Розділ двадцять сьомий

 

 

Похмуре лютневе небо нависало, затягнуте сірими хмарами. Вони майже торкалися верхівок темних дерев, а вітер час від часу зривав із землі тонкий сніг і тягнув його вздовж стежки. Холод пробирався під мантію, залазив під комір і швидко холодив пальці, навіть у шкіряних рукавицях.  

Герміона йшла поруч із Блейзом, час від часу кидаючи погляд на Драко, що рухався попереду. Його чорний плащ трохи хитався від вітру, залишаючи за собою ледь помітний слід на снігу. 

Вони йшли в цілковитій тиші ще кілька хвилин, аж поки Блейз першим її не порушив.

— Отже… Родольфус Лестранж, — пробурмотів він, ховаючи підборіддя глибше в комір. — Не найкращий опонент для перемовин, га?

Драко не відповів. Лише невдоволено скривився, наче Блейз щойно згадав не людину, а таргана, що виповз із-під підлоги.

Блейз пирхнув сам до себе.

— Уже придумав, що казатимеш?

Запала пауза.

— Так, звісно, — нарешті мовив Драко.

Герміона ледь помітно розслабила плечі. 

А тоді він додав:

— Я імпровізуватиму. Як завжди.

Вона різко звела на нього погляд.

Імпровізуватиме?

Він це серйозно?

Блейз гучно пирхнув.

— Не знаю, на що ще я розраховував.

Драко кинув на нього короткий погляд через плече, але нічого не сказав. Лише підняв руку, змушуючи їх обох зупинитися. Потім приклав палець до губ і жестом наказав їм іти слідом. Вони пригнулися, пробираючись крізь рідкі дерева й засніжені кущі, доки попереду, між чорними стовбурами, не відкрився краєвид.

Герміона затамувала подих.

Табір.

Хоча слово табір здавалося майже смішним для того, що постало перед ними.

Порівняно з базою Руху Опору це місце виглядало не просто укріпленим — воно виглядало неприступним. Кам’яна фортеця височіла посеред снігової пустки, темна, гостра, моторошна. Її вежі впиралися в сіре небо, мов зламані кістки велетня, а над мурами повільно клубочився чорнуватий дим.

На стінах рухалися постаті в темних мантіях. Біля воріт стояли вартові. Десь унизу блищали металеві шипи загороджень, а навколо всього периметра тяглися сліди захисних чар — ледь помітне тремтіння в повітрі, від якого в Герміони неприємно стиснулося в животі.

Отже, ось він — сумнозвісний гарнізон Лорда-командувача. 

І, звісно ж, не Мелфоя. 

А Лестранжа.

— Чекайте тут, — тихо кинув Драко. 

І перш ніж Герміона встигла щось сказати, він зник. На його місці на сніг опустився тхір. Маленький, білий, майже непомітний. Він ледь стрепенувся, озирнувся — і за мить зник, шмигнувши вниз схилом між камінням і тінями.

Блейз перевів погляд на Герміону. 

— То ти знаєш, — сказав він.

Це не було запитанням. 

Герміона нічого не відповіла. Лише байдуже скинула плечем і знову звернула погляд до смертежерської фортеці.

— Куди це він?

— На розвідку, — відповів Блейз. — Хоче перевірити обстановку, перш ніж ми потрапимо всередину.

Вона лише кивнула, не зводячи очей із фортеці.

Думка про те, що зовсім скоро вона побачить своїх друзів, вдарила в груди так різко, що їй перехопило подих. А потім вона раптом згадала — завдяки кому взагалі опинилася тут. 

Герміона повільно повернула голову до Блейза.

— Слухай, Блейзе…

Той озирнувся на її голос.

— Я хотіла подякувати тобі.

Він мовчки дивився на неї, ніби чекав продовження.

— Те, що ти зробив… це справді важливо для мене.

— О, не варто, — легко мовив Блейз. — Це дрібниці.

— Ні, — наполягла вона тихіше. — Не кажи так. Для мене це далеко не дрібниця. Якби не ти, мене б тут не було.

Блейз трохи здійняв брови до неї.

— І я б не мала цієї змоги побачити своїх друзів, — сказала вона вже м’якше. — Я досі не знаю, як тобі вдалося переконати його, але… дякую.

Блейз дивився на неї якусь мить.

Потім важко зітхнув.

— Не хочу тебе розчаровувати, Герміоно, — сказав він нарешті. — Але я гадки не маю, про що ти.

Вона кліпнула.

— Що?

— Я не переконував його.

Герміона завмерла.

— Стривай. Але ж це ти наполіг, аби цього разу ви взяли мене з собою, чи не так?

Блейз уважно вивчав її обличчя.

— Отже… ні? — повільно спитала вона.

— Ні, — відповів він. — Хоча мені це неабияк лестить. Але я не маю до цього жодного стосунку.

Герміона насупилася й відвела погляд до горизонту.

— Але ж навіщо він…

Вона не договорила. Блейз простежив за її поглядом і раптом тихо, майже приречено зітхнув.

— Салазаре…

Герміона різко глянула на нього.

Що це означало?

Оце його “Салазаре”.

Ці слизеринці зі своїми висловами…

— Бачу, ти хочеш щось сказати, — сухо мовила вона.

— О, ще й як хочу.

— То чому не кажеш?

— Бо, — почав Блейз, — я достатньо розумний, аби не лізти в чуже лайно. Тобто… у стосунки, — виправився він і кинув на неї важкий погляд. — Але водночас я достатньо дурний, аби простягнути руку допомоги тому, хто з того лайна намагається вилізти.

Як поетично, подумала Герміона, скривившись.

— Що ж, не переймайся, — сказала вона. — З мого лайна можеш мене не діставати, Блейзе.

— Та я б із радістю, — відказав він. — Але так сталося, що ти в тому самому лайні, що й мій друг. І це трохи ускладнює цю справді лайняну ситуацію.

— Мерліне, ми можемо більше не називати це так? — не витримала вона. — Це вже гидко.

Блейз усміхнувся й кивнув.

— Згоден. Може, краще болото? Звучить не так огидно.

Герміона промовчала. 

На кілька секунд між ними повисла ніякова тиша.

— Слухай, Герміоно… — раптом почав Блейз.

Вона вже за одним його тоном зрозуміла, що нічого доброго далі не буде.

— Я гадки не маю, що між вами двома сталося…

Вона повільно повернула до нього голову.

О ні, Блейзе. Не починай.

— Але я бачу, що між вами точно щось є, — продовжив він обережно.

— Блейзе, зупинись, — сказала вона, виставивши руку вперед. — Будь ласка.

Він здивовано глянув на неї.

— Я знаю, що він твій друг. І командир. Але… — вона відчула, як у грудях піднімається злість. — Не треба. Не треба захищати його. І тим паче не треба виправдовувати його переді мною.

Блейз обурено пирхнув.

— Слухай, а тобі не здається, що ти трохи… жорстока з ним?

Герміона витріщилася на нього.

— Перепрошую?

— Хоча б на якийсь час облиш його зі своїми моралями, добре? — спокійно сказав Блейз.

Ого.

Це ж треба.

«Зі своїми моралями», — холодно майнуло в голові, і вона ледь чутно пирхнула.

— Так, він далеко не святий… — почав він.

Герміона глузливо хмикнула.

