~ Спогад 8 ~

 

 

Листопад 1996 року

Велика Зала, Гоґвортс

 

Велика зала гуділа звичним шумом. Хтось доїдав, хтось поспіхом щось занотовував, інші просто тягнули час перед уроками, розвалившись на лавках. Час від часу дзенькав посуд, спалахував сміх і здіймався галас — звичайний гамір, до якого всі давно звикли.

За одним із столів сиділа Герміона. Поруч із нею — Джіні, а навпроти Луна, спокійно перебираючи спицями й в’яжучи якийсь химерний светр. Біля неї вмостилася Парваті Патіл — очевидно, не знайшовши кращої компанії. Трохи далі Кеті Бел жваво обговорювала з Джіні квідич.

Герміона сиділа, схилившись над пергаментом. Поряд — чорнильниця, розгорнута книга й кілька аркушів, списаних схемами, нотатками та рунічними знаками. Вона щось ретельно вираховувала, час від часу хмурячи брови й нетерпляче постукуючи пером об край столу

Десь скрипнули важкі двері Великої зали — але та навіть не підняла голови. 

Натомість її увагу привернув гучний захват навпроти:

— Мерлінова борода… оце так видовище, — захоплено видихнула Парваті Патіл.

Злегка піднявши брови, Герміона кинула на Парваті короткий, здивований погляд, а тоді мимоволі простежила за напрямком її очей.

І на мить усе довкола зникло.

Усередину Великої зали зайшов Драко.

Мокрий до нитки. Бліде обличчя, вкритe холодним рум’янцем. На чоботах — бруд, з мітли в руці стікала вода, так само як і з країв його льотної мантії. Його біляве волосся прилипло до лоба, на скронях блищали краплі дощу.

Він що, літав?

У дощ?

Він зовсім без глузду?

Хіба взагалі хтось літає в таку погоду? — промайнуло в неї в голові, поки вона не зводила з нього очей.

Драко йшов залом, ніби вода, що стікала з нього, і бруд на чоботах не мали жодного значення. Його відчужений погляд байдуже ковзав повз учнів. У руці він недбало тримав мітлу, з якої все ще крапала вода, залишаючи за ним тонкий вологий слід. 

Крокуючи, він стягнув зубами шкіряну рукавичку й вільною рукою відкинув вологе волосся назад. І щось у цьому звичному, недбалому русі змусило Герміону затамувати подих. 

Хай як вона не намагалася, відвести від нього очей не виходило.

Час раптом потягнувся повільно й дивно. Кожен його крок відбивався глухим ударом десь під ребрами.

Він уже був зовсім близько.

Ще кілька кроків — і пройде повз їхній стіл.

З кожним кроком усе довкола ніби відходило на другий план. Гомін зали розчинявся десь на межі свідомості, лишаючи тільки чіткий звук його кроків по кам’яній підлозі.

Тоді це й сталося. Його погляд піднявся — прямо на неї.

І їхні погляди зустрілися.

На мить — лиш на мить — вона встигла помітити легку, майже невловиму усмішку на його губах. А потім він відвернувся, знову дивлячись перед собою, і пішов далі, залишаючи за собою вологий слід і тихий шурхіт мітли по кам’яній підлозі.

Ще кілька секунд вона проводжала його поглядом, уважно стежачи за кожним кроком, ніби боялася випустити його з поля зору бодай на мить.

— Герміоно, — тихо озвався поруч знайомий голос.

Її погляд так і залишився на ньому.

Драко наблизився до викладацького столу, прямісінько до Снейпа, і щось йому сказав. Герміона мимоволі нахилилася вперед, намагаючись розібрати хоч щось. Снейп виглядав незадоволеним — навіть більше, ніж зазвичай. Драко ж лише байдуже кивнув до нього, знову відкинувши з чола неслухняне пасмо.

— Герміоно Ґрейнджер!

— Що?.. — розгублено відгукнулася вона, озирнувшись на дівчат за столом. — Що таке?

— У тебе чорнило капає, — спокійно зауважила Луна

Герміона опустила очі й округлила їх від жаху: чорнило вже розтікалося по пергаменту, повільно псуючи всі її записи.

— О боже…

Вона поспіхом дістала паличку й різким рухом прибрала пляму, стираючи чорнило ще до того, як воно встигло остаточно в’їстися в пергамент. Її рухи були різкі, майже нервові — паличка в руці ледь помітно тремтіла. 

— Тобі допомогти? — спитала Луна, все ще тримаючи спиці в руках.

— Ні-ні, я сама. Все добре, — бовкнула вона, відчуваючи на собі погляди дівчат.

Щоки спалахнули жаром, наче її щойно спіймали за чимось непристойним. Герміона метушливо відвела погляд, роблячи вигляд, що повністю зосереджена на порятунку своїх записів.

Що це щойно було, чорт забирай, Герміоно?

Піднявши голову, вона одразу натрапила на уважний, занадто пильний погляд Джіні. Та навіть не намагалася приховати своєї цікавості.

— На кого ти там так дивилася? — спитала Джіні, підозріло озираючись довкола.

— Ні на кого, — надто швидко відповіла Герміона. — Я просто задумалась над…

Герміона забігала очима, аж поки не кинула нервовий погляд на розгорнуту перед собою книгу.

