Розділ двадцять другий

21 січня 2005 року

Порт-де-Брюм, північне узбережжя Франції

 

♫ 

 

Виснажена гнівом і сльозами, Герміона лежала на ліжку, втупившись у стелю.

 Вона гадки не мала, скільки часу вже минуло. 

Одна година? Дві? П’ять?

Чи мало це взагалі значення?

Усе одно час тягнувся повільно, немов знущаючись.

Здавалося, він густішав у важкому, задушливому повітрі старої кімнати й розтягувався до безкінечності, поки Герміона остаточно не вибилася з сил і просто лежала, чекаючи.

Стара дерев’яна стеля над нею вже давно потемніла від часу. Тонкі тріщини між балками тягнулися нерівними лініями, і Герміона вже знала їх напам’ять, раз за разом ковзаючи по них поглядом.

Її погляд постійно повертався до дверей.

Вона ловила себе на тому, що весь час прислухається — напружено, майже болісно, сподіваючись почути стукіт будь-якої миті.

Хоч якийсь звук.

Кроки в коридорі.

Глухий стукіт у двері.

Будь-що.

Хай лише це скоріше закінчиться.

І вона нарешті звільниться від цього полону власних думок.

Але коридор залишався мовчазним.

І новин від Драко й Блейза досі не було.

З її грудей вирвалося ще одне важке зітхання. Герміона повільно відвела погляд від дверей і зупинила його на стелі.

Знизу долинала музика — глуха, нерівна, ніби хтось намагався заглушити нею весь світ. Іноді чути було уривки сміху, дзенькіт келихів, чиїсь голоси, що зливалися в безформний шум.

Тож про сон годі було й думати.

І навіть якщо їй вдавалося на мить заплющити очі — одразу приходили жахіття:

Зелені спалахи.

Крики.

Кров на кам’яній підлозі Гоґвортсу.

Аж поки вона раптово не виринала з жахіття, різко вдихаючи повітря і відчуваючи, як холодний піт липне до шкіри.

Тож, не бачачи сенсу намагатися заснути, Герміона перевернулася на бік і притиснула лоб до прохолодної тканини подушки. Пальцем вона машинально малювала на простирадлі дивні візерунки й кола.

Та зрештою не витримала й простягнула руку до своєї торби, що лежала на підлозі поруч із ліжком.

Тканина була шорсткою під пальцями.

Герміона наосліп намацувала всередині знайомі речі в майже безмежному просторі сумки — зім’яті пергаменти, маленькі скляні пляшечки, запасні рукавиці, одяг, мантію-невидимку…

Здавалося, там було ще безліч речей, які Герміона встигла закинути туди завдяки розширювальним чарам.

Поки її пальці нарешті не торкнулися шкіряної обкладинки.

Її старий нотатник.

Вона витягла його з торби й на мить затримала на ньому сумний погляд.

Обкладинка була потерта, кути заокруглені від часу, а на темній шкірі проступали тонкі тріщини, що розходилися дрібною сіткою. 

Герміона обережно поклала його на коліна, проводячи пальцями по знайомій обкладинці. Від дотику до старої шкіри пальці мимоволі затрималися на ній довше, ніби сам цей блокнот був маленьким уламком минулого, що якимось дивом пережив усі ці роки.

Герміона потягнулася до зачарованого світильника, що тихо горів поруч, і посунула його ближче. Закутавшись глибше в ковдру, вона почала повільно гортати сторінки.

Деякі сторінки були списані дрібним почерком — ідеї, плани, уривки заклять. Між сторінками подекуди траплялися приклеєні висохлі квітки, старі квитки, клаптики пергаменту й пожовклі газетні вирізки.

Сторінки тихо шаруділи під її пальцями.

І на мить Герміоні здалося, що вона знову повернулася у той час, коли ці записи ще мали сенс.

Коли все було простішим.

Коли війна ще не розірвала їхній світ.

Вона перегорнула ще одну сторінку.

І раптом завмерла.

Між пожовклими аркушами були затиснуті фотокартки.

— Мерліне… я й забула, — тихо прошепотіла вона, беручи обережно їх до рук.

Різдво, 1995 рік

 

Перше фото було з Візлі.

Фотографія ворушилася, як і всі чарівні знімки.

 Усі в кадрі щось говорили, сміялися, рухалися — метушливі й щасливі.

Місіс Візлі щось енергійно пояснювала містеру Візлі, розмахуючи дерев’яною ложкою, ніби навіть на фотографії не могла перестати керувати кухнею. Той усміхався їй теплою, трохи розгубленою усмішкою, час від часу поправляючи окуляри.

Далі сидів Джордж у гірчичному светрі, безтурботно сміючись з жартів містера Візлі.

А поруч із ним…

Фред.

Ще живий…

У зеленому светрі, як завжди трохи перекошеному на плечі. Він сидів поруч і зосереджено вивчав свою тарілку, ніби там було щось надзвичайно цікаве. А Джіні, як і завжди, кривлялася в камеру, роблячи смішні гримаси.

Далі її погляд ковзнув до Рона.