— Хоча ні, — одразу виправився Блейз. — Його навіть хорошим назвати складно. Він пихатий, упертий і гонорливий, як той його бісів тестрал! Але він не настільки поганий, як ти хочеш думати. Та й узагалі, Герміоно, не буває ідеально хороших людей. Це тобі не казкова утопія.

Герміона мовчки дивилася на нього.  

Блейз Забіні щойно виправдовував Драко Мелфоя.

Очманіти…

— Досить, — відрізала вона. — Я не хочу цього чути.

Блейз уважно подивився на неї.

— Невже все настільки погано?

— О, ти собі навіть не уявляєш.

Він завмер, ніби її відповідь справді його зачепила. Герміона відвернулася. Її погляд знову вперся в темну фортецю на горизонті. Вона намагалася думати про Рона. Про інших. Про те, як витягти їх звідти живими. Про все, що мало значення.

Аби тільки не про Драко.

Не про його рішення.

І не про причини, які він так і не озвучив.

 — Що ж, прикро це чути, — знову пролунав голос Блейза. — Бо, знаєш, йому теж далеко не легко довелося.

Вона різко глянула на нього.

— Якщо ти знову про Азкабан — облиш це. Я читала його особисту справу, Блейзе. Забув?

Забіні не відвів погляду від горизонту і лише загадково кинув:

— А хто сказав, що я маю на увазі Азкабан?

Герміона завмерла.

Питання зависло в повітрі напруженою тишею — і жоден із них не поспішав її порушити.

— Що ти маєш на увазі? — нарешті спитала Герміона.

Але Блейз змовчав, змушуючи її міцніше стиснути щелепи.

 Ну звісно…

Яке йшло, таке й здибало.

Це точно було про Мелфоя і Забіні…

— Добре, — не витримала вона. — То що ж тоді? Що ще такого сталося, окрім Азкабану?

— О, багато чого, — Блейз потиснув плечима.

Герміона звузила очі.

— Якщо не хочеш розповідати, то не треба. Навіщо було взагалі це починати?

І знову тиша.

Вони обидва дивилися вперед. Блейз кілька разів скосив на неї погляд. Герміона це відчувала, але навмисно не питала більше нічого. 

І тоді він, здається, таки не витримав:

— Ти ж знаєш, що він усі ці роки вважав тебе мертвою?

Герміона завмерла.

Повільно повернула до нього голову.

— Що?

— Він весь цей час думав, що ти мертва, — повторив Блейз тихіше.

Вона вражено дивилася на нього. 

І раптом у пам’яті сплив його голос. 

Той день. 

Ізолятор. 

Холодні ґрати між ними. 

І ті його слова: 

«Думав, ти вже давно мертва».

«Що ж… прикро тебе розчаровувати».

Герміона відчула, як мороз пробігся по спині.

— Він… розповідав тобі щось? — обережно спитала вона. — Про мене?

Блейз хитнув головою.

— Небагато. Хоча я намагався. Чесно. — він глянув на неї. — Мені, якщо вже відверто, до усрачки було цікаво.

Вона відвела погляд туди, де зник Драко. 

Але як?.. Чому?..

Ох…

Усвідомлення накрило її раптово.

Ну звісно.

Нарциса.

Вона ж бачила її того дня…в Гоґвортсі.

— Знаєш, — знову заговорив Блейз, і цього разу його голос став нижчим, серйознішим. — Того дня, коли ти втекла з того шинку… він не думав ні про що, крім того, як знайти тебе, Герміоно.

Її серце вдарилося об ребра.

Раз.

Потім ще раз.

Кожне слово Блейза відлунювало в грудях надто голосно.

— Я можу на пальцях перерахувати, коли бачив Мелфоя таким наляканим, — сказав Блейз. — І той день був одним із них.

Герміона відчула, як щоки запалали рум’янцем. Вона різко відвернулася, ніби це могло приховати її обличчя від нього. 

— Здається, — почала вона, намагаючись утримати голос рівним, — я не до кінця розумію, до чого ти хилиш, Блейзе.

— Ну звісно, ти не “розумієш”, — Блейз усміхнувся, чітко процитувавши її тон. Потім зробив крок ближче й подивився їй просто в очі. — Але хочеш ти цього чи ні, ти мусиш знати: все, що він робить останнім часом, він робить заради тебе. Подобається це тобі чи ні. Тож май хоча б краплю милосердя й дай хлопцеві перепочити.

Герміона мовчала.

— Сама подумай, — продовжив він. — Чому він дозволив тобі піти з нами?

— Щоб я не наробила дурниць, звісно, — швидко випалила вона. — І щоб була в нього перед очима.

— Хіба? — Блейз ледь усміхнувся. — А мені чомусь здається, що він зробив це зовсім не тому.

— І для чого ж, по-твоєму?

— Щоб тебе розрадити, — не витримав Блейз. — Чому ж іще? Тобі нелегко довелося останнім часом. І він…

— Годі, Блейзе, — різко перебила вона. — Припини його виправдовувати. Це просто нечувано!

— Чорт забирай, тобі так важко визнати, що Мелфой міг зробити щось хороше?

— Так, — холодно відповіла Герміона. — Бо я прекрасно знаю, що Мелфой робить лише те, що вигідно йому. І що б він не робив — це завжди розрахунок. Його черговий план.

Блейз дивився на неї вже без усмішки.

— Та що, в біса, між вами сталося? — не витримав він. — За що ти так на нього злишся?

Герміона ковтнула клубок образи. А тоді промовила холодно:

— Це тебе не стосується.

Напруга між ними стала майже фізичною. І саме тоді поруч почувся тихий шурхіт. Вони обидва різко повернули голови. На снігу, за кілька кроків від них, білий тхір витягнувся, здригнувся — і за мить на його місці вже стояв Драко. Він струснув головою, поправив волосся й повільно перевів погляд з Блейза на Герміону. 

Чи то тваринний інстинкт, чи звичайна спостережливість — але йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: щось було не так.

— У чому справа? — холодно спитав він.

Герміона й Блейз одночасно озирнулися на нього. 

Драко трохи примружився, скосивши погляд на них обох, і ледь помітно скривив губи.

— Заради Салазара, тільки не кажіть, що ви знову мене обговорювали.

Блейз і Герміона переглянулися. І, звісно, нічого не сказали. На що Драко втомлено видихнув.

— Добре. Краще взагалі не відповідайте.

Він пройшов повз них і нетерпляче простягнув руку до Блейза. Той мовчки дістав флягу й передав йому. Драко жадібно зробив кілька ковтків.

А чи це взагалі вода? — подумала Герміона, звузивши очі й не зводячи з нього погляду, поки той пив.

Не може бути, щоб Блейз мав рацію.

Це ж просто якась нісенітниця.

Вона не знала, навіщо Забіні все це сказав. Але точно не збиралася сприймати його слова всерйоз.

Драко повернув флягу Блейзу, витер губи тильним боком долоні й знову подивився на Герміону.

— Якісь проблеми, Ґрейнджер?

Вона напружилася. На якусь жахливу мить їй здалося, що він зараз прочитає її думки й дізнається про всю розмову. Та Блейз вчасно прочистив горло, привертаючи увагу Драко.

— Отже… як обстановка? Щось дізнався?

Драко ще секунду дивився на Герміону. Потім відвів погляд до фортеці.

— Схоже, Лестранжа немає, — сказав він, ледь помітно всміхнувшись і розправляючи камзол і плащ. — І цим можна скористатися. Чим швидше — тим краще.