О, ідея!

— Над зіллям, — протараторила вона, хапаючи до рук книгу й занадто швидко перегортаючи сторінки. — Воно таке складне… і дивне. Я все ніяк не можу зрозуміти, як зробити його… ідеально.

Погляд на мить метнувся до Джіні, яка все ще уважно її розглядала.

 — Ну, знаєш, враховуючи, що Гаррі в нас тепер ікона зіллєваріння… — додала Герміона, ніби між іншим, — тепер доводиться готуватися як ніколи.

Джіні повільно кивнула, досі не відводячи від неї погляду. Скепсис із її обличчя нікуди не зник.

— Зрозуміло… — лише пробурмотіла вона у відповідь.

Герміона вже відкрила рота, аби щось додати, коли з боку входу долинули гучні кроки, дзвінкий сміх і надто солодкий, майже задушливий аромат парфумів.

Лаванда Браун.

— Парваті! — радісно вигукнула вона, миттєво опинившись біля їхнього столу.

Не чекаючи відповіді, Лаванда нахилилася й обійняла Парваті, мало не зіштовхнувши Луну ліктем. Та здивовано кліпнула, різко сіпнувшись і ледь не впустивши пряжу зі спиць.

— Ой! — тихо видихнула вона, втримуючи клубок, що вже почав скочуватися зі столу.

Лаванда ж, здається, цього навіть не помітила. Вона швидко вмостилася поруч, трохи посунувши Луну, і одразу ж почала щось жваво розповідати, активно жестикулюючи.

Прекрасно, — невдоволено подумала Герміона, коли Лаванда опинилася просто навпроти неї.

Втім, десь у глибині душі вона була їй вдячна — поява Лаванди врятувала її від подальших допитів Джіні.

Та вдячність Герміони тривала недовго.

Парваті щось невпинно шепотіла Лаванді, а та мало не світилася від зацікавлення. Вона витягнула шию й визирнула з-за плеча подруги, намагаючись розгледіти щось у залі.

Або ж когось.

Герміона насупила брови, мимоволі прослідкувавши за їхніми поглядами. 

Ну звісно. Як інакше, — подумала вона, коли стало очевидно, що обговорюють вони нікого іншого, як Драко, який і досі стояв біля Снейпа.

Якого біса… — встигла подумати вона, коли збоку Джіні прочистила горло.

— Агов. Що ви там раптом так ожили?

Дівчата переглянулися.

— Та годі тобі, — сказала Лаванда. — Ти хіба не бачила?

— Що саме? — спантеличено спитала Джіні.

— Мелфоя, — відповіла Парваті, навіть не намагаючись приховати захват. — Він же щойно пройшов повз нас.

Стривайте… стривайте. З яких пір… з’явився цей захват в їхніх очах? — невпинно шепотів голос у голові, поки погляд метався між Парваті й Лавандою навпроти.

— Що, бляха… — скривилася Джіні й глянула на Драко, ніби їй щойно підсунули в тарілку жабу. — Фу, Мерліне, припиніть. Це ж просто огидно. 

Помітивши, що Браун і Патіл не розділяють її точки зору, Джіні перевела на Кеті вимогливий погляд.

— Ти чого мовчиш? Скажи хоч щось.

І тут Кеті Бел почервоніла.

О, прекрасно. І ти туди ж, — подумала Герміона, різко опускаючи погляд у нотатки, ховаючи своє роздратування за показною зосередженістю.

— Ем… так. Він просто огидний. Фе, — пробелькотіла Кеті, уникаючи погляду Джіні. Та лише гучно пирхнула — вочевидь, так само обурена, як і Герміона.

— Угу, огидний… — протягнула Лаванда, криво всміхаючись. — Особливо цей його зріст… скільки там?

— Метр вісімдесят, — невимушено бовкнула Парваті, змовницьки всміхнувшись.

Герміона, все ще стискаючи в руках нотатки, не витримала й таки підвела погляд на них обох.

Звідки вони взагалі це знають…?

Чому вони це знають? І… Боже, а чому я взагалі про це думаю?

— Метр вісімдесят п’ять, взагалі-то, — раптом озвався голос Кеті, змусивши її виринути з думок.

Усі водночас озирнулися на неї.

Кеті знову почервоніла.

— Ем… я якось підслухала… на квідичі… — вона запнулася, підбираючи слова. — І чітко чула, як мадам Гуч сказала: “метр вісімдесят п’ять”.

За столом запала коротка тиша.

— Мерліне… — всміхнулася Лаванда, перезирнувшись із Парваті. — Чула? Метр вісімдесят п’ять.

І ті обидві захіхікали, мов малі дівчиська.

Це видовище викликало у Герміони відверту гримасу, аж раптом її увагу привернула Джіні. Та округлила очі й перевела на неї погляд, ніби мовчки питаючи: ти це теж чуєш?

Герміоні нічого не залишилося, як лише скривитися у відповідь.

Краєм ока вона вловила рух — і мимоволі повернула голову. 

Відійшовши від Снейпа, Драко виглядав помітно невдоволеним. Швидким кроком рушив до слизеринського столу й, опустившись поруч із Кребом і Гойлом, коротко щось їм кинув, навіть не глянувши в їхній бік..

