~ Спогад 1 ~

 

1 вересня 1996 року

Гоґвортс-експрес 

 

— Герміоно, він один з них, — твердо мовив Гаррі. — Я в цьому переконаний.

Стривожений голос Гаррі змусив Герміону відірвати очі від примірника. Зустрівшись із його рішучим поглядом, вона зрозуміла: так просто  він не відступить. 

Різкий звук ударив по тиші — Герміона захлопнула книгу.

— Ти не міг дійти такого висновку лише з того, що побачив чи почув, — протараторила вона, швидше, ніж устигла зупинити себе.

На мить запала тиша. Чутно було лише рівномірний стукіт коліс потяга. Гаррі, Рон і Герміона їхали втрьох у купе поїзда, що мчав до Гоґвортсу.

Герміона сподівалася спокійно почитати в дорозі. Але Гаррі знову взявся за своє — з тією ж нав’язливою впертістю продовжував переконувати її й Рона в тому, що

Драко Мелфой — смертежер.

Гаррі нервово ковзав поглядом по її обличчю, вишукуючи бодай тінь згоди чи заперечення. Потім різко перевів очі на Рона, який мовчки сидів поруч із Герміоною. 

Не побачивши в жодного з них ні підтримки, ні обурення — лише глуху беземоційність, — Гаррі не витримав і вибухнув:

— Але ж це так очевидно! — вибухнув Гаррі. 

— Ні, Гаррі, це зовсім не так, — різко озвалася Герміона. — Так, я згодна, тут є щось підозріле. Але хіба ми вже не вирішили, що пояснень може бути безліч?

— Може, хтось нарешті пояснить, через що ви обоє так з ланцюгів зірвалися? — роздратовано кинув Рон.

Герміона зітхнула й повернулася до нього. Її голос миттєво набув звичного, зарозумілого тону:

— Гаррі вважає, що Драко Мелфой став смертожером.

Рон повільно повернув голову до Гаррі, вигнувши брову. Гаррі ж дивився на нього з такою надією, що Герміоні залишалося лише мовчки переводити погляд з одного на другого.

Тиша натягнулася, мов струна. І раптом Рон вибухнув реготом.

Герміона закотила очі й повернулася до Гаррі:

— Бачиш? Власне, про що я й говорила, — мовила вона повчально, змушуючи Гаррі у відповідь демонстративно закотити очі.

— Та ти збожеволів! — пирхнув Рон. — Навіщо Відомо-Кому якийсь там Малфой?

— Його батько — смертожер, Роне, — наполіг Гаррі.

— То й що? — здивовано перепитав Рон. — Мій тато працює у відділі з боротьби з незаконним використанням маглівських винаходів. Це ж не означає, що я теж там працюватиму.

— Працюватимеш, якщо не візьмешся за голову й не почнеш готуватися до НОЧІ, — сухо зауважила Герміона.

Рон глянув на неї, але нічого не відповів. Зрештою він знову перевів погляд на Гаррі й мовив:

— У будь-якому разі йому шістнадцять років, Гаррі. Невже Відомо-Хто справді взяв би до себе Мелфоя?

— То що тоді він робив у «Борджин і Беркс»? — різко кинув Гаррі. — Меблі нові підбирав?

— Крамниця паскудна, і він сам паскудник, — знизав плечима Рон. — Усе логічно.

— Він показав Борджину щось таке, чого ми не бачили, — уперто не здавався Гаррі. — Те, що налякало його по-справжньому. Це була Мітка. Він показав Борджину, з ким той має справу. Ви ж бачили, як серйозно той його сприйняв.

Герміона схвильовано дивилася на Гаррі.

— Гаррі, це малоймовірно, — повчально промовила вона. — Чому ти вирішив, що він…

— Через мадам Малкін. Вона його навіть не торкалася, а він закричав і рвучко вирвав руку, коли та спробувала закотити йому рукав. Це була ліва рука. Його затаврували Чорною міткою.

Рон і Герміона перезирнулися.

— Ну… — протягнув Рон, і з його тону було зрозуміло, що почуте його анітрохи не переконало.

— Думаю, він просто хотів якнайшвидше звідти піти, — припустила Герміона.

— А ти не думаєш, що Мелфой просто хоче помститися? — різко озвався Гаррі.

Ні Рон, ні Герміона не відповіли одразу. Рон лише кліпнув очима й глянув на нього і мовив:

— Мелфой хоче помститися? Гаразд, припустімо. Але що саме він може зробити?