— От і добре, — мовив Блейз, кинувши на Герміону короткий погляд, перш ніж піти слідом за Драко.

Герміона рушила за ними.

Драко йшов попереду. Позаду нього крокували Блейз і Герміона. Вони не дивилися одне на одного, але напруга між ними нікуди не зникла. Герміона не могла думати ні про що, крім його слів.

«Все, що він робить останнім часом, він робить заради тебе».

І що Блейз хотів цим сказати?

На що натякав?

Вона кинула погляд на Драко. Його чорний плащ розвівався на вітрі.

Невже він справді зробив це для мене?

Ні.

Дурниця.

Не могло такого бути.

Навіть тут Драко мав мати власну вигоду. У цьому була вся його сутність.

Та зрадливий голосок десь глибоко всередині, ледь чутний і зовсім небажаний, усе одно шепотів:

Йому не байдуже. 

Він справді міг горювати за тобою, якщо думав, що ти померла.

Це він вирішив узяти тебе з собою.

Можливо, він справді просто хотів тебе розрадити.

Колись йому це добре вдавалося…

— Ми майже на місці, — гукнув Блейз.

Герміона здригнулася й різко труснула головою, ніби намагаючись прогнати власні думки. Блейз уже натягнув маску й жестом показав їй зробити те саме. Вона швидко потягнулася до своєї маски й прикрила обличчя.

У цей час до них уже наближалися вартові-смертежери.  Герміона інтуїтивно потягнулася до палички. І тільки тоді згадала, що її паличка — у Драко. Вона подумки вилаялася. Відсутність зброї не аби як зв’язувала їй руки. 

Фортеця ставала дедалі ближчою, а вони вже підходили до воріт. Усі троє — у чорних мантіях, з каптурами й масками. Вартові на стінах стежили за ними згори. На мурах блищали наконечники списів, які Герміона воліла не розглядати надто уважно. Укріплення виглядали серйозніше, ніж вона могла собі уявити.

Вартові-смертежери вийшли їм назустріч повільно, вальяжно, але Герміона бачила, як їхні руки тримаються біля паличок. Але Драко навіть не сповільнив кроку. Його мантія розвивалася за спиною чорним прапором, немов він не просив дозволу увійти. А оголошував війну.

— Слава і шана Володарю Темряви, — мовив Драко, вітаючись дивним жестом — піднявши правий кулак угору.

Герміона завмерла.

Цей рух… щось у ньому було знайоме. 

Неприємно знайоме. 

На мить у пам’яті спливли темні сторінки маглівської історії — про “чистоту” і підняті в унісон руки.

Схоже, між магами й маглами значно більше спільного, ніж їм усім хотілося б вірити.

— Вітаємо у форті Лорда-командувача Лестранжа. Що вам потрібно? — озвався один із вартових.

Запала тиша.

Драко різким рухом скинув каптур. Обличчя залишалося в масці, але цього було достатньо.

— Я — Лорд-командувач Мелфой. Прибув до свого гарнізону, який тимчасово перебуває під командуванням Лестранжа.

Запала тиша, і вже за мить вартові миттєво випрямилися, чітко віддаючи честь. Драко лише недбало махнув рукою.

— Вільно.

 Його погляд ковзнув по укріпленнях і затримався на воротах. Він уже збирався зробити крок, коли пролунав голос вартового:

 — Командувача Лестранжа немає. Він на завданні.

— Добре, — спокійно відповів Драко. — Тоді я зачекаю всередині.

І раптом його зупинив перший вартовий, виступивши на крок уперед і перекривши йому шлях. Герміона помітила, як Драко ледь помітно напружився. Підборіддя сіпнулося вгору.

— Це ще що таке?

— Дозвольте дізнатися мету вашого прибуття, Лорде-командувачу Мелфою.

Драко повільно зробив крок уперед, скорочуючи відстань між ними.

— Звісно, без проблем, — тихо мовив він, витримавши паузу. — Моя мета — не-твого-розуму-діло.

Крок ще ближче. Його голос прозвучав з прямою загрозою.

— А тепер стули писка і відчиняй ворота, придурку.

Герміона кинула короткий погляд на Блейза. Той лише ледь знизав плечима. Вартові знову переглянулися.

— Ви глухі? — спокійно запитав Драко. — Чи просто вирішили перевірити моє терпіння?

— Боюсь, цього недостатньо, — обережно відповів інший вартовий. — Після останніх подій введено нові правила. Ми не маємо права впустити вас на територію гарнізону… командувачу.

Отакої… — майнуло в голові, і Герміона обережно глянула на Драко.

Що ж… схоже, імпровізація провалилася.

— Чи можу я передати якесь повідомлення, Лорде-командувачу Мелфою? — швидко додав другий.

Тиша повисла між ними. Мелфой досі стояв нерухомо, ніби прораховував варіанти, і лише за секунду дав короткий кивок.

— Так. Звісно, — мовив він, ледь нахилившись і провівши рукою по камзолу, ніби щось шукав.

Герміона примружилася, намагаючись зрозуміти, що він задумав. Вартовий зробив крок уперед, простягаючи руку.

І в ту ж мить—

Різкий рух.

Спалах.

Крик.

Перший вартовий впав на коліна, скручений болем. Другий навіть не встиг дістати паличку — Блейз вихопив свою і миттєво вибив її з його руки, і та глухо впала в сніг.

Драко вже стояв над першим і різко обірвав закляття — той захлинувся повітрям. Потім він відштовхнув його паличку ногою вбік — Блейз одразу підібрав її. За мить Драко нахилився, схопив вартового за комір і різко смикнув на себе.

— Передаси своєму командувачу, — гнівно сказав він, — що до гарнізону прибув я. Командувач Мелфой.

Пальці стиснули тканину сильніше.

— І нехай він кидає все, чим би зараз не займався, — голос став жорсткішим, — і тягне свою дупу сюди. Негайно.

Він нахилився ближче.

— Бо я не в тому настрої, щоб стояти під воротами, як якийсь жебрак, і чекати на старого виродка.

Різкий поштовх — і вартовий знову опинився на землі. Драко підвів погляд на другого. Ледь нахилив голову.

— Я достатньо чітко пояснив “мету свого прибуття”?

— Так, пане! — вигукнув той.

Драко випрямився й повільно оглянув гарнізон, затримавши погляд на вартових на стінах.

І тоді, не підвищуючи голосу, але так, щоб його почули всі:

 — То відчиніть. Кляті. Ворота.

 

— • — 

 

— Лорд-командувачу Мелфою! — гукнув хтось із смертежерів, швидко вирівнюючись, щойно вони опинилися всередині гарнізону. У голосі прозвучала натягнута повага. — Яка честь бачити вас живим… і в доброму здоров’ї. Що я можу для вас зробити?

Герміона мимоволі перевела погляд на Драко.

Той навіть не зупинився. Лише ледь недбало махнув рукою, ніби відганяв надокучливу муху, і коротко кинув щось черговому вартовому. Той одразу пожвавішав і кивнув, жестом запрошуючи їх іти за ним.

Після невеликого «перфомансу» біля воріт ніхто більше не наважувався ставати Мелфою на заваді. Схоже, його фокусів вистачило, щоб переконати всіх: цього разу смертежер, який називався ім’ям Мелфоя, справді ним і був.