Герміона якусь мить уважно розглядала його, а потім раптом підтягнула фото ближче.

І раптом всміхнулася.

Треба ж… Вона тільки тепер помітила, що Рон стояв позаду й завзято витирав светр Фреда. Вочевидь так поспішав, що ненароком щось пролив йому на спину. А той лише реготав, поки Рон, почервонівши, намагався виправити свою незграбність.

Мерліне… 

Як же вона сумувала за цим сміхом. 

Вона б зараз віддала б геть усе, аби почути той дзвінкий сміх.

Герміона довго дивилася на фотографію, ніби боялася кліпнути.

 Це було вже інше життя. Інший світ.

Світ, у якому вони ще могли сміятися так безтурботно.

Світ до війни.

І дивлячись на цей маленький рухливий клаптик минулого, Герміона раптом відчула нестерпний, пронизливий біль — усвідомлення того, що тих часів більше не повернути.

Герміона ще довго дивилася на фотографію, але зрештою перевернула її й потягнулася до наступної.

Герміона ковтнула повітря, і її пальці мимоволі затремтіли.

Це було її улюблене фото.

З Криволапиком.

Герміона приклала руку до рота. Але сльози покотилися ще до того, як вона встигла це усвідомити.

— Мій хороший… — хрипко прошепотіла вона, проводячи вказівним пальцем по голові котика на фотографії, ніби намагаючись хоч так торкнутися його й пригадати м’яке хутро під пальцями.

Та від цього серце лише ще сильніше стислося. Спогад про його останні миті болісно різонув свідомість.

І Герміона швидко перевернула фотографію.

Та наступна фотографія виявилася не менш болісною.

Її пальці повільно ковзнули по поверхні знімка.

На неї дивилися юні Рон, вона і… Гаррі.

Це було Різдво 1995 року. 

Вони втрьох щойно прибули на площу Ґримо — штаб-квартиру Ордену Фенікса. Родинну спадщину Сіріуса Блека. 

Саме він і зробив ті фотографії  — сімейне фото Візлі й їхнє, дружнє. Сіріус тоді знайшов свої старі камери й навіть кілька плівок, що дивом уціліли за ці роки.

І тепер, тримаючи ці кадри в руках, Герміона раптом усвідомила, наскільки безцінним виявився той випадковий подарунок Блека.

Бо ці фотографії…

Це все, що в неї лишилося від того життя.

Серце болісно стиснулося.

Гаррі.

Як же їй бракувало його. Безмежно бракувало. 

Не було й дня, щоб вона не згадувала його. 

Та час — підступна річ. 

За роки на фронті Герміона з жахом усвідомила, що його образ почав розмиватися. Його обличчя… очі… Вони повільно стиралися з пам’яті. Наче його ніколи й не було в її житті.

Хоча це було зовсім не так.

Відчуття провини гризло її зсередини.

І зовсім не через розмиті спогади.

Ні.

Це тому, що вони не впоралися.

Точніше…

Вона не впоралася.

Тієї ночі вона пообіцяла йому закінчити почате. Поки Рон та інші, зламані горем, схилилися над тілом Фреда. А Гаррі…

Гаррі не витримав.

Не витримав болю родини Візлі, яка стала для нього справжньою сім’єю.

Не витримав численних смертей зовсім юних школярів. Друзів. Членів Ордену Фенікса.

І він пішов.

До Темного Лорда, у Заборонений ліс.

Щоб покінчити з цим.

Бо таким він і був — добрим, чуйним і безмежно сміливим.

Треба мати неймовірну відвагу, щоб піти туди самотужки.

І не меншу — щоб не дозволити Герміоні піти за ним слідом.

Того разу вистачило лише одного погляду.

І тихих слів…

— Я мушу це зробити, Герміоно. Ти ж розумієш… — сказав він тоді. — Частина його душі… вона в мені. І це потрібно зупинити.

Крізь сльози й обійми Гаррі попросив її завершити почате.

Знайти решту горокраксів.

І знищити їх. Назавжди.

І чим усе закінчилося?

Кривавою бійнею в Гоґвортсі, з якої Герміона ледве вибралася живою.

Понівечена, вся в крові, вона дивом дісталася до Мушлі й упала просто на землю, так і не дійшовши до котеджу. 

А далі все наче розчинилося в тумані.

Втеча з Британії.

Переслідування смертежерів.

Франція.

І нова війна, ще страшніша за попередню.

— Пробач мені, Гаррі… — тихо прошепотіла Герміона.

На фотографії Гаррі міцно обіймав її за плечі, усміхаючись у камеру так само широко, як і вона. А Рон, що сидів ліворуч, ніяк не міг всидіти спокійно й раз у раз косився на Криволапика, який настирливо чіпляв його лапою.

Ці двоє завжди недолюблювали одне одного. — Герміона м’яко всміхнулася.

Герміона глибоко зітхнула на повні груди й обережно сховала фотографії назад між сторінками. Тоді ж вона згадала, що десь на обкладинці блокнота був приклеєний маленький конверт.

Там їм буде безпечніше.

