Розділ дев’ятнадцятий

19 січня 2005 року

Порт-де-Брюм, північне узбережжя Франції

 

Простір зімкнувся навколо них різко, майже беззвучно, і вже за мить усе стало інакшим. 

Засніжені пейзажі Північної Франції миттєво зникли, поступившись вузьким вуличкам і старій бруківці, що блищала від дощу. Холодне каміння під ногами, сире повітря й ніч повернули відчуття реальності, хоча спільний ривок трансгресії ще не встиг розчинитися. 

Герміона на мить відчула, як підкошуються ноги, й утрималася лише тому, що Драко стояв надто близько. Вони обмінялися коротким поглядом, перш ніж він відпустив її руку, зробив пів кроку вперед і, не зволікаючи, озирнувся, перевіряючи вулицю.

Після втечі від вершників Руху Опору вони ще кілька годин пробиралися лісом, доки нарешті не вийшли за межі антитрансгресійної зони. Там Драко зупинився й простягнув до неї руку, не кажучи ні слова. Герміона не знала, куди вони трансгресують, та після погоні й довгого шляху вона була готова йти куди завгодно, аби це скоріше скінчилося.

І ось вони опинилися тут — на похмурій вулиці незнайомого для Герміони міста. 

Вона розгублено озирнулася. Навколо тяглися вузькі провулки, вікна були зачинені, а тьмяне світло ліхтарів розпливалося у воді. Десь неподалік лунало приглушене відлуння французької мови — єдине, що підтверджувало: вони все ще у Франції.

— Отже, слухай уважно, Ґрейнджер, — долинув до неї голос Драко, змусивши перевести на нього погляд.

Він стояв поруч, змоклий і виснажений. Дощ змивав з нього бруд, але не до кінця — темні плями все ще проступали на обличчі й руках, світле волосся прилипало до скронь і чола. Ронова стара куртка намокла, потемніла й тягнула плечі вниз, та Драко, здавалося, не звертав на це жодної уваги — стояв рівно й зібрано, ніби це була лише ще одна незручність, до яких він давно звик.

— Ми в Порт-де-Брюм, — продовжив він рівно. — Територія під контролем смертежерів.  Тут нас Рух Опору точно не шукатиме.

Порт-де-Брюм… 

Герміона чула про нього. Невелике портове містечко біля Ла-Маншу, відоме як зручний пункт для морських мандрівників і магів, що перетинали протоку. Стратегічно вигідне розташування робило його легкою здобиччю — смертежери зайняли Порт-де-Брюм так само, як і більшість міст і селищ уздовж північного узбережжя Франції.

— Я бачу, — гукнула Герміона, кинувши погляд на смертожерські прапори.

Вони висіли всюди — важкі полотнища з чорним тлом, на якому білим і зеленкуватим сяйвом вирізнявся череп, з пащі якого виповзала змія. Символ, що не потребував пояснень: холодна обіцянка смерті, влади й страху. Він дивився з кожного фасаду, з кожної вежі, немов нагадуючи — тут усе належить їм.

Драко окинув прапори швидким, холодним поглядом, потім знову подивився на неї.

— Ходімо за мною, — коротко мовив він, кивнувши вбік вузького провулка.

Герміона рушила слідом, покірно, не сперечаючись і навіть не питаючи, куди й навіщо вони йдуть. Запитань у неї було вдосталь, але сил на них зараз не вистачало. Вона поставить їх пізніше. Коли матиме змогу бодай трохи відпочити.

— Зараз усюди патрулі, донощики, мисливці за головами, — заговорив Драко, не зупиняючись. — Розумієш, що це означає?

Герміона лише втомлено глянула на нього.

— Тут небезпечно, — мовив він, цього разу виразно наголосивши на останньому слові.

— Добре, — відповіла вона єдине, переступаючи чергову глибоку калюжу.