— Знаєте, Парваті має рацію, — задумливо мовила Лаванда навпроти, накручуючи пасмо волосся собі  на палець. — Він і справді якийсь….

— Який? — раптом спитала Луна, вперше втрутившись у розмову.

— Інший, — мовила Лаванда, не зводячи очей зі слизеринського столу. — Самі погляньте.

І, звісно, всі мимоволі повернулися слідом за її поглядом.

Герміона витріщила очі, спостерігаючи, як ті безсоромно втупилися в Драко. 

Той саме з відвертою нудьгою порпався у своїй тарілці, коли Гойл штовхнув його ліктем і кивнув у бік їхнього столу. Драко миттєво підняв голову й, відкинувши виделку, вп’явся поглядом у них.

Трясця.

Герміона миттєво втупилася в книгу, вдаючи, що читає. Решта дівчат, зловлені на гарячому, так само різко відвернулися.

Усі, окрім Луни.

— Луно, — зашипіли дівчата хором.

— Що? Я ж лише дивлюся, — спокійно сказала та.

— Не можна так відверто витріщатися! — обурилася Лаванда.

— Але ж ви всі щойно…

— То зовсім інше, — запевнила Парваті.

Джіні важко зітхнула й лише тоді перевела погляд на Герміону.

— Скажи, що ти теж не розумієш, що бляха тут відбувається.

— Гадки не маю, — коротко відказала Герміона, вдаючи, що книга раптом стала вдесятеро цікавішою, ніж ще мить тому.

— Не знаю, що саме, але щось у ньому таки змінилось, — задумливо мовила Парваті.

— Може, це його чорний костюм? — озвалася Лаванда, закліпавши віями. — Він у ньому весь такий… таємничий.

Герміона напружено стиснула щелепи, відчуваючи, як усередині наростає глухе роздратування.

Лаванда Браун дратувала її до неможливості. Весела, поверхнева, легка, завжди жвава, завжди на видноті. І що найгірше — Герміона мусила неохоче визнати: вона їй заздрила. Цій безтурботності. Цій природній легкості серед людей. Тому, як слова знаходилися самі собою, як сміх звучав щиро, без жодних зусиль.  Як їй ніколи не доводилося думати, чи доречна вона тут, чи ні.

І Герміона так не вміла — це бісило її ще більше, ніж сама Лаванда.

— Хоча мушу визнати, — Лаванда аж нахилилася вперед, — його костюм — ніщо в порівнянні з льотною формою. Ви бачили, як вона на ньому сидить?

Парваті мало не заіржала. Кеті прикрила рота рукою, ледь стримуючи сміх. Лише Джіні, Луна й Герміона мовчали.

Аж поки Луна втомлено не зітхнула, відкладаючи спиці на стіл. Вона взялася за голову й повільно похитала нею. На ній сьогодні були сережки у вигляді різнокольорових пір’їнок, і вони кумедно затрусилися від руху голови.

— Я вже нічого не розумію, — втомлено пробурмотіла вона. — То коли можна дивитися, а коли ні?

— Не переймайся, Луно, — озвалася Герміона. — Я навіть не намагаюся це зрозуміти.

Луна тепло всміхнулася до неї.

Та раптом поруч гучно ляснули долоні об стіл — Джіні різко сперлася на нього обома руками й роздратовано потерла скроні.

— Заради Мерліна, ви б самі себе чули, — процідила крізь зуби Джіні, ніби намагаючись достукатися до них. — Це ж Мелфой. Зміїний гівнюк із протилежної команди. Він наш ворог.

Парваті й Лаванда сиділи, схрестивши руки на грудях, зовсім не вражені.

— Ми не граємо в квідич, Джіні, — мовила байдуже Парваті, вивчаючи свої нігті. — Нам начхати.

— Саме так, — підтримала її Лаванда й додала мрійливо: — До того ж, хто б не хотів відчути на собі цей троп: від ворогів до коханців?

Парваті кивнула з таким виглядом, ніби щойно почула щось безумовно прекрасне.

Джіні витріщилася на них спантеличено, а потім знову перевела різкий погляд на Герміону, ніби вимагаючи пояснення цієї нісенітниці.

— Ем… — почала вона, машинально поправляючи волосся. — Це коли в романтичних книжках герої спочатку ненавидять одне одного, а потім…

— О, Мерліне. Можеш не продовжувати, — швидко відрізала Джіні, скривившись від огиди.

Вона сіла на місце, знову глянувши на дівчат, і безпорадно розвела руками.

— Але ж… Та ви тільки погляньте на нього, — Джіні змахнула рукою в бік слизеринського столу, а тоді скривилася й демонстративно відкинула уявне пасмо волосся назад. — Це його біляве волосся… — вона примружилася, наслідуючи його відчужений погляд, — і ці очі… наче в тумані. Кому таке взагалі може подобатися?

— Мені, — спокійно сказала Лаванда, схрестивши руки на грудях, а тоді кивнула в бік Парваті. — І їй теж.

— Та ви здуріли, — процідила Джіні. — Обидві.

— Кеті він теж подобається, — гукнула Лаванда, нахилившись ближче до них. — І що? Ти теж її вважаєш навіженою?

Джіні глянула на Кеті — та винувато опустила очі.