— Отож бо й воно, що я не знаю! — ще дужче роздратувався Гаррі. — Але він щось замислив, і до цього треба поставитися серйозно. Його батько — смертежер, і це не якийсь випадковий збіг. Я впевнений, що він теж став смертежером. Він зайняв місце батька.

Рон і Герміона знову перезирнулися.

— Гаррі, я не впевнена… — почала Герміона.

Вона замовкла, зловивши його пронизливий погляд. І все ж витримала його.

— Я теж думаю, що Відомо-Хто не взяв би Малфоя в смертожери, — порушив тишу Рон. — Клятому Лорду потрібні справжні чаклуни, а не такі тюхтії, як Мелфой. Від Креба й Ґойла, і то користі більше.

Герміона схвально кивнула, кинувши водночас стурбований погляд на Гаррі, який усім своїм виглядом показував, що не згоден.

— Нехай, — нарешті мовив він, ніби здаючись, і відкинувся на спинку сидіння.

І знову тиша заповнила купе.

(додатия як кіт скочив їй на коліна) 

Герміона відвела погляд до вікна й машинально погладила кота, намагаючись зрозуміти, кого ці дотики заспокоювали більше — його чи її саму.

— У мами, здається, нерви зовсім здали, — порушив тишу Рон. — Казала нам із Джіні взагалі не повертатися до Гоґвортсу… Каже, там небезпечно. Але тато заявив, що вона збожеволіла, і вона… не одразу, але змирилася.

Усі переглянулися — сумно, мовчки.

— Я й сама не знала, чи поїду цього року, — тихо сказала Герміона. — Навіть магли відчувають… що насувається щось погане.

— Але ж… — озвався Гаррі, ніби шукаючи підтвердження. — Йдеться про Гоґвортс. Про Дамблдора. Там безпечно, правда?

Рон і Герміона перезирнулися.

— Що? — насторожено спитав він, звертаючись до Герміони.

Вона дивилася сумно, вагаючись, чи варто говорити.

— Та кажи вже, — не витримав Рон.

Герміона зітхнула.

— Ходять чутки… що Дамблдор постарішав. І вже не такий, як раніше.

— Дурниці, — фиркнув Рон. — Йому ж лише… скільки там?

— Сто п’ятдесят? — припустив Гаррі. — Плюс-мінус.

На їхній подив Герміона лише розгублено знизала плечима.

— Та в будь-якому разі, — пожвавішав Рон, — він ще ого-го. Йому жити й жити. Старий про нас подбає, я впевнений.

Усі мимоволі всміхнулися.

— Знаєш, Роне… — почав Гаррі — і раптом обірвався на півслові.

Він утупився у вікно купе, роззявивши рота, ніби щось раптово склалося в його голові. Рон прослідкував за його поглядом, намагаючись розгледіти, що ж таке привернуло його увагу.

Та Гаррі мовчки підвівся зі свого місця.

— Ти куди? — схвильовано спитала Герміона.

— Піду прогуляюсь, — кинув він, уже прямуючи до дверей.

— Але ж… — Герміона зазирнула у вікно, де миготіли пейзажі. — Нам ще зовсім трохи лишилося.

— Усе добре. Я туди й назад, — відмахнувся Гаррі. — Тобі щось взяти, Роне?

— Е-е… — почав той.

— Добре, візьму на свій розсуд, — кинув Гаррі, навіть не дослухавши.

Вони не встигли нічого сказати, як двері гучно гупнули. Рон і Герміона переглянулися.

— Що це з ним? — спитав Рон. — Він якийсь… дивний.

— Він точно пішов не по шоколадні жабки, — похмуро сказала вона.

Рон уважно подивився на неї. Герміона запитально вигнула брову.

— А що, як… Гаррі має рацію?

Герміона зітхнула й потягнулася до нещасного примірника, якому вона так і не змогла приділити належної уваги через нескінченні балачки про Мелфоя.

— Припини, Роне. Ти ж сам щойно сказав, що Відомо-Хто не має діла до таких, як Мелфой…

Вона ковзала поглядом по рядках, удаючи, що зосереджена, ігноруючи сумнів у його очах.

— Може, й так… але зважаючи на те, що сталося з його батьком. І з іншими… зі Слизерину…

Герміона підвела на нього очі.

— Це лише вигадки, — твердо сказала вона. — Я не думаю, що Мелфой чи той самий Нотт здатні «замінити» своїх батьків. Це повна нісенітниця, Роне. Вони надто юні й недосвідчені. Це ж очевидно.

