій.

Настала тиша.

Мить.

Ще одна — напружена, тягуча.

Драко дивився на неї, не кліпаючи, щелепи напружилися, пальці мимоволі стиснулися в кайданах.

І він не витримав:

— Якого біса, Ґрейнджер?! Якого біса, я питаю?!

Герміона не змогла стримати тріумфального сміху, що піднявся десь у грудях, коли вона просто пройшла повз нього. Драко залишився стояти, приголомшений, не зводячи з неї очей.

— У нас була клята угода! — кинув він уже їй услід.

Вона різко зупинилася й озирнулася.

— За кого ти мене маєш, Мелфою? — не витримала вона. — Ти справді думав, що я звільню тебе? Та ти ж утечеш у ту ж мить і залишиш мене тут, щойно я зніму кайдани.

Драко дивився на неї з прочиненим ротом, а Герміона уважно вивчала його.

Або він і справді вірив, що вона це зробить — і тепер був шокований її підступністю. Або ж просто не очікував, що вона обіграє його раніше, ніж він встигне зробити це з нею.

У будь-якому разі на його обличчі був неприхований шок.

— Я вже казав тобі, що з віком ти знахабніла? — нарешті озвався він.

— Ага, — байдуже відгукнулася вона, згадавши щось подібне ще під час відвідин у в’язниці.

Драко невдоволено відвів погляд убік, ніби навіть дивитися на неї не хотів. Та за мить різко повернувся й мовив:

— Ну що ж… — він хитро всміхнувся. — Скажи мені ось що, Ґрейнджер.

Вона стояла зі схрещеними руками й піднятим підборіддям, немов кажучи: ану ж, здивуй мене. 

— Як, по-твоєму, я звільню твого рудого недоумка? — він демонстративно дзенькнув кайданами. — Без магії?

Герміона холодно всміхнулася — так, ніби чекала на це запитання з самого початку.

— Саме тому я, — проспівала вона, вказуючи на себе, — і йду з тобою, Мелфою.

Помітивши його відвертий шок, вона додала, вже відверто знущаючись:

— Гарно я придумала, правда ж?

Він відкрив рота, аби щось сказати, але вона не дала йому шансу.

— Я б із радістю ще послухала твої нарікання й скарги, Драко, — мовила вона, розвертаючись. — Але нам вже час іти.

На цій ноті вона розвернулася й пішла, залишивши Драко приголомшено дивитися їй услід.

— Агов! Ми ще не закінчили! — крикнув він.

— На це немає часу, Драко. Поговоримо пізніше, — кинула вона у відповідь, не озираючись.

Драко гучно фиркнув, різко видихнув — і все ж рушив за нею. Герміона саме зайшла до хатини й почала збирати свої речі, коли двері різко розчахнулися.

— Отже, ти мені відверто заявляєш, що… — почав він, — ти мене обманула?

Упс. Схоже, хтось зачепив крихке чоловіче его.

Герміона зітхнула й лише тоді повернула до нього голову.

— О, ні, я тебе не обманула, Мелфою, — спокійно відказала вона, не припиняючи складати речі. — Я лише видала бажане за дійсне.

Він сперся плечем на дверний проріз, схрестив руки й мовчки спостерігав, як вона згортає свій старий, пошарпаний спальний мішок.

— Хоча ні… — задумливо мовила вона й за мить театрально додала: — Як ти там казав? А, точно. «Брехня для твого ж блага».

Він не відповів. Навіть не кліпнув. Вочевидь, з усіх сил намагався тримати себе в руках після того, як дав волю емоціям.

 Герміона ж складала ковдри далі — так, ніби нічого й не сталося. Драко провів її поглядом, потер зап’ястки в кайданах і кинув на неї невдоволений погляд. Лише тоді він заговорив:

— До твого відома, Ґрейнджер, — сухо мовив він, — на кожного хитрого завжди знайдеться ще хитріший.

— Ти абсолютно правий, Драко, — відгукнулася вона між іншим. Потім підвела на нього очі й солодко всміхнулася. — Бо вгадай що?

 Вона витримала паузу.

 — Це, власне, ти мене цьому і навчив.

Драко лише криво всміхнувся до неї — і нічого не сказав.

Мг. Образився, — подумала вона.

Герміона відвернулася, ховаючи зловтішну усмішку.

 Так тобі й треба.

Зібравши речі, вона заходилася порпатися в цілительській торбині, зачарованій на розширення. Зрештою дістала одяг. Трансфігураційні чари зникли, і Драко знову був у тюремному вбранні — брудному, просоченому смородом. Щоб хоч трохи полегшити ситуацію для них обох, вона прихопила з собою речі Рона. З ними в руках Герміона підійшла до Драко. Він досі стояв там само, спершися плечем на дверний проріз, і мовчав.

Схоже, цього разу його слизеринська величність відступила разом зі своїми військами, аби підготуватися до наступної битви.

 Та цього разу перемога була точно за нею.

— Виграна битва, Ґрейнджер, — мовив Драко, ніби прочитавши її думки. — Це ще не виграна війна.

Вона лише всміхнулася.

— Втішай себе, як хочеш, Драко, — сказала спокійно. — А тепер вдягайся.

Вона знову вказала на одяг Рона.  Драко з огидою глянув на речі, потім — на неї.

— Мені варто питати, чиї це лахи?

— Думаю, ні, — коротко відповіла вона й вийшла надвір, залишивши його перевдягатися.

Мороз назовні одразу обпалив її обличчя. Герміона зупинилася біля хатини, ретельно прислухаючись і вдихаючи крижане повітря на повні груди.

Не минуло й кількох хвилин, як Драко вийшов назовні.

Герміона витріщилася на нього: видовище було відверто абсурдним.

Колишню аристократичність Мелфоя важко було впізнати під шаром бруду й засохлої крові, під щетиною та волоссям, що відросло за тижні полону. Він виглядав паршиво — хай навіть тримався рівно, з тією ж гордовитою поставою, ніби вона ще мала хоч якесь значення.

— Ще довго милуватимешся? — буркнув Драко, поправляючи на собі стару зимову куртку Рона. — Чи, може, нарешті підемо?

Герміона скривилася.

— Давно себе в дзеркалі бачив, Мелфою?

—  І це каже людина в одежі черниці. 

Вона вражено звернула на нього очі. 

От, негідник…

І раптом Драко простягнув руку й схопив її за рукав.

— Чорт забирай, це шамбре? — гукнув Драко, торкаючись рукава її форми й пробуючи тканину пальцями. — У спеку, мабуть, страшенно душно…

У відповідь отримав удар цілительською сумкою по плечу.

— Агов!

—Ворушися, — процідила вона крізь зуби й розлючено рушила вперед.

Драко закотив очі й пішов слідом.

Довгий час вони йшли мовчки — сніг скрипів під ногами, холод пробирав до кісток. Цього разу снігу намело значно більше, і Герміоні це здавалося зручною перевагою: їхні ранніші сліди, ймовірно, вже ховалися під новим шаром. Це могло виграти їм трохи часу.

Цікаво, що зараз відбувається в Руху Опору?

Чи їх уже шукають? Чи допитують Джіні й Невіла?..

Вона стиснула пальці в кулаки.

Хоч би їх не скривдили…

— Отже, це сталося знову, — пролунав голос Драко, безцеремонно вдершись у її думки. — Ти. Я. Одна пригода на двох. 

Герміона на мить відштовхнула тривожні думки, зосередивши погляд на Драко.

— І, як завжди, — всупереч усім можливим правилам і законам, — мовив він із легкою усмішкою. — Якщо це не кляте дежавю, то що тоді?

Герміона нічого не сказала — лише дивилася, як він ішов спиною вперед поруч із нею, не зводячи з неї погляду, ніби навмисне смакуючи цю мить.

— Ну ж бо, Ґрейнджер! Поговори зі мною.

— Нам нема про що розмовляти.

— Неправда, — скривився Драко. — Нам двом завжди було про що поговорити.

Вона кинула на нього косий погляд.

— Ну, окрім тих випадків, коли ми хотіли повбивати одне одного, звісно.

Герміона закотила очі й пройшла повз нього. Драко всміхнувся, проводжаючи її поглядом.

— Агов, я все бачив, — кинув він, вказавши на неї пальцем. — Ти майже усміхнулась. І навіть не думай цього заперечувати.

Мерліне, скільки ще там лишилось до трасгресійної зони?

Раптом він зупинився. І, вже без усмішки, з несподівано серйозним виразом обличчя, подивився на неї.

— Салазаре, це просто жах, — зітхнув він, майже з відчаєм. — Я не можу в це повірити…

Цього разу Герміона глянула на нього спантеличено. Він зробив крок ближче й зупинився між ними, надто близько, щоб це було випадково.

— Вона зникла, — сказав він тихіше. — Як таке взагалі можливо?

— Про що ти взагалі? — насупилася вона.

Він подивився на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— Хімія між нами, — він коротко вказав між ними двома. — Її більше нема. Взагалі.

Що, бляха?

Яка ще, в біса…

— Що ти верзеш? — скривилася вона. — Не було між нами ніякої… хімії.

Вона глянула на нього так, ніби він остаточно втратив глузд, і рушила далі. Драко пирхнув і пішов слідом.

— Знущаєшся? Звісно, що була!

— Ні. Не було, — відмахнулася вона, озираючись через плече.

Він раптово зупинився й театрально схопився за груди.

— Припини, Ґрейнджер. Ти розбиваєш мені серце, — мовив він, похитуючи головою.

— Не бреши, — огризнулася вона. — У тебе його нема.

Він різко обігнав її й перегородив шлях. Герміона зупинилася так само різко й підвела на нього погляд.

— Ворушися.

— Між нами точно щось було, — сказав він уже без жарту. — І ти це знаєш.

Він дивився прямо на неї. Герміона мовчала. Вона не знала, що на це відповісти.

Що між ними було насправді? Як це можна було назвати?

Партнерство?

Дружба?

Чи щось більше, ніж дружба?

Спогади мигнули, ковзаючи по його обличчю — надто швидко, надто небезпечно.

Вона зітхнула, визнаючи поразку, хоча б перед собою.

Можливо, Драко має рацію.

Адже це “щось” дійсно було…

Драко всміхнувся — переможно, але стримано. І нічого не сказав. Він був достатньо розумним, щоб вчасно зупинитись і не дражнити її далі.

Тож вони пішли поруч, мовчки, кожен занурений у власні думки.

— До речі, маю ще до тебе питання.

Мерліне… коли ти вже нарешті стулишся.

Герміона роздратовано скосилася на нього. Він нахилився трохи ближче, зазираючи їй в обличчя, ніби навмисне чекав реакції. Та, помітивши, що вона не перебиває, продовжив:

— Чому саме цілительство?

— Ти вже питав це, — сухо відказала вона.

— Питав, — погодився він. — Але ти так і не дала нормальної. Точніше — правдивої відповіді.

Герміона підвела на нього здивований погляд.

— Ти могла обрати будь-що, — продовжив він. — Бойову магію. Створення магічних боєприпасів. Роботу з рунами чи архівами…

Він зробив кілька кроків уперед — сніг хруснув під чоботами, — зневажливо змахнув рукою.

— Але замість цього ти обрала смердючі нічні горщики й той дурнуватий чепчик на голову.

Драко рушив далі, залишивши її в німому обуренні. Герміона на мить зупинилася, стискаючи пальці в кулаки, а потім пішла слідом, ледь встигаючи перебирати ногами по глибокому снігу. Вітер підхопив край її мантії, холод вдарив у щоки, але вона не зупинилася.

— Взагалі-то, — кинула вона йому в спину, намагаючись говорити рівно, — це не якийсь там чепчик! Це цілительська пов’язка! Щоб волосся не заважало працювати з пацієнтом.

— Не суть, — відрізав Драко, скривившись, і нарешті озирнувся. Його погляд був уважний, майже хижий. — Ти мені ось що скажи. Що змусило таку дівчину, як ти, вдягнути цю дурну форму й марнувати свої чари на в’язнів і вбивць на кшталт мене?

Він вимовив це спокійно, але в словах ховалася провокація. Герміона зиркнула на нього — коротко, гостро. Її кроки не сповільнилися.

— Допомагати людям, — відповіла вона без вагань. — А що ж іще?

Вона сказала це так просто, ніби мова йшла про щось очевидне. Ні пафосу, ні виправдань — лише факт.

— І це все? — кинув він.

— А що ти ще хочеш почути? — не витримала вона.

Драко не відповів одразу. Він уважно вивчав її, примруживши очі, ніби зважував щось у думках, перш ніж нарешті заговорити:

— Отже, найблискавичніша відьма свого покоління вирішила мити підлогу й збирати людей по частинах, мов пазли, — він криво всміхнувся. — Не сміши мене. Це повна маячня. Має бути щось іще.

Він мав рацію. Та вона не збиралася зізнаватися. Герміона лише мовчки всміхнулася — стримано, загадково — й знизала плечима, ніби відповідь не мала жодного значення.

Вони знову пішли мовчки, пліч-о-пліч. І кожен крок у снігу лише підсилював мовчання між ними.

— А як щодо тебе? — раптом озвалася вона, не дивлячись на нього. — Чому розвідка?

— Бо маю відповідні навички.

— Тобто ти не обирав? — перепитала вона.

Драко лише скривився — цього вистачило, щоб підтвердити її здогадку.

— Що ж, — кинула Герміона, навіть не замислюючись, наскільки це може його зачепити, — схоже, у твоєму житті геть нічого не змінилося. За тебе й далі роблять вибір.

Та він не сприйняв це близько до серця.

— Хто б казав, — усміхнувся Драко.

Його усмішка не пройшла повз її увагу.

— І як це розуміти?

— Ти впевнена, що хочеш продовжити цю розмову,  Ґрейнджер?

— Шлях довгий, — відповіла вона сухо. — Чому б і ні?

Драко всміхнувся ще ширше. О, його це справді забавляло — і Герміона це знала. Знала й те, що мала б бути розумнішою й ігнорувати його пастки. Але спокуса цікавої розмови взяла гору.

— Бачу, тобі смішно.

— О, так, — почав він. —  Ця твоя  стара-добра звичка рятувати світ. Тобі ще не набридло? 

— Ну, хтось же має це робити, — сказала вона просто.

Драко йшов поруч, уважно вивчаючи її профіль.

— За що ти так любиш цей світ, що завжди готова ризикувати власним життям? 

Вона не зупинилася, лише кинула на нього погляд через плече.

— А за що ти його так ненавидиш, що ладен дозволити іншим знищити його?

Драко раптом замислився. Вперше за всю розмову його обличчя втратило звичну іронію. Кілька митей він дивився кудись у горизонт, перш ніж заговорити.

— Знаєш, Ґрейнджер… цей твій дурний альтруїзм. Не думаю, що він колись принесе тобі перемогу.

— А що для тебе перемога? Убити якомога більше людей?

— Не загинути, — мовив він спокійно, перш ніж розвести руками, вказуючи на себе. — І лише поглянь на мене. Я ще непогано тримаюся.

Герміона пирхнула, не приховуючи розчарування.

— Наче я могла почути від тебе щось інше, — пробурмотіла вона й рушила далі.

Драко не відреагував. Лише за кілька кроків спитав:

— А що для тебе перемога, Ґрейнджер?

— Врятувати якомога більше життів, — відповіла вона без вагань.

— Але ж усіх ти все одно не врятуєш.

— Знаю, — процідила вона. — Та це краще, ніж просто стояти осторонь.

Драко тяжко зітхнув.

— Як думаєш, вони зробили б те саме для тебе? Твої Візлі… пішли б ось так за тобою?

— Я не думаю, — холодно відповіла вона. — Я це знаю, Малфою.

Брехня.

І Драко її відчув, гучно хмикнувши.

— Та ти, схоже, так не думаєш, — кинула Герміона, помітивши вираз його обличчя.

Він лише загадково знизав плечима.

— Знаєш, те, що ти називаєш когось другом, Ґрейнджер, не означає, що він готовий померти або пожертвувати чимось заради тебе.

— О, так. Це я знаю, — процідила вона з натягнутою усмішкою в його бік. — Завдяки тобі.

Він замовк на цій фразі, проводжаючи її поглядом.

— Тобі самій ще не набридло?

— Що саме? Говорити з тобою?  — спитала вона його, озирнувшись.

— Нагадувати мені весь час про те, що я зробив.

Герміона на мить замислилася.

— Хм… ні, — сказала вона,  невинно кліпаючи. — А ти що, вже втомився?

Драко нічого не відповів. Його погляд потьмянів, а риси обличчя стали жорсткими й непроникними.

— Тоді набирайся сил, Мелфою, — сказала Герміона, підійшовши впритул. Вона зупинилася так близько, що між ними не лишилося простору, і прошепотіла йому просто в обличчя: — Бо я тільки почала.

— І це кажеш мені ти? — озвався Драко, приймаючи виклик. — Та сама, що пішла проти власного загону. Порушила всі можливі правила, аби врятувати тих, кого любиш.

Вона завмерла.

В його словах було щось таке, що вдарило точніше за закляття. В очах майнуло — і серце на мить пропустило удар.

— Що таке, Ґрейнджер? — тихо спитав він, зробивши крок ближче й опинившись зовсім поруч. — Неприємне відчуття, правда? Коли тебе засуджують за «неправильний» вибір. А тепер уяви, що ти живеш із цим усе своє життя і нагадують при кожній можливості.

Драко був лютий. Герміоні здавалося, що кожне його слово тремтить від люті й невисловленого болю. Вони мовчки дивилися одне на одного, і Герміона раптом зрозуміла: вона ще довго не зможе викинути ці слова з голови.

— Злися на мене скільки тобі заманеться, Ґрейнджер, — тихо мовив він. — Але якби мені знову довелося обирати між моєю родиною і стороною «хороших хлопців»… — Драко подивився їй просто в очі. — Я знову обрав би перше. Бо мені відверто начхати на порятунок цього клятого світу, якщо тим, кого я люблю, загрожує небезпека.

І в ту ж мить Герміона усвідомила жахливу річ.

Мерліне.

Вона стала тим, кого роками засуджувала й зневажала.

Вона стала — ним.

Ця думка обпекла холодом, немов крижаний душ, змусивши її прийти до тями. І Драко це помітив. Побачив зміну в її обличчі — і тріумфально всміхнувся.

— Яка іронія долі, чи не так, Ґрейнджер? — кинув він. — Схоже, твоє «вибір є завжди, Драко» вже не таке актуальне, як колись. 

Герміона подивилася на нього так, ніби щось усередині неї щойно зламалося.

— Але не засмучуйся. Ти не одна така. Усім нам інколи доводиться ставати злодіями заради щастя близьких.

Він ковзнув по ній поглядом знизу вгору й пройшов повз.

Стати злодієм заради щастя близьких.

Ось ким вона була тепер.

Злодійкою.

А ким іще вона могла себе вважати? Рятівницею?

Це було б смішно.

Вона викрала цінного полоненого з власного загону. Загін, що бориться на боці світла. Захищає мирних проти смертежерів і всього, що вони несли за собою.

Боже… що б сказав на це Гаррі?

Чи пробачив би він мене?

Чи хоча б спробував зрозуміти?

Думки ковзнули далі — до Рона, Джіні, Невіла. І раптом Герміоні стало огидно від самої себе. Це відчуття підступало все вище, стискаючи груди, підповзаючи до горлянки важким, нудотним клубком.

— Ґрейнджер?

Вона здригнулася й підвела погляд. Драко стояв нерухомо, напружений, уважно вдивляючись у горизонт за її спиною. Герміона помітила, як його очі ледь помітно розширилися. Вона спантеличено глянула на нього — і лише тоді озирнулася.

♫

Спершу в очі вдарило небо — надто блакитне, надто яскраве, майже знущально спокійне, без жодного натяку на небезпеку. Білі хмари повільно пропливали високо над ними.

І тоді пролунав крик. Різкий, пронизливий, такий, що змусив шкіру вкритись мурашками. 

За мить — ще один. 

Вони були схожі на орлині — але надто гучні. Герміона миттєво впізнала ці крики. 

Але було вже пізно.

Спершу — були лише тіні, що ковзнули між хмарами. Ледь помітні рухи в блакиті, ніби саме небо здригнулося. Потім — зʼявилися крила. Силуети виринали з-за хмар один за одним, збираючись у навалу.

Це були гіпогрифи.
Вершники Руху Опору.

— Поглянь, Ґрейнджер, — кинув саркастично Драко. — Схоже, твої друзі за тобою вже скучили.

Герміона різко озирнулася. Вони опинилися на відкритій ділянці — вузькій галявині перед черговою смугою лісу. Поруч не було жодного дерева, жодної тіні, де можна було б сховатися.

— Треба негайно дістатися дерев, — мовив Драко. — Тут ми в них як на долоні.

Герміона знову підвела погляд до неба, намагаючись зрозуміти, чи їх уже помітили.

— А що, як ми лише ще більше привернемо їхню увагу? — видихнула вона.

— Пізно, Ґрейнджер— глухо відповів він. — Ми вже її привернули.

І в ту ж мить повітря розітнув тривожний звук — бойовий ріг, сигнал до атаки. Герміона підвела голову — й побачила вершників. Вони кружляли в небі, повільно змикаючи коло, дивлячись просто вниз.

Прямо на них.

 

Що ж, справи були не найкращі… 

— Ну що, — кинув Драко, — не передумала щодо кайданів?

— Ні, — різко відрізала вона.

— Тоді приготуйся.

— До чого?

— Бігти, — крикнув він. — Зараз!

У відповідь з неба почувся свист. Герміона різко повернула голову — і в ту ж мить побачила вогняну кулю, що летіла просто на них. Вона навіть не встигла зреагувати, коли Драко зі всієї сили схопив її за руку й рвонув убік. 

Вони кинулися бігти, ковзаючи по снігу, задихано, без жодного плану — лише вперед. Сніг чіплявся за ноги, провалювався під чоботами, сповільнюючи кожен крок. Під ним ховалися нерівності ґрунту й замерзлі грудки землі — вони раз у раз збивали ритм бігу, змушуючи їх хитатися й ледь утримувати рівновагу.

Попри виснаження, Драко був значно швидшим. Герміона ж відчувала, як сили стрімко полишають її. Пальці розтиснулися — вона випустила його руку й зупинилася. 

Драко різко загальмував, ледь не підслизнувшись на снігу.

— Ну ж бо, Ґрейнджер, — видихнув він. — Дістанемося дерев — і тоді відпочиватимеш.

— Я не можу… — задихано прошепотіла вона. Світ перед очима поплив. — Я більше не можу.

Ноги промокли від снігу. Руки пекли холодом, червоні й занімілі. Здавалося, ще мить — і вона просто впаде.

— Чорт забирай! — вилаявся Драко.

Герміона не встигла навіть усвідомити, що відбувається. Вона вже почала ставати в захисну позицію, коли він рвучко збив її з ніг, прикривши собою.

Вибух.

Їх обох відкинуло вбік. Земля здригнулася, повітря затягло димом. Герміона кашляла, намагаючись підвестися. Крізь клуби диму вона побачила Драко — той теж приходив до тями. Струснув головою, впіймав її погляд і поповз назустріч, спираючись на лікті.

Знову свист — і другий вибух ударив у землю з ще більшою силою. Герміона згорнулася, притискаючи голову до плечей і ховаючи її під руками. Вона вже вихопила паличку, коли в ту ж мить Драко опинився поруч.

— Кайдани. Зараз! — прогримів він, схопивши її за руку з паличкою.

Вона дивилася на нього, метаючи поглядом між небом і металом на його зап’ястях. 

— Або ми, або вони, Ґрейнджер. Обирай.

Ще одне вибухове закляття розірвало простір. Вершники стрімко наближалися. Ще мить — і вони будуть тут.

— Востаннє кажу, — Драко дивився їй просто в очі. — ЗНІМИ. КЛЯТІ. КАЙДАНИ. ҐРЕЙНДЖЕР. 

Крики гіпогрифів накочувалися хвилею, дедалі ближче. І тоді — сама не вірячи тому, що робить, — Герміона змахнула паличкою тремтячою рукою.

“Алогомора”.

Закляття вдарило чітко.

Метал зойкнув — глухо, натужно. Ланки здригнулися, розійшлися зі скреготом і важко впали на землю, залишивши по собі темні сліди в снігу.

На мить запала тиша.

Драко різко втягнув повітря, немов уперше за довгий час міг дихати на повні груди. Його пальці судомно здригнулися, розтиснулися — і знову стиснулися в кулак. Магія повернулася раптово, хвилею, що прокотилася крізь нього — жива, гостра, до болю знайома.

Він заплющив очі лише на мить, ніби переконуючись, що це не марево. А тоді повітря навколо нього ледь помітно здригнулося.

Герміона не встигла зреагувати: Драко вихопив у неї паличку, різко розвернувся — і змахнув нею одним широким, точним рухом.

Здалося, час уповільнився. Сніг навколо них рвонув угору, зметнувся єдиною масою, змикаючись у гігантський крижаний щит.

Глухий удар.

Вибух.

Щит здригнувся — і вистояв.

Драко вже стояв у бойовій стійці. Без вагань, без паузи. Він змахнув паличкою вдруге — і повітря вибухнуло хуртовиною. Сніжний ураган рвонув у бік вершників. Гіпогрифи з криками розліталися в різні боки, вириваючись із вихору, намагаючись втриматися в повітрі.

Герміона дивилася на це, приголомшена.

Раптом Драко схопив її за руку.

— Підйом, Ґрейнджер. Досить байдикувати! — крикнув він, перекриваючи власні чари, і рвонув її за собою.

Вона лише кивнула — і без жодних заперечень побігла слідом, не озираючись. Кілька секунд перепочинку дали Герміоні сили бігти далі. Магія ж, що повернулася до Драко, надала йому другого дихання — він рухався швидше, впевненіше, майже люто.

Гуркіт хуртовини поступово стихав. Літаючі переслідувачі могли знову їх наздогнати. 

Та фора зробила своє. 

Коли найпрудкіший гіпогриф рвонув за ними, Драко й Герміона вже стрибнули в хащі хвойного лісу й зникли в темряві між дерев.

Гіпогриф різко загальмував, здійнявши хмару снігу. Він роздратовано фиркнув, дряпаючи лапами землю, а його лютий крик луною розійшовся лісом.