Розділ двадцять четвертий

 

⚠️ Увага: цей розділ містить жорстокі сцени насильства, детальний опис фізичних страждань і важкий психологічний контент. Якщо ви чутливі до подібного — краще пропустити.

– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – –

♫  

Герміона лежала, згорнувшись клубком. Плечі мимоволі здригалися, дихання збивалося на короткі, нерівні вдихи — з губ зривалася ледь помітна пара.

Інші дівчата сиділи нерухомо, притискаючись одна до одної або до сирих кам’яних стін. Навколо стояла тиша — важка, глуха. Її порушував лише тихий плач і нерівне дихання, що губилося в темряві.

 І галас назовні..

Чулися сміх, п’яні співи, глухий регіт — уривками, ніби хвилями, що накочувалися й відступали. 

 А ще були крики.

Жіночі, зірвані, нерівні — такі, що різали тишу і пробирали до кісток. Вони стихали лише на мить, щоб за кілька секунд повернутися знову — ближче, різкіше, а потім віддалитися, гублячись десь за стіною.

Герміона повільно ковзнула поглядом по дівчатах навколо. Жодна не підводила очей, не говорила — усі вони лише сиділи, стиснувшись, наче це могло зробити їх менш помітними. 

Ніхто з них не знав, що на них чекає.

Аж поки десь поруч не здійнявся раптовий галас і не рипнули двері

— Підйом, дами! — пролунав голос ззовні. — Час працювати, мої солоденькі!

Сонні й налякані жінки різко повернули голови. 

У проході стояв смертежер, освітлюючи їх чарівною паличкою. Лисий, невисокий, але міцної статури — широкі плечі, коротка шия, важкі руки, що здавалися непропорційно сильними для його зросту.

Щойно він переступив поріг, у камеру різко вдарив запах спирту, алкоголю й цигарок. Він неквапливо зайшов усередину. Чоботи глухо й важко відбивалися об камінь, кожен крок лунав у тиші. Здавалося, цей звук занадто гучний. Дівчата здригалися — одна за одною.

— Ану-ану… дайте-но я вас усіх роздивлюся, — пролунав голос — повільний, тягучий, із тією самою ноткою, від якої всередині все стискалося.

Нічого доброго це не обіцяло, — подумала Герміона, уважно стежачи за ним холодним, майже вовчим поглядом. Вона напружилася всім тілом і ще глибше втиснулася у свій куток.

Світло його палички ковзнуло по дівчатах — по переляканих обличчях, зведених плечах, по руках, що судомно стискали тканину одягу. Той роздивлявся їх неквапливо, смакуючи кожну секунду.

Герміона ковзнула поглядом до відчинених усередину дверей, потім — на лисого чоловіка і тихо поповзла вперед, за двері — туди, де було темніше й де її могли не помітити.

Кроки раптово стихли — і вона разом із ним завмерла, боячись зайвим рухом видати себе. Чоловік якусь мить стояв у напівтемряві, повільно озираючись довкола.   Потім кинув погляд назад,  до солдатів, і його усмішка повільно розтягнулася ще ширше.

— Та тут цілий квітник… — він гикнув. — Ви лише погляньте.

І ті одразу відгукнулися — глузливим улюлюканням, короткими вигуками, сміхом. Присвисти й брудні слова накотилися разом, змішуючись у важкий, неприємний шум, від якого ставало не по собі.

Скориставшись миттю, Герміона дісталася до дверей і сховалася за ними, затамувавши подих. Потай визирнула зі свого сховку, швидко ковзаючи поглядом по тому огидному чоловікові, шукаючи хоч щось, за що можна було б зачепитися: ніж на халяві, запасну паличку — будь-що, що чаклуни часто носили при собі.

— Отже… так, — мовив той, недбало вказуючи пальцями на своїх підлеглих. — Ось цю. І ту, що поруч… — пауза затягнулася на мить. — І он ту — чорняву. Теж сюди.

Не минуло й миті — солдати вже виконували наказ. Дівчат, у сльозах і відчаї, грубо тягли назовні, не звертаючи уваги на їхні благання. Одна з них раптом закричала — різко, зірвано, і цей крик прорізав камеру, змушуючи всіх здригнутися. Їх тягнули далі, і за мить вони зникли за дверима.

Тим часом смертежер усе ще залишався в карцері, вальяжно кружляючи між дівчатами й неквапливо ковзаючи по них хижим поглядом.

— Є ще бажаючі, леді? — жартівливо спитав він п’яним голосом. — Ну ж бо, не будьте ви такими сором’язливими. 

Він додав, моторошно посміхнувшись до однієї з них:

 — Буде весело.

Тиша.

Жодна не підводила очей. Кожна ніби вчепилася в підлогу поглядом, боячись навіть поворухнутися. Наче будь-який звук міг обернутися проти них.

— Ну що ж, — усміхнувся він, гучно гикнувши обертаючись до виходу. — Як хочете.

Смертежер уже потягнувся до дверей, щоб зачинити їх за собою — коли раптом світло його палички ковзнуло по Герміоні.

Спершу він, здається, не звернув на неї уваги й майже пройшов повз. Та за мить щось змусило його зупинитися. Чоловік відступив на кілька кроків, придивляючись уважніше, і зазирнув за двері. Світло палички знову ковзнуло по стіні, по підлозі — і завмерло…

На ній.

І в ту ж мить вираз його обличчя змінився — погляд потемнів, а губи повільно розтягнулися в хижій усмішці.

Трясця. 

Помітив.

Герміона схилила голову, даючи волоссю спадати вперед і ховати обличчя, ніби за тонкою завісою.

Та марно — він уже йшов просто до неї.

— Та-ак, та-ак… І хто це тут у нас такий ховається, м? — протягнув він із глузливою цікавістю, прочиняючи двері й ведучи світлом палички просто по її обличчю.

Кінчиком палички смертежер підчепив її волосся, піднімаючи його так, щоб краще роздивитися.

— Ти ба… яка краса. Яка грива, — цокнув він язиком, розглядаючи її розпущене волосся. — Ану, йди-но сюди, левеня.

Герміона не рухалася. Лише не відривала очей від палички в його руці.

Вона могла б вихопити її.  Повинна була.

Але не знала як.

Серце глухо калатало, збиваючи дихання.

 Кожна секунда тягнулася занадто довго — і водночас зникала надто швидко. А думки металися — за і проти, ризик і наслідки, шанс і ціна помилки.

Раптом він, ніби щось зрозумівши, коротко кивнув. У Герміони майнула крихітна, майже болісна надія, що він залишить її в спокої. 

Та він лише усміхнувся — повільно, уважно, вивчаючи її.

— Ну добре, — сказав він. — Хочеш погратися? Пограймося.

У його голосі бриніла зловісна насолода.

— Капрале! — гукнув він.

Той з’явився миттєво.

— Тягни її сюди, — мовив він, навіть не дивлячись на неї, недбало махнувши рукою.

І капрал рушив уперед.

Герміона підскочила так різко, ніби її вдарило струмом. З її грудей вирвався крик — дикий, розірваний, повний паніки.

— Ні!  — крикнула вона хрипким від холоду голосом.

Той мерзотний чоловік лише зареготав, дивлячись, як юний смертежер намагається її схопити. Та Герміоні вдалося вислизнути з його рук. Вона різко відскочила, промчала повз нього — і вже за мить вирвалася назовні.

