~ Спогад 14 ~

 

Кінець травня, 1997 року

Гоґвортс

 

Герміона вже вкотре пробіглася очима по одному й тому ж абзацу, так і не вловивши жодного сенсу. Вона важко зітхнула й потерла втомлені очі, що неприємно пекли від недосипу й нескінченних годин над книжками.

Кінець навчального року наближався надто швидко. Усі навколо були поглинуті підготовкою до НОЧІ: бібліотека тріщала по швах, коридорами цілодобово носилися виснажені студенти, а в спільних вітальнях без кінця шелестіли конспекти.

Та за цей довгий і виснажливий час сталося надто багато речей, які не дозволяли думати лише про навчання.

Рон ледь не загинув.

Усе сталося так швидко. І було настільки абсурдним, що й досі звучало як чиясь погана вигадка: Ромільда Вейн надіслала Гаррі цукерки з любовним зіллям, але зрештою їх з’їв Рон. Абсолютно не тямлячи себе, він мало не збожеволів від нав’язливої закоханості й Гаррі, не знаючи що робити, потягнув його до професора Слизорога за допомогою.

І саме там усе пішло шкереберть.

Зрадівши такій неочікуваній компанії, Слизоріг вирішив пригостити хлопців пляшкою дорогої медовухи, яку колись приберіг для особливого випадку. Медовуха виявилася отруєною.

Виявляється, хтось уже вдруге намагався вбити Дамблдора.

Спершу прокляте намисто, через яке мало не загинула Кеті Белл. Потім отруєна медовуха. І хоча жертвою випадково став Рон, було очевидно — це не збіг. Усе це висіло над Гоґвортсом важкою, гнітючою тінню. Навіть повітря в замку ніби стало іншим — тривожним.

Рон ще довго лежав у лікарняному крилі, а після одужання вони з Лавандою нарешті розійшлися — голосно, драматично й на очах у половини Ґрифіндору.

Герміону мало б тішити це.

Мало б. 

Так само, як і той факт, що непритомний Рон, лежачи в лікарняному ліжку між життям і смертю, кликав саме її ім’я. Не Лаванди. Її.

Та тепер це чомусь уже не мало для неї такого значення.

Колись сама думка про те, що Рон обрав би її, а не Лаванду, змусила б Герміону почуватися щасливою.  Але тепер всередині була лише дивна порожнеча.

І причиною цьому, звісно, був не Рон.

Минуло чимало часу.  А саме — три місяці, двадцять сім днів. Вона не рахувала навмисно.  Принаймні намагалася себе в цьому переконати. Та цифри самі врізалися в пам’ять.

Три місяці, двадцять сім днів без його насмішкуватого: «Ґрейнджер». Без його нотацій і вічних зауважень, вимовлених тим зверхнім тоном, який чомусь перестав її дратувати. Без його звички барабанити пальцями по столу, коли він надто зосереджено над чимось думав. Без тих коротких поглядів поверх сторінок книг. Без тих хитрих кутиків його губ, що ледь помітно сіпалися в подобі посмішки, коли він її бачив…

Цей жалюгідний, на її думку, список міг бути безкінечним.

І Герміона ненавиділа себе за те, наскільки сильно їй цього бракувало. За те, що серце миттєво завмирало, варто було їй випадково почути знайомий голос десь за спиною. Якась частина її досі чекала, що одного дня він просто сяде поруч у бібліотеці і тихо кине своє звичне: «Як життя, Ґрейнджер?». І нарешті все це буде позаду. Ніби цих трьох місяців і двадцяти семи днів ніколи не існувало.

Але цього не ставалося.

Драко поводився так бездоганно відсторонено, що іноді Герміона починала думати: можливо, усе, що сталося між ними, — лише плід її уяви.  Можливо, вона сама вигадала ті погляди, затягнуті розмови й ту дивну близькість, яка народилася між ними серед старих книжок і пилу Забороненої секції. Просто їй дуже хотілося бачити в ньому щось більше — і вона повірила у власну ж ілюзію. Ось і все.

І все ж іноді він дивився на неї так, що Герміона знову переставала розуміти бодай щось. Як тоді наприклад, коли повертаючись до Невіла, щоб допомогти йому з черговим завданням, необережно переводила погляд на задні парти слизеринців — і зустрічалася очима саме з ним.  А потім Драко знову відвертався з тією ж холодною байдужістю на обличчі, залишаючи Герміону сидіти з дивним болем десь під ребрами й ненависним відчуттям до самої себе.

Важко зітхнувши, Герміона знову втупилася в книгу. І лише за кілька секунд зрозуміла, що весь цей час просто бездумно бігала очима по рядках.

Коли раптовий гамір за дверима змусив її здригнутися.

— Чому все вічно так складно?! — почувся знайомий голос. — Чому все постійно через одне місце?!

Герміона підняла голову сам тоді, коли двері до кімнати різко відчинилися.

— Дінь-дон, лише погляньте, хто тут у нас! — урочисто вигукнула Джіні.

Герміона спершу здивовано насупилася, а тоді глянула їй за спину — і завмерла.

— Кеті? — вихопилося в неї. — Кеті! Ти повернулася?!

Кеті Бел усміхалася — жива, здорова й напрочуд бадьора, попри все, через що пройшла.

Навколо неї вже щебетали кілька дівчат.

— Усе чудово, — радісно відповіла Кеті. — Виписалася зі Святого Мунґа ще в понеділок. Кілька днів побула вдома, а сьогодні повернулася сюди. Джіні, я чула про Маклаґена і матч…

Джіні втомлено застогнала.

— Не нагадуй. Але тепер, коли ти повернулася, а Рон знову в формі, у нас ще є шанс рознести Рейвенклов.

— Ще б пак, — всміхнулася Кеті. — Я готова до бою.

Та Герміону ж розпирала зовсім інша цікавість. Не марнуючи часу, вона трохи нахилилася до неї і тихіше запитала:

— Кеті… а те намисто. Ти не пам’ятаєш, хто тобі його дав?

Усмішка дівчини одразу згасла.

— О, ні, — тихо сказала вона. — Усі мене про це питають, але я справді не знаю. Пам’ятаю тільки, що в «Трьох мітлах» ішла до жіночого туалету… і все.

— Але ти туди зайшла? — швидко перепитала Герміона.

— Пам’ятаю тільки, як відчинила двері, — повільно мовила Кеті. — Мабуть… той, хто наклав «Імперіус», стояв десь поруч. А далі все ніби в тумані… Я вже отямилася у Святому Мунґо.

Герміона різко випросталася.

— Тоді це мала бути якась дівчина або жінка, якщо все сталося в жіночому—

— Герміоно, — застережливо перебила Джіні.

— Або хтось під Багатозільною настійкою, — не зупинялася вона. — Це ж очевидно—

— Герміоно, досить!

Герміона вже відкрила рота, збираючись поставити наступне запитання, але раптом замовкла. І лише тепер по-справжньому помітила втомлений погляд Кеті. 

Під очима дівчини все ще залягали ледь помітні синюваті тіні, а пальці нервово перебирали край її светра, ніби сама згадка про намисто змушувала її знову переживати той вечір.

Герміона ледь помітно стиснула губи, зрозумівши, що вона знову зайшла надто далеко.

— Пробач, — тихо сказала Герміона. — Я не хотіла…

Кеті лише ледь похитала головою у відповідь і—

І саме в цю мить десь знизу долинули гучні крики.

Різкі голоси розітнули майже сонну тишу Ґрифіндрських спалень так несподівано, що дівчата здивовано підвели голови. За ними почувся тупіт, чиєсь обурене шипіння — і ще один знайомий вигук, сповнений роздратування.

Герміона й Джіні миттєво переглянулися.

— Скажи, що мені не здалося, — простогнала Джіні.

— Ні, тобі точно не здалося, — зітхнула Герміона, безпомилково впізнавши голоси Рона й Гаррі.

Черговий крик прокотився коридором. Не гаючи часу, дівчата швидко рушили до хлопчачої кімнати. Кроки глухо відлунювали сходами, поки голоси за дверима ставали дедалі гучнішими й хаотичнішими:

— Гаррі, ти поводишся як… справжній маніячело!

— У мене немає часу на балачки, Роне!

— Тоді хоча б скажи, що сталося!

Голоси гриміли так голосно, що їх було чути навіть крізь зачинені двері. Усередині щось важко грюкнуло, ніби хтось різко підвівся з ліжка або перекинув стілець. Джіні вже простягнула руку до дверної ручки, готова влетіти всередину, але Герміона раптом схопила її за зап’ястя, змушуючи завмерти.

— Стій.

— Що?

— Це взагалі-то хлопчача кімната, — нагадала Герміона. — Не можна просто так вриватися всередину. Треба хоча б постукати.

Джіні кілька секунд дивилася на неї так, ніби щойно почула щось неймовірно дурне. 

А тоді важко зітхнула, заплющивши очі.

— Герміоно… в мене шість братів, — сухо мовила вона. — Повір, мене вже нічим не здивувати.

Герміона спантеличено насупила брови, коли Джіні різко відчинила двері. Перед ними одразу постала картина чергової запеклої суперечки між Роном і Гаррі.

— Віддай кляту книжку, Роне! — роздратовано гаркнув Гаррі, намагаючись вихопити щось із рук друга.

— Віддам, — уперто відрізав Рон, відступаючи на крок. — Але спершу ти розкажеш, що трапилося!

— Я потім поясню!

— Потім?! Гаррі, та ти ж увесь у крові, чорт забирай!

І лише на цих словах Герміона й Джіні нарешті по-справжньому подивилися на Гаррі.

Біла сорочка була хаотично забризкана кров’ю — темні плями тягнулися від коміра аж до рукавів, що досі виглядали вологими. Наче він зовсім недавно намагався відмити руки, але марно. Волосся скуйовджене сильніше, ніж зазвичай, окуляри перекошені, а на одному зі скелець залишився розмазаний кривавий слід. Навіть дихав він важко й уривчасто, так, ніби біг сюди без зупинки.

У грудях Герміони миттєво похололо. Усі думки в голові різко змішалися в одну тривожну, оглушливу порожнечу.

Що сталося?

Чия це кров?..

Джіні теж помітно зблідла. Не вагаючись ані секунди, вона швидко підійшла до Гаррі й схопила його за руку, змушуючи бодай на мить завмерти на місці.

— Гаррі… ти цілий?

Він ніби лише тепер помітив Джіні. 

На кілька секунд Гаррі просто завмер, все ще важко дихаючи. Потім розгублено кивнув, ніби тільки зараз усвідомив, що стоїть посеред кімнати весь у крові й ледь тримається на ногах. Джіні не сказала більше ні слова. Просто підійшла і одразу обійняла його. Так швидко, ніби хотіла переконатися, що він справді тут і з ним усе гаразд. Гаррі на мить напружився від несподіванки, а тоді повільно видихнув і обережно поклав руки їй на спину. 

Рон на це лише приречено закотив очі й демонстративно відвернувся. І саме тоді Герміона помітила підручник у його руках.

Новий і майже не пом’ятий примірник зіллєваріння. Точно не той старий пошарпаний підручник із хаотичними нотатками на полях, що належав Напівкровному Принцу.

Усередині в Герміони все миттєво склалося. 

Вона різко перевела погляд назад на Гаррі — на кров, подряпини, хаотично зібрану сумку й ту дивну, майже панічну напругу в його рухах.

— Гаррі, навіщо тобі книга Рона? — тихо спитала вона, вже знаючи відповідь наперед.

Гаррі тривожно глянув на неї. 

Так, ніби він вже і сам знав, що вона все зрозуміла.

Герміона мовчки схрестила руки на грудях, впиваючись у нього поглядом. Її серце все ще важко калатало від побаченої крові, але тепер до тривоги домішувалося дещо інше — знайоме, втомлене передчуття катастрофи.

Ну ж бо.

Кажи вже,що ти накоїв, Гаррі.

Але він лише нервово провів рукою по волоссю, ще сильніше його скуйовдивши. На мить заплющив очі, важко видихнув крізь зуби й відвернувся, ніби гарячково намагаючись вирішити, з чого взагалі почати. Кров на його пальцях при цьому лише сильніше розмазалася по шкірі.

— Я… ледь не вбив Д… — Гаррі раптом запнувся.

Його голос прозвучав хрипко й неприродно тихо після всіх тих криків кілька хвилин тому. Він ковтнув, помітно напружившись, і на мить опустив погляд кудись у підлогу, ніби сам не міг змусити себе вимовити це вголос.

— Д-декого.

У кімнаті запала важка тиша.

— Що?.. — вирвалося в Джіні.

— Я не хотів, — швидко сказав Гаррі. — Я не знав, як працює те закляття.

Герміона різко напружилася.

Закляття…

Ну звісно. Мова йшла про одне з тих заклять із нотаток Напівкровного Принца. У пам’яті миттєво спливли сторінки, списані нерівним почерком на полях старого підручника. Дивні примітки. Виправлення. І те моторошне:  «Для ворогів».

Усередині неприємно похололо.

— Яке ще закляття? — досі не розуміла Джіні.

Гаррі промовчав. Лише важко відвів погляд убік, нервово стиснувши щелепи. І цього мовчання Герміоні вистачило.

— Це було з книжки Принца, так? — різко кинула вона, розчаровано зітхнувши. — Гаррі, я ж тебе попереджала…

— Перестань, Герміоно, — роздратовано перебив Рон. — Не зараз. 

— Ні, зараз, — відрізала вона. — Я весь рік говорила вам, що ця книжка ненормальна! Що її треба позбутися!

— А я так не думаю.

Герміона різко повернула голову до Гаррі.

— Як ти можеш захищати її після того, що сталося?!

Вона махнула рукою в бік його закривавленого одягу.

— Та скільки можна говорити про книжку?! — вибухнув Гаррі. — Принц тут ні до чого!

— Ні до чого?! — перепитала Герміона, не приховуючи обурення.

— Те, що він записав закляття, ще не означає, що він радив його використовувати!

— Я в це не вірю…Ти просто одержимий тією книгою! І лише поглянь на себе…

—  Так, я не мав цього робити! — Гаррі вже майже кричав. —Але він не писав там: “Спробуй, це весело”! Це були його особисті нотатки!

Він важко вдихнув.

— І взагалі… чому я зараз виправдовуюся? Мені треба до Снейпа. І переконати його, що я не маю жодного стосунку до Напівкровного Принца.

Герміона гучно пирхнула й нервово провела рукою по волоссю, відчуваючи, як напруга всередині починає остаточно закипати.

— Серйозно? — невіряче видихнула вона. — Ти знову шахруєш, Гаррі! Ще мить тому кажеш, що щойно ледь не вбив людину невідомим закляттям, а найбільше тебе хвилює те, як уникнути покарання?!

І на мить у його очах справді промайнув сумнів. Невпевненість. Навіть щось схоже на каяття.  Герміона майже повірила, що достукалася до нього. Що зараз Гаррі нарешті визнає, наскільки все це було небезпечно. Але вже за секунду він лише втомлено поправив окуляри закривавленими пальцями й коротко сказав:

— Я все поясню. Але потім. Після того, як дам раду зі Снейпом.

Герміона важко видихнула, опустивши руку, і втомлено похитала головою.

— Неймовірно, — тихо пробурмотіла вона.

В той час, як Гаррі вже повернувся до Рона.

— То ти даси мені книгу чи ні?

Спершу Рон вагався, кинувши стурбований погляд на Герміону. Але все ж простягнув йому свій підручник.

— Чому не можна було одразу нормально пояснити? — буркнув він.

Герміона ж дивилася на все це з наростаючим роздратуванням. На Гаррі, який уперто відмовлявся визнавати, наскільки все серйозно. На Рона, який поводився так, ніби це чергова безглузда суперечка. На кров, що досі темними плямами засихала на сорочці Гаррі.

І від цього абсурду в неї вже починала боліти голова.

— Тобто ти серйозно хочеш і далі користуватися цією клятою книжкою?

— Саме так, — твердо відповів Гаррі.

Вона аж втратила дар мови, коли він продовжив: 

— Послухай, Герміоно, без Принца я б ніколи не виграв фелікс-феліціс. Ніколи б не довідався, як урятувати Рона від отруєння безоаром, ніколи б…

— …не здобув незаслуженої репутації блискучого знавця настійок та відварів, — уїдливо перебила Герміона. — Так, Гаррі, нам уже добре відомо про це.

Гаррі різко стиснув щелепи, але вона вже не могла зупинитися. Роздратування, тривога й страх після всього побаченого змішалися в один клубок.

— Та тільки одне ти упустив, генію, — холодно продовжила вона, різко вказавши на новий підручник у руках Рона. — Снейп дуже легко здогадається, що все це, — її голос став ще жорсткішим, — суцільна брехня.

Гаррі насупився, глянувши на неї з-під своїх круглих окулярів. 

— Він легілімент, Гаррі, — нагадала Герміона, дивлячись йому просто в очі. — Кого ти взагалі намагаєшся обдурити? Думаєш, він не зрозуміє, що це не твоя книга?

На мить той навіть відкрив рота, ніби хотів щось різко відповісти, але лише важко видихнув крізь зуби. Тоді на поміч йому прйишла Джіні.

— Та годі вже, Герміоно! — несподівано втрутилася вона.

Усі троє здивовано глянули на неї.

Навіть сам Гаррі.

— Судячи з усього, Гаррі довелося скористатися цим закляттям, то ти б краще раділа, що Гаррі мав чим оборонитися! — різко кинула Джіні, ставши поруч із ним.

Герміона здивовано звела брови, перевівши погляд на подругу.

— Ну, звичайно, я радію, що Гаррі цілий! — сторопіло видихнула вона. — Але ж захищатися можна й іншими закляттями! Тими, якими нас вчать!

Вона нервово махнула рукою в бік Гаррі, ніби вся ця ситуація вже остаточно починала її виснажувати.

— А враховуючи, що про це все дізнається саме Снейп… Джіні, він його відрахує! Або ж не допустить до квідичу. І тоді у вас будуть мізерні шанси в матчі…

— Ой, тільки не прикидайся, ніби ти щось тямиш у квідичі, — одразу урвала її Джіні. — Бо тільки пошиєшся в дурні.

Герміона обурено кліпнула. А Рон і Гаррі одночасно перевели погляди з однієї на іншу. Бо Герміона й Джіні, які зазвичай чудово ладнали, зараз стояли одна навпроти одної майже вороже.

Повисла важка тиша. І на подив усіх, першим її порушив саме Гаррі.

— Що ж… — почав Гаррі, важко видихнувши. — У будь-якому разі мені треба йти до нього. 

Він махнув підручником, який щойно вихопив у Рона.

— І хай що б ти не казала, Герміоно, — вперто додав Гаррі, — але спробувати все ж таки варто.

Герміона так сильно стиснула щелепи, що аж заболіла голова, але нічого не сказала. Лише мовчки залишила ці висновки при собі.  Вона провела Гаррі поглядом, навмисно не дивлячись у бік Джіні. 

Та вже за секунду її очі знову зачепилися за кров на його сорочці. Темні плями на рукавах. Засохлі сліди на пальцях. 

І щось усередині змусило його зупинити.

— Стривай, — раптом гукнула Герміона, коли Гаррі вже майже дійшов до дверей.

Він обернувся.

— Кого ти ледь не вбив?

На мить у кімнаті запала тиша. Гаррі глянув на неї тим поглядом, який уже сам по собі говорив надто багато. І від цього Герміоні стало ще тривожніше.

Щось усередині тривожно шепотіло, що вона вже знає, хто це був…

— Гаррі… хто це? —  перепитала вона знову.

Гаррі повільно підвів очі. Погляд був  розбитим і сповнений провиною. Наче досі не міг повірити в те, що сталося. На мить він подивився на Герміону — і тут же відвів погляд убік, важко ковтнувши. 

 — Це був Мелфой.

 

— • — 

 

Герміона стояла перед дверима цілительського крила, не зводячи погляду з темного дерева перед собою й нервово поправляючи ремінець сумки на плечі.

Пальці нервово перепліталися між собою, раз у раз стискаючи рукави улюбленої сорочки в клітинку, поки тривожні думки безжально гризли її зсередини.

Що, як він не захоче мене бачити?..

Що, як я тільки зроблю гірше?

А якщо там хтось зі Слизерину?..

Наприклад, Пенсі.

Або ж та дівчина, про яку він тоді говорив?..

І я знову все зіпсую…  

Як тоді із Лавандою й Роном.

Від самої цієї думки всередині неприємно стиснуло.

Герміона кілька разів наважувалася підійти ближче, вже навіть тягнулася рукою до дверної ручки, але щоразу зупиняла себе в останню мить. Ноги ніби приросли до підлоги, а серце калатало так голосно, що, здавалося, цей звук луною розносився порожнім коридором.

Вона важко зітхнула й заплющила очі.

Ну ж бо, Герміоно. Зберись.

Не обов’язково навіть говорити з ним. Можна просто зайти, переконатися, що він живий і цілий… і піти назад.

Чудово.

Це звучить як план.

Хороший, надійний і дуже… продуманий.

Підбадьоривши себе цією думкою, вона рішуче рушила вперед і, перш ніж встигла передумати, штовхнула двері. 

Тепле повітря цілительського крила одразу огорнуло її дивною сумішшю запахів: гірких трав, зілля, чогось стерильно-чистого й ледь солодкавого. Десь у глибині приміщення тихо побрязкували скляні флакони, хтось приглушено говорив, а над рядами ліжок панувало м’яке жовтувате світло зачарованих ламп.

Білі ширми відкидали довгі тіні на підлогу, а цілительки швидко ковзали між ліжками, ніби привиди. 

Їхня форма, як завжди, виглядала до смішного дивакувато для Герміони: абсолютно білі мантії з надто високими комірами, старомодні капелюшки й ідеально накрохмалені фартухи, через які вони скидалися радше на персонажів якогось абсурдного магічного театру.

Герміона мимоволі скривилася.

Вона подумки вирішила, що ні за що в житті не хотіла б працювати в таких умовах. І тим більше — носити цю жахливу уніформу.

Саме в цю мить їй раптом перегородили шлях.

— Міс Ґрейнджер.

Герміона здригнулася й різко підвела очі.

Перед нею стояла мадам Помфрі. І, на подив Герміони, цілителька лагідно їй усміхалася.

— Чимось можу допомогти? — м’яко спитала та.

Герміона розгублено розкрила рота, відчуваючи, як груди миттєво скувала паніка. 

— Я… ем… — нервово почала Герміона, заправляючи пасмо волосся за вухо й гарячково вигадуючи хоч щось на ходу. — Я хотіла дещо спитати…

Мадам Помфрі злегка схилила голову набік, терпляче чекаючи продовження, хоча в її погляді вже майнуло щось надто уважне й розуміюче. 

— Скільки зазвичай триває відновлення після глибоких магічних порізів? — раптом випалила Герміона.

— Залежить від закляття, — спокійно відповіла цілителька. — Деякі темні прокляття залишають сліди надовго.

— Точно… — Герміона швидко кивнула, удаючи, ніби уважно слухає.

А сама вже нишпорила поглядом між ліжками, білими ширмами й цілительками, шукаючи знайоме світле волосся. Мадам Помфрі простежила за її поглядом.

— Щось іще?

— М? — Герміона різко звела на неї очі.

— Якісь ще питання?

— Питання?.. — перепитала Герміона, намагаючись виграти собі бодай секунду. — Так. Звісно. Я хотіла спитати щодо…

Її погляд заметався приміщенням у пошуках хоч якоїсь ідеї.

— Щодо цілительської практики, — миттєво випалила вона. — Чи… чи потрібно складати додаткові іспити з травології для… ну… для подібної роботи?

Мадам Помфрі мовчки дивилася на неї кілька довгих секунд. І Герміона майже фізично відчула, як її незграбна брехня розсипається просто в повітрі.

— Так, звісно, — все ж відповіла мадам Помфрі. — Для цілительської практики потрібні високі бали з травології, зіллєваріння, захисту від темних мистецтв… і, що найважливіше, міцні нерви. Без останнього тут довго не витримують.

Герміона кивала, ніби справді уважно слухала кожне слово, хоча сама вже знову ковзала поглядом поміж зайнятими ліжками, білими ширмами й постатями пацієнтів, відчайдушно шукаючи знайоме біляве волосся.

— Його тут немає.

Герміона різко повернула голову.

— Прошу?

— Ліжко містера Мелфоя в кінці крила. За ширмою.

Герміона миттєво почервоніла.

— Я… я не—

Помфрі дивилася на неї з абсолютно невблаганним виразом обличчя.

Ну добре.

Гірше вже точно не буде…

— Там хтось зараз є? — тихо спитала Герміона.

— Наскільки мені відомо — ні.

Герміона глянула їй за спину.

— Тоді… можна я?.. — Герміона невпевнено вказала пальцем у бік дальніх ширм.

Помфрі лише ледь усміхнулася.

— Звісно, — сказала вона, посунувшись убік і даючи Герміоні пройти.

Ледь не палаючи живцем від сорому й ніяковості, Герміона швидко кивнула та рушила вперед між порожніми ліжками. 

Серце билося все сильніше з кожним кроком. Доки вона не дійшла до останньої ширми й не завмерла на місці.  Кілька секунд Герміона просто стояла, не наважуючись поворухнутися. Потім обережно простягнула руку й ледь торкнулася краю білої тканини. Ширма тихо шаруділа під пальцями. Герміона привідкрила її рівно настільки, щоб зазирнути всередину, затамувавши подих. 

♫ The Scientist  (instrumental)— Brooklyn Duo   

Драко лежав блідий, виснажений і майже нерухомий. Світле волосся безладно розсипалося по подушці, а різкі риси обличчя тепер здавалися неприродно загостреними через втому й втрату крові. Груди й плече щільно вкривали бинти. Частина шиї теж була перев’язана, і на білій тканині подекуди вже проступили темні плями засохлої крові.

У Герміони щось важко й болісно опустилося всередині від самого вигляду його ран.

Ох, Драко… — боляче промайнуло в голові, коли Герміона все ж ковзнула всередину й тихо зачинила за собою ширму. 

Вона обережно сіла на стілець поруч, боячись зайвим рухом порушити цю крихку тишу. 

І тієї ж миті його повіки ледь здригнулися — Драко повільно розплющив очі. Кілька секунд він просто мовчки дивився на неї — розгублено, ніби досі не був певен, що вона йому не мариться.

— Ти… — хрипко прошепотів він.

— Так, — тихо відповіла Герміона. — Я.

Дивне відчуття накрило її раптово й майже приголомшливо. 

Вони вперше говорили після всіх цих місяців.

І чомусь саме тут.

Сірі очі Драко, як і раніше, уважно ковзали її обличчям, ніби він намагався знайти там щось. Або прочитати думки, які вона так відчайдушно намагалася від нього приховати.

Їхні погляди зустрілися.

І в ту мить між ними ніби без слів промайнуло все те, що вони так довго вперто ховали всі місяці — образа, втома… і болісне усвідомлення того, як сильно їм бракувало одне одного.

— Ще сердишся на мене? — хрипко спитав Драко.

Герміона видихнула крізь ніс.

— О, ти навіть не уявляєш наскільки.

Кутик його губ ледь сіпнувся.

— Але ти все одно прийшла мене провідати, — тихо мовив Драко, не зводячи з неї погляду.

— Та ні, — буркнула Герміона. — Радше позловтішатися.

І тоді пролунав знайомий звук.

Драко тихо пирхнув, ледь оскаливши зуби в слабкій, виснаженій подобі усмішки. І Герміона несподівано для самої себе теж не стримала гіркої усмішки у відповідь.

Та вже за секунду він різко скривився від болю і Герміона миттєво сіпнулася вперед. І майже торкнулася його плеча. Та рука завмерла в повітрі, так і не наважившись доторкнутися, боючись нашкодити.

Драко повільно перевів на неї погляд, а тоді ледь помітно кивнув. Герміона затамувала подих і лише тоді обережно торкнулася його плеча. Навіть крізь тканину лікарняної сорочки вона відчула, як напружилося його тіло від болю при найменшому русі. Тож дуже повільно, вона допомогла йому трохи підвестися й поправила подушку за спиною. Драко ледь помітно скривився, коли поворухнувся, і Герміона відразу завмерла.

— Сильно болить? — тихо спитала вона.

Та він лише коротко видихнув крізь зуби й похитав головою, ніби не хотів визнавати навіть цього. Герміона обережно допомогла йому зручніше влягтися, підтримуючи рукою за плече, поки він повільно влаштовувався на подушках. І лише переконавшись, що йому стало трохи легше, тихо прибрала долоню.

— Готово.

— Дякую, — тихо сказав він.

Вона нічого не відповіла. Лише мовчки дивилася на бинти, що щільно вкривали його груди, руки… майже все тіло. На темні синці, втому під очима й сіро-бліде обличчя, від якого в грудях ставало нестерпно важко.

— Як ти? — нарешті спитала вона.

— Я? — Драко коротко видихнув. — Виснажений. Слабкий. І… страшенно принижений.

Герміона насупилася.

— Я знову недооцінив Поттера, — криво всміхнувся він. — Як і завжди.

— Він не хотів цього…

Драко перевів на неї недовірливий погляд,  скептично скинувши брову.

— Принаймні не вбити тебе, — швидко додала вона, відвівши погляд убік. 

Якийсь час між ними знову стояла тиша, порушувана лише приглушеними звуками цілительського крила десь за ширмою. 

А потім він тихо кинув:

— Що ж… я це заслужив.

Герміона різко повернулася до нього.

— Не говори такого, Драко, — тихо мовила Герміона, з болем глянувши на його бинти. — Ніхто не заслуговує на таке.

Він коротко глянув на неї. 

І в його сірих очах на мить промайнуло щось дивне —  гірка емоція, яку вона все ніяк не могла розібрати.

— Хотів би я, щоб це було правдою, Ґрейнджер.

Герміона розгублено насупила брови.

Що це щойно було? 

— До речі… те закляття, — обережно почала Герміона.

Драко перевів на неї уважний погляд.

— Те, яким Гаррі скористався проти тебе… він теж знайшов його в тій книжці. У підручнику Напівкровного Принца.

На мить Драко завмер.

Світле волосся впало йому на чоло, сірі очі широко й недовірливо вдивлялися в Герміону, ніби він намагався зрозуміти, чи вона не жартує.

Ніби просто не міг повірити в почуте.

— Ти впевнена?

— На жаль, так.

І в ту ж секунду щось різко змінилося в його обличчі. Герміона нервово озирнулася на ширму й  нахилилась до нього.

— Присягаюся, він не хотів тебе вбити, Драко — прошепотіла  вона. — Так, Гаррі далеко не твій найбільший фанат, але він точно не вбивця. Це все та дурна книжка…

Драко повільно перевів на неї очі. Ще кілька секунд мовчав. 

А тоді раптом запитав:

— Де твій нотатник?

Герміона здивовано кліпнула.

— Що?

— Нотатник, Ґрейнджер. І щось, чим можна писати.

Спершу Герміона лише нерозуміюче звела брови, але вже за мить без зайвих запитань дістала зі своєї сумки маленький блокнот і олівець. 

Драко якийсь час мовчки тарабанив пальцями по обкладинці блокнота, потім задумливо постукав олівцем по лобі, ніби гарячково намагався впіймати якусь думку. Щось згадати. 

А тоді швидко щось написав і простягнув Герміоні блокнот назад.

— Ось. 

Герміона опустила погляд униз. 

На сторінці акуратним, витонченим почерком було написано:

 

А. Принц

 

На мить вона лише нерозуміюче втупилася в літери. А потім повільно підвела очі на Драко.

— Перевір старі випуски “Щоденного віщуна”. І знову передивись архіви з учнями… Так ти і вийдеш на свого Принца.

Герміона ще мить не зводила з нього погляду. А тоді мовчки кивнула й повільно закрила блокнот, провівши пальцями по обкладинці.

— Добре, — тихо сказала вона. — Я обовʼязково перевірю.

І несвідомо поклала руку поверх його долоні.

— А тепер лягай, добре? 

Драковий погляд повільно опустився на її руку.

Герміоні на мить здалося, що він зараз знову почне сперечатися чи вперто спробує підвестися ще раз, але, на щастя, Драко все ж мовчки відкинувся назад на подушки, стримано скривившись від болю. Вона хутко підвелася, відкладаючи блокнот убік, і обережно поправила подушку за його спиною, допомагаючи влягтися зручніше. Потім машинально підтягнула ковдру вище, вкриваючи його плечі. 

І лише відчувши на собі його погляд, Герміона миттєво підвела очі.

— Дякую, — ледь чутно кинув Драко.

— Нема за що, — так само тихо мовила Герміона, перш ніж швидко сховати блокнот назад до сумки.

Потім вона знову сіла на стілець, склавши руки між колінами, ніби намагалася хоч якось зайняти їх, аби не нервувати ще сильніше.  Драко мовчки проводив поглядом кожен її рух. А потім знову підняв на неї свої сірі очі. Герміона натягнуто всміхнулася до нього. Він зробив те саме.

І між ними знову запала дивна тиша.

Та сама незручна тиша людей, які надто багато хочуть сказати, але абсолютно не знають, із чого почати. 

— До речі… — раптом тихо мовив Драко.

—М? 

— Дякую за ручку.

Герміона здивовано кліпнула.

— Чорнильну ручку, Ґрейнджер, — нагадав він. — Ту, що ти подарувала мені на Різдво.

— Оу, — раптом випалила Герміона, щойно згадавши про свій подарунок.

Знаючи, як Драко вічно тероризував її через чорнило — постійно позичав його або скаржився, що воно знову закінчилося, — Герміона тоді вирішила, що чорнильна ручка з нескінченним чорнилом стане ідеальним способом полегшити життя. Їм обом.

— Це… дуже хороший подарунок.

У грудях Герміони щось м’яко стиснулося.

— Рада, що тобі сподобалось.

І вони знову замовкли, відводячи очі в різні боки.

— Герміоно, я…

— Слухай, щодо того—

Вони заговорили одночасно. І одразу ж замовкли, ніяково переглянувшись. 

— Стривай… ти щойно назвав мене на ім’я? — підозріло випалила Герміона, примружившись.

Він на секунду завмер, напружившись від її пильного погляду. Потім важко видихнув, відкинувши голову на подушку і нарешті  сказав:

— Ти мала рацію. Я дійсно збрехав тоді.

Герміона гучно фиркнула.

— Теж мені несподіванка…

Він ледь помітно всміхнувся. Та ця слабка усмішка майже одразу згасла, ніби в нього просто не залишилося сил її втримати.

— Тоді, в Забороненій секції… — тихо сказав Драко після довгої паузи. — Я просто намагався змусити тебе триматися від мене подалі. І зробив це найдурнішим способом із можливих — наговорив тобі купу лайна…

— О так, краще й не скажеш, — буркнула Герміона, але вже без справжньої злості.

— Пробач мене, — тихо мовив Драко, дивлячись їй просто у вічі. 

Між ними знову запала тиша.

Герміона повільно опустила погляд і ледь чутно видихнула, ніби разом із цим видихом із неї поступово виходила вся образа, яку вона так довго носила в собі.

— Що ж… для початку можеш хоча б почати кликати мене на ім’я.

На губах Драко знову з’явилася слабка усмішка.

— Що завгодно, тільки не це, — пробурмотів він. — Називати тебе за прізвищем — одне з моїх улюблених занять.

Герміона фиркнула, хитаючи головою.

— Тобі варто знайти щось інше.

Драко тихо всміхнувся.

— Може, й так. Але кращого я поки не придумав.

І Герміона теж мимоволі всміхнулася.

Бо, якщо бути чесною із собою, їй теж подобалося, коли він так її називав. А може, вона просто надто звикла саме до того, як це робив Драко — з цією його вічною насмішкою в голосі, від якої чомусь давно вже не хотілося закочувати очі.

І від цієї раптової думки усмішка повільно згасла з її обличчя, а погляд сам собою став далеким і розфокусованим, ніби Герміона раптом поринула у щось болісно-сумне.

— В чому справа?  — раптом спитав  Драко , уважно спостерігаючи за нею. — Я ж бачу, що тебе щось гризе.

Вона важко видихнула, нервово стиснувши пальці між собою. 

Ще кілька секунд Герміона мовчки вагалася, ніби сама не була певна, чи хоче почути відповідь. Та зрештою все ж тихо спитала:

— Чому ти насправді вирішив припинити спілкуватися зі мною, Драко? 

Драко повільно перевів на неї погляд.

— Я зробила щось не так? — тихіше додала вона. — Чи справа справді в… моїй крові?

На мить у його очах промайнуло щось болюче.

Майже зле.

— Та начхати мені на твою кров.

Герміона завмерла.

— Тобто… — Драко втомлено видихнув, провівши рукою по обличчю. — Не на твою кров як таку. А на всі ці… погляди. Судження…

Герміона кілька секунд просто мовчки дивилася на нього, уважно вивчаючи його обличчя. Драко помітив цей погляд майже одразу й ледь насупився.

— Присягаюся, мені байдуже на них, Ґрейнджер, — твердо мовив Драко. — це більше не має для мене жодного значення.

— Тоді в чому ж справа? — тихо спитала вона. — Навіщо ти?..

— Я просто… хотів захистити тебе.

На мить Герміона замовкла, намагаючись осмислити почуте. А потім раптом насупилася.

— Від чого?

Драко відвів погляд убік.

— Від самого себе.

Герміона кілька секунд просто дивилася на нього, щиро не розуміючи, чому він говорить це з такою дивною, болючою впевненістю.

— Драко, що ти таке кажеш?..

— Я можу скривдити тебе… — тихо сказав Драко, досі не дивлячись на неї. — Тобі варто триматися від мене подалі, Ґрейнджер.

— Припини, — тихо пирхнула Герміона, явно не вірячи його словам. — Ти… ти ніколи б не скривдив мене. Я це знаю.

Він повільно перевів на неї погляд. І по його очах Герміона одразу зрозуміла — Драко абсолютно з цим не погоджується.

Анітрохи.

Вона лише важко зітхнула й похитала головою.

— Драко, будь ласка…

Він знову підвів на неї очі.

І Герміона відчула, як всередині неприємно похололо, бо в його погляді вона знову побачила той самий страх, що й кілька місяців тому. Глибокий, виснажений і майже приречений.

Її обличчя миттєво стало ще більш стривоженим.

— Скажи, в чому річ, — тихо попросила вона. — Тільки цього разу… я хочу знати правду, Драко.

Мелфой повільно видихнув. На мить заплющив очі, ніби збирався з силами перед тим, як сказати щось важливе.

— Більше за все я хотів би сказати тобі правду, Ярейнджер, — тихо мовив він. — Але боюся, що після цього ти мене зненавидиш.

— Не вирішуй за мене. — Герміона нахилилася трохи ближче, не зводячи з нього погляду. — Просто скажи вже.

Драко повільно відкрив рота. 

Та саме в цю мить ширма різко смикнулася вбік із тихим різким шелестом тканини.

Герміона й Драко одночасно здригнулися.

Снейп.

Він стояв у проході, високий, весь у чорному, мов темна тінь серед стерильно-білого цілительського крила. Краї його мантії важкими складками спадали вниз, а чорні очі миттєво й холодно вп’ялися в Герміону. За його спиною застигла мадам Помфрі. Вона явно відчувала напругу, що в одну секунду стала майже фізично відчутною в повітрі, але втручатися не поспішала.

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова.

У палаті стало так тихо, що Герміона чула навіть власне серце. Снейп повільно ковзнув поглядом по ній. Потім — по Драко, що напівлежав на подушках серед бинтів і зім’ятого простирадла.Його очі небезпечно примружилися.

— Професоре, — першим заговорив Драко.

— Міс Ґрейнджер, — холодно перебив Снейп. — Зізнаюся, вас я тут очікував побачити найменше.

Герміона миттєво напружилася, відчувши, як усе всередині різко стиснулося. Вона майже фізично відчула на собі погляд Драко. Та навіть не наважилася озирнутися до нього.

— Вам краще піти, — сухо продовжив Снейп. — Зараз.

Герміона мовчки підвелася. Швидким, трохи нервовим рухом накинула шкільну сумку на плече й лише на мить знову подивилася на Драко.

— Одужуй, — тихо мовила вона.

Її голос прозвучав ледь чутно. Майже крихко. 

Драко дивився на неї не відводячи погляду, ніби хотів щось сказати.

Та не встиг.

Снейп різко змахнув рукою, і ширма з сухим шелестом миттєво закрилася між ними, відрізаючи Драко від її погляду так раптово, що Герміона ледь помітно здригнулася. 

Вона так і залишилася стояти на місці ще кілька секунд, втупившись у білу тканину перед собою, ніби досі не до кінця вірячи, що все це щойно сталося насправді.

— Гадаю, міс Ґрейнджер, вам справді вже час, — м’яко мовила мадам Помфрі.

Герміона мовчки кивнула й рушила до виходу. Та вже біля самих дверей усе ж не витримала й на мить озирнулася назад.

— З ним усе буде добре? — тихо спитала вона.

Помфрі озирнулася через плече.

— Йому ще буде важко якийсь час, — чесно відповіла вона. — Але найближчим часом рани мають загоїтися.

Повільно кивнувши, вона мовчки побрела до дверей.

За мить ті тихо зачинилися за її спиною. 

Вийшовши в коридор, дівчина одразу втомлено провела долонями по обличчю й тяжко видихнула, ніби лише тепер змогла нормально вдихнути повітря.

— Що це щойно було?.. — пробурмотіла вона.

— Гарне питання.

Вона різко завмерла.  

І лише тепер помітила темну постать у тіні біля стіни.

Теодор Нотт сидів на лаві, недбало відкинувшись на спинку й витягнувши ноги вперед, ніби перебував тут уже доволі давно. Напівтемрява коридору лягала м’якими тінями на його витончене обличчя, вкрите ластовинням, а золотаво-каштанові кучері недбало спадали йому на чоло, поки карі очі уважно стежили за нею.

Герміона розгублено кліпнула.

Що він тут робить?..

— Привіт, — спокійно мовив Тео.

— Привіт, — обережно відповіла Герміона.

Кілька секунд вони просто мовчки дивилися одне на одного. А потім Тео ледь кивнув у бік дверей позаду неї й тихо спитав:

— Як він?

Мова йшла про Драко. 

У цьому сумнівів не було.

Та все ж, це здивувало Герміону. Адже Драко сам колись казав їй, що вони не дружать.

Хоча… Можливо, щось змінилося?

— Він… ще слабкий, — чесно сказала вона. — Але мадам Помфрі каже, що найближчим часом має одужати.

Тео повільно кивнув, кілька секунд задумливо дивлячись кудись перед собою. А потім знову перевів погляд на Герміону.

— Ми з ним колись дружили, — несподівано сказав Тео. — Ти знала?

— Так, — тихо відповіла Герміона. — Він якось згадував.

Тео глянув на неї уважніше, ніби щось обмірковуючи. Потім неочікувано для неї випалив: 

— А я, чесно кажучи, здивувався, коли дізнався, що ви двоє… дружите.

Герміона миттєво насупилася.

— Ми не дружимо, — занадто швидко відповіла вона.

Тео ледь усміхнувся.

— Тоді навіщо заходила до нього?

Кожне його питання лише сильніше вибивало її з рівноваги. Герміона вже відкрила рота, але Тео раптом підняв руку.

— Розслабся. Це не моє діло, — мовив Тео,  трохи нахиливши голову набік. — І якщо чесно, я тебе не засуджую. Якби я водився з Мелфоєм, то теж не став би розповідати про таке направо й наліво.

Його погляд ковзнув у бік дверей цілительського крила.

— Можливо, саме тому я досі тут, а не там.

— Звідки ти знаєш?..

Тео перевів на неї погляд.

— Про мене і Мелфоя?

У відповідь він лише ледь всміхнувся.

— Я просто дуже спостережливий, — мовив Тео й підморгнув їй.

Герміона недовірливо вигнула брову.

— Але не хвилюйся. Ваш брудний секретик поки в безпеці. Я нікому нічого не скажу.

— І з чого така щедрість?

— Бо це була б повна дурість. Розповісти про вас усьому Гоґвортсу — означає власноруч позбутися розкішного козиря проти Мелфоя. А я не настільки дурний, щоб робити такі ідіотські помилки.

Він ліниво ковзнув по ній поглядом знизу догори, помітивши як Герміона здивовано звела брови.  

— До того ж, ти мені завжди імпонувала, Герміоно Джин Ґрейнджер. Не бачу причин псувати тобі життя. Поки що.

Після його слів між ними на кілька секунд запала трохи незручна тиша.

— Що ж, — Тео натягнув звичну криву усмішку. — Не затримуватиму тебе. 

Він ще раз коротко глянув у бік дверей цілительського крила. Та так і не рушив із місця. Герміона вже збиралася піти, але в останню мить усе ж зупинилася.

—Певен, що не хочеш зайти? 

— Ні, дякую, — фиркнув Тео, хитнувши головою так, що золотаво-каштанові кучері затріпотіли. — І з чого б це мені взагалі до нього заходити?

Герміона вигнула брову, помітивши, як він раптом помітно занервував.

— Мені начхати на нього, — додав Тео. — Я тут лише тому, що Снейп змусив передати йому домашку.

— Звісно, — серйозно кивнула вона, підігруючи йому.

І тоді Тео тихо пирхнув, а Герміона теж ледь стримала посмішку. Бо вони обоє прекрасно розуміли, що це була повна брехня. Та ніхто з них навіть не намагався це спростовувати.

— Що ж… мені вже час іти, — тихо сказала Герміона.

— Бувай, Ґрейнджер, — гукнув Тео, недбало махнувши їй рукою. — Радий був здибатися.

Вона трохи спантеличено кивнула йому й машинально махнула рукою на прощання. А потім рушила геть напівтемним коридором. 

Та в голові Герміони все змішалося в один важкий клубок думок. 

Дивні спроби Драко застерегти її від нього самого.

Дивна реакція Снейпа, який явно почув значно більше, ніж мав би.

І ще дивніша розмова з Тео Ноттом, після якої в Герміони залишилося нав’язливе відчуття, ніби за всіма його недомовками ховалося щось набагато серйозніше, ніж вона могла собі уявити.

 

— • —

 

— Ти повернулася.

Герміона здригнулася від несподіванки. Вона повернула голову й лише тепер помітила Гаррі, котрий сидів біля каміна майже в повній темряві, відкинувшись на спинку крісла й втупившись у вогонь так нерухомо, ніби вже давно сидів тут сам зі своїми думками. Полум’я кидало теплі руді відблиски на його змарніле, виснажене обличчя, підкреслюючи тіні під очима й напружену лінію щелепи. 

І на якусь мить Герміону боляче вдарив спогад про Сіріуса. Про те, як він колись з’являвся в полум’ї каміна, говорив із Гаррі приглушеним голосом і дивився на нього з тією дивною сумішшю тепла й смутку. Від цієї думки в грудях раптом стало важче.

Герміона повільно підійшла ближче й тихо сіла поруч. Гаррі навіть не глянув на неї. Просто продовжував мовчки дивитися у вогонь, ніби не був певен, чи має сили ще на одну розмову сьогодні.  Адже між ними все ще висіла недавня сварка, залишаючи гіркий присмак у роті.

— Я позбувся її, — раптом тихо сказав він. — Позбувся тієї книжки.

Герміона здивовано повернула до нього голову.

— Справді?

— Так, — Гаррі ледь кивнув, не відводячи погляду від вогню. — Заховав у Кімнаті на вимогу. Десь серед усього того мотлоху.

Герміона повільно видихнула.

— Це добре, — тихо мовила вона. — Ти прийняв правильне рішення, Гаррі. Треба триматися від неї подалі… І щодо уроків Слизорога — ти й без неї добре складеш НОЧІ—

— Іспити зараз — останнє, що мене хвилює, Герміоно.

Вона уважно глянула на нього, не пропустивши повз увагу його дивний тон.

— І що ж тебе хвилює?

Гаррі нарешті повернув голову.

— Могла й не питати. Адже ти добре знаєш, хто мене хвилює.

Герміона ледь стримала важкий стогін, на мить заплющивши очі.

Боже, тільки не знову.

Після всього, що сталося сьогодні в цілительському крилі — блідого обличчя Драко, бинтів, крові й тієї дивної, болючої розмови між ними — вона почувалася емоційно виснаженою до межі.

І зараз у неї просто не залишилося сил ще й на нову сварку.

— Гаррі… прошу тебе, не починай це знову, — втомлено мовила Герміона, провівши рукою по обличчю. — Не починай цей довгий монолог про те, що Драко — смертежер і щось задумав. Прошу. Я дуже втомилася.

Гаррі повільно повернув до неї голову. Полум’я каміна відбилося в його окулярах.

— Чому ти так у ньому впевнена?

— Бо я просто знаю. Це не він, Гаррі.

І Герміона раптом із жахом усвідомила, наскільки небезпечно зараз звучать її слова.

Дійсно. Звідки їй було “просто знати”? Як їй пояснити це так, щоб остаточно все не зіпсувати й не зробити тільки гірше? Хіба вона могла розповісти про Заборонену секцію? Про їхні зустрічі? Про те, як Драко разом із нею шукав будь-яку інформацію про Принца?

— Та я все ж хотів би почути якісь чіткі аргументи, — тихо сказав Гаррі.

Герміона тяжко зітхнула.

— Добре. Подумай сам. Навіщо Тому-кого-не-можна-називати такий юний чаклун, як Драко?

— Саме тому, — одразу заперечив Гаррі. — Щоб ввести всіх інших в оману. Ніхто не чекатиме такого від Мелфоя.

— Гаррі, він травмований, — втомлено мовила Герміона. — Він тільки й робить, що сидить у бібліотеці, читає книжки й поводиться тихіше води, нижче трави. Як можна доручити вбивство Дамблдора комусь такому?

— А ти про нього чимало знаєш.

Герміона миттєво завмерла.

На кілька секунд у кімнаті стало абсолютно тихо.

— Серйозно? — холодно перепитала вона. — Спершу ти підозрюєш Мелфоя весь рік, а тепер уже й за мене взявся? Браво, Гаррі. Ти не припиняєш мене дивувати.

Гаррі нічого не відповів. Лише й далі мовчки дивився у вогонь, ніби полум’я раптом стало значно цікавішим за цю розмову. Герміона ще кілька секунд стояла на місці, чекаючи, що він усе ж щось скаже.  Та тиша лише затягувалася дедалі сильніше. 

І, не маючи більше ані краплі терпіння, Герміона різко рушила в бік сходів.

— Що ж… якщо тобі більше нічого сказати, то я піду до себе.

Вона взяла сумку й закинула її на плече.

— Де ти була? — раптом спитав Гаррі.

Герміона повільно обернулася.

— Перепрошую?

— Де. Ти. Була.

Щось у його тоні їй дуже не сподобалося.

— Я не розумію, до чого ця розмова.

— А я думаю, ти все прекрасно розумієш.

Усе всередині Герміони миттєво напружилося.

— Я була в бібліотеці.

І це навіть не було брехнею.

Вона справді щойно перевіряла ініціали «А. Принц». Точніше, як виявилося, — Айлін Принц. Колишня учениця Гоґвортсу зі Слизерину. І саме завдяки Драко їй нарешті вдалося вийти на її слід. 

Тепер залишалося лише зрозуміти, ким насправді була ця жінка, яке відношення мала до Гоґвортсу… і чи не вона була тим самим Напівкровним Принцом.

— А до цього, що робила?

Герміона різко глянула на нього.

— Гаррі, ти зараз мене допитуєш?

— Тобі так важко просто відповісти?

— Так! — обурено кинула вона. — Бо я не зобов’язана звітувати за кожен свій крок!

Гаррі повільно підвівся з крісла. 

Полум’я каміна ковзнуло рудими відблисками по його обличчю, коли він мовчки поліз рукою до кишені мантії. А за мить дістав складений, уже добре знайомий Герміоні шмат пергаменту.

Карту Мародерів.

І в ту ж секунду всередині в Герміони все різко похололо.

— Ти… стежив за мною?

— Ні, — тихо відповів Гаррі. — Я стежив за Мелфоєм.

Він глянув їй просто в очі — і в цьому погляді було стільки зневіри й гіркої образи, що Герміоні раптом стало не по собі.

— І хто ж знав, що побачу там ще й тебе.

Герміона відчула, як серце важко й болісно вдарилося об ребра. У голові миттєво все змішалося в суцільний хаос думок, страху й паніки.

Що вона мала сказати зараз?

Із чого взагалі можна почати пояснювати щось подібне?..

— Гаррі… я можу все пояснити.

— Що ж, — сухо мовив він. — Спробуй.

І Герміона розповіла.

Усе.

Про Заборонену секцію. 

Про їхні дивні, випадкові зустрічі між книжковими стелажами.

Про уроки.

Про суперечки, що незрозуміло коли перестали бути справжніми сварками і стали дружбою.

Про те, як Драко допоміг їй.

І про те, що він зовсім не такий, яким його звикли бачити всі навколо.

Говорити це вголос виявилося значно важче, ніж вона думала. Наче з кожним словом Герміона відкривала щось надто особисте й крихке, те, що так довго ховала навіть від самої себе. 

Коли вона замовкла, у вітальні запала довга тиша. 

Полум’я тихо тріщало в каміні, відкидаючи тіні на стіни, а Гаррі все мовчав, втупившись кудись у підлогу. Він мовчав так довго, що Герміона вже почала відчувати, як земля повільно вислизає в неї з-під ніг.

А потім пролунав його тихий голос:

— Герміоно… я не питатиму, що саме відбувається між вами, — тихо сказав Гаррі. — Це, здається аж надто… особистим.

Їхні погляди зустрілися.

І Герміона раптом із подивом зрозуміла, що Гаррі зараз виглядав не так шоковано, як радше розгублено й ніяково. Наче сам досі не міг повірити в розмову, яка щойно між ними відбулася.

— У мене це досі ніяк… не вкладається в голові, — чесно зізнався він.

— Гаррі…

— Але, — наполіг той, не давши їй договорити, — хай що ти думаєш про нього… моя думка не змінилася. Я досі бачу в ньому загрозу.

Герміона розгублено стояла посеред вітальні, міцно стискаючи руки між собою. І якщо ще зовсім недавно вона була абсолютно впевнена у власних словах… то після сьогоднішньої розмови в цілительському крилі все раптом стало значно складніше.

Ті дивні слова.

Його вперті спроби тримати її подалі від себе.

І лише тепер зрадливий сумнів, який повільно, але впевнено починав достукуватися до неї зсередини. 

Не сказавши більше ані слова, Гаррі важко підвівся й мовчки рушив до виходу з ґрифіндорської вітальні.

— Гаррі.

Той миттєво зупинився і озирнувся на неї.

— Рон знає?

Гаррі кілька секунд мовчки дивився на неї, стискаючи карту в руках. А тоді важко зітхнув.

— Ні. Я не зміг йому сказати.

Герміона на мить відчула коротке полегшення. Та воно майже одразу безслідно зникло.

— Але навіть якби й сказав… — тихо додав Гаррі. — Він би все одно не повірив.

І тоді він втомлено зняв окуляри й потер перенісся, ніби сам не до кінця хотів говорити це вголос:

— Бо він надто хорошої думки про тебе.

І ці слова раптом боляче вдарили десь під ребра — настільки точно й неочікувано, що на мить Герміона навіть забула, як дихати.

— Мені час. Дамблдор чекає.

Гаррі мовчки розвернувся й рушив до виходу з ґрифіндорської вітальні. Його кроки глухо відлунювали в напівпорожньому приміщенні, поступово стаючи все тихішими й тихішими, аж поки остаточно не розчинилися десь за дверима.

І лише тоді Герміона усвідомила, що залишилася сама. Вона так і стояла посеред вітальні, немов прибита до підлоги.

Паніка повільно й невблаганно стискала груди. Повітря раптом стало надто важким. Герміона важко опустилася в найближче крісло й міцно стиснула пальцями підлокітники, ніби намагалася хоч за щось втриматися.

Дихати ставало дедалі важче.

— Що я наробила?.. — ледь чутно прошепотіла вона.