Розділ тридцятий

7 лютого  2005 року

Залізничний вокзал Гавра, Франція 

Залізнична станція гуділа голосами, свистками й гуркотом потягів. Усі кудись поспішали вздовж платформ, тягнули за собою валізи, перекрикувалися й губилися в нескінченному шумі вокзалу.

Герміона ж стояла біля високого вікна, міцно стискаючи в руках маленький радикюль.

 Безглуздий. Незручний. І абсолютно чужий.

Він зовсім їй не пасував.

Але Блейз наполіг.

Як і на дорогому пальті-мантії кольору марсала, елегантному капелюшку та ретельно вкладеному волоссі, над яким майже годину чаклувала покоївка за кілька щедро підкинутих ґалеонів.

— Ти маєш виглядати як місцева, — заявив Блейз, зустрівшись із нею поглядом у відображенні дзеркала.

І він мав рацію.

Озирнувшись довкола, Герміона помітила чимало чаклунок у схожому вбранні — в дорогих пальтах, акуратних капелюшках і з бездоганно вкладеними зачісками.

Що ж, усе було готове.

Документи. Квитки. Гроші.

Нове ім’я, яке досі здавалося їй чужим щоразу, варто було лише подумки його промовити.

Попереду на Герміону чекало нове життя.

І що б не було далі — назад дороги вже не існувало. Бо в Русі Опору на неї тепер чекала б лише страта.

 Та навіть у всьому цьому був промінь світла.

Адже Рон, Джордж, Луна, Білл, Чарлі та інші полонені сьогодні нарешті вирвуться звідси. Блейз запевнив її, що все організовано до дрібниць. Потрібним людям уже заплатили. Для полонених виділили окремий потяг і безпечний маршрут через неокуповану територію.

А далі — землі Руху Опору.

За словами Блейза, план був простим, але перевіреним.

Полонених мали приспати чарами глибокого сну й сховати в дерев’яних ящиках, видаючи за мерців, яких перевозили до братських могил чи місць поховання. Десь уже на території Руху Опору вагони просто залишать на запасній колії. А вже за кілька годин “мерці” прокинуться, виберуться зі своїх дерев’яних трун і самі шукатимуть дорогу до своїх.

Увесь цей задум здавався Герміоні моторошним. І, мабуть, саме тому — абсолютно правдоподібним для часів війни.

В черговий раз, вона повільно видихнула, ледь сильніше стискаючи пальцями ручку радикюля. Потім опустила погляд на блискучу застібку й бездумно ковзнула по ній пальцем, раптом згадавши листа до Рона.

Так, вона все ж написала його.

І розповіла Ронові, що сталося.

Як звільнила Драко. Як вони втекли з табору. І чому зрештою вона зробила саме такий вибір.

Чомусь викласти все це на папері виявилося значно легше, ніж бодай уявити, як вона говорить йому це вголос. Щоправда, про власну подальшу долю Герміона майже нічого не написала.

Бо Блейз мав рацію.

Це було надто ризиковано.

Для неї.

Для Рона.

Для них усіх.

Наприкінці вона попросила пробачення.

І благала не шукати її.

Хоча десь глибоко всередині Герміона майже не сумнівалася — Рон не піде за нею.

Не тому, що він її не любив.

Ні. Зовсім ні.

Просто Герміона надто добре знала Рональда Візлі. Хлопця, який завжди залишався на боці світла. Не через бажання бути героєм, а тому, що його серце просто не вміло обирати інакше

А вона…

Вона, здається, давно перейшла ту межу, після якої повернутися назад було вже неможливо.

Повільно підвівши голову, Герміона ковзнула поглядом по платформі, мимоволі затримуючись на тих, хто прощався перед відправленням. До неї долинали уривки тихих обіцянок, теплих слів і квапливих прохань берегти себе. І на мить усе це здалося їй до болю… нормальним. Наче війни не існувало зовсім…

Та саме тоді Герміона помітила двох вантажників, які за допомогою магії повільно вели в повітрі величезні дерев’яні ящики до непримітного вантажного вагона. Один за одним вони зникали в його темряві, моторошно нагадуючи нескінченну стрічку трун.

Герміона мимоволі подалася вперед, намагаючись краще роздивитися. Та щойно вона рушила з місця, хтось раптом міцно схопив її за лікоть.

— На твоєму місці я б цього не робив, — озвався Блейз, зупинившись поруч і спокійно склавши руки за спиною.

Герміона озирнулася на Блейза. Темне смарагдове пальто з хутром, акуратно підстрижене волосся й той незворушний спокій у поставі робили його тут напрочуд органічним. Навіть серед цього хаосу він виглядав так, ніби подібні ситуації давно стали для нього звичною справою.

Блейз швидко ковзнув поглядом по станції, ніби машинально перевіряючи людей довкола, і лише після цього підійшов ближче до неї.

— Не варто привертати зайву увагу до того вагону. Ти й сама знаєш чому.

Герміона знову глянула на ящики.

— Це точно спрацює?

— Повір мені, — Блейз всміхнувся кутиком губ. — Я знаю, що роблю. Твої рудоголові друзі в надійних руках.

Вона лише кивнула.

Ящики все заносили й заносили. Величезні дерев’яні коробки повільно пливли в повітрі під дією магії. Вантажники майже не розмовляли між собою, лише зрідка коротко махали паличками, спрямовуючи черговий ящик усередину.

— Їх… багато, — тихо мовила вона.

— Звісно.

Щось у його тоні змусило її глянути на нього уважніше.

— Їх тут значно більше, ніж мало б бути… — прошепотіла Герміона, не зводячи погляду з ящиків. — Хто там, Блейзе?

Вони ще кілька секунд мовчки вивчали одне одного, перш ніж Блейз нарешті відповів:

— Інші полонені.

Герміона здивовано звела брови.

— Ті, що були в таборі?..

— Так, — коротко відповів Блейз. — Ми розподілили їх і влаштували кого куди змогли. А той табір…

Він на мить замовк.

— Його більше нема. Ми спалили все до біса.

Герміона знову перевела погляд на ящики, що один за одним зникали в темряві вагона. Потім повільно перевела погляд на нього.

— Навіщо вам це?

Блейз зустрів її погляд напрочуд спокійно.

— Герміоно… те, що з нас намагалися зробити чудовиськ, ще не означає, що ми ними стали.

Він на мить замовк, а його погляд ковзнув знову до вагонів.

— Такі місця не повинні існувати. Неважливо, чистокровний ти, маґлонароджений чи будь-хто інший.

Вона ще кілька секунд мовчки дивилася на Блейза, ніби все ще намагалася примирити в голові ці слова з реальністю.

Бо ще зовсім недавно Герміона щиро вважала їх чудовиськами.

Драко.

Блейза.

Усіх їх.