Вони рухалися вперед. Повз склади, заставлені ящиками й бочками. Герміона трохи сповільнила крок, мимоволі вдивляючись у тренувальні майданчики, де групи смертежерів відпрацьовували закляття — різкі спалахи світла прорізали сіру повітряну млу, а в повітрі раз по раз тріщала магія. Чути було короткі команди, сухі вигуки, удари. 

Не встигла вона як слід усе роздивитися, коли їх уже повели далі — до величезної кам’яної будівлі. Темна, важка, з вузькими вікнами, крізь які майже не пробивалося світло. Двері відчинилися зі скрипом. І одразу ж — важко зачинилися за спинами. Звук глухо відбився в камені.

Що ж.

Ось ми і тут.

У в’язниці смертежерів.

Коридор був довгий, холодний, напівтемний. Кам’яні стіни тягнулися вглиб, ледь освітлені рідкими смолоскипами. Десь далеко чувся приглушений звук — чи то кроки, чи стогін. 

Коли вони залишилися самі — лише втрьох, — Драко раптом зупинився.

Повільно вдихнув на повні груди й театрально розвів руки.

— Ех… дім, рідний дім, — протягнув він з легкою насмішкою і повернув голову до Герміони. — Чи не так, Ґрейнджер?

Вона нічого не сказала, тільки стиснула губи, відводячи погляд. Повільно пробіглася очима вздовж коридору, ніби оцінюючи обстановку, і вже тоді повернулася назад.

— Чому ми зупинилися? Це ж тут тримають військовополонених?

Драко й Блейз коротко переглянулися — швидко, без слів. Потім Драко зробив крок до Герміони, зупинився трохи ближче й заговорив.

— Отже, Ґрейнджер, — почав він, і в голосі з’явилася знайома холодна чіткість. — У нас є два сценарії.

— Дай договорити, — одразу додав, щойно помітив, як вона вже відкриває рот.

Герміона різко зімкнула губи. Кивнула.

— Сценарій перший: ти залишаєшся тут із Забіні. Я йду перевірити Візлі, дізнаюся, що до чого, повертаюся — і ми рухаємося далі за планом.

— Мені цей сценарій не подобається, — беземоційно відповіла вона.

— Прикро, — байдуже кинув Драко. — Бо другий не подобається мені.

Він трохи нахилив голову.

— У ньому ми йдемо всі разом.

— Ну то добре. В чому проблема?

— Проблема не в чому, а в кому, — втрутився Блейз.

Герміона повільно перевела на нього роздратований погляд, одразу вловивши натяк. Забіні стояв трохи осторонь, схрестивши руки, але в його позі вже не було тієї розслабленості й дружелюбності, що раніше.

— Ти можеш побачити те, що тобі точно не сподобається, — спокійно сказав він. — І якщо ти нас видаси… вся наша операція піде тестралові під хвіст.

Герміона напружилася.

— Ти ж не думаєш, що ми там будемо чай розпивати, — додав Драко, голос глухо лунав з-під маски, яку він встиг знову вдягнути. 

Вона різко вдихнула, і разом із повітрям у свідомість врізалися образи з вʼязниці Руху Опору — ті самі клітки, ланцюги, допити, катування.  І тут, перед очима, на мить спалахнув уже інший спогад — Драко. У полоні. 

І саме це змусило її різко вдихнути: чи готова вона побачити їх тут? Рона. Луну. Ще й у такому місці. 

Пальці самі собою стиснулися в кулаки.

— Агов.

Голос Драко вирвав її з думок і Герміона миттєво підняла очі. Він дивився прямо на неї.

— Ти не зобов’язана там бути, — сказав він тихіше. — І якщо все буде справді… погано — я не приховуватиму це від тебе.

Герміона затримала погляд на його масці. Ніби намагалася побачити крізь неї. Зрозуміти. 

І все ж, після короткої паузи, тихо сказала:

— Ні. Я піду туди. Я хочу їх побачити, — сказала вона тихо, але твердо. — Особисто.

Запала коротка тиша. 

— Я не видам себе. Обіцяю, — додала вона, дивлячись прямо на Драко. — Що б не сталося. 

Драко на мить затримав на ній погляд, ніби зважуючи. Потім коротко кивнув і перевів очі на Блейза.

— Очей із неї не зводь.

Блейз мовчки кивнув.

І вони рушили далі.

Коридор тягнувся вперед, один за одним змінювалися повороти, двері. За наступними вже чекали вартові — ще одна група смертежерів. Драко обмінявся з ними короткими привітаннями, щось швидко пояснив. Ті слухали уважно, майже покірно, і без зайвих слів пропустили їх далі.

Їх повели глибше.

Коридори почали сплітатися в щось схоже на лабіринт. Камінь навколо здавався однаковим, холодним, байдужим. Герміона швидко втратила відчуття напрямку — вони лише й робили, що повертали, проходили двері, знову повертали.

І жодного в’язня.

Жодного крику.

На щастя.

Лише рівні кроки по кам’яній підлозі та уривчасті репліки між Драко й супроводжуючим. Поки той нарешті не зупинився. Він відчинив важкі двері й відступив убік, запрошуючи їх усередину. І вони всі зайшли.

Катівня смертежерів разюче відрізнялася від тієї, до якої вона звикла в Руху Опору.

Тут було… порожньо. 

Посередині стояло крісло з ременями — холодне, металеве, ніби виставлене напоказ. Поруч — стіл і простий стілець для допитувача. Уздовж стіни — ще кілька крісел, таких самих, як у них. Голі кам’яні стіни зі смолоскипами.

І жодного смороду.

Жодного бруду.

Усе було аж надто чистим.

Драко пройшов уперед і сів за стіл, знімаючи маску. Недбало відклав її вбік, ніби ту щойно перестала бути потрібною. Відкинувся на спинку стільця, влаштувався з тією самою впевненою розслабленістю — і почав тихо постукувати пальцями по столу.

За коротким жестом Блейза Герміона стала трохи позаду, біля стіни — поруч із ним.. Вони мовчки стояли за спиною Драко — як і належало його підлеглим.

Через кілька хвилин двері знову відчинилися. Увійшов вартовий і простягнув Драко список. Той узяв його, навіть не глянувши на нього, і лише тоді опустив погляд, уважно вчитуючись. 

Герміона трохи нахилилася, але роздивитися нічого не змогла.

— Отже, — нарешті озвався Драко, не піднімаючи очей. — Які у вас тут справи?

Смертежер навпроти нього відповів не одразу. Лише кинув на нього обережний, уважний погляд. 

І на мить у кімнаті стало ще тихіше. Герміона стояла нерухомо, відчуваючи, як напруга повільно стискає груди. Дивне, майже гірке відчуття прокотилося всередині.

Жорстка іронія.

Бути тут.

І дивитися на це.

Лише тепер — з іншого боку.

Ворожого.

— Після останнього нападу втрати значні, мій лорде, — почав свою доповідь смертежер. — Згоріли дві казарми, частина складів із провізією та амуніцією. Північний сектор досі відновлюють. Загиблих уже прибрали, поранених перевели до нижнього крила.

Він ковтнув і випростався рівніше.

— Поповнення прибуло вчора вночі. Новобранців одразу поставили на тренування. Поки що сирі, але з ними працюють щодня.

