Розділ сьомий 

 

 

 

— Знаєте, у нас тут багато цілительок було, — мовив Мерфій, нахабно посміхаючись, — але таких, як ви, я ще не бачив.

Мерфій, головний палач і вірний слуга Стерджиса Подмора, ковзнув по ній оцінювальним поглядом — від акуратної зачіски до ременя цілительської сумки — й усміхнувся з удаваною ввічливістю.

Герміона підвела на нього спантеличений погляд. Не одразу збагнула, чи почула його правильно. Такі слова тут звучали неприродно — майже вульгарно.

Її форма була бездоганно чистою: закрита, стримана, саме такою, якої вимагав старший цілитель. Волосся зібране, комір застібнутий. Усе — за протоколом.

І все ж від його тону по шкірі пробіг холодок.

Герміона зробила крок убік, уникаючи його погляду. Вона стояла, нервово стискаючи ремінь сумки, й уже хвилин п’ять виглядала старшого цілителя, який, здавалося, навмисно змушував її чекати.

— Сподіваюся, ви до нас надовго. Повірте, навіть серед в’язнів буває весело, — мовив Мерфій, не кваплячись, і сперся плечем об стіну.

— Певна, так і є, пане Мерфію, — голос Герміони залишався спокійним, майже офіційним. — Та я тут виключно для роботи.

— Он воно як… — протягнув він, примружившись.

 Мерфій неквапно закурив цигарку, спостерігаючи, як дим клубочиться між ними. Його погляд ковзав по ній уважно, ніби шукаючи слабке місце. Герміона нервово ковзнула поглядом у бік наметів, звідки мав підійти старший цілитель.

Де ж він? — майнула думка. 

Чому так довго?

— То який саме? — раптом обізвався Мерфій.

— Перепрошую? — вона збентежено глянула на нього.

— Руді брати, — протягнув він, випускаючи дим убік. — Часто бачу вас із ними. Певно, вже пригледіли собі когось із них?

Герміона оторопіла від такої нахабності, не одразу знайшовши, що відповісти.

— То який? — не зупинявся він, зухвало всміхаючись. — Похмурий зі шрамом, бабій із патлами до плечей чи наймолодший?

Погляд Герміони, щойно Мерфій згадав наймолодшого, виказав усе без слів.

— Отже, малюк Ронні, — хмикнув Мерфій, не приховуючи насмішки. — Нічого, підростете трохи, цілителько, й зрозумієте: справжній чоловік завжди кращий за хлопчиська.

— Що ж, вам, мабуть, видніше, — відрізала вона йому у відповідь.

— Що? — спантеличено перепитав Мерфій.

— Що? — повторила вона, кліпнувши очима й невинно змахнувши віями кілька разів.

Він застиг, витріщившись на неї, так і не піднісши цигарку до рота. Здавалося, він ще не до кінця переварив почуте.

— Цілителько Ґрейнджер! Як добре, що ви вже тут! — пролунав за її спиною знайомий голос Аларіка Монклера.

Слава Мерліну! — майнула думка в Герміони.

— Цілителю, — благословенно мовила Герміона, крокуючи назустріч своєму рятівникові.

— Часу обмаль. До роботи, — коротко кинув він, навіть не сповільнивши ходу. — Ви взяли все необхідне?

— Так, але… — Герміона розгублено зиркнула на нього.

— Чудово. Тоді не гаятимемо часу. Мерфію. — гукнув він через плече.

Герміона нервово стежила, як чаклун допалює цигарку й вальяжно прямує до дверей, ніби саме він тут головний.

— Старший цілителю… — тихо озвалася вона, але Мерфій пройшов повз, навіть не спинившись. 

Вони зупинилися біля важких металевих дверей. На рівні очей темніла кругла вмонтована лінза, що нагадувала людську зіницю.

— Зіниця вартового, — прошепотіла Герміона, змушуючи старшого цілителя глянути на неї.

— Саме так, — підтвердив він. Його погляд став уважним, майже пронизливим. — Ви вже мали справу з подібним, чи не так?

Герміона відвела очі — швидко, майже різко, аби він не встиг побачити її сором.

— Здається… десь читала про це, — тихо мовила вона.

Аларік  тяжко зітхнув, проте нічого не відповів. 

Мерфій підійшов ближче, повільно змахнув попіл із цигарки й, не зводячи очей із дверей, став поруч. Він нахилився до дверей, шепочучи закляття. І тоді пролунав глухий клацок — двері повільно розійшлися, випускаючи холодне світло зсередини.