Вона нахилилася ближче й обережно відкрила конверт. За роки папір трохи злипся, і довелося акуратно провести нігтем по краю, щоб роз’єднати його.

Герміона просунула всередину пальці.

І раптом відчула там якийсь клаптик.

Вона насупила брови, повільно витягуючи його назовні. 

У ту ж мить холод пройшовся тілом аж до самих кісток.

          

Герміона відклала фотографії й безпомічно подивилася на клаптик паперу в своїй руці.

Це була вирізка з газети.

Точніше…

Надірваний шматок фотографії Драко з однієї статті, що вийшла після арешту Люціуса Мелфоя.

Герміона зробила це значно пізніше — вже тоді, коли, як вона не припиняла називати себе, наївна дурепа, ще вірила, що побачила в ньому щось більше.

Коли ще вірила, що він не такий, яким його вважають.

Що він зміниться.

Що вона зможе його змінити.

Герміона криво всміхнулася, повільно похитавши головою.

— Дурепа… — тихо мовила вона сама до себе.

Серце зрадливо стислося в грудях, ніби сперечаючись із її словами.

Вона зітхнула й уже схопила клаптик обома руками, збираючись розірвати його на дрібні шматочки.

Але вона не змогла.

Це був маленький, майже нічого не вартий шматок паперу.

І водночас — єдина пам’ять про того Драко, яка залишалася з нею всі ці роки.

Герміона знову подивилася на нього.

Він був зовсім іншим.

Так, суворішим. Холоднішим.

Але в тих холодних очах було більше чесності, ніж у того Драко, якого вона знала тепер.

Раніше ти хоча б не вдавав із себе когось іншого… 

Зітхнувши, Герміона провела пальцем по його обличчю на пожовклому папері.

І раптом зустрілася з не менш холодним поглядом Нарциси Мелфой, що теж потрапила на цей шматок фотографії.

— Що ж. А вам треба було краще його виховувати, — тихо бурмотіла Герміона. 

Вона роздратовано склала вирізку разом із фотографіями й заховала все назад у конверт, якнайдалі. Шкодуючи, що не може зробити те саме зі своєю пам’яттю.

От якби просто взяти — і сховати найболючіші, найтемніші спогади кудись далеко… У маленький конверт, приклеєний десь на звороті обкладинки старого блокнота.

Коли все було скінчено, вона різко закрила нотатник. Тихий звук паперу прозвучав у кімнаті дивно гучно.

Коли саме все пішло шкереберть?

Коли я забігла в ту заборонену секцію і зустріла там Драко?

Чи коли потиснула йому руку, уклавши угоду?

Думки кружляли безладно.

Ще одне важке зітхання зірвалося з її вуст.

І кімната знову занурилася в тишу, яка тиснула сильніше за будь-які думки.

 

— • —

Промінь ранкового світла повільно прослизав крізь старі, вицвілі штори, розсікаючи напівтемряву кімнати тонкою, майже невагомою смугою. Пил у повітрі оживав у цьому світлі, ліниво кружляючи, ніби сам час завмер разом із ним.

Герміона ледь помітно здригнулася. Повільно розплющила очі, зморщившись від світла, що різало після темряви ночі. Повіки здавалися важкими, ніби вона не спала зовсім.

Кілька секунд вона просто лежала, не рухаючись, намагаючись зрозуміти, де вона і який зараз день.

А потім втомлено підвелася і сіла на ліжко, втупившись у вікно.

Яка це вже стадія?..

Заперечення.

Гнів.

Торг.

Усе це вже залишилося позаду

Відчай — теж.

Особливо після тієї безглуздої спроби знову пролізти крізь невидиму браму. Вона тоді з усієї сили вдарила по ній кулаком — і миттєво пошкодувала, скривившись від болю, що різко віддав у пальці.

Герміона мимоволі стиснула руку, ніби знову відчувши той удар.

Що ж… Схоже, це вже прийняття.

Адже тепер вона лише мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи, як повільно народжується новий день.

І нічого не відчувала.

А від Драко і Блейза досі нічого не було чути.

Цікаво, що вони робили.

Який у них був план?

І чому Драко відмовився брати її з собою?

Боявся, що вона плутатиметься під ногами?

Чи…

Щось приховував?

У цьому вона не мала жодних сумнівів. Перед очима й досі стояло його обличчя в ту мить, коли він почув про спалені склади й чаклунів у смертежерському гарнізоні.

Те коротке, але помітне напруження в його рисах — стиснута щелепа, холод у погляді — видало його.

Їй потрібні були відповіді.

Ким насправді був Драко?

Чи справді він міг дістати Рона?

І чому знову збрехав їй — промовчав про найважливіше?

Повз вікно пролетіла пташка й тихо постукала дзьобом по склу. 

Герміоні раптом стало сумно від думки, що вона бачить у ній саму себе. Так само безпорадно б’ється об прозору перепону, якої не видно — але яку неможливо подолати.

Герміона тихо, втомлено зітхнула.

От би зараз так само змахнути крилами…

Вилетiти з цього вікна.

Зникнути.

