Розділ двадцять восьмий

 

Білосніжне, майже золотаве волосся Луни було першим, що кинулося Герміоні в очі.

Вона сиділа в камері сама. Її довге волосся спадало вниз світлою рікою, розсипаючись по плечах і тонкій тканині старої сукні. Луна сиділа на холодній підлозі, трохи схиливши голову, і уважно розглядала власну руку, якою граційно водила в повітрі.

Герміона примружилася крізь вузькі отвори маски. І лише тоді побачила павука, що бігав по Луниній долоні туди-сюди, зупинявся біля зап’ястка, повертався назад, ніби справді слухав її тихий шепіт. Вона саме щось йому говорила, коли вони втрьох увійшли до камери.

Луна спершу повільно повернула голову. Її блакитні очі зупинилися спершу на Драко. Потім на Блейзові. А тоді — на Герміоні. 

Вона вдивлялася в них кілька довгих секунд, а потім на її втомленому обличчі з’явилася усмішка. Слабка, виснажена, але така щира, що в Герміони боляче стиснулося серце. 

Як же я за тобою скучила, Луно.

— Драко, — прошепотіла Луна. — Це ти?

Герміона застигла на місці й різко перевела погляд на нього. 

— Так, — відповів він. — Це я.

Луна всміхнулася ширше.

Навіть тут. Навіть у такій халепі.

Вона все одно усміхалася.

Луна не була б Луною, якби не знайшла в собі силу на цю дивну, світлу доброту навіть у місці, де, здавалося, нічого доброго не могло вижити.

— А ти подорослішав, — сказала вона, уважно розглядаючи його обличчя. — Хоча очі стали ще сумнішими… Але усмішка та сама. 

Драко усміхнувся у відповідь.

— А ти анітрохи не змінилася, Луно Лавґуд, — тихо мовив він. — І це прекрасно.

Герміона дивилася на них, немов не до кінця вірила власним очам. Звісно, вона пам’ятала, що Луна якось була в полоні в Мелфоїв і той не раз навідувався до неї. 

І ось тепер, за жахливою іронією долі, знову сиділа в камері, а перед нею знову стояв він.

— Здається, у мене дежавю, — спокійно сказала вона, ніби подумала про те саме. — Ти прийшов мене допитати, так?

Драко похитав головою.

— Ні. Навряд чи, — сказав він. — Хіба що в тебе є для мене кілька цікавих пліточок.

Луна тихо всміхнулася, продовжуючи бавитися зі своїм павуком. Потім простягнула руку до павутиння в кутку камери, і павук слухняно побіг по її пальцях угору, повертаючись до своєї маленької темної домівки. Вона  провела його поглядом, а тоді знову подивилася на Драко.

— Вибач, Драко, але мені й справді нічого тобі розповісти, — сказала та, розвівши руками. Потім уважніше глянула на його обличчя й додала: — Хіба що можу допомогти з твоїм синцем.

Драко дорогою встиг сяк-так зцілити собі ніс після удару, але зробив це явно нашвидкуруч. Але синяк усе ще проступав під оком. 

Раптом Герміона помітила, як Драко повертає голову в її бік і завмирає всім тілом у німому очікуванні.

— Я привів до тебе декого, — мовив нарешті він і ледь помітно кивнув, дозволяючи їй підійти ближче. 

Вона не до кінця вірячи власним очам зробила крок уперед. Потім ще один. Луна підвелася на ноги, розгублено переводячи погляд із Драко на неї — на темний плащ, маску й одяг смертежера, за якими ховалася Герміона.

Герміона зупинилася поруч із Драко. І тоді вона повільно зняла маску.

Луна завмерла. Її очі широко розкрилися, а руки миттєво злетіли до рота, ніби вона намагалася стримати вигук.

— У вас є кілька хвилин, — тихо кинув Драко, відступивши до Блейза, щоб дати їм простір. — Поки сюди не повернулися вартові.

На відміну від в’язниці Руху Опору, тут кожен полонений сидів окремо — у власній кам’яній камері, за важкими металевими дверима. І саме це, як не дивно, давало їм хоч якусь крихту приватності.

Луна все ще дивилася на Герміону так, ніби бачила привид. А потім її обличчя раптом розсипалося на усмішку.

— Герміоно! — видихнула вона, розкриваючи обійми. — Герміоно Джин Ґрейнджер!

— Луно, — майже застогнала Герміона й кинулася до неї.

Вони міцно обійняли одна одну. Так міцно, наче боялися, що варто лише послабити хватку — і одна з них зникне. Герміона вчепилася в неї руками, ховаючи обличчя в її волоссі. Воно пахло пилом, холодним каменем і все одно — чимось знайомим. Чимось живим.

Луною.

— Я думала, що більше ніколи тебе не побачу, — прошепотіла Луна, і її голос зламався.

— Я теж, — видихнула Герміона, схлипнувши.

Вона відступила лише настільки, щоб узяти  обличчя Луни в долоні й уважно оглянути її.

— Ти жива, — прошепотіла вона. — Дяка Мерліну, ти жива.

Герміонин погляд гарячково ковзав по її обличчю, шиї, руках. Вона шукала сліди катувань, синці, порізи, опіки — будь-що, що могло б підтвердити її найгірші страхи.

— Вони кривдили тебе? 

Луна похитала головою.

— Ні, — тихо сказала вона. — Їм більше цікаві Рон та інші… О Мерліне, що з ними? Вони живі?

— Так, — швидко відповіла Герміона. — Я щойно бачила Рона та Джорджа. Їм добряче дісталося… але вони живі.

— Дяка Мерліну, — прошепотіла вона. Потім знову глянула на Герміону. — А Невіл? Що з ним?

Герміона розгублено похитала головою.

— Я не знаю, — сказала вона тихо. — Тут лише я.

Луна кілька секунд дивилася на неї. Потім її погляд ковзнув до Драко.

— Але як… як ви тут опинилися?

Герміона озирнулася.

Драко стояв біля Блейза, схрестивши руки на грудях і з удаваною байдужістю розглядав стіну, ніби ця розмова його зовсім не стосувалася.

— Це довга історія,— сказала Герміона. — Дуже довга. І просто шалена.

— Можу собі уявити, — тихо відповіла Луна, знову глянувши на Драко. — Але це означає, що…

Вона урвала себе й глянула на Герміону вже зовсім інакше — з неприхованим сумом і… страхом.

— Ні, — швидко сказала Герміона, зрозумівши її думку. — З Рухом Опору все добре. Принаймні було, коли я востаннє там була.

Луна розгублено кліпнула.

— Я втекла, — сказала Герміона, мимоволі озирнувшись на Драко. — Ми вдвох утекли. Щоб знайти вас.  І повернути додому.

— Ох, Герміоно… — випалила Луна, обійнявши її міцно.

— Мені прикро, Луно, — швидко сказала Герміона. — Але я мусила щось зробити. Я мала якось врятувати вас.

Так, ніби цим обіймом могла затулити ту глибоку рану провини, яка весь цей час роз’їдала Герміону зсередини.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Знаю.

Вони ще кілька секунд стояли так, тримаючись одна за одну. Потім Герміона відсторонилася й подивилася їй в очі.

— Я обіцяю, ми дістанемо вас звідси.

— Але як?

Тоді Драко тихо прочистив горло, змушуючи їх обох повернути голови до нього.

— Не хвилюйся, Лавґуд, — сказав він, уже звичним рівним тоном. — Дай нам кілька днів, і все це стане для тебе ще одним жахіттям із минулого. Ти і вся твоя специфічна компанія повернетеся назад. Сама побачиш.

Луна сумно всміхнулася. А тоді знову подивилася на Герміону.

— Але якщо ми всі повернемося назад… — тихо сказала вона. — Що буде з тобою?

Герміона завмерла, немов щойно усвіомивши.

А справді?

Що буде зі мною?

До цієї самої миті вона навіть не думала про це.

А може… просто не дозволяла собі думати. Бо варто було лише почати — і вона могла не витримати.

Куди їй було повертатися?

За те, що вона зробила, у Руху Опору на неї чекав лише один шлях — на шибеницю.

І це була не маглівська смерть — швидка, механічна. Ні. Магічна шибениця була зовсім іншою. І боліснішою. Створеною кимось, хто, очевидно, дуже добре розумівся на тортурах. Герміона навіть не здивувалася б, якби її вигадав той самий чаклун, що створив кайдани, які блокували магію.

 — Ти тепер у такій небезпеці, Герміоно…  — ледь чутно мовила Луна.

— Усе добре, — запевнила та, натягнуто всміхнувшись. — У мене є план…

І тоді Герміона глянула на Драко.