Чаклуни, які носили темні мантії, служили своєму Темному Лорду й без вагань відправляли інших на смерть. Але зараз перед нею стояв Блейз Забіні й спокійно говорив про порятунок полонених так, ніби це було єдино правильним рішенням.

І чомусь від цього в грудях стало дивно… важко.

Герміона повільно опустила очі й ледь помітно видихнула. Варто було їй згадати Драко, як усередині все знову напружилося.

— Він не прийде, чи не так?

Блейз уважно подивився на неї. Та зрештою так нічого й не сказав.

Десь поруч знову пролунав свисток потяга, люди навколо й далі поспішали вздовж платформ, та весь цей шум раптом ніби віддалився, ставши глухим і далеким.

— Він хоч не на страті?

— Наскільки мені відомо — ні.

Полегшення тривало рівно секунду.

— Принаймні поки що, — додав Блейз.

— Що ж… добре, — тихо мовила вона й важко видихнула.

Блейз хитро примружився.

— Що саме? Те, що він не прийде? Чи те, що не на страті?

Вона підозріло зиркнула на нього, помітивши, як у кутиках губ Блейза знову майнула знайома хитра усмішка — ніби його раптом розважило щось, відоме лише йому одному. А тоді його погляд ковзнув кудись їй за спину.

Герміона різко озирнулася — і в ту ж мить побачила Драко.

Він швидко йшов крізь натовп станції, не звертаючи уваги на людей довкола. Високі чорні чоботи рівно відбивали кроки по кам’яній підлозі, темне пальто важко лягало вздовж постаті, а срібні застібки й тонка вишивка зрідка вловлювали світло вокзальних ламп. Його світле волосся, як завжди, було акуратно зачесане назад. Чорні шкіряні рукавички, піднятий комір, стримані рухи — у Мелфої й досі залишалася та сама майже дратівлива бездоганність, яку Герміона пам’ятала ще з Гоґвортсу. І так само, як і колись, він рухався рішучим кроком, навіть не озираючись довкола. Ніби весь цей шум, натовп і метушня навколо  не заслуговували його уваги.

Та все ж погляди мимоволі чіплялися за нього.

Бо в Мелфої завжди було щось таке…

Щось, що змушувало озирнутися й дивитися трохи довше, ніж слід.

І Герміона ніколи не була винятком.

Скільки б років не минуло.

— Салазаре, Ґрейнджер, — мовив він, нарешті зупинившись поруч. У голосі, як завжди, звучала знайома суха насмішка. — Ти досі тут? А я вже сподівався, що здихався тебе.

Вона лише закотила очі, відчувши, як кутики губ мимоволі смикнулися вгору. Десь глибоко всередині її раптом накрило безглуздим полегшенням.

Він прийшов.

— А ми саме про тебе говорили, — протягнув Блейз із тією своєю загадковою усмішкою.

Драко гучно пирхнув, ледь хитнувши головою.

— Можу собі уявити, — пробурмотів він, глянувши на них обох. — Хоча сам винен. Оточив себе одними пліткарями.

На його обличчі промайнула слабка усмішка. А тоді Драко уважніше подивився на неї.

Срібні очі повільно ковзнули по її обличчю, затримавшись на акуратно вкладеному волоссі. Його погляд помітно змінився — ніби він раптом побачив перед собою зовсім іншу Герміону, до якої ще не встиг звикнути.

І тоді на його обличчі з’явилася грайлива посмішка.

— Oh là là, mademoiselle Granger… — протягнув Драко бездоганною французькою. — Якби я не знав тебе й твої дурні  манери, то вирішив би, що переді мною справжня леді.

Вона навіть не задумуючись замахнулася й різко вдарила його радикюлем по руці. Маленька сумочка глухо вдарилася об чорний рукав пальта.

Але Драко лише хриплувато  засміявся, явно більше розважений її реакцією.Герміона насупила брови, намагаючись виглядати невдоволено, та кутики губ усе одно зрадницьки сіпнулися вгору. А Блейз тим часом лише мовчки переводив погляд з одного на іншу, перш ніж тихо прочистити горло.

— Що ж… — Блейз перевів погляд на Герміону. — Схоже, час прощатися.

І Герміонина усмішка зникла майже миттєво. Ніби ці слова різко повернули її назад до реальності.

Блейз зробив крок ближче й незвично сумно, усміхнувся їй.

— Це була незабутня пригода, — сказав Блейз із теплою ноткою в голосі. — І мушу визнати… ми були напрочуд хорошою командою, Герміоно Ґрейнджер.

Вона тепло посміхнулася йому й простягнула руку.

— Рада була тебе бачити, Блейзе Забіні. Хоч і за таких обставин, — тихо мовила Герміона.

Він коротко стиснув її долоню. А тоді раптом просто розвів руки для обіймів. Герміона здивовано всміхнулася, явно не очікуючи такого теплого жесту. Але це виглядало настільки по-Блейзівськи, що вона лише всміхнулася й одразу подалася вперед, обіймаючи його у відповідь.

Темна тканина пальта холодила щоку, а знайомий аромат дорогого парфуму й легкий запах диму цигарок миттєво повернули спогади про всі останні тижні — втечі, суперечки, нескінченну напругу й дивне відчуття, що десь посеред усього цього хаосу вони й справді стали друзями.

Коли вони відступили одне від одного, Блейз повільно перевів погляд їй за плече — туди, де мовчки стояв Драко.

— Бачиш, Мелфою? Це не так уже й складно, — мовив Забіні, театрально розвівши руками. — Ну знаєш… іноді проявляти емоції.

Драко глянув на нього без жодного ентузіазму.

— Тобі часом не треба перевірити, як там справи у вантажників, Забіні? — сухо поцікавився він.

Блейз лише усміхнувся у відповідь, востаннє глянувши на Герміону.

— Бережи себе, мила.

— Ти теж, Блейзе.

Він коротко кивнув їй, а тоді знову перевів погляд на Драко. На мить між ними промайнуло щось давно звичне й зрозуміле лише їм двом. Блейз важко зітхнув, а тоді, проходячи повз Драко, легко плеснув його по плечу й, більше не озираючись, рушив далі крізь натовп станції.

За кілька секунд темно-смарагдове пальто остаточно зникло серед натовпу. І Герміона мимоволі ковзнула поглядом по його напруженій щелепі, темному коміру пальта, пальцях у чорних рукавичках, які ледь помітно стиснулися.

Драко був незвично мовчазним.

Геть не схожим на себе.

Мелфой, який зазвичай не втрачав нагоди кинути чергову саркастичну репліку, зараз просто стояв поруч, дивлячись кудись у бік платформи.

А потім раптом перевів погляд на неї. І Герміона одразу ж відвернулася до вікна, роблячи вигляд, ніби її надзвичайно захоплює все, що відбувається на платформі зовні.