— Вас легко злякати, цілителько Ґрейнджер? — спитав Мерфій, і в куточках його вуст промайнула тінь усмішки.

— А ви спробуйте, — відповіла Герміона рівним голосом.

Мерфій усміхнувся самими очима, ковзнув поглядом спершу по Герміоні, потім по цілителеві — і тільки тоді відчинив двері.
— Можете підходити, — промовив він нарешті, відступаючи вбік і запрошуючи їх усередину.

Раптом намет розчинився — і все навколо змінилося.

Перед ними розпростерлася простора в’язниця з розширювальними чарами, подібна до тих, що застосовували в наметах польових шпиталів чи в наметі Стерджиса… Та цей простір був інший. Безмежний. Тісний і водночас гнітюче великий — немов живий лабіринт, який дихає сам собою.

Повітря було важке, насичене вогкістю та запахом іржі. Кам’яні стіни, порепані від часу, тьмяно відбивали світло настінних ламп. Тіні повзли по них повільно, наче ліниві істоти, що жили тут довше за людей. Десь унизу рівномірно дзвеніла вода — крапля за краплею, мов чийсь тихий відлік. Під ногами слизька підлога відбивала кроки, і це відлуння, холодне й глухе, губилося у глибині коридорів.

— За мною, — кинув Мерфій, запалюючи “Лумос” на кінчику чарівної палички.
Тьмяне світло окреслило його обличчя — різке в рисах, із тінню іронії на вустах. Короткий кивок — і він рушив уперед, не озираючись.

Старший цілитель і Герміона йшли позаду, тримаючись на кілька кроків. Мовчання тиснуло; у вузькому коридорі глухо відлунювали лише їхні кроки, доки його не розірвав голос Аларіка.

— Знаєте, цілителько, — тихо обізвався він, — досі не можу второпати, як у вас це вийшло.

— Що саме? — спитала Герміона, підводячи погляд.

Він легким рухом указав на своє око — натяк був очевидний: йшлося про “зіницю” на дверях складу. Герміона зрозуміла й ледь кивнула, не відповідаючи.

— Чари невидимості? — уточнив він, майже пошепки.

— Так, звісно, — відповіла вона рівно.

В його очах щось промайнуло — короткий блиск здогаду чи сумніву, — але присутність Мерфія попереду, його нервовий крок і недбала впевненість не дали цілителеві продовжити свій невеликий допит.

Тиша між ними тиснула вже надто довго. Її власні кроки звучали надто гучно, а кам’яні стіни здавалися небезпечно близькими.

Зваживши, що час настав, Герміона наважилася заговорити:

— Цілителю … що ми тут робимо?

— Виконуємо свою роботу, цілителько, — відповів він рівно.

— У в’язниці? — перепитала вона, не приховуючи подиву.

— Як бачите. — Він ішов уперед, не озираючись. — Подумав, вам буде цікаво… і, — після короткої паузи, він глянув на неї через плече, — повчально.

Герміона спіткнулася на кроці; підошва ковзнула по вологому каменю, і в тілі на мить спалахнула паніка. Вона швидко вирівнялася, приховуючи тремтіння, й продовжила рух.

Цікаво? Повчально? — Від цих слів по спині пробіг холодок.

Її руки знову зімкнулись на ремені сумки, ніби в тій хватці можна було сховати неспокій.

— Хутчіше, — коротко кинув він. — Зараз ви самі все побачите.

Вони звернули в темний коридор і за кілька хвилин опинилися перед важкою решіткою, біля якої стояли двоє вартових. Ті насторожено випросталися, почувши їхні кроки.

— Мета візиту? — запитав один.

— Наказ командувача, — відповів Монклер спокійно, простягаючи пергамент.

Вартовий розгорнув документ, пробіг очима, кивнув, але глянув на Герміону.
— Добре. Але їй далі не можна.

— Вона зі мною, — миттєво сказав цілитель. — Цілителька Ґрейнджер асистуватиме мені сьогодні.

Вартові переглянулися.
— Британка? — запитав інший, не надто ввічливо.

Герміона відчула, як на неї вп’ялися кілька пар очей. Щоки спалахнули жаром, і вона мимоволі стиснула ремінь сумки.

— Ця британка, — сухо відказав Аларік, — моя найкраща підопічна. І, до речі, говорить французькою не гірше за вас усіх разом узятих. 

Герміона перевела погляд на цілителя Монклера — такої підтримки вона не очікувала.