— І… Драко мені з усім допоможе. 

Луна прослідкувала за її поглядом і зустрілася очима з Драко. Той навіть оком не кліпнув — лише коротко кивнув, ніби підтверджуючи її слова. 

— Зі мною все буде добре, Луно. Не хвилюйся.

 І лиш тоді Герміона відчула, як тіло Луни трохи розслабилося. 

— Це добре, — сказала та нарешті. — Тобі краще не повертатися назад. Ніколи.

Герміона кивнула, ігноруючи те, як серце в грудях повільно заливалося кров’ю.

— Звісно, — сказала вона. — Про це й мови не може бути.

Запала коротка тиша. 

Потім Драко відійшов до дверей, визирнув у коридор і знову прочистив горло.

— Не хочу переривати ваш особливий момент, — сказав він, простягаючи Герміоні маску, — але нам уже час.

Герміона зупинила його жестом і востаннє стиснула Лунину руку.

— Потерпи ще трохи, добре? — прошепотіла вона. — Все скоро закінчиться. 

Луна й Герміона обійнялися на прощання. Вони трималися одна за одну до останнього — поки пальці не ослабли й повільно не розімкнулися самі.

Двері відчинилися. 

Герміона мовчки натягнула маску й пішла слідом за Блейзом. Драко ще на мить затримався, кинув Луні прощальний погляд — і рушив за ними.

У коридорі панувала суцільна тиша — її порушував лише глухий звук їхніх кроків. Попереду йшов Блейз, трохи позаду — Герміона й Драко. 

Герміона раптом відчула на собі його пильний погляд.

— Що? — не витримала вона.

Драко ще якусь мить мовчав, пильно вивчаючи її, і лише тоді озвався.

— Ти робиш успіхи, Ґрейнджер. Я майже тобі повірив.

Вона повернула до нього голову, зупинившись. Він майже одразу зробив те саме.

— Немає в тебе ніякого плану. 

Герміона нічого не відповіла, лише мовчки відвела погляд. Адже це була правда: вона гадки не мала, що їй робити далі.

— Агов, — тихо кинув він, змушуючи її підняти на нього голову, сховану під срібною маскою.

— Ми щось придумаємо, — тихо мовив він, і вона кивнула у відповідь.

Драко ще кілька секунд дивився на неї, але більше нічого не сказав.  Вони мовчки йшли далі, поки не зупинилися біля наступних дверей.

І саме тоді пролунав напружений голос Блейза:

— Драко.

Мелфой різко повернув голову до нього. А потім вийшов слідом за Блейзом крізь двері. 

Зовні на них уже чекали.

Достатньо було одного погляду на те, як Драко миттєво завмер, щоб зрозуміти, хто стояв по той бік.

І тоді він широко розвів руки в сторони, ніби раптом опинився під світлом прожекторів.

— Дядьку, — протягнув Драко із показною радістю. — Сумував за мною?

— • — 

Герміона стояла посеред незнайомої їй кімнати, неспинно розглядаючи все навколо.

Усе було витримане в темних, майже задушливих тонах: важкі штори, товсті килими, камін, у якому ліниво потріскував вогонь. 

А над каміном — портрет.  

Нікого іншого, як Салазара Слизерина. Чий погляд загрозливо ковзав по кімнаті, затримуючись на кожному, хто мав необережність підвести на нього очі.

Гидота. — Герміона скривилася й швидко відвернулася. Та відчуття не зникло. Здавалося, навіть спиною вона відчувала, як темні очі засновника вп’ялися просто в неї.

Вона важко зітхнула й мимоволі глянула на Драко. Той стояв біля великого вікна, трохи осторонь, і дивився кудись назовні, ніби все, що відбувалося в кімнаті, його зовсім не стосувалося.  Вони ж із Блейзом стояли нерухомо, з руками, складеними за спиною — так само, як у кімнаті допиту. Навпроти них стояв масивний письмовий стіл із високим готичним кріслом. Поруч — низький столик із широкою мискою фруктів, надто яскравих і живих для такого місця.

Вона гадки не мала, скільки ще вони стоятимуть так — мов частина декорації. Коли двері за їхніми спинами раптом відчинилися, усі троє водночас повернули голови.

Родольфус Лестранж виглядав саме так, як Герміона його й памʼятала.

Моторошний і дивакуватий водночас.

Худорлявий чоловік років п’ятдесяти чи шістдесяти, з довгим чорним волоссям, що спадало на плечі неохайними пасмами. Його пальці були всуціль у перснях — важких, темних, із камінням, що тьмяно виблискувало у світлі вогню. На ньому був подібний до Дракового плащ командувача — той самий крій, ті самі різкі лінії. Лише хутро на комірі було іншим. Темнішим і густішим. І, судячи з вигляду, точно не з жодної істоти, яку Герміона могла б упізнати.

Він оглянув їх усіх насмішкуватим поглядом, перш ніж криво всміхнутися і повільною, майже лінивою ходою рушити вглиб кімнати. У руці він уже тримав якусь пляшку, в іншій — два келихи. Скло тихо дзенькнуло, коли він поставив їх на стіл, а тоді з важким звуком опустився в готичне крісло — те саме, що, без сумніву, належало лорду-командувачу. 

Та вся біда була в тому, що на це крісло претендували двоє…

— Отже… — протягнув Лестранж, вишкіривши жовті зуби в подобі усмішки. — Ти досі не здох.

Мг. Як мило, — подумала Герміона. — Не дивно, що саме він одружився з Беллою.

Та Драко лише всміхнувся у відповідь і, не поспішаючи, рушив до скромнішого крісла навпроти письмового стола. Він сів, закинув ногу на ногу й відкинувся назад, займаючи простір так, ніби той і справді належав йому.

— Диявол своїх береже, дядьку.

Лестранж пирхнув, майже хрюкнувши від сміху, й так само розвалився у своєму кріслі. Закинув ноги в високих чоботах просто на стіл, навіть не звернувши уваги на мапу під ними. Та дещо він усе ж помітив — роздратований погляд Драко, що ковзнув до бруду, який сипався з підошви.

Тож, задоволений собою, Лестранж  сидів й якийсь час мовчки розглядав Блейза і Герміону, що й далі стояли позаду Драко.

А потім його погляд зупинився.

На ній.

Безсумнівно на ній.  

І, не відводячи погляду, ліниво клацнув пальцями в її бік.

— Що це з нею?

Герміона завмерла,  відчувши, як холод повільно повзе по спині.

— Твоя сучка сьогодні на диво не говірка, Драко, — протягнув він, не зводячи з неї погляду.

Герміона повернула голову до Драко.

«Твоя… сучка»? 

Це ще як розуміти?

— Краще не дратуй її, Родольфусе, — спокійно мовив Драко. — Сам знаєш, чим це може закінчитися.

Лестранж лише хмикнув і ще раз ковзнув поглядом по Герміоні — на щастя, маска надійно ховала її спантеличення.

Про кого вони говорять?

І кому належить ця форма й маска? 

Герміона напружено переводила погляд із одного на іншого, намагаючись скласти все докупи.

— До речі, — раптом кинув Лестранж, глянувши на Драко й кивнувши на його обличчя, — хто це тебе так?

Драко ледь торкнувся пальцями синця під оком.

 — Та так, зчепився з однією гарпією по дорозі сюди.

Ага, звісно.

«З гарпією», а як же…

Чи шкодувала Герміона про скоєне?

Ні.

Чи шкодувала, що йому обійшлося так легко?

Безперечно, так.

— О, обережніше. Чув, вони дуже небезпечні.

Драко лише всміхнувся.

— З яких пір тебе хвилює моя безпека, дядьку? — не витримав він.

— Драко, синку, — протягнув театрально Родольфус, наливаючи щось схоже на вино в кухоль перед собою. — Ти ж мені як рідний…

Оце комедія.

Але Драко нічого не відповів. Лише задумливо постукав пальцями по дерев’яних підлокітниках крісла.  І тоді Лестранж не витримав — нахилився вперед, ближче до нього, і крізь посмішку процідив:

— Але все ж спитаю: якого біса ти тут забув?

Кухоль гучно вдарився об стіл.

Герміона ледь здригнулася.

— Думаєш, можеш просто так увірватися до мене в табір і допитувати моїх військовополонених?!

Драко повільно підвів на нього погляд. А тоді потягнувся до порожнього кухля й пляшки. Налив собі вина, вальяжно відкинувся в кріслі й лише тоді відповів:

— Ні. Звісно, що ні.

Він зробив ковток.

— Річ у тому, дядьку, що я це й так знаю.

Ледь помітна пауза.