Вона заплющила очі, намагаючись зібрати розсипані думки.

І раптом…

Розплющила їх.

Ніби щось клацнуло всередині.

Герміона різко опустила ноги на підлогу й зіскочила з ліжка. Ковдра зісковзнула слідом, залишаючи за собою зм’яту теплу западину. Вона кинулася до своєї торби й почала панічно ритися всередині.

Без палички і без закляття «Акціо» шукати щось у сумці з розширюючими чарами було майже безглуздо. Пальці ковзали по безлічі речей, що ніби не мали кінця: холодне скло флаконів, груба тканина одягу, зім’яті пергаменти.

Та вона не зупинялася.

Вона наосліп витягла брудну цілительську форму, поспіхом перебираючи її руками, і почала гарячково нишпорити по кишенях.

Раз. Другий.

Нічого.

Її дихання пришвидшилося.

І раптом…

Пальці зачепили щось тверде.

Герміона завмерла на мить.

А потім різко витягла знахідку.

І коли нарешті намацала те, що шукала — на її вустах з’явилася коротка, майже тріумфальна усмішка. 

У її руках була та сама трофейна паличка, вкрита рунами, яку вона забрала у смертежера.

— Так, чорт забирай… — прошепотіла вона.

Вона рішуче рушила до дверей.

Пальці міцніше стиснули паличку.

Раз за разом Герміона випробовувала різні закляття, спрямовуючи їх у невидиму перепону перед собою.

Алохомора.

Фініте.

Редукто.

Закляття розчинялися в повітрі, ніби їх і не було. Ледь помітні хвилі магії ковзали по невидимій поверхні — і зникали.

Марно.

Герміона стиснула щелепу, відчуваючи, як роздратування повільно закипає всередині.

Схоже, це було щось авторське.

Щось складніше за звичайні захисні чари.

Цілком по-мелфоївськи.

Вона різко видихнула й на мить заплющила очі, стримуючи бажання вдарити по бар’єру вибуховим закляттям.

Та здоровий глузд узяв гору.

Принаймні вона могла… 

— Акціо, чобіт.

І закляття спрацювало.

Її чобіт із коридору з глухим стуком зірвався з місця й, ковзаючи по підлозі, полетів просто до неї в руки.

Герміона різко підхопила його, ледь не впустивши від поспіху, й швидко натягнула на ногу. Пальці незграбно смикнули за шнурівки і різко розвернувшись, Герміона попрямувала до вікна.

У її планах було вибратися назовні, вдихнути свіже повітря, знайти щось поїсти — і чекати далі. 

Де завгодно. Тільки не тут.

Вона більше не сидітиме тут, мов полонянка.

І нехай Мелфою це буде уроком.

Герміона витягла зі своєї зачарованої торбинки стару куртку, швидко накинула її на себе й рушила до вікна. Дерев’яна підлога тихо скрипіла під її кроками. Повітря в кімнаті здавалося затхлим, ніби саме приміщення намагалося втримати її всередині.

Вона зупинилася навпроти підвіконня. 

Лише на мить.

Погляд ковзнув по рамі, по старому склу, по тонкій щілині між шторами, крізь яку вже пробивалося денне світло.

Герміона підняла паличку.

— Алогомора.

Один короткий рух — і замок тихо клацнув, ніби неохоче піддаючись.

Вікно відчинилося. Холодне ранкове повітря одразу хлинуло всередину, розвіюючи затхлість кімнати й торкаючись її обличчя.

Отже, не все було так погано.

Принаймні десь Драко все ж таки прорахувався.

Або ж…

Був певен, що вона не наважиться на подібне.

Герміона обережно визирнула назовні, спершися долонями об холодну дерев’яну раму. Вітер злегка ворухнув її волосся.

Другий поверх. 

Висота була відчутною — достатньо, щоб переламати щось невдалим падінням. Але дах нижчого крила будинку підходив майже впритул до вікон, утворюючи похилу, але цілком досяжну поверхню.

Тож вона не вагалася.

Герміона обережно перелізла через підвіконня, намацуючи ногою опору. Холодна рама врізалася в долоні, серце билося швидше, ніж хотілося б.

Вона ковзнула вниз — і лише тоді помітила під собою стіг сіна.

Цього вистачить.

Вона відштовхнулася й приземлилася м’яко, глухо, зарившись у суху солому. Пил піднявся в повітря, залоскотав у горлі, але болю майже не було.

Вийшло.

Випрямившись, вона швидко струсила з себе сіно, поправила волосся й підняла погляд на вікно.

На мить затримала погляд на вікні, ніби все ще зважуючи своє рішення.

Та жалю не було. Адже вона нарешті була на свободі.

Герміона повільно озирнулася навколо, ніби звикаючи до відкритого простору після тісної кімнати.

На вулиці вже був день. Світло ранкового сонця лягало на черепичні дахи, фарбуючи їх у теплі золотаві відтінки. Вдень містечко виглядало майже мирним — настільки, що це здавалося неправдоподібним.

Тепер усе виглядало інакше.

Не було ні грози, ні темряви, ні того гнітючого відчуття, що нависало над ними, коли вони прибули сюди під дощем.

