~ Спогад 7 ~

 

Минуло два тижні.

Два тижні, сповнені тренувань, вправ і книжок, які Герміоні часом нестерпно кортіло пожбурити через кімнату — просто в Драко.

Звісно, без його дурнуватих усмішок не обійшлося. Як і без тих самих жартів про її «вічний безлад» — що в її голові, що на ній. У Мелфоя, здається, був якийсь особливий пунктик щодо її волосся: він вічно, недбало, відкидав його з її обличчя зі словами: «Прибери це нарешті». 

І це дратувало її до нестями.

Звісно, вона могла б просто заплітати волосся, прибирати його, робити з ним будь-що — аби тільки не слухати ці дурні зауваження. Але Герміона вперто цього не робила,  продовжуючи свій кучерявий бунт проти нього.

А ще він щиро вважав її «ходячою катастрофою». Без жодних перебільшень. Що б вона не зробила — Мелфой тільки тяжко зітхав і брався все виправляти, ніби вона була якоюсь незграбною дитиною, залишеною під його наглядом.

І все ж вона мусила визнати: уроки з Драко приносили результат.

Хай навіть іноді їй доводилося стримувати гостре бажання розтрощити книжкою ту біляву нахабну голову.

 Та з часом Герміона раптом усвідомила ще одну річ. 

Досить шокуючу річ:

 

Вона ненавиділа Мелфоя значно менше, ніж мала б.

 

І правда полягала в тому… що їй було шкода Драко.

Що більше часу вона проводила з ним, то ясніше усвідомлювала, наскільки насправді самотнім був Драко. Чи то у Великій залі, чи в закутку класу, чи за столом у бібліотеці — він сидів, занурений у власні думки, ніби був  десь дуже далеко — тільки не тут. Та щойно він помічав її — на його обличчі одразу з’являлася та сама дурнувата усмішка. І щоразу Герміона ловила себе на тому, що мимоволі усміхається у відповідь.

Адже, здається… вона теж була рада його бачити. 

З кожним днем, проведеним разом, усе це ставало дедалі звичнішим.

Драко охоче приходив на їхні зустрічі в Кімнату на вимогу. Вони перетиналися в Забороненій секції — час від часу, ніби випадково. Бувало, Герміона й сама заходила туди без особливої потреби — просто з нудьги, аби поговорити про уроки чи навчання.

У це було важко повірити навіть їй самій, але їй дійсно подобалося проводити з ним час. Здавалося, вони могли говорити про що завгодно: книжки, уроки, чари… навіть музику.

О, музика — це було щось.

Ну звісно. Звісно ж, Драко Мелфой умів грати на фортепіано.

Коли він почув, як Герміона жартома перебирає клавіші в Кімнаті на вимогу, його обуренню не було меж. Адже вона — Герміона Джин Ґрейнджер — посміла принизити його вуха своєю, як він «люб’язно» зауважив, дилетантською грою. Тож одного разу тренування безмовних заклять несподівано перетворилося на імпровізований урок музики, під час якого Герміона тільки й робила, що закочувала очі на кожне його зауваження.

Так і минули ці два тижні — легко, весело і майже безтурботно. Здавалося, навіть сам залік втратив будь-яке значення. Герміона вже давно могла б припинити ці уроки. Вона вже опанувала безмовні чари.

Та річ була в іншому — вона не хотіла цього робити.

Бо покінчити з уроками означало покінчити і з їхніми…  зустрічами.

 Так, вона знала, як жахливо це звучить.

 І знала, що Гаррі й Рон просто сказилися б, почувши це. В неї не було б жодного шансу переконати їх, що з Мелфоєм можна співіснувати — і навіть не хотіти його вбити. 

Та реальність була іншою: Гаррі ненавидів Мелфоя. Мелфой ненавидів Гаррі. Рано чи пізно це треба було припинити — поки все не зайшло надто далеко.

І коли вона, здавалося, вже наважилася сказати про це Драко… Герміона раптом зрозуміла, що не може цього зробити. Принаймні не після того, як побачила його в бібліотеці — похмурого, відстороненого, з листом із дому в руках.

Вони рідко говорили про його сім’ю. Той монолог після першої вилазки до Кімнати на вимогу був чи не єдиним його справжнім одкровенням. Відтоді Драко став обережнішим зі своїми почуттями й ховав їх у найглибшому кутку своєї душі. 

Герміона не тиснула. І без того було очевидно: арешт батька дався йому непросто.

Та, на диво, Драко все ж обмовився, що справи вдома теж були не з найкращих. Сумнозвісна тітка Белла повернулася з Азкабану — і тепер жила з ними. І, судячи з того, як він напружувався щоразу, коли про неї заходила мова, це були далеко не найприємніші гостини.

Тож вони обоє, ніби змовившись, вирішили не говорити про його дім і родину. Це, мабуть, було найкращим рішенням для них обох — Герміона ніколи не змогла б прийняти викривлені уявлення та виховання його батьків. Так само, як Драко і його рідня ніколи не змогли б прийняти її походження. 

І вся ця тема була тим самим слоном посеред кімнати — надто очевидним, щоб його не помічати, і надто незручним, щоб про нього говорити.

Якими б не були його справжні переконання, відтоді як вони почали більше часу проводити разом, він жодного разу не опустився до того, щоб назвати її тим огидним словом.

І все ж, як би часом між ними не спалахували ці дивні, майже підліткові імпульси, що затьмарювали її холодний розум, Герміона не забувала про ту прірву, яка їх розділяла — хай як легко й добре їм не було разом.

Хто знає… можливо, за інших обставин і в інший час усе могло б скластися геть інакше.

Та факт залишався фактом:

він — чистокровний.

вона — маглонароджена.

Так було. Є. І завжди буде.

Тому Герміона, хоч і з тягарем на душі, усе ж прийняла й інший факт: щойно залік буде складено — їхні шляхи розійдуться.

Наче нічого й не було.

Та від цієї думки всередині щось неприємно стискалося. 

І десь глибоко, там, де вона зазвичай не дозволяла собі відчувати зайвого, жевріла надія —

 що сумно від цього не лише їй.

 

— • — 

Жовтень 1996 року

Гоґвортс

 

Холодні стіни підземель відгукувалися глухим відлунням кожного кроку. Темне приміщення, наповнене сирістю й тінями, завжди викликало в Герміони легке занепокоєння. Особливо тепер, коли захист від темних мистецтв викладав Снейп, і кожен урок перетворювався на своєрідне випробування.

І сьогоднішнє випробування було особливим — день заліку з безмовних заклять.

Ті, хто провалиться або не встигне скласти його до кінця уроку, будуть змушені ходити до Снейпа на додаткові заняття — і не отримають допуску до наступних уроків захисту від темних мистецтв.

Сказати, що Герміона була нажахана, — не сказати нічого. 

Її пальці знову зім’яли поділ спідниці. Вона ненавиділа цю звичку — але щоразу, коли ставало справді тривожно, та поверталася. І зараз, перед дуеллю, — знову.

— У тебе все вийде… у тебе все вийде, — бурмотіла вона собі під ніс, стискаючи пальці в кулак і намагаючись вирівняти дихання.

Та серце все одно калатало надто швидко.

— Заради Мерліна, може, вже досить бурмотіти, Герміоно? — пробурчав Рон. — І так стрьомно до усрачки, а ти тільки все ускладнюєш.

Вона глянула на нього роздратовано.

— Сенс хвилюватися, якщо і так зрозуміло, що нам усім кінець? — знову буркнув він.

Герміона повільно перевела погляд на Гаррі. Той тільки тяжко зітхнув, кидаючи на Рона погляд, мов на смертника. 

Рон у відповідь лише спантеличено підняв підборіддя, ніби питаючи: «Та що не так цього разу?»

— Дякую за підтримку, Роне. Справді, твій оптимізм просто вражає. І надзвичайно мотивує, — сухо мовила Герміона, перегортаючи нотатки.

Рон закотив очі й подивився на Гаррі.

— Скільки вже пройшло часу?

— Хвилина, — озвався той, не зводячи очей із годинника на стіні.

— Мерліне, лише хвилина… — видихнув Рон, спершися спиною на лаву позаду. — Лише хвилина…

Почулися рішучі кроки.