— Бо це, чорт забирай, мій замок. Мій гарнізон. І мій стіл, — його погляд ковзнув до підошви, — який ти зараз мастиш своїми дешевими чоботами.

Лестранж коротко глянув на свої чоботи, а тоді знову підняв очі на Драко.

— І це ж навіть не драконяча шкіра…

— Не гарячкуй, синку, — хмикнув він. — Ти тут більше не головний. 

— Це питання часу, — спокійно відповів Драко. — Тож сильно не звикай.

Лестранж витріщався на нього ще якусь мить. А потім нахилився вперед, спершись ліктями на стіл.

— Годі цих церемоній, Драко, — протягнув він. — Я знаю, що полонені — це лише пил в очі. Ти тут точно не через них. Тож давай колися. Нащо ти тут? 

Драко ліниво покрутив келих вина в руці, задумливо спостерігаючи за густою темною рідиною, перш ніж заговорити:

— Ти, мабуть, чув про… прикру неприємність, що сталася зі мною за останні кілька тижнів.

Герміона ледь стримала пирхання.

«Прикра неприємність»?

Тижні в полоні — це лише «прикрість»? 

Це ж треба…

— О, так, — задоволено кивнув Лестранж. — Хто ж не чув? Про це зараз усі тільки й гомонять.

Він театрально зацокав язиком.

— Ох, у чимале лайно ти влип цього разу, малюче… Не дивно, що ти досі тут, а не у Темного Лорда. Страшно уявити його розчарування… коли він дізнається, що комусь вдалося знешкодити тебе…

Коротка пауза.

— Отже, через це ти тут? — продовжив Лестранж, не відводячи погляду з Драко. — Прийшов до мене благати про допомогу? Про захист від Темного Лорда? Щоб я за тебе заступився, так?

Герміона бачила, як Драко сидів, не поворухнувшись. Здавалося, він навіть не дихав. А його погляд був прикутий виключно до Родольфуса. Пальці, що ще мить тому ліниво торкалися підлокітника, тепер завмерли.

Аж раптом…

— Від тебе нічого не приховаєш, Родольфусе, чи не так? — спокійно мовив він, піднімаючи руки, ніби здаючись. — Читаєш мене, як відкриту книгу.

Лестранж криво всміхнувся, зробивши ще ковток вина.

— То що ти пропонуєш мені? — продовжив Драко. — Як мені піти до Темного Лорда… після всього, що сталося?

Очі Лестранжа миттєво загорілися. Він ніби пожвавішав, відклав келих і нахилився ближче.

— Що ж, ось моя тобі порада, — змовницьки мовив він. — Облиш це все, синку. Ну, погрався ти трохи в лорда-командувача — і досить.

Він налив собі й долив вина у келих Драко.

— Щоб догодити Темному Лорду, не обов’язково керувати цілим гарнізоном. Можеш повернутися й бути біля нього. При його дворі. У безпеці. На потіху матері й тітці.

Драко мовчки кивнув, тягнучись до келиха.

— Ти так думаєш?

— Звісно! А чому ні?

Лестранж повільно зробив ковток, не зводячи з нього погляду, й розвалився в кріслі.

— Та якщо чесно, — продовжив він, криво всміхаючись, — це було досить передбачувано…

Він раптом глянув на нього уважніше.

— Не зрозумій мене неправильно, малий. Ти справді вправний боєць. Справжній солдат. Зброя з крові й плоті. У деяких волосся в дупі дибки стає, тільки-но твоє ім’я чують, і все таке…

Ледь помітна пауза. 

— Та погляньмо правді в очі, — він захитав головою, не відводячи погляду. — Довірити цілий гарнізон хлопчиську? Це ж просто смішно.

Драко мовчки відвернувся до вікна, і Герміона більше не бачила його обличчя. Та, судячи з того, як Лестранж бігав очима, намагаючись знайти нові аргументи, той лишався таким самим — холодним, незворушним, із тим самим обличчям, що не виражало жодних емоцій. Ніби йому було байдуже.

І якби Герміона не знала його достатньо добре — звісно повірила б.

Але вона знала його. 

І знала, що це далеко не так.

— Слухай, ти ж іще такий молодий. Це ж твої найкращі роки, — продовжив Лестранж, уже помітно напідпитку. — Я б на твоєму місці одружився, завів коханку-другу… та й жив би собі, не знаючи горя.

Він тріумфально підняв келих.

— Певен, Темний Лорд тішився б твоїм байстрюкам значно більше, ніж моїм. Якої б крові вони не були, — він повільно покрутив келих у руці й глянув на Драко. — Ти ж його улюбленець. Він завжди був до тебе прихильнішим, ніж до будь-кого з нас.

У його голосі було щось… дитяче. Ображене і водночас ревниве. Схоже, ця «прихильність» зачіпала Лестранжа значно більше, ніж він хотів показати.

І раптом —

Драко допив келих до дна і гучно поставив його на стіл.

— Твоя правда, — сказав він, підводячись. — Грець із усім цим. З мене досить.

Герміона перевела здивований погляд на Блейза. Той не зводив очей із Драко, стоячи так само рівно, як і раніше — ніби чекав на щось.

Пролунали оплески.

— Браво, Драко. Це найкраще рішення, яке ти тільки міг прийняти, — сказав Родольфус, підводячись йому назустріч.

— Згоден. І я б не дійшов до цього без тебе, мій мудрий дядьку, — Драко простягнув йому руку. — За що я тобі щиро вдячний.

Лестранж розплився в ледачій усмішці і з неприхованою радістю стиснув його руку у відповідь.

— Ти ж знаєш, Драко, я завжди радий поділитися своєю мудрістю. Ти мій єдиний і улюблений племінник, як-не-як.

— Знаю, дядьку, — мовив Драко, зробивши коротку паузу. — Та ось у чому справа…

Він нахилився ближче, не відпускаючи його руки, й уперся в нього поглядом.

— Я жодному твоєму слову не вірю.

Лестранж завмер. А вже наступної миті Драко різко смикнув його за руку й одним рухом змусив зігнутися, вирвавши з нього хрипкий крик.

Герміона здригнулася, навіть не встигнувши зрозуміти, що відбувається. А Блейз уже діяв. Один пвзмах палички — і двері з глухим звуком замкнулися. Ще мить — і повітря здригнулося від накладеного заглушувального закляття, аби ніхто їх не почув.

А тоді в хід пішли мотузки. 

За одним помахом палички Драко вони з’явилися ніби з повітря й миттєво обвили тіло Лестранжа, притискаючи його до крісла.  Той виривався, хрипів, намагаючись звільнитися або хоча б дістатися до палички.

 Але дарма.

Драко вже притискав свою паличку до його шиї. І водночас другою рукою вихопив його паличку й теж спрямував її на Лестранжа.

О, а ось і обіцяний ними «шантаж».

— Якого біса?! Як ти смієш! — той зірвався, вже відверто нервуючи.

Драко лише всміхнувся. Сперся чоботом об край стільця, на якому сидів Родольфус. Його стопа вперлася просто між його ногами, небезпечно близько до паху. І, здається, це змусило Лестранжа занервувати ще більше.

— Це ти мені розкажи, любий дядечку, — мовив Драко, всміхаючись уже гнівно. — Кілька тижнів тому хтось зверху дає наказ вирушити на розвідку до околиць Нормандії. Я, звісно ж, слухаюсь. Більше того — відправляю своїх найкращих людей на чолі зі своєю правицею.

Він кивнув у бік Блейза. Той стояв нерухомо, з  паличкою в руці.

— А далі знаєш, що? — тихо спитав Драко, ліниво розмахуючи чарівною паличкою, немов диригент. — Бах!

Він гучно вдарив  рукою по столу.

— І вони, бляха, зникають, — протягнув Драко, театрально розвівши руками, мов фокусник. — Просто. Зникають. Наче їх і не було.

Лестранж вилаявся, смикаючись у мотузках. В той час як Драко потягнувся до миски з фруктами, взяв перше-ліпше яблуко й недбало надкусив.

— А знаєш, що було далі, Родольфусе? 

— Пішов у дупу, мілкий пиздюк, — рикнув Лестранж.

— Та ні, не так було, — кинув Драко, розмахуючи рукою з яблуком, а тоді вказав ним на себе й продовжив оповідь: — Далі я рушаю на пошуки своїх людей… і якимось дивом опиняюся в пастці Руху Опору.

Він трохи нахилив голову.

— Який, між іншим, наче тільки й робив, що чекав на моє прибуття. В повному спорядженні. У повному параді… Ти ба який вдалий збіг обставин, а?

Лестранж уважно втупився в нього.