Десь неподалік хтось відчинив вікно — і запах свіжого хліба раптом змішався з ранковою прохолодою.

Її шлунок тихо зрадницьки стиснувся.

Вона справді була голодна.

Як ні в чому не бувало, вона зайшла ззовні до шинку, щоб перекусити.

Всередині було тихо й спокійно. Жодного натяку на щось підозріле чи небезпечне.

Чудово.

Ледь усміхнувшись сама до себе, Герміона підійшла до барної стійки, щоб замовити сніданок. Грошей, звісно, у неї не було, та вона була переконана, що Мелфой потім дасть із цим раду.

Так, власне, і сталося.

Власник нічого не сказав — лише мовчки поставив перед нею тарілку з їжею і кухоль вершкового пива.

Після такого спокійного початку дня Герміона навіть на мить дозволила собі розслабитися… Її погляд раз по раз повертався до входу — у надії побачити там або Мелфоя, або Забіні.

Але ні. 

Один за одним усередину заходили різні чаклуни й істоти.

І жодного натяку на, знайомих їй, смертежерів. Що, за інших обставин, вона б вважала хорошим знаком.

Герміона сиділа, нервово постукуючи пальцями по дерев’яній поверхні стійки, коли раптом різко зіскочила з високого стільця й попрямувала до виходу.

Від невеликої прогулянки нічого не станеться, — запевнила вона себе. — Я лише оглянуся навколо… і повернуся. І чекатиму далі.

Провівши рукою по волоссю, вона вийшла назовні й, повільно вдихнувши, рушила далі вулицею, намагаючись виглядати звичайною перехожою.

Навколо було чимало людей.

Місцеві французи розмовляли між собою, проходячи повз. Двоє чоловіків сперечалися біля крамниці. Діти бігали за дерев’яним м’ячем посеред площі, голосно сміючись. Лише кілька жінок займалися домашніми справами біля дверей своїх будинків — витрушували килимки або розвішували білизну.

Герміона мимоволі всміхнулася.

Отже… ось воно. Те саме «небезпечне» місце, про яке так наполегливо говорив Драко.

Герміона ще раз озирнулася навколо.

Жодної напруги в повітрі. Жодного відчуття небезпеки, до якого вона вже встигла звикнути за ці роки.

Нічого.

Герміона ледь примружилася, вдивляючись уважніше, ніби намагаючись знайти те, що від неї вислизає.

Можливо, він просто перебільшував.

Або навмисно залякував її — щоб вона навіть не думала виходити назовні.

Навіщо? Хто його знає.

У цьому весь Мелфой. Робить лише так, як йому заманеться.

Інакше він не вміє.

Герміона відвела погляд, відчуваючи, як десь глибоко всередині повільно піднімається знайоме роздратування.

Герміона рушила далі, повільно прогулюючись містечком.

Чим далі вона відходила від жвавих вулиць, тим тихішим ставало все навколо. Крамниці залишилися позаду, разом із голосами й дитячим сміхом, що поступово розчинився в повітрі.

Вона й сама не помітила, як звернула в один із вузьких провулків.

Тут було інакше.

Кам’яні стіни стояли впритул одна до одної, відрізаючи більшу частину світла. Воно пробивалося лише тонкими смугами, залишаючи провулок у тьмяній, холодній напівтіні. Звуки сюди майже не доходили — лише відлуння далеких голосів і власні кроки, що глухо відбивалися від каменю.

Крок Герміони сповільнився. 

Не через страх.

Через відчуття.

Дивне, ледь вловиме, але настирливе — ніби щось невидиме тягнуло її вперед, не даючи зупинитися.

Вона ковзнула поглядом по стінах — і тільки тоді помітила.

Плакати.

Вони були всюди.

Наклеєні один на один, пошарпані, подекуди зірвані, але все ще виразні. Чорні прапори з символікою смертежерів, срібляста змія, що обвивала череп. Грубі, кричущі гасла про владу Темного Лорда, про новий порядок, про очищення.

Герміона відчула, як по спині пробіг холод.

Щось у цьому місці було неправильним.

Занадто тихим.

Занадто порожнім.

Відраза підступила до горла, і вона різко відвела погляд, прискорюючи крок.

І саме тоді…

Щось кольорове раптом вирізнилося на тлі сірих стін, різко впадаючи в око.

Герміона миттєво спинилася.

♫ ← (можна слухати на повторі до кінця розділу)

Перед нею, на цілій стіні будинку, розкинувся великий мурал.

Гаррі.

Це був Гаррі.

Його постать займала майже весь фасад — намальований із паличкою, притиснутою до грудей, ніби до самого серця. Малюнок був магічним, і тому живим: тканина мантії ледь ворушилася, окуляри трохи сповзали на ніс, а в погляді читалася знайома, до болю знайома рішучість.

Герміона не могла відірвати очей.

Погляд ковзав по кожній рисі, затримувався, повертався знову — ніби намагався вхопити, запам’ятати, повернути те, що вже вислизало з пам’яті.