Драко повільно кивнув, ніби почуте його цілком задовольнило, і знову опустив погляд до списків. Перегортав сторінки ретельно, майже ліниво, але Герміона бачила, як уважно він чіпляється очима за кожне ім’я.

Смертежер навпроти якийсь час мовчав, пильно вивчаючи його обличчя.

— Ви шукаєте когось конкретного, пане?

Драко не відповів одразу. Але по тому, як його рука завмерла на сторінці, стало ясно — він знайшов потрібне ім’я.

— Так, — нарешті сказав він.

Повернув список до смертежера навпроти, простягнув уперед і ледь помітно постукав пальцем по рядку.

— Мене цікавить він.

Смертежер нахилився, зазирнув у список і, впізнавши ім’я, коротко кивнув.

— Рональд Візлі, 1980 року народження. Зріст — сто дев’яносто. Міцної статури…

— Так, так, — перебив його Драко, ніби це все його мало цікавило.

Він відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу і сперся головою на руку, ліктем упираючись у спинку. Погляд став байдужим, майже лінивим.

— Ведіть його сюди. Хочу глянути.

— У вас є дозвіл командувача?

Драко повільно перевів на нього погляд. Ледь нахилив голову набік. По короткому, невдоволеному зітханню було зрозуміло — до такого він не звик.

— Лорде… командувачу? — обережно перепитав смертежер, ніби намагаючись виправитися.

— Давай так, — протягнув Драко спокійно. — Я зроблю вигляд, що цього не почув. А ти, натомість, ворушитимеш дупою і приведеш мені рудого  недоумка сюди. Домовились?

Смертежер напружено глянув на нього.

На мить.

Потім усе ж кивнув і різко клацнув пальцями, звертаючись до іншого вартового.

— Приведи рудого.

— Якого з усіх? — той скривився. — Їх там повно.

Герміона відчула, як у грудях щось стислося.

Отже… вони живі.

— Того, що з вухами, як у лепрекона, — кинув Драко байдуже. — Не прогадаєш.

Десь поруч тихо хмикнув Блейз. Герміона стиснула зуби так сильно, що аж заніміли щелепи, і сама до себе вперто повторювала: 

Ти знала, на що йшла.

Тримай себе в руках.

Тримайся, чорт забирай.

Вартовий миттєво розвернувся і зник у коридорі. Двері за ним глухо зачинилися. А Драко тим часом повільно постукав пальцями по столу, ніби нічого особливого не сталося.

— Ви вже встигли щось дізнатися від них? — спокійно кинув Драко до вартового.

— Ні, пане. Вони вперто відмовляються говорити бодай про щось.

— Он як, — байдуже відгукнувся він.

— Ми дещо про них з’ясували…, — продовжив смертежер, трохи впевненіше. — Більшість із них — нащадки давніх родів. Чистокровні і…

— Це мені й так відомо, — перебив його Драко, навіть не піднімаючи очей. — Чи вдалося дізнатися щось справді вагоме?

Тиша.

Смертежер мовчав.

Драко тихо зітхнув.

— Зрозуміло.

Десь удалині почулися кроки. Герміона миттєво напружилася, різко повернувши голову до дверей.

Серце почало шалено битися.

Крок.

Гуп.

Ще один.

Гуп-гуп.

Кроки наближалися, і серце відлунювало їй у грудях усе гучніше.

Гуп-гуп. Гуп-гуп. Гуп-гуп.

І тоді в прорізі дверей з’явився знайомий силует. Герміона завмерла, а її подих обірвався десь посередині, так і не дійшовши до легень.

Рон.

Живий.

Щось різко стиснулося всередині — так сильно, що на мить стало боляче.

Вона ледве втрималася на місці. 

Крок уперед… ще один — і вона б уже була поруч. Обійняла б його, притиснула до себе, переконалася, що він справжній, що не зникне, варто лише кліпнути. 

 Сказала б, що все буде добре. Що вона тут. Що він більше не сам.

І саме в цей момент хтось різко схопив її за рукав.

— Навіть не думай, — тихо прошепотів Блейз поруч.

І  вона не зрушила. 

Лише стояла, вчепившись у реальність, яка вимагала залишатися на місці.

У цей час двоє вартових тягнули Рона під руки, а він чинив опір, як міг. Напружувався всім тілом, різко смикався, намагаючись вирватися з їхньої хватки. Його чоботи чіплялися за камінь, ковзали, лишаючи за собою брудні сліди. Його буквально волокли.

— Сядь! — гаркнув один із них, різко смикнувши його вниз.

Рона силоміць усадили на стілець навпроти Драко. Метал глухо клацнув — кайдани замкнулися на зап’ястях, ще одні — на ногах. Він ще намагався вирвати руки, напружував плечі, сіпався, але ланцюги лише дзенькнули у відповідь.

Драко він навіть не помітив. Уся його увага була прикута до вартових — до їхніх рук, до замків, до кожного їхнього руху. І лише тепер, коли вони закінчили, стало видно його по-справжньому. Рон був виснажений. Обличчя в бруді, місцями в засохлій крові. На щелепі темніла свіжа подряпина, губа була розбита. Одяг зім’ятий, подекуди порваний.  

Коли з кайданами було покінчено, вартові відійшли на крок і стали по обидва боки від нього, насторожені, готові втрутитися будь-якої миті.

Драко ще якийсь час мовчав. Сидів, відкинувшись на спинку стільця, ніби навмисно розтягуючи паузу. 

Аж поки нарешті не заговорив:

— Так-так-так… і хто ж це тут у нас?

Цього тону вистачило.

Рон різко підняв голову, і вся його увага миттєво прикувалася до силуету навпроти.

Мить.

І він зблід просто на очах.

Гнів зник. Лють — теж.

Ніби їх ніколи й не було.

Лише шок.

Чистий, оголений шок.

Ох, Роне…

Милий, тримайся…

Драко нахилив голову, повільно оглядаючи його з ніг до голови.

— Руде волосся, пошарпане лахміття… ти, певно, Візлі? — протягнув він із холодною іронією.

Рон дивився на Драко, широко розплющивши очі. У цьому погляді змішалося все — жах, подив… і щось ще, майже болісне. Наче він досі не вірив, що це відбувається насправді.

— Ти…

— Яка вбивча іронія. Скажи? — протягнув Драко, не приховуючи легкої усмішки. — А ще кілька тижнів тому все було геть навпаки.

Запала тиша.

Секунда за секундою, що здавалися вічністю. І раптом — різкий металевий скрегіт. Герміона сіпнулася поруч із Блейзом, мимоволі напружившись.

Це був Рон.

Він рвонувся вперед — різко, ніби зірвався з ланцюга, — і кинувся на Драко. Та кайдани різко смикнули його назад, вгризаючись у зап’ястя.

— Сучий син! — захрипів він, вириваючись. — Я вб’ю тебе! Чуєш, Мелфою? Ти мрець!

Ланцюги знову задзвеніли, відлунюючи в кам’яних стінах. Драко лише важко зітхнув. Герміона навіть зловила себе на думці, що добре — вона не бачить його обличчя.

Інакше… вона не змогла б так тримати себе в руках.

— Легше, Візлі, — недбало кинув Драко, змахуючи з мантії невидимий пил. — Ти мені всю мантію обплював. А це, між іншим, ручна робота.

— Що ти тут, в біса, робиш?!

— Я? — невинно перепитав Драко.