— Мусить бути дозвіл командувача, — вперто мовив один з вартових.

Старший цілитель важко зітхнув.
— Дозволу немає. Але моє звання, сподіваюсь, має не меншу вагу, — холодно відповів він.

Настала коротка пауза. Вартові переглянулися.

— Годі вже зі званнями, — буркнув Мерфій. — Пропусти їх.

— Але за інструкцією я мушу… — почав вартовий.

— Заради Мерліна! — різко перебив Мерфій. — Ти ж бачиш, хто це. Він – їхній головний цілитель. А вона… лише дівчисько. Поглянь на неї — вона й мухи не образить.

А вона… лише дівчисько.
Це ж треба…

Ці слова відгукнулися в голові болісним відлунням. Вона не хотіла надавати їм значення — уже давно не була тією дівчинкою, яку можна зачепити подібним. Але… важко було не визнати: колись її називали найобдарованішою чаклункою свого покоління, а тепер — лише дівчиськом. Смішно й сумно водночас, як швидко все може змінитися.

Вартовий зрештою кивнув іншому, подаючи німий дозвіл. Той натиснув важіль — і стара металева решітка зі скрипом рушила вгору. Охоронці відступили вбік, спостерігаючи, як вони заходять усередину.
— Проходьте, Герміоно, — мовив цілитель, пропускаючи її вперед.

Вони увійшли. Решітка важко зачинилася за спиною, і клацання замка прозвучало так гучно, що Герміона сполохано озирнулася.

— Вам і досі не страшно, цілителько? — долинув позаду голос Мерфія.

Від його тону мурахи пробіглися по її спині. З кожним подібним запитанням тривога в ній росла — тихо, вперто, підступаючи все вище. Вона мовчки пройшла повз нього. Мерфій лише всміхнувся кутиком вуст і неквапно покрокував за нею, наближаючись.

— Цілителько, не ображайтесь, — заговорив він, крокуючи поруч. — Та ви здаєтесь надто юною й недосвідченою, аби мати справу з цими виродками. Ви у в’язниці… не забувайте про це. Ті чорти здатні на що завгодно. Дехто з них роками не бачив жінок. А ви, певен, — він окинув її поглядом, — припадете їм до смаку, так би мовити.

Герміона різко спинилась.
— Досить, пане Мерфію, — сказала вона твердо. — Я закінчила школу цілителів, а не шляхетних дівчат. Дам раду.

Запала коротка, важка тиша. Мерфій кинув погляд на старшого цілителя — той коротко кивнув:
— Можете в цьому не сумніватись.

Мерфій скривився у посмішці.
— Ну що ж, — буркнув він, — я вас попередив.

Вони підійшли до ряду камер. Кам’яна підлога під ногами відгукувалась глухим лунким відлунням. Мерфій нахилився, підняв залізну палицю, що лежала біля стіни, й кілька разів гупнув нею по ґратах. Метал вдарив об метал, різко, з сухим скреготом. В’язниця відповіла гулом, який прокотився коридором, ніби прокидаючись після сну. Десь у глибині щось ворухнулося — тихий подих, дзенькіт ланцюгів, приглушене бурмотіння.

— Підйом, хлопці! — гукнув він, голосом, у якому звучало задоволення. — Час вставати! У нас гості!

Він змахнув паличкою — і раптом у всіх факелах спалахнуло полум’я. Одне за одним вони запалювались, виринаючи з темряви й висвітлюючи решітки, ланцюги, тіла, що ворушились у напівтіні. Це було водночас видовищно і моторошно. Крізь вогке повітря долинали дзвін ланцюгів і приглушений ляск кайданів. Герміоні стало не по собі від десятків порожніх очей, спрямованих просто на них.

— Тримайтесь ближче до центру, Герміоно, — тихо мовив цілитель. — Аби вони не змогли дотягнутись до вас руками.

Вона невпевнено кивнула. Вони рушили далі. Герміона намагалася не дивитись по боках, але очі самі ковзали по обличчях у камерах: зморених, розлючених, спустошених. Старі, молоді — усі різні, і все ж у кожному погляді було щось однакове: звірине, хижо-насторожене. Хтось засвистів, інший хрипко засміявся. За мить почулися вульгарні вигуки, та Герміона дивилася тільки вперед, стискаючи ремінь сумки так, що її пальці зблідли.

Раптом із глибини пролунали крики.