— Я не розумію, що ти, в біса, несеш… я не— ах ти сучий…

Він не встиг договорити — Драко різко встромив яблуко йому в рот.

— Знаєш, я трохи спантеличений, дядьку… — протягнув він, раптом різко змінюючи тон.

Він зробив крок назад і на мить задумливо відвів погляд убік. Потім знову глянув на нього — і випалив:

 — Лише уяви собі… Тікаю я з того полону, повертаюся… і знаходжу свій табір. А там… вгадай що?

Лестранж випучив на нього очі.

— Дупа повна! — гаркнув Драко, знову гупнувши по столу — Мало того, що мої склади розбомблені, а мої солдати, бляха, підсмажені, — продовжив він, — ти тут ще й, виявляється, на моєму місці свої яйця пригрів.

Лестранж замичав, явно намагаючись щось вставити, але Драко лише сильніше притиснув паличку до його горлянки.

— Скажи, ти колись був у полоні Руху Опору, Родольфусе? — прошепотів він зловісно. — Ні? А ось я був. Вони тримали мене в ланцюгах. Як кастрованого дракона в Ґрінґотсі. Можеш собі це уявити? 

Той  дивився на нього, не відводячи очей.

— І, зізнаюся тобі, мій «любий» дядьку, цієї розмови могло б і не бути, — продовжив Драко. — Я вже був на межі того, щоб себе вбити. Просто щоб це усе просто припинилося. Якби… не одне «але».

Клацання пальців.

І Блейз одразу рушив і почав нишпорити кабінетом — шухляда за шухлядою, з короткими «Алохомора», що клацали в повітрі. Спершу Герміона дивилася на це, не до кінця розуміючи, що відбувається. І здається, та сама думка майнула і в очах Лестранжа.

Та вже за мить стало очевидно, що саме вони шукають.

Докази. 

Докази співпраці Лестранжа зі Стерджисом.

— Щось знайшов, Забіні? — недбало кинув Драко.

— Поки нічого, — відгукнувся той, швидко перегортаючи папери.

Драко театрально зітхнув і знову перевів погляд на Лестранжа.

— Не хочеш прискорити всю цю історію? — ліниво спитав він, витягаючи яблуко з його рота. — Я вже тут пів дня стирчу, а в мене ще справ по горло.

Та той і не збирався співпрацювати — у відповідь лише вилив черговий потік вульгарщини:

 — Ти, виблядок смердючий! Погань! Лайно невилизане!

На що Драко ліниво хмикнув.

— Ти чув його, Забіні? — кинув він через плече. — Каже, ти на правильному шляху. І щоб ти в жодному разі не зупинявся!

Блейз ледь помітно відсалютував двома пальцями, не відриваючись від пошуків.

Лунає короткий свист, і Герміона миттєво повернула голову до Драко.

— Йди, допоможи йому, — коротко сказав він.

Вона миттєво кивнула й швидко рушила до Блейза.

Це що… вважай, підвищення?

Тим часом позаду розгортався монолог, гідний уваги самого Шекспіра.

— Ти сучий виблядок! Байстрюк твоєї гордливої мамаші! Такий самий пизданутий, як твоя тітка-шльондра! Я тебе на шматки розірву! Я—!

Він не договорив. 

Драко навіть не глянув на нього — просто взяв те саме яблуко й різко запхнув йому в рот.

— Так-так-так, — спокійно мовив він, притискаючи його щелепу й змушуючи замовкнути. — Це все, звісно, дуже захопливо, дядьку… але давай ти трохи помовчиш і даси мені, нарешті, розповісти дещо значно цікавіше.

Він відпустив його і повернув голову.

— На чому я зупинився, Забіні?

— Ем… Полон Руху Опору, якщо не помиляюся, — кинув Блейз, не відриваючись від своїх пошуків.

Він уже нишпорив в іншій шафі, розкидаючи папери. Поруч у клітці розлючено гуркотіла сова, розмахуючи крилами й б’ючи дзьобом по металевих прутах.

— Ах, точно, — кивнув Драко, знову перевівши погляд на Лестранжа. — Перебування в тому клятому полоні, знаєш, навіть пішло мені на користь. Стільки вільного часу, щоб подумати… про все. Про життя. Про перемоги. Про невдачі.

Його голос став тихішим.

— І про той самий дивний наказ згори.  Із печаткою знайомого мені герба… на пергаменті. Дві літери «Л». Вовки по боках. І крук угору.

Він ледь нахилив голову.

— Можеш собі це уявити? Це ж твій клятий сімейний герб. Оце так дивина

Та, здавалося, Лестранж його майже не чув.

Герміона, стоячи поруч із Блейзом і тримаючи теку в руках, раптом звернула увагу на зовсім інше.

Його погляд.

Панічний погляд.

Лестранж зовсім не дивився на Драко. На перший погляд могло здатися, що його увага прикута до Блейза, але це було не так. Його погляд ковзав повз нього — далі, глибше в кімнату, ніби зачіпаючи щось позаду. У цьому погляді було щось нервове, уривчасте… і знову ж таки — панічне. 

Герміона, відчувши це, мимоволі простежила за напрямком його очей.

І завмерла.

— Блейзе, — тихо покликала вона.

— М? — відгукнувся той, не піднімаючи очей від паперів.

Вона не відповіла одразу. Лише повільно підняла руку… і вказала.

— Там точно щось є.

Блейз підвів голову, глянув на неї, а потім — на портрет. Салазар Слизерин дивився на них із відвертою зневагою, темні очі ніби блищали в напівтемряві. 

— Він очей із нього не зводить, — тихо додала вона.

І в ту ж мить Блейз склав усе докупи. Рух його руки завмер на півдорозі. З-під  його маски пролунав короткий свист, обриваючи Драко на півслові.

— Знаєш, я б списав це на випадковість… на простий збіг… — продовжував Драко, не одразу реагуючи. — Та чи не забагато збігів у цій і без того заплутаній істо—

Він обірвався на півслові, і його погляд миттєво змінився — різко перекинувся на Блейза. Той лише коротко кивнув у бік портрета, і цього виявилося достатньо. У ту ж мить Лестранж сіпнувся, ніби його раптом прошило струмом. Він почав вириватися в мотузках, уже не приховуючи паніки — рухи стали різкими, хаотичними, очі металися, видаючи його з головою.

Та було пізно.

Занадто пізно.

Адже на губах Драко повільно з’явилася хитра, небезпечна усмішка.

— Ти ба, — протягнув він, і в голосі прозвучала майже лінива цікавість. — І що ж ти там таке ховаєш? Компромат, контрабанду, хабарі чи…

Драко ковзнув по ньому уважним поглядом. Потім нахилився ще ближче, спершись ліктем на коліно, стискаючи в руці паличку. Його нога й досі стояла на кріслі — між стегнами Родольфуса.

— …торгівлю з ворогом?

Рудольфус різко втягнув повітря, очі розширилися. На мить — мов звір, загнаний у кут. 

— Не хочеш нічого мені розповісти, дядечку?

Той витріщився на нього, щелепи стиснулися під яблуком, що досі заважало говорити. 

— Ну не хочеш — як хочеш, — байдуже кинув Драко, ніби це його зовсім не зачіпало. — Забіні. Ану глянь, що там.

Рудольфус завив. 

Його тіло рвонулося вперед, мотузки різко врізалися в зап’ястя й груди, крісло під ним скрипнуло, зсунулося на кілька сантиметрів по килиму. Він метався, лютився, навіть із забитим ротом намагаючись щось викрикнути — марно. 

Блейз уже підійшов до портрета й завмер на мить, зустрівшись із холодним, розлюченим поглядом Салазара Слизерина.

— Навіть не смій, — прошипів портрет, і голос віддався глухим відлунням у стінах. — Це блюзнірство! 

Та Блейз навіть не кліпнув.

— Пардон, пане засновнику, — рівно мовив він. — Але мені дуже треба.

Щойно він узявся за раму й ривком потягнув її на себе, портрет Салазара раптом заверещав на весь кабінет. Звук вдарив по вухах різко, пронизливо, відбився від кам’яних стін і на мить заповнив собою весь простір. 

Голос зірвався в потік прокльонів. Слова сипалися одне за одним, зліплюючись у щось безформне й задушливе, просякнуте отрутою й ненавистю. Але Забіні це не спинило. Його пальці лише міцніше стиснули раму, старе дерево тихо скрипнуло під хваткою. Він злегка, але різко струснув портрет — і фарби почали тьмяніти майже відразу. Обличчя Слизерина здригнулося, ніби на мить намагалося втриматися, та розчинилося в чорному полотні. А його крик обірвався так само раптово, як і почався. І без жодних церемоній Блейз опустив портрет на підлогу. Важка рама глухо вдарилася об килим, і за нею, просто перед ними, відкрився старий сейф, вмурований у кам’яну стіну.