І раптом…

Гаррі підняв голову.

Його очі повільно повернулися. Прямо на неї.

Він дивився на неї згори вниз. З тим самим поглядом — тихим, приреченим, до болю знайомим.

Герміона затамувала подих.

На мить їй здалося, що час зупинився. Що цей погляд — справжній. Що він бачить її. Впізнає її.

Та це було лише відлуння її власних думок — коротка, болісна ілюзія.

Насправді ж нічого не змінилося: Гаррі на муралі лишався нерухомим, а його погляд, як і раніше, був байдужим, спрямованим кудись уперед — повз неї, крізь неї, ніби її тут і не було

Грудна клітка стиснулася так різко, що стало важко дихати. Ніби хтось раптом витягнув із неї повітря разом із усіма словами, які вона ніколи не встигла сказати. 

Сльози вирвалися раніше, ніж вона встигла їх стримати.

Герміона підійшла ближче.

Сльози вже підступали до очей, коли вона побачила напис під муралом.

Великий. Нерівний. Виведений грубо, ніби в люті.

“Хлопчик, який вижив, покинув нас напризволяще.”

Слово “вижив” було перекреслене — поверх нього хтось недбало, майже з ненавистю, розмазав криваво-червону фарбу.

Герміона зробила ще крок, ніби не вірячи. 

Її погляд ковзнув далі по стіні — і вона побачила інші слова. Вони нашаровувалися одне на одне, зливаючись у брудний, задушливий шум:

“Брехун.”

 “Чому ти не вбив його?”

 “Ми вірили в тебе.”

 “Наша кров на його руках.”

“Поттер — продукт пропаганди.”

Світ ніби поплив.

Наче хтось різко вибив ґрунт з-під ніг.

Щось усередині зламалося — тихо, але остаточно.

— Ні… — вирвалося майже беззвучно. — Це неправда…

Вона підійшла впритул і, не думаючи, провела долонею по стіні, ніби могла стерти це все одним рухом. Фарба розмазалася під пальцями, залишаючи червоні й чорні сліди на шкірі. 

Сльози покотилися по її щоках ще рясніше.

— Це брехня!— її голос зірвався. — Ви брешете!

Слова плуталися, губилися між подихами.

— Гаррі… він намагався… він хотів врятувати вас…

Герміона задихалася, ковтаючи повітря, яке раптом стало надто важким.

І спогади накрили її.

Не окремими картинами — хвилею.

І знову:

Крики. Світло заклять. Зелені спалахи, що різали темряву. Кров — на камені, на сходах, на стінах Гоґвортсу.

Герміона відступила, ніби від удару, і повільно сповзла вниз по стіні, не відчуваючи під собою землі.

Камінь під спиною був холодний. Реальний.

Єдине, що тримало її тут.

Дихати.

Треба дихати.

Вона судомно втягнула повітря, але легені не слухалися — лише стискалися ще сильніше.

Пальці вп’ялися в бруківку, шукаючи опору.

Холод каменю пробивався крізь шкіру.

Герміона витерла обличчя рукавом, залишивши на щоці слід фарби.

Краще б я не виходила з тієї проклятої кімнати… Краще б цього ніколи не бачила… — промайнуло в її голові.

Сльози не зупинялися, гарячими доріжками стікаючи по щоках.

Герміона судомно втягнула повітря, намагаючись узяти себе в руки. Заплющила очі, притиснувши долоню до грудей, ніби могла вгамувати скажене серцебиття.

Повільно.

Вдих.

Ще раз.

Видих.

Повітря дерло горло, але з кожним разом ставало трохи легше.

Світ поступово збирався докупи — ще розмитий, нечіткий, але вже не розсипався на уламки.

Шум у вухах поволі відступав.

І саме тоді вона почула це.

Крики.

Спершу далекі. Наче відлуння.

Але вони наближалися.

Герміона повільно підняла голову.

Крики ставали ближчими — голоснішими, різкішими, прорізаючи тишу провулка, ніби ножем. Вона озирнулася, напружено вдивляючись у вузький простір між кам’яними стінами.

Звідкись долинув жіночий крик — високий, зламаний страхом. За ним — плач. А потім чоловічі голоси.

Грубі, уривчасті:

— Шикуйся в шеренгу! Швидко!

І раптом — зелений спалах.

Світло розрізало провулок, відбившись у камені й на мить освітливши все неприродним, холодним відтінком.

Герміона завмерла.

Легені судомно втягнули повітря.

Смертежери.

Вони тут.

Вона навіть не встигла поворухнутися.

Чиясь рука різко вчепилася в її плече — жорстко, боляче — і рвонула назад. 

Світ хитнувся.

Герміона здригнулася, ледве втримавшись на ногах.

Перед нею стояв чоловік у чорному. На комірі — холодний срібний знак у вигляді змії, що блиснув у світлі, ніби лезо. Його погляд був нерухомий, важкий. 

— Ваші документи. І чарівну паличку.

Французька звучала різко, сухо, ніби кожне слово відбивали металом.

Герміонине серце різко провалилося вниз, а потім вдарилося в груди так сильно, що їй здалося — він це чує. Пальці похололи.