Герміона зупинилась, погляд мимоволі вп’явся в кам’яні двері в кінці коридору. Звідти долинали стогони, схожі на благання. Кров у жилах ніби застигла. Вона завмерла, слухаючи. Крики ставали дедалі гучнішими, і світ навколо почав тьмяніти. На мить їй здалося, що стіни в’язниці змінюються — грубий камінь тане, перетворюючись на знайомі, рідні коридори.

Коридори Гоґвортсу.

 Їй згадалася та ніч.

Ті самі крики, ті самі голоси, ті самі слова.

“Не вбивайте…”
“Не треба…”
Дихання Герміони збилося.
“Досить… Прошу, досить!”
Серце шалено калатало.
“Не вбивайте! Благаю, не вбивайте!”

— Цілителько Ґрейнджер? — долинув голос.

Вона здригнулася всім тілом, різко повертаючи голову. Серце ще гупало, подих рвався уривками. Аларік дивився на неї спантеличено, з тією м’якою настороженістю, яку мають люди, що щойно стали свідками чужого кошмару. Герміона кліпнула кілька разів, намагаючись сфокусуватися.

В’язниця Руху Опору.

Холод, камінь, ліхтарі — усе те саме. 

Вона в безпеці. Принаймні зараз.

— Що це було? — вирвалось у неї.

— Не зважайте, цілителько, — мовив Мерфій так буденно, наче йшлося про буденні дрібниці. — Це лише катівня. Не хочете глянути?

Герміона підняла брови, стримуючи миттєву відразу.

— Не тут і не зараз, Мерфію, — втрутився цілитель спокійно. — На все свій час. Спершу я хотів би оглянути хлопця.

Мерфій недбало махнув рукою, вказуючи вперед.

— Тоді нам сюди.

Він рушив першим, відчиняючи одну з камер. Цілитель Монклер розгорнув записи, звіряючи щось у своїх списках. Герміона стояла позаду, намагаючись не слухати крики, що все ще долинали з-за важких дверей катівні. Вона зробила глибокий вдих і примусила себе зосередитись. Коли раптом хтось зацокав язиком, Герміона необачно повернула голову на звук.

— Киць-киць-киць… — пролунав хрипкий голос.

У камері навпроти, притулившись усім тілом до решітки, стояв в’язень. Він шкірився, намагаючись дотягнутися до неї крізь залізні прути.

— Йди сюди, — прохрипів він, дивлячись на неї хтиво. — Йди-но, я тебе попещу…

Герміона відсахнулася, притискаючись спиною до стіни. У грудях піднялася хвиля відрази — такої, що захотілося негайно змити з себе цей словесний бруд, стерти все до останнього дотику.

— Дами вперед, — озвався голос збоку. — Можете заходити, цілителько.

Вона перевела подих, кинула короткий погляд на Мерфія. Той махнув рукою, запрошуючи всередину. 

Герміона мовчки кивнула й ступила до камери. Усередині стояв важкий запах крові й заліза. Під ногами темніли плями, на стінах тяглися потемнілі сліди. Лише тоді вона помітила: десь у кутку тихо стогнав поранений. Цілитель тяжко зітхнув і підійшов до тіла, що лежало на підлозі. Тіло було понівечене — обпечене закляттями, з розірваними зап’ястками, вкрите синцями й брудом. Обличчя — майже невпізнаване, розсічене й опухле. 

Ось вона, її кара…

Герміона не знала, що відчуває в цю мить.

Відразу?

Провину?

Чи, може, правосуддя?

Порожнечу — настільки глибоку, що не залишає місця нічому?

Раптом хтось торкнувся її руки. Вона здригнулася, підвела погляд — Мерфій стояв поруч, мовчки киваючи, аби вона подивилася. Герміона прослідкувала за його поглядом — і побачила ще одну постать у тіні, на холодній підлозі біля стіни. 

Спершу вона подумала, що то просто тіло. Але воно ворухнулося. В’язень повільно підвів голову, і з грудей вирвався низький, задушливий стогін. Пальці, кістляві й закривавлені, ковзнули по каменю, тягнучись до неї. Герміона завмерла, серце стиснулося так, що стало важко дихати. Вона дивилась на нього, не в змозі відвести очей — на спотворене болем обличчя, на тремтливу руку, що марно тяглася вперед. Її тіло не слухалося: хотілося ступити ближче, але страх прикував до місця.

— Певне, тепер вам зрозуміло, чому ми наполягаємо на таких заходах безпеки, цілителько, — тихо мовив Мерфій, нахиляючись до її вуха. Його подих торкнувся щоки, і Герміона ледь стримала тремтіння. — Та я вам ще дещо розповім.