Рон дивився на нього, важко дихаючи, не відводячи погляду. Драко трохи нахилив голову, розглядаючи його тією своєю дивною, майже хижою манерою.

І раптом сказав—

— Я лише дивлюся на тебе, Візлі. Дивлюся і намагаюся зрозуміти… — протягнув він, витримавши паузу й нахилившись ближче. — Що ж вона такого в тобі знайшла? Це руде волосся? Чи вічно невдоволений вираз обличчя?..

Рон розлючено заревів.

Цього разу навіть крісло відірвалося від підлоги, і вартовим довелося схопити його з обох боків, щоб утримати. 

У Герміони стислося серце.

Ну ти і паскудник, Мелфою. Просто паскудник…

— Що ти з нею зробив?! — гаркнув Рон. — Що ти, в біса, з нею зробив?!

Герміона міцно стиснула руки, аж побіліли пальці, намагаючись не видати себе, не дозволити емоціям вирватися назовні.

— Візлі, не реагуй так, — ледве стримуючи усмішку, кинув Драко. — Бо я зараз почну розповідати такі байки… що в тебе серце стане.

— Сучий син! Я з тебе шкуру живцем здеру!

Драко дивився на нього з майже нудьгуючим спокоєм.

— Знаєш… ми з тобою, може, й різні. Але ти вже на шляху, щоб стати мною.  Тож прибережи сили, Візлі. Вони тобі ще знадобляться.

Рон завмер.

Наче його облили холодною водою.

Що ж… Драко це вміє, — мимоволі визнала Герміона.

Вона й сама не раз опинялася на місці Рона. Коли Мелфой міг сказати щось таке — тихо, раптово — і цим вибити ґрунт з-під ніг.

Драко коротко кивнув вартовим.

— Залиште нас. Я хочу поговорити з полоненим наодинці.

Ті переглянулися між собою. Але одного його погляду виявилося достатньо. Вони мовчки вийшли, зачинивши за собою двері.

— О. До речі… — ніби згадав Драко. — Ти мені дещо винен, Візлі.

Рон різко підвів на нього обурений погляд. І саме тоді Драко підвівся. Герміона мимоволі напружилась, дивлячись, як він повільно зняв плащ і недбало кинув його на спинку стільця.

Герміона перевела погляд на Блейза. Та за маскою — нічого. Жодної реакції.  Тож усе, що їй залишалося, — важко зітхнути й узяти себе в руки.

 Тримайся. Герміоно, тримайся.

Драко тим часом неквапливо рушив вперед. Його кроки лунко відбивалися об кам’яну підлогу. Він обійшов Рона колом — повільно, майже ліниво, ніби розглядав здобич. 

 І, зрештою, зупинився поруч. Сперся однією рукою на спинку крісла й нахилився ближче, заглядаючи Ронові просто в обличчя.

— Зручно сидіти, Візлі?

— Не дуже.

Удар.

Герміона здригнулася й інстинктивно відвернулася — лише на мить.  Та одразу змусила себе повернути голову назад. Обличчя Рона вже було в крові. Він різко задер голову, намагаючись втримати рівновагу. З носа тонкою цівкою текла кров. 

— Що таке, Візлі? — кинув Драко. —  Неприємно, коли тебе б’ють, поки ти прикутий до крісла? 

Рон сплюнув кров собі під ноги й підвів на нього погляд.

— Я, бляха, відірву тобі голову… і відпердолю її так, що світ ще не бачив.

 Позаду тихо присвиснув Блейз, а Герміона мимоволі прочинила рот.

Рональде Візлі… що за мова…

І раптом Драко пирхнув. 

А тоді — засміявся.

— Чорт забирай, Візлі, ти б краще мовчав, — кинув Драко. — У тебе пика, як у вампіра, що відлизав дівці на місячні.

Блейз хрюкнув гучно крізь маску. Герміона витріщилась на них трьох, скривившись від огиди.  Маска зараз була як ніколи доречною.

— Присягаюся… — Рон підняв на нього погляд, повний люті. — Я вирвуся з цієї діри й уб’ю тебе, Мелфою.

— Якщо ти вирвешся з цієї діри… — рівно мовив Драко — …ти помреш, придурку.

— То краще вже померти, якщо така моя доля!

— О, що ти… — майже лагідно протягнув Драко. — В жодному разі, Візлі. Ти не посмієш померти.

Він нахилився ближче. Надто близько. І прошепотів йому на вухо, з тією ж самою щирою, майже теплою усмішкою:

— Я тобі не дозволю.

— Ти мені нічого не зробиш, — різко кинув Рон. — Твій командувач тобі цього не дозволить!

У відповідь пролунала тиха усмішка.

— Схоже, ти досі мене не зрозумів, Візлі… — повільно мовив Драко. — Я не потребую чийогось дозволу. Жоден командувач мені не указ.

Він сперся руками на підлокітники крісла, нахиляючись ближче. Кожне слово — повільне, чітке. 

— Адже ти, безмізкий придурку… підірвав мій гарнізон. Спалив мої склади… І вбив моїх чаклунів.

Рон ледь помітно підняв брови.

І завмер.

Драко повільно зняв шкіряні рукавиці. Пальці рухалися неквапливо, майже демонстративно. Він прокрутив перстень на безіменному пальці. 

Той самий. Той самий, завдяки якому Рон зміг проникнути всередину… і знищити його гарнізон.

— Я і є Лорд-командувач, — рівно сказав Драко.

Тиша.

На обличчі Рона застиг німий шок і зневіра. Він навіть не кліпав — просто дивився, ніби намагався скласти в голові шматки реальності.

— Сюрприз-сюрприз, — проспівав Драко, розвівши руками.

Герміона співчутливо подивилася на Рона й прекрасно розуміла його в цю мить.  Адже ніхто з Руху опору цього не знав. І не здогадувався. Навіть Стерджис — який, звісно, відчував, що Мелфой важливий полонений — не усвідомлював, наскільки.

Рон дивився на нього, не зводячи очей. І щось у цьому погляді… надломилося.

— Ти вбив їх усіх… чи не так? — ледь чутно спитав він.

Драко не поспішав із відповіддю — навпаки, витримував паузу, ніби смакував цю мить.

— Її ти теж убив? — ще тихіше пролунав його голос.

У Ронових очах уже була поразка.

Роне… тримайся, прошу… — Герміона стискала щелепи, свердлячи поглядом потилицю Драко.

Очевидно, Рон був переконаний: Драко якось вирвався на волю… і помстився.  Як і обіцяв…  І в його уяві вона, Герміона, — як і всі інші — теж мала бути частиною цієї помсти.

Тихий стукіт по дереву. Драко нетерпляче затарабанив пальцями по столу.

О, ні. Схоже, це ще не все.

— Я дам відповіді на твої питання, Візлі, — спокійно мовив він. — Але за однієї умови.

Драко повільно нахилився вперед і схилив голову набік, вдивляючись у Рона.

— Ти розкажеш мені про свою місію. Від початку до кінця.

Рон знову сплюнув кров убік і підвів на нього погляд.

— Пішов у сраку, — процідив він.

І в його очах знову спалахнув знайомий вогонь. Герміона тихо зітхнула з полегшенням.

Краще так… ніж той зламаний погляд.

— Добре подумав? —  спитав його Драко.