Світло вдарило в очі так різко, що вона на мить осліпла. Ліхтарі заливали табір холодним, неприродним сяйвом, вириваючи з темряви постаті, тіні, уривки руху. Герміона примружилася, прикриваючи очі рукою. Спершу — лише розмиті плями, але поступово контури вирівнювалися, ставали чіткішими.

— Хапайте її, чорт забирай!

Серце шалено калатало, відбиваючись у вухах. Адреналін спалахнув у крові — різкий, гарячий, змушуючи рухатися швидше, ніж вона встигала думати. Але вона не зупинилася — бігла далі, майже навмання, відчуваючи, як удари глухо віддаються в горлі, а повітря рве груди.

— Сто ґалеонів тому, хто спіймає її першим! — голос смертежера розтягнувся десь позаду, і від цього по спині пробіг холодок.

♫  

У відповідь здійнявся галас — азарт смертежерів спалахнув миттєво, мов полум’я. 

Герміона рвонула щосили, гарячково озираючись довкола. Усюди — смертежери. Один за одним вони ставали на її шляху, змушуючи різко змінювати напрямок.

На мить здалося, що це сон.

Чергове жахіття.

Ще трохи — і вона прокинеться.

Але найстрашніше було інше — це не сон.

Усе відбувалося по-справжньому.

Різкий, невидимий удар підсік їй ноги. Вона миттєво втратила координацію й глухо впала на землю, боляче вдарившись. Спробувала підвестися — марно. Невидима сила все ще тримала її, скувавши рухи.

Герміона різко озирнулася — і впізнала її. Ту саму чаклунку. 

Паличка в її руці ледь здригнулася — і повітря свиснуло, мов живе.

— Круціо!

Її тіло здригалося, підкинуте чужою волею. Крик рвався назовні сам, неконтрольований. Усе інше зникло — лишився тільки біль. Він накрив миттєво. Вдарив у нерви, скував тіло, зламав подих. М’язи стиснулися, скрутилися в судомі. Вона не могла ні вдихнути, ні зібратися — лише відчувати, як це проходить крізь неї, раз за разом. 

— Досить! — долинув далекий голос. 

Герміона насилу трималася в свідомості. Світ перед очима хитався, розпливався. Слабкість повільно розливалася усім тілом.

Першими в поле зору потрапили власні руки.

Долоні пекли.

Кров.

Схоже, здерла, коли падала.

Вона спробувала підвестися — тіло не відгукнулося. Лише різкий біль і тремтіння в м’язах. 

Озирнулася — і побачила іншого чаклуна. Паличка в його руці вже була спрямована просто на неї.

Ну ж бо, вставай! — кричав внутрішній голос.

Він наближався.

Вставай.

Герміона рвонулася вгору — марно. Тіло не слухалося. “Круціатус” вибив із неї всі сили, залишивши лише тремтіння й порожнечу в м’язах.

ВСТАВАЙ!

Думка вперто трималася, не відпускаючи.

На мить завмерши, вона жадібно ковтнула повітря. Пальці вп’ялися в землю, нігті дряпнули камінь. Стискаючи зуби, вона вперлася руками й змусила тіло піднятися.

Повільно. Через біль. Через тремтіння.  Долоні ковзали, але вона не зупинилася. і далі підводиться , на хитких ногах робить кілька кроків.

Смертежери відгукнулися гучним реготом і вигуками, змушуючи її розгублено окинути їх поглядом довкола. Вони сходилися ближче, стягуючись у кільце.

Лише тепер вона зрозуміла, скільки їх тут зібралося — і що виходу немає.

Здавалося, цьому жаху не буде кінця.

— Далеко зібралася, га? — п’яним голосом протягнув лисий чаклун, зупиняючись просто перед нею.

Герміона завмерла, важко дихаючи. Її лютий погляд, повний ненависті, вперся в нього впритул.

Він усе зрозумів. Погляд потемнів, став жорсткішим. Зробив крок ближче й процідив, вказуючи на неї паличкою:

— До мене.

— Ні.

Тиша стиснула простір. 

На мить чаклун завмер, ніби не одразу повірив у почуте. Потім глянув на смертежерів, що стежили за кожним його рухом, всміхнувся — і перевів погляд назад на неї.

— Що ти сказала?

Вона теж ковзнула поглядом по смертежерах навколо й хрипло мовила:

 — Ні.

Усмішка повільно сповзла з його обличчя. 

Його погляд потемнів, а щелепа стиснулася.

І в наступну мить він кинувся до неї — різко, без попередження. Герміона встигла смикнутися вбік, і його рука пройшла повз, ледь зачепивши її.

Ще крок — і вона могла вирватися. Але тіло не витримало. Ноги підломилися, і вона глухо впала назад на землю. Рука зімкнулася на шиї, притискаючи донизу. Повітря обірвалося. Пальці вчепилися в його зап’ястя, марно намагаючись послабити його хватку.

Він нахилився, тиснучи ще сильніше.

І саме цієї миті їй вистачило. Різко, майже навмання, вона рвонула ногою вгору — і вдарила. 

П’яткою. 

Прямо в пах.

Смертежер заревів ще гучніше, зігнувшись, і на мить відпустив її. Герміона рвонулася тікати. Та він наздогнав її вже за кілька кроків — врізався збоку, збив із ніг, і вони разом полетіли на землю.

Повітря вибило з легень.

І знову вона глухо впала — і відразу рвонулася вириватися. Пальці вп’ялися в землю, нігті дряпнули камінь. Вона смикалася, била його ногами, різко, хаотично, не думаючи, не рахуючи сил.

Удари були слабкими, розсіяними, але вона вперто не підпускала його ближче.

Але він був сильніший. І значно важчий.

Його рука різко перехопила її ногу, інша — притиснула плече до землі. Він навалився зверху, сідаючи верхи, грубо схопив її руки, притискаючи до землі.

Пальці вп’ялися боляче, безжально.

— Ну й левиця, — пролунав його голос із глузливою насолодою.

Герміона виривалася, не зупиняючись. Тіло билося під ним, напружене до межі. Лють кипіла, перекриваючи біль. Подих збився — короткий, рваний. Груди здіймалися різко, повітря дерло горло.

Та сили танули.

Руки слабшали.

Тіло зраджувало.

Його хватка не слабшала ні на мить.

— Ну ж бо, досить пручатися, левеня, — протягнув він, нахиляючись ближче.

Його пальці грубо стиснули її щоки, змушуючи дивитися на нього.

— Ще встигнеш мені свої пазурі показати.

Він кілька разів ляснув її по щоках — різко, принизливо, немов тварину. Натовп відгукнувся новою хвилею реготу й вигуків. 

І відчувши, що вона слабшає, він трохи розслабився. Його погляд повільно ковзнув по її обличчю — голодний, липкий. Великий палець торкнувся її губ. Повільно. Наче перевіряючи, наскільки далеко може зайти.

Її карі очі дивилися на нього впритул — темні, палаючі.

— Хороша дівчинка, — протягнув він, проводячи пальцем по її напіввідкритих вустах. — Бачиш? Нема чому—

Вона вчепилася зубами.

Різко. З усієї сили.

— Твою ж мати! — пролунало десь збоку.

Смертежер заревів — дико, по-звірячому. Смикнувся, намагаючись вирвати руку.

Та вона не відпускала.

Щелепи зімкнулися так, що аж занило. Металевий присмак крові миттєво розлився по язику. Вона була готова відкусити його, якщо доведеться.

Натовп вибухнув — збуджені крики зірвалися з усіх боків. Це тільки сильніше їх роззадорило — гучним свистом вони підганяли її, мов звіра, виставленого на арену. І вона стала цим звіром — загнаним, диким, що б’ється за життя до останнього подиху.

Герміона різко вирвалася з його хватки — відпустила палець, досі відчуваючи металевий присмак на язиці.

 І одразу пішла в атаку.

Щось у ній обірвалося. Або навпаки — увірвалося назовні. 

Лють. Дика, звірина. І єдине бажання — вижити.

Вона била його без розбору — руками, куди дістане. Не думаючи. Не зупиняючись.

У наступну мить біль різко скрутив тіло. — шалений, всепоглинаючий. М’язи скрутило, кожен нерв спалахнув, тіло вигнулося дугою.

— Круціо!

Біль накрив знову все її тіло Та вона вже не могла кричати — лише хрипіти.

Світ навколо поплив. Поступово темнішав.

Герміона впала набік і завмерла. Повітря не вистачало. Вона хапала його уривками, рвано, ніби легені відмовлялися працювати.

Тіло не слухалося. Руки смикнулися — і знову опали. У грудях пекло, у горлі стояв сухий, задушливий біль.

Її трясло. Дрібно, неконтрольовано.

Світ хитався перед очима, розпливався, але вона вперто трималася за нього, не даючи собі провалитися.

І вперше… вперше за всі ці пекельні роки вона захотіла, щоб це нарешті закінчилося:

Я втомилася…

Я так сильно втомилася…

Очі заплющилися. Свідомість вислизала крізь пальці. Звуки довкола стали далекими, глухими, ніби під водою.

Нехай це все просто—

Раптом чужі грубі руки вчепилися в плечі — ривок, і її різко смикнули вгору, вириваючи із землі.

Та що б тебе… — вилаялася Герміона, знову розплющуючи очі.

Світ розмазувався, тремтів перед очима. Обличчя пливли, ламалися, розпадалися на плями світла й тіні. На мить вона провалилася в темряву знову. Але руки не відпускали, уперто тримаючи її й не даючи впасти.

І знову він.

Той самий потворний чаклун наближався — похитуючись, але не зупиняючись. Кожен крок лунав важко — сухий скрип землі під його чоботами неспинно різав слух.

З грудей Герміони вирвався зламаний, хрипкий звук:

Мерліне… коли ж ти, виродку, даси мені спокій…

Та коли він наближався, вона помітила його палець — увесь у крові. Ця картина змусила її криво всміхнутися.

Що ж… принаймні йому теж дісталося, — майнула думка, поки вона не відводила від нього погляду.

І ось він уже поруч. Зупинився впритул, ковзаючи по ній шаленим поглядом. Герміона так само не відводила очей — дивилася з викликом. Її волосся хаотично спадало на обличчя, липло до спітнілої шкіри. На розбитих губах досі була та крива, майже шалена усмішка. А груди важко здіймалися з кожним подихом. 

— Ти… — почав він, проціджуючи крізь зуби. — Ти за кого себе вважаєш, лярво?

Герміона лише задерла підборіддя. Ніздрі роздувалися від важкого подиху.  Покидьок зробив крок уперед, простягаючи руку до її горлянки —

Та раптом один зі смертежерів підійшов до нього й тихо мовив:

— Пане Абрамсе… є новини. Це терміново.

Та той, так званий пан Абрамс, не звернув жодної уваги. Рука завмерла в повітрі — стиснута, напружена, готова вчепитися їй у горло.

— Не зараз, капрале, — відрізав він.

Різко відштовхнувши підлеглого вбік, смертежер знову опинився впритул до Герміони. Вартові все ще тримали її, не даючи поворухнутися. Вона ж тяжко дихала, не відводячи погляду.

— Думаєш, ти тут така перша? — прошипів той просто їй в обличчя. — Помиляєшся. Ми мали справу з такими, як ти. І добре знаємо, як таких ламати.

Різким рухом він схопив її за волосся й рвучко потягнув униз, змушуючи задерти підборіддя й дивитися на нього. Потім нахилився ближче й процідив крізь зуби просто їй у вухо:

— Я тебе так відеру, що місця живого не лишиться, клята хвойдо.

Герміона раптом пирхнула — тихо, істерично, вишкіривши зуби. Це змусило його насупитися.

— Та ти на себе глянь, — хрипко кинула вона, повільно оглядаючи його знизу догори. — Це на тобі вже місця живого нема. 

Він усміхнувся у відповідь. Так само криво.

— А ти, бачу, дотепна, — протягнув він, удавано легко. — Знаєш… у мене є ідея.

Раптом чаклун озирнувся довкола, ковзаючи поглядом по натовпу, а тоді знову повернув голову до неї.

— А що як потім… я віддам тебе своїм хлопцям? — мовив він, схиляючись ближче. — Нехай теж повеселяться з твоєї дотепності. Еге ж?

І цього разу крива усмішка Герміони завмерла. Погляд заметався — по колу, по обличчях, по чорній формі довкола. 

Я прорахувалася.

Думка вдарила різко, холодно.

Вона хотіла довести його до межі — щоб усе закінчилося швидко.

Щоб він убив її.

Але не це…

— Що скажете, хлопці, га? — оголосив смертежер, пожираючи очима її зблідле обличчя.

Тоді обернувся до них, грубо схопивши її за підборіддя і кивком вказав на неї:

— Є бажаючі? — хрипко засміявся він до них. — Чи не варто й питати?

І повітря напружилось від глузливого, голодного гулу. Від самих лише вульгарних поглядів і перекошених усмішок підкочувала нудота.

— Тягніть її. До мене. — різко кинув Абрамс, на тлі підбадьорливих вигуків.

— НІ! — крик вирвався з неї на повні груди. Вона вперлася ногами, смикнулася, намагаючись вирватися з їхніх рук. — НІ!

Але ті лише міцніше вп’ялися в неї руками і почали волочити її в напрямку, куди вів їхній ватажок.

Коли збоку пролунав голос:

— Пане командире! Пане командире!

— Ну що таке, капрале? — роздратовано кинув той, зупинившись.

Вартові з Герміоною завмерли разом із ним.

 — Що такого сталося, що ти тут вештаєшся і плутаєшся в мене під ногами?!

Молодий хлопчина випучив очі, явно не наважуючись вимовити це вголос.

— Там він… ну як його…

— Що ти, бляха, белькочеш собі під ніс?

— Л-лорд-командувач, — випалив хлопчина на одному подиху.

чаклун завмер.

— Що? — він різко підвів голову, розгублено озираючись. — Лорд-командувач? Тут?

Капрал швидко закивав.

І вперше Герміона відчула — у його впевненості щось тріснуло.

— От трясця… — буркнув смертежер, різко вдивляючись кудись. — Якого біса він тут забув?..

Герміона важко дихала, переводячи погляд з одного обличчя на інше. Щось у їхніх очах — ледь помітне, але хиже — змусило її спіткнутися думкою.

Вона завмерла.

Лорд-командувач?

Це ж…

Родольфус Лестранж.

Він — новий лорд-командувач.

Навколо вже кипів хаос: щойно їхня “вистава” скінчилася, смертежери розсипалися в різні боки — назад до випивки і… жінок. 

 Герміону смикнули вперед, і вона відчула, як вартові волочуть її через внутрішній двір, повз якийсь склад чи барак. Вона озиралася на ці звуки — з жахом, що вже застряг у горлі. 

Я наступна… 

 А якщо на мене чекає щось значно гірше? 

Крики, сміх, уривки співів змішувалися і били по свідомості, знову і знову. 

Раптом — щось різко вибухнуло, змусивши її здригнутися всім тілом. Різкий, сухий звук розірвав повітря — чи то постріл, чи тріск закляття. Він прокотився простором, як удар, і в ту ж мить усе завмерло.

Галас урвався миттєво, ніби хтось одним рухом вирвав увесь звук із цього місця. Ще секунду тому тут вирувало життя — крики, лайка, регіт, збуджені вигуки — та тепер не залишилося нічого.

Повисла тиша. Смертежери завмерли, ніби їх вирвали з руху й залишили так — напружених, насторожених.

Герміона гарячково пробіглася поглядом по ним всіх.  Напруга пройшла крізь натовп, як хвиля. Суцільна, густа, майже відчутна. Вона тиснула на вуха, на груди, змушувала затамувати подих. 

І тоді вона відчула це майже фізично — щось змінилося.

— Усім негайно стати в стрій! — гучний командний голос пролунав різко й владно.

Не минуло й кількох секунд — простір різко ожив. Смертежери рвонули з місця, без зайвих слів, ніби спрацьована система: рухи уривчасті, точні, з нервовою поспішністю. Вони швидко вишикувалися в рівну шеренгу — і щойно лінія стала ідеальною, всі, як один, повернули голови в бік голосу.

Герміона, яку вартові й досі тримали за обидві руки поруч із командиром, теж перевела погляд у той бік.

 І саме тоді вона побачила їх.

Двоє смертежерів попереду.

♫  

Нерухомі силуети  різко вирізнялися на тлі решти — срібні маски  відбивали світло, мов леза, а темні мантії спадали важко й глухо.

Один із них зробив крок уперед. Його погляд повільно ковзнув уздовж шеренги — ніби зчитував кожного по черзі. Здавалося, від одного лише цього руху плечі самі вирівнювалися, спини напружувалися, ніби тіло реагувало раніше за думку.

Ніхто не відводив погляду.

Ніхто навіть не наважувався ворухнутися.

А той, немов навмисно, зовсім не поспішав. Наче мав на це весь час у світі — він зробив крок. Потім ще один. Лише тоді — ледь помітно — кивнув другому. 

І вже з того, як тримався інший — рівно, впевнено, з тією тихою, невблаганною владою, — ставало очевидно: ось вона, мить. Мить, коли прибув сумнозвісний лорд-командувач. Власною персоною.

 І крокував просто на них.

Тканина чорної мантії ледь чутно ковзнула по землі, срібна маска спалахнула холодним, майже мертвим відблиском. Він рухався вздовж шеренги повільно, без жодного зайвого руху, зупиняючись на кожному — наче вирішував, хто вартий стояти, а хто ні. Кожен крок глухо відлунював у повітрі, важкий, як вирок. 

Абрамс, що досі стояв поруч, мимоволі втягнув голову в плечі й згорбився — ніби намагався стати меншим. Зникнути під цим тиском.

І в цю мить Герміона відчула щось гостре, майже солодке.

Зловтіху.

Вона дивилася, не відводячи погляду, як страх повільно заповнює її кривдника — як той стискає щелепу, як напружуються його плечі, як пальці, що щойно тримали її так впевнено, тепер ледь помітно тремтять. 

Та все ж виродок знаходить у собі сили миттєво випростатися — різко, струнко, мов солдат на огляді.

— Л-лорде-командувачу… — почав він, раптово переходячи на улесливий, майже урочистий тон. — Для нас велика честь… приймати вас тут…

Він урвався на півслові.

Коли до кінця шеренги лишилося всього кілька кроків, під його ногу тихо дзенькнула порожня пляшка.

 Він зупинився. Різко.

На мить повітря ніби стиснулося.

Повільно нахилився, підняв її із землі й обережно провернув у пальцях, вдивляючись у скло.

— Це що таке? — спитав лорд-командувач, показуючи пляшку смертежерам в шерензі.

Запала тиша.

Лише відлуння його крику ще кілька секунд висіло в повітрі, не поспішаючи зникати.

— Мені хтось пояснить, що тут, в біса, відбувається?! — голос прогримів по всьому табору, лютий, важкий.

Лорд-командувач — імовірно Лестранж — був явно не в гуморі. Він не питав. Він вимагав відповіді.

Та ніхто не озвався…

— Командире Абрамс, — озвався інший смертежер, що супроводжував свого «лорда». — Лорд-командувач поставив вам питання.

Герміону мов стиснуло зсередини.

 У голові різко щось клацнуло:

Блейз.

Це може бути Блейз.

Тонка, майже болюча надія прорізала свідомість.

Він же казав, що служить Лестранжу, — промайнуло в неї.

Герміона жадібно ковзала поглядом по ньому, гарячково вчепившись у найменшу деталь — хоч за щось. Та ж вишукана форма, темний важкий плащ. Але поруч із лордом-командувачем він виглядав стриманіше, майже тьмяно. Срібна маска з хитромудрими візерунками — без жодного золота. На відміну від маски його лорда.

І раптом срібна маска повернулася просто на неї і завмерла. 

Довше, ніж потрібно.

Вона відчула це майже фізично.

Та голос надії всередині  так і не вщухав:

 Мерліне… Боже… будь хто…

Будь ласка.

 Нехай це буде Блейз.

Нехай це справді він.

 І він витягне мене звідси.

Чаклун — той, що Абрамс — поруч із Герміоною нервово ковтнув. Його погляд заметався, голова смикалася з боку в бік, ніби шукав вихід, якого не існувало.

— Ц-це… лише… — ледь чутно почав він.

І раптом лорд-командувач уже стояв перед ним. За кілька кроків — і впритул.

Абрамс сіпнувся.

— Гучніше! — гаркнув лорд, втрачаючи рештки самоконтролю.

Герміона відчула, як здригнулися навіть ті, хто тримав її — разом із нею.

— Пане командувачу, ми… ми лише святкували… — вичавив Абрамс. — І вирішили… трохи розважитися…

Усе навколо знову стихло.

Герміона мовчки дивилася перед собою, але водночас уважно вивчала командувача — ким, найімовірніше, був сам Лестранж. 

Відстань між ними була невеликою, і цього вистачало, щоб розгледіти деталі: важкий темний плащ, що лягав різкими складками, холодний блиск срібла, і на грудях — викарбуваний череп. Поруч — відзнаки, значки — вона не знала, що вони означають, але вони говорили самі за себе.

І раптом він повернув голову.

Дежавю.

24 грудня 2004 року.

Околиці Нормандії.

Поле бою.

Пронизливий холод. 

І сморід спалених тіл.

У ту ж мить Герміона згадала іншого лорда-командувача. Того самого, що віддав їй свою паличку… і дивився так, ніби розбирав її до кісток — навіть крізь маску.

І зараз — те саме.

 Те саме пронизливе, нестерпне відчуття.

Наче він зазирає просто в душу.

Тоді він стояв над нею, дивився так само, поки вона лежала на холодній землі, безсила. Чекала.

 На те, що буде далі.

 На свій вирок.

Тепер така ж сама срібна, оздоблена золотом маска повільно ковзнула між нею й командиром .

І судячи з того, як уважно він розглядав їх обох, картина перед ним відкрилася більш ніж красномовна.

Командир Абрамс завмер перед ним — із досі закривавленою рукою, червоним обличчям і важким подихом, у якому чітко відчувався алкоголь.

Герміона ж — затиснута в хватці двох вартових — виглядала не краще: кров на обличчі, збите дихання, волосся в повному безладі після численних спроб вирватися.

І це було геть не дивно — зважаючи на те, що тут коїлося ще мить тому…

Кілька секунд лорд-командувач мовчав, дивлячись просто на неї.

А тоді заговорив:

— А, он воно що, — протягнув він, перевівши увагу на шеренгу. — Ви святкували…

Абрамс кволо кивнув, непевно, ніби кожен рух давався через силу. На губах смикнулася щось схоже на посмішку.

— С-саме так…

І раптом з-під маски вирвався тихий смішок. Виродок одразу підхопив його — так само нервово, з напруженою, штучною усмішкою. 

Тим часом Герміона гарячково переводила погляд з одного на іншого.

О ні.  Це не обіцяло нічого хорошого.

— Цікаві у вас розваги, командире Абрамсе… — холодно мовив лорд, ледь кивнувши в бік Герміони.

Чаклун простежив за цим рухом — і лише тепер, крізь п’яну пелену, збагнув, про що йдеться. Про Герміону. І про двох, що тримали її мертвою хваткою.

— А… — почав він. — Це…

Він довго шукав слова, аби пояснити картину перед ними.

— Це… лише хвойда, пане лорде-командувачу, — мовив він, махнувши в бік Герміони.

Та, зібравши останні сили, зціпила зуби й знову смикнулася вперед. Руки вартових одразу втримали її, вп’явшись ще міцніше.

А наступної миті лорд-командувач схопив його за горло.

Герміона широко розплющила очі. Шкіряна рукавичка напружилася, пальці повільно зімкнулися на шиї — і того ж моменту чаклун захрипів, задихаючись, хапаючи ротом повітря. Він судомно вчепився в його руку, намагаючись відірвати її, але марно.

Раптом він закашлявся кров’ю.

Його очі наливалися червоним.

Судини лопалися одна за одною.

Герміона завмерла, дивлячись, як лорд-командувач повільно стискає руку, не зводячи погляду з чаклуна.

Це була магія.

 Темна. Безсумнівно.

І найгірше з усього — він робив це без палички.

Не послаблюючи хватки, лорд-командувач тримав його ще кілька довгих секунд — і лише тоді відпустив. Той важко гепнувся на землю, захлинаючись кашлем і хапаючись за горло. На шиї вже проступали криваво-чорні сліди.

— Що таке, командире? — спокійно спитав лорд-командувач, повільно розминаючи руки в шкіряних рукавицях. — Мої розваги вже не здаються вам такими веселими, як ваші?

Той вп’явся пальцями в мерзлу землю. Здавалося, його ось-ось виверне навиворіт. Та щойно все скінчилося, він завмер — задиханий, розбитий, жалюгідний.

Тоді лорд-командувач різко змахнув плащем і заходився міряти кроками шеренгу — мов розлючений звір, що не знаходив собі місця. Ті стояли нерухомо, так само рівно, ніби й не дихали.

Він різко зупинився.

— Бісові виблядки! Лише погляньте на себе! — гаркнув лорд, звертаючись до всіх.

Крок уздовж шеренги — і раптом під ногою дзенькнула ще одна пляшка. Він навіть не зупинився: підхопив її й жбурнув щосили в когось із смертежерів.

Пролунав короткий зойк — і одразу ж потонув у лютому крику:

—  ЩО ЗА БЕЗЛАД ВИ ТУТ ВЛАШТУВАЛИ?!

Чаклуни, всі як один, дивилися в землю й не наважувалися навіть підвести голови. 

Та голос командувача знову прокотився табором:

— Хто вам дозволив?! Хто дав вам право ганьбити честь і ім’я Темного Лорда своїм невіглаством і блюзнірством?!

Його слова зависли в повітрі — важкі, мов удар.

— ХТО?! — гаркнув він знову.

Тиша.

І знову. Лорд-командувач різко зупинився, оглядаючи їх по черзі.

— І що ж ви, панове, тут святкуєте? — холодно кинув він, із ледь помітною зневагою. — Ви вже перемогли війну? Знищили всіх ворогів Темного Лорда? Чи, може, захопили всю Францію, га?

Він зробив коротку паузу — і цього вистачило, щоб напруга стиснула горло.

— Я питаю: що ви, недоумки, зробили, щоб мати право на кляте “святкування”?!

Смертежери мовчали.

Стояли, втупившись у землю, не наважуючись навіть поворухнутися.

— Ганьба, — мовив лорд-командувач сухо, але так, що кожен почув це. — Ви — ганьба цієї армії. Ви зганьбили себе. Свого лорда. І навіть власну форму, що тепер просмерділася дешевою випивкою й бруднокровними жінками.

Герміона похмуро покосилася йому в спину. 

Його слова різали, лягали важко, наче били по шкірі.

Він повільно обвів їх усіх поглядом, тоді розвернувся й зробив кілька кроків назад. І вже гучніше додав, дивлячись на того самого чаклуна, Абрамса, що лежав на землі:

— І все ж визнаю… частка провини лежить і на мені. Я припустився фатальної помилки — довірив недоумку чоловічу роботу.

І тоді знову пролунали крики.

Абрамс корчився від болю, вигинаючись усім тілом, наче його ламало зсередини. Його вереск ставав усе вищим, пронизливішим, розрізаючи повітря й пробираючи до кісток. І, як і минулого разу, командувач обірвав тортури, залишивши його валятися на землі — спостерігаючи, як той сіпається, хрипко благає про пощаду, ледь вимовляючи слова.

А щойно це йому набридло, він повернув голову до смертежера в срібній масці.

— Прибрати тут усе, — кинув командувач сухо. — Негайно.

Смертежер у срібній масці кивнув і голосно оголосив до шеренги смертежерів:

— Усі чули лорда-командувача? До роботи!

Немов таргани, вони розсипалися по табору — метушливо, безладно, ховаючись у тіні, за намети, за ящики, зникаючи з очей так само швидко, як і з’явилися.

— Лорде-командувачу… — озвався один із вартових, що досі тримали її. — А що з нею робити?

Срібна маска, оздоблена золотом, повільно повернулася до них.  Герміона гучно ковтнула, завмерши в очікуванні.

— Відпустіть її.

Що? Мені не почулося? 

Вартові переглянулися — не дивно. Вона теж завмерла, не вірячи почутому.

— Ви маєте на увазі… відвести її назад до к-карцера, лорде…? — наважився перепитати один.

Командувач повільно повернув до них маску і кілька секунд тримав тишу — навмисно.

— Солдате. Чи я наказував відкривати рота й ставити мені тупі питання? Ні. — Роздратування прорізало кожне слово. — Я сказав: відпустити. Її.

Немов вдарені струмом, обидва розтиснули руки. Вона хитнулася, ледь не впавши на тремтячих ногах, але втрималася.

— Геть звідси, — відрізав смертежер. — Щоб я вас, бляха, тут більше не бачив.

Герміона провела їх поглядом — вартові вже зникали, поспіхом щезаючи між дерев’яними будівлями й складами, навіть не озираючись.

Погляд повільно повернувся до нього, не знаючи, куди подіти руки. Пальці ще пам’ятали чужу хватку, зап’ястя пульсували тупим болем.

Повітря стало важким. Густим.

Вона не рухалася. Навіть не наважувалася. Наче будь-який різкий жест міг усе зруйнувати.

Лише дивилася.

І чекала.

Наказу.

Вироку.

Будь-чого.

Той, немов відчувши на собі її уважний погляд, повільно повернув у її бік свою моторошну маску — і в грудях різко стиснулося.

— Блейзе, — гукнув голос з-за маски, змусивши Герміону ледь не закричати на повні груди.

Блейз!

Це справді був Блейз!

Хто б це не був — він почув її молитви.

Забіні  з’явився одразу, перевівши погляд на лорда-командувача, а тоді — на неї. 

Герміона дивилася на нього з неприхованим страхом і надією, благаючи про допомогу. Та він навіть не глянув у її бік — стояв, зосереджений лише на командувачу.

Той уже нахилився над Абрамсом — і звідти долинули стогони.

— Мій пане… — протягнув  той і раптом поповз до нього, прямо до ніг, хапаючись за високі, шкіряні чоботи. — Прошу вас… пане… пощадіть…

Командувач якусь мить мовчки дивився на нього. Як він судомно притискався до його ніг, благаючи.

Потім важко зітхнув.

І Герміона завмерла.

Хай навіть не могла розібрати голос крізь маску — цей жест, ця постава, те, як опустилися його плечі після зітхання… 

Вона впізнала б його із тисячі.

— Ну все. Годі, — мовив він і різко відштовхнув його чоботом.

Герміона завмерла ще більше. Її погляд ковзнув по смертежеру в масці — цього разу уважніше.

Ні.

Це був не Лестранж.

Точно не він.

Вона різко перевела погляд на Блейза. Той досі стояв нерухомо,  з руками за спиною — ніби нічого не сталося. 

Та, відчувши її погляд, повільно повернув голову.

І саме в цю мить пролунав черговий стогін.  

А за ним — його голос:

— Абрамсе, ти мені ось що скажи, — мовив він, різко схопивши чаклуна за підборіддя й силоміць повертаючи голову в бік Герміони. — Що ти тут, бляха, робив з полонянкою, га?  Якого біса вона вся в крові, Абрамсе?

О, ні. — майнуло в голові.

Будь ласка… нехай мені здалося. 

Нехай мені…

Абрамс заговорив — голос тремтів.

— Та ми лише… нічого ганебного… лорде-командувачу… ми просто… дуркували…

Різкий звук розірвав повітря.

Удар у лице.

За ним розлючений крик:

— Що ви, бляха, робили?!

Герміона сіпнулася всім тілом, різко піднявши погляд на нього — і в ту ж мить щось усередині неї зрушило.

Спершу це було ледь вловиме відчуття. Не думка — швидше інстинкт. Щось у тому, як він рухався. Як тримав голову. Як різко зірвався на крик.

Вона дивилася, не відводячи очей, ніби намагаючись вчепитися за це відчуття, розібрати його, зрозуміти — але правда вже піднімалася назустріч, повільно, невідворотно.

Лише один міг так…

Лише один міг розлютитися настільки — через неї.

— О боже… — зірвалося з її губ майже беззвучно.

Рука сама потягнулася до голови, пальці вп’ялися в волосся, ніби це могло зупинити думку, заглушити її.

О. Боже. Мій.

Повітря раптом стало замало. Воно ніби застрягло десь у горлі, не доходячи до легень. Вона вдихнула ще раз — різко, жадібно — але цього не вистачило.

Жодного сумніву.

Тепер вона бачила це всюди. У кожному русі. У цій стриманій, але напруженій поставі. У тому, як він тримав себе. Як говорив. 

Це був він.

Драко.

Вона схопилася за груди, ніби намагаючись втримати серце на місці, озирнулася навколо — розгублено, майже панічно, шукаючи, за що вхопитися, де знайти опору. Але табір навколо лишався таким самим — холодним, чужим, байдужим до її внутрішнього обвалу.

Зробила крок назад. Потім ще один.

Відступала, сама не усвідомлюючи цього.

І саме тоді помітила Блейза. Той уже рухався до неї — швидко, насторожено, ніби відчув її стан.   Ніби все зрозумів.

Вона різко зупинилася.

Їхні погляди зустрілися, і в її очах у ту ж мить спалахнуло все:

Страх.

Розгубленість.

І жах, оголений о межі.

Раптом пальці Драко на горлі Абрамса зімкнулися.  Герміона здригнулася знову, майже певна, що цього разу він просто задушить його.

Але ні.

Це було щось інше.

— Поглянь на мене! — наказав він. — В очі дивися!

Тіло чаклуна в його хватці раптом завмерло — неприродно, занадто різко, ніби його смикнули за невидимі нитки. Спина вигнулася, плечі напружилися до болю, пальці безсило стиснули повітря.

Вони завмерли так на якусь мить.

 Занадто довгу, щоб це було просто так.

Щось відбувалося.

— Герміоно…

Вона здригнулася, різко підскочивши, щойно чиясь рука торкнулася її плеча.

Блейз.

Вже без маски — він стояв поруч, міцно тримаючи її за плечі.

— Ходімо звідси. Ну ж бо.

— Що він робить? — випалила вона, не відриваючи очей від них. — Блейзе, що він робить?..

Той коротко глянув на неї.

— Дивиться його спогади.

Її голова повільно повернулася до Блейза.

“Дивиться його спогади” — слова досі не вкладалися в голові. 

На мить усе ніби зупинилося, даючи змогу це осягнути.

Як це взагалі можливо?..

А тоді щось різко стало на свої місця:

Я вже бачила це.

Так, бачила.

Він робив це так само…

Як він…Темний Лорд.

Драко досі тримав чоловіка — і раптом різко відпустив. Той гепнувся на землю, задихаючись, стогнучи, судомно хапаючись за голову.

Блейз знову спробував відвести її звідси, але Герміона різко зупинила його, вчепившись у його руки.

— Ні, — відрізала вона, звернувши очі на Драко.

Його срібна, оздоблена золотом маска вже була повернута до неї. Він нерухомо дивився на неї. Груди повільно здіймалися й опускалися — здалося, що навіть на відстані вона чує його дихання — важке, гаряче від гніву.  

Це ти…

Весь цей час…це був. 

Ти…

Знову долинули протяжні, надломлені стогони — Абрамс.

Ледве оговтавшись, він поповз — якомога далі. Пальці ковзали, чіплялися за землю, ніби вона могла врятувати. Він спробував підвестися. Похитнувся. Зробив кілька кроків на ватяних ногах — і знову впав, глухо, зірвавшись на стогін.

Та у Драко були… зовсім інші плани.

— Піти за ним? — кинув Блейз.

— Я сам, — сухо відрізав Драко з-за маски.

І, нарешті відірвавши від неї погляд, неквапливо рушив слідом.

Кілька кроків.

Ривок.

— Е-е-ей… ні, Абрамсе, — протягнув він майже співуче. — Не так швидко.

Пальці вчепилися в комір камзола, рвучко зупинивши його на піврусі.

— Куди це ти зібрався, мій огидний, збочений друже? — мовив Драко, тягнучи його назад по землі. — Ми ще не договорили.

І, не чекаючи відповіді, жбурнув його назад. Той глухо гепнувся об землю, лицем у пісок. Скривився, захлинаючись, спльовуючи пил і кров.

Повільно підняв очі — на Драко.

— Пане… — простогнав той у відчаї. — Прошу… облиште мене…

Драко мовчки дивився згори вниз, стискаючи паличку.

Повільно присів.

— Облишити?.. — перепитав тихо.

А тоді — ледь нахилив голову, вказавши на нього паличкою.

— Та ще й тебе? — протягнув із відвертою зневагою.

Пирхнув.

— Ну ні, Абрамсе. Так нецікаво.

— Я помилився… — захрипів той. — Усі помиляються, мій—

Слова обірвалися.

Драко різко вчепився йому в волосся і ривком задер голову, змушуючи дивитися прямо на Герміону.

— Ти, бляха, хотів її по колу пустити, — прошипів Драко просто йому у вухо, не відпускаючи волосся, смикаючи його голову, мов ганчір’яну ляльку. — Хворий ти виродку!

Ривок.

Він жбурнув його на землю — різко, щосили.  І, підвівшись, одразу вдарив ногою в живіт.

— Це ти називаєш «помилився»? — тихо, але з люттю в голосі процідив Драко й ударив знову.

Той захрипів, скрутившись на боці, і тонко заскиглив, захлинаючись болем.

— Я… я не знав… — видихнув він, затинаючись, ковтаючи кров разом зі словами. — Присягаюся… вона нічого не сказала… жодного слова…

Він лишився лежати в пилюці, вмазаній у темні плями крові. Груди ходили ривками, кожен вдих — через хрип і булькання. Кров повільно стікала з розбитого обличчя, збираючись у калюжі під щокою.

Драко дивився на нього згори вниз, важко дихаючи, стискаючи щелепи так, що аж скрипнули зуби.

— Все. Мені це вже набридло, — холодно кинув він.

Нахилився трохи ближче.

— Обирай. Очі, руки чи ноги?— спитав Драко, важко дихаючи, не відводячи від нього погляду. — Чи, може… одразу піструна з яйцями, га?

І тоді, без жодного попередження, Драко з усієї сили наступив йому шкіряним чоботом просто між ноги —  безжально, втискаючи в землю.

Нелюдський, зламаний крик вирвався назовні. Він обірвався на півподиху, перейшов у рване хрипіння, що дерло горло й губилося в пилюці.

— Все. Герміоно, ходімо, — наполіг Блейз, хитаючи головою й затуляючи їй огляд. — Ти не маєш на це дивитися.

Та Герміона не могла відвести очей. Увесь цей час вона стояла, ніби вкопана, у глухому ступорі, втупившись у те, що відбувалося перед нею.

— Мій пане… — видихнув той, задихаючись. — Не треба! Благаю…

— Взагалі-то, я не тебе питав, — холодно кинув Драко, навіть не глянувши на нього. Кивнув у бік Герміони. — А її.

І Драко повільно повернув до неї вкриту кровʼю маску.

Герміона стояла, досі не рухаючись, і дивилася — то на нього, то на понівеченого чаклуна біля його ніг.

Запала тиша.

І лише тепер вона помітила інших смертежерів. Тих самих, що колись оточили її. Тих, що стояли тоді поруч, дивлячись, як вона бореться за власне життя. І що найгірше — тих, хто хотів зробити з нею те, що цей виродок їм пообіцяв.

Картини спалахнули перед очима.

Безсонні ночі в холодному карцері 

Сльози жінок.

Їхні зламані крики.

І ті слова — липкі, брудні, до нудоти огидні:

«А що як потім… я віддам тебе своїм хлопцям? Нехай теж повеселяться з твоєї дотепності. Еге ж?»

«Що скажете, хлопці, га? Є бажаючі? Чи не варто й питати?»

Далі — сміх. Огидний, чоловічий сміх, що розповзався брудм по шкірі.

Герміона дивилася на них, смертежерів, потім на Абрамса — з болем, що стискав горло. І лише тоді повільно перевела погляд на Драко.

— Обирай, — знову мовив він до неї.

Блейз похитав головою, ловлячи його погляд, і самими лише губами промовив: “Досить уже. Зупинись.”

Та Драко його проігнорував. Погляд не здригнувся — він дивився лише на Герміону. Чекаючи на її вердикт.

І раптом Абрамс, захлинаючись, повалився на коліна й поповз до неї.

— О, моя панно… панно, пробачте! Я припустився такої помилки… дурної, неприпустимої помилки…

Герміона різко сіпнулася й зробила крок назад.

Потім ще один.

І ще.

Крок за кроком — вона відступала, не зводячи з нього очей, відчуваючи, як паніка повільно стискає груди.

— Ні… — видихнула, хитаючи головою.

— О, панно… прошу… пощадіть… ви єдина, хто може врятувати мені життя…

Герміона бачила страх у його очах. Майже такий самий, який був у неї, коли вона благала про допомогу…

У пам’яті знову спалахнули його погрози. 

Його голос. 

Те, що він збирався з нею зробити. 

Сльози покотилися самі — різко, неконтрольовано, залишаючи гарячі сліди на холодній шкірі.

— Ні… ні, не підходь до мене…

Та він не зупинився.

— НЕ ПІДХОДЬ! — зірвалася вона на крик.

І тоді Блейз став перед нею, перегородивши шлях, і направив у бік Абрамса чарівну паличку. Драко ж різко змахнув своєю — невидимий батіг обвився навколо шиї чаклуна, стиснув, мов тварину. Ривком смикнув його на себе — і одразу ж жбурнув геть.

— Ти, бляха, глухий чи що? Вона сказала не підходити!

Чаклун миттєво стиснувся, згорнувшись, підкорено завмер. Драко перевів погляд на Герміону.

Її трусило.

І в якийсь момент вона навіть не помітила, як опинилася в руках Блейза. Лише відчула — тепло, тиск, його руки, що різко, майже грубо, притягнули її до себе, закриваючи від усього цього.

— Тсс… — тихо заспокоював він, проводячи долонею по її волоссю. — Тихо… Все добре…

Його долоня ковзнула по її волоссю, зупинилася на потилиці, утримуючи, ніби боявся, що вона розсиплеться просто тут. 

Герміона все ще дивилася. Кудись повз нього. Повз усе. Очі широко розплющені, вологі, але ніби вже не зовсім тут.

Блейз підняв погляд на Драко. І цього разу в ньому не було ані жарту, ані звичної для нього легкості.

— Кінчай уже з ним. Годі її мучити.

На мить повисла тиша.

Драко повільно повернув голову на Герміону в його руках. Погляд ковзнув по її напруженому тілу, по пальцях, що вчепилися в тканину, по сльозах, які вона не могла зупинити.

І лише тоді, ледь помітно стиснувши щелепу, холодно кинув:

— Забери її звідси.

♫ 

Після цих слів світ ніби перекосило — все, що відбувалося навколо, вислизало, розмазувалося й одразу зникало, складаючись у щось незрозуміле. Звуки глухли, ніби крізь товщу води — губи рухалися, але до неї майже нічого не доходило.

Герміона сіпнулася — Блейз зняв із себе плащ і простягнув до неї. Тканина важко лягла на плечі, закриваючи, відділяючи від усього цього. Його руки на мить затрималися — ніби перевіряючи, чи вона ще тут.

Здається, Блейз щось говорив. 

Та вона його не чула.

Лише відчула, як він веде її геть — рукою за плечі, спрямовуючи вперед.

І вона дозволила йому.

Просто йшла слідом за ним.

А навколо — ті самі смертежери. Погляди — напружені, зламані, хтось різко відводив очі, хтось завмирав, не наважуючись навіть поворухнутися. І коли вони наближалися — ті одразу розступалися, швидко, без слів, даючи дорогу. 