Між ними повисла дивна, важка тиша.

І лише гуркіт потягів, чужі голоси та луна кроків по станції не давали їй стати зовсім нестерпною. Драко стояв поруч, схрестивши руки на грудях, тоді як Герміона все ще стискала в руках радикюль, не знаючи, що сказати. Зрештою вона все ж наважилася повернутися до нього.

— Блейз сказав мені дещо… — раптом мовила вона.

Драко глянув на неї, миттєво насупивши брови.

— Ящики, —  пояснила Герміона, кивнувши в бік вагонів. — Це була твоя ідея.

Він нічого не відповів. Лише продовжив дивитися на неї тим уважним поглядом, від якого Герміона раптом відчула себе трохи ніяково.

— Що ж… це дуже… кмітливо, — тихіше додала вона. — І шляхетно з твого боку.

— Бачу, ви напрочуд швидко порозумілися. З Забіні.

Герміона мимоволі всміхнулася.

— Що ж… він завжди був добрий до мене. Ще зі школи.

У відповідь Драко лише коротко хмикнув собі під ніс.

— Це ж треба. Хто б міг подумати, — кинув він ніби між іншим, хоча в голосі виразно майнуло невдоволення. — Цікаво, це тому він учора не повернувся?

Герміона здивовано звела брови, одразу вловивши цей тон. І це чомусь раптом страшенно її розвеселило.

— Ревнуєш? — ледь стримуючи усмішку, спитала вона.

Драко скептично глянув на неї.

— Тебе?

— Та ні ж, — Герміона гучно пирхнула й із удаваною серйозністю додала: — Забіні.

— О, ще й як, — підхопив Драко. — Думаєш, чого я відправляю тебе звідси?

Герміона втупилася в нього з абсолютно незворушним виглядом. Драко дивився у відповідь так само серйозно. Кілька секунд вони мовчки витримували цей абсурдний погляд одне одного. А потім раптом обоє тихо засміялися, змушуючи кількох чаклунів поруч здивовано озирнутися в їхній бік.

Заспокоївшись, Драко глянув на неї з м’якою усмішкою. А тоді потягнувся до камзола, з-під якого визирав тонкий золотий ланцюжок. Відкривши кишеньковий годинник, він швидко ковзнув поглядом по стрілках. Герміона мимоволі насупила брови й теж перевела погляд на стрілки величезного годинника під скляним куполом станції

Час відправлення наближався надто швидко.

Поруч пролунали кроки, і Герміона озирнулася. Драко мовчки запропонував їй лікоть. Вона подивилася на нього так, ніби це була найбільш обурлива річ у світі. Але Драко лише трохи підняв брову, ясно даючи зрозуміти: іншого варіанту все одно не буде.

Тож Герміона мовчки взяла його під руку, після чого вони разом рушили вздовж платформи.

— Отже, Блейз увів тебе в курс справи? — спитав Драко, не дивлячись на неї.

— Так.

— Ти все запам’ятала?

Герміона ледь помітно зітхнула, перш ніж вичавити з себе:

— Звісно.

— Документи? Квитки? Все взяла?

Вона мовчки кивала на кожне його питання, не зводячи з нього очей.

Усе це було… так дивно.

Драко Мелфой ішов поруч із нею вздовж шумної платформи й серйозно перевіряв, чи не забула вона квитки, документи й гроші — ніби це була найзвичніша річ у світі.

На мить Герміоні раптом згадалося дитинство. Як мама проводжала батька у відрядження. Те саме схвильоване ходіння квартирою, поспішні перевірки валізи біля дверей і нескінченні питання, навіть коли тато вже стояв у пальті й збирався виходити.

“Квитки взяв? Паспорт? Нічого не забув?”

І чомусь саме зараз цей спогад постав перед нею до болю чітко, змусивши Герміону ледь сумно всміхнутися.

Та безперервні вказівки Драко майже одразу змусили її відволіктися від цих думок:

— На блокпостах не нервуй. Поводься так, ніби робила це вже сотню разів. І будь обережна з попутниками. У таких потягах завжди повно кишенькових злодіїв.

— Добре, — вкотре відповіла вона, навіть не думаючи сперечатися.

Драко зробив ще кілька кроків поруч із нею, а тоді раптом зупинився. Герміона мимоволі теж завмерла, повернувшись до нього. Кілька секунд він просто мовчки дивився на неї, уважно вивчаючи її обличчя.

— Отже, тобі мій план все ж не до вподоби, — припустив він, не зводячи з неї погляду.

Це навіть не звучало як питання.

Скоріше як спокійна констатація, до якої він дійшов уже давно. Герміона важко зітхнула й безпорадно махнула радикюлем, ледь відвівши погляд убік.

— А сам як думаєш? — спитала вона, нарешті підвівши на нього очі. — Як він узагалі може мені подобатися, Драко?

Вона важко зітхнула, і її плечі мимоволі напружено опустилися вниз.

— Я буду сама. Геть сама, — тихіше продовжила вона, сильніше стискаючи пальцями ручку свого радикюля. — За тисячі кілометрів від усіх, кого люблю.

І, натрапивши на його незворушний погляд, Герміона лише нервово похитала головою.

— Будь ласка… не думай, що я тобі невдячна, — ледь чутно мовила вона, знову підвівши на нього погляд. — Але так… цей план мені геть не до вподоби.

— Чого ж ти тоді хочеш?

Герміона вже відкрила рота, але він одразу перебив її, навіть не давши відповісти.

— І ні, про повернення до Візлі навіть мови бути не може, — різко мовив Драко.

— Знаю. Я наражатиму їх на небезпеку, щойно там з’явлюся.

Його плечі помітно розслабилися.

Та вже за мить Герміона нерішуче опустила погляд і тихо додала:

— Та я тут подумала…

Драко миттєво насупив брови.

— Що, як я… ну знаєш…

— Ні, не знаю.

Герміона нервово перевела погляд убік вагонів, куди й досі заносили величезні ящики. Драко простежив за її поглядом. І майже одразу зрозумів, про що саме вона так і не наважувалася сказати вголос.

— А що, як я просто… зітру собі спогади? І повернуся разом з усіма?

Запала тиша.

У його срібних очах майнуло щось схоже на шок, який він навіть не встиг приховати за звичною стриманістю. Кілька секунд він просто мовчки дивився на неї.

— Ти що зробиш?.. — ледь чутно спитав він, усе ще ніби не до кінця вірячи.

— Спогади… я просто зітру їх, — тихо повторила вона, не зводячи очей із вагонів. — Так само, як колись батькам… Я повернуся в Рух Опору й… житиму далі так, ніби нічого не пам’ятаю.

На мить вона гірко всміхнулася.

— Хоча, мабуть, навіть вдавати не доведеться. Бо так воно і буде. І якщо Стерджис захоче щось із мене витягнути… — вона на мить замовкла. — Йому просто нічого буде отримувати. І…

Вона так і не договорила.  Приголомшений погляд Драко за якусь мить вибив із неї всі слова.

— Ти ж зараз несерйозно, — гукнув він. — Правда, Ґрейнджер?

Герміона лише подивилася на нього у відповідь.

І цього вистачило.

Бо щось у його обличчі миттєво змінилося — різко, майже болісно. Наче сама думка про те, що вона справді могла це зробити, вдарила його значно сильніше, ніж Герміона очікувала.

— Салазаре… — пробурмотів Драко собі під ніс, нарешті усвідомивши, що вона говорить серйозно, як ніколи

Герміона важко видихнула.

— Я вже думала про це раніше, — тихо сказала вона. — І я вже робила таке. Ти ж знаєш.

На мить їй навіть згадалося, як вона подумки намагалася продумати цей план до кінця. Написати собі якісь нотатки. Конспект. І потім заховати його десь, щоб потім хоча б розуміти, що відбувається довкола.

Та варто було їй знову глянути на Драко, який мовчки дивився на неї тим важким, стриманим поглядом, як усі ці думки раптом здалися їй абсолютно жахливими.

— Навіщо? — різко спитав Драко. — Навіщо тобі, чорт забирай, туди повертатися?

Герміона розгублено подивилася на нього. А він, здається, по-справжньому розлютився.

— Ти ж була там така нещасна.

Вона мовчки дивилася на нього. І від цього ставало лише гірше. Бо десь глибоко всередині Герміона й сама знала — він має рацію. Рух Опору давно перестав бути для неї домом. Останнім часом там залишилися лише страх, виснаження й постійне відчуття, ніби вона повільно тоне в чомусь, із чого вже не здатна вибратися.

— Якщо ідея з Італією тобі так не до вподоби, то чому тоді просто не повернутися додому? — зрештою не витримав Драко.

Герміона повільно глянула на нього.

— Чому не повернутися до своїх маґлів? — продовжив він, уже тихіше. — І жити далі. Без війни, Ґрейнджер. Для цього не треба стирати собі спогади чи терпіти Стерджиса.

Герміона тяжко зітхнула, і Драко замовк.

Кілька секунд вона мовчала, дивлячись кудись повз нього — на потяги, людей, світло вокзалу за його плечем.

А тоді тихо сказала:

— У тому й річ, Драко. Я можу вирушити куди завгодно…

Вона повільно похитала головою.

— Але тільки не додому, — прошепотіла Герміона. — Бо для мене дім… це ніколи не було про місце… Це про людей, яких я люблю, Драко. Розумієш?

Він мовчки глянув на неї.

Може, за останні тижні вона й справді почала втрачати глузд. Але Герміона була точно певна, що в очах Драко Мелфоя щойно майнуло щось до болю схоже на щире співчуття.

— А я гадки не маю, де мої батьки… — продовжила вона, опустивши очі. — Єдині, хто в мене залишилися, — це Візлі.

Герміона важко ковтнула.

— І навіть їх… я, схоже, теж втратила.

Запала тиша.

Десь удалині лунав гуркіт потягів і чужі голоси, але між ними раптом стало дивно тихо.

А тоді Драко повільно зробив крок уперед. Зупинився зовсім близько до неї й мовив:

— То знайди їх. Знайди своїх батьків.

Герміона гірко всміхнулася й похитала головою.

— На це можуть піти роки.

— Принаймні тепер вони в тебе будуть, — різко відповів Драко. — І це значно краще, ніж витрачати їх цій клятій м’ясорубці Стерджиса.

Герміона нервово видихнула.

— Драко, ти не розумієш…

— Ґрейнджер, послухай мене. — урвав він її.

Вона мимоволі підвела на нього очі. Драко дивився на неї так серйозно, так незвично відкрито, що Герміона раптом відчула, як у грудях повільно стискається щось важке.

— Я знаю, що для тебе цей розклад відверто хріновий… — визнав він.  — Але будь ласка… почуй мене…

Його голос став м’якшим. Ніби Драко вже й сам більше не мав сил сперечатися, але все одно вперто намагався достукатися до неї.

— Ти справді мусиш звідси зникнути. І якнайдалі.

А тоді він раптом обережно взяв її за плечі. Герміона здригнулася від цього несподівано м’якого дотику й мимоволі опустила погляд на його руки в чорних шкіряних рукавичках.

— Тож зараз ти  візьмеш квитки й гроші, які дав тобі Забіні, — тихо й незвично спокійно почав Драко, не зводячи з неї погляду. — І сядеш на он той потяг.

Він коротко кивнув у бік вагонів. Герміона машинально прослідкувала за цим рухом, а тоді знову перевела погляд на нього.

— Ти зробиш усе так, як ми тебе проінструктували. Спокійно пройдеш усі блокпости. Покажеш їм потрібні папери. Якщо доведеться — навіть даси хабар.

На цих словах Драко підняв вказівний палець, дивлячись на неї з тією звичною суворою серйозністю, яку Герміона добре пам’ятала ще зі школи.

— Але до ста ґалеонів, не більше, — сухо зауважив він. — Не забувай думати наперед, Ґрейнджер.

Вона мовчки кивнула, намагаючись устигати за його думками й уривчастими вказівками.

— Далі ти прибудеш у Турин. Але довго там не затримуйся. Бо це кордон — усі там на нервах. Тож переночуєш і відразу рушиш далі…І лише після того, як переведеш подих — займешся пошуками.

Його срібні очі ковзнули по її обличчю.

— Це ж легко. Вважай, що тобі просто дісталася нова загадка. У тебе ж є якісь здогадки, де вони можуть бути?

Герміона повільно кивнула.

— Так… в Австралії.

— От і чудово, — одразу відповів Драко, ніби ця думка його щиро потішила. — Почнеш звідти. А далі вже сама вирішиш, де тобі краще. Серед чаклунів чи… маґлів.

Його пальці ледь сильніше стиснули її плечі.

— Тепер це твоє життя, Ґрейнджер. Нове життя. І ти, бляха, мусиш його жити.

Герміона мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як усередині повільно й боляче стискається щось тепле. Бо Драко зараз говорив із нею так, ніби справді хотів для неї майбутнього. Ніби справді вірив, що вона заслуговує на нього.

Сам Мелфой нервово глянув кудись убік потягів. Його щелепа на мить напружилася, а погляд знову повернувся до неї — він повільно ковзнув по її обличчю.

— Чесно, Ґрейнджер… — тихіше мовив він. — Мені справді хочеться вірити, що ти вирвешся звідси… Поїдеш до тих своїх дивних маґлів, заведеш собі таке ж дивне життя… хоча б спробуєш бути щасливою і…

Його погляд став важчим.

— …і забути про все це.

Вона повільно вдихнула, відчуваючи, як очі починають неприємно пекти.

Не зараз.

Не перед ним.

— Я теж на це сподіваюся, — раптом прошепотіла  вона,намагаючись заспокоїти дихання й не розридатися просто тут, посеред вокзалу.

 — Добре, — нарешті глухо мовив Драко, дивлячись на неї тим важким поглядом, ніби кожне наступне слово давалося йому значно важче, ніж він хотів показати. — Але, будь ласка… не роби цього. Не стирай собі пам’ять.

 Герміона лише повільно підвела на нього очі. Його голос прозвучав майже болісно.

— Стирати минуле — це не вихід, Ґрейнджер.

У його срібних очах промайнуло щось дивно серйозне.

— Адже все, через що ти пройшла… навіть найгірші речі — це і є ти. То що ж тоді залишиться від тебе, якщо ти це зробиш?

Потім він важко видихнув, не зводячи з неї погляду.

— Тому просто візьми ці квитки й рушай. І так далеко, щоб ніхто більше не зміг тебе знайти.

Драко на мить замовк. А тоді повільно прибрав руки з її плечей і вже значно тихіше додав:

— Навіть я.

Вона здивовано звела брови.

Драко миттєво змінився в обличчі, ніби сам зрозумів, як прозвучали його слова.

— Не те щоб я збирався тебе шукати, — одразу ж сухо кинув він, скривившись так, ніби сама ця думка була абсолютно абсурдною. — Здалася ти мені.

І демонстративно фиркнувши, він відвів погляд убік, ніби щойно сказав щось абсолютно буденне, а не те, від чого в Герміони досі дивно стискалося всередині.

— У мене й без тебе проблем вистачає.  А ти суцільна причина моїх мігреней, Ґрейнджер.

Брехун.

Думка промайнула в її голові майже ніжно. І вона не стримала усмішки. Справжньої усмішки. Кутик його губ теж ледь помітно сіпнувся у відповідь, але ця слабка усмішка зникла майже так само швидко, як і з’явилася.

— Знаючи тебе, я все ж підозрюю, що ти мене не послухаєш, —  мовив він із втомленою усмішкою. — Як і завжди.

Герміона мовчала, лише дивлячись кудись повз нього — на світло станції, людей, потяги.

Драко важко видихнув.

— Але пообіцяй хоча б подумати про це, — тихіше додав він. — Будь ласка, Герміоно. Це значно краща ідея, ніж твоя божевільна авантюра зі стиранням пам’яті і…

— Я це зроблю. Обіцяю.

На мить на обличчі Драко майнуло щире здивування — ніби він і сам до кінця не вірив, що вона справді погодиться.

А тоді він помітно видихнув.

Ніби весь цей час несвідомо чекав саме цих слів.

 Напруга в його плечах нарешті трохи послабла, а погляд став м’якшим.

— Добре, — ледь чутно сказав він, кивнувши кілька разів. — Це добре.

І знову між ними запала тиша. Вони вже майже рушили далі, коли Драко раптом зупинився.

—Щось ще?

— Так, — мовив він, глянувши на неї. — Зради Мерліна, знайди вже собі нормального хлопця.

— Перепрошую?

— І бажано не рудого, — додав він, багатозначно глянувши на неї. — Це вже моя принципова позиція.

— Ого, навіть так, — мовила вона, здивовано глянувши на нього.

— В тебе просто жахливий смак, Ґрейнджер, — незворушно мовив він. — Я б навіть сказав — катастрофічний.

Вона легенько штовхнула його ліктем у бік.

Драко тихо засміявся — коротко, хриплувато, і від цього звуку в Герміони чомусь раптом боляче стиснуло груди.

Надто знайомо.

Надто тепло.

Наче на кілька секунд уся ця війна, вокзал, втеча й страх просто перестали існувати.

— Ходімо, — коротко кинув він, і вони повільно рушили вздовж платформи.

І лише коли попереду з’явився потрібний вагон, Герміона раптом усвідомила, що вони вже прийшли.

♫ my tears ricochet (Eras Tour Violin Version) Ana Done

Тим часом довкола не стихали чужі прощання.

Пасажири й проводжаючі обіймалися, плакали, поспіхом цілувалися між свистками потягів і гулом натовпу. Хтось гарячково обіцяв повернутися. А хтось — чекати. Чого б це не коштувало.

Герміона швидко відвела погляд від однієї пари, що завмерла в довгому прощальному поцілунку, і нишком глянула на Драко. Та він саме дивився кудись удалину — стриманий і незвично мовчазний на тлі всього цього шуму й чужих емоцій довкола.

— Драко?

Почувши своє ім’я, він одразу глянув на неї.

— А що буде з тобою?

Спершу його очі трохи звузилися. А тоді кутик губ ледь помітно сіпнувся в дивній, майже недовірливій усмішці.

— Ти за мене хвилюєшся? — насмішкувато кинув він.

— Так, — чесно відповіла вона. — Хвилююся.

І це, здається, остаточно збило його з пантелику.

— Облиш, Ґрейнджер, — відмахнувся Драко з натягнутою насмішкою. — З такими, як я, нічого не стається.

І гірко всміхнувся.

— Сама поглянь. Я ж досі живий.

Вони зробили ще кілька кроків уздовж платформи. Навколо й далі шумів вокзал, лунали чужі голоси й свистки потягів, але Герміона майже нічого вже не чула.

А тоді раптом різко схопила Драко за руку.

Міцно. Наче боялася, що варто їй відпустити його зараз — і він просто зникне.

 Сірі очі швидко ковзнули по її обличчю — уважно, трохи розгублено. А Герміона лише сильніше стиснула його руку, відчуваючи, як у відповідь напружуються його пальці.

— Пообіцяй мені. Пообіцяй, що не даси Лестранжу вбити тебе, — прошепотіла вона.

Драко повільно глянув на неї, трохи випроставшись. А тоді так само повільно нахилив голову набік.

Кілька довгих секунд він мовчки вдивлявся в її обличчя. А потім його погляд ковзнув униз — до її руки, що досі міцно тримала його. Герміона миттєво відвела очі. І майже одразу повільно опустила його руку, ніби лише тепер усвідомила, що весь цей час не відпускала її.

— Це ж треба. Ще кілька днів тому ти бажала мені смерті. Причому досить щиро. Прямо мені в обличчя.

— О, ще й як бажала, — пробурмотіла Герміона, кинувши на нього трохи сердитий погляд спідлоба.

— І казала, що ненавидиш, — нагадав він їй.

— Я і досі ненавиджу, — просто відповіла Герміона, дивлячись йому просто в очі. — Ти підступний і хитрий. Часом — абсолютно нестерпний. А ще, здається, маєш певну схильність до насильства.

Він звузив очі, уважно дивлячись на неї, коли Герміона додала:

— І це, відверто кажучи, лякає.

Драко тихо фиркнув собі під ніс.

— Гадки не маю, про що ти, — мовив він, ледь хитнувши головою.

— Але ж ти… — Герміона швидко озирнулася навколо, а тоді нахилилася ближче до нього й майже обурено прошипіла: — …луснув голову тому виродку.

Драко демонстративно закотив очі.

— Та я ж тебе захищав, — так само обурено кинув він у відповідь, теж нахилившись ближче, майже повторюючи її інтонацію.

Герміона на секунду затримала подих, ковзаючи поглядом по його обличчю.

— Так, — уже значно тихіше погодилася вона. — Захищав.

Драко трохи здійняв брови й глянув на неї знизу догори.

— Тому я й не можу бажати тобі смерті, — зізналася вона тихіше.

Наче більше собі самій, аніж йому.

І майже одразу Герміона інстинктивно відступила на пів кроку назад, не витримуючи його пильного, надто уважного погляду.

— Я… я не хочу, щоб ти помирав, Драко, — зізналася Герміона, нарешті наважившись знову глянути йому в очі. — Ніколи не хотіла. Хай як сильно не злилася.

Її голос ледь помітно здригнувся.

— І, мабуть, саме за це я тебе ненавиджу найбільше.

— Знаю.

Герміона здивовано моргнула.

Знає?

Щось у його погляді змінилося. Наче на якусь коротку мить Драко перестав ховатися за звичною насмішкою й сарказмом. Натомістьу його очах з’явилося щось тихе й несподівано лагідне. І кутик його губ сіпнувся у знайомій усмішці, поки сірі очі й далі не відривалися від неї.

Десь збоку різко пролунав пронизливий свист потяга. Він миттєво розрізав навпіл цю дивну, тиху мить між ними.

— Відправлення через п’ять хвилин! — пролунало десь над платформою крізь шум вокзалу й гуркіт коліс.

П’ять хвилин.

Лише п’ять…

Драко тихо прочистив горло й відвів погляд убік, ніби раптом виявилося значно простіше дивитися куди завгодно — на потяги, людей, миготіння ліхтарів під скляним куполом станції — тільки не на неї.

А тоді він нарешті мовив:

— Що ж… схоже, тут наші шляхи розходяться.

Герміона повільно повернула голову до нього.

Серйозно?

Оце і все?

— Отже, це і є твоє прощання? — піддражнила вона його. — “Схоже, тут наші шляхи розходяться”.

— А чого ти очікувала? — раптом гукнув він їй через плече. — Обіймів?

І Герміона завмерла.

Бо це були її слова.

Ті самі.

Сказані колись давно — у їхню першу зустріч.

В Забороненій секції.

І від цього спогаду всередині раптом розлилася дивна, болюча туга.

Наче на мить Герміона побачила їх колишніх.

Дурних.

Молодших.

Ще не зламаних війною.

І найгірше полягало в тому, що назад дороги вже не існувало. Тих часів їм більше ніколи не повернути.

— Драко… — тихо покликала вона.

Він одразу озирнувся.

— Так, Ґрейнджер? — озвався він тією звичною, легкою манерою.

— Як думаєш… — почала вона. — Що було б, якби ми були по один бік?

В його очах щось промайнуло.

— Ти хоч колись замислювався над цим?.. — ледь чутно спитала вона, не зводячи з нього погляду.

Драко дивився на неї довго. А потім на його обличчі повільно з’явилася ледь помітна усмішка.

— Збрехав би, якби сказав, що ні.

Він відвів погляд убік платформи.

— Але, чесно кажучи… я гадки не маю, Ґрейнджер. Ніхто не знає.

У відповідь вона лише кивнула. Бо й сама не знала, ким вони могли б стати одне для одного у світі без війни, без Волдеморта, без усіх цих років ненависті й страху.

Та перш ніж Герміона встигла щось сказати, Драко раптом знову глянув на неї. І в його очах раптом промайнуло щось майже хлопчаче. Ті самі знайомі бісики, яких вона не бачила вже цілу вічність.

— Хоча в одному я впевнений точно, — повільно мовив він. — Якби ти і я… та ще й діяли разом…

Драко коротко хитнув головою, ніби сама ця думка його водночас і веселила, і трохи лякала.

— Мерлін їм усім допоможи.

Його губи повільно розтягнулися в усмішці.

Тій самій.

— Бо ми, Ґрейнджер… — тихо мовив Драко, не зводячи з неї погляду. — Ми б із тобою були непереможні, чорт забирай.

Герміона не стримала усмішки.

Бо ще ніколи в житті не була з ним так сильно згодна, як саме зараз. І, здається, Драко миттєво це помітив. Варто було йому побачити її вираз обличчя, як  він вдавано посерйознішав.

— Але навіть не мрій, — швидко додав він, ткнувши в неї пальцем. — Я більше ні дня не збираюся терпіти тебе тут. Тож забирайся вже звідси, заради Салазара! І щоб я тут тебе більше не бачив!

Герміона засміялася, похитавши головою.

Холодне повітря одразу змішалося з білою парою їхнього дихання, а десь поруч знову різко свиснув потяг. Навколо й далі поспішали люди, лунали чужі голоси, грюкали двері вагонів.

Герміона важко зітхнула й неохоче стала в чергу, що вже почала збиратися біля вагона.  І десь глибоко всередині відчайдушно, майже по-дитячому сподівалася, що та ніколи не закінчиться.

— О, до речі… і ще одне, — мовив Драко з боку.

— Так? — Герміона одразу звела на нього сповнений надії погляд.

— Я знаю, Ґрейнджер,  буде важко, — із показною поблажливістю сказав  він. — Але постарайся не надто сумувати за мною.

Вона тихо фиркнула, приховуючи розчарування з останніх сил.

— О, не хвилюйся. Я з цим чудово впораюсь.

І кого ти взагалі намагаєшся надурити, брехухо? — промайнуло в неї в голові, щойно вона помітила його задоволений погляд.

— Що ж. Може, це й на краще.

І раптом Драко зробив крок ближче.

Надто близько.

Настільки, що Герміона одразу відчула тепло його присутності поруч, запах холодного зимового повітря, диму й шкіри від його пальта.

Її серце мимоволі сіпнулося.

І майже тієї ж миті вона відчула на собі чужі погляди.

Ще б пак.

Вони й без того привертали увагу.

Він — увесь у чорному. Високий, небезпечно спокійний і водночас до абсурду красивий.

Вона — у дорогому вишуканому пальті, капелюшку й з акуратно вкладеним волоссям, немов справжня пані шляхетного роду. Хоча вся її показна витримка руйнувалася щоразу, коли Герміона нервово стискала руки або поспіхом відводила від нього очі, варто було Драко подивитися на неї хоч трохи довше.