Рон мовчав. Драко лише коротко кивнув, ніби вже отримав відповідь. Потім різко свиснув у бік дверей — двері відчинилися без зволікання, і в отвір прослизнула постать вартового. Він швидко ступив усередину та завмер біля порога, чекаючи наказу.

— Так, командувачу.

Драко потягнувся до списку — того самого, який вивчав раніше. Пробігся по ньому очима.

— А приведіть мені… — він на мить замислився. — Ще одного рудого.

Пауза.

— Давайте того, що… — він зробив паузу, навмисно затягуючи момент. — Джордж.

— Ні! — Рон різко рвонувся вперед, аж крісло скрипнуло під ним. — Не чіпай його!

— Стулися, Візлі, — холодно відрізав Драко. — Свій шанс поговорити ти вже проґавив.

Він ліниво перегорнув список, ковзнувши по ньому поглядом, і недбало відкинув убік.  Потім знову повернув голову до Рона.

— Настав час побачитися з іншими Візлі.

Рон у відповідь люто заревів, рвонувшись у кайданах. Драко лише тихо всміхнувся, сів на свого стільця, відкинувшись назад і закинувши ногу на ногу, ніби влаштувався зручніше. 

Герміона металася поглядом між ними обома. Потім — на двері.

Мерліне… що ти задумав цього разу, Мелфою?

Чого тобі ще треба?.. 

Він і так весь у крові…

Кроки.

Глухі, важкі, що швидко наближалися коридором. 

Двері відчинилися і всередину завели Джорджа. Він виглядав так само стомленим, виснаженим… але, на щастя, неушкодженим.

— Джордже, — протягнув Драко, ледь схиливши голову. — Ласкаво прошу. Ти саме вчасно.

Джордж витріщився на нього, коли його грубо волокли вперед і силоміць всадили в сусіднє крісло для допитів.

— Ти як тут опинився, гівнюче? — не витримав він. — Ти ж мав бути в Русі— ай!

Удар.

Вартовий різко вдарив його в живіт, змушуючи зігнутися і замовкнути. Драко навіть не поворухнувся. Просто дивився, не втручаючись. І саме в цю мить Герміона раптом зловила себе на думці — це надто знайомо.

Чимось це нагадувало Стерджиса.

Той самий холодний контроль.

Те саме мовчазне домінування.

Коли всі навколо тільки й роблять, що намагаються догодити командувачу, поки той сидить, відкинувшись, і спостерігає. І той факт, що Драко наказав привести сюди Джорджа… лише підтверджував найгірше.

Якщо між ними зі Стерджисом і справді стільки спільного — страшно уявити, що зараз станеться.

— Отже… — нарешті озвався Драко, і в його голосі з’явилися майже задоволені нотки. — Я хочу знати все про ваше завдання. Те, що вам дав Стерджис.

Він перевів погляд на Рона.

— Я нічого не скажу, — чітко відповів той і потім кивнув у бік Джорджа. — А він тим паче.

Джордж, ще важко дихаючи після удару, коротко кивнув у відповідь.

— Що ж, панове Візлі, — мовив Драко, розвівши руки й дивлячись більше на Рона, ніж на Джорджа. — Схоже, вам дали достатньо часу, аби ви заговорили. Але свій час… я вам марнувати не дозволю.

— Роби що хочеш. Ми усе одно нічого не скажемо, — кинув Джордж.

Удар.

Вартовий різко вдарив його, змусивши знову затихнути. Драко ледь усміхнувся й перевів погляд на вартового.

— М-м. Бачу, це ваш улюбленець?

— Уже в печінках сидить, — випалив той. — Рот геть не закривається.

— Он як, — тихо відгукнувся Драко. — Тоді в мене є ідея.

І, судячи з того, як напружився Рон… вираз його обличчя не віщував нічого доброго. Драко повільно підвівся й дістав чарівну паличку.

 І лише тоді, витримавши паузу, оголосив:

 — Зіграємо в гру.

Починається… — майнуло в Герміони в голові.

Драко стояв, ліниво прокручуючи паличку між пальцями.

— Один і другий… — він вказав  паличкою на Рона, а потім на Джорджа. — Один із вас сьогодні може померти.

Що?.. Ні.

Ні, Драко, ні!

— Заспокойся, — тихо кинув Блейз поруч. — Не кіпишуй раніше потрібного.

І Герміона знову відчула його руку.

Ну звісно.

Звісно, що Блейз Забіні — як і Драко Мелфой — читає мене, мов відкриту книгу!

Трясця…

Це вже просто нестерпно…

Голос Драко повернув її назад.

— Що, Візлі? — театрально мовив він, нахиливши голову до Рона й приклавши руку до вуха. — Ти питаєш, у чому суть гри?  О, то я тобі зараз скажу.

Драко нахилився вперед, сперся руками на підлокітники крісла Рона й заговорив йому просто в обличчя:

— Суть гри в тому… — він зробив коротку паузу, дивлячись йому прямо в очі, — що все залежить виключно від тебе, Рональде.

Ледь помітна усмішка.

— Житиме твій брат… чи ні.

Мертва тиша. 

Рон і Джордж напружено переглянулися.

— Бачиш? Усе геть просто.

Обличчя Рона перетворилося на непроникну маску. Лише очі видавали його. У них — чистий, оголений жах від усвідомлення, що на них чекає. 

Драко клацнув пальцями, привертаючи увагу вартового, і коротко вказав на Джорджа.

— Тримай йому голову.

— Ні! — різко вигукнув Рон, рвонувшись уперед. — Ні, не чіпай його!

Хватка Блейза на руці Герміони стала сильнішою.  Та вона майже не відчувала цього. Не чула, що він шепоче. Її погляд був прикутий до вартового, який уже стояв позаду Джорджа, грубо заламавши йому руки й утримуючи за плечі. Джордж сіпнувся, але марно. Тим часом Драко підійшов до Рона, схопив його крісло й різко відсунув назад, створюючи між ними відстань.

— Це щоб тобі було краще видно, — солодко й водночас отруйно мовив він.

І рушив до Джорджа.

— Що він робить?.. — ледь чутно прошепотіла Герміона. — Блейзе… що він—

— Не дивися, якщо важко, — тихо відповів той.

— Він його вб’є?.. Блейзе… він його вб’є? — прошепотіла вона.

Тиша.

Секунда.

 Друга.

— Ні, — коротко сказав Блейз.

І саме в цю мить Драко різко схопив Джорджа за руде волосся, закинувши йому голову назад. Паличка вже була в його руці. Він навів її на Джорджа і перевів погляд на Рона. Той дивився — широко розплющеними очима, повними паніки.

— Ну ж бо, Візлі, — протягнув Драко, озирнувшись через плече. — Здається, ти хочеш мені щось сказати.

Рон перевів погляд з Джорджа на нього.

— Вбий мене, — прохрипів він. — Вбий мене, не його!

На губах Драко з’явилася повільна усмішка.

— Візлі… Візлі… Візлі… — він похитав головою. — Вбивати людей — це легко. 

Його пальці стиснули щелепу Джорджа, змушуючи того відкрити рот. Джордж сіпнувся, намагаючись вирватися, але хватка була надто сильною.

— А змушувати їх страждати… — тихо додав Драко, схилившись ближче, — це ціле мистецтво.

Паличка торкнулася губ.

— Аґваменті.

І Джордж різко сіпнувся.

Вода хлинула всередину — одразу, без попередження, заповнючи горлянку. Джордж почав захлинатися. Його тіло вигнулося вперед, ремені крісла різко натягнулися, метал застібок дзенькнув. 