Рон схвально кивнув, але нічого не відповів.

— Піду перевірю, як він, — нарешті мовив він.

Герміона кивнула й знову потягнулася до книги.

Вона вмостилася зручніше, підібгавши ноги й притулившись боком до вікна. Час від часу погляд ковзав по краєвидах, що пропливали повз.

 

— • —

♫

 

Пронизливий свист потяга розрізав повітря, змушуючи здригнутися. Металеві колеса ще скреготіли, коли Герміона з Роном спустилися на перон разом з іншими учнями.

Натовп плинув повз них суцільною хвилею — плащі торкалися плечей, валізи грюкали об каміння, хтось поспіхом прощався, хтось уже квапився вперед. Із-під коліс виривалося глухе шипіння пари, важке й вологе, ніби потяг неохоче відпускав своїх пасажирів.

Герміона зупинилася на мить, інстинктивно відступивши ближче до Рона. Вона ковзала поглядом по обличчях — швидко, уважно, шукаючи знайомі риси серед чужих. Рон теж озирнувся, примружившись, наче намагався вирізнити Гаррі з цього хаосу ще здалеку.

— Бачиш його? — кинув він, перекрикуючи шум.

Герміона лише похитала головою, знову вдивляючись у натовп, де свист, пар і людські голоси зливалися в єдиний гул.

— Де ж він?.. — гукнула Герміона, ковзаючи поглядом по платформі. — Він мав би вже бути тут.

Учнів навколо ставало дедалі менше. Галас віддалявся разом із ними, залишаючи платформу непривітно тихою.

— Мабуть, він пішов із рештою, — озвався Рон, перекрикуючи шум. — До диліжансів. Ми його просто не помітили.

— Пішов, нічого нам не сказавши? — Герміона хитнула головою. — Це на нього не схоже.

Вона різко повернулася й рушила назад, у бік потяга.

— Куди ти?

— Перевірю вагони. Про всяк випадок.

Герміона ступила вперед, зникаючи серед клубів пари й туману, що все ще стелилися над платформою.

Вона мимоволі примружила очі, вдивляючись у сірий туман, що стелився над платформою. Попереду вималювався силует — розмитий, нечіткий, ніби ще не зовсім реальний. На мить серце здригнулося: високий, знайомі обриси…

— Гаррі? — обережно гукнула вона.

У відповідь — лише шипіння пари й порожнеча.

І тоді туман повільно розступився. Крізь нього ковзнув холодний відблиск світлого волосся — різкий, майже неприродний на тлі сірого марева. 

Крок. 

Ще один. 

Постать рухалася впевнено, рівно, без найменшої поспішності.

Контури ставали чіткішими. Бліда шкіра, ніби вирізана зі світла й тіні. Чорний костюм, ідеально викроєний, без жодної складки — надто бездоганний для цього холодного, брудного простору. Він виглядав так, ніби не належав цьому місцю загалом.

Герміона миттєво зрозуміла: вона помилилася. Адже крізь сірий туман і шипіння потяга просто до неї крокував —  

Драко Мелфой.

 

На мить вона відчула, як її хода сповільнилася, а вся увага — мимоволі й безповоротно — прикута до нього.

Щось змінилося.

Він змінився.

Вона відчувала це гостро, майже фізично, але не могла збагнути, що саме. 

Подорослішав за літо? 

Став вищим? 

Може, справа у волоссі — тепер воно лягало інакше?

Проходячи повз, Мелфой підвів на неї погляд своїх срібно-металевих очей. Їхні погляди зустрілися — і час, здавалося, зупинився. Лишився тільки холод його крижаних очей і полум’я її карих. 

Ні, річ була в його очах. 

У них з’явилося щось нове — холодне. 

І небезпечне.

Його погляд ковзнув по ній знизу догори, після чого він мовчки рушив далі. 

Тієї ж миті Герміона з подивом усвідомила: вона не змогла стримати бажання озирнутися й провести його поглядом — самотній силует на тлі туманного осіннього вечора.

Герміона моргнула, ніби намагаючись розвіяти марево, й зосередилася знову. Вона повернулася до пошуків Гаррі, відганяючи сторонні думки. Та десь глибоко всередині не відпускало тривожне відчуття — перед новим навчальним роком, перед тим, що чекало попереду.

І вона навіть не уявляла, який жорстокий жарт доля готує для них усіх.

Насамперед — для неї самої.