Але найгірше було навіть не це.

А те, як вони дивилися одне на одного.

Наче навколо більше нікого не існувало.

Наче весь цей шумний вокзал, потяги, люди й чужі прощання раптом стали чимось далеким і неважливим.

Драко повільно підняв руку до її обличчя. Його пальці ковзнули вздовж її волосся надзвичайно обережно, торкаючись м’яких пасм, аж поки він не підхопив один із кучерів, що вибився з її зачіски.

А тоді — так само, як і всі рази до цього — повільно накрутив його собі на палець.

Вона повільно підняла на нього очі.

У його очах було стільки тихого суму, що Герміоні раптом захотілося відвести очі першою.

Але вона не змогла.

Просто стояла й дивилася у відповідь, відчуваючи, як між ребрами повільно й боляче стискається серце.

Його пальці досі легко тримали пасмо її волосся, машинально прокручуючи його між пальцями, ніби він сам не помічав цього жесту.

А тоді він ледь помітно всміхнувся. Так сумно, що в Герміони раптом защеміло десь під горлом. Вона відповіла йому такою ж слабкою усмішкою.

Ні…

Не дивись на мене так.

Не дивись, ніби це справді востаннє.

Раптом  Драко повільно нахилився ближче. Так близько, що весь шум вокзалу раптом почав відступати кудись далеко. Наче навколо більше нікого не залишилося.

Був лише він. Вона. І ця небезпечно мала відстань між ними.

Герміона мимоволі напружилася, відчуваючи, як його теплий подих ледь торкається шкіри біля її вуха. Від цього по спині миттєво пробігли мурашки. Її пальці нервово стиснулися на ручці радикюля, а серце в грудях почало калатати так голосно, що, здавалося, Драко точно мав це почути.

І лише тоді вона почула його тихий шепіт біля самого вуха. Настільки близько, ніби він збирався довірити їй найбільшу таємницю у світі.

— А от мені тебе бракуватиме, —  прошепотів він. — Дуже.

Герміона відкрила рота, не в змозі вимовити ані слова. Ніби всі думки в голові в одну мить просто розсипалися.

Вона лише дивилася на нього широко розплющеними очима, відчуваючи, як повітря застрягає десь у грудях.

Здається, вона взагалі забула, як нормально дихати.

Її погляд нервово ковзав по його обличчю — по трохи втомлених очах, світлому волоссю, по губах, на яких досі застигла та небезпечна усмішка.

Та Герміона все ж опустила очі.

Бо була певна, якщо дивитиметься на нього ще хоч трохи довше — точно наробить дурниць.

А він дивився так, ніби й без слів усе прекрасно розумів. Усе, що вона так і не наважилася сказати.

— Прощавай, Герміоно Джин Ґрейнджер.

І тоді Драко обережно поправив вибитий вітром локон біля її обличчя. Його пальці ледь торкнулися волосся — майже невагомо, але від цього дотику по шкірі миттєво пробігли мурашки. А потім його рука повільно зісковзнула вниз. Ніби він навмисно змушував себе відпустити.

Драко завмер лише на мить, уважно вдивляючись у неї. Його погляд повільно ковзнув по її обличчю, ніби він намагався запам’ятати кожну рису. Назавжди.

І саме в цю секунду зимове повітря раптом розірвав гучний свист потяга. Вони обоє здригнулися й майже одночасно повернули голови в бік платформи.

— Посадка завершується. Просимо пасажирів зайняти свої місця!

Герміона знову підвела на нього погляд. Драко лише коротко кивнув у бік вагонів. Мовляв: іди.

Та її ноги ніби приросли до землі.

Вона так і стояла посеред засніженої платформи, дивлячись на нього трохи розгублено, ледь привідкривши рота, ніби відчайдушно намагалася сказати хоч щось. Хоч одне слово, яке змусило б його залишитися ще на кілька секунд.

Бо Герміона раптом надто чітко зрозуміла: він уже збирався піти.

Ні.

Не йди.

Побудь ще трохи.

Будь ласка.

На мить Драко теж завмер. І в його очах вона раптом побачила той самий розбитий погляд, який відчувала зараз десь глибоко всередині себе. Наче дивилася у дзеркало.

І тоді Герміона раптом усвідомила, як сильно хоче обійняти його. Востаннє. Відчути його знайомий аромат, свіжий і прохолодний, із легкими нотками зеленого яблука й деревини. Доторкнутися до нього хоча б на секунду — перш ніж він зникне.

Та раптом хтось грубо штовхнув її в плече, змусивши різко похитнутися вперед.

— Панянко, ви заходите чи ні? — обурено фиркнула літня відьма з маленьким собакою на руках. — Довго нам вас чекати?

Герміона різко моргнула.

— Стривайте, ще хвилину, я—

Вона різко обернулася.

І завмерла.

Його вже не було.

Драко пішов.

Розчарування боляче заполонило груди, змусивши її на мить затримати подих.

Ні…

Ти не міг просто піти.

Герміона гарячково озирнулася довкола, нервово вдивляючись у натовп пасажирів, що рухався платформою. Її погляд відчайдушно чіплявся за кожну світлу маківку, кожне темне пальто. Вона шукала хоча б натяк на знайому постать.

Сріблясте волосся.

Холодний погляд.

Його ходу.

Що завгодно.

— То ви заходите чи ні? — почувся вже інший голос.

Герміона здригнулася й розгублено кивнула жінці у формі, машинально простягаючи квиток.

— Дякую, — пролунало десь поруч, але вона майже не почула.

Вже біля входу до вагона Герміона раптом зупинилася й востаннє озирнулася через плече. Її погляд швидко ковзнув засніженою платформою, ніби все ще вперто сподівався побачити знайому постать серед натовпу.

Та там нікого не було.

Тільки сніг.

Шум вокзалу.

І чаклуни, яким не було до неї жодного діла.

Герміона зайшла всередину вагона. Тепле повітря одразу вдарило в обличчя після зимового холоду платформи, але вона майже не звернула на це уваги. Повільно рушила вузьким коридором, розгублено ковзаючи поглядом повз зачинені двері купе, чужі валізи й людей.

Аж поки ноги самі не привели її до купе. Герміона повільно опустилася на сидіння біля вікна й якусь мить просто сиділа нерухомо, дивлячись перед собою порожнім, розгубленим поглядом.

Він знову зробив це.

Мелфой знову з’явився в її житті саме тоді, коли вона вже майже навчилася жити з його відсутністю. І знову перевернув усе догори дриґом одним лише поглядом, кількома словами й тією клятою усмішкою, від якої її серце щоразу завмирало, немов за командою.

А потім…потім просто зник.