Не було в неї жодних документів.

І вона була не просто порушницею.

Вона була ворогом.

Чаклун насупився й тихо, крізь зуби, промовив:

— Документи і паличку. Негайно.

Її пальці сильніше стиснули  трофейну паличку.

Герміона повільно підняла руку. Пальці слухалися погано — ледь помітно тремтіли, стискаючи паличку так, що кісточки побіліли. Вона піднімала її обережно, майже покірно, тримаючи погляд на ньому, намагаючись виглядати… безпечною. Беззахисною.

Чаклун уважно стежив за кожним її рухом. Його погляд ковзнув від її обличчя до руки.  Затримався на паличці. Протягнув руку вперед — впевнено, без поспіху, вже майже не сумніваючись у своїй перевазі.

Його пальці розкрилися, готуючись перехопити паличку.

І в останню мить—

— Депульсо!

Закляття зірвалося різко — уривчасто, майже разом із подихом.

Повітря перед нею здригнулося.

Чаклуна відкинуло назад так різко, ніби його просто вирвали з простору. Його спина з глухим тріском врізалася в кам’яну стіну.

Герміона негайно розвернулася і кинулася тікати. Повітря одразу вдарило в обличчя, холодне й шорстке. Воно різало легені зсередини, змушуючи дихати швидко, поверхнево, боляче. Кроки глухо билися об бруківку, відскакуючи від стін вузьких провулків і повертаючись луною — ніби за нею бігли десятки смертежерів.

Позаду вже здіймався шум.

Спершу — один голос.

Потім ще.

Розлючені крики.

Закляття розсікло повітря зі свистом.

Герміона стискала паличку так, що пальці заніміли.

Не озиралася.

Навіть не думала про це.

Просто бігла.

Швидше.

Ще швидше.

Камінь ковзав під ногами, повороти зливалися в один, стіни тиснули з обох боків, ніби стискаючи простір. Десь попереду майнули чорні постаті.

Вона різко звернула.

Дихання збилося. Серце билося в горлі, глухо, боляче.

Ще поворот.

І раптом—

Глухий кут.

Висока кам’яна стіна здіймалася перед нею.

Герміона різко озирнулася, задихаючись, — серце стислося: крики вже були зовсім поруч. Її погляд метнувся до стіни перед нею. Вона затиснула паличку зубами й рвонула вперед.

Пальці одразу вчепилися в холодний камінь, шукаючи хоч якусь опору. Вона підтягнулася, але руки тремтіли від напруги й вислизали — шорстка поверхня дерла шкіру, нігті боляче шкребли по каменю, не знаходячи зачіпки.

Вона вперто тягнулася вище, судомно намацуючи виступи, впираючись носками в стіну, відчуваючи, як сили швидко тануть.

Ще трохи.

Ще—

І в ту ж мить щось різко смикнуло її назад.

Комір врізався в шию.

Її жбурнули на землю.

Удар вибив повітря з легенів. 

— А-а… — звук вирвався сам.

Холод каменю впирався в щоку, повертаючи її в реальність — жорстку, безжальну. Подих урвався, світ на мить потемнів перед очима. Хтось різко навалився зверху, втискаючи її в камінь, і в ту ж мить паличку грубо вирвали з її рук.

— Документи про чаклунське походження! Де вони?! — гаркнув голос над самою головою.

Герміона не відповіла.

Вона лежала, притиснута до бруківки, відчуваючи, як паніка повільно огортала, густою хвилею, разом із різким приливом адреналіну. Світ навколо ніби розпливався, втрачав чіткість, звуки глушилися, змішувалися в один важкий, задушливий гул.

— Сер! Її паличка. Вона крадена!

Кроки наблизилися.

Хтось різко перевернув її на спину, і груба рука вчепилася в обличчя, змушуючи підняти голову. Пальці боляче впилися в щоки, стискаючи щелепу так, що вона мимоволі розтулила губи.

Вона підняла погляд.

Перед нею стояв інший чаклун.

Він повільно крутив її паличку між пальцями, уважно розглядаючи її.

— Звідки в тебе ця паличка?

Тиша.

— Де ти її взяла? — повторив смертежер, нахилившись ближче, змушуючи її дивитися просто в очі.

— Знайшла, — відповіла Герміона, не відводячи погляду.

Він лише ледь похитав головою.

І цього було достатньо.

Він не повірив.

— Брехня, — тихо процідив він.

Удар.

Її голову відкинуло вбік, у скронях загуло, а перед очима розсипалися темні плями.

— До інших її.

Чужа рука грубо стиснула її зап’ястя.

— Встала.

Ноги підкосилися, але вона змусила себе підвестися, хитаючись, не до кінця відчуваючи власне тіло.

— Руки перед собою!

Вона підняла їх, ледве стримуючи тремтіння. Її зап’ястя різко здерли разом, і в ту ж мить кайдани клацнули, стискаючи шкіру холодним металом.

У спину різко штовхнули. Герміона зробила крок — і рушила вперед, майже не відчуваючи себе, лише усвідомлюючи, як тіло рухається: важке, чуже, скуване, ніби не її власне.