Він зробив паузу, ніби насолоджуючись моментом.
— Нещодавно сюди доправили нових бранців. Британців. Один із них був ледь притомний, зовсім не становив небезпеки. Його залишили в камері з іншими… — Мерфій знизав плечима. — І ось що від нього лишилось.

Він показав рукою на скаліченого чоловіка біля стіни. Герміона застигла, не в змозі відірвати погляду.

— Цьому вдалося вправити щелепу, врятувати обличчя… частково. Одне око теж зберегли, — тихо сказав Мерфій. — Але іншому не пощастило.

Герміона кинула на Мерфія короткий, німий погляд.

— Помер, — відповів той, наче читаючи її думку. — Стрьомна історія. Вартовий каже, що його сусід цілий день щось шепотів йому на вухо, а той плакав. Знайшли його ввечері — покінчив з собою.

Повисла важка тиша. Цілитель, який досі мовчки слухав, перебив Мерфія коротким, рівним тоном, ніби бажаючи покласти край його “історії”:

— Здається, ви казали, що вони потрібні вам живими, — тихо нагадав Аларік.

Мерфій примружився до нього.

— Здається, допити полонених — не ваша робота, цілителю, — холодно відказав Мерфій у відповідь. — Ви тут, щоб зцілювати, а не давати мені поради щодо моїх полонених.

Цілитель зітхнув і знову схилився над тілом.

— Він справді втратив чимало крові, — промовив він після паузи.

— О, схоже, що достатньо, — не приховуючи задоволення, кинув Мерфій. — Лише погляньте на цю пику — жодного живого місця.

— Герміоно, принесіть очисну настоянку.  Регенераційне зілля тут буде доречним. Починайте підготовку, — сказав цілитель спокійно.

Герміона перевела погляд на скривавлене тіло. На його передпліччі чітко темнів вирізьблений знак — череп зі зміїним хвостом.

 Темна мітка.

Перед її очима знову — тіні в чорному. Гоґвортс. Евакуація з Британії. Переслідування. Вторгнення у Францію. Останнє поле бою…

Вогонь, крик, запах гару й попелу.

— Якісь питання, цілителько? — долинув голос цілителя.

— Ні, — випалила вона, хитаючи головою.

— Герміоно, послухайте… — він нахилився трохи ближче. — Не переймайтесь. Від вас багато не знадобиться. Ви лише прибиратимете інструменти, використані матеріали. Решту зроблю я сам.

— Я не робитиму цього.

Усі погляди одночасно звернулися до неї.

— Перепрошую? — озвався Аларік.

— Я не можу цього зробити. — вирвалось у неї.

Вона глянула на пораненого — і в очах спалахнула гримуча суміш страху й відрази. На обличчі цілителя промайнула тінь здивування, потім роздратування.
— Як це розуміти, цілителько?

— Я не зцілюватиму смертежерів, цілителю. Пробачте.

Повисла тиша. 

Мерфій спостерігав за ними з явною цікавістю, схрестивши руки й ледь приховуючи усмішку. Цілитель повільно випростався й підійшов до неї.  

— Ви цілителька. Для нас не існує своїх чи чужих. Всі вони — пацієнти. Зцілювати — наша робота.

— Він не пацієнт, — відрізала Герміона, процідивши крізь зуби. — Він — смертежер.

Мерфій повільно, показово заплескав у долоні, і глухий звук оплесків рознісся по кам’яних стінах.

Хлоп — хлоп — хлоп.
— Браво, цілителько Ґрейнджер. Між нами з вами більше спільного, ніж може здатися на перший погляд.

Їй не було від того ні краплі приємно. Цілитель прочистив горло, зробив крок ближче, і Герміона відчула, як напруга в повітрі стиснулася ще дужче.

 — “Це цілительська, а не скотобійня”. Хіба не ви так казали?

Вона завмерла.

— Тоді згадайте свої слова, — тихо додав він. — І просто робіть свою роботу.

— Як у вас все просто… — прошепотіла вона, похитавши головою.

Він зітхнув.
— Знаю. У кожного з нас є свої принципи. І це похвально, цілителько. Але сьогодні я насмілюся попросити вас переступити через один із них — так само, як я переступив через свій, дозволивши вам зцілити вашого рудого хлопця.

Вона застигла.  Його погляд був важкий, багатозначний.

— Візьміть себе в руки і до роботи, — вимовив він тихо, але твердо.

Вибору не було.  

Інакше він доповість про сльози фенікса. 