Так само раптово, як і повернувся.

Герміона заплющила очі й на мить притислася потилицею до холодної стіни вагона, марно намагаючись опанувати себе.

І не знала, чого боїться більше:

Того, що колись вона його знову побачить.
Чи того, що більше не побачить ніколи.

— • —

Потяг рушив із гучним металевим скреготом, важко й повільно набираючи швидкість.

Драко стояв нерухомо, закутавшись у темне пальто, і мовчки дивився вслід вагонам, що один за одним ковзали крізь завірюху й поступово зникали за поворотом.

Холодний вітер кидав йому в обличчя сніг, розтріпував світле волосся, але він навіть не ворухнувся.  Усе, що він чув, — лише монотонний стукіт коліс.  А перед очима був тільки клятий потяг, що забирав її все далі від нього.

— Що ж… — пролунав поруч голос Блейза. — Тепер усе на своїх місцях, чи не так?

Вони стояли на засніженому схилі, мовчки дивлячись униз на станцію й потяг, що повільно відбував у густому зимовому сутінку.

— Здається, що так, — усе, що зміг вичавити з себе Драко.

Блейз уважно вивчав його профіль.

— Ти впевнений, що робиш правильно?

— Ми вже робили це десятки разів, — машинально відповів Драко, навіть не глянувши в його бік. — То чому я маю сумніватися?

— Взагалі-то я питав не про полонених, а про Ґрейнджер.

Драко нарешті повільно перевів на нього погляд із якимось дивно порожнім виразом обличчя. Блейз мовчки витримав цей погляд ще кілька секунд, ніби й без слів усе зрозумів. А потім неквапливо поліз рукою до внутрішньої кишені пальта.

— О, до речі. У мене дещо для тебе є.

— Залиш флягу собі, Забіні… — втомлено кинув Драко.

Блейз тихо фиркнув.

— Та не будь таким песимістом.

Він витяг із кишені маленьку фотографію й простягнув її Драко.

— Тримай. Нехай хоч це тебе втішить, коли плакатимеш сьогодні в подушку, як мале дівчисько.

Драко байдуже ковзнув по ньому поглядом.

А тоді опустив очі на фото.

І мимоволі застиг на місці.

На фотографії була Герміона.

Темне хвилясте волосся спадало на плече, м’яко обрамляючи обличчя. Серйозний погляд прямо в камеру, ледь стиснуті губи й та стримана впертість у рисах, яка завжди зводила його з розуму.

Красива.

Настільки, що в грудях раптом неприємно стиснуло.

Драко мовчки дивився на маленьку фотографію, повільно ковзаючи поглядом по знайомих рисах. І від думки, що тепер у нього залишилося лише це кляте фото, раптом стала нестерпною.

— Скажи, і що я тобі такого зробив, Забіні, що ти так відверто знущаєшся з мене?..

Блейз підняв брови.

— Не хочеш? Ну добре. Тоді залишу собі—

Та Драко миттєво вихопив фото з його руки. Гучно цокнув язиком, ніби страшенно роздратований усім цим. А тоді швидко сховав фотографію до внутрішньої кишені свого камзолу.

Блейз лише задоволено всміхнувся краєм губ. Та Драко навіть не подивився на нього. Він усе ще стояв, дивлячись туди, де кілька хвилин тому зник потяг.

Похмурий і спустошений, ніби разом із тим клятим потягом щось важливе остаточно вислизнуло в нього з рук.

Блейз важко зітхнув.

— Слухай… знаю, що від цього тобі легше не стане. Але, якщо чесно, тобі ще пощастило.

Драко нічого не відповів. Сніг повільно кружляв у холодному вечірньому повітрі, осідаючи на темному хутрі його пальта.

— Уяви, — продовжив Блейз уже тихіше, — жити далі й навіть не знати, що весь цей час вона була жива.  Не всім так щастить, як тобі, Драко.

Кілька секунд Драко мовчки дивився кудись удалину, а потім гірко всміхнувся.

— Знаєш, Забіні… — погукав він, повільно застібаючи пальто. — Я завжди знав, що моє життя — суцільне кляте випробування.

Його погляд знову ковзнув туди, де в темряві й снігопаді давно зник потяг, а потім повільно повернувся до Блейза.

— Але до такої “удачі” я точно не був готовий.

Блейз співчутливо глянув на нього й важко зітхнув. А потім мовчки плеснув по плечу — коротко, по-дружньому, без зайвих слів, ніби самим цим жестом намагався сказати: Я тут. Поруч.

Драко лише ледь помітно кивнув на цей жест, так і не відвівши погляду від рейок.

— Мені час повертатися, — мовив Драко. — Він чекатиме на мене вже завтра. Треба підготуватися.

І, більше нічого не сказавши, рушив уперед крізь заметіль.

Блейз ще кілька секунд мовчки дивився йому вслід. Потім перевів погляд униз, на станцію, де все ще метушилися люди й лунали далекі оголошення.

І раптом різко вилаявся собі під ніс, із роздратуванням провівши долонею по обличчю.

— Та щоб тебе…

І швидко рушив за ним.

Драко вже піднімався засніженим схилом подалі від станції, коли просто перед ним із характерним тріском повітря раптом трансгресував Блейз.

Драко різко зупинився, ледь не врізавшись у нього.

— Якого біса ти робиш? — роздратовано кинув він, штовхнувши Блейза плечем, коли спробував пройти повз. — Відійди.

— І це все? — Блейз різко кинув до нього. — Ти просто відпустиш її?

— Так. Відпущу, — глухо відповів Драко, навіть не зупиняючись.

— Не будь дурнем, Мелфою.

Драко все ж зупинився посеред схилу й повільно озирнувся через плече. Блейз кілька секунд мовчки дивився на нього, а тоді твердо промовив:

— Рушай і поверни її. Поки не пізно.

Драко мовчки вивчав його обличчя. А потім повільно перевів погляд удалину — туди, де за снігом і темрявою давно відбував потяг. Блейз уважно спостерігав за ним, ніби намагався вгадати, що саме зараз коїться в нього в голові.

Та за кілька секунд Драко лише кинув:

— Прослідкуй, щоб її Візлі дісталися куди треба.

І, більше нічого не сказавши, Драко розвернувся й пішов далі.

Блейз різко втягнув холодне повітря крізь зуби й нервово переступив із ноги на ногу, дивлячись Драко вслід.

А потім усе ж не витримав і гукнув йому в спину:

— Ти ж знаєш, що щойно зробив найбільшу помилку у своєму житті, так?

Але Драко так і не озирнувся.

Лише мовчки підняв комір пальта вище.

А тоді його постать раптом розсипалася чорним вихром просто посеред заметілі — і за мить від Драко Мелфоя не залишилося нічого, окрім снігу й порожнього зимового схилу.