— Бінго, — вдоволено вигукнув він, чмокнувши губами.

Тим часом Герміона одразу рушила вперед, ніби її щось потягнуло, й зупинилася поруч. Нахилилася трохи ближче, уважно вдивляючись у метал сейфу, проводячи пальцями по холодній поверхні. Метал потемнів від часу, краї були зношені, подекуди подряпані, ніби цей сейф пережив не одну спробу його відкрити. Але замок… замок був далеко непростим. 

На його поверхні ледь помітно виблискували символи — руни й римські цифри, що зливалися в дивний, хаотичний візерунок.

І щось у ній відгукнулося.

Старе, майже забуте відчуття, що прокидалося щоразу, коли перед нею поставав новий виклик чи загадка.

Різкий звук змусив Герміону знову підняти голову.

Це був Рудольфус. Чий голос прорвався крізь яблуко, перетворившись на глухий, скажений хрип.  

— Є ідеї?  — почувся з боку голос Блейза.

Герміона не відповіла одразу. Вона й далі дивилася на Родольфуса, не зводячи очей. А потім повільно перевела погляд назад на замок і знову провела пальцями в рукавичці по холодному металу.

— Це кодовий замок, — тихо мовила вона. — Тут точно якийсь шифр.

Блейз коротко кивнув і перевів погляд на Драко.

— У нас тут затримка, — гукнув Блейз, швидко глянувши на Рудольфуса. — Потрібен код від сейфа.

— Невже? — ледь усміхнувся Драко й повернув голову до Лестранжа. — А ти, бачу, заморочився. Похвально. 

Рудольфус лише люто витріщився у відповідь.

— Є шанси дістати це з його башки? — спитав Блейз.

Герміона теж глянула на Драко, чекаючи на відповідь. .

Він же легілімент.

Це було б… значно швидко.

І зручно.

Але Драко невдоволено хитнув головою.

— На жаль, цей старий пердун не лише вправний зрадник і брехун, а ще й оклюмент, — сухо кинув він. — На це піде час. А в нас його обмаль. Його посіпаки скоро щось запідозрять.

Рудольфус задоволено сіпнув підборіддям, ніби відчув перевагу. І, помітивши це, погляд Драко змінився — в очах спалахнуло щось інше.

— Але ж ніхто не відміняв старі добрі тортури, чи не так? — майже весело мовив він, схилившись над кріслом із прив’язаним Лестранжем.

Той різко втягнув повітря, очі розширилися. 

— Забіні, — пролунав голос Драко. — Моєму дядьку нудно. Він просить, щоб ти показав йому фокус із яблуком.

О, Мерліне…

Герміона завмерла, різко перевівши погляд на Блейза.

— Який ще… фокус з яблуком?..

І коли вона побачила, як Блейз повільно розстібає камзол, у неї перехопило подих. 

Під тканиною блиснув метал.

Багато металу.

Ряд за рядом — одні лише ножі.

Ох, трясця…

І ось він уже дістає один із них — метальний. Легкий, витончений, холодний. Перекочує його в пальцях, ніби перевіряє вагу, баланс.

Готується і—

— Стривай, — раптом озвався Драко, піднявши вказівний палець.

Блейз завмер, спостерігаючи, як Драко нахилився до Лестранжа й різко витягнув яблуко з його рота.

— Ну ж бо, Родольфусе… скажи нам швиденько код.

Рудольфус навіть не вагається ні на мить і випалює:

— Відсмокчи. Мого. Прутня.

Драко повільно підніс руку до вуха, ніби прислухається.

— Що це? — спротягнув він. — Мені здалося… чи це було «ні»?

Хижа посмішка повільно розтягнулася на його обличчі, щойно він зустрівся поглядом із Забіні.

— Ти ба. Схоже, не здалося.

І він знову запхнув яблуко йому в рот — одним різким рухом. У ту ж мить пролунав різкий свист. 

Далі пролунав глухий удар — лезо вгатилося просто в яблуко, що стирчало з рота Лестранжа. Той сіпнувся всім тілом, очі вирячилися ще ширше, і з горла вирвався задушений, спотворений крик.

— Кажи шифр, чорт забирай, — гаркнув Драко, не відводячи від нього погляду. — Інакше наступного разу яблуко буде на рівні твого причендала.

Рудольфус заметався, глухо ревучи, заперечуючи.

— От же ж упертий чорт, — пробурмотів Блейз, уже тягнучись за наступним ножем.

Герміона навіть не наважилася уточнити, кого саме він мав на увазі — Мелфоя чи Лестранжа.

Драко тим часом узяв ще одне яблуко й підійшов ближче. Не поспішаючи, він поклав його просто між ніг Родольфуса. Той різко сіпнувся, тіло рвонулося вперед, але марно — мотузки тримали його міцно, не залишаючи жодного шансу вирватися.

— Готовий, Забіні? — кинув йому Драко.

— Уже наточив ножі, — відгукнувся той.

— О, стривай… — раптом протягнув Драко, і в його голосі з’явилося щось небезпечне. — У мене є ідея.

Він схопив Рудольфуса за волосся й різко задер йому голову назад. Шия напружилася, під шкірою виступило татуювання Азкабану.

— Не рипайся, дядьку, — тихо мовив він, нахилившись ближче й обережно поклавши ще одне яблуко просто на його голову. — А то ще по горлу прилетить… 

І тоді він випрямився й глянув на Блейза.

— На рахунок три. Один.

Блейз повільно розім’яв шию і крутнув ножем у пальцях. Лезо блиснуло в світлі каміна.

Герміона стояла, не відводячи очей від цього видовища.

Серце калатало десь у горлі, а в голові вирувало — думки металися, і вона гарячково перебирала їх одну за одною.

— Два, — пролунав голос Драко.

Рудольфус заревів, щойно Блейз став у стійку, напружив плечі, готуючись до кидка.

— Три—

— В мене є ідея! — різко випалила Герміона.

Слова вирвалися швидше, ніж вона встигла їх обдумати. Та їх вистачило, щоб ніж у руках Блейза завмер, а Драко повільно повернув голову в її бік. Навіть Рудольфус сіпнувся й повернувся до неї — від цього яблуко на його голові з глухим звуком впало на підлогу.

Тиша впала різко, і вся увага миттєво опинилася на ній. 

Герміона рішуче підійшла до Драко й Родольфуса, нахилилася, вдивляючись у його шию — в старе татуювання, у цифри, у руни, що темніли під шкірою.

Ця ідея прийшла раптово й несподівано швидко.

Ще мить тому вона дивилася на це божевільне шоу, на їхню відверту жорстокість — і вкотре ловила себе на думці:

Що такого сталося з цими двома, що їм це здається смішним?..

І відповідь спалахнула так само різко:

Азкабан.

Ти можеш покинути Азкабан. Але він назавжди залишиться в тобі.

І Лестранж не був винятком. Як і Мелфой із Забіні — він завжди носитиме в собі цей тягар минулого.

Тож, не сумніваючись у своїй теорії, вона різко розвернулася й попрямувала до сейфа, ледь зачепивши Блейза плечем.

— Стривай—

Він не встиг договорити. Її пальці вже ковзали по замку, обертаючи механізм.

Лічені секунди.

Клац.

Метал тихо піддався — і  сейф відкрився.

Герміона обережно відчинила дверцята, ніби чекала, що той може вибухнути будь-якої миті. Та все було в порядку.

— Вуаля, — мовила вона, облегшено зітхнувши.

Блейз завмер із ножем у руці, повільно повернув голову до Драко. А потім відступив на крок, даючи йому краще це бачити. 

— Вона, бляха, це зробила, — видихнув Блейз.

На губах Драко з’явилася задоволена усмішка і він перевів погляд на Лестранжа.

— А це тобі буде наука, — мовив він, постукавши вказівним пальцем йому в груди. — Ніколи не називай жінку “сучкою”. А якщо вже назвеш — то вона відкусить тобі пальці. Разом із рукою.

Герміона ледь усміхнулася під маскою.

Що ж… тут не посперечаєшся.

— Браво, Грейнджер, — тихо прошепотів Забіні поруч, аби не привертати уваги Родольфуса. 

Герміона вдоволено всміхнулася — десь усередині відгукнулося тихе відчуття маленької перемоги.

Це ж треба…

Як в старі добрі часи…

— Ну ж бо, чого ти чекаєш? — кинула вона, ледь кивнувши в бік сейфа.