А може, і не тільки…

Герміона кивнула мовчки. Цілитель схвально відповів коротким рухом голови.  Вона підійшла повільно, наче кожен крок давався їй через силу, наче боялась, що поранений раптом поворухнеться або схопить її за руку. 

Тіло лежало майже нерухомо. Лише грудна клітка ледь підіймалася під подертою тканиною.Герміона присіла біля нього, розстелила поруч чисту серветку, дістала ганчірку. Занурила її у миску з водою — холодною, із запахом металу. Краплі впали на камінь, глухо дзенькнули. Вона вижала тканину й почала змивати кров із його руки. Шкіра під шаром бруду була сірувато-бліда, з порізами й синцями. Вода швидко забарвилася рожевим, тоненьким струмком стікаючи вниз кам’яними швами підлоги. Запах заліза й диму стояв у повітрі, змішуючись із ароматом трав’яної настоянки. Герміона на мить затримала погляд на його обличчі — розпухлому, розбитому, — і відразу відвела очі. Рухи стали механічними, точними, майже беземоційними. Вона продовжувала робити свою роботу, намагаючись не відчувати нічого.

Абсолютно нічого.

— Цілителько, подайте мені зілля для кісток, опіків… — промовив Монклер, називаючи склад.

Герміона мовчки кивнула, виконуючи його прохання.

— Знеболююче? — гукнув Мерфій насмішкувато. — Та ви їх, бачу, балуєте. Від переломів ще ніхто не вмирав.

— Повірте, від ваших — вмирають, — тихо відповів цілитель. — Ви втратили шістьох минулого тижня від внутрішньої кровотечі.

Майже одразу пролунали крики — глухі, нелюдські, десь із сусідньої катівні. Наче підтвердження його слів.

— І що ви хочете цим сказати? — кинув Мерфій, різко розвернувшись. — Що мені шкода? Повірте, анітрохи.

Він розмахнувся цигаркою й викинув її на брудну підлогу. Цілитель повів очима на Мерфія — мовчки, без осуду, але з втомою. Той витримав погляд, щелепи напружилися. Герміона відчула, як у повітрі згущується напруга між ними, і, не втручаючись, просто продовжила міняти перевʼязки. 

 Коли раптом двері катівні гучно розчахнулися. Кроки пролунали в кам’яному коридорі — рівні, повільні, з дивним металевим відлунням. Герміона побачила, як двоє вартових повільно волочили полоненого, залишаючи за собою довгий кривавий слід. 

Вона завмерла, не в змозі відвести очей від цієї картини.

— Ґрейнджер! — гукнув цілитель.

Вона здригнулася, різко повернувшись на його голос.

 — Зберіться, — коротко кинув він, кивнувши на їхнього пацієнта.

Герміона зітхнула й повернулася до роботи. Десь удалині почувся скрегіт решітки, потім — приглушені накази, чиїсь голоси, і знову кроки. Здається, вартові поверталися. Мерфій стояв мовчки, курив, випускаючи дим крізь ніздрі. Він спершу озирнувся ліниво, майже байдужно, але вже за секунду випростався — і голос його вибухнув показним захватом:

— Очам не вірю! — гукнув він, розтягуючи слова. — Невже це мій новий улюбленець? А я вже зачекався… Думав, коли ж ти, нарешті, вичухаєшся, щоб знову побазікати зі мною!

Герміона кинула погляд у той бік, але через здоровенного Мерфія майже нічого не бачила.

— Стерджис наказав підготувати його до допиту, — повідомив вартовий.

— До допиту? І без мене? — театрально перепитав Мерфій, голосно, із удаваним обуренням. 

Герміона мимоволі здригнулася. У його голосі звучав не гнів, а дивний, маніакальний захват. Певно, цей полонений і справді був його “улюбленцем”. Вона навіть не хотіла уявляти — чому. Мерфій кинув погляд на цілителя й Герміону.
— Дасте раду без мене, цілителю? — гукнув він через плече.

— Не сумнівайтеся, — буркнув Аларік до Мерфія.

Той лише всміхнувся й перевів погляд на Герміону.
— Не сумуйте, я скоро до вас повернуся, цілителько, — протягнув, підморгнувши.

О, Мерліне, сподіваюся, що ні, — подумала вона.
Герміона натягнуто всміхнулась і повернулася до пораненого, удаючи, що не помічає ані його погляду, ані того огидного виразу, який ніколи не сходив із його обличчя. Вона ніяк не могла збагнути, що приваблювало в ньому тих цілительок, які під приводом нічних чергувань зникали з наметів на свої таємні рандеву з ним.  Його самовдоволена манера, хижа посмішка, погляд, що завжди ковзав нижче очей — усе в ньому викликало лише відразу.