Снейп рухався вздовж рядів парт, і його чорна мантія тихо шурхотіла по підлозі. У класі запанувала напружена тиша — кожен відчував, наскільки серйозним було це випробування.

Він раптово зупинився. Його погляд повільно ковзнув класом — як у хижака, що обирає жертву.

— Отже, сьогодні ми підбиваємо підсумки з техніки безмовних заклять, — холодно й чітко промовив Снейп. — У формі дуелі. Один на один. Вишиковуйтеся у дві шеренги. Негайно.

Класом прокотився приглушений гомін.

— От чорт… Герміоно, — гукнув Рон. — Ти хоч щось тямиш у цих його фокусах?

— Припустімо, — кинула вона, крокуючи до шеренг, що вже починали формуватися.

 — І? Є якісь поради?

— Поради? Навіщо? — вона скривилася й, копіюючи його тон, додала: — Який сенс хвилюватися, якщо й так очевидно, що нам усім кінець?

Рон сердито зиркнув на неї. Герміона натягнула посмішку, даючи зрозуміти: так просто йому це не минеться.

— Може, ти щось їй скажеш? — звернувся Рон до Гаррі.

— О, ні. Ти, Роне, вже сказав достатньо, — пробурмотів той у відповідь.

Герміона тріумфально всміхнулася, почувши слова Гаррі, та в ту ж мить до них долинув голос Снейпа — і всі троє одночасно повернули голови.

— Кожен по черзі виходить із шеренги. Пам’ятайте: слова не мають значення — лише ваша воля. Безмовність — ключ до перемоги. Лише той, хто володіє цим мистецтвом, матиме перевагу в реальному поєдинку.

Щойно крижаний голос Снейпа пролунав із вказівками, учні почали шикуватися у дві шеренги, один навпроти одного, готуючись по черзі виходити на дуель.

Герміона глибоко вдихнула. Її пальці міцніше стиснули паличку.

Ну ж бо. Ти готувалася.

Що казав Драко? Відчуй магію. Вона — частина тебе. Тобі не потрібно говорити — тіло й так усе знає…

Чи знає?

Боже… а якщо ні?

Вона знову почала панікувати — долоні спітніли, пальці раптом стали чужими, неслухняними. 

Герміона уважно спостерігала, як перші учні починають дуелі. Зосереджено стежила за кожним рухом, за кожним закляттям, що спалахувало яскравими сплесками, здіймаючи з підлоги хмари пилу. 

Вона покусувала ніготь на великому пальці, нервово вдивляючись в обличчя опонентів, намагаючись вирахувати, з ким опиниться в парі.

Один, два, три, чотири… та відійди вже, Паркінсон… п’ять, шість… Ось учениця з Гафелпафу, — відзначила Герміона, помітивши дівчину, ім’я якої ніяк не могла згадати. А за нею був Дін Томас.

О, може, стати з ним? Він наче… нехай мене Джіні пробачить, але точно не найсильніший суперник. Це могло б зіграти мені на—

— Готова?

Раптовий голос збоку змусив Герміону різко повернути голову — і побачила Драко. Вона швидко озирнулася довкола, боячись не так чужих поглядів, як Гаррі з його конспірологічними теоріями про те, що «Мелфой — смертежер, і я вам це доведу».

Переконавшись, що поруч нікого немає, тихо сказала, навіть не глянувши в його бік:

— Не знаю, — чесно видихнула вона, крокуючи поруч із ним уздовж шеренги. — Мені страшно, якщо чесно.

Непомітно, щоб Снейп чи інші це побачили, Драко ледь нахилився вперед. Його сірі очі уважно ковзнули по її обличчю, а голос прозвучав тихо, але впевнено.

— О, ні-ні. Навіть не думай, — мовив він, кидаючи погляд на центр кімнати, де вже почалася дуель. — Ти маєш бути сповнена рішучості надерти сьогодні зад Снейпу.

Герміона швидко опустила погляд, ніби взагалі цього не чула.

Перед очима розгорталася чергова дуель. Переможець отримав стриманий кивок від Снейпа, а переможений понуро поплентався геть, поки інші співчутливо проводжали його поглядами вздовж імпровізованої алеї ганьби між шеренгами.

— А що як я не здам? — бовкнула Герміона, дивлячись услід бідоласі.

— Підеш на перездачу з іншими невдахами, — відказав Драко, кивнувши в бік хлопця. — Але ти ж наче не невдаха.

Герміона важко зітхнула.

— Ти не міг би… сказати щось інше?

Драко глянув на неї з легким подивом, брова ледь піднялася.

 — Наприклад?

— Ну, щось на кшталт: «Головне — участь, а не перемога». Або: «Якщо в тебе вийде хоча б одне закляття, я вже пишатимусь тобою».

Драко лише скривився у відповідь.

— Що? Навіть не мрій, — кинув він гучніше, ніж слід було, змусивши кількох учнів озирнутися.

Герміона миттєво відвернула голову, ніби не мала до цього жодного стосунку. Та коли Драко помітив, що хтось із гафелпафців коситься в їхній бік, він не змовчав:

— Ви чого тут, бляха, вилупилися?

Ті перезирнулися й швидко відвернулися. Герміона ж ковзнула поглядом до Драко — і не змогла стримати посмішки.

А я вже й забула, що він так уміє.

Що ж. До хорошого швидко звикаєш.

І адекватна поведінка Мелфоя — не  виняток.

— Агов, — знову покликав він її.

Вона знову зустрілася з ним поглядом.

— Навіть не смій програти, чула? — відрізав Драко. — У тебе немає права на помилку.

— У сенсі — «немає»? — не стрималася вона, на мить забувши про всіх довкола. 

Тоді Драко нахилився ближче й прошепотів:

— Програєш ти — програю я. Зрозуміло? Ти не маєш права зганьбити мене. 

Герміона аж рота привідкрила.

“Ти не маєш права зганьбити мене”?

Про це не йшлося в їхній угоді. 

Та Драко вже було не до того — їхня черга наближалася.

— Так, не забувай: ти надто довго затягуєш. Треба швидше відпускати закляття, не тримаючи в думках саму форму слова.

— Добре.

— І сфокусуйся. Спробуй дихати повільніше. Тобі це допомагає.

— Добре, я тебе почула.

— Наступний! — долинув голос Снейпа.

— Промовляй усе в голові чітко й упевнено.

— Та знаю я, — огризнулася Герміона.

— І без паніки. Ти вже це робила. Ти все знаєш, — прошипів крізь зуби Драко, дратуючись її нервозністю.

— Здається, це ти зараз панікуєш, а не я, — прошипіла вона у відповідь.

Драко здивовано глянув на неї — і в цю ж мить:

— Містере Мелфою?! — гримнув голос Снейпа на весь клас.

Драко і Герміона одночасно підвели голови — Снейп пильно вивчав їх своїм холодним поглядом. Повільно відвівши погляд убік, Герміона натрапила на нажаханих Рона й Гаррі, які щойно усвідомили, що вона стоїть у парі з Драко.

От трясця…

Снейп підозріло звів брову, очевидно очікуючи, що Мелфой вийде з нею на дуель. 

Герміона панічно глянула на Драко. Та він лише повернувся до неї — і скривився з такою щирою огидою, що це межувало з мистецтвом.

— Ні, — сказав він, дивлячись на неї так, ніби перед ним стояло втілення всього гидкого на світі. — У жодному разі.

Колись Герміона сприйняла б це як особисту образу. Може, навіть потай поплакала б у туалеті.

Але тепер…

Лише присутність Снейпа й десятки поглядів довкола стримували її від сміху.

Та треба визнати — грав він бездоганно.

Такий талант… Голлівуд за тобою плаче, Мелфою, — подумала вона, ледь стримуючи посмішку.

Тим часом Драко пробігся поглядом по шерензі, вихопив першого-ліпшого хлопця позаду — і без жодних церемоній штовхнув його вперед.

— Нехай він із нею возиться. Я не витрачатиму сили на цю…

Тільки спробуй, — промовила вона самим лише поглядом.

Він урвав себе на півслові, не вимовивши «бруднокровка», але давши всім зрозуміти, що саме хотів сказати. 

Герміона зустрілася з його поглядом на мить, але він одразу відвів очі.

Що ж. Принаймні тепер він уже не каже цього вголос.

Зробивши глибокий вдих, вона повільно рушила до центру класу, вийшла на місце для дуелі й міцніше стиснула паличку.

Навпроти опинився невисокий хлопець із Гафелпафу, якого вона майже не помічала на інших уроках. Він виглядав трохи наляканим, але зосередженим. Під її напруженим поглядом він мимоволі знітився — ніби й сам хотів, щоб усе це якнайшвидше скінчилося.  

Герміона випрямила спину й перевела погляд на Снейпа, який спостерігав за ними з непроникним виразом обличчя.

— Готові? — запитав він холодно.

Коли Герміона кивнула, Снейп майже непомітно насупився, але більше нічого не сказав. 

Драко, стоячи збоку, ковзнув поглядом по Герміоні, а потім — по її супротивнику, уважно оцінюючи його.

— О, Мелфою! — гукнув поруч Креб. — Станемо в пару?

— Не зараз, — відрізав той, не відводячи очей від дуелі.

Той ледь помітно насупився, ще раз звіряючи поглядом суперника й Герміону.

— На рахунок три, — пролунав голос Снейпа. — Один.

Герміона підняла паличку й глибоко вдихнула.

— Два.

 Повільно видихнула крізь губи, відчуваючи, як повітря важко виходить із легень.

— Три.

Експеліармус.

Обеззброювальне закляття вирвалося вперед.

Хлопець захитався — і його паличка вже летіла вбік, не давши йому жодного шансу.

— Вийшло, — прошепотіла вона сама собі, полегшено видихнувши.

Щасливий погляд піднявся до Снейпа — і на мить усе згасло. Той стояв нерухомо, спостерігаючи за хлопцем, який досі гарячково шукав свою чарівну паличку.

Погляд метнувся вбік — у пошуках Рона й Гаррі. Обидва буквально стискали за неї кулаки. Герміона посміхнулася їм — і раптом помітила Драко попереду шеренги. Схрестивши руки, він майже непомітно підняв великий палець угору й коротко кивнув.

Посмішка зрадила її миттєво.

— Ще раз, — пролунало від Снейпа.

У них було лише три спроби. Одну Герміона вже використала. Залишалося ще дві.

Ще одна перемога — і все. Жодних перездач. Жодного Снейпа в прийомні години.  І цьому жаху нарешті настане кінець!

Ця думка мимоволі викликала ще ширшу усмішку.

— Стати на позиції.

Герміона помітила, як хлопець навпроти кивнув Снейпу й відступив назад.  Тепер у його погляді з’явилися злість і рішучість.

Ой леле… зараз щось буде…

— Приготуватися.

Знову — той самий внутрішній ритуал.

Та щось підказувало: цього разу хлопчина утне щось дурне.

Точно утне.

— Один. Два—

Не встиг Снейп віддати третю команду, як учень уже жбурнув у неї закляття.

Спалах — різкий, сліпучий. Повітря розітнулося зі свистом. Рука зреагувала швидше за думку. Різкий помах палички.

 Протего.

Невидимий щит спалахнув перед нею, мов тонка, ледь відчутна стіна. І водночас — інстинктивно — вона прикрила обличчя рукою.

Удар.

Закляття врізалося в захист із глухим тріском, розсипаючись іскрами світла, що на мить зависли в повітрі й одразу згасли.

Тиша.

Герміона повільно опустила руку. Вдихнула. Розплющила очі. Навпроти стояв її суперник — розгублений, злегка ошелешений, ніби сам не очікував такого результату.

Вийшло.

Серце ще калатало в грудях, але крізь шум крові в вухах пробилося чітке усвідомлення:

В неї вийшло.

— Так, чорт забирай, — прошепотіла вона, сяючи усмішкою.

Та хлопець уже сердито рушив назад на позицію, знову спрямовуючи паличку в її бік. Герміона вловила його настрій миттєво — і вже за секунду зібралася, піднімаючи паличку й готуючись до нового удару.

— Досить, — урвав Снейп.

Обидва повернулися до нього.

— Містере Фінче, міс Ґрейнджер щойно двічі перемогла вас. Не ганьбіться й опустіть нарешті свою чарівну паличку.

Хлопець сердито розвернувся й рушив геть, різко змахнувши мантією.

Герміона розгублено провела його поглядом, перш ніж повернутися до шеренги, коли її зупинив голос Снейпа:

— Ваше виконання безмовних заклять було менш катастрофічним, ніж усі ваші попередні спроби, міс Ґрейнджер, — він глянув на неї своїм холодним поглядом. — Можливо, ви й справді навчилися чогось корисного на цих уроках.

Здивований шепіт прокотився шеренгами. Кілька учнів глянули на Герміону з новим інтересом.

Це що… він щойно мене похвалив?

Вухам своїм не вірю!

— Повертаєтеся на місце, — наказав Снейп.

Герміона кивнула, усе ще приголомшена, і рушила назад.

Руки тремтіли від хвилювання разом із паличкою, серце шалено калатало від радості. Вона намагалася стримати емоції, та в очах уже спалахнула щаслива іскра. 

Підійшовши до Рона й Гаррі, які досі стояли у своїй шерензі, вона помітила, що обидва ледь стримують захоплення. Рон дивився на неї, наче на диво, а Гаррі лише легко штовхнув його ліктем, ніби кажучи: це ж Герміона, чого ти ще очікував?

— Це ж треба, ти б бачила його пику, — вигукнув Рон. — Та ти ж просто надерла йому зад!

Герміона сором’язливо всміхнулася.

— І як тобі це вдається? — запитав Гаррі, майже риторично.

— Що саме?

— Безмовні чари, — зітхнув він. — У житті не стикався ні з чим складнішим… окрім оклюменції зі Снейпом, звісно.

— Що ж… — почала Герміона, замислившись.

У цю мить вона помітила, як із натовпу виходять Драко і Креб. Вони саме зайняли вихідні позиції — обличчям одне до одного, з напруженими плечима й піднятими паличками. І, здається, Рон, Гаррі й вона сама — усі троє — майже синхронно зосередили погляди на Мелфої.

Сигнал.

Креб лише встиг різко смикнути рукою, але закляття з палички Драко зірвалося раніше. Воно влучило просто в груди, збивши його з рівноваги. Креб хитнувся, відступив на крок, перечепився об власну ногу — і глухо гепнувся на підлогу, незграбно випустивши паличку з рук.

Драко навіть не поворухнувся після цього. Лише трохи опустив руку, дивлячись на нього зверху вниз — спокійно, майже байдуже, ніби це й не було чимось вартим його зусиль.

— От трясця. Схоже, не бачити Мелфою перездачі, — буркнув Рон до Гаррі. 

Той виглядав стурбованим, не зводячи очей із Драко.

— Просто треба зосередитися, — сказала Герміона Гаррі, підбадьорливо. —  Магія стає значно простішою, коли ти точно знаєш, що хочеш нею створити.

— Дуже слушна думка, — кивнув він.

Та Рон, не приховуючи іронічної усмішки, додав:

— Мерліне, я іноді навіть не знаю, чого хочу на обід чи вечерю. А ти ще хочеш, щоб я розумів, чого хочу від магії!

Гаррі розсміявся.

— Може, цим і пояснюються твої проблеми з домашкою?

— Смійся-смійся, але не забувай, що в тебе ситуація не краща. Он Мелфой уже нагнув Креба. Нам не можна продути, Гаррі!

— Не можна, — погодився той.

— Удачі. Вам обом, — сказала Герміона, усміхнувшись, і рушила в задню частину класу.

Коли урок добігав кінця і останні пари завершували дуелі, Снейп повільно ходив між рядами, пильно стежачи за кожним рухом. Його обличчя залишалося незмінно холодним, майже байдужим, але в темних очах на мить спалахнуло щось ледь вловиме — тінь задоволення чи, можливо, схвалення, яке він ніколи не озвучив би вголос.

Рон і Гаррі теж впоралися.

Хоч до останнього самі в це не вірили.

Чи то удача, чи хитрість, чи, може, справжній талант, що раптово дав про себе знати — але вони вистояли. 

Пролунав дзвінок.

Учні одразу зірвалися з місця й почали розходитись, а Герміона відчула, як напруга, що тримала її весь урок, поволі відпускає. Наче хтось нарешті послабив тугу, невидиму петлю.

Коли вони вже виходили, вона мимоволі озирнулася — і зловила погляд Драко серед слизеринців. Його обличчя, як і завжди, залишалося непроникним до останнього. Жодної зайвої емоції, жодного жесту. 

Та щойно їхні погляди зустрілися, кутики його губ ледь смикнулися вгору. У цьому короткому русі була тиха гордість… і щось ще, чого він не дозволив би собі показати.

І цього вистачило.

Герміона відповіла легкою усмішкою, що з’явилася майже сама собою.

Хоч як їй не хотілося це визнавати, Драко мав рацію: його методи спрацювали.

Після тижнів підготовки в неї вийшло.

У них — вийшло.

І хай попереду на них ще чекало чимало всього, цей залік став їхньою першою, маленькою перемогою.

 

— • — 

 

— А я вже почав думати, що ти сюди більше не прийдеш, — пролунало з темряви, щойно вона ступила до Забороненої секції.

Герміона й сама не розуміла, чому саме, але після уроку відчула майже непереборне бажання знайти його. Побачитися. Розділити з ним цей день. Розібрати по кісточках залік у Снейпа.

Вона підвела погляд. 

Драко, як і завжди, стояв біля стелажа з книжкою в руках — ніби й не рушав звідси зовсім.

— Сумував за мною? — спитала вона, не приховуючи усмішки.

Драко скривився, хоча в куточках губ уже тлів ледь помітний натяк на усмішку.

— Сумував? Що за маячня… — протягнув він. — Ґрейнджер, твоя нескінченна балаканина викликає в мене хіба що мігрені й суцільний стрес. Єдине, за чим я сумую, — це тиша і спокій до того, як ти вперше сюди завалилася.

Ага, звісно.

Розкажеш це комусь іншому.

Герміона лише всміхнулася, скинула сумку на стіл і, не довго думаючи, легко підстрибнула, вмостившись на край. Вперлася руками позаду й безтурботно хитнула ногами.

Погляд Драко повільно ковзнув з її обличчя вниз — до колін, до темних гольфів, що ритмічно рухалися в повітрі — і затримався там на мить довше, ніж слід було.

— Що тут робиш? — поцікавилася вона, геть не звернувши уваги на його блукаючий погляд.

Драко миттєво перевів погляд на її обличчя, тоді неквапливо відштовхнувся від стелажа й рушив до столу.

— А сама як думаєш?

— Не знаю. Але сподіваюся, що це не щось зловісне й небезпечне, — кинула вона, ковзаючи поглядом по книжках, розкладених на столі.

Драко підвів на неї очі.

І, звісно ж, вона це помітила.

— Що? Це саме те, про що я подумала?

— Краще мені не відповідати, — сухо відрізав він.

Герміона всміхнулася. Схоже, до його дурних жартів у неї вже з’явився певний імунітет.

— До речі, про зловісне… що там твій Принц? — раптом кинув Драко.

— Мій принц?.. — розгублено перепитала вона.

Мелфой лише мовчки подивився на неї, чекаючи відповіді.

— А. Принц, — схаменулась Герміона. — Я… я більше його не шукаю.

Брови Драко повільно піднялися.

— Ось як? І чому ж? Зайшла в глухий кут?

— Та ні, просто… — вона урвалася, ніби сама не була готова договорити.

Герміона кілька секунд мовчки вивчала його, не знаючи, як це пояснити.

Щоразу, коли вона намагалася заговорити про Принца з Гаррі, усе закінчувалося сварками, непорозумінням і дурними жартами Рона.

Тож Гаррі й далі купався в прихильності Слизорога та славі найкращого учня зіллєваріння, а вона так і не могла збагнути, у чому ж секрет того Напівкровного Принца.

А з підготовкою до заліку в Снейпа це й зовсім відійшло на другий план. Тож поки що вона вирішила припинити пошуки.

— Облишмо це, добре? — пробурмотіла вона, вже тягнучись по сумку.

Та вона не встигла — Драко перехопив її й утримав, не даючи відступити. Герміона здивовано перевела погляд спершу на сумку, потім — на його руку, що міцно стискала ремінець.

— Агов, — випалила вона, різко смикнувши сумку.

Він і не подумав відпустити.

— Викладуй.

— Що викладувати?

— Правду. Що не так із цим твоїм «Принцом»? — він навіть зобразив у повітрі лапки.

Усередині все різко стиснулося.

Одна частина її чітко знала: не можна — не можна розповідати Мелфою нічого.

А інша — вже майже готова була розповісти. Поділитися. Навіть порадитися.

Бо вона знала: Мелфой справді розумний. Настільки, що, можливо, зміг би допомогти їй розгадати загадку того клятого Принца. А може — навіть випередити його.

Але ж Гаррі…

Він цього не схвалить.

Ні — не просто не схвалить. Він може взагалі перестати з нею розмовляти. На тижні. Може, навіть на місяці.

 А може… й на роки.

— Ґрейнджер.

Її погляд ковзнув угору, обриваючи потік думок.

— У чому справа? — тихо запитав Драко, уважно вдивляючись у неї своїми сірими очима. — Я ж бачу: тебе щось гризе.

Герміонин палець повільно ковзав по поверхні столу, вимальовуючи беззмістовні кола — вона вагалася.

— Добре… так, ти маєш рацію. З цим Принцом справді щось не так.

— Це я вже зрозумів. Далі.

— Річ у тому… — вона запнулася, на мить стискаючи губи. — Я боюся, що він… цей Принц… точніше, не він сам, а те, що він створив… може нашкодити комусь.

Вона на мить замовкла.

— Комусь важливому для мене.

Його сірі очі ковзали по її обличчю, уважно вивчаючи кожну рису.

— Он воно як, — нарешті  озвався він.

Герміона вже була готова продовжити, але слова знову застрягли в горлі.

— Я не можу розповісти більше. Тим паче тобі. — а потім додала: — Вибач.

Та він мовчав.

Герміона чекала хоч чогось.

Будь-якої реакції.

Але точно не цього: Драко просто відвернувся, мовчки переглядаючи книжку на столі, ніби нічого й не сталося.

Не витримавши, Герміона все ж додала:

— Це… неправильно, розумієш?

Цього разу Драко перевів на неї погляд, ледь вигнувши брову.

— Неправильніше, ніж наші з тобою таємні зустрічі? —  грайливо спитав він.

З її губ вирвалося втомлене зітхання — їй було геть не до жартів.

Драко ще кілька секунд вивчав її, відбиваючи пальцями ритм по дерев’яній поверхні столу, а тоді сказав:

— Ну ж бо, розповідай. У що цей недоумок вляпався цього разу?

— Про кого ти? — спитала Герміона, вдаючи, ніби не розуміє.

Хоча все вона прекрасно розуміла.

Не треба було бути генієм, щоб збагнути, на кого він натякає. Але знати цього Мелфою точно не варто було. 

І все ж, за його хитрим поглядом і звуженими очима, вона вже бачила — він здогадався.

— Про твого Поттера, кого ж іще, — кинув він, а тоді ніби схаменувся: коротко кивнув і плеснув себе долонею по скроні. — А, точно. Я геть забув.

Герміона спантеличено глянула на нього.

— У тебе ж їх двоє. Двоє недоумків.

— По-перше, вони зовсім не “недоумки”. Тож не смій їх так називати, — наполягла вона.

Драко пирхнув і зупинив її легким рухом руки.

— Дозволь це вирішувати мені самому. Добре?

— І по-друге… ніхто ні в що не вляпався, — додала вона тихіше. — Принаймні поки що.

Погляд невпевнено піднявся до нього. 

Сірі очі Драко не відпускали — зосереджені, наполегливі, вони тиснули сильніше за будь-які слова.

І раптом вона зловила себе на тому, що ще мить — і не витримає. Ще трохи — і скаже. Усе. Без жодного спротиву.

Довелося буквально зупинити себе — вчепитися за цю тонку межу, що ще тримала її при собі.

— Я справді не можу, Драко… — вирвалося з останніх сил.

— Можеш. Ти просто не хочеш, — відрізав він, схрестивши руки на грудях.

— Так. Бо це стосується не лише мене. А Гаррі.  Я фактично відкрию тобі його секрет…

— Та припини, — відмахнувся він. — Я й так уже знаю забагато. Гірше точно не стане.

— Але ж ти… ти точно цим скористаєшся.

— Я? — Драко здивовано звів брови, вказавши на себе. — Та я хоча б раз якось…?

Він урвався, щойно зловив її красномовний погляд.

Потім скривився, невдоволено пирхнув і відвів очі вбік, ніби її мовчазна відповідь його зовсім не влаштовувала. 

— Та здався мені твій дурний Поттер і… цей його Принц, — буркнув він, відвертаючись і трохи задерши підборіддя. — Не хочеш розповідати — не розповідай.

— От і добре.

— Добре.

Обоє замовкли в ту ж саму мить.

Драко й далі сидів за столом, схилившись над розкладеними книгами, удавано зосереджений на рядках. Погляд ковзав по сторінках — повільно, неуважно, ніби думки були зовсім не там.

Герміона так і лишилася сидіти на столі, звісивши ноги; вони ледь погойдувалися в повітрі, поки вона не зводила з нього погляду.

Відчувши її пильний погляд, Драко повільно глянув на неї краєм ока й лише тоді заговорив:

— Ти ж знаєш, що якби я хотів нашкодити тобі чи йому, то давно вже зробив би це.

Звісно знаю, дурню. 

Одне твоє слово — і мені кінець. 

Але ж він досі цього не зробив.

Хоч і міг би. 

Легко.

Одним словом перекреслити все — виставити ці таємні зустрічі на посміх, підставити мене під удар.

Та він досі мовчав.

Звісно, Герміона розуміла: справа була не в ній. Радше в ньому самому.

Хіба міг він — чистокровний — дозволити собі вештатися з такою, як вона?

Край сорочки ледь тремтів у її пальцях — нервовий, майже непомітний рух, який вона сама ледве усвідомлювала.

Скрип стільця різонув тишу.

Драко підвівся.

Неквапливо обійшов стіл і зупинився зовсім близько — надто близько. Погляд на мить затримався на її руках. Помітивши це, Герміона різко відпустила тканину, сховавши долоні обабіч стегон, і натягнуто всміхнулася — ніби все було під контролем. Ніби вона зовсім не нервувала.

Принаймні їй дуже хотілося в це повірити.

Тоді Драко нахилився ближче, зазираючи їй просто в очі. Брови Герміони здригнулися в легкому подиві, і вона інстинктивно відхилилася назад, намагаючись зберегти хоч якусь відстань.

— Ти чого?

Чим довше він ось так витріщався, не кліпаючи, тим сильніше їй ставало не по собі — ніби його погляд повільно розбирав її на частини.

— Припини. Це дивно… — пробурмотіла вона, насупившись.

— Я нікому не скажу, — тихо мовив Драко, не відриваючи від неї погляду. — Ні про твого Поттера, ні про його секрет.

Герміона мовчки вивчала його, наче намагалася вичитати між рядків те, чого він не сказав уголос.

— Даю тобі слово, Ґрейнджер, — додав він після короткої паузи, трохи нахиливши голову. — Довірся мені.

Та у відповідь — тиша.

Секунда тягнеться.

Ще одна.

І тільки тоді її рука повільно подається вперед — мізинець зависає між ними.

Спершу Драко вигнув брову, мовчки запитуючи одним лише поглядом: ти серйозно? А Герміона у відповідь лише м’яко всміхнулася й ледь кивнула. 

Після важкого, майже показового зітхання рука Драко все ж піднялася. Мізинець недбало зачепився за її. 

Герміона першою розірвала цей дивний, майже дитячий жест — її пальці вислизнули з його, і в ту ж мить вона різко відштовхнула його плечем та зіскочила зі столу.

Пішла вздовж рядів, проводячи пальцями по корінцях книжок, ніби намагаючись зібрати думки докупи.

Позаду почувся легкий рух.

Драко повернув голову, проводжаючи її уважним поглядом. 

— Ну ж бо, — озвався він, змушуючи її таки озирнутися. — Розповідай. Яке Поттер має діло до Напівкровного Принца.

Герміона важко зітхнула і розповіла про той зловісний підручник.

Про дивні нотатки на полях.

І, зрештою, про секрет успіху Гаррі на уроці Слизорога.

Драко слухав, сидячи зі схрещеними на грудях руками, непорушний і зосереджений. Лише інколи ледь помітно сіпалася щелепа, та повільно піднімалися й опускалися груди, видаючи, що він усе ж слухає..

На мить Герміоні навіть здалося, що її слова просто розчиняються в повітрі, не доходячи до нього — таким уже кам’яним залишалося його обличчя.

Слова урвалися.

Тиша затягнулася ще на мить.

І лише тоді він озвався:

— Тобто мені не привиділося, коли твій унікальний — але явно не розумом — Поттер, який роками був повною нікчемою в зіллєварінні, раптом почав збирати всі вершки?

— Так, я теж одразу щось запідозрила! І виявилося, що це через ту дурну книжку!

Закинувши ногу на ногу, Драко важко зітхнув і відкинув голову назад:

— Ех. Книжка майстра зіллєваріння в руках дилетанта Поттера… це ж треба. Уяви тільки, що можна було б із нею зробити.

— От і я про це! — Герміона сплеснула в долоні, нервово ходячи туди-сюди. — Я одразу так подумала, щойно все почула. А що як він… заграється в ці експерименти? Перетне межу й наробить лиха?

— Що ж, знаючи Поттера, чекати лишилося недовго.

Докірливий погляд Герміони змусив Драко лише демонстративно закотити очі.

— Я знаю, що маю щось зробити. Власне, цим я й займалася. Просто геть забула через Снейпів залік, — Герміона крокувала по кімнаті, більше говорячи сама до себе, ніж до нього.  — Я мушу дізнатися, хто він, цей Принц. Розкрити його підступний план і… і…

Драко шумно зітхнув.

— Слухай, може, ти вже це визнаєш?

Герміона різко зупинилася.

— Що саме?

— Що тебе просто зачіпає, коли хтось у чомусь кращий за тебе.

Тиша. 

Герміона витріщилася на нього з відкритим ротом.

Він сказав це. Те, що вона вперто ігнорувала, заглушувала, відштовхувала від себе.

Правду.

І тепер відступати було нікуди. 

Драко підняв на неї свої хитрі очі, досі чекаючи відповіді.  А вона тільки безпорадно хапала ротом повітря.

— Що? Я?— розгублено пробурмотіла вона. —  Та ні… Ні, я б ніколи…

— Салазаре, та тебе це ще й як зачіпає… — протягнув Драко, спершися скронею на руку й спостерігаючи за нею з неприхованою зловтіхою.

— Я… — почала Герміона.

О, це була гірка правда.

Бо так.

Звісно, її це зачіпало.

Не сам Гаррі.

А те, як нечесно він цього досягав.

І якийсь час це справді не давало їй спокою. Аж поки вона не переключилася на захист від темних мистецтв і заняття з Драко.

Та тепер це почуття знову розгорялося в ній — гаряче, нестерпне. А Драко лише підкидав у це полум’я ще більше вугілля.

— Але ж як так можна, Ґрейнджер… — безжально продовжив він. — Це ж Поттер. Твій друг. Найкращий друг. 

Її щоки миттєво спалахнули жаром.

 Заперечувати далі означало б відверто брехати.

Здавалося, навіть якби хтось зараз вилив на неї відро крижаної води, з неї все одно піднялася б пара.

Боже… 

Який сором.

Заздрити найкращому другові.

Через що?

Дурнуваті оцінки? Увагу Слизорога?

Ні… не в цьому справа. 

Шахрайство Гаррі — ось що виводило її з себе.

Це не мало б так зачіпати… і все ж зачіпало. Настільки, що вона різко сховала обличчя в долонях, ніби могла таким чином заглушити власні думки.

А Драко лише відкинувся на спинку стільця й усміхнувся.

— Та не переймайся ти так. Я залишу й цей твій брудний секретик при собі, — мовив він змовницьки.

Герміона різко підійшла до столу, сперлася на нього обома руками, нахилившись ближче, і процідила просто йому в обличчя:

— Так, це мене зачепило, — визнала вона, і Драко навіть трохи здивувався її прямоті. — Але не тому, що він просто кращий за мене! А тому, що зробив це нечесно! Він шахруював, Драко, розумієш?

Мелфой повільно кивнув.

— І… я знаю, що це жахливо. Це робить мене не просто жахливою подругою, а й людиною… але…

— Але ти просто жива істота, Ґрейнджер, — закінчив за неї він. — А живим істотам іноді властиво… відчувати.

Її карі очі, досі палаючі від гніву, знайшли його.

— Заздрити — це нормально. Усі ми комусь заздримо. Просто старанно приховуємо це одне від одного, щоб не здаватися виродками.

Важко зітхнувши, вона знову заховала обличчя в долонях.

— Я… просто огидна.

— Та годі тобі, — заспокоїв її Драко. — Якщо вже ти огидна, то що тоді казати про мене?

Герміона кинула на нього важкий погляд.

— І нічого, бачиш, — він вказав на себе. — Живу собі якось. І мене геть не мучить совість. Бо знаєш чому?

Драко нахилився ближче до Герміони, яка досі стояла навпроти, впершись долонями в стіл. Її пальці нервово перебирали край деревини.

— Совість вигадали спеціально для таких, як ти, — тихо мовив він. — Аби було за що хвилюватися навіть тоді, коли не треба.

У відповідь вона лише цокнула язиком і закотила очі.

— Ти зараз узагалі несерйозний!

З його грудей вирвалося глухе пирхання.

— А може, це ти занадто серйозна?— Драко ледь помітно нахилив голову. — Ну нехай. Поттер має собі книжку зі шпаргалками…

Потім він знизав плечима, ніби це справді дрібниця, і повільно повів пальцями по краю столу, не зводячи з неї погляду.

— Так, це неприємно. Повір, моє его постраждало не менше за твоє, — він  торкнувся грудей, ніби підкреслюючи свої слова. — Я як ніхто тебе розумію.

Та лише скептично скривилася у відповідь.

— Та якщо дивитися правді в очі… воно варте аж таких хвилювань? Невже тобі так принципово бути кращою за Поттера?

— Ні, звісно, ні. Це вже не має жодного значення — хто кращий, а хто гірший. Ідеться про безпеку Гаррі.

Мелфой кліпнув, ніби зважуючи щось, а тоді нахилився ближче й тихо запитав:

— Ще раз. Нагадай мені, яке тобі до цього діло?

Герміона глянула на нього так, ніби він поставив найдурніше питання з усіх можливих.

— Як це “яке”? Він мій друг!

— І що з того? Тобі вічно його няньчити, чи що? Не ти змусила його грати не за правилами, Ґрейнджер. Не ти сунула йому до рук ту дурну книжку і не ти змушувала слідувати порадам звідти. Це був його вибір. І відповідальність теж має нести він.

— Але ж… — вона урвалася. — Я маю йому допомогти.

— Він тебе про це просив?

На це вона лише розгублено привідкрила рота.

Адже ні — Гаррі вже навіть боявся показуватися їй на очі з тією книжкою, знаючи, якою буде її реакція.

Тим часом Драко продовжив:

— Він просив тебе допомагати? Рятувати його? Лізти в усе це?

— Ні, — зрештою випалила вона.

Його руки розвелися в сторони — мовляв, ну ось — і він відкинувся в кріслі, знову впіймавши її погляд.

— Ну. І кому, скажи, ти робиш краще? А кому — гірше?

Замислившись, вона мусила визнати: у його словах був сенс. 

Драко знову зітхнув, уже не приховуючи роздратування:

— Хочеш ще одну непрохану пораду, Ґрейнджер? Тоді слухай. Досить рятувати всіх підряд. Усіх однаково не врятуєш. Як би сильно ти цього не хотіла… — він на мить замовк. — Навіть якщо це твій найкращий друг.

— То що ти пропонуєш мені робити?

Той лише знизав плечима.

— Відпусти це. Не втручайся. Нехай усе йде своїм ходом.

Герміона не зводила з нього погляду, всім своїм єством заперечуючи кожне його слово.

— Хочеш справді зробити щось корисне? — продовжив він, вказавши на неї пальцем. — Допоможи собі. Зроби домашнє із захисту від темних мистецтв і зароби ще кілька балів у Снейпа, замість того щоб бавитися в розкривачку таємниць і рятівницю світу. 

Потім нахилився трохи ближче, впершись ліктем у стіл, і додав:

— Ти вже забула, як ледь не опинилася в повній дупі через безмовні закляття? Так, ти склала один залік. Але в нас ще НОЧІ попереду. І їх теж треба скласти.

Герміонин погляд розгублено затримався на ньому.

Так, його слова були різкі — можливо, навіть грубі. Але в них було зерно здорового глузду. Якби Гаррі справді потрібна була допомога, він би попросив. Як і раніше.

 Він завжди просив про поміч, якщо потребував її.

Можливо, справді не потрібно рятувати його за першим покликом тривоги.

Можливо, цього разу… варто просто зупинитися?

Погляд карих очей на мить потьмянів, плечі ледь помітно опустилися. Втомлене зітхання — і внутрішній опір нарешті слабшає.

— Що ж… може, і твоя правда, — сказала вона тихо. — Схоже, я трохи захопилася.

— Трохи? — Драко всміхнувся сам до себе. — Та тебе хлібом не годуй — тільки дай розгадувати всілякі таємниці.

— О, так, — Герміона засміялася. — Це я люблю. І, мушу сказати, добре вмію.

Драко усміхнувся їй — і раптом його погляд змінився.

Цього неможливо було не помітити: щось промайнуло в очах, ніби якась думка раптово його зачепила.

Вона не витримала:

— Що таке? Ще якісь лекції, професоре Мелфою?

— Та ні. Просто хотів сказати, що ти сьогодні…добре себе показала, Ґрейнджер.

Здивоване кліпання — і раптом доходить.

Ох. Точно. Я ж уже й забула про сьогоднішній залік.

— На мить мені здалося, що ти не помітиш, як той гівнюк уже наточив на тебе зуба й готується кинути закляття раніше часу. Але ти… — він трохи примружився, ніби зважуючи слова. — Приємно мене здивувала. Гарна робота.

Герміона мимоволі широко всміхнулася. Як тут не всміхнутися на похвалу свого наставника? 

— Ну… — мовила вона. — Це наша спільна заслуга.

З його грудей вирвався тихий смішок.

— Так і є. Ми ж обоє знаємо, що це все виключно завдяки тому, що я надзвичайно здібний наставник.

— Звісно, — підхопила вона.

Його, схоже, забавляла ця гра, і він продовжив:

— І взагалі-то я багато в чому хороший. І талановитий.

— О, так. Безсумнівно.

— І я казав уже, що неймовірно вродливий?

— Це зайве, — багатозначно мовила Герміона, вказавши на нього руками. — Це ж і так очевидно. Ти тільки поглянь на себе.

Драко повільно повернув до неї голову й окинув її оцінюючим поглядом, перш ніж додати:

— Взагалі-то ти могла б казати мені це частіше.

Герміона голосно пирхнула зі сміху. Драко теж засміявся, спостерігаючи, як вона ніяк не може зупинитися.

Погляди знову зустрілися — теплі, майже звичні.

І саме в цю мить думка вдарила її раптово. 

Усмішка Герміони згасла так само різко, як і з’явилася — і це, звісно, не вислизнуло повз  його уваги.

— Що таке? — запитав, уважно дивлячись на неї.

— Слухай, Драко… — почала вона ніяково.

Він мовчки чекав, не зводячи з неї очей.

— Це ж виходить… що все? Угода завершена, так?

Його погляд одразу змінився. 

Щось різко майнуло в ньому — коротко, майже непомітно. Наче тільки тепер це справді дійшло.

Залік складено.

Отже — кінець.

Кінець їхніх зустрічей тут, у Кімнаті на вимогу.

— Схоже, що так, — тихо мовив Драко після короткої паузи. — А я й забув.

— Я теж, — збрехала вона. — Аж от щойно дійшло.

— Еге ж, — кивнув він.

На мить Герміоні здалося, що Драко нічого не забув.

 Що він просто не хотів, аби ця тема взагалі підімалась.

Але, може, їй лише здалося.

Тиша розтягнулася. Незвично довгою для них двох. 

Десь далеко тихо потріскувало дерево, годинник відмірював секунди, а тут, між ними, усе ніби завмерло.

— Що ж… — почала Герміона, відчуваючи, як усе це стає дивнішим, ніж мало б бути. 

Дивнішим, ніж вона уявляла це в себе в голові.

— Що ж… Схоже, тепер твої “мігрені” скінчаться, і ти знову зможеш… — вона на мить замовкла, підбираючи слова. А потім махнула рукою у бік стелажів. — Робити те, що й завжди. У тиші й спокої.

Мелфой перевів на неї розгублений погляд.

— І нарешті я тебе більше не турбуватиму, — мовила Герміона, натягнувши усмішку.

— Ага. Нарешті, — сказав він, але без жодного ентузіазму.

Її простягнута рука зупинилася просто перед ним. Драко перевів погляд на неї, а тоді — на розкриту долоню.

— Була рада співпраці з Вами, Драко Луціусе Мелфою. Це було дуже цікаво, пізнавально… та, часом, зізнаюся, просто нестерпно.

Його очі звузилися, губи невдоволено скривилися. Та у відповідь — наймиліша посмішка, на яку тільки була здатна.

— Не знаю, як ти, а я добре провела час на наших уроках, — тихо додала вона. — Дякую.

Якусь мить він стояв, переварюючи почуте. Погляд ковзав по ній, ніби намагаючись щось у ній прочитати. А потім, нарешті, стримано всміхнувся у відповідь — і все ж потис її руку.

— Звертайся, — тихо сказав він. — Раптом що.

— Обов’язково, — кивнула вона.

Вони ще якусь мить не відпускали рук, і це тепло затрималося довше, ніж мало б — надто довго, щоб залишитися просто випадковістю. 

Та зрештою Драко все ж розірвав дотик і натягнув на обличчя штучну усмішку. Погляд Герміони ковзнув по ньому — і в грудях болісно кольнуло, ніби разом із цим жестом обірвалося щось значно більше, ніж просто мить.

Чому це так… неприємно? 

Безглуздо ж. Нічого ж насправді не сталося.

Відчуття було дивне, незрозуміле — наче щось тихо обірвалося всередині. Наче вони прощаються назавжди. 

Але ж це абсурд. 

Ми ж навчаємося на одному курсі.

Ми щодня бачитимемося на уроках.

І… от у тому-то й річ: лише на уроках.

На очах в інших. Там, де між ними не може бути нічого подібного.

Нічого такого, що було тут.

Може, я просто все вигадала? Перебільшила? Прив’язалася до того, чого насправді не існувало?

Пальці мимоволі стиснулися, ніби ще тримали його тепло — якого вже не було.

Може, воно й на краще.

Так і треба.

Так буде правильно.

Але чомусь від цього не ставало легше. І щось усередині вперто відмовлялося це приймати.

— Ну тоді… бувай. Побачимось на уроках, — швидко мовила вона, підхоплюючи сумку за ремінь і закидаючи її на плече.

— Так. Побачимось.

Короткий кивок. Натягнута усмішка — занадто рівна, щоб бути щирою. Пальці міцніше стисли ремінь, ніби це було єдине, що не давало їй розсипатися. 

І, востаннє кинувши на нього погляд, Герміона все ж пішла.

Драко проводжав її поглядом, дивлячись, як вона підіймається сходами з Забороненої секції. 

Здавалося, вона зникла так само швидко й раптово, як і з’явилася.

І разом із нею з кімнати ніби зникло щось ще.

 

— • —

♫   ← (можна слухати на повторі до кінця розділу)

 

Герміона вже крокувала порожньою бібліотекою. 

Вечір п’ятниці відчувався навіть тут: між рядами полиць було незвично тихо — майже всі розбіглися гуляти, на поле чи просто надвір. У бібліотеці залишилися хіба що ті, кому справді треба було вчитися.

Її кроки глухо відлунювали між стелажами, занадто голосно для такого місця.

І від цієї думки стало ще сумніше.

Це означало, що доведеться йти туди ж — на поле. Де зараз, швидше за все, були Гаррі, Рон і Джіні.

Та їй зовсім не хотілося туди йти.

Насправді…  їй геть нічого не хотілося. 

Взагалі.

— Ґрейнджер!

Знайомий голос змусив її завмерти. Різкий поворот — і серце на мить пропустило удар.

Позаду стояв Драко, трохи захеканий.

Він що… біг? — майнула думка, коли вона помітила, як він сповільнив крок і тепер ішов просто до неї.

— Що таке? — спитала вона спантеличено, дивлячись, як він наближається, ховаючи руки в кишені.

Зупинившись перед нею, Драко кілька секунд мовчки дивився, ніби сам не знав, із чого почати.

 Герміона чекала, не зводячи з нього погляду.

— Давай продовжимо наші уроки.

Перш ніж вона встигла бодай щось сказати, він швидко додав:

— Це ж не єдиний залік Снейпа. Може бути, що він дасть щось інше… не менш складне. І тобі… знадобиться моя допомога.

На мить вона просто завмерла — з розширеними очима й ледь прочиненими губами.

— Ну або ж… щось інше… фортепіано, наприклад, — продовжив він. — Бо, визнаймо, грати один собачий вальс, та ще й фальшиво — це просто ганьба і відвертий несмак, Ґрейнджер.

— О, ні. Що завгодно, Мелфою, тільки не фортепіано, — заперечила вона, рішуче хитаючи головою. — В жодному разі.

— Гаразд. Тоді мови. Я можу навчити тебе французької. Хочеш? — він на мить замислився, злегка нахиливши голову. — Може, нарешті вже поїдеш до тієї Франції на канікули. Це не так уже й далеко.

Вона знову кліпнула.

Все ще не вірячи почутому.

Він що… 

Намагається попросити мене… не йти?

Погляд мимоволі ковзнув по ньому: трохи збитий подих, напружені плечі, руки, заховані в кишенях, ніби він сам не знав, куди їх подіти. Очі не затримувалися — метушилися, знову й знову поверталися до неї.

Він нервує.

Невже таке можливо?

Невже за один місяць Драко Мелфой справді встиг до мене прив’язатися?

Та ну ні. Це ж Мелфой. Він би не став. 

Але тоді… що це?

Так і не дочекавшись відповіді, він тихо вилаявся собі під ніс.

— До біса все це, — не витримав Драко, провівши рукою по волоссю. — Я й так виставив себе повним ідіотом… який і двох слів не може зв’язати.

Перш ніж він устиг зробити крок, її рука раптом вхопилася за його піджак, не дозволяючи піти. Його здивований погляд миттєво опустився на її руку.

— Та ні, ні… — швидко сказала Герміона, похитавши головою. — Це не так.

Погляд у відповідь був таким, ніби він анітрохи не повірив.

— Ну… може, зовсім трохи, — виправилася вона, винувато скривившись.

Куточок його губ сіпнувся в усмішці, і він різко видихнув, ніби випускаючи напругу.

— Добре. Тоді скажу прямо, — мовив він, поправляючи піджак і випрямляючись, ніби збирався виступати з промовою.

Герміона з усіх сил стримувала посмішку, стискаючи руки за спиною.

— Я просто хотів, щоб ти знала, що я… я не був би проти, якби ти… — він перевів на неї свої сірі очі.

Тут її погляд став уважнішим, майже нетерплячим — у ньому читалася щира цікавість, змішана з напругою.

— …турбувала мене далі, — нарешті вимовив Драко, ніби змушуючи себе договорити. — Ну, знаєш… заходила сюди час від часу. І робила ту свою звичну хрінь.

Одна брова скептично поповзла вгору.

— “Звичну хрінь”? — перепитала вона з удаваним подивом.

Було цілком зрозуміло, що він має на увазі. Але спокуса трохи познущатися з Мелфоя виявилася сильнішою за неї. 

Тим паче зараз, коли він був таким розгубленим і, хоч як це абсурдно звучало, надзвичайно милим.

Боже. Мелфой і милий — в одному реченні. — подумала Герміона, сама дивуючись цій думці.

— Ну,  — почав пояснювати він, нервово жестикулюючи. — Коли ти неочікувано вриваєшся і здіймаєш галас на рівному місці, розповідаючи про все на світі.

Герміона звузила очі, хоч усередині все аж тепліло від дивної радості. Наче в грудях раптом заметушилися метелики.  

Але Драко про це знати було не обов’язково, тож вона глянула на нього, напускаючи на обличчя максимально серйозний вираз.

— А я думала, ти любиш тишу і спокій, — сказала вона, зробивши крок ближче. 

— Так і є, я справді люблю тишу і спокій, — відповів він, покосившись на неї, явно не очікуючи такого повороту.

Герміона робить ще один крок.

— І ще, здається, я викликаю в тебе мігрені.

— Ще й як викликаєш, — букрнув він, насупивши брови й кинувши на неї погляд. Потім недбало провів рукою по скроні. — Та в мене голова просто тріщить від твого постійного торохкотіння.

Цього разу стриматися не вдалося — тихе пирхання вирвалося саме. Губи Герміони обурено розкрилися, слова вже майже зірвалися з язика, коли він додав:

— Та мушу визнати, — продовжив він, — що без тебе тут буває аж надто тихо. І мені навіть стає не по собі… Коли ти не поруч… 

Кожне його слово вона вбирала жадібно, не відводячи від нього широко розплющених очей. Помітивши цей її дивний погляд, Драко вкотре важко зітхнув, ніби силоміць переступаючи через самого себе.

— І так… мені теж весело, — договорив він після короткої паузи. — З тобою.

Їхні погляди зустрілися, і Драко явно зніяковів. Хоч як він намагався цього не показати, легкий рум’янець на блідих щоках усе одно його видав.

— Щось іще? — хитро спитала Герміона, кинувши на нього промовистий погляд.

На секунду здалося, що він ось-ось щось скаже — навіть привідкрив рота. Але майже одразу передумав, знову стулив губи й помовчав якусь мить, перш ніж нарешті озватися:

— І це все, — відрізав він наостанок. — Крапка. Кінець речення.

З боку Герміони пролунало розчароване зітхання.

Тим часом Драко переводив подих, дивлячись кудись у стелажі, ніби щойно скинув із себе найбільший тягар у світі.

— Салазаре, але ж це було важко, — пробурмотів він.

Герміона не переставала щиро всміхатися, не зводячи з нього погляду.

Спершу Драко цього ніби й не помічав — говорив, дивився кудись убік…  А тоді глянув прямо на неї — і на мить застиг: на його обличчі промайнуло щось між жахом і розчаруванням.

— Ох, трясця, — простогнав він, побачивши, як широко вона всміхається.

— Не може цього бути, — сказала вона, легенько штовхнувши його кулаком у плече. — Ти до мене прив’язався, Мелфою?

— Та ні ж! Не прив’язався… просто звик, зрозуміло? Це звичка. Не більше.

— Добре. Як скажеш, — просто мовила вона.

Драко покосився на неї, повільно ковзнувши поглядом знизу догори, ніби намагався вловити, що вона приховує.

— Не можу зрозуміти… це ти так радієш чи зловтішаєшся?

— І те, і те.

— Ну звісно, — пробурмотів він невдоволено.

Герміона всміхнулась і торкнулася його лівого передпліччя, змусивши його завмерти всім тілом. Повільно, ледь дихаючи, Драко опустив погляд на її руку.

— Але все ж більше радію, — тихо зізналася вона, повільно забираючи руку з його передпліччя. — Бо мені теж із тобою весело, Мелфою… І цікаво. З тобою завжди є про що поговорити.

Ледь помітно видихнувши з полегшенням, він одразу ж прибрав ліву руку за спину, ніби відсуваючи її подалі.

 А тоді швидко натягнув на обличчя звичну посмішку.

— Боже, та заспокойся. Це лише комплімент, — сказала Герміона, ніяково поправляючи сумку. — Не поспішай розсилати запрошення на весілля, Мелфою.

— Пізно, — серйозно відповів він, засунувши руки в кишені. — Я вже подумки складаю список гостей. О, до речі, вгадай, кого там точно не буде.

— Хм. Тебе і мене? — припустила вона.

Драко скривився у відповідь.

— Та ні. Я мав на увазі Візлі з Поттером.

— А, ну тоді все. Весілля скасовується. 

— Так швидко? Недовго ж тебе вистачило, Ґрейнджер.

— Ти краще подякуй мені, що не зробила цього пізніше — відібравши в тебе половину майна і дітей.

— Що? Таке взагалі ще роблять? — щиро здивувався він.

Герміона знизала плечима.

— У маґлівському світі — так. Хіба у чарівників немає поняття розлучення?

У відповідь той лише спантеличено хитнув головою.

— Та ні, є, звісно. Але це… не дуже поширена практика. До того ж, — додав він після паузи, — у жінок-чаклунок із цим складно. Наскільки я знаю, розлучення зазвичай дає чоловік.

— Ого, — це прозвучало більше обурено, ніж здивовано.

— Так. Наприклад, якщо жінка не народила спадкоємця… або якщо він чи вона виявилися сквибами… чоловік має право звернутися до Міністерства магії і…

— І просто вимагати розлучення?

— Та ще й нічого їй не залишити, — додав Драко. — Така собі моральна компенсація.

Герміона ошелешено витріщилася на нього.

— Не дивись на мене так. Не я це вигадав, — серйозно сказав він.

Вона перевела погляд убік, тоді знову на нього — і промовила:

— Знаєш що? Коли я стану міністеркою магії, я це виправлю.

Мелфой глянув на неї з відвертим подивом, ніби не одразу второпав почуте.

— Серйозно. Я рішуче налаштована, Драко.

Той не стримав усмішки, ніби справді уявив її в цій ролі.

— Ґрейнджер, ти спершу НОЧІ склади, а потім уже погрожуй.

— Ти за мене не хвилюйся, Мелфою. — вона ковзнула по ньому поглядом знизу догори й лише тоді додала: — У мене є один непоганий репетитор. Я впораюся.

І між ними майнула спільна усмішка.

А цього разу тиша між ними вже не тиснула — навпаки, стала звичною й спокійною. 

Аж поки Драко не прочистив горло.

— То виходить… ми ще… побачимося? — обережно спитав він, усе ще ховаючи руки в кишенях.

Герміона глянула на нього — і натрапила на його очі.

У цьому погляді було стільки відкритості й тихої надії, що щось усередині неї мимоволі відгукнулося. Він навіть не намагався цього приховати.

І цього було досить, аби Герміона остаточно зрозуміла: її план красиво завершити їхні зустрічі щойно з тріском провалився.

— Звісно, побачимося, — мовила вона, ніби це взагалі не мало великого значення. — Ми ж навчаємося разом, Драко.

На мить він замовк, усвідомлюючи, що вона його підловила. Драко лише коротко заплющив очі — змирившись, що сперечатися вже безглуздо.

— Добре тоді, — кивнув він, і в голосі вже прозвучало значно більше легкості, ніж під час їхнього попереднього прощання. — До зустрічі.

— До зустрічі, — луною відгукнулася вона, перш ніж піти, лишивши Драко стояти серед стелажів.

Герміона встигла пройти кілька кроків, коли щось змусило її обернутися.

Той все ще стояв на місці, із руками в кишенях, і м’яко всміхався до неї.  Потім дістав одну руку й підняв її в німому прощанні. На його обличчі з’явилися маленькі ямочки, яких вона, здавалось, раніше ніколи не помічала.

Герміона всміхнулась у відповідь — так само м’яко — і все ж пішла.

Та усмішка ще довго не сходила з її обличчя. Бо вона й досі не могла повірити в те, що щойно сталося.

Це ж треба, — подумала Герміона, усміхаючись ще ширше. — Він ще й уроки французької пропонував. Оце так…

Та, правду кажучи, Драко не треба було аж так довго її вмовляти.

Бо вона й сама не хотіла зникати з його життя.

Так само, як не хотіла втрачати його зі свого.

І все ж думка про те, що рано чи пізно про це хтось дізнається, не давала їй спокою.