Метал тихо дзенькнув, коли Блейз витяг звідти кілька щільно перев’язаних пакунків листів. Пергамент був пожовклий, краї подекуди потерті, ніби їх не раз відкривали й перечитували.

Він розгорнув першу пачку.

Один конверт. Другий. Третій.

Його пальці ковзали швидко, майже нетерпляче, перебираючи конверти в пошуках чогось справді вагомого.

І раптом…

Блейзова рука завмерла, ніби щось вдарило струмом. Пальці злегка стиснули край конверта, і він повільно підвів голову до Герміони. 

Вона теж завмерла, відчуваючи, як серце починає битися трохи швидше.

Що там?..

Що там такого могло бути?..

І без жодного слова він лише різко видихнув крізь ніс і рушив до Драко, міцно стискаючи в руці кілька конвертів.

— Думаю, тобі варто це побачити.

Драко, спершись на стіл Родольфуса, трохи подався вперед. Його рука неквапливо потягнулася до листів — і він мовчки забрав їх із рук Блейза, навіть не глянувши на нього.

Пергамент тихо зашурхотів під його пальцями. 

Він уважно вивчав кожен конверт, не пропускаючи жодного рядка. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Та щось у його поставі змінилося — майже невловиме, але тривожно відчутне.

Герміона навіть не одразу зрозуміла, що затримала подих. Коли раптом відчула дотик до плеча — ледь здригнулася.

Блейз.

Він поплескав її по-дружньому, ніби визнаючи: спрацювало. Навіть крізь маску вона була певна — він усміхається.

І раптом Драко тихо присвиснув.

— Оце так, дядьку, — протягнув Драко, показуючи листа й злегка хитаючи головою. — Торгівля зіллями з Рухом Опору? Та ще й за нашими спинами?..

Він тихо хмикнув.

— Я вражений. Ти ще той персонаж, виявляється.

Той розгнівано сіпнувся в кріслі. Драко зацокав язиком і повільно рушив до нього. 

— І що ж на це скаже Темний Лорд? Га, дядьку? — спитав він, опускаючись навпроти нього.  Потім нахилився трохи вперед, упершись ліктями в коліна.

— Ну ж бо, давай розбиратися… — продовжив він тихіше. — Спершу ти торгуєш нашими зіллями, припасами й мітлами з Рухом Опору. Потім здаєш мене на срібному підносі довбаному Стерджису… І ще маєш нахабність зайняти моє місце.

Він повільно підняв на нього погляд.

— Чи це все, може, просто… дивний збіг?

Драко ледь хитнув головою.

— Ех… сильно в цьому сумніваюся. Дуже сильно.

Родольфус мовчав, не відводячи погляду. Драко кілька секунд уважно вдивлявся в нього, ніби чекаючи. Потім ледь кивнув убік.

— Нехай говорить.

Блейз одразу виконав наказ, прибравши яблуко з рота Родольфуса. Той поворухнув губами, розминаючи щелепу, й тяжко зітхнув, дивлячись на Драко.

— Ну то що? — Драко ледь підняв брову.

— Чого ти хочеш? — стримано відповів той.

Драко усміхнувся краєм губ.

— О, це вже інша розмова, — сказав він, повільно перегортаючи листи в руках. — Але спершу…

Він відкрив ще один конверт, розгорнув пергамент і ковзнув по ньому поглядом.

— Ти мені ось що розкажи… — протягнув він. — Що це у вас за любовне листування з командувачем Подмором?

Лестранж глянув на нього з-під лоба. Драко тихо хмикнув, змахнувши листом у повітрі.

— А я, наївний, думав, що я в нього один такий улюбленець… — він зітхнув удавано розчаровано — Зізнаюся, я навіть ревную.

Та Родольфус уперто мовчав, тягнучи час, наскільки міг. І тоді Драко демонстративно зітхнув і повільно перевів погляд на Забіні.

— Скільки в тебе ще там ножів, Блейзе?

Той уже потягнувся до камзола, коли раптом:

— Добре! Я все скажу! — різко випалив Лестранж. — Я все скажу.

Драко ледь кивнув Блейзу — і той одразу прибрав ножі. 

Лестранж важко зітхнув, на мить заплющив очі, ніби збирався з думками… та все ж почав:

— Ми з Подмором знайомі давно. Вчилися разом, час від часу перетиналися на світських заходах. Але під час Першої магічної війни все змінилося — ми опинилися по різні боки барикад. Я став на бік смертежерів, а він приєднався до Ордену Фенікса. Відтоді наші шляхи довго не перетиналися.

Герміона згадала стару фотографію Ордену Фенікса. 

Згадала і Стерджиса Подмора — тоді ще простого, доброго чолов’ягу, який, зі слів давно покійного Люпина, був надійним товаришем і завжди стояв на боці добра.

Цікаво, що б він сказав зараз, почувши оповідь Лестранжа?..

— Потім той бідолаха Подмор потрапив в Азкабан у дев’яносто п’ятому, — пирхнув Родольфус — Завдяки твоєму татусю, звісно. І з того часу його добря-я-яче підкосило. Не дивно, що його так сильно затягнуло у війну.

 Лестранж замовк і кивнув на цигарки, що лежали на столі. 

Драко невдоволено зітхнув, але все ж підійшов ближче. Коротким рухом послабив путу на одній з його рук і ткнув йому в долоню пачку. Родольфус витяг цигарку тремтячими пальцями й підпалив її. Потім зробив кілька глибоких затяжок, заплющивши очі, ніби на мить випадаючи з реальності, — і лише тоді продовжив:

— Якось ми все ж таки з ним здибалися. Під Ла-Маншем… — він на мить замовк. — Рання весна. Солдати падали з обох боків. У нас — голод. У них — якась зараза, схожа на чуму. Словом, обидві сторони були в дупі. Ще й зверху тиснули. Тому… ми домовилися про перемовини.

Він повільно видихнув дим — той ліниво розплився в повітрі між ними. Драко схрестив руки й недбало сперся на край столу поруч, але погляду не відводив.  Навпаки — дивився прямо, уважно, ніби вичікував кожне його слово.

Тим часом Герміона з Блейзом коротко перезирнулися, перш ніж вона опустилася в найближче крісло, вмощуючись трохи боком — так, щоб бачити всіх. А Блейз залишився стояти, повільно крутячи в пальцях металевий ніж.

— Подмор ніколи не був ідеалістом, — продовжив Лестранж. — Він із тих, хто рахує. Скільки поранених не доживе до ранку. Скільки людей втратить без постачання.

Він на мить замовк.

— Йому постійно бракувало зілля і цілителів. А мені — часу й харчів. Тому я запропонував… постачати йому зілля. Частинами. Щоб Опір тримався — але не ставав сильнішим.

— Як шляхетно, —  кинув байдуже Драко — І що ж ти отримував натомість?

У відповідь на обличчі Родольфуса заграла хижа усмішка.

— О, чимало. Попередження, цінну інформацію, контроль. Зручні провали Руху Опору, які завжди можна було видати за власні заслуги перед Темним Лордом.

Драко ледь усміхнувся і кивнув у бік листів. 

— І ти справді думав, що це розумно? Роками працювати з ворогом — і сподіватися на милість Темного Лорда?

— Але ж у мене майже вийшло… — спокійно мовив Лестранж. — Поки тут не з’явився клятий Нотт. А потім — ти. Його вихованець.

Схоже, він мав на увазі старшого Нотта.

Батька Теодора Нотта.

І, на диво, вже сама згадка про нього змусила Драко помітно напружитися.  Хоч він і доклав чимало зусиль, щоб не ворухнутися, — те, як стиснулася його щелепа, говорило більше за будь-які слова.

— Мушу визнати, я був вражений, коли після його кончини прислали саме тебе, — продовжив той. — І з того часу ти став ще тою занозою в дупі, племінничку… А коли заноза стирчить занадто довго — її позбуваються.

— Кінчай із метафорами, Родольфусе, — спокійно мовив Драко. — Що було далі?

— Та нічого такого… Подмор почав програвати, — сказав Лестранж. — Полонені закінчувалися. Він був у відчаї. І тоді я вирішив, що це ідеальна нагода. Нагадати про себе старому знайомому… і заодно позбутися тебе.

Герміона повільно перевела погляд з Лестранжа на Драко.

— Я розповів йому про одного командира-конкурента. І запропонував влаштувати пастку. Таку, щоб була не гірша за скотобійню.

І разом із його словами жахи того дня — двадцять четвертого грудня — миттєво спалахнули перед очима.

Кров. Крики. Сморід спалених тіл.