Вода неспинно текла — з рота, по підборіддю, по шиї, заливаючи сорочку, крапаючи на підлогу.

Очі широко розплющилися.

Він захрипів, захитався, судомно намагаючись вирватися.

Раптом Драко прибрав паличку і Джордж різко зігнувся вперед. Вода хлинула з рота, він буквально блював нею, захлинаючись, хапаючи повітря короткими, уривчастими вдихами. Плечі здригалися від спазмів, кожен новий подих давався з болем. Він не встигав віддихатися — кашель накочував знову, змушуючи його знову й знову згинатися, поки вода текла по ньому, збираючись у калюжу під ногами.

Драко ледь схилив голову, спостерігаючи без жодного поспіху, ніби ця сцена була для нього чимось буденним. Потім перевів на Рона короткий, питальний погляд, мовчазно запрошуючи його заговорити. Та Рон сидів нерухомо, ніби врослий у крісло: губи стиснуті в тонку, вперту лінію, щелепа напружена так, що під шкірою чітко проступали м’язи, руки в кайданах тремтіли від стримуваної люті. Він дихав важко, ривками, але мовчав — і було очевидно, що ламатися не збирається. 

Тоді Драко витримав ще мить, ніби даючи йому останній шанс, а тоді байдуже знизав плечима. 

— Ну нехай, — кинув він спокійно. — Тоді ще раз. І, не відводячи погляду, знову повільно підняв паличку.

— Аґваменті.

І знову.

Те саме жахіття.

Його знову скрутило. Різко, без попередження.  Він задихався, захлинався, тіло здригалося в судомах, не слухаючись. Вода виривалася назовні разом із надсадним кашлем, рвалася з горла, не даючи вдихнути як слід. 

Герміона відчула, як сльози повільно течуть по щоках, ховаючись під маскою.

Джордже… бідолашний…

Драко знову відступив на півкроку, даючи Джорджу кілька секунд — рівно стільки, щоб той не помер, і зовсім недостатньо, щоб прийти до тями. Джордж згорнувся вперед, його плечі безконтрольно здригалися, пальці слабо стискалися, не знаходячи опори. Під ногами й далі розтікалася вода. Він намагався вдихнути, але кожен ковток повітря одразу переривався новим нападом кашлю.

— Досить! — різко крикнув Рон. — Облиш його! Візьми мене замість нього!

Драко повільно опустив паличку.

І з розчарованим зітханням відвів погляд, ніби його перервали на найцікавішому місці. Позаду Джордж захлинався кашлем, намагаючись позбутися води.

— Візлі, — гукнув Драко, навіть не повертаючись одразу. — Чим ти слухав?

Він повільно обернувся, погляд ковзнув по ньому зверху вниз.

— Я ж пояснив тобі правила гри. Ще на самому початку.

Крок ближче.

 — Ти не постраждаєш. А ось Джордж… — Драко перевів погляд на іншого Візлі. — Цілком імовірно. 

Рон дивився на Драко з чистою, оголеною люттю. Його голос зірвався.

— Ти клятий… хворий на голову маніяк… ти…

І тут Драко різко сперся на крісло, нахилившись уперед і впиваючись поглядом Ронові просто в обличчя.

— Хочеш, щоб я припинив? — процідив він крізь зуби. — Ти знаєш, що робити.

Його голос став тихішим. 

— Я хочу знати все про довбану місію Стерджиса. Навіщо він відправив вас… на довбану смерть.

Він ще ближче нахилився.

— Чому з усіх Стерджис обрав саме тебе? — майже пошепки мовив він.

Герміона важко зітхнула.

Вона вже й сама не розуміла, що саме відбувається перед її очима — чи це холодний розрахунок заради інформації… чи просто ще один спосіб познущатися з Рона. Адже Драко чудово знав, чому саме Рон вирушив на це завдання.

Стерджис карав її.

Мстився.

За всі спроби вирватися з-під його контролю.

За кожен раз, коли вона наважувалася чинити опір.

Але разом із тим Герміона розуміла й інше: Драко втратив своїх людей. І він був лютий.

Та чи справді Рон мав за це платити?

За те, що просто виконував наказ?

 Знищував ворога — як йому й наказали?

— Візлі, — спокійно мовив Драко. — Це триватиме доти, доки ти не відповіси на мої питання. 

Погляди Рона і Драко знову зустрілися.

— Ну ж бо, — гукнув Мелфой. — Рятуй дупу брата.

Рон повільно перевів очі на Джорджа. Той виглядав виснаженим — блідий, мокрий, з важким, рваним диханням. Але все ще тримався.  Джордж коротко глянув на нього й ледь помітно похитав головою.

Ні. Не здавайся.

Погляд Рона потемнів, став жорсткішим. Він знову подивився на Драко. І не сказав нічого. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова.

— Що ж… — тихо мовив Драко, вперше за весь час відводячи погляд убік — на Герміону й Блейза. — Я намагався.

Герміона стояла, напружена до межі, не зводячи з нього очей. Здавалося, її лють можна було відчути навіть крізь маску. 

Драко повернувся до Джорджа.

— Готовий до третього раунду, Візлі? — спокійно спитав він.

Джордж ледь підвів голову.

—Та  вбий мене вже… — прохрипів він. — І покінчимо з цим.

— Як скажеш, — відгукнувся Драко, кидаючи короткий погляд на Рона.

І цього разу він не зупинився. Закляття знову вирвалося з його палички. Джорджа скрутило. Його тіло різко напружилося, потім вигнулося вперед, судоми пробіглися усім тілом. Вода знову заповнювала його горлянку, не даючи навіть секунди перепочинку.

Але цього разу довше.

Значно довше.

— Він його вбиває… — ледь чутно прошепотіла Герміона. — Він його вбиває…

Чути було лише задушений кашель Джорджа. Його тіло здригалося, ніби намагаючись вирватися з власного болю.

— Досить! — раптом крикнув Рон. — Досить!

Та Драко не зупинявся.

— Я все скажу! — вирвалося з Рона. — Я скажу! 

І тільки тоді Драко різко опустив паличку й перевів погляд на Рона, який важко дихав, не зводячи очей з брата.

— Відпусти, — коротко кинув Мелфой вартовому.

Джордж зігнувся вперед, і його одразу скрутило — вода ринула назовні, він захлинався, кашляв і задихався, поки майже нічого не залишилося.

Герміона різко вдихнула й ледь втрималася на ногах. Світ на мить поплив перед очима, звуки ніби приглушило. І крізь цю тишу проривалося лише важке, нерівне дихання Джорджа.

Той був геть знесилений. 

Але живий.

Драко легенько поплескав його по спині — неприродно турботливо після всього, що сталося. Потім повільно розвернувся й пішов до Рона. Зупинився поруч і нахилився до нього.

— Я слухаю, — тихо мовив він. 

Рон коротко глянув на змученого Джорджа, що ледь тримався після всього, а тоді перевів погляд на Драко. 

— Я розповім, — нарешті сказав він глухо. — Але за однієї умови. Його… і всіх інших залишать у спокої. За все відповідатиму я. Тільки я.

Драко, на диво, не став торгуватися.

Лише коротко кивнув.

— Заберіть його, — кинув він вартовим, кивнувши на Джорджа. — І не заходьте без мого дