Розділ тринадцятий

— Наше розставання було недовгим, а ти вже за мною скучила.

Герміона підняла голову — і побачила, як Драко стоїть, вчепившись у ґрати, а його погляд уже прикований до неї.

— Я прийшла змінити тобі пов’язку.

— Так пізно? — тихо кинув він, не відводячи очей. 

Що ж, він мав рацію. Ще навіть не світало. 

Безсоння знову стискало скроні, а Герміона досі не могла прийти до тями після сварки з Роном. У барачному наметі було нестерпно: кілька цілительок раз по раз перешіптувалися, киваючи в її бік. Хай як вправно вона намагалася вдавати байдужість — її розривало зсередини. Вона годинами лежала на вузькому ліжку, втупившись очима перед собою, даючи відчуттю провини й сорому і далі жерти її зсередини. 

А тоді… вона просто підвелась і пішла. 

Не зважаючи на комендантську годину. Ноги самі привели її сюди — до намету з в’язнями. 

Герміона прийшла якраз на зміну караулу. Не вагаючись, вона витягла мантію-невидимку і прослизнула всередину. Вона не хотіла, щоб Стерджис знав про цей нічний візит. Не хотіла йому звітувати. Не хотіла аби щось йому пояснювати. Герміона й сама не знала, навіщо прийшла сюди — тим паче після тієї розмови з Роном… 

Кинувши на Драко короткий погляд, Герміона мовчки попрямувала до столу, знімаючи мантію-невидимку й цілительську сумку. Повільно й уважно вона виклала все необхідне. Тяжке зітхання зірвалося з грудей, перш ніж Герміона наважилася підійти до клітки. 

— Показуй, — наказала вона Драко, махнувши, щоб той став ближче.

На диво, він не пручався. Лише ковзнув поглядом по її руках і мовчки розстібнув на собі стару, подерту сорочку, відкриваючи доступ до рани. Коли він нахилився ближче, Герміона невдоволено скривилася, інстинктивно прикривши ніс. Драко пирхнув з самоіронією:

— Знаю. Ванна мені б зараз не завадила. 

Герміона залишила його слова без відповіді. Він, однак, продовжив:

— Я б зараз усе віддав за гарячу мармурову купіль з олією бергамоту, гарячою парою над срібними змішувачами і рушниками, нагрітими закляттями до ідеальної температури.

Цього разу Герміона не втрималася. Вона кинула на нього погляд, вигнувши брову, й тінь від смолоскипа ковзнула по її обличчю, підкреслюючи ледь помітний скепсис.

— Головне, щоб це був сморід від бруду, а не твоєї рани, — кинула вона з удаваною легкістю, хоч серце шалено калатало. Їх розділяла лише решітка — тонка, холодна, але така жорстка межа. 

Обережно просунувши руки між прутами, вона дістала до лівої частини його грудей — трохи вище серця, під ключицею. Було незручно, але якось вона впоралася навіть крізь металеву решітку: зняла попередню пов’язку, оцінюючи стан рани й зцілення. Вона тяжко зітхнула й зіжмурила очі, вдивляючись у глиб синців і зрощеної тканини.  Драко ж уважно стежив не за раною — за нею. Він ловив кожен рух її пальців і кожен ледь помітний натяк на емоцію, намагаючись зрозуміти, що та приховує.

— Отже, — почав він, повільно, — дехто вирішив піти проти правил…

Вона підвела на нього очі. Знову. Руки працювали далі, торкаючись пошкодженої ділянки шкіри, а він дивився у відповідь, ніби біль, що відгукувався на кожен її рух, не існував.

— Не боїшся, що хтось дізнається про ці твої нічні походеньки? — протяг він тихим, глузливим тоном. —  Не те щоб я був проти… але щось мені підказує, що в тебе будуть великі непереливки, якщо про це хтось довідається.

— Не довідаються, — просто відповіла вона й потиснула плечима. — Якщо ти не розповіси, звісно. Але ти, наскільки я чула, не з балакучих, — холодно кинула вона й повернула увагу до рани. 

Драко на це лише глухо хмикнув.

— Що з тобою робив Мерфій? — нарешті запитала вона.

Драко опустив погляд на поранення.

— Встромив ножа, — спокійно сказав він, наче говорив про погоду. —— А потім… крутив. По колу. Немов заводний годинник.

Вона витріщилася на нього, не приховуючи огиди, перш ніж дістала чарівну паличку з-під ременя. Змахнувши паличкою, Герміона почала зцілення, шепочучи закляття собі під ніс. Час від часу з її грудей виривалося тяжке, здавлене зітхання. Вона намагалася зосередитися на рані, але думки повертали до Рона. До тих слів, які вони кинули одне одному.  До його обличчя… 

Мерліне, як він тоді дивився…

— Ти чимось засмучена, — раптом гукнув Драко, вириваючи її з власних думок.

— Ні. Я просто зосереджена, — мовила вона, заперечно хитнувши головою.

Та Драко не повірив — це читалося в легкому нахилі його голови, у тому, як він звузив очі, уважно вивчаючи її. Його погляд ковзав по кожній дрібниці: блідій шкірі під очима, тремтінні пальців, затисненій щелепі, зім’ятій мантії. Наче знімав із неї шари, намагаючись розгадати її найпотаємнішу загадку.

— Припини витріщатися. Це дратує, — відрубала вона, не підводячи очей.

Він зітхнув, відвертаючи голову вбік. Між ними запанувала тиша.

Аж раптом він мовив:

— Що ж вони з тобою зробили, Ґрейнджер? — його питання раптово збило її з думок.

Герміона завмерла, підвівши на нього погляд. Спершу Драко дивився кудись убік, а тоді його очі знову зупинилися на ній. На його обличчі не було ані тіні насмішки.

— Твій блиск в очах. Його більше немає, — сказав він тихо. — Ти більше привид, ніж жива. Немов блякла тінь самої ж себе.

 Усередині неї щось стислося, але обличчя залишилося незворушним.

— Було б дивно, якби було інакше. Враховуючи… обставини.

Драко витримав її погляд і ледь кивнув. На диво, він не заперечив жодного слова. Герміона перевела увагу на його груди: рана майже затягнулась, лишивши рівний, охайний рубець трохи нижче ключиці.

— Готово, — сказала вона, ховаючи свою чарівну паличку.

Драко глянув на новий рубець, мовчки кивнув і почав застібати свою брудну, потерту сорочку. Герміона спостерігала за рухами його пальців.

Це ж треба… Колись він — був одним із найбагатших, найвпливовіших чарівників чистокровного походження. А тепер — брудний, виснажений, зі стійким, важким запахом тижнів, проведених без можливості навіть помитися. Навіть іншим в’язням застосовували Аґваменті — аби зняти бруд і сморід. До нього ж це закляття не використовували жодного разу.

Яка ж іронія… 

Вона стояла перед ним — охайна, чиста, хоч і маґлівського, тобто «брудного» походження.

А він — чистокровний, але брудний і виснажений.

Життя вміє кепкувати, перевертаючи все з ніг на голову.

Отже, усе було зроблено і вона могла вже йти. 

Мала б йти.

Та щойно Герміонин погляд ковзнув по її речах і зупинився на дверях, вона раптом відчула, як сильно не хоче знову залишатися наодинці зі своїм безсонням і жахіттями.

Її погляд ковзнув до решітки — й зупинився. Тиша між ними стала відчутною, важкою. Метал тихо озвався, коли Драко ледь зрушив з місця — і знову завмер, чекаючи. 

Повільно, майже несміливо, Герміона опустилася навпроти нього, складивши мантію під себе. Драко здивовано стежив за кожним рухом. Мить вагався — і, зрештою, теж повільно сповз на підлогу, сідаючи з іншого боку ґрат.

Вони сиділи мовчки.

Вона — схрестивши ноги, нервово перебираючи пальцями тканину цілительської спідниці. 

Він — зігнувши одне коліно, сперши на нього руку; важкі ланцюги звисали і дзвеніли при кожному його русі.

— Отже, — запитав він прямо, — усе настільки паршиво?

Вона ледь помітно кивнула.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

Він криво всміхнувся їй, а вона мовчала — не знаючи, з чого почати.

— Як думаєш, коли все пішло не так? — тихо спитала вона, ніби озвучила думку, що давно крутилась у голові.

Він довго дивився на неї, вивчав — перш ніж відповісти.

— У мене особисто? — він знизав плечима, не приховуючи самоіронії. — З самого дня народження.

— Я взагалі-то серйозно, — буркнула вона.

— Так і я серйозно, — він махнув навколо: на решітку, на камеру, на катівню. — Якби мене не було, може, й усього цього теж.

— Ти не опинився б тут, якби не служив своєму Лорду — холодно сказала вона.

Драко перевів на неї погляд; тінь від ґрат ковзнула по його обличчю.

— Можливо, — знизав він плечима. — Та що сталося, вже сталося. Цього вже не змінити.

Запала тиша.

Герміона розглядала його обличчя — аж поки її увагу не привернуло чорне татуювання “ ᛟᛝ777 ” на шиї. Жахливі чутки, які вона прочитала в його особистій справі, промайнули в голові.

— Це правда? Те,  що про тебе говорять? — порушила вона тишу, торкнувшись пальцями власної шиї.

Він злегка нахилив голову, переводячи на неї очі. У його очах щось майнуло — щось схоже на погляд пораненого звіра, який не знає, чи тікати, чи кидатися в бій. Відповіддю став лише короткий кивок.

— Як ти там опинився в Азкабані?

— Думаю, тобі краще спитати у свого старого з люлькою. Він розповість набагато красномовніше, ніж я.

— Уже розказав, — мовила вона, даючи зрозуміти, що вже чула достатньо. — Але я хотіла почути це від тебе.

Драко здивовано здійняв брови. Він виглядав так, ніби її слова на мить вибили ґрунт з-під його ніг. Герміона й сама не одразу збагнула, чому питає. 

Це не було частиною допиту. 

Не було завданням для Стерджиса. 

Це було щось інше — щось, що боляче вимагало відповіді. 

Вона щиро прагнула збагнути, який шлях і які рани привели його до того, ким він був зараз перед нею — змарнілий, виснажений вбивця, яког так відчайдушно всі хотіли зламати.

Драко зітхнув і відвів очі; його плечі ледь опустилися, ніби тяжкість спогадів лягла на них усією вагою.

— Нема що тут розповідати, Ґрейнджер. Тюрма є тюрма. Як її не називай — тренувальним табором, спецпроєктом чи хоч елітною програмою… — він зробив паузу. — Це все одно той самий Азкабан.

Він коротко зітхнув.

— А Азкабан робить звіра з будь-кого. І, як бачиш, я не виняток. — зауважив він, кивнувши у бік ланцюгів на своїх руках.

— Що ти там робив? 

— Вчився, — мовив він, перш ніж додати деталей. — Вчився брехати, воювати, ламати інших раніше, ніж вони встигали зламати мене. За ті три роки я навчився виживати, Ґрейнджер, — усіма можливими способами. Що, власне, і досі роблю.

 Він злегка розвів руками — жест був майже безпорадний.

Вона дивилася на нього мовчки. Її погляд не був ані різким, ані співчутливим — радше уважним, зосередженим, таким, що змушує говорити далі. І він, спіймавши цей погляд, не відвів очей.

— Я здогадуюсь, що ти відчуваєш до мене.

Хоч вона й не відповіла, зморшка між бровами й спалах болю в очах сказали більше за слова.

— Знаю, ти досі злишся на мене за те, що я по той бік барикад, на їхньому боці… — він говорив так тихо, що голос ледь тремтів. — Але переді мною був вибір: гнити в тій клятій тюрмі… чи воювати, але на волі.

 Він зробив коротку паузу.

 — Я обрав останнє.

Що ж… принаймні це чесно. 

Чесніше, ніж вона очікувала від нього. Та ця гірка відвертість не знімала з нього провини…Не робила його меншим ворогом в її очах.

— І лише поглянь, де ти врешті опинився, — підсумувала вона з неприхованим відчуттям справедливості.

Він усміхнувся гірко, роздумуючи над її словами.

— А як щодо тебе? — запитав він після паузи. — Як тебе занесло у Францію?

Вона завмерла на мить. Питання було неочікуваним — надто особистим. Герміона вагаючись зітхнула, зібралася й тільки тоді глибоко вдихнула.

— Ми втекли сюди майже одразу. Через кілька днів після…усього, що сталося…

 Драко дивився на неї — уважно, нерухомо, майже насторожено. Він не перебивав, не питав, не підштовхував. Просто сидів і слухав — поки вона боролася з тими тінями минулого, що раптово ожили в її голосі.

 — Перші дні були шаленими, — її голос став твердішим, а погляд — далекішим, ніби вона знову стояла на зруйнованих вулицях, серед криків і вибухів, де й народився той тягар, що досі сидить у її плечах. — Скрізь були смертежери. Вони прочісували міста й села, шукали маґлонароджених, допитували всіх, до кого могли дістатися… Кожен рятувався як міг. І ми не були винятком.

— Ми, тобто ти і Візлі, — уточнив Драко.

— Так, — кивнула вона. — Завдяки своїм зв’язкам, містер і місис Візлі знайшли спосіб залишити Тінворт і перетнути кордон, щоб дістатися узбережжя Франції.  Це ми і зробили.

Вона замовкла на секунду, коли спогади накрили її хвилею: довгі, виснажливі черги чаклунів на кордоні, крики, дим, паніка; смертежери, які перехоплювали чаклунів прямо з потоків людей, вириваючи їх зі строю. Герміона стиснула губи, відганяючи ті картини, і продовжила:

— Спершу було важко… ми були біженцями, втікачами, небажаними чужинцями. Вісниками війни, яка з часом докотилася і до Франції. Хоча… були й ті, хто підтримав нас. Сім’я Делякур, наприклад, — вона ледь усміхнулась. — Вони прихистили нас у себе на якийсь час. З цього й почалося наше нове “життя”. Якщо це взагалі можна назвати життям.

Вона покрутила пальцями край спідниці, збираючи думки. Драко слухав уважно — так уважно, що вона майже відчувала його погляд шкірою.

— Та з усіх труднощів найскладнішим було… просто жити далі, — промовила вона тихо. — Містер і місис Візлі оберігали нас як могли: ніяких радіо, ніяких газет. Ми сиділи всередині і нікуди не виходили.

Вона ковтнула повітря. Драко вже відкрив рота, щоб щось сказати, але вона продовжила, занурюючись у спогади:

— Потім найстарші хлопці Візлі почали працювати на фабриках з виготовлення мітел… а нас трьох — мене, Рона й Джіні — вирішили відправити в Бобатон. Мадам Максим щиро зраділа можливості нам допомогти: закінчити навчання, знайти роботу… хоча не скажу, що в нас це справді вдалося.

— Чому ж? 

— Рон зійшов із потяга ще до першої зупинки й одразу записався до добровольчого загону. Джіні?.. Вона не витримала й кількох тижнів у Бобатоні. І приєдналася до Рона.

Герміона нервово засміялася — коротко, без радості.

— А ти… чому вони залишили тебе геть саму?

— Я? — вона видихнула. — А я не знала, що робити. Опинилася сама — в чужій країні, в чужій школі, серед чужої мови й людей.  

Герміона на мить замовкла, ніби збираючись із думками, й тоді знову глянула на Драко.

— Чесно, я намагалася зануритися в навчання і все таке… та з часом мені почало здаватися, що щодня, ховаючись за книжками, я просто роблю вигляд, ніби нічого не відбувається. Ніби не помічаю, що інші борються, щось роблять… а я просто сиджу й чекаю. І в якусь мить усе просто втратило будь-який сенс.

Драко опустив погляд на секунду — дрібниця, яку важко було помітити, але достатньо, щоб зрозуміти: її слова дісталися глибше, ніж він хотів показати.

— Врешті-решт, я теж залишила Бобатон, — сказала вона, знизавши плечима. — Навіть не дочекалась іспитів. Хто б міг подумати, еге ж?

Драко гірко посміхнувся і тихо цокнув язиком.

— Це на вас дуже не схоже, юна леді.

Вона всміхнулась у відповідь — сумно, беззахисно — обіймаючи себе за коліна й опускаючи підборіддя на складені руки, перш ніж тихо додати…

— Знаю…, — бурмоче вона, стиха зітхаючи. — Навіть не віриться, що колись найбільшим жахом для мене були не вибухові закляття смертежерів, а якісь дурнуваті іспити і оцінки Снейпа…

Вона провела рукою по обличчю, поправила пасмо волосся, збираючи його з шиї. Гірка усмішка ковзнула її губами, така тиха й беззахисна, що Драко на мить опустив погляд. Раптом він прочистив горло — коротко, ледь помітно.

— Що було далі? — кинув він. 

Герміона випрямилась і подивилась на нього. Потім її погляд на мить забігав, ніби вона перебирала спогади.

— Та нічого особливого… — зітхнула вона. — Спершу я прибула до Парижа. Там був потяг до Бретані. Я сподівалася повернутися до містера й місис Візлі, дізнатися, де Джіні чи Рон… і тоді вже зрозуміти, що робитиму далі.

— Але? — припустив Драко.

— Але, — повторила вона тихо. — На вокзалі, коли чекала на свій потяг,  я побачила чаклунів у формі. Вони скликали добровольців… дівчат та хлопців від вісімнадцяти. І тоді… — вона злегка знітилася. — …я вже більше не могла сісти на той потяг. 

Вона вдихнула глибше, ніби знову бачила той вечір.

— Мене взяли як цілительку і уже тієї ж ночі я була в Госпіталі Блаженної Жанни в Парижі. І замість цілительських чарів, на які, звісно, розраховувала, вчилася застеляти ліжка, чистити горщики й змінювати білизну. Не те, на що сподівалася… та довелося до-о-овго вчитися виконувати чиїсь накази, стиснувши зуби.

Драко криво всміхнувся у відповідь, похитавши головою. Герміона теж не стримала посмішки.

— Далі було стільки роботи, що я й не помітила, як швидко й майже спокійно промайнули роки. У 2001-му мене вже оголосили молодшою цілителькою. 

А першого січня 2003-го ваші війська ввірвалися у Францію й розбомбили наш госпіталь. Першого ж дня.

Вона на мить замовкла.

— Пізніше нас усіх відправили на прибережний фронт, — продовжила вона тихіше. — Той, що біля Ла-Маншу. Але він довго не протримався… не минуло й кількох місяців, як я опинилася на іншому. Уже в ролі повноцінної цілительки.

Її пальці ковзнули у волосся, нервово провівши від скроні до потилиці.

— І так я… жила. Існувала, — сказала вона нарешті. — Міняла один пекельний фронт на інший. Дивилася, як десятки, сотні чаклунів помирають у мене на очах. Поки раптом… випадково не зустріла Джіні. А потім — усіх інших. І ось… ми знову разом. 

Вона поглянула на Драко, наче чекаючи на реакцію — вивчаючи, як він усе це прийме.

— Нічогенька така історія, — хмикнув він.

— Еге ж, — кивнула вона.

Вона зробила паузу, а тоді додала майже буденно, але з теплою усмішкою:

— До речі. Луна теж тут. 

— Та невже? — вражено мовив Драко.

— Так. Зізнаюсь, я теж була здивована, коли вона зголосилась бути цілителькою. Я навіть не уявляла, що вона  може бути настільки… неймовірною у цій справі. Мені часто здається, що вона значно краща за мене.

Вона миттєво підняла руку, заперечливо:

— І це мене зовсім не засмучує. Навпаки: добре знати, що в мене є хтось, на кого можна покластися так само, як на себе.

— Та я ж нічого не казав, — мовив Драко невимушено.

Герміона підозріло зіжмурила на нього очі, а тоді, хитро всміхнувшись, додала:

 — До речі, вона… — вона витримала паузу, смакуючи інтригу. — Разом із Невілом.

Драко повернув до неї голову так різко, що навіть ланцюги дзвякнули.

— З Невілом Лонґботомом? — перепитав він із таким обуренням, наче почув щось протиприродне.

— Саме так, — відповіла Герміона, ледве стримуючи усмішку, радіючи його збентеженій реакції — майже дитячій.

 — Бідолашна. Життя її геть не шкодує, — пробурмотів він.

Герміона відчула, як у ній спалахнули гнів і обурення, й одразу завзято стала на захист подруги:

— До твого відома, Невіл… він дуже здібний зіллєвар і вагомий цілитель. Він щодня ризикує, рятуючи життя багатьох. І я довіряю йому не менше, ніж собі.

Драко витріщався на неї ще якусь мить, перш ніж порушити тишу.

— Ми точно говоримо про одного того самого Лонґботома? 

Герміона глянула на нього й нахилившись сказала:

— Ті настійки, що я приносила… — вона всміхнулася до нього змовницьки. — Це його робота. Живи тепер із цим.

— Краще б ти мені цього не казала, —  скривився Драко, ніби його щойно вкусили за язик.

Вона пирхнула, закотивши очі, й тяжко зітхнула. За всі ці роки вона, здається, встигла забути, яким нестерпно кумедним може бути Мелфой. Герміона перевела погляд на палаючі смолоскипи на стінах — світло тремтіло, ніби повторювало її настрій. І саме тоді Драко раптом запитав:

— А твої батьки? Що з ними? 

Питання вдарило неочікувано. Вона підвела голову. Комок у горлі зрадливо стиснувся від одного лише доторку до згадки про них. Вона не знайшла сил відповісти — лише мовчки хитнула головою.

— Померли? — тихо запитав Драко.

— Ні, — видихнула вона. — Але я для них… здається, що так.

Він пильно дивився на неї.

— Не дивись на мене так, — прошепотіла вона. — Я нічого поганого не зробила. Просто… — вона запнулася, зібрала повітря. — Я стерла їм усі спогади про себе. І все.

Тиша. Його погляд не зрушив із неї ні на мить.

— Вони досі в Англії? — тихо спитав він.

— Ні, що ти… — вона похитала головою. — Я не могла залишити їх там самих. Спершу стерла їм спогади про мене… а потім навіяла бажання виїхати якнайдалі. І ніколи не повертатися.

Драко ледь помітно кивнув. Герміона опустила погляд, задумавшись.

— Тобі відомо, де вони зараз? — тихо спитав він.

— Ні. Де б вони не були зараз… я сподіваюся, що вони в безпеці, — тихо сказала вона. — Десь, де тепло й добре. Навіть без мене.

Вона підняла на нього очі — і помітила його вираз: беземоційний, але гострий.  Погляд, який казав значно більше, ніж його тиша.

— Що? — не витримала вона.

— Ти мусила вирушити з ними, Ґрейнджер, — відповів він просто.

— Ні, — повільно похитала вона головою. — Я не могла.

— Чому?

— Бо тоді я була потрібна Гаррі, щоб…

Вона так і не договорила — слова застрягли в горлі, ніби продовження було надто болючим, щоб озвучити.

— Це вже не має значення, — сказала Герміона. — А потім сталося те, що сталося. Ми втекли до Франції, і я…

Герміона на мить завмерла, вдивляючись у темряву. Її голос тихо відлунював у камері — виснажений, майже зламаний.

— Я зрозуміла, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Тому просто… вирішила лишитися тут. І допомагати всім, чим можу.

Знову настала тиша.  Довга, важка, повна невимовлених речей. Коли Драко заговорив, його голос звучав інакше.

— Що ж… не думав, що колись знову побачу тебе такою.

— Невдахою? — випалила вона.

— Самотньою, — відрізав він, не відводячи погляду.

Герміона завмерла. Щось у його словах болісно зачепило. Принаймні останні місяці… це було ближче до правди, ніж вона хотіла б визнавати.

— Це не так, — мовила вона, похитавши головою. — Ніяка я не самотня. В мене є друзі. І Рон.

Брехуха. Рон настільки розчарований у тобі, що навіть не хоче дивитися в твій бік — майнула гірка й тривожна думка.

Він вивчав її, нахиливши голову набік, немов намагаючись розібрати кожну її тріщину. Герміона відчула, як їй стає не по собі. 

Чого вилупився?

— Я так не думаю, — спокійно відповів він.

Вона глянула на нього з-під лоба — погляд гострий, невдоволений, губи стиснулися в тонку лінію.

— Адже сьогодні я бачив твого рудого Дон Жуана, — продовжив Драко, злегка нахиливши голову. — І, скажу тобі, вигляд у нього був геть не найкращий…

Герміона відчула, як серце стиснулося, ніби хтось різко перехопив подих зсередини.
Ох, Роне.

— Що таке? — запитав Драко, уважно стежачи за її реакцією, а тоді, не втримавшись, додав тоненьким, майже насмішкуватим голоском: — Голуб’ята почубилися?

Герміона лише закотила очі, відвертаючись убік. Відповідати вона не стала.

Що ж, сама винна, Герміоно.

Не треба було йому розповідати так багато. 

Клятий мій язик…

— Хочеш, я скажу тобі свої припущення? — запитав він рівно, майже лагідно.

— Ні.

— Тобі самотньо, Ґрейнджер, — мовив він, ігноруючи протест у її очах. — Інакше ти б точно не була тут.

Її тіло напружилося. Слова влучали точно — в кожне оголене місце, яке вона ретельно ховала навіть від самої себе.

— Навіть серед тих, кого ти називаєш близькими. Чи друзями, — продовжив він тихіше. — Тебе слухають, але не чують. І це гризе тебе зсередини.

Він нахилився ближче до решітки. Сталеві очі пронизували її, ніби намагалися дістатися до того, що вона вперто тримала під контролем — до тиші всередині, до порожнечі, якій вона так довго не дозволяла мати імені.

— А щоночі… ти прокидаєшся від жахіть, — продовжив він тихо. — Вони переслідують тебе, поки ти не вирваєшся з них у холодному поті. І тоді ти шукаєш, чим зайняти себе до світанку. Ходиш туди-сюди, немов той привид, і все ніяк не знаходиш спокою.

Герміона витріщалася на нього, не кліпаючи. Її подих збився, пальці мимоволі стиснулися, ніби вона шукала опори.

— Саме тому ти й прийшла сюди. Хоч і робиш вигляд, що просто міняєш перев’язки… Та ми обидва знаємо справжню причину.

Герміона завмерла. По шкірі пробіг холод — від кожного його слова, від тієї точності, з якою він бив у саму суть.

— Тобі так самотньо, — він говорив майже шепотом, не зводячи очей, — що навіть немає з ким поговорити. І ти приходиш сюди. Адже так було завжди, чи не так? 

Комок у горлі стиснувся до болю. Герміона різко втягнула повітря, але видихнути так і не змогла — ніби груди зсередини затиснули лещата. Пальці міцно зім’яли тканину спідниці, кісточки побіліли. Вона сиділа нерухомо, намагаючись утримати контроль, хоча всередині все тремтіло — від злості, сорому й надто знайомої правди, яку не хотілося визнавати.

А Драко просто дивився.  Наче бачив її більше, ніж вона дозволяла. 

— Я це знаю, бо колись теж проходив через щось подібне.

Герміона підвела на нього погляд, вивчаючи його обличчя.

— І як ти це поборов? — тихо спитала вона.

— Ніяк, — відказав Драко. Потім додав: — Але мені вдалося закрити свій розум, запхати всі ті жахіття з минулого в найдальшу скриньку своєї свідомості. Та це не означає, що я їх повністю позбувся. Я просто не дозволяю собі про них згадувати.

Усі свої жахіття… — відлуння немов продовжилося в її голові.

Що ж… судячи з його досьє, жахіть у нього справді вистачало. 

Частина її холодно нагадувала, що це справедливо. Кара за те, що він зробив, і за вибір, який прийняв.

Але інша половина… розуміла його краще, ніж хотіла б. Адже Герміона теж не спала, теж задихалася в спогадах, теж блукала ночами, не в змозі знайти місце собі чи своїм думкам. 

Якщо у Драко вийшло… можливо, й у неї б могло. 

І тут їй згадались слова цілителя — про здібності Драко — і просто не змогла не спитати:

— Ти маєш на увазі оклюменцію, чи не так?

— Так, саме її, — підтвердив він. Підняв руку в кайданах, ланцюги дзенькнули. Він торкнувся скронь. — Вони можуть забрати мою магію, але точно не самоконтроль моєї свідомості.

Герміона розуміюче кивнула.

Оклюменція. Колись Снейп навчав цьому Гаррі… а вона тоді лише спостерігала збоку, слухала його уривчасті розповіді про ті заняття й навіть не уявляла, що колись сама так гостро потребуватиме цієї навички. Особливо зараз, коли Стерджис раз за разом витягував з неї спогади до сита спогадів, без найменшої можливості захиститися.

Герміона згадала сито спогадів у наметі Стерджиса — і її погляд потемнів. Вона підняла очі на Драко, який уже дивився на неї — уважно, майже насторожено, очікуючи питання.

— А скільки…— запитала вона, — скільки потрібно часу, щоб опанувати її? 

Драко витримав паузу.

— Не так швидко, як тобі здається.

— Ти сам цьому навчився?

— Ні. Мене навчали. Ще до Азкабану. — відповів він коротко.

— Це був Снейп? — не витримала вона, згадавши ті самі уроки Гаррі. — Він навчив тебе?

Він мовчав кілька секунд. Потім холодно вимовив:

— Ні, це була Белла.

Герміона відчула, як у грудях щось здригнулося. Її рука сама торкнулася лівого передпліччя — місця, де ножем було вирізано “бруднокровка”. Ще одне її жахіття.  Ще одна тінь минулого, від якої вона прагнула втекти. Вона знову підвела голову.

Герміона ледь нахилилася вперед, так, що між ними залишилося всього кілька дюймів. Тіні від смолоскипів ковзнули по її обличчю. Вона прошепотіла тихо, але її голос пройняв повітря напругою:

— А ти можеш навчити мене?

Він уважно глянув на неї, ніби намагався збагнути її мотиви. А потім усе ж заговорив:

— Можу, — сказав просто. — Та є одне “але”.

Драко повільно простягнув уперед руки в кайданах. Ланцюги дзвінко черкнулися об решітку, розітнувши тишу різким металевим звуком. Герміона глянула на холодне залізо — і все стало зрозумілим.

Так, Драко міг контролювати свідомість — але не міг навчити цьому не проникнувши в її розум. Кайдани  — вони блокували його магію. А дати йому магію означало одне: дати йому свободу. І цього Герміона не могла зробити. Тому ще одна надія розсипалася просто в неї на очах. 

Герміона опустила погляд. Усередині все стиснулося, коли розпач піднявся хвилею.

— Ґрейнджер? — обережно покликав він, уважно вивчаючи її обличчя. — Навіщо тобі оклюменція?

Вона дивилася на нього, гарячково добираючи відповідь на ходу. Та жодна не лягала. Жодна не звучала правдиво.

Він тяжко зітхнув.

— Що ти вже утнула цього разу? 

Її пальці до болю стиснули поділ цілительської спідниці. Вона заплющила очі й випалила крізь зуби

— Я просто ненавиджу, коли ти це робиш… — тихо мовила вона собі під ніс.

Він ледь усміхнувся — майже непомітно.

 — Знаю, — так само тихо відповів він.

Вона нарешті розплющила очі й знову звела їх до нього. Тяжко вдихнувши, вона нарешті виклала все як є:

— У нього сито спогадів, — сказала вона тихо.

Їй не потрібно було уточнювати, про кого йдеться — він і так усе зрозумів.

— Після кожних відвідин він змушує мене звітувати про тебе. Точніше… він сам дістає спогади з моєї свідомості. І так, — вона гірко всміхнулася, — він справді мене шантажує. Він…він погрожує, що скривдить їх. Усіх Візлі. І в першу чергу Рона. Він уже вплутав його в усе це…

Її голос урвався. Драко нічого не сказав. Він просто дивився на неї — прямо, не кліпаючи, немов намагаючись розібрати те, що щойно вирвалося з її уст. Його погляд не зводився з неї жодної миті, і від цього ставало важче дихати.

— Чому ж ти тільки зараз про це кажеш? — тихо, але різко спитав він. 

Ще один… Вони що, з Роном часом не змовилися? Говорять так, ніби за одним шаблоном. 

Вона ковзнула поглядом по холодній підлозі, по смолоскипах, по ґратах — і тільки потім підвела очі на нього.

— А хіба це має значення? — видихнула вона, і голос зірвався на сухий, гіркий смішок. — Ти ж сам казав: для таких, як Стерджис, нічого не достатньо. Що б ти їм не дав — вони все одно не відпустять.

Вона затихла на мить, немов збиралась із силами, а потім тихо додала — більше до себе, ніж до нього:

— Ти мав рацію. Не те щоб я цього не знала… просто не хотіла визнавати. — Вона повільно підвела погляд на нього, у тремтливому світлі смолоскипа її обличчя виглядало ще суворішим. — Щойно в тебе закінчиться важлива йому інформація, і мені не буде чого доповідати про тебе — він уб’є нас обох. Або ж знайде мені інше “застосування”. Лише Мерлін знає, яке на цей раз…

— Навіщо ти йому здалася? 

— Скажімо, я… десь… — вона намагалася підібрати слова, нервово перекручуючи між пальцями тканину. — могла… підірвати його авторитет при великій кількості людей. 

Драко повільно вигинає брову.

— Якось я залишила табір усупереч його наказу й… — вона на мить замовчала — робила багато інших речей, так, як вважала за потрібне…

— Усе, можеш не продовжувати, — перебив Драко, похитавши головою. — Знаючи тебе, я маю цілком чітке уявлення, чому він тебе так ненавидить.

Вона привідкрила рота, кинувши на нього обурений погляд.

 От негідник…

— Добре, — сказав він, потерши обличчя й відкинувши з чола пасма волосся. — Тоді якого біса ти досі тут?

Вона глянула на нього — і щось у його твердій, серйозній манері збило її з рівноваги. Мить вона просто дивилася на нього, не в змозі одразу знайти слова.

 — Тобі треба забиратися звідси, Ґрейнджер. Якнайшвидше.

— Ти мене не слухав чи що? — різко відповіла вона. — Ронові та його сімʼї загрожує небезпека.

— О, це якраз я прекрасно почув.

Драко повільно опустив погляд на підлогу, ніби намагаючись зібрати думки, а тоді підвів очі так точно й важко, що вона мимоволі затамувала подих.

— Та біда в тому, що ти їм уже нічим не зарадиш. А от себе врятувати ще можеш. І на твоєму місці я б саме цим і зайнявся.

Він нахилився ближче, погляд став хижо-спокійним, кожне слово — повільним і зваженим:

—Я рятував би власну шкуру, Ґрейнджер.

Герміона пирхнула, різко, майже з огидою. Очі спалахнули.

— Ну звісно. Що б іще я могла почути від… такого, як ти. Це якраз у твоєму стилі.

Драко повільно зітхнув, ланцюг тихо дзенькнув, коли він змінив вагу тіла.

— Нехай. — його голос пролунав трохи роздратовано. — Не подобається ця ідея — в мене є ліпша.

Герміона звела брову, насторожено.

— І яка ж?

Драко випростався, погляд став неймовірно ясним.

— Звільни мене.

Герміона завмерла, мов укопана.

— Що?

Це ж їй щойно почулося? 

Почулося, так? 

Драко нахилився вперед, так що світло смолоскипа висвітлило вугільні тіні під його очима. Ланцюги тихо заскреготіли, коли він підняв руки.

— Звільни мене зараз, Ґрейнджер, — повторив він чітко. — І запевняю: Стерджис більше ніколи не буде твоєю проблемою.

— Ти не серйозно, — прошепотіла вона, підхоплюючись на ноги.

Він дивився на неї знизу вгору — повільно, упевнено, із тією самою твердою непохитністю, яка колись лякала її до крижаної млості.

— Сама подумай.

Він почав загинати пальці.

— Стерджис зникає з твого життя. Жодного шантажу. Жодної загрози тобі чи твоїм Візлі. А я повертаюся на волю. Ми обоє у виграшному становищі.

— У виграшному становищі? — Герміона ледве стримала крик. — Це ж зрада. Заколот.

— Ні-ні-ні, — заперечив він поспіхом, хитаючи головою. — Це наш шанс. Шанс вижити і врятуватися. 

— Так не можна. — Вона похитала головою. 

— Ну звісно. —  Драко саркастично кивнув. — А от шантажувати тебе й твоїх рудоголових друзів — можна, виходить?

Це була помилка — прийти сюди отак. Дозволити Стерджису втягнути мене в це.

 Я не можу… не можу залишатися з Мелфоєм на самоті. Не так.

Бути з ним наодинці означає знову дозволити йому проникнути в самісіньку душу.

Треба забиратися звідси.

Негайно.

— Чим я тільки думала… — вона підійшла впритул, її голос тремтів від злості. — Наче я не знала, з ким маю справу.

Драко закотив очі, але в його погляді промайнув холодний біль.

— Ти мене геть не чуєш, — сухо кинув він. — Я лише…

— Думаєш, я забула? — її голос зірвався. — Забула, як ти вчинив зі мною минулого разу? Як ти… зрадив мене?

Тиша впала різко й болісно між ними двома. 

— Я не дозволю цьому статися знову, Драко. Ніколи.

Вона зробила крок назад, ніби відмежовуючи себе від усього, що щойно пролунало. Драко й далі дивився просто на неї — не кликав, не заперечував, просто приймав її рішення з тією незвично спокійною твердістю.

— Справедливо, — вимовив нарешті. 

На цих словах Герміону наче щось підштовхнуло.

— Це була помилка, — мовила вона до нього. — Дарма я сюди прийшла.

Вона різко обернулася й почала збирати свої речі — поспіхом, уривчастими рухами, так, ніби ця розмова давно перейшла межу, яку вона більше не могла терпіти. За мить уже схопила мантію й сумку.

— Ґрейнджер, — кликнув він, немов отямившись. — Постривай. Давай… знайдемо інший шлях… Має бути хоч якийсь компроміс. 

Вона навіть не здригнулася.

— Ґрейнджер! — голос Драко зірвався, коли побачив, як вона дістає мантію-невидимку.

Герміона швидко накинула її на плечі — і щезла прямо на його очах. Драко стиснув зуби так сильно, що аж побіліли скроні, й у сліпому роздратуванні вдарив кайданами об решітку.

— ҐРЕЙНДЖЕР! — вигукнув ще раз, уже з повним відчаєм.

Він бив кайданами по металу знову й знову; глухий гуркіт розлітався кам’яною камерою й відлунював у темряві. Двері різко відчинилися. Увійшли двоє вартових із сонними, невдоволеними обличчями.

— Ти чого тут розволався? — гаркнув один.

І саме тоді Драко краєм ока помітив: край плаща одного з вартових ледь зрушився — немов хтось невидимий зачепив його, проходячи повз. Плащ хитнувся в повітрі, піднявшись на мить без жодної видимої причини.

Герміона.

Він коротко видихнув і вимушено опустив руки, приховуючи спалах роздратування. Драко швидко звів погляд: спершу — на вартових, потім — на порожній отвір дверей, де за секунду до того зникла вона. 

На мить його очі промайнули туди-сюди, наче він ретельно зважував щось у голові, складаючи план із розсипаних уламків. Плечі вирівнялися, погляд став холодним і ясним.

І тоді він сказав — рівно, без паузи, тоном, який не терпів заперечень:

— Я хочу поговорити з вашим командувачем.