Того дня вона була певна, що загине разом з іншими в тій кривавій м’ясорубці.

І хто б міг лише подумати… хто насправді стояв за всім цим.

— Тож Стерджис залюбки погодився. Чому б і ні? Розбив твою армію, отримав нових полонених… і позбувся ворожого командира. І відтепер може вести справи зі мною.

— І що ж ти отримав за таку щедрість? — холодно  спитав його Драко.

Лестранж  усміхнувся ще ширше.

— Твою поразку, Мелфою… Вона й була моєю нагородою. Саме завдяки цьому я й посів своє… заслужене місце.

Їхні погляди зустрілися — і голос Родольфуса став тихішим. 

— Мушу визнати, це було красиво… — протягнув він. — Стерджис дав тобі справді вишуканого ляпаса цією виставою. Це ж треба: перевдягнути юних хлопчаків у смертежерське лахміття… А головного причепурити так, ніби це ти.

Десь у кутку ледь чутно скрипнуло дерево — чи то під його вагою, чи від напруги в повітрі.

— Можеш собі уявити? Твої придурки, як ті ягнята. Впустили вовка в овечій шкурі, певні, що це ти повернувся з полону. — він тихо хмикнув.  — Салазаре… Це так сумно, що аж смішно.

Драко не ворухнувся.

Він сидів так само рівно, спершись на стіл, із схрещеними руками. Лише погляд — холодний, нерухомий — залишався прикутим до Лестранжа.

Жодної емоції.

Ні гніву.

Ні злості.

Ні навіть тіні реакції.

Слова Лестранжа все ще відлунювали в голові, а дим від його  цигарки повільно тягнувся вгору тонкою сірою стрічкою, розчиняючись під стелею. Він поворухнувся в кріслі, злегка нахилив голову, вдивляючись у Драко з новим, майже зацікавленим блиском.

І наступні слова пролунали, мов вирок:

— Тобі кінець, Драко. Тебе мало того що схопили в полон — ще й живим… Тобою скористалися і дісталися до твого гарнізону, знищивши склади й більшість твоїх людей.

Він ледь нахилив голову.

—  Темний Лорд ніколи такого не пробачить. Навіть тобі… Інакше навіщо, по-твоєму, я б це розповідав? Якби не був певен, що тобі… — він кивнув у бік Блейза і Герміони, — і твоїй пришелепкуватій компанії нарешті настане кінець.

Герміона кинула короткий погляд на Блейза.  Той лише сильніше стиснув ніж у руці — так, що збіліли кісточки пальців. А Драко мовчки слухав. Без жодного руху чи реакції.

— Тебе чекає та сама доля, що й твого попередника, Драко, — холодно кинув Лестранж. — Страта.

Герміона напружилася і різко повернула голову до Драко. Завмерла, вдивляючись у його похмурий вираз, намагаючись вичитати бодай щось.

Ні…

Це неправда…

Ну ж бо, Мелфою… скажи щось!

Скажи йому, що це неправда.

У тебе ж має бути план…

Хоч якийсь…

Немов почувши її, він повільно повернув голову й зупинив на ній свій погляд. Якусь мить вони дивилися так: вона впивалася очима в його холодне, незворушне обличчя, він — у її срібну маску, за якою ховалися щира лють,  обурення і…страх.

Страх, що Лестранж усе ж мав рацію…

Що Темний Лорд дійсно стратить його…

Так нічого й не сказавши, Драко важко видихнув.

Його плечі ледь помітно опустилися, а погляд ковзнув убік — на Лестранжа. І лише тоді він вигукнув:

— Що ж… твоя правда, Родольфусе, — спокійно мовив він,  піднявши руки вгору — Ти переміг мене.  Звання лорда-командувача — твоє.

Герміона різко глянула на нього, оркгуливши очі.

Що?

Ні, зупинися! 

Негайно зупинися!

Як і сам Лестранж, який так само завмер — здивування мигнуло в очах, але він швидко опанував себе. Гордо задер підборіддя, ніби все саме так і мало бути.

— Тоді звільни мене, — кинув він. — Поки сюди не прийшли мої люди і не відтяли тобі голову.

Герміона напружилася, не зводячи погляду з Драко.

Що ти робиш?

Чому ти…

Мерліне, а як же Рон і …

— Я це зроблю, — спокійно відповів Драко. — Щойно ми завершимо наші перемовини.

— Які ще перемовини? — різко перепитав Лестранж.

У його голосі вже вчувався інший тон. Він рвучко сіпнувся в кріслі, ніби відчув новий приплив сили.

— Пусти мене. Негайно!

— Добре, — тихо мовив Драко. — Але я хочу… дещо взамін.

— Що, бляха? — не витримав він, відверто вражений.

— Я хочу всіх тих військовополонених з Руху Опору, — спокійно сказав Драко.

Почувши це, в Герміони перехопило подих.

— Та ти здурів! Ти що, досі не второпав? Тобі кінець!

— Так, ти вже це казав, — зауважив Драко, складаючи листи Стерджиса в акуратну купу, перш ніж він склав їх біля себе на столі. — Але це вже нічого не змінить…І в мене ще є трохи часу…

— Для чого? 

Драко не відповів. Замість цього відступив убік і неквапливо підійшов до столу, де в яблуко все ще був увігнаний ніж. А потім , без жодного поспіху, витягнув його — і лише тоді повернувся до Лестранжа.

— Як це для чого? — тихо спитав він. І, не змінюючи тону, додав: — Для помсти. 

І, взявши яблуко, покрутив ніж у пальцях і почав повільно зрізати шкірку — довгою, безперервною спіраллю.

— Там, у Русі Опору, зі мною добряче повеселилися… — тихо продовжив Драко. —  Час відплатити тим самим. 

Помітивши спантеличений погляд Лестранжа, він додав, розмахуючи ножем в повітрі:

— Ну знаєш… пускатиму кожному з них кишки. А потім обмотуватиму ними їхні частини тіла. Як кляті подарунки. І відправлятиму Стерджису.

Він підвів очі.

— Тепер достатньо зрозуміло?— спитав він, уважно ведучи лезом уздовж яблука.

— А якщо я не погоджуся на це? — випалив Лестранж, уважно вивчаючи його, намагаючись зрозуміти, блеф це чи ні.

Драко підняв очі.  І просто, без жодної емоції, додав, ледь вказавши ножем:

— Тоді я вб’ю тебе. 

Лестранж глянув на нього так, ніби вперше по-справжньому усвідомив, з ким має справу. А Драко лише байдуже знизав плечима — ніби це була звичайна розмова за вечерею.

— Чого витріщився, дядьку? Ти ж сам бачиш: мені нема чого втрачати, — мовив Драко, настромивши шмат яблука на лезо й недбало з’ївши його. — Мене стратять за будь-якого розкладу: чи то за твоє вбивство, чи то за програш і полон у Русі Опору. Я смертник. Мій годинник цокає.

Він моторошно всміхнувся.

— І я з радістю витрачу ці лічені хвилини… — Драко крутнув ножем і знову вказав ним на Лестранжа, — саме на тебе. Особливо після того, що ти мені щойно розповів.

Герміона металася поглядом між ними.

Будь ласка… будь ласка… будь ласка… — подумки благала вона. — Хай що б він не задумав — нехай це спрацює.

Минула, здавалося, ціла вічність, перш ніж Лестранж, задихаючись від напруги, видавив з себе:

— Скільки?

— Усі, — спокійно відповів Драко, перш ніж гучно хруснути яблуком.

— Білявка лишиться, — наполіг Родольфус.

Герміона різко повернула голову.

Серйозно?..

Виродок на Луну око поклав?

Та Драко лише криво всміхнувся, повільно пережовуючи, і ледь похитав головою.

— Та ні, Родольфусе. Коли я кажу «усіх», це означає, що «білявка» теж входить у комплект.

— Нащо вона тобі? Вона ж лише цілителька, і не більше.

Драко вперше за весь час усміхнувся по-справжньому. Повернув голову до Герміони, повільно злизав із леза черговий шматок яблука, прожував — і лише тоді кинув Лестранжу:

— А ти не знав? У мене слабкість до цілительок, — він не приховував оскалу. — Та їхня форма… як у черниць. Чорт забирай, аж голову зносить.

Він крутанув ножем біля скроні — у символічному натяку на божевілля.

Герміона тяжко зітхнула

Нехай уже говорить що хоче — аби тільки добився свого…

— Ти клятий збоченець.

— О, так. Я збоченець, — легко погодився Драко. — Тож краще вирішуй швидше, Лестранже. Тік-так, тік-так.

— Я не матиму з тобою жодних—

Різкий свист.