— Так. Ще й як вважаю! — різко кинула Джіні.

— Слухай, те, що тобі, Джіні, щось не подобається, не означає, що—

— Та він же худий, як тестрал! — перебила її Джіні, вже не стримуючись.

На мить усе стихло — навіть шум зали ніби відступив кудись убік. Кілька учнів поруч озирнулися, але Джіні різко кинула на них розлючений погляд, змусивши їх поспіхом відвернутися.

— А я люблю тестралів, — спокійно мовила Луна, порушивши тишу. — Як на мене, вони дуже милі.

— Що ж, — відрізала Джіні, — принаймні у тестралів мізки значно більші, ніж у цього дурня!

— Годі вже, Джіні. Кажи що хочеш, але він точно не дурень, — вихопилося в Герміони раніше, ніж вона встигла себе зупинити.

Усі погляди за столом різко перемкнулися на неї.

Джіні взагалі завмерла, мало не впустивши щелепу, втупившись у Герміону так, ніби щойно почула щось абсолютно неймовірне.

Чудово.

Вона вже шкодувала про сказане — але слова назад не повернеш. Думки заметалися одна за одною, поки Герміона гарячково намагалася вигадати, як викрутитися з цієї халепи:

— Так, він часом нестерпний і… огидний, — швидко заговорила вона, відчуваючи на собі дедалі спантеличеніший погляд Джіні. — Але він точно не ідіот. Він розумний. Справді розумний. Тож його не варто недооцінювати.

— І звідки такі висновки? —не втрималась Джіні.

Герміона привідкрила рота, силкуючись щось сказати.

— Стривай, — раптом озвалася Луна. — Хіба Драко не другий після тебе за оцінками?

Всі за столом звернули пильні погляди на Герміону, яка розгублено привідкрила рота.

— Та ну, — не витримала Джіні, озирнувшись спершу на Луну, а потім на Герміону. — Бути цього не може.

— Луна має рацію. Так і є. Він дійсно другий., — тихо підтвердила Герміона й кинула на Луну короткий вдячний погляд — та, сама того не знаючи, щойно витягла її з повної халепи.

— У будь-якому разі, — озвалася раптом Лаванда, — якби не ця його паскудна натура…

 — Та грець із тією натурою, — махнула рукою Парваті. — Йому б просто менше відкривати рота. Тоді дівчата табунами за ним бігали б.

 — Ага. Шкода тільки, що він сам цього досі не второпав, — хихикнула Лаванда.

І знову: засміялися всі, окрім Джіні, Луни й Герміони.

— Мерліне, ви не навіжені, — пробурмотіла Джіні, кривлячись. — Ви, бляха, хворі на голову. Так і знайте.

Але її, схоже, навмисно не слухали — дівчата захоплено тараторили далі:

— Може, він просто високий? — усміхнулась Парваті.

— До чого тут це? — скривилась Джіні. — У нас пів потоку таких “високих”.

— Так. Гаррі, наприклад, — кинула Кеті.

Джіні різко завмерла й урвалася на півслові.

— Або ж Рон, — промовила Лаванда з ледь помітною, змовницькою усмішкою. — Рон узагалі найвищий на Ґрифіндорі. 

Джіні важко зітхнула, тихо вилаявшись, і закотила очі. Уже хотіла звернутися до Герміони — та раптом помітила: та не зводить погляду з Лаванди.

Напружена, мов струна, Герміона сиділа, втупившись у Браун.

— І це все, що ти можеш сказати про Рона, Лавандо? — запитала вона, не приховуючи роздратування. — Що він високий?

Решта дівчат обережно перевели погляди спершу на Герміону, тоді на Лаванду. Та відповіла їй прямим, відвертим поглядом.

— Та ні, чому ж. У Рона багато гарних рис.

— Наприклад? — не відступала Герміона.

Розмова за столом стихла сама собою.

Між Герміоною й Лавандою вже тягнулася мовчазна сутичка —  повітря між ними раптом стало густішим, натягнутим, ніби достатньо було одного слова — і щось трісне. 

Лаванда ж, здавалося, тільки цього й чекала. Вона повільно провела рукою по волоссю, відкидаючи золотаво-світлі пасма за плечі, і, спершися ліктями на стіл, нахилилася ближче до Герміони.

— Рон смішний, веселий, — почала вона, демонстративно загинаючи пальці. — Добрий. Щирий. Вірний. Усмішка в нього — просто… мм. А ще він такий милий, коли ніяковіє… І, між іншим, очі в нього дуже навіть красиві.

— Ґодрику, — пробурмотіла Джіні. — Ми обов’язково повинні обговорювати мого брата? Ще й при мені?

Та її слова розчинилися в повітрі, ніби їх узагалі ніхто не почув.

— Он воно як, — протягнула Герміона. — Бачу, ти чимало про нього знаєш.

— А хто не знає? — безтурботно знизала плечима Лаванда. — Рон досить яскравий і гарний хлопець. Ти так не думаєш?

Герміона стиснула щелепи, відчуваючи, як напруга проходить крізь усе тіло. Погляд став холоднішим. Вона нахилилася трохи вперед і процідила слова просто Лаванді в обличчя.