Можливо, дехто бачив у ньому силу, впевненість — чи навіть захист. Та для неї він був лише показною оболонкою — блискучою зовні й гнилою всередині.  Кожного разу, коли їй доводилося мати з ним справу чи чути про його чергові “героїчні вчинки” — тортури, допити, знущання з полонених — вона ловила себе на одній думці:
Чим він тоді кращий за будь-якого смертежера?

— Чого вилупився, альбіносе?! Ворушись! — раптом рикнув Мерфій, ударивши полоненого.

Герміона здригнулася від звуку, різко підняла голову. Вартові підняли в’язня з підлоги й поволокли до катівні. Вона дивилася їм услід, притискаючи бинт до поранення, коли цілитель запитав її: 

— Ну то що, які ваші враження? 

— Про що саме? — перепитала Герміона.

— Про це все, — він обвів поглядом камери, ланцюги, смолоскипи. — Це місце. В’язні в ньому. І наш… — зробив коротку паузу, — неординарний громіздкий друг.

— Чесно кажучи, не бачу між ними великої різниці, — буркнула вона, натякаючи на безпардонність Мерфія.

Цілитель глянув на неї з подивом, а потім раптом розсміявся, гучно й щиро:
— От за це я вас і ціную, цілителько Ґрейнджер!

Герміона не втрималася — куточки губ мимоволі сіпнулися в усмішці. Та вона миттєво зникла, коли за спиною знову пролунали важкі кроки. Вона обернулася — і зустрілася поглядом зі 

Стерджисом Подмором.

— Цілителько Ґрейнджер, який приємний сюрприз, — пролунало рівно, майже мелодійно. 

Вона мимоволі привідкрила рота, не знаючи, що відповісти. Востаннє вона бачила його того дня, коли, не витримавши, ввірвалася до його намету — і він прилюдно вигнав її геть. А тепер він стояв перед нею — спокійний, холодний, з кількома вартовими позаду.

Коли його кроки лунали в кам’яній залі, Герміона відчула, як кожен із них наче вібрує в грудях. Вона напружилася всім тілом і мимоволі притиснулася до холодної стіни позаду, намагаючись злитися з нею. 

— К-командувачу, я взяв із собою цілительку Ґрейнджер, аби вона асистувала мені, — промовив Аларік, підводячись.

Стерджис кивнув йому, не відводячи погляду від Герміони.
— Авжеж, — промовив він повільно. — Звісно, саме її.

Його погляд був холодний і пильний — такий, від якого важко дихати. Герміона зловила себе на тому, що занадто уважно стежить за власним подихом, стискає пальці до болю й не може розслабити плечі.

Що він шукав у ній так наполегливо — відповідь, зраду чи бодай тріщину у впевненості?

А може, йому було достатньо самого погляду — спостерігати, як вона бореться із власним збентеженням, і мовчки насолоджуватися цим.

— Думаю, ви можете йти, цілителько, — мовив старший цілитель. — Далі я впораюся сам.

Герміона розгублено глянула на нього. Той відповів коротким, але промовистим поглядом.  Вона вдихнула, силуючись зберегти спокій.

— Тоді я зайду в цілительську і перевірю запаси, — вимовила рівно.

— Чудово, — кивнув Аларік.

Герміона повернулася, киваючи Стерджису у мовчазному прощанні, вже збиралася йти, коли його голос зупинив її:

— Не так швидко, цілителько Ґрейнджер, — гукнув Подмор.

Вона завмерла, глибоко вдихнула, розвернулася неохоче.
— Якщо ви вже тут… — промовив він стиха, з натяком на усмішку. — То, може, заглянете до нашого старого знайомого?

Старого знайомого? — подумала вона, відчуваючи, як серце опускається кудись униз.

Про кого це він?

 Вона кинула швидкий погляд на Аларіка. Той ледь помітно хитнув головою. Зрозумівши натяк, Герміона перевела очі на Стерджиса.

— Я б із радістю, командувачу, та на мене чекають пацієнти, — спокійно відповіла вона.

Подмор кілька секунд мовчки вивчав її, обличчя — непроникне. А тоді на його вустах повільно з’явилась посмішка — хижа, крижана.

— Та годі вам, — мовив він майже лагідно. — Впевнений, у цілительському наметі вистачить рук. Чи не так, Аларіку?

Цілитель напружився, але промовчав. Його щелепа сіпнулася, ніби він стримував слова, які не мав права сказати. Він не хотів, щоб Герміону втягували в це, однак заперечити — означало накликати на себе гнів головнокомандувача. Стерджис це бачив і, здавалось, навіть насолоджувався його безпорадністю.

— Хіба вам не кортить побачити, хто це? — продовжив він, роблячи крок ближче до Герміони. — Запевняю, ви будете приємно здивовані. Не зустріччю, звісно. А тим, що цей негідник сьогодні отримає по заслузі. Після всього, що він зробив.

Його голос звучав тихо, але кожне слово різало, як лезо. Герміона відчула, як десь у грудях знову заворушився старий страх. Щось у його тоні було не так. Думки вихором промайнули в голові.
Хто це міг бути? 

Белатриса? — подумала вона з відразою.
Долохов? 

А може, ще хтось гірший…

— Ні, — відрізала Герміона, й лише потім зрозуміла, яким різким вийшов її тон. Вона ковтнула повітря, швидко поправилась: — Перепрошую, командувачу, але мене не цікавлять подібні видовища.

— Як шкода, — зітхнув Стерджис удавано жалісливо. — Ваша паличка могла б нам неабияк стати в нагоді.

— Безперечно, командувачу. Цілителька Ґрейнджер — виняткова чаклунка. Її присутність буде… надзвичайно корисна.

Стерджис ледь помітно всміхнувся. Його гра тривала — і наразі старший цілитель у ній програвав. Герміона дивилася на них обох, відчуваючи, як повітря між ними густішає від напруги.

— Добре, — мовила вона нарешті, нервово ковтнувши. — Якщо ви так бажаєте, я…

— От і чудово, — різко перебив її Подмор, навіть не давши договорити. — Ви ж погляньте: бідолашний цілитель ледве стоїть на ногах. Йому справді не завадить допомога його чарівної юної підлеглої.

Аларік глянув на Герміону — безпорадно, майже винувато. Вона лише зітхнула і підійшла, щоб допомогти йому зібрати речі.

— Мені шкода, Герміоно, — прошепотів він, поки вони збирали сумку.

— Все добре, — відповіла вона так само тихо.

— Ні, не добре, — заперечив він, ледве чутно. Його голос був глухим, майже надламаним. — Ви навіть гадки не маєте, що побачите зараз.

Вона розгублено глянула на нього, але в ту ж мить помітила уважний погляд Стерджиса за його спиною — і швидко відвела очі. 

Коли все було готово, вони вийшли з камери. Вартовий зачинив за ними важкі ґрати. Вони рушили вузьким коридором, де кроки глухо відлунювали об кам’яні стіни. У в’язниці стояла дивна тиша — не природна, а напружена, майже слухняна. В’язні більше не кричали. Навіть не дивилися в їхній бік. Немов відчували, хто зараз крокує коридором — і що зараз станеться.

— Отже, Аларіку, — порушив мовчанку Стерджис, — чим ви порадуєте нас сьогодні?

Цілитель Монклер глянув на нього і повільно дістав із кишені невелику пляшечку з густою рідиною темно-зеленого кольору.

— Це зілля, як ви й просили, командувачу, — промовив він обережно. — Але поки що воно… експериментальне. Не можу гарантувати його дію.

Подмор зупинився, підніс пляшечку ближче до факела. Тьмяне полум’я відбилося на склі, змусивши густу рідину всередині спалахнути болотяним блиском. Герміона уважно глянула на зілля — щось у кольорі, у самому вигляді цього зілля викликало тривогу. Їй здалося, ніби воно живе, ворушиться в пляшці, реагуючи на вогонь смолоскипів.

— Це формула, над якою я працював останні тижні, — мовив цілитель. — Минулого разу сироватка правди не подіяла, тому я спробував інший підхід. Це зілля не вибиватиме правду силоміць. Воно діє інакше — поступово розмиває спротив, ламає волю… і тоді зізнання виходить само собою.

— Чудово, — кивнув Стерджис, і в його очах блиснула небезпечна іскра. — Саме те, що треба, цілителю, — мовив він, продовжуючи крок.

Вони зупинилися біля дверей катівні — масивних, вкритих подряпинами й засохлими плямами, що нагадували іржу. Стерджис дав короткий кивок вартовому. Той підніс паличку, змахнув нею, і двері повільно, з протяжним скреготом, відчинилися.