Вони крокували вузьким провулком, не зупиняючись, не сповільнюючись. Спершу — лише кроки. Потім — галас. Він підкрався зненацька, наріс, заповнив усе довкола, змусив серце стискатися ще сильніше.

І лише коли вони вийшли назовні, вона побачила: площу і натовп.

Голоси, крики, плач — усе змішалося в один задушливий гул.

Люди стояли щільно, майже впритул один до одного — розгублені, злякані, розірвані між надією й панікою. Хтось тримався за близьких, ніби боявся відпустити бодай на мить. Хтось уже не рухався — просто дивився перед собою скляним, порожнім поглядом.

Смертежери рухалися між людьми впевнено й холодно, прокладаючи собі шлях крізь натовп. Перевіряли, віддавали короткі накази, штовхали тих, хто вагався.

І від цього все раптом стало нестерпно тісним.

Безвихідним.

Герміона судомно вдихнула — раз, другий, але повітря ніби не вистачало. Легені не наповнювалися.

Серце билося надто швидко, надто голосно. У вухах гуло.

Площа стискалася навколо, накривала, не даючи вирватися.

Жіночий крик прорвався крізь гул натовпу, змусивши Герміону завмерти.

— Ні! Я не можу кинути свого чоловіка! — кричала жінка, вириваючись із рук солдатів.

Її тягнули геть, так само грубо, без жодної обережності. А поруч дитина захлиналася плачем, вчепившись у матір.

— Мамо! Мамооо!

Цей звук різав сильніше за будь-яке закляття.

І раптом—

Зелений спалах.

І ще один.

На очах у Герміони жінка, яка намагалася втрутитися, раптом осіла на землю — різко, беззвучно, ніби в неї просто підкосилися ноги.

Жодного крику.

Жодного руху.

Вона більше не підвелася.

Герміона завмерла.

Очі широко розкрилися.

Світ звузився до цієї точки.

До цього падіння.

І тоді вона побачила, що трохи далі — лежала дитина.

Вона не дихала.

— Ворушися, — гаркнули позаду. 

Різкий поштовх у спину.

— Поки до тебе черга не дійшла.

І вона рушила.

Ноги самі несли вперед.

Погляд метушливо бігав навколо, чіпляючись за обличчя, за рухи, за будь-яку можливість втекти.

Але виходу не було. 

Жодного.

Площа була перекрита. 

Так вона з однієї пастки втрапила в іншу…

Страх стискав груди, не даючи вдихнути на повні, і кожен крок давався важче, ніби саме повітря тут було густішим, чужим.

Вона йшла туди, куди її штовхали. Куди наказували.

І раптом з’явилися вони.

Повозки.

Десятки.

Величезні, темні, вони стояли рядами — нерухомі, мовчазні, важкі. Попереду, в упряжі, застигли тестрали. Кістляві тіла ледве рухалися, шкіра натягувалася на ребрах, а великі шкірясті крила час від часу тихо шаруділи. Їхні бліді, майже сліпі очі дивилися крізь усе — повз людей, повз неї, ніби вона вже не мала значення.

По спині повільно пробіг холод.

Що вони збиралися з ними зробити?

— Стій, —  пролунав наказ ззаду.

Герміона різко зупинилася.

Десь поруч, із глухим скрипом, самі по собі відчинилися двері однієї з повозок.

— Ні… ні, будь ласка… — її голос затремтів, зламався. — Це помилка…Це помилка!

— Тащіть її, — холодно пролунав наказ.

Двоє солдатів одразу схопили її під руки.

Пальці вп’ялися в плечі, боляче, безжально.

Герміона вперлася ногами в бруківку, намагаючись зупинитися, вирватися, зачепитися хоча б за щось — але камінь ковзав під підошвами, а їхні руки були сильнішими.

Її тягнули вперед, ніби вона нічого не важила.

— Пустіть! Пустіть мене! — її голос уже не звучав — він рвався, зривався, губився в загальному шумі.

Ніхто не реагував.

Ніхто навіть не обернувся.

Її затягнули і жбурнули всередину. Дерев’яна підлога боляче вдарила в коліна, в долоні. Повітря всередині було важке, густе, насичене страхом.

Навколо неї вже сиділи люди — притиснуті один до одного, ніби в пастці.

Герміона піднялася.

Ноги тремтіли.

Вона щосили рвонула до дверей.

— Випустіть мене! ВИПУСТІТЬ—

Спалах.

Закляття влучило прямо в груди.

Біль вибухнув миттєво, розходячись по всьому тілу, стискаючи, перекручуючи, ніби її одночасно розірвали й скували.

Повітря раптом зникло.

Вона вдихнула — різко, жадібно, але легені залишилися порожніми.

Світ похитнувся, поплив перед очима.

Звуки глухли, віддалялися, ніби хтось приглушував їх один за одним.

Вона ще трималася.

З останніх сил намагалася не провалитися в незворотну темряву.

Та слабкість узяла гору —

і наступної миті світ обірвався