Ніж просвистів повз Драко — той навіть не здригнувся — і врізався просто між стегнами Лестранжа.

— Ворушися, — озвався розлючено Блейз. — Інакше наступного разу я цілитимуся вище.

Драко схвально кивнув і знову перевів веселий погляд на Лестранжа. Той опустив голову, важко видихнувши — визнаючи поразку.

— Добре… — процідив крізь зуби. — Гаразд.

— Гаразд… що? 

— Забирай своїх полонених. Вони твої. — крізь зуби кинув Лестранж. —Усі.

І на губах Драко повільно розтягнулася переможна усмішка.

Жбурнувши огризок яблука кудись за плече, він жваво стряхнув руки й різко відштовхнувся від столу, почавши щось шукати.

Лестранж роздратовано зітхнув — здається, він уже зрозумів, що той задумав. Адже Драко дістав чорнильне перо, пергамент і печатку. 

І почав писати.

З кожним рухом його пера Герміона відчувала, як у грудях обережно розгорається тепло.

Надія.

В ту ж мить, вона помітила, як Блейз повернув до неї свою срібну маску й підбадьорливо кивнув їй.

Та вона все ще не могла повірити.

Невже це справді відбувається?

Невже у Драко  вийшло?

Незважаючи на всі… складнощі.

— Блейзе, звільни руку вельмишановного лорда-командувача, — мовив Мелфой, досі тримаючи перо, з якого повільно стікали краплі чорнила. — Нам не аби як потрібен його автограф.

— З превеликим задоволенням, — відповів Блейз, уже виконуючи наказ.

Коли все було скінчено, Лестранж — із відвертою відразою — усе ж підписав пергамент.

Драко підвівся й забрав його з рук Блейза. Потягнувся за печаткою. І з силою втиснув її в пергамент. Подув, щоб чорнило швидше висохло, скрутив документ і сховав під камзол. 

І перш ніж відійти від столу, він кинув на Лестранжа насмішкуватий погляд — знизу вгору.

— Не думав, що скажу це, але з тобою було… приємно мати справу.

— Пішов на хрін з мого гарнізону, — процідив Лестранж у віповіь.

— Із задоволенням, — майже ліниво відповів Драко. — Та спершу заберу своїх полонених.

Він кинув короткий погляд на Блейза.

— Можеш звільнити його. Ми отримали все, що хотіли.

І поки той виконував свій наказ, Лестранж напружено стежив за Драко. Той схопив купку листів — їхню переписку зі Стерджисом — і, проходячи повз, навмисно помахав ними просто перед його очима.

— А це… візьму собі на пам’ять.

Його погляд став холоднішим.

— Певен, що в правильних руках… і з правильною мотивацією… — Драко поправив мантію, майже тріумфально всміхнувшись. — Я знайду їм застосування.

Родольфус мовчав — лише дивився на нього вовком, коли Блейз звільнив його від мотузок. Герміона не зводила з них уважного погляду, аж поки не вловила короткий кивок Драко. І, майже не відчуваючи землі під ногами, одразу рушила за ним. Блейз без вагань рушив слідом, не бажаючи затримуватися тут ані на мить.

І вже біля виходу почулося—

— Ти справді думаєш, що тобі це так просто зійде з рук, Мелфою? — кинув Лестранж.

Усі троє озирнулися, завмерши біля дверей.

І, нарешті порушивши гнітючу тишу, Драко зробив крок уперед і недбало кинув:

— Не до кінця розумію… це що, погроза?

Та з вигляду Родольфуса було зрозуміло: він не жартує.

— Так. Погроза. Я зроблю все, щоб, коли Темний Лорд винесе тобі смертний вирок… виконав його саме я.

Герміона відчула, як у грудях різко щось стиснулося.

Серце вдарило раз.

Другий.

Нерівно.

І її погляд сам знайшов його — аж надто спокійні очі. Немов усе це… не мало для нього жодного значення…

— Я тебе знищу, — прошипів Лестранж. — Сам у цьому скоро переконаєшся.

І тоді Драко… усміхнувся.

Але ні. Не так, як зазвичай.  Це була моторошна, неприродна усмішка — така, що змушувала кров Герміони застигати в жилах.

Він повільно розправив плечі, підняв підборіддя — і кинув з викликом:

— Ну то спробуй. А я з задоволенням на це подивлюся.

І, залишаючи останнє слово за собою, він мовчки розвернувся й рушив геть.

 

— • — 

Усі троє йшли в суцільній тиші. 

Ніхто не говорив, ніхто навіть не дивився один на одного, ніби будь-який зайвий рух чи слово могли порушити цю крихку рівновагу. Так тривало, аж поки вони не вийшли до розгалуження коридорів, де їхні шляхи, схоже, мали розійтися. 

Саме там Драко раптом зупинився. Він не озирнувся одразу, лише завмер, ніби зважуючи щось у думках, вдивляючись у порожній коридор перед собою. І лише за кілька секунд повільно повернувся до них.

— Відведи її, — коротко мовив він до Блейза.

— В табір?

Герміона швидко перевела погляд з одного на іншого, відчуваючи, як усередині підіймається роздратування — вони говорили так, ніби її тут узагалі не було. Хоча мова йшла виключно про неї.

— Ні, — відповів Драко, кинувши короткий погляд на неї. — Рушайте в кудись місто. Винайми якусь пристойну кімнату.

— Добре, — кивнув Блейз.

Він ледь нахилив голову, даючи знак рушати.

І Герміона вже хотіла йому щось сказати, але, глянувши на Драко, стрималася. 

Він виглядав втомленим і занепокоєним. 

І це було не дивно…

Тому, вирішивши, що не має права нічого від нього вимагати чи навіть дорікати після всього, вона лише тихо попрощалася з ним і вирушила слідом за Блейзом.

Коли раптом—

— Стійте.

Герміона озирнулася, почувши його кроки.  Драко швидко підійшов до них і, не кажучи ні слова, ковзнув рукою під камзол, ніби щось шукав.  За мить він витягнув її вперед, розкривши долоню. 

Щось коричневе. 

І щось до болю знайоме…

Герміона кліпнула, не одразу усвідомлюючи, що саме бачить, а тоді завмерла. 

Мерлінова борода… та це ж моя паличка!

Герміона різко підняла погляд на Драко, намагаючись зрозуміти, чи це справді відбувається, чи їй просто здалося.

— Ти сьогодні добре впоралася, — коротко мовив він. — І майже не привертала уваги.

Вона опустила погляд на паличку — ту, що, взагалі-то, належала їй по праву.

Та знову нічого не сказала, залишивши всі колючі  коментарі при собі. Тому вона лише повільно простягнула руку, щоб забрати її з його долоні. Та Драко вперто не відпускав, змушуючи Герміону підняти на нього погляд.

— І нехай ти лише спробуєш щось утнути… — тихо мовив він, досі не відпускаючи. — Присягаюсь, я й пальцем не поворухну, щоб знову шукати твою непосидючу дупу, Ґрейнджер.

Герміона ледве стримала усмішку, бо ані трохи йому не вірила. Та сперечатися вона все ж не стала.

— Я сидітиму всередині, чекатиму і не робитиму дурниць, — повторила вона його ж слова, немов мантру.

Але той лише гучно пирхнув і нарешті відпустив паличку. Потім коротко кивнув Блейзу, даючи знак іти.

— Ходімо, — втомлено мовив той, беручи її під руку.

І вони рушили. 

Кілька кроків. 

Ще кілька.

І раптом щось усередині неї сіпнулося — ледь відчутно, але вперто, ніби невидима нитка натяглася десь під ребрами і потягнула назад. Вона не одразу зрозуміла, що саме змусило її сповільнити крок, а тоді — зовсім зупинитися.

Старе, майже забуте відчуття тривоги ковзнуло по шкірі, змусивши озирнутися через плече. 

— Ти чого?.. — здивовано кинув Блейз.

Але вона вже висмикнула руку і, не думаючи, пішла назад — просто до Драко, який уже збирався йти. Та щойно він помітив її кроки — зупинився, а тоді зробив крок назустріч.

— В чому справа? — встиг сказати він.

І саме в цю мить вона раптом обійняла його. Притислася всім тілом, так щільно, що він мимоволі завмер від несподіванки, не встигнувши навіть відреагувати. Його руки не одразу відповіли — він просто стояв нерухомо, напружений, ніби не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. 

А вона тримала його міцно, вперто, ніби боялася, що варто лише відпустити — і він зникне, розчиниться разом із цією миттю. І, сховавши обличчя в його грудях, тихо прошепотіла:

— Дякую, Драко.