Розділ двадцять шостий

30 січня 2005 року

Табір смерті «Кап-Ґрі-Не», північне узбережжя Франції

 

Герміона дивилася перед собою, впершись поглядом у стіну. Пальці машинально виводили кола на простирадлі — знову і знову, ніби це могло хоч якось впорядкувати думки.  

Вона знову згадувала минуле. Здавалося б, ці спогади мали звучати в голові м’яким, приємним відлунням…  Та замість цього залишали лише глухий біль і присмак образи. 

У кімнаті було темно. Але вона почула його одразу, щойно він увійшов.  Тяжкі кроки розкотилися підлогою, глухо відбиваючись від стін. Вона уважно слухала, вловлюючи кожен його рух.

Крок.

Ще один.

І Герміона мимоволі сильніше втиснулася в ліжко, ніби намагаючись віддалитися, розчинитися в цій темряві. 

Драко підійшов ближче і на мить зупинився. Потім повільно сів на край ліжка, прямісінько біля її ніг. Матрац прогнувся під його вагою. 

— Ґрейнджер… — тихо покликав він.

Від його голосу десь в грудях боляче вдарило, і вона ледь стримала бажання миттєво озирнутися. Та вона вперто лежала й далі, не відводячи погляду від стіни.

— Я знаю, що ти не спиш.  Досить уже вдавати.

Повільно, ніби долаючи себе, Герміона трохи повернула голову в його сторону.

 Їхні погляди зустрілися.

Місячне сяйво м’яко окреслювало Дракову постать, наполовину освітлюючи його.  Він сидів, втупившись у простір перед собою, ніби не знаходив у собі сміливості подивитися на неї. 

— Чого тобі? — зрештою не витримала вона, порушуючи тишу між ними. У її голосі досі відчувався гіркий присмак після їхньої сварки.

— Я хочу поговорити.

— Нам нема про що говорити, — кинула вона коротко, навіть не обертаючись до кінця.

— А як щодо твоїх Візлі? — ніби між іншим мовив він.

Вона завмерла, і на його губах одразу з’явилася тінь усмішки. 

Він чудово знав, що робить.

— Виникли певні труднощі, — прямо сказав Драко. — Ми втратили надто багато часу на твої пошуки.

Герміона дивилася на нього мовчки. У неї було більш ніж достатньо часу, щоб усе обдумати.  Щоб усвідомити, що з нею могло статися… якби він не встиг. Що ті чудовиська могли з нею зробити… 

Її пересмикнуло від самої думки.

Як би їй не хотілося цього визнавати… але вона була вдячна. Вдячна, що Драко прибув вчасно і—

— Радію, що ти при здоровому глузді, раз так думаєш.

Цього вистачило, щоб Герміона різко перевела на нього розлючений погляд.

— Не смій, — вона тицьнула в нього пальцем. — Не смій порпатися в моїй голові, Мелфою, — процідила крізь зуби.

Той  лише пирхнув.

— Не моя вина, що ти так гучно думаєш.

Вона звузила очі.

— І давно ти це робиш? Давно читаєш мої думки  без дозволу?

Драко мовчав якусь мить, перш ніж відповісти:

— Не думаю, що моя відповідь тобі сподобається.

— Відколи я зняла кайдани?

Мовчання.

— Ще тоді? З нашої першої зустрічі?

Знову тиша. 

Він лише ледь хитнув головою. Герміона завмерла, і в її погляді промайнув справжній жах.

— З часів… Гоґвортсу?..

Драко важко зітхнув, кинувши:

— Я ж казав, що тобі це не сподобається…

— Ти читав їх увесь цей час?!

— Ну… так, — почав він, але її розлючений погляд змусив його відвести очі. — Почитував. Час від часу.

Вона побіліла, немов смерть. І тоді Драко, озирнувшись, кинув байдуже:

— Якщо тобі стане від цього легше — у шкільні роки я робив це значно гірше. І не міг  прочитати геть усе. 

Ти мені огидний, — подумки мовила вона й відвернулася, щоб не бачити його.

Мерзотник. Який же ти мерзотник!

— Можеш сказати це вголос. Не соромся, — спокійно мовив він.

— Геть з моєї голови! — процідила вона й жбурнула в нього подушку.

Та він легко спіймав її і так само байдуже відкинув назад.

— Все, все, — Драко підняв руки в примирливому жесті. — Я цього не робитиму. Задоволена тепер?

— Ні, — різко відрізала вона. — Бо я тобі не вірю!

— Це вже твоя проблема. Не моя.

Вони замовкли.

Кожен — у своїх думках.

Та Герміона крадькома кидала швидкі погляди на його профіль у напівтемряві.

— Що тобі про них відомо? — не витримала вона.

Драко перевів на неї погляд.

— Нічого, — коротко кинув. — Поки що.

Герміона глухо пирхнула, швидше до себе.  Почувши це, він глянув на неї знизу вгору і додав:

— Але в мене є план. Забіні вже над цим працює. Тож нам із тобою лишається одне… — він ледь усміхнувся. — Вгадай що.

— Чекати, — буркнула вона невдоволено.

— Саме так, — відповів Драко, підводячись і прямуючи до підвіконня. — Нам треба чекати, Ґрейнджер.

Він зупинився біля вікна, схрестив руки й підняв погляд у небо, всіяне зорями.  Кілька секунд стояв нерухомо. І все, що бачила Герміона — це його високий, стрункий силует на тлі нічного неба і світле волосся, що вловлювало холодне місячне світло.

Такий самий красивий, як і раніше.

Якщо не ще більше… — майнуло в думках, коли вона ковзнула по ньому поглядом.

У школі він був струнким — тонким у плечах, майже крихким. Тепер усе змінилося. Камзол щільно сідав по фігурі, окреслюючи ширші плечі, чіткі лінії рук і рівну спину. Тканина натягувалася при кожному русі — не різко, а ледь помітно, видаючи силу мʼязів під нею. 

Ні, він не був таким масивним, як Мерфій. Але в ньому з’явилося щось інше… більш зріле. Щось, що змушувало дивитися на нього інакше.

Та вже за мить Герміона різко схаменулася й стиснула щелепи, збентежена власною думкою. Щойно він почав обертатися, вона швидко відвела погляд убік, не даючи йому спіймати себе на гарячому. Драко мовчки вивчав її якусь мить. Потім кинув швидкий погляд на зоряне небо, важко зітхнув і рушив геть — але цього разу вже не до неї, а до письмового столу. Свідомо зберігаючи дистанцію між ними.

Герміона, відчувши, що більше не може лежати, сперлася на лікоть і підвелася. Повільно сіла на ліжку, кутаючись у ковдру, підтягнула коліна до грудей і обійняла їх.

Її погляд ковзнув до Драко.

Той уже розвалився на стільці — витягнув довгі ноги, сперся головою на одну руку, а другою ліниво водив пальцем по запиленій поверхні столу, щось там вимальовуючи.

— Навіщо ти прийшов, якщо нічого не дізнався? — кинула вона, з ледь відчутною провокацією.

Його рука завмерла, а погляд піднявся на неї.

— Сама як думаєш? — він ледь підняв брови. — Переконатися, що ти не втекла, не встрягла в чергову самогубну авантюру і…

Пауза повисла між ними. Його погляд ковзнув по її обличчю й затримався.

— …просто перевірити, чи ти в порядку.

Та вона лише голосно пирхнула у відповідь. 

— Припини це, Мелфою, — відрізала вона, відвертаючись до вікна. — Я прекрасно знаю, що ти робиш. Ці твої методи мені добре знайомі.

— Та невже?

Вона ледь скривилася.

— Ти прийшов сюди, удаєш, що тобі не байдуже. Але це лише спосіб підібратися ближче. До мене. І до моєї голови.

— Може, я й хочу знати, що коїться в тебе в голові, — сказав Драко, не відводячи очей. — Та це не означає, що я тобі не співчуваю.

— Мені більше не потрібне твоє співчуття, Мелфою. 

Герміона не відводила погляду. Драко ж витримав його ще кілька секунд, а тоді повільно пустив очі на свої високі черевики, обриваючи цей затягнутий двобій.

— Як ти мене знайшов?.. — раптом запитала вона. Навіть для неї це виявилося неочікуваним.

Драко глянув на неї, нарешті відірвавши погляд від своїх чобіт.

— Яка вже різниця? — коротко кинув. — Знайшов — і добре.

Тиша. 

Довга і напружена тиша. 

І тоді Драко знову подивився на неї і все ж мовив:

— Це було не складно. Ти зникла. Зовсім сама, без документів… та ще й із краденою паличкою. 

Він навмисно витримав паузу, дивлячись на неї.

— Моєю паличкою.

На мить Герміона заплющила очі.

Та трофейна паличка…

Яку, як виявилося, дав їй він. Ще тоді — на полі бою.

— До того ж, місцеві тільки й говорили про облаву, — кинув він ніби між іншим, — а в цих околицях лише один табір смерті.  Тож неважко було здогадатися, де саме тебе тримають.

— Отже… твоя паличка знову в тебе? — тихо запитала вона.

— Так, у мене, — відрізав Драко. — У нас, у смертежерів, палички під суворим контролем, усе в реєстрі… Тож ця одразу пішла як крадена. Ну і, звісно, сова від місцевого коменданта довго не забарилася — швидко прилетіла заявити про «злочин». Забіні знадобилося лише кілька годин і хабарів, щоб повернути її.

— Зрозуміло, — тихо сказала вона.

Драко повернув до неї голову і криво всміхнувся.

— Схоже, ти знову мене переграла.

 Вона лише злегка звела брови.

— Паличка, — уточнив він. — Я думав, ти давно її віддала своїм або ж позбулася. А вона весь цей час була в тебе…

Герміона вивчала його якусь мить, перш ніж відповісти:

— Це мій трофей. Чому я мала комусь її віддавати чи про неї розповідати?

Драко тихо всміхнувся.

— Розумно.

— А як щодо долі моєї палички? — запитала вона. — Коли я її отримаю?

Драко глянув на неї. Навіть у напівтемряві, під холодним місячним світлом, вона була впевнена — він дивиться на неї з відвертим здивуванням від її зухвалості.

— Після всього, що ти накоїла і наговорила мені? — холодно відповів він. — Навіть не мрій.

— Я накоїла? — вона глухо фиркнула, кинула на нього розлючений погляд. 

Та він і не думав заперечувати.  Лише мовчки дивився на неї, всім своїм виглядом ніби відповідаючи: Так, ти.

Герміона не витримала. Насупила брови й роздратовано відкинулася назад на ліжко, різко накриваючись ковдрою й відводячи погляд — куди завгодно, тільки не на нього. 

І раптом —

— Твоя правда… я не мав цього робити, — тихо пролунало від нього.

Хоч і неохоче, та все ж таки вона  звернула здивований погляд.

— Я не мав залишати тебе саму… Було наївно з мого боку навіть подумати, що ти справді сидітимеш, склавши руки. Я ж, як ідіот, понадіявся на твій інтелект. І це була моя головна помилка.

Цього разу Герміона різко схопила подушку й жбурнула в нього. Він легко спіймав її — і лише всміхнувся. Але вона дивилася на нього з такою люттю, що ця усмішка нічого не важила.

Вловивши її настрій, він усе ж посерйознішав.

— Навіщо ти втекла? — прямо запитав Драко. — Чим ти тільки думала?

Його голос аж надто спокійний.

Краще б він кричав. 

Лютував, як минулого разу. Погрожував. 

Але цей рівний, стриманий тон лякав її більше, аніж будь-який крик. Вона не знала, як реагувати. І чого чекати від такого Драко.

— Я просто не могла більше сидіти в чотирьох стінах… — тихо зізналася вона. — У мене дах почав їхати — від думок, від спогадів… від усього, що я втратила.

Драко ледь повернув голову в її бік.

— Я не збиралася робити нічого дурного. Не планувала вирушати самій на пошуки чи… щось таке. Я просто… хотіла вийти назовні і повернутися до вашого приходу

Вона почула його зітхання. Але він знову нічого не сказав. Схоже, не хотів витрачати сили на чергові пояснення — наскільки це було нерозумно. І як він її попереджав.

Герміона відчула, як у грудях повільно осідає провина. 

Дарма я втнула таку дурість.  

Треба було просто сидіти й чекати.  

Як він і казав.

Цього всього можна було уникнути…

І раптом ще одна думка змусила Герміону підвести на нього погляд.

— Що буде з ними? — раптом запитала вона, порушуючи тишу.

— Я ж казав, що поки нічого не знаю, — глухо озвався Драко, досі ховаючи лице в долоні. У його поставі читалася щира втома.

— Не з Візлі, — тихо додала вона, киваючи в бік вікна. — З полоненими.

Драко прибрав руку від обличчя й поклав її на стіл. Прослідкував за її поглядом і коротко постукав пальцями по стільниці.

— А сама як думаєш? — байдуже кинув він. — Катуватиму, ґвалтуватиму і моритиму голодом… перш ніж спалю живцем чи повідрубую їм усім голови.

Герміона різко глянула на нього, спантеличена.

— Хіба не це роблять чудовиська? — додав він, повторюючи її ж словами.

Схоже, мої слова справді зачепили його за живе.

Та Герміона не збиралася забирати їх назад. Те, що він урятував її — не означало, що вона готова виправдати всі його гріхи. І все ж… хоч вона не мала жодного уявлення, що насправді задумав Драко. Але тонка нитка надії вперто тягнулася крізь усе це, шепочучи, що він не зробить нічого з переліченого.

Принаймні… не говорив би про це так легко.

Так, Драко був жорстоким. 

Але ж не божевільним.

Принаймні… так їй хотілося вірити.

Герміона зітхнула й повільно лягла на бік, намагаючись заснути. Краєм ока вона бачила, як Драко сидить за столом, мовчки крутячи в руках паличку, заглиблений у свої думки.

— Здається, я вже бачила її раніше, — мовила Герміона, покосившись на паличку в його руках. — Та досі не можу пригадати, де саме.

Драко глянув на неї, не припиняючи крутити чарівну паличку в пальцях.

— Чия вона?

Його пальці на мить завмерли, перш ніж знову почати повільно обертати її.

— Снейпова, — відрізав нарешті.

Герміона здивовано звела брови — вона явно не очікувала такої відповіді.

— Забрав, коли знайшов його тіло. У Гоґвортсі… — він замовк на секунду. — Снейп не любив, коли речі… чи учні… втрачали свій потенціал. Тож я вирішив, що краще вона буде в мене, ніж гнити під землею.

Герміона мимоволі уявила цю картину — і їй стало не по собі.

Вона пам’ятала той день.

І пам’ятала смерть Снейпа. Його погляд, що гаснув просто на очах. І той момент, коли Гаррі встиг зібрати його сльози — його останній спогад, зміст якого так і лишився для неї таємницею.

— Мені прикро, — тихо сказала вона.

Драко важко зітхнув.

— Не треба цього, добре? — холодно відказав він. — Можеш не видавлювати з себе кляте співчуття з ввічливості. Я давно вже не хлопчик, Ґрейнджер.

Вона хотіла заперечити,  але змовчала.

Дивно. Хіба не мало бути навпаки?

Хіба не я маю злитися на нього?

— Ти знав, що він був подвійним агентом? — раптом запитала вона.

Драко глянув на неї.

— Він був на нашому боці. Увесь цей час.

— Знаю, — тихо мовив Драко. 

Вона здивовано глянула на нього.

— І що він був Напівкровним Принцом? Ти це теж знав?

Драко перевів на неї втомлений, майже байдужий погляд — і вона все зрозуміла.

— Ти весь час знав… і нічого не сказав мені.

— Бо я дав йому слово не виказувати його, — спокійно відповів він. — І мав його дотримати.

— Але ж… — вона вражено дивилася на нього. — Ті книги, які ти мені приніс…

Драко важко зітхнув, на мить заплющивши очі, ніби збирався з думками.

— Я ходив на додаткові заняття з оклюменції й легіліменції. Не хотів, але мати наполягла, — кинув він коротко. — І якось… я знайшов їх у його кабінеті. І… зробив тобі копії.

Він помітив її питальний погляд і ледь помітно скривив губи.

— Те, що я дав слово не виказувати Снейпа, не означає, що я не міг… допомогти тобі дійти до цього самій.

На мить він замовк.

— До того ж… мені було цікаво спостерігати за тобою. За тим, як ти майже виходила на його слід… а потім чомусь збивалася й звертала не туди.

Герміона лежала, спершись на лікоть, і дивилася прямо на нього. З кожним його словом її погляд ставав суворішим. 

— І ти… знаючи про Снейпа… усе, що він робив… роками… — вона говорила повільно, ніби сама не вірила в це. — Ти все одно став на бік Волдеморта? 

Драко важко зітхнув.

— Добре. Зіграємо в цю гру разом, — сказав він, навмисно копіюючи її інтонацію. — Серйозно, Ґрейнджер? Ти обрала бік Мелфоя. Смертежера. І це після всього, чим пожертвував Поттер?

— Не смій цього робити.

— Чого? Згадувати його ім’я?

— Порівнювати нас. Бо ми з тобою — різні.

— І в чому ж різниця? — спокійно запитав він. — Я став на бік чудовиська, щоб уберегти своїх близьких. Ти? Зробила майже те саме, щоб врятувати своїх.

— Якби я знала, хто ти насправді… я б ніколи тебе не звільнила.

Тоді Драко повільно нахилив голову, вдивляючись у неї ще пильніше.

— І ти справді в це віриш, Ґрейнджер? — він пирхнув, гірко всміхнувшись. — Кого ти зараз обманюєш? Мене чи саму себе?

Її холодний погляд не відривався від нього.

— Я бачив тебе тієї ночі. Ти була у відчаї… і в гніві. Бо тим, кого ти так любиш, загрожувала небезпека. Смерть. І вона досі їм загрожує, — мовив Драко, ніби намагаючись достукатися.

Нахилившись уперед, він зчепив руки в замок і глянув на неї.

— У ту мить ти була готова на будь-що, аби тільки повернути свого рудого дурня. То скажи мені… що в біса змінилося?

— Ти. Те, ким ти є, — змінилося, Драко. Звільнити полоненого — це один злочин. Але звільнити командувача. Ворожого командувача…

— Який готовий зробити для тебе більше, ніж твій власний командувач, — нагадав Драко. — Раптом ти забула.

Геть обеззброєна, вона розгублено дивилася на нього.  Адже в глибині душі знала — так воно і є… 

Драко мовчки вивчав її ще якусь мить. Потім повільно випростався, сперся ліктем на спинку стільця й закинув ногу на ногу.

— Вважай, я зробив тобі послугу, не сказавши про своє звання. Тож можеш, як і завжди, спихнути всю провини на мене — і далі спати з чистою совістю.

— Не спати мені з чистою совістю, Драко. Я вже сім років не можу спати. Бо моя совість щодня гризе мене зсередини за те, що я зробила тоді в Гоґвортсі!

Цього разу Драко лише мовчки зітхнув і відвернув погляд, визнаючи поразку. 

Обидва сиділи в темряві, поринуті у свої думки.

— Пам’ятаєш січень? Тоді, коли ми припинили спілкуватися, — раптом запитав він, розрізаючи тишу.

Герміона неохоче глянула на нього.  Та все ж кивнула, змусивши себе повернутися думками до тих днів.

— Ти, мабуть, і досі думаєш, що я просто використав тебе. Що ти перестала бути мені потрібною… і я без вагань викинув тебе зі свого життя, — він на мить замовк. — Але це не так.

Він підняв на неї погляд.

— Це Снейп змусив мене. Він наказав припинити все це і дати тобі спокій. І я пообіцяв йому триматися якомога далі від тебе.

Герміона різко глянула на нього, здивована. 

— Чому?

— Бо він вважав, що одного дня я тебе погублю, — ледь чутно мовив він. — Зруйную твоє життя…

Його голос став майже глухим. Драко сперся підборіддям на пальці, дивлячись у порожнечу перед собою — так, ніби в ту мить був десь зовсім не тут.

— І лиш поглянь на нас тепер… — Драко недбало повів рукою між ними. — Снейп виявився правий. Як і завжди, — тихо додав він. — Бо саме це я і зробив. Хіба ні?

Напружена тиша заповнила кімнату. Герміоні ця мовчанка давалася непросто. Надто важко. Та вона все ж змусила себе опанувати емоції й не дати їм вирватися назовні. А може… Вона просто була настільки виснажена, що сліз більше не залишилося.  Ні однієї. Усі вони були вже виплакані.

— Знаю, ти мені не повіриш, — продовжив він. — Але я все одно скажу це.

— Драко… — тихо покликала вона, намагаючись його зупинити.

— Я ніколи не хотів тебе скривдити, Ґрейнджер.

— Ні тоді. У Гоґвортсі. Ні зараз.

І щось у ній хитнулося — той уявний контроль, який вона так довго тримала.  І справді намагалася втримати. Він почав зникати.

Та все ж… ти це зробив, — її голос зірвався на хрип.

— Так, — тихо мовив він. — Зробив.

Обидва затихли, даючі тиші знову заповнити цю порожнечу між ними.

— Чому ти не сказав мені?.. — нарешті спитала вона. — Чому не сказав, що ти лорд-командувач?

— Салазаре, ти справді не розумієш? 

— Ні. Не розумію. Єдине логічне пояснення — Стерджис. Він не мав цього знати… інакше—

 

— Ні, річ не в ньому, — сказав він. — І ні. Це не через якийсь підступний план чи ґрець зна що ти там собі придумала.

— А в чому ж тоді?

— У тобі, — кинув він, дивлячись їй просто в очі. — Я не хотів, щоб ти побачила мене… — його погляд ковзнув по формі, і в ньому промайнула відверта огида. — Таким.

Слова зависли між ними.

— Я думав… краще помру… і залишуся для тебе тим, ким був колись… ніж ти будеш пам’ятати мене як свого заклятого ворога.

Він втомлено провів рукою по обличчю.

— Я лише хотів… хоча б на якийсь час… просто побути з тобою, — тихіше додав він. — Як колись. У Гоґвортсі. Коли не було жодних сторін. Не було війни.

Герміона ковзнула поглядом по ньому, коли він тихо додав:

— Були лише ти і я.

В очах Герміони щось здригнулося — і вже за секунду вони зрадницьки почервоніли. Вона поспіхом відвела погляд, але сльоза все одно ковзнула щокою.

— Що ж… — тихо сказала вона, прибираючи рукою зрадливу сльозу. — У тебе це вийшло. Хоч і ненадовго.

Раптом він підвівся й неквапливо підійшов до неї. Його кроки відлунювали у напруженій тиші кімнати. Драко зупинився зовсім поруч, біля ліжка, і Герміона підняла на нього погляд, дивлячись знизу вгору.

— Я не прошу в тебе пробачення, — майже пошепки сказав він. — Це вже нічого не змінить. Ми обидва це знаємо. І взагалі… просити про таке було б просто жорстоко.

Герміона повільно кивнула, мовчки погоджуючись з його словами.

— Єдине, про що я тебе прошу… — його голос став твердішим. — Взяти під контроль свої емоції. Хоча б на якийсь час. 

Її бурштинові очі зустрілися з його срібними, коли той …:

— Дай мені можливість допомогти тобі, Ґрейнджер. А далі… можеш проклинати й ненавидіти скільки завгодно. Але спершу ми маємо довести все до кінця, — його погляд став пильнішим. — Тобі це під силу?

Вона ковтнула, ніби намагаючись проштовхнути клубок, що застряг у горлі після його слів. Та все ж мовила:

— Так… думаю, я зможу.

— Добре, — коротко відповів він. — Принаймні, ми хоч у чомусь дійшли згоди.

Герміона не витримала його погляду. Лише пробурмотіла щось про втому й те, що хоче спати, аби лише щось сказати. А тоді швидко перевернулася на інший бік, натягнувши ковдру майже до підборіддя.

Вона почула його зітхання.

Потім — тихі кроки.

Скрип дверей.

І те, як він тихо зачинив їх за собою.

І пішов.

Герміона ще довго лежала, вдивляючись у темряву. Прокручувала всі його слова. Звісно згадувала Гоґвортс. І їх двох — тих, ким вони колись були… і ким уже ніколи не стануть.

Зрештою, виснажена власними думками, провалилася в сон.

 

— • —

 

Наступного дня

 

Голоси за дверима були першим, що Герміона почула, щойно вона розплющила очі. Спершу вона навіть не ворухнулася. Лежала, втупившись у стелю, намагаючись зрозуміти, чи це їй сниться, чи хтось справді говорить просто за її дверима.

Голоси були знайомі.

Надто знайомі.

Вона повільно сіла на ліжку, відкинула ковдру й, намагаючись не рипнути підлогою, рушила до дверей.

Завмерла за крок від них і прислухалася.

— Впевнений, що це спрацює? — почувся приглушений голос Блейза.

Потім — голос Драко. 

— З ним? Звісно, спрацює. Він ще той придурок, Забіні.

Знову тиша.

Про кого це вони? 

Герміона затамувала подих і мимоволі нахилилася ближче до дверей, намагаючись краще розчути.

 Коли раптом—

— Ґрейнджер, — голос Драко пролунав так близько, ніби він стояв просто по той бік дверей. — Досить підслуховувати. Відчиняй двері.

Вона здригнулася так різко, що ледь не перечепилася об власну ногу.

— Чорт забирай… — прошипіла вона крізь зуби.

Як він дізнався?

Герміона заплющила очі, повільно видихнула, намагаючись зібрати залишки гідності, і все ж відчинила.  Драко стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях. Він ледь нахилив голову, розглядаючи її, ніби щойно спіймав на гарячому — і це його щиро тішило.  

— І що за дурна звичка? — спитав він, ковзнувши по ній поглядом.

Обличчя Герміони миттєво спалахнуло. Вона раптом не знала, куди подіти очі. Лише тепер помітила, що поруч стояв Блейз — із підносом в одній руці й тонкою цигаркою в іншій. Дим ліниво підіймався вгору, розчиняючись у холодному повітрі коридору.

— Так і стоятимеш тут? — спитав нарешті Драко. — Чи, може, нарешті даси нам пройти?

Герміона розгублено відступила вбік і Драко увійшов першим. Блейз зайшов слідом, поставив піднос на стіл, загасив цигарку об маленьку металеву попільничку, що стояла на столі, і жестом запросив її сісти.

— Сідай, поїж.

— Я не голодна, — сказала Герміона, переводячи погляд із нього на Драко.

Блейз глянув на Драко, ніби шукаючи підтримки. Той стояв біля стіни зі схрещеними руками й дивився на Герміону так, наче вже знав наперед кожне її заперечення.

Вона прекрасно розуміла: вони прийшли не просто так.

Вони щось знали.

— Є якісь новини? — нарешті спитала вона.

— Так, є. 

Герміона напружилася в очікуванні.

— Та вгадай що? 

Драко красномовно кивнув на тарілку на столі. І Герміона розчаровано видихнула й рушила до столу. Дорогою Блейз устиг простягнути їй виделку. Вона вихопила її з його рук трохи різкіше, ніж потрібно, гучно всілася за стіл і майже з викликом встромила виделку в шматок м’яса. Потім підвела очі на Драко. Той терпляче чекав, коли вона нарешті почне їсти. Зітхнувши, вона відкусила шматок — не зводячи з нього погляду.

— Молодчина, — сказав він. — Дав би тобі кубик цукру, та сьогодні не маю при собі. Тому спробуй запам’ятати цей логічний ланцюжок без винагороди.

Герміона кинула на нього роздратований погляд. Драко лише всміхнувся, ніби нічого не сталося. Схоже, саме це й означало — “взяти свої почуття під контроль і дозволити допомогти собі.” 

Та Герміона все одно не втрачала пильності.  Її погляд знову вп’явся в нього.  Драко витримав його без жодного зусилля, навіть не кліпнувши, і в його очах на мить майнула ледь вловима іронія.

Блейз прочистив горло, порушивши їхню мовчазну гру в дивоглядки.

— Ми тут дещо винюхали, — сказав він, відштовхнувшись від стіни і зробивши крок ближче до столу.

Герміона одразу ж повернулася до нього.

— Правда?

— Так, — Блейз сперся стегном об край столу. — Але спершу ми хотіли запитати тебе… чи тобі щось відомо про контрабанду у вашому таборі.

Герміона злегка нахмурилася.

— Контрабанду?

— Щось, що… — він зробив паузу, глянувши на Драко, — могло б належати, припустимо… смертежерам.

Виделка завмерла в її руці.

Прямо в повітрі.

Вона не одразу відповіла. Лише повільно повернула голову до Драко.

— Наприклад?

Драко знизав плечима.

— Та що завгодно. Мітли. Палички. Захисні обладунки.

— Ну, звісно, у нас є чимало трофеїв…

— Ні-ні, Герміоно, — перебив Блейз м’якше. — Мова не про трофеї чи дрібні крадіжки. Нам треба щось суттєве. У великій кількості.

Він узяв глечик із підноса й налив їй у келих щось помаранчеве. Здається, якийсь сік. Погляд зупинився на помаранчевій рідині.  Герміона простежила за його рукою.  Знову — на келих. 

І завмерла.

У пам’яті спалахнула скриня. Темне дерево. Десятки маленьких пляшечок. І знак на них — череп зі змією, що виповзала з рота.

— Зілля, — тихо мовила вона.

— Розслабся, Ґрейнджер, — пробурмотів Драко. — Це лише апельсиновий сік.

— Ні, — вона похитала головою. — Я бачила зілля. Цілі скрині з зіллям на складі. 

Драко вмить перестав усміхатися, а Блейз завмер із глечиком у руці.

— Продовжуй, — сказав той.

І Герміона розповіла. Про ніч, коли вони з Луною проникли до Сховища артефактів, щоб дістати Сльози Фенікса для Рона. Про скрині. Про дивні пляшечки. І про те, що старший цілитель не надавав до них доступу — за наказом не кого іншого, як Подмора.

Коли вона закінчила, Блейз повільно видихнув.

— Чорт забирай… — він кинув короткий погляд на Драко. — Схоже, це правда. Лестранж дійсно має якісь мутки з Рухом Опору.

— Що? —  спантеличено кліпає Герміона.

— Пам’ятаєш записку, яку я витягнув із голови вашого хлопця? Ну, того, що… — Блейз провів великим пальцем по шиї, натякаючи на безголового вершника.

— Забудеш таке…, — напружено мовила Герміона.

— Так ось, — почав Блейз, — у ній Лестранж дякував Стерджисові за співпрацю і… казав, що на нього завжди можна покластися. Він, звісно, подякував і за… полонених. Обіцяв за них… скільки, Драко?

— «Як і завжди — одна скриня за кожного», — процитував Драко, діставши записку з кишені.  А потім глянув на них обох. — Та, схоже, ми вже знаємо, що це за скриньки. В них наші зілля.

Блейз кивнув і перевів погляд на Герміону.  Та повільно підвелася, не зводячи очей із записки в руках Драко. Він вальяжно підвівся й простягнув їй вкритий кровʼю пергамент. Герміона ковзнула поглядом по рядках. Раз. Другий. І справді… усе сходилося. Та повірити в це було значно важче, ніж просто прочитати.

— Та ну… бути цього не може… — випалила вона.

— Ще й як може, Герміоно, — сказав Блейз, кивнувши на записку. — І до того ж, не схоже, що це їхня перша здибанка.

Герміона відклала пергамент на стіл і витріщилася на нього, а потім на Драко.

— Ні. Це якась маячня.

— Я теж так спершу подумав, — спокійно мовив Драко, знімаючи невидимі ворсинки зі свого камзола.  Потім він глянув на Герміону. — Але потім у нас з’явилася наводка від надійного інформатора. І він підтверджує цю теорію, — додав він. — Тож не така вже й маячня.

— Але… — вона розгублено потерла лоба. — Але навіщо йому таке робити?

— Певне, мав причини, — сказав Блейз. — Та це вже не має значення. Бо поки що ми маємо справу не з ним, а з Родольфусом.

Герміона повільно кивнула, досі приголомшена цим відкриттям.

— Ми хочемо навідатися до нього в гарнізон, — сказав Блейз. — І перевірити твоїх Візлі.

Герміона вдячно кивнула йому, і він, нахилившись, легенько стиснув її руку. Коли Драко прочистив горло, Блейз повільно відпустив її.

— Але вони під більшим захистом, ніж ми сподівалися, — сказав Драко. — Лестранж тримає їх не гірше, ніж твій Рух Опору тримав мене. Тому дістатися до них буде не так просто.

— Але ж це можливо? — питає тихо Герміона.

Драко мовчав кілька секунд, не зводячи з неї погляду.

— Так… думаю, можливо, — нарешті сказав він спокійно. — Принаймні, ми спробуємо.

— І що ви задумали? Як переконаєте його віддати Рона та інших?.. — Герміона на мить запнулася. — Якщо з ними все добре, звісно.

— О, у нас є перевірений спосіб, — Драко скосив погляд на Блейза, кутики губ повільно піднялися. — Так, Забіні?

Блейз відкинувся на спинку стільця, ліниво всміхнувшись.

— О так. Метод хоч і старий… але надійний. Як швейцарський годинник.

Герміона з підозрою звела брови до них двох.

— І що ж це?

— Шантаж, — озвалися вони водночас.

Герміона витріщилася на них.

— Завдяки тобі ми переконалися, що Лестранж ще той щур, — Блейз хмикнув. — Тож це лише питання часу, коли ми знайдемо докази і нарешті візьмемо його за яйця! Готовий закластися, він сам віддасть твоїх Візлі. Аби тільки ми відчепилися від нього.

— Звучить як план, — тихо мовила вона, хоча сумнів усе ще читався в її очах.  — Але я досі не можу повірити, що Подмор мав справу зі смертежерами. Він може й виродок, але точно не зрадник. Він щиро відданий Руху Опору.

Блейз знизав плечима.

— На війні всяке буває, Герміоно. — Він кивнув у бік Драко. — Ось, наприклад, Мелфой. Якось ми опинилися в повній дупі — в Дюнкерку. Французи загнали нас у кільце… Присягаюся, я був певен, що ми всі там і здохнемо. Але Драко вирішив інакше. Пішов до їхнього головного, обміняв наші смертежерські мітли на їжу й воду. І, до речі, командирчик по той бік не дуже й пручався. Правда ж?

Той лише скинув плечима, ніби це було очевидно.

Ненадовго запала тиша.

— Але справді, — раптом додав Блейз, нахиливши голову. — Навіщо Подмору стільки зілля, якщо він не дає його своїм людям? Він що, сам його потайки випиває? Якась хвороба чи..

— Ні, — тихо сказала Герміона. — Він використовує його для допитів полонених.

Блейз скривився, зморщивши ніс. Потім Драко глянув на нього і коротко пояснив:

— Спершу катує. Потім зцілює. І так по колу… поки не заговориш.

Блейз кивнув, розуміння промайнуло в очах… і так само швидко зникло. Він знову насупився.

— Навіщо ж переводити зілля, — пробурмотів він, — коли можна просто використати легіліменцію?

Драко ледь усміхнувся.

— Тому що ножі значно переконливіші, Забіні, — спокійно відповів Драко.

— Та ну… це ж брудно.

— Їх завжди можна почистити.

— Та воно ж смердить, як на скотобійні.

— На смак і колір, як то кажуть…

— Слухай, а як щодо підвішування? — Блейз нахилив голову, ніби справді обдумував варіант.

Драко закотив очі.

— Припини. Це довго і нудно. Є значно ефективніші способи.

— Наприклад?

— Кастрація.

— Мм. А це, до речі дуже…

— Може, вже досить?! — роздратовано кинула Герміона й різко вдарила виделкою об тарілку.

Дзвін розлетівся по кімнаті і вони обидва витріщилися на неї. Та стискала виделку в руці, дивлячись на них так, ніби готова була кинути її в когось із них.

— Вам більше нема про що говорити?

Вони переглянулися між собою.

— Смачного, — невинно мовив Драко, всміхаючись.

Блейз відвернувся, намагаючись приховати усмішку, але тихе пирхання все одно видало його. 

Герміона тяжко зітхнула й перевела очі назад до Драко.

— Слухаю, — сказав він, спіймавши її погляд.

— Добре, — вона зітхнула. — Припустимо, ця співпраця вигідна Подмору. Але Лестранжу вона навіщо? Що він із цього має?

— Це ми й намагаємось з’ясувати, — відповів Блейз. —Та  поки що є лише теорії.

— Наприклад?

— Наприклад, позбутися мене, — спокійно сказав Драко.

Герміона здивовано кліпнула.

— І навіщо?

— Щоб зайняти моє місце. Я давно йому як кістка в горлі.

Він трохи нахилився вперед, голос став тихішим.

— Сама поглянь, — він почав загинати пальці. — Моїх людей заганяють у пастку. Забіні зникає, і я змушений з’явитися, щоб знайти його… Потім починається повна дупа: підкріплення руху ворога, поранення, полон. Усе аж надто гладко. І зручно.

Герміона задумалась… але раптом щось клацнуло.

— Стривай. То ти шукав його? — вона вказала на Блейза. — Тоді, коли ми зустрілися? 

Драко відкрив рот, але не встиг нічого сказати.

—Ви тоді зустрілися? — Блейз різко повернувся до нього. — Ти мені не казав.

Драко на мить розгубився, переводячи погляд з одного на іншу.

— Салазаре, я що, маю вам про кожен свій крок звітувати? — Драко насупив брови й схрестив руки на грудях, ніби відгороджуючись. — Не розповів — значить, так було потрібно.

Блейз пирхнув, відводячи погляд, але ця “німа образа” читалася надто явно. Драко скоса глянув на нього. Герміона переводила погляд з одного на іншого… і мимоволі відзначила, що спостерігати за ними було напрочуд цікаво.

— Як це взагалі сталося? — раптом спитала вона, дивлячись на обох.

— Що саме? — спитав Блейз, дістаючи цигарку з портсигара й зиркнувши на неї з-під вій.

— Ви двоє, — вона вказала на них виделкою. — У Гоґвортсі ви ж один одного терпіти не могли.

Вони знову перезирнулися. Драко вже відкрив рота, щоб щось сказати, коли Блейз зупинив його рухом руки.

— Дож-жволь мені, — мовив він нерозбірливо, затиснувши цигарку в зубах, і клацнув пальцями, ніби запальничкою. Кінчик цигарки спалахнув і затлів.

— Усі ми рано чи пізно стаємо на хибний шлях, Герміоно, — протягнув Блейз, скоса глянувши на Драко. — І цей, зізнаюся, один із них.

Той у відповідь звузив очі.

— Що ти верзеш, Забіні? — роздратовано кинув він. — Якби не я, ти б давно вже здох в Азкабані.

— Та хай би так, — фиркнув Блейз, повільно затягуючись. — Принаймні я б нарешті відпочив. Від війни, обов’язків… і від тебе.

Драко пирхнув.

— А може, це я нарешті відпочив би від твого постійного скиглення.

— Неправда, — відмахнувся Блейз. — Ти без мене й кроку зробити не можеш. Забіні те, Забіні — се. “Забіні, де мої мапи?” “Забіні, накажи їм сідлати тестрала.” “Забіні, нехай вони розсідлають тестрала…”

Блейз нервово розмахнув цигаркою перш ніж ткнув нею в бік Драко.

— Слухай, ти мене вже реально задовбав, старий. Мені конче потрібна відпустка. Десь в Італії. Біля моря… і з нормальною, чорт забирай, виноробнею під боком.

— Забіні, якщо тобі так погано зі мною і так добре з Лестранжем, — холодно кинув Мелфой, — то навіщо ти мене так завзято шукав?

Блейз роздратовано пирхнув.

— Це називається дружба, придурку. Чув колись про таке?

Весь цей час Герміона мовчки пережовувала їжу, переводячи погляд то на одного, то на другого, водночас прокручуючи в голові почуте — про Лестранжа, Стерджеса, скриньки із зіллями.

І раптом її наче вдарило.

Виделка різко вдарила об тарілку, вона мало не випустила її з рук. Герміона різко підняла голову, широко розплющивши очі:

— А може…  він на нашому боці? 

Блейз і Драко нарешті стулилися і переглянулися між собою.

— Лестранж, — додала вона. — Може, він подвійний агент?

Та вони у відповідь лише скривилися і хитнули головами. Герміона розчаровано привідкрила рота.

— Але… чому ви так впевнені?

— Бо ми  добре його знаємо, — буркнув Драко.

— І до того ж він справжній маніяк, — додав Блейз, дивлячись на неї уважніше. — Повір, ти не хотіла б, щоб він був на вашому боці.

Герміона повільно кивнула.

— Добре. Вам видніше.

І вона опустила погляд у тарілку, задумливо водячи виделкою по краю.

Блейз прочистив горло, скоса глянув на Драко й ледь помітно кивнув у бік Герміони. Драко зробив вигляд, що не помітив. Блейз звузив очі. Під столом його чобіт тихо врізався Драко в ногу.  Він знову кивнув у бік Герміони — вже наполегливіше. Та Драко лише ледь хитнув головою. На що Блейз роздратовано видихнув крізь зуби. А тоді різко підвівся. Герміона підняла голову, припинивши байдуже колупатися в тарілці.

— Що ж… — протягнув він, кинувши на них обох швидкий погляд. — Піду перевірю совину пошту.

— Ти ж щойно звідти, — сухо кинув Драко.

— Так. Але… — Блейз кинув на нього багатозначний погляд. — Згадав, що забув дещо важливе.

Драко підозріло звузив очі. Блейз лише ледь посміхнувся Герміоні і, не поспішаючи, попрямував до виходу.  Герміона і Драко  провели його поглядом, аж поки двері тихо зачинилися.

Тоді Драко зітхнув крізь ніс, провів рукою по волоссю й, не дивлячись на неї, пересів навпроти — туди, де ще мить тому сидів Блейз. 

Герміона опустила погляд у тарілку, вдаючи, що зайнята їжею, але пальці трохи сильніше стиснули виделку. Вона відчувала кожен його рух — як він сідає, спирається ліктями на стіл, зводить руки в замок під підборіддям… і не зводить з неї погляду

Раптом він нахилився вперед. З-під камзола з’явилася біла, акуратно складена хустка.  Він розгорнув її одним рухом і демонстративно помахав перед її обличчям. Вона навмисно подивилася на нього, як на ідіота. Хоча вже прекрасно знала, до чого він хилить

— У мене вже є серветка, — сказала вона, кивнувши на серветку на підносі. — Дякую.

Драко різко опустив руку на стіл і глянув на неї з явним розчаруванням.

— Це була алюзія на білий прапор, Ґрейнджер, — сухо кинув він. — Символ перемир’я. Припинення вогню… якщо раптом не знала.

Вона перевела погляд з нього на хустку в його руці… і знову на нього.

— Чого тобі треба?

Він гучно пирхнув, відштовхнувся від столу й розвалився на стільці навпроти.

— Мені? — він кивнув на себе, а тоді недбало махнув рукою. — Нічого. Я вже отримав усе, що хотів.

Коротка пауза.

— Єдина, кому щось потрібно… — він подивився їй прямо в очі, — це ти.

Її погляду посуворішав. Вона вп’ялася в нього своїми карими очима.

— Говори, — кинула вона.

Драко не відповів одразу. Його пальці повільно, майже ліниво відбили ритм по столу,  перш ніж важко зітхнути.

— Що ж… останнім часом у нас із тобою щось геть не клеїться, Ґрейнджер.

— О, ти так це називаєш? — сказала вона, зробивши ковток соку. — “Не клеїться”.

— Не чіпляйся до слів. Ти не в тому положенні, щоб зі мною гратися.

Вона насупила брови й гучно стукнула склянкою об стіл.

— То що там у тебе за перемир’я?

Він здивовано глянув на неї, а тоді кутики його губ сіпнулися.

— Знав, що ти не втримаєшся.

— Ближче до суті, — відрізала вона, схрестивши руки.

— Як я й казав… — протягнув він, повільно, смакуючи кожне слово. — Останнім часом у нас із тобою геть не клеїться. Але, попри наші… розбіжності, — він зробив коротку паузу — ти маєш визнати один простий факт. Окрім мене, ніхто не поверне тобі твоїх рудоголових друзів, Ґрейнджер.

— Я давно це визнала, Драко, — прямо сказала вона. — Інакше я б не витягла тебе з полону.

Що ж, однієї безсонної ночі, сповненої роздумів над його словами, вистачило, щоб зібрати себе докупи й заштовхнути почуття провини якнайглибше. 

Вона ще повернеться до цього. 

Але точно не зараз. 

Адже зараз були важливіші речі — звільнення Рона та його загону.

 І Луни… звісно вона страшенно хвилювалася і за неї.

Драко на мить розгубився. Потім прочистив горло й нахилився ближче, уважно вдивляючись у неї.

— Ти знову це робиш? — різко відрізала вона, схопивши виделку й направивши її в його бік.

— Що? — Драко ледь відхилився, кинувши очі на виделку.

— Читаєш мої думки.

Він криво посміхнувся до неї.

— Навіть якби й читав — усе одно збрехав би. Бо знаю, як це тебе злить.

Та пішов ти в дупу, Мелфою. — гнівно кинула та собі в голові.

Він мовчки дивився у відповідь. 

Без жодної емоції.

Мить.

І лише тоді його губи скривилися в ледь помітній усмішці.

— А ось тут… я б радив стриматися з вульгарною лайкою, юна леді,. По-перше, це тобі геть не личить. А по-друге… — він багатозначно глянув на неї, — я вже був готовий підписати з тобою мирну угоду… перш ніж ми підемо навідати твоїх Візлі.

Герміона завмерла. По шкірі пробіг холод.

Що?.. 

Що він щойно сказав?

— І, здається, ми вже вчора проговорили твою поведінку і емоції… але ти й далі продовжуєш…

Виделка вислизнула з її пальців.

— Що ти щойно сказав?

Драко глянув на неї хитрим поглядом. 

— Кажу, що ти й далі поводишся як невихована вар’ятка.

— Ти сказав “ми”. 

— Так, сказав, — мовив він, навмисно знущаючись.

Герміона вивчала його, ковзаючи поглядом по обличчю, ніби намагалася вловити бодай натяк на обман.

— І ми… підемо разом?.. Тобто ти візьмеш мене з собою?

— Усе залежить тільки від тебе, моя люба Ґрейнджер, — протягнув він, майже ліниво, і, не питаючи дозволу, взяв шматок бекону з її тарілки та закинув до рота.

І тоді… вона вперше за ці дні посміхнулася.

Рон.

Вона побачить Рона.

— Як мало тобі треба для щастя, Ґрейнджер, — тихо мовив він, не зводячи з неї погляду.

Та їй було байдуже на його їдкий коментар.

— Але… Чому ти передумав?

Він знизав плечима, повільно наливаючи собі сік.

— Забіні наполіг. Каже, тобі це піде на користь. 

Зробив ковток.

— До того ж тримати тебе під боком — значно надійніше. Так нам буде легше тебе знайти, коли ти знову втечеш.

Та і ці слова вона не взяла до уваги. Усе, про що вона думала в цю мить, — шанс.

Шанс побачити їх.

Шанс врятувати.

Шанс, що вони досі живі.

І якщо він дотримає слова — вона витримає все.

— Агов. Перш ніж ти кинешся в танок, мов той п’яний єдиноріг, нагадаю: є одна умова, Ґрейнджер…

— Нехай, — видихнула вона. — Я зроблю все, що скажеш… усе, що захочеш.

Він підняв брову.

— Обережніше зі словами, коли кажеш щось подібне. Ще й… чоловіку.

— Добре, добре, — легко відказала вона. — Коли зустріну чоловіка — точно такого не казатиму. Обіцяю.

Драко схилив голову набік, глянувши на неї довгим, уважним поглядом. Вона задоволено всміхнулася і, ніби між іншим, потягнулася за келихом соку. Він стежив за нею, в очах промайнула втомлена роздратованість. Провів язиком по внутрішній стороні щоки, ніби щось обдумуючи. 

Герміона ж лише невинно закліпала віями й прощебетала:

— Щось іще?

— Так, — мовив він, ледве стримуючи роздратування. — Виконуватимеш усі мої накази. Без винятків.

— Добре.

— Порушиш — відразу пошкодуєш.

— Зрозуміло, як ніколи.

— Ні. Подумай добре, перш ніж мені таке обіцяти, — холодно сказав він. — Ми вже про це домовлялися. І згадай, чим це нам усім обійшлося.

— Будь ласка, досить, — різко перебила вона. — Я знаю, що вчинила по-ідіотськи. Досить про це нагадувати. Я засвоїла урок.

Драко мовчки вивчав її, а потім нахилився ближче й тихо мовив — в сантиметрах від її обличчя.

— Якщо ти знову втнеш щось на кшталт твоєї вилазки в Порт-де-Брюм… присягаюся, я особисто посаджу тебе на ланцюг до цього ліжка, — кинув він, кивнувши собі за спину. — І це буде зовсім не так весело, як хотілось би…

Вона ковзнула поглядом у той бік… і знову на нього.

— Як подібне може взагалі бути веселим?

Він у відповідь лише дивно всміхнувся. Герміона підозріло звузила очі. Здавалося, він хотів щось додати… але стримався. Та в його погляді все ще миготіли ті самі дивні бісики.

Щось він точно не договорює, — подумала вона, уважно вивчаючи його обличчя.

— То ми порозумілися? — нарешті спитав він і простягнув їй руку.

Вона лише глянула на неї, але не потиснула. Натомість повільно кивнула.

— Добре, — кивнув він у відповідь, прибираючи руку. — Тоді їж. Тобі знадобляться сили — ми не маємо жодного уявлення, що на нас чекає.

 Пауза.

 — І в мене не буде часу панькатися з тобою, — суворо додав Драко.

Вона знову кивнула, досі не звикнувши до цього його командного тону.

Та сперечатися не стала — раптом передумає.  І вкотре подумки подякувала Блейзу Забіні за його… дивно добре серце. Погляд Драко змусив її швидко прибрати з обличчя ту дурнувату усмішку.

— Так… я не буду заважати. Обіцяю, — тихіше сказала вона. — Я зроблю все, що в моїх силах… аби ти зі мною не панькався.

Драко ще раз глянув на неї й коротко кивнув.  А тоді просто розвернувся і пішов геть. Герміона не зводила з нього погляду, аж поки його постать не зникла за дверима. А потім вона повільно видихнула, навіть не помітивши, як довго стримувала подих.

Скоро.

Скоро вона побачить їх.

Рона.

Луну.

Джорджа.

Білла і Чарлі.

Їх усіх.

І вона витягне їх звідти.  Витягне — будь-якою ціною. І тоді — рано чи пізно — 

усе це закінчиться.

 

— • — 

 

Ризик порушити обіцянку не змусив довго чекати.

— Я цього не вдягатиму. Навіть не просіть.

Забіні скоса глянув на Драко, ледь помітно смикнувши бровою, ніби передаючи йому хід. Той лише стояв із кам’яним обличчям, упершись руками в боки. За мить зірвався з місця і хватко вихопив речі з рук Блейза.

— У тому й річ, Ґрейнджер: тебе ніхто не просить, — мовив Драко і жбурнув у неї чорний одяг, який вона ледь встигла спіймати. — Тобі наказують.

Вона витріщилася на темну тканину в руках.

— Тож бери й роби, що кажуть. 

— Але ж…

—Мовчки, — процідив Драко.

У відповідь вона підняла на нього обурений погляд.

— Я не можу. — Вона стиснула чорний камзол у пальцях. — Ця форма просякнута болем невинних людей!

— Здається, ми домовлялися, Ґрейнджер, — холодно відрізав Драко. — Або все по-моєму, або ти сидиш тут і чекаєш новин. І цього разу — із зачиненими вікнами і вартовими за дверима.

Герміона перевела погляд на Забіні. Той мовчки кивнув у бік ширми.

— Та щоб тебе… — буркнула вона, хапаючи речі, і попрямувала за неї.

— Я все чув, — кинув Мелфой, проводжаючи її задоволеним поглядом.

Поруч тихо хмикнув Блейз.

— А ти, бачу, майстер переговорів.

— За стільки років із вами трьома ще й не такого навчишся, — кинув Драко.

Вона завмерла на мить, затримавши пальці на ґудзику камзола.

З вами трьома?.. Цікаво. Про кого це він?

За ширмою запала глуха тиша. Герміоні не залишалося нічого іншого, як швидко перевдягнутися в смертежерський одяг. Коли вона вийшла, обидва вже дивилися на неї.  І знову переглянулися.

— Щось не так? — насупилась вона.

Мелфой уже відкрив рота, та Блейз швидко зупинив його жестом.

— Ні, все чудово, — швидко відказав Блейз і одразу простягнув їй ще одну річ — темний, вишуканий плащ із хутром. — Ось. Це теж.

— Це зайве, — відрізала вона. — Я не хочу привертати увагу.

Драко гучно пирхнув. Блейз і Герміона одночасно повернули до нього погляди.

— І з яких це пір? — кинув він. — Останнім часом ти тільки цим і займаєшся.

Вона кинула на нього роздратований погляд, але стрималася. Боялася розгнівати його. І ще більше — що він передумає. Тому вона мовчки підійшла до Блейза і дозволила йому накинути на себе химерний, зимовий плащ.  Драко мовчки спостерігав, переводячи погляд з одного на іншу, ледь усміхаючись.

— Ви ще довго тут чепуритиметесь? — нарешті мовив він,  поправляючи свій камзол. — Час вирушати.

Герміона лише встигла підняти голову, як у неї полетіла маска. Вона різко зловила її, здригнувшись. 

Срібло холодно блиснуло в її руках.  Маска була важка і вишукана. Химерні візерунки тягнулися по ній, сплітаючись у вигадливі лінії, що нагадували змій. Тонкі вигини ніби рухалися під світлом, оживали в тіні. У заглибленнях мерехтіли камені — темні, глибокі. Чи то сапфіри… чи смарагди. 

Вона провела по них поглядом, ніби не наважуючись торкнутися. І важко видихнула, відчуваючи, як цей холод переходить у пальці.  Маска лежала в її долонях — зовсім чужа. 

Якби хтось сказав мені, що я колись вдягну це… 

Вона б точно розсміялася.

Але зараз…? 

Їй геть було не до сміху…

Закінчивши з приготуваннями й маскуванням, вони рушили до виходу.

— А як щодо моєї палички? — раптом спитала вона.

Драко і Блейз переглянулися.

— Не хвилюйся. Вона тобі не знадобиться, — кинув Драко, відчиняючи двері.

Герміона лише важко зітхнула… і пішла за ними.

За цей час табір встиг змінитися.

Жодних криків.

Жодних полонених.

Лише тиша. І вартові-смертежери, що блукали навколо. Вони стояли вздовж проходів або маршем проходили повз, віддаючи честь Драко.  Герміона гостро відчувала їхні погляди. Смертежери пам’ятали її. І не дивно… після того, що сталося…

Вона кинула короткий погляд на будівлі, де раніше тримали полонених. І раптом завмерла, побачивши її.  Ту саму жінку з батогом. Натягнута, як струна, жінка зупинилася, щойно помітила пильний погляд Герміони. Та ще не встигла вдягнути маску — лише мовчки стискала її в руках. Груди важко підіймалися й опускалися, а спогади накочувалися хвилями.

— Щось не так? — почувся голос з боку.

Герміона озирнулася й перехопила погляд Драко. І він повільно перевів очі з неї на жінку — і назад.  

Здається, він усе зрозумів.  

Він помітив, як вона не зводить очей із тієї клятої жінки. Але Герміона змусила себе опануватися й ледь помітно хитнула головою. І тільки тоді Драко знову перевів погляд на наглядачку.

— Можете йти. Ви вільні

Та швидко рушила геть. Але перед тим ще раз нервово глянула на Герміону, яка досі проводила її пильним поглядом.

— Хочеш, я вб’ю її? — спокійно спитав Драко.

— Ні, — різко відповіла Герміона. — Ні. В жодному разі.

Він ледь нахилив голову.

— Хм. А очі твої кажуть інше.

Вона нічого не відповіла. Лише пішла вперед, уникаючи його погляду. Драко на мить затримав погляд на ній… потім на інших смертежерів.   І щось у його очах змінилося.

— Вартовий!

Солдат миттєво став перед ним.

— Так, лорде командувачу.

Драко зробив крок уперед до нього.

— Не дай Салазар, я повернуся — і тут знову буде той самий хаос і безлад… — його голос став тихішим. І небезпечнішим. — Я повідрубаю вам яйця. А потім ними ж і нагодую. Буквально. Вам це зрозуміло?

— Так, Лорде-командувачу.

Блейз не стримав усмішки. Герміона повернула до нього голову, здивовано вигнувши брову.

— А чому б і ні? — кинув він, знизавши плечима.

Вона лише важко зітхнула й перевела погляд назад до Драко. Той коротко кивнув їм обом, даючи знак рухатися. 

І вони рушили до виходу з табору. За кілька кроків перед ними виросли ворота. Метал обплітав колючий дріт, звиваючись уздовж нього, мов жива істота. Шипи тьмяно блищали в денному світлі.

— Відчинити ворота!

Механізми заскреготіли, і ворота повільно розійшлися, впускаючи назовні смугу світла. Драко кивнув вартовим і, не вагаючись, рушив першим. Герміона зробила крок слідом і відчула, як серце раптом закалатало швидше, глухо віддаючись у грудях.

— Готова? — тихо спитав Блейз поруч.

Чи готова вона?

Одна серед смертежерів. Прямує просто в самісіньке лігво чудовиськ.

Вона повільно вдихнула, стискаючи пальці в кулак під плащем. І змусила себе заспокоїтися. 

— Як ніколи, — твердо відповіла Герміона.

— Чудово, — всміхнувся він. — Отже, буде весело.

— Можу собі уявити…

 

♫  Me and the Devil — Soap&Skin