— Я про нього взагалі не думаю, — відрізала вона, навіть не помітивши уважного погляду Джіні. — Принаймні не так, як ти.

Потому повільно випрямилася, розправила плечі й підняла підборіддя, ніби ставлячи крапку.

— Ну звісно, — усміхнулась Лаванда. — Ти ж для нього лише друг. А Ронові потрібна, в першу чергу, дівчина.

Усі за столом обережно перевели погляди на Герміону.

— Невже? — Герміона ледь помітно скривилася, повільно оглянувши її з ніг до голови. — І хто ж, наприклад? Ти?

Джіні й Кеті аж округлили очі. Такого від Герміони вони явно не чекали. 

Лаванда ж лише потиснула плечима.

— Так. А чому б і ні? — ледь усміхнулася вона, відкинувши волосся за плече. — Я гарна, харизматична, компанійська.

Вона трохи нахилилася вперед, дивлячись просто в очі.

— І в мене, знаєш, є різноманітні інтереси. Не тільки сидіти й гризти книжки.

— Агов, легше, — обурено втрутилася Джіні, але було вже пізно.

І тут Герміона різко підвелася, лавка скрипнула. Вона нахилилася до Лаванди й тихо, майже крізь зуби, сказала:

— Ну то піди і скажи все це йому. А не мені.

Лаванда вивчала її ще секунду, трохи схиливши голову, ніби оцінюючи.

Кутик її губ сіпнувся в усмішці і тоді вона теж підвелася.

— Знаєш що? — сказала вона, дивлячись Герміоні просто в очі. — А я піду. І зроблю це. Зараз.

І вона пішла.

Справді пішла.

Герміона так і залишилась стояти, дивлячись, як Лаванда Браун перетинає залу й прямує просто до Рона і Гаррі, які щойно зайшли всередину.

— Агов, сядь, — гукнула Джіні, торкнувшись її рукою.

Та вона навіть не озирнулася — лише дивилася, як Лаванда зупинилася біля Рона.

Як на його губах з’явилася усмішка.

Як Браун недбало накрутила пасмо волосся на палець і тихо захихотіла.

І Рон…

Він що, теж сміється?

Чому він усміхається у відповідь?

— Герміоно, — озвалася Джіні, різко смикаючи її за край спідниці.

І та нарешті перевела погляд на Джіні.

— Ти в порядку?

Лише озирнувшись, вона зрозуміла, що всі навколо вже дивляться на неї.

— Так, звісно, — натягнула вона посмішку, сідаючи назад. — Чому мені бути не в порядку?

Луна виглядала так само спантеличено. Парваті й Кеті мовчали, лише кидали в її бік багатозначні погляди.

Джіні нахилилась до неї ближче.

— Поговори з ним, — тихо сказала вона, кивнувши в бік Рона й Лаванди. — Поки не пізно.

Герміона лише пирхнула, сумно всміхнувшись.

— Я не робитиму цього першою, Джіні. — Її погляд мимоволі ковзнув у бік Рона й Лаванди. — Ти ж його знаєш.

— О, знаю, — кивнула Джіні. — Тому й кажу тобі піти і поговорити. 

В її очах було стільки щирого хвилювання, що Герміона мимоволі тихо видихнула.

— Чесно, Джіні, я не хочу бути однією з тих дівчат, для яких життя зупиняється через якогось хлопця. Тож не хвилюйся. Я не плакатиму.

І з глухим звуком вона захлопнула книгу й сховала її до сумки, ніби цим остаточно ставлячи крапку. Вона швидко почала збирати речі: згорнула пергаменти, недбало поскладала їх до сумки, кинула туди перо й чорнило, рухаючись різко й зосереджено, наче боялася передумати.

— Що ж… тоді добре, — пробурмотіла Джіні. — Як знаєш.

Герміона підвелася, аби перелізти через лавку, і раптом упіймала погляд Гаррі. Він стояв трохи далі, явно чекаючи, поки Рон і Лаванда наговоряться, і виглядав так, ніби в ній щойно побачив свій шанс на порятунок.

Але Герміона не дивилася на Гаррі.

Усе, що вона бачила, — Лаванда. Яскрава, галаслива, усміхнена — поруч із Роном. 

Її Роном.

Важко зітхнувши, вона поправила ремінь сумки й рушила до виходу. Трійка досі стояла біля входу до Великої зали — уникнути цього вже було неможливо.

— О, привіт, — озвався Рон. — А ти куди?

Вона зупинилася, ковзнувши по них поглядом — максимально байдужим, наскільки тільки змогла його зробити.

Не смій. Не смій розкисати перед ним, Герміоно. 

Натягнувши усмішку, вона вимовила:

— Робити домашнє. Куди ж іще.

— А чому не тут? — здивувався Гаррі.

Герміона кинула швидкий погляд на Гаррі перш ніж вимовити: 

— Бо мені треба спершу в бібліотеку.

— То, може, ми теж… — почав Рон,

— Ні, — занадто різко відрубала Герміона, а тоді, схаменувшись, додала: — Я хочу зосередитись. Тут аж занадто… — її погляд ковзнув по Лаванді, — людно.

Лаванда ледь помітно всміхнулася, схиливши голову набік.

— Он воно як, — повільно кивнув Рон. — Ну… добре.

На мить Герміона затримала на ньому погляд, тоді перевела його на Гаррі — ніби вагаючись. Вона щиро хотіла залишитися з ними.

Вони й так майже не бачилися останнім часом — тренування перед сезоном з квідичу забирали майже весь час. Такі моменти ставали дедалі рідшими. 

Особливо з Роном…

— До речі, а це правда, що ти гратимеш цього сезону? — захоплено спитала Браун.

— Що? — Рон повернувся до неї, а тоді аж засяяв. — Так… щось типу того.

— Я бачила, як ти граєш. Це просто неймовірно!

Рон сором’язливо усміхнувся — і на щоках виступив легкий рум’янець.

І цього вистачило — усередині Герміони щось різко стиснулося, неприємно, майже боляче.

Ні. Це вже занадто.

Вона лише коротко махнула Гаррі, який уважно вивчав її весь цей час, натягнула ще одну порожню усмішку — і буквально вилетіла з Великої зали.

Їй треба було сховатися.

Подалі звідси.

 

— • — 

 

— Дурна. Противна. Огидна. Стервозна Браун.

Закляття врізалося в манекен так, що той хитнувся й ледь не завалився.

— «До речі, а це правда, що ти гратимеш цього сезону?» — перекривила Герміона, різко змахнувши паличкою.

Удар.

За ним — ще один.

І ще.

Манекен злетів у повітря й із гуркотом врізався в стіну.

Дихання збилося. Гнів кипів десь під ребрами — і, як не дивно, лише підсилював безмовні закляття. Пальці стисли паличку міцніше, аж побіліли кісточки. У скронях пульсувало, віддаючи в кінчики пальців, ніби магія сама просилася назовні — різка, неконтрольована.

Герміона різко видихнула крізь губи й нетерпляче відкинула пасмо волосся з обличчя.

— Гарний удар.

Знайомий голос змусив різко кинути погляд через плече.

Позаду, посеред кімнати на вимогу, стояв Драко.

Він уже встиг переодягнутися й привести себе до ладу — звична сорочка, темні штани, слизеринський жилет поверх. Усе на місці. Без жодної вади. Волосся висохло й лежало так, ніби ні зливи, ні болота, ні вітру кілька годин тому просто не існувало.

Мелфой нахилився, визираючи з-за її плеча, і скоса глянув на неї, ледь помітно примружившись.

— Страшно навіть спитати, кого саме ти уявляла, — додав він, ковзнувши поглядом по розкиданому манекену.

— То не питай, — буркнула Герміона й різко змахнула паличкою.

Манекен із глухим скреготом від’їхав ще далі по підлозі.

Драко лише ледь смикнув кутиком губ.

— Що ж… приємно бачити, що твоя манія до руйнування хоч десь приносить користь.

У відповідь — лише тихе, роздратоване фиркання. І тоді паличка знову злетіла в повітря — різкий рух, і манекен рвонуло назад, ковзнувши підлогою на своє місце. 

Ще мить — і нове закляття вдарило в нього. Вона не зупинялася ні на мить. Тим часом Драко не зводив з неї очей — спостерігав, як закляття лягають одне за одним: чітко, майже механічно.

Якийсь час він просто стояв осторонь, ніби вагаючись. Та зрештою рушив ближче, прочистив горло й спитав:

— То що ти тут робиш?

— Хіба не видно? — сухо озвалася вона, взмахуючи паличкою. — Проводжу час наодинці зі своєю жалюгідністю.

Мелфой гучно пирхнув.

— Яка вишукана самоіронія. Ростеш на очах, Ґрейнджер.

Герміона раптом озирнулася — і кутики губ самі піднялися в посмішці.

Хоч вона й досі була засмучена… принаймні вже не сама.

— А ти що тут робиш? — запитала вона, трохи розгублено. — Не думала, що сьогодні тебе побачу.

— Власне… тебе шукав.

— Мене? — здивовано перепитала вона.

— Так, — відгукнувся Драко, кивнувши. — Я тобі дещо приніс.

Герміона здійняла брови й подалася трохи вперед, стежачи, як він дістає з-під пахви кілька книг і простягає їх їй.

Не вагаючись, вона взяла стопку, вмостилася в найближчому кріслі й одразу занурилася в обкладинки:

 «Темні мистецтва для початківців»

 «Захист від темних мистецтв. Шостий курс»

Її брови зійшлися — і вона підняла на нього питальний погляд. У відповідь Драко лише закотив очі, підійшов ближче, взяв одну з книг і розгорнув її на останніх сторінках.

Герміона підозріло витріщилася на нього, потім знову глянула на відкриту сторінку — і завмерла.

На полях, між рядками, були зроблені нотатки знайомим почерком.

— Напівкровний принц… — тихо прошепотіла вона, проводячи пальцями по сторінці.

І тоді Герміона поспіхом взяла й іншу книгу. Потім ще одну. Розглядала почерк, позначки, коментарі, закляття на берегах сторінок.

Драко тим часом стояв навпроти, спостерігаючи за нею з виразом майже задоволеної поблажливості.

— Знав, що тобі сподобається.

— Як ти… де ти це дістав?

— Випадково натрапив учора в бібліотеці, — недбало відповів він, знизавши плечима, ніби це була дрібниця. — І подумав, що тобі стане в пригоді.

На мить запала тиша.

— Але не радій раніше часу. Це лише копії. Оригінали я дістати не зміг.

Герміона майже не слухала — вже гортала сторінки, жадібно вдивляючись у почерк.

— Це неймовірно… Драко, це просто неймовірно!

— Знаю, — мовив Драко, уважно вивчаючи її. — Та, здається, ми домовилися закрити цю тему.

Її  розгублений погляд зупинився на ньому.

— То навіщо ж ти приніс мені їх?

Драко якусь мить мовчки дивився на неї, ніби зважуючи щось.

І лише тоді мовив:

— Подумав, що тобі було б цікаво глянути на них.

На її обличчі з’явилася змовницька посмішка.

— Ох, ще й як, — видихнула вона,  не приховуючи раптової радості

Драко сперся на спинку крісла, в якому вона сиділа, і, усміхаючись, спостерігав, як вона перегортає сторінку за сторінкою — уважно, майже вперто, ніби намагалася витягти з них правду.

— Слухай… цей почерк, — раптом мовила вона, піднявши до нього голову. — Він мені знайомий.

— Справді? — гукнув Драко, зазираючи їй через плече.

— Так, поглянь. Тобі він нікого не нагадує?

Мелфой нахилився ближче і його одеколон миттєво вдарив у ніс — теплий, знайомий запах, що на мить вибив із рівноваги.

 Дихання збилося.

На мить усе навколо ніби стерлося — залишився тільки цей запах і відчуття його поруч.

— Ні, — раптом  випалив він. — Не пригадую такого.

Його слова різко зняли з неї той короткий дурман.

— Ти певен?

У відповідь він лише відступив і знизав плечима.

Розчаровано зітхнувши, Герміона знову схилилася над книгами. Пальці швидко перегортали сторінки, ніби вона шукала там відповідь — або намагалася відволіктися від його близької присутності.

— Тут і про зілля, і про захист від темних мистецтв… Це дивно. Хто б міг так глибоко цікавитися обома предметами?

— І справді, — повільно мовив Драко. — Зілля і захист від темних мистецтв. Не кожен обирає таке поєднання.

Герміона, цілком захоплена, навіть не помітила, яким пильним став його погляд.

— Можливо, хтось, хто хотів стати аврором? Або працювати в Міністерстві? Для цього обидва предмети були б корисними, — припустила вона.

Драко скептично нахилив голову.

— Принц, який хоче стати аврором? Якось не по-королівськи, не думаєш?

Герміонині очі звузилися — і  поступово все почало ставати на свої місця: 

— Ти натякаєш, що я рухаюсь хибним шляхом…

— Я натякаю, що тобі варто дивитися глибше — не лише на титул чи зміст. Просто поглянь, скільки тут уваги приділено закляттям. Щоб створити подібне, треба бути справді обдарованим.

Ця думка на мить її зачепила.

— Ти правий… Якщо цей учень був настільки здібним, він мав залишити більше слідів, ніж просто ці книги: наукові роботи, дослідження…

Він коротко кивнув і, ледь помітно звузивши очі, спитав:

— І що ти збираєшся з цим робити?

Плечі ледь помітно опустилися — разом із коротким, стриманим видихом.

— Шукатиму далі. В архівах я не знайшла жодного «Принца», але почерк — це вже щось. Його можна звірити.

— Досить амбітно, — погодився Драко.

— Але це можливо. Дивись, — вона нахилилася до сторінки й покликала його ближче. — Оця «р». Бачиш? Ніжка надто довга й заходить під наступну літеру. Тут. І тут — скрізь однаково.

Швидко перегорнувши кілька сторінок і звіривши написане, Герміона підняла на нього погляд — у її очах уже з’явився знайомий блиск.

— Якщо в нього є письмові роботи і вони зберігаються в архівах… цю «р» я точно впізнаю.

Драко подивився на неї довше, ніж треба.

— Ти ж розумієш, скільки це роботи?

— Так. Але я все одно мушу це перевірити.

Герміона підвелась, пройшла повз нього, вже вся захоплена новим напрямком пошуків.

— Що, як ти просто змарнуєш купу часу? — кинув він їй услід.

— А що, як ні? — гукнула вона, озирнувшись через плече.

Драко гучно зітхнув, закотивши очі.

— І кому я взагалі намагаюся щось довести? Здається, зі сфінксом сперечатися було б легше, ніж з тобою…

Герміона його вже майже не чула — говорила далі, захоплено, ніби сама з собою.

— Завтра піду в бібліотеку. Перегляну старі записи, списки учнів… можливо, чиїсь наукові роботи з минулих років. Упевнена, цей Принц точно міг залишити ще щось.

Драко лише усміхнувся у відповідь — коротко, майже беззвучно — й рушив слідом. Вона раптом озирнулася — і на обличчі розквітла широка усмішка.

— О, до речі. Дякую тобі. За це. — Вона підняла книгу. — Знаю, ти міг змовчати. Але не змовчав. І я справді вдячна. Нова загадка — це саме те, що мені зараз було потрібно.

Книга глухо зачинилася в її руках.

Драко глянув на неї, з кривою усмішкою.

— Не вірю власним вухам. Робиш чималі успіхи, Ґрейнджер. Більші, ніж пуголовок, перш ніж стати жабою.

— Старайся краще, Мелфою, — відказала вона, ховаючи книги до сумки. — Я надто захоплена завтрашніми планами, аби реагувати на твої дурнуваті жарти.

— По-перше, — Драко підняв палець, — не смій називати мої жарти дурнуватими. А по-друге… — він глянув на годинник. — Чому завтра, а не зараз? Ще ж не комендантська.

Герміона якраз закинула сумку на плече й мовила:

— Бо зараз мені час на чергування. Маю оглянути кілька поверхів і пройтися коридором із портретами — там завжди щось трапляється.

Драко не одразу відповів. Погляд ковзнув по її обличчю, затримався на мить довше, ніби щось прикидаючи.

— Хіба Візлі не має чергувати з тобою?

— Так, мав би. Але ж сьогодні субота… — вона багатозначно глянула на нього.

Судячи з виразу обличчя, він так і не второпав.

— І?

—І… у неділю  ранкові тренування з квідичу. А Ронові треба виспатися.

Драко витріщився на неї, не відводячи погляду.  І лише за мить озвався — все ще не вірячи:

— І ти на це погодилася?

Помітивши його щирий подив, змішаний з обуренням, вона лише цокнула язиком.

— Боже, та не драматизуй ти так. Це лише чергування, — буркнула, проходячи повз нього.

Мелфой провів її збентеженим поглядом.

— Але ж це… якось не по-джентльменськи, — зрештою пробурмотів він.

— Та невже? — вона різко озирнулася. — Хочеш сказати, що ти дійсно чергуєш із Паркінсон?

— Так, чергую, — випалив Драко. — Може, я й не зразковий, але все ж староста. І якщо треба чергувати з Пенсі — я, бляха, чергую з нею. А твій Візлі…

— Все, я навіть не хочу це слухати, — відмахнулася вона й рушила далі, навіть не глянувши на нього.

Він ще мить стояв, витріщившись їй услід, ніби досі не міг повірити в почуте.

— Ти що, реально просто підеш сама?

З грудей вирвалося втомлене зітхання. Вона глянула на нього, трохи нахиливши голову набік.

— Так. Чому б ні? — кинула, знизавши плечима. І рушила до виходу.

— От же ж… — вилаявся крізь зуби й рушив слідом. — Ґрейнджер стій!

Вона вже стояла біля виходу з кімнати на вимогу, коли почула його невдоволений тон.

 Зітхнула й усе ж зупинилася, чекаючи.

— Що таке? – питає вона 

— Я піду з тобою.

Герміона витріщилася на нього.

— Що? Куди?

— Чергувати. Куди ж іще?

— Зі мною?

— Ти бачиш тут ще когось?

Довелося кілька разів кліпнути, ніби перевіряючи, чи не почулося. 

Іноді цей рішучий, серйозний Драко лякав її більше, ніж звичний зухвалий Мелфой.

— Я ж уже казала: усе гаразд, я впораюся, — сказала вона, стискаючи паличку обома руками. — Мені не вперше.

Він дивився на неї так, що вона одразу зрозуміла: сказала зайве.

— Отже, ти вважаєш це нормою? — холодно спитав Драко. — Блукати самій коридорами вночі?

І тут раптом Герміона завмерла. 

Тоді дуже повільно, підозріло усміхнулася, зумушуючи Драко миттєво звузити очі.

— Що ти там уже собі надумала? — роздратовано кинув, коли вона зробила крок до нього й хитро всміхнулась.

— О, то ти тепер… хвилюєшся за мене, Мелфою?

Якусь мить його обличчя залишалося абсолютно кам’яним.

— Ні, — відрізав він. — Просто я, на відміну від тебе, усвідомлюю всі можливі ризики й наслідки твоєї дурості, Ґрейнджер. Ось і все.

— Отже, ти тут  для того, щоб я не втрапила в халепу?

— Саме так.

Кілька секунд вона уважно вивчала його. Потім її усмішка стала ще ширшою, і тоді вона винесла свій вердикт:

— Та, ні. Думаю, ти все ж хвилюєшся. 

— Що? Ні. Це зовсім інше…

— Одне й те саме, — перебила вона.

— А ось і ні, — наполіг він, зробивши крок назустріч.

— Те саме, — майже проспівала вона й зупинилася просто перед ним.

Драко кілька секунд дивився їй просто в очі. А тоді, роздратовано зітхнувши, відвів погляд.

— Ти просто нестерпна, знаєш? Часом здається… ти… — він на мить затнувся. — Гірша, ніж я!

— То це виходить… “учень перевершив свого вчителя”? — вона всміхнулася, ледь схиливши голову.

У відповідь Мелфой мовчки рушив повз неї до коридору, ніби щойно програв поєдинок, про який навіть не просив.

— Ти йдеш уже чи ні? — гукнув він, не обертаючись.

Герміона не стримала усмішки й кивнула, перш ніж рушити за ним.

Це ж треба.

Якби хтось сказав їй раніше, що одного вечора вона ось так стоятиме й дражнитиме Драко Мелфоя тим, що він хвилюється за неї — вона б лише розсміялася.

Але життя, схоже, мало дуже дивне почуття гумору.