— І не говори зайвого. Ні… — він на мить замислився, — краще взагалі ні до кого не говори. А ще краще — вдай німу. І не дивися людям в очі довше, ніж треба.

Герміона зітхнула.

— Зрозуміло, — кинула вона крізь роздратування. — Вдавати німу й сліпу. Щось іще?

Її тон не лишився непоміченим. Драко різко зупинився й схопив її за руку, змусивши розвернутися до нього. Герміона спершу поглянула на його пальці, що міцно стискали її зап’ястя, а потім — на нього. Його хватка не була болісною — радше контролюючою. Та в його очах з’явилась тривога.

— Що б не сталося, — сказав він тихо, але так, що кожне слово врізалося, — ти триматимешся поруч. І робитимеш те, що я скажу.

— Добре, — гукнула вона. — Я ж не заперечую.

— Так, не заперечуєш, — озвався Драко так само втомлено. — Це мене й лякає.

Цього разу вона не стримала посмішки. Ледь помітної, кривої — і вони пішли далі, пліч-о-пліч.

— І заради Салазара, поводься природно.

— Хіба я не поводжуся природно? — перепитала Герміона.

Драко глянув на неї, вигнувши брову. Вона кинула у відповідь спантеличений погляд.

— За цих нещасних п’ять хвилин…, — він озирнувся, перш ніж продовжити, —  ти вже чотири рази озиралася. Дивлячись на тебе, одразу видно, що ти утікачка.

Герміона зиркнула на нього з-під брів.

— А ти, бачу, експерт. Не вперше, так?

Він нічого не відповів. Лише таємничо посміхнувся — і звернув у черговий переулок. Звідти вже долинали голоси: сміх, крики, дзенькіт келихів. Чим далі — тим гучніше.

 — Ми прийшли. — мовив Драко.

Герміона підняла голову.

Перед нею височіла масивна будівля з потемнілого каменю. Низькі вікна світилися жовтогарячим світлом, а над прочиненими дверима на ланцюгах похитувалася вивіска — «Чорна Перлина», з потьмянілими літерами, наче стерті роками солоного вітру. Із середини виливався шум: пісні, музика грубих інструментів, регіт, лайка, запах алкоголю, диму й вогкості. Це було не просто місце — це був прихисток для тих, кого не питають про минуле.

— Це ще що таке? — сухо мовила вона.

— Ніколи не була в шинку, Ґрейнджер? — хмикнув він. — Ах так. Забув. Черницям не місце в подібних закладах.

На цьому моменті  тонка нитка терпіння швидко луснула. Щойно Драко вальяжно рушив сходами вгору, Герміона прискорила крок, обігнала його й стала на шляху.

— Я думала, ми вирушили на пошуки, а не пиячити.

— Салазаре, — протягнув він. — Не знав, що в тебе проблеми з алкоголем. 

Він спробував пройти повз, ігноруючи її обурення. Та вона схопила його за куртку, міцно втримавши біля себе. Драко здивовано підняв брови.

— Нічого собі, — грайливо мовив він, глянувши на її рішучу хватку. — Це вже щось новеньке.

— Я вимагаю пояснень, — гнівно сказала вона.

— Пояснень? О, я залюбки їх тобі надам, — його голос раптом став холоднішим. — Я щойно побував у дурному полоні. Мене катували. Гамселили. Морили голодом. Допитували. Потім — знову гамселили…

Хватка Герміони миттєво послабилась. Усередині щось боляче здригнулося.

— Тому якщо ти хочеш, щоб я й далі  бавився з тобою в шукачів пригод, моя люба Ґрейнджер, — він витягнув руку й почав загинати пальці, — мені потрібно поїсти. Позбутися цього бруду й смороду. І добряче напитися, чорт забирай. Я хочу, бляха, стерти з голови це жалюгідне видовище, яке ти називаєш Рухом Опору.

Вона кліпала, не знаходячи на це слів.