Десь позаду ще долинали чиїсь обривки фраз — наче з іншого світу.

А в голові — один і той самий, монотонний голос.  Наче чужий.

Це все лише жахіття.

Це все несправжнє.

Зараз усе закінчиться.

Ось…

Зараз.

Ще трохи.

Зовсім трохи…

І раптом — дикий крик, що різко вирвав її з того туману.

Герміона сіпнулася, мов від удару, різко зупинилася й обернулася, широко розплющивши очі.

Це був Абрамс. Знову.

Його тіло смикнулося — різко, неприродно. Його скрутило, вигнуло, мов щось ламало його зсередини. Судоми рвали його, кидали з боку в бік, змушуючи безконтрольно сіпатися під дією чарівної палички Драко.

Він розплющив очі — так широко, що вони здавалися неприродними, майже виряченими. Судомно втягнув повітря, але вдих урвався посередині — ніби щось невидиме стисло йому горло зсередини.

Рот розкрився в німому крику — із нього виривалося лише хрипіння.

Обличчя почало синіти просто на очах.

Спершу — губи.

Потім — щоки.

Дихання зламалося — перетворилося на хрипке, уривчасте деренчання, що різало слух. Воно виривалося ривками, з глухим булькотінням десь у горлі. Він задихався.

А потім — кров.

Спочатку тонкою смужкою з куточка рота, що повільно стекла по підборіддю і краплями падала вниз. Потім різко — ривком, разом із кашлем, що роздирав його зсередини. Його скрутило, тіло смикнулося, і темні бризки розлетілися по землі.

Він харкав кров’ю.

Знову.

І знову.

Вона змішувалася зі слиною, стікала по шиї, вбиралася в одяг, липла до шкіри. Кашель зривався в задушене хрипіння, що обривався на півподиху, ніби щось душило його зсередини.

Час розтягнувся, став майже відчутним. Кожен його судомний вдих лунав надто голосно в цій тиші.

Блейз поруч важко зітхнув.

— Та щоб тебе, Мелфою… — вилаявся він крізь зуби й одразу повернувся до неї. — Заради Салазара, Герміоно, не дивись туди.

Та вона різко відштовхнула його руку, звільняючись, і, обійшовши Блейза, знову втупилася вперед.

І вона  дивилася.

Дивилася, як він, уже поза собою, з розпачем, у якому не лишилося нічого людського, вп’явся пальцями у власне горло, дер шкіру нігтями — ніби намагався вирвати з себе те, що його душило. Шкіра розходилася під пальцями, розлазилася, змішувалася з кров’ю, що текла теплими, темними смугами.

— Герміоно, не треба… — знову долинув голос Блейза.

І, можливо, Блейз мав рацію…

Не треба було дивитися…

Одна мить. Один ледь помітний помах палички — голова здригнулася.

І вже наступної миті розірвалася, мов не витримала тиску зсередини. Глухий, вологий звук — і темна, густа кров разом із рештками розлетілася в різні боки, бризнула на землю, на каміння, на чоботи тих, хто стояв занадто близько.

Тіло ще сіпнулося. Раз. Другий.

І обм’якло.

Навколо — спершу тиша.

А тоді — крики. Різкі, зірвані, налякані вигуки. Навіть смертежери відступили — хтось різко відвернувся й зігнувся, блюючи просто під ноги, хтось судомно стирав із обличчя й одягу кров свого командира, який ще мить тому був живий. Інші завмерли, мов укопані, не в змозі відвести погляду від того, що щойно сталося.

Місце страти застигло.

Кров темними плямами розтікалася по землі, збиралася в калюжі, повільно просочуючись у пил і тріщини між камінням. У повітрі повис густий, металевий запах. Тиша поверталася уривками — важка, гнітюча, ніби сама земля затамувала подих.

Герміона стояла, не зводячи очей із понівеченого тіла. Ніби намагалася зрозуміти, що відчуває, дивлячись на нього.

Серце билося надто швидко.

 А всередині… було дивно тихо.

Що це було?

Байдужість?

Параліч?

Шок? 

Чи справедливість — за себе… і за тих дівчат, чия доля досі залишалася невідомою?

Вона ще довго дивилася, як темно-червоною плямою розпливається кров по замерзлій землі, не в змозі змусити себе відвести очі.

Коли почулися кроки.

Спершу — глухо. Десь здалеку. Але цей важкий, невблаганний звук і змусив Герміону нарешті відвести очі від тіла перед нею.

Вона підняла очі і побачила його.

Лорда-командувача.

Так. Саме так.

Після побаченого язик більше не повертався назвати його на ім’я. Це звучало б неправильно. Надто… людяно.

А те, що він щойно зробив — не мало в собі нічого людського.

Усе навколо ніби сповільнилося. Кров усе ще темніла на його руках, на одязі, на шкірі — свіжа, ще блискуча, ще тепла; вона тягнулася за ним плямами й слідами, залишаючи по собі важкий, металевий запах. Він навіть не зупинився — лише зневажливо переступив понівечене тіло, так, ніби воно вже нічого не важило, ніби це була просто перешкода під ногами. 

Смертежери навколо — поспіхом розходилися, майже спотикаючись, намагаючись опинитися якнайдалі. Погляди ковзали вниз, у бік, куди завгодно — тільки не на нього. Ніхто не наважувався зустрітися з ним очима.

І Герміона відчула, як мороз повзе по шкірі — від потилиці вниз, уздовж хребта.

Він ішов просто до них.

І кожен його крок лунав занадто чітко.

Крок.

Ще один.

Він наближався.

Ноги самі зробили крок назад, ще один, поки спина раптово не вперлася в щось тепле й тверде.

Блейз.

Вона майже втиснулася в нього, не думаючи, лише тілом шукаючи опори, прихистку, хоч якогось бар’єру між собою і тим, що наближалося. 

Той зрозумів усе відразу. Його рука лягла їй на плече — міцно, заспокійливо — і він зробив крок уперед, стаючи між нею і ним.

— Усе добре… — прошепотів Блейз тихо, майже над вухом. — Герміоно. Я тут.

— Забери мене звідси… — видихнула вона тремтячим голосом.

— Звісно… ми саме… — почав він, але обірвався на півслові, щойно вона різко озирнулася на нього, вчепившись поглядом.

— Блейзе… забери мене! — зірвалося в неї, вже на межі благання.

На мить Забіні завмер, вдивляючись у неї — ніби перевіряючи, чи вона ще тримається. А тоді його погляд ковзнув кудись їй за спину.

Герміона машинально простежила за його поглядом — і завмерла.

Він стояв перед ними, не зводячи очей. 

Хоч і маска приховувала очі, але це нічого не змінювало — від нього тягнуло тим самим холодом, важким, давлячим, що прибивав до місця й не лишав жодного шансу відвести погляд.

Один помах палички — і маска зникла. За нею — каптур, який він недбало відкинув рукою в шкіряній рукавиці.

Герміона хапнула ротом повітря.

І на мить навіть пошкодувала, що ті огидні руки вартових більше не стискають її мертвою хваткою — зараз їй конче потрібна була бодай якась опора. Вона навіть не була певна, що Блейз встигне підхопити її, якщо вона просто впаде.

До горла підступила нудота.

Ноги підкосилися, коли знайомі срібні очі вп’ялися в неї — холодно, не кліпаючи.

І лише потім його вуста ворухнулися:

— Дарма ти мене не послухалась, Ґрейнджер.

♫  ДАЛІ БУДЕ…