— А вже потім, — продовжив він, — якщо я буду в гарному гуморі — в чому з кожною хвилиною сумніваюся дедалі більше — ти зможеш знову набридати мені своїми питаннями й… вибриками.

Вибриками?

Вона вже відкрила рота, але…

— Я відповів на твоє питання? — спитав Драко.

Герміона мовчала,  ніби набрала в рот води.

— Чудово. Тоді діємо так: — він говорив, піднімаючись сходами. — Заходимо всередину. Поводимося природньо. І в жодному разі не привертаємо зайвої уваги. 

Його погляд ковзнув до її руки, що вже міцно стискала чарівну паличку, напоготові. Драко роздратовано зітхнув.

— Агов! — обурилася вона, коли він одним рухом вихопив її з її руки.

— І заради Салазара, — пробурмотів він, — прибери свою зубочистку. Вона тобі тут нічим не допоможе.

— Звідки така впевненість? — різко спитала Герміона.

— Бо ти зі мною, — спокійно відповів він. — Повір, цього достатньо.

Він сховав її паличку під курткою, обірвавши будь-яку спробу заперечити, штовхнув двері — і вони зайшли всередину.

♫  

Шум і запахи накрили одразу: алкоголь, дим, морська сирість.З різних кутків лунали інструменти: хтось видобував глухі акорди з розстроєної лютні, хтось тарабанив по бубну, а десь вище скрипка різала повітря різко й майже зухвало. 

Навколо товклися моряки, чарівники в пошарпаних мантіях, жінки у відвертому вбранні, контрабандисти з важкими поглядами. Герміона помітила кількох гоблінів, що схилилися над столом із картами, голосно сперечаючись і дзенькаючи монетами. Трохи далі — і їй навіть здалося, що вона бачить кентавра: напіврозваленого, з кухлем у руці, який пив так, ніби намагався перепити усіх пристуніх. Навколо нього лунали підбадьорливі вигуки й оплески.

Як і попереджав Драко, Герміона намагалася не витріщатися. Але це було значно складніше, ніж здавалося. Усе навколо різко контрастувало з сірими, виснаженими буднями в таборах Руху Опору — з постійною напругою, боротьбою і страхом. Тут життя вирувало. Грубе, брудне, гучне — але живе.

Драко ж, навпаки, почувався тут напрочуд органічно. Не приховуючи щирого задоволення, він крокував поміж людьми, ловлячи на собі погляди, ковзаючи повз сміх і вигуки, ніби повернувся туди, де світ нарешті грав за знайомими правилами.

Він попрямував до барної стійки й сперся на неї з глухим стуком.

Клацнув пальцями.

Бармен, явно невдоволений такою манерою, неквапно підійшов ближче й глянув на нього з-під брів.

— Слухаю, — буркнув він.

— Непогане у вас тут містечко, — кинув Драко, повільно ковзнувши поглядом уздовж барної стійки, подряпаної ножами й залитої старими плямами алкоголю.

— Стараємося, — коротко відповів чоловік, не піднімаючи очей. Рушник у його руках рухався механічно, ніби він натирав кухоль уже сотий раз за вечір.

— То на чиєму ви боці? — спитав Драко прямо, схиливши голову набік і уважно вивчаючи його обличчя.

Бармен, який, схоже, був і власником, нарешті зиркнув на нього — погляд важкий, оцінювальний.

— На боці того, хто платить більше.

Кутик губ Драко сіпнувся. Посмішка вийшла широка, задоволена.

— О, тоді ми з вами точно подружимось.

Він криво всміхнувся.

— Слухаю.

— Нам потрібен прихисток на кілька днів. Вечеря й ванна теж не завадили б.

— Так, звісно, — він глянув на них обох. — Вам одну кімнату на двох?

Водночас пролунало:

— Окремо.

Герміона й Драко перезирнулися, водночас відводячи погляди.

Пауза вийшла незграбною.

Драко прочистив горло й додав:

— Тільки давайте без цих: «на жаль, є лише одна вільна кімната», «з одним ліжком» і все таке. 

Рушник у руках бармена на мить завмер. Він кинув на Драко уважніший погляд, потім — на Герміону. Її напружена постава й серйозний вираз різко вибивалися з цього місця.

— Добре, — мовив він, усе ще спантеличений. — Щось іще?

— Так. Келих вогневіскі.

Драко глянув на Герміону і додав: 

— Хоча ні. Давайте пляшку, — пробурмотів Драко, ігноруючи невдоволений вираз обличчя Герміони.

Чоловік кивнув і знову перевів погляд на Герміону.

 — Чого тобі налити, сонце?

Батьківський тон власника змусив Герміону м’яко всміхнутися. Вона вже відкрила рота, щоб замовити, коли Драко втрутився:

— О, ні. Це зайве. Юній леді пити не можна, — мовив він, усміхаючись змовницьки. — Вона, як вип’є, то починає таку козу водити…

Герміона різко повернула до нього голову — і з усієї сили наступила йому на ногу. Драко напружився, стиснув зуби й втягнув повітря так, ніби з усіх сил намагався не вилаятися вголос.

Вона ж лише всміхнулася — коротко й безневинно до чоловіка з рушником.

— Вершкове пиво, будь ласка.

Бармен кивнув непевно, кинувши на них недовірливий погляд, ніби вперше по-справжньому оцінив їхнє лахміття.

— Гроші вперед, — чітко заявив він.

Драко хмикнув і повернувся до Герміони, простягаючи руку.

— Чого витріщився? У мене грошей із собою немає.

Він нахилився трохи ближче й додав майже лагідно:

— Перепрошую? — солодко всміхнувся він до неї.

— Що чув, — відрізала вона. — Немає в мене грошей.

Вираз Драко миттєво змінився. Він тяжко зітхнув і постукав пальцями по барній стійці — повільно, навмисне. Бармен криво всміхнувся, не припиняючи спостерігати за ними двома.

— І чому я не здивований, — пробурмотів Драко, ковзнувши поглядом до бармена. — Боюся, вам доведеться зробити виняток. Будьте певні, я надішлю вам кошти совою щойно…

Власник гучно пирхнув, не давши йому договорити. Рушник у його руках продовжував механічно натирати келих.

— Ну звісно, — буркнув він.

Потім різко поставив келих на стійку, накинув рушник на плече й нахилився ближче до Драко — так, що між ними лишилося зовсім мало простору.

— Спочатку гроші, хлопче. Потім їдло й пійло. Жодних винятків, — промовив повільно, виразно.

Драко глянув на нього з-під брів.

— А ви сама гостинність, — мовив він із загрозливим спокоєм.

— Які часи — така й гостинність.

Вони затримали погляди одне на одному, обидва надто вперті, щоб відвести очі.

Герміона ж дивилася на них обох спантеличено, відчуваючи, як напруга в повітрі стає майже відчутною на дотик. Її права рука інстинктивно потягнулася під мантію — і лише тоді вона згадала, що паличка досі в Драко.

— Ну то що? — знову озвався бармен, уважно їх розглядаючи, наче вже готувався до найгіршого. — Гроші є?

Драко драматично зітхнув.

— Ніколи в житті не казав подібного, але…

— Нема?

— Так, нема! — гучно відповів Драко, привертаючи кілька зацікавлених поглядів із залу. 

А потім додав тихіше, зазираючи бармену просто в очі:

 — Поки що.

Власник шинку лише глузливо всміхнувся, окинувши його поглядом знизу вгору. Драко виглядав паршиво: брудний, із щетиною, в пом’ятій куртці. І запах був далекий від приємного — освіжитися йому точно не завадило.

Зрозумівши,  що це ні до чого не приведе, Герміона підійшла ближче до Драко й тихо заговорила:

— Слухай… ми можемо піти деінде, — прошепотіла вона, легко торкнувшись його руки. — Я певна, десь знайдуться фермери. Можна попроситися переночувати в стайні чи…

Драко кинув на неї збентежений погляд — він явно не поділяв її ідеї. Герміона нарешті  забрала руку й не зводила з нього очей. Задумливо постукавши пальцями по барній стійці, Драко перевів погляд на гральні столики.

— Де у вас тут найзавзятіші гравці? — спитав він.

Бармен кинув на нього дивний погляд і кивнув у дальній кут залу.

— Он там. Але я б не радив…

Драко вже не слухав. Він коротко кивнув йому і, перш ніж рушити, глянув на Герміону.

— Будь тут, — відрізав він. 

Герміона й бармен на мить перезирнулися, обидва спантеличені.

— І чим же ти так провинилася, що мусиш його терпіти? — хмикнув бармен.

— Якби ж я сама знала, — зітхнула вона.

Він тихо загиготів, уважніше придивляючись до неї.

— Не знаю, у що ти вплуталась, — мовив уже м’якше, — але тобі тут точно не місце, мила.

Герміона сумно всміхнулася й глянула в бік галасу. Драко вже стояв біля грального столу. Він щось говорив гравцям, а ті переглядалися між собою з хитрими, напруженими усмішками.

Раптом перед нею з глухим стуком поставили кухоль. Герміона озирнулася. Перед нею стояло вершкове пиво.

— За рахунок закладу, — буркнув власник.

— Що ви… — вона здивовано усміхнулася. — Не варто, правда…

— Пий, — відмахнувся він. — Зараз попрошу дружину щось тобі приготувати. Є тушкований кріль і смажена курка з овочами.

— Чесно кажучи, нам справді нема чим заплатити… — невпевнено почала Герміона. 

Раптом з того боку, де сидів Драко, пролунав обурений галас. Вона й бармен одночасно озирнулися на нього.

Гравці за столом виглядали похмурими. Один тримався за голову, інший рвався підвестися, але його стримували. А Драко… Драко сидів, закинувши ногу на ногу, і задоволено хитав носком чобота, усміхаючись сам до себе.

— Що ж, — протягнув бармен, — схоже, це лише питання часу.

 

— • —

 

♫  

 

Мішечок із гучним дзвоном з’явився перед її очима, і Герміона мимоволі підвела погляд.

— То що там із моєю кімнатою? — спитав Драко, простягаючи барменові мішечок.

Той узяв його, підкинув у долоні, немов зважуючи, і всміхнувся. Кинув погляд на Драко, а потім — у бік гравців.

— А ти не з тих, хто здається.

— По-іншому не вмію.

Власник поставив перед ним келих і пляшку вогневіскі.

— Зараз принесу вечерю. А ельфи тим часом підготують ваші кімнати, — мовив він і рушив геть.

— Так би й одразу, — кинув Драко йому вслід, уже наливаючи собі вогневіскі.

Він підніс келих до губ, зробив повільний ковток і на мить заплющив очі. Коли опустив келих, із грудей вирвався тихий, задоволений видих. Вальяжно спершись на барну стійку, Драко підпер голову рукою й ліниво, по-котячому усміхнувся, ковзнувши поглядом у бік Герміони — з легкою, грайливою насмішкою.

— Скажи, хороша штука гроші, Грейнджер? Заплатив — і отримав бажане.

Він уважніше глянув на Герміону. Та вже допивала своє вершкове пиво й доїдала вечерю.

— А ти, бачу, часу теж не гаяла.

— Бармен виявився дуже приємним чоловіком, — відповіла вона, знизавши плечима.

Драко хмикнув і зробив ще кілька ковтків, ліниво обертаючи келих у пальцях. А Герміона саме відклала прибори, коли кинула погляд у бік гральних столів — звідти раз по раз кидали на них злі, роздратовані погляди,

— Схоже, вони не в захваті від тебе.

Драко теж подивився туди. Гравці сиділи насуплені й розлючені, не відводячи від них очей — погляди важкі, обіцяючі, злі.

— Ну, якби я програв кілька тисяч ґалеонів, — байдуже мовив Драко, — я б теж, можливо, засмутився.

— А якщо вони захочуть їх повернути? 

— І що з того? — спитав він, вигнувши брову у відповідь.

Герміона кинула погляд у бік гравців знову. Ті вже перешіптувалися між собою, раз у раз зиркаючи в їхній бік.

— Драко, вони можуть прийти по нас,  — стурбовано каже Герміона.

— То нехай, — спокійно відповів Драко, роблячи ковток. — Тоді ці ґалеони будуть найменшим, що вони втратять сьогодні.

Вона досі схвильовано дивилася в той бік.

— З яких пір ти стала така ляклива, Ґрейнджер? — спитав Драко, дивлячись на неї з щирою насмішкою.

— Відтоді, як опинилася на війні… у постійному чоловічому оточенні.

Він уважно глянув на неї.

Герміона опустила очі до келиха в руках.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного — мовчки, напружено, ніби намагаючись прочитати думки й водночас приховати власні. 

Бармен постукав по стійці, привертаючи увагу. Герміона перевела погляд на ключі в його руці.

— Кімнати готові, — почувся голос бармена збоку.

— Другий поверх, ліворуч. Кімнати номер двадцять і двадцять один. І ванна також, — додав той, звертаючись до Драко, й простягнув йому ключі.

Драко коротко кивнув, беручи їх до рук, — на вустах заграла ледь помітна, задоволена усмішка. 

Герміона потягнулася за одним із ключів і підвелася, збираючись іти. Драко різко схопив її за тканину цілительської спідниці. Похитнувшись і на мить утративши рівновагу, вона звела на нього обурений погляд.

— Підеш, коли я доїм.

Вона кинула погляд на його тарілку. Потім — на пляшку вогневіскі.

— У тебе ж ще ціла пляшка.

— Я сказав доїм, а не доп’ю.

Герміона закотила очі.

— Не сперечайся. Це в твоїх же інтересах.

Вона роздратовано висмикнула край спідниці із його хватки й затисла ключ у долоні. Пальці побіліли. Та, зіштовхнувшись із поглядом невідомого чаклуна, що проходив повз і оцінююче ковзнув по ній очима, Герміона змусила себе заспокоїтися й  сісти на місце.

Можливо, у словах Драко й справді був якийсь сенс.

Вона нетерпляче смикала ногою, не зводячи погляду з того, як він неквапливо їв свого кролика й попивав вогневіскі.

— Отже, які наші подальші дії? — не витримала вона.

Він тяжко зітхнув, даючи їй зрозуміти, що він не в гуморі.

— Відпочити, помитися, випити — це зрозуміло, — відрізала Герміона. — А далі що?

Немов знущаючись, він зробив кілька ковтків, перш ніж випалити з себе коротке:

—Побачимо.

Герміона здiйняла брови й повільно повернула до нього голову, немов переконуючись, що їй не почулося.

Побачимо?

ПОБАЧИМО?!

Він узяв пляшку вогневіскі, але Герміона забрала келих, що стояв перед ним. Драко кинув на неї роздратований погляд.

— Не люблю бути в невідомості, — твердо сказала вона. — Тому хочу почути наш подальший план.

Він втомлено провів рукою по волоссю, закинувши його назад, і за звичкою постукав пальцями по барній стійці. Герміона чекала, стискаючи келих у руках.

— Отже, щодо «нашого подальшого плану», — пробурмотів він. — У мене є дві новини: погана і не дуже. З якої почати?

Вона насупилася.

— Починай із поганої.

— Плану в нас немає. Поки що, — додав він після паузи. — Але я впевнений, що ми його вигадаємо найближчим часом.

— Вигадаємо? — перепитала вона.

— Так. Спершу я надішлю кілька повідомлень совами. Мене ж не було кілька тижнів, як-не-як. Хто знає… Може, ще встигну на власні поминки — й зіпсую всім настрій своїм поверненням.

— А мені що робити весь цей час? 

— Те, що ти вмієш найгірше, Ґрейнджер, — відповів він із багатозначною паузою. — Чекати і не робити дурниць.

Та ти знущаєшся, — майнула думка.

Драко вигнув брову й зробив ковток. Герміона сердито опустилася на стілець, обернулася до бармена й замовила ще вершкового пива. Той мовчки подав кухоль. Вона зробила ковток, не сказавши більше ані слова.

Драко спостерігав за нею.

— Здається, ти злишся.

Ти навіть не уявляєш, наскільки.

Вона піднесла кухоль і зробила кілька різких ковтків, задерши голову. Драко здивовано вигнув брову, не зводячи з неї погляду.

— Ані трохи, — відповіла вона, гупнувши кухлем об стійку й витерши піну з губ рукавом.

— Тоді в чому ж твоя проблема? — спитав він, сперши голову на руку й уважно дивлячись на неї.

Вона зустріла його погляд.

Ти — моя проблема, Мелфою.

— Немає в мене проблем, — відрізала вона. — Зрозуміло?

— По тобі так і не скажеш… — тихо мовив він.

Вона гнівно зиркнула на нього.

 Ще слово — і я справді його вб’ю…

— Ну ж бо, Ґрейнджер, поговори зі мною. Годі ламатися, як дівка на тричаклунському балі. Кажи як є.

 

— Дай мені спокій.

— Дати спокій? Тобі?  — Драко хитнув головою. — Ні за що в світі.

Вона витріщилася на нього.

Подивіться лишень на нього. Ще мить тому він погрожував їй на сходах трактиру — а тепер їжа й вогневіскі, схоже, зробили свою справу.

— Діяти тобі на нерви й мозолити очі — мій новий сенс життя.

— То знайди собі інший, — кинула вона з викликом. — Бо зараз ти звучиш жалюгідно.

Збоку хтось пирхнув зі сміху. 

Це був той самий власник закладу. Драко повільно повернув голову в його бік, допив келих залпом і з глухим стуком поставив його на стійку.

— Ходімо.

Він підхопив пляшку й ключі та підвівся. Вони піднялися сходами на другий поверх і зупинилися в кінці коридору. Там, навпроти одне одного, були двоє дверей — майже однакові, з потертими табличками й тьмяним світлом лампи між ними. Шум зали сюди вже не доходив, лише глухе бурмотіння десь унизу та скрип старих дощок під ногами..

Драко зупинився біля дверей Герміони й сперся плечем об стіну, спостерігаючи, як вона крутить ключ у пальцях, перш ніж встромити його в замок. Він кивнув у бік дверей, мовляв, відчиняй.

Двері відчинилися. Та перш ніж устигла зайти, Драко легенько відтиснув її плечем і зайшов усередину.

— Ти кімнату переплутав? — холодно спитала вона.

— Переконуюсь, що твій краєвид не кращий за мій.

— У нас сусідні кімнати. Вид майже однаковий.

Драко глянув на неї.

— Не забудь відчинити вікно перед сном. А то ще задихнешся від власної духоти, — пробурмотів він.

— Скажи це своєму завтрашньому перегару.

Він обернувся й усміхнувся до неї. Герміона насупила брови, зайшла всередину і кинула свої речі на ліжко. вона дивиться як Драко походив кімнатою, оглядаючи її, тоді витяг із куртки її чарівну паличку й простягнув їй.

— Зачинися зсередини. І тримай паличку при собі. Краще під подушкою. Про всяк випадок.

— Добре, — буркнула вона.

— І нікому не відчиняй. Нікуди не виходь. Якщо почуєш стукіт — спершу впевнися, що це я, перш ніж утнути якусь дурницю. Зрозуміло?

— Як ніколи.

Він схвально кивнув і рушив до виходу.

— Стій, — гукнула вона.

Драко озирнувся.

— Треба придумати код.

— Код? — перепитав він рівним тоном, ніби анітрохи не дивуючись.

— Так.  Щоб ми знали, що це хтось із нас. 

Герміона підійшла ближче й постукала по дереву дверей кулаками.

— Тук-тук. Тук. Тук-тук.

Він вигнув брову.

— Два стуки, а потім три, — пояснила вона. — Домовились?

Він кілька секунд мовчки дивився на неї з дивним виразом обличчя. 

Прекрасно, тепер він вважає мене ідіоткою.

Не те, щоб це мало якесь значення…

— Домовились, — кивнув він.

— Ти навіть не заперечуватимеш?

— А є сенс? — відгукнувся він, уже відчиняючи двері.

Вона закочує очі. вони стоять ось такі в цій дивній тиші, коли Драко прочистив горло і крутнув ключа до ванної кімнати.

— Що ж, — мовив він, — я тоді вже піду.

 — Добре, — байдуже відповіла вона.

Драко зробив крок, але зупинився, покручуючи ключ у пальцях.

— Не хочеш?

Він мав на увазі ванну.

— Ні. 

Брехня.

Вона зараз віддала б усе за гарячу воду. А ще — за ванну…

У Русі Опору розкішшю вважалася навіть миска з підігрітою чарами водою. Про ванну там не йшлося взагалі. Герміона вже й забула, коли востаннє мала такий шанс.

Але поніжитися зараз?

У той час, як Рон та інші десь у холодних камерах?

Ні. Вона не могла собі цього дозволити. Не зараз.

— А скласти мені компанію? — мовив він, вибиваючи її з колії.

Це змусило її на мить забути про бідолашного Рона — і згадати про навіженого Драко.

— У жодному разі, — відрізала вона.

Він хмикнув і попрямував до виходу, але вже біля дверей обернувся, вказавши на неї ключем:

 — Не знаєш, що втрачаєш.

— І не хочу знати.

Драко глянув на неї, нахиливши голову набік, і всміхнувся по-котячому.

— Слушна думка. А то ще потім геть забудеш про свого Візлі, — він скривився, зморщивши ніс. — Буде не дуже гарно.

— Будь ласка, — мовила Герміона, хитаючи головою. — Просто вже йди.

Драко всміхнувся, не приховуючи веселощів. Герміона відчула, як і сама ледь стримується, щоб не піддатися цим його дурощам.

Мерліне, зберися. Тобі скільки років?

Герміона мовчки спостерігала, як він виходить і зачиняє двері за собою.

 Тиша накрила миттєво.

Вона ще мить дивилася на двері — спантеличено, ніби не до кінця розуміючи, що щойно сталося. Усе це було… дивно. Надто спокійно. Надто буденно для того, через що вони пройшли.

Герміона наклала захисні чари на двері й вікно. Лише тоді дозволила собі опустити плечі.

Озирнулася.

Кімната була невеликою: старі, але чисті меблі, акуратно застелене ліжко, невеличка тумба з умивальником, поряд — відро з водою й таз. Навіть помитися можна, — майнула думка.

Вона зняла з себе торбину, куртку, важкий шар напруги разом із ними. Втома накотила різко, щойно вона торкнулася подушки.

У голові миготіли уривки: суперечки з Джіні, втеча з табору, потім — погоня вершників на гіпогрифах, виснажливий шлях лісами, холодний сніг під ногами. На мить їй навіть здалося гарною ідеєю те, що вона звільнила Драко від кайданів. Як-не-як, він не залишив її — і навіть подбав про них обох.

Навряд чи я хотіла б зараз опинитися в якійсь стайні замість цього ліжка, — зізналася вона собі крізь напівсон.

Думки розпливалися.

Герміона відчула, як слабкість остаточно бере гору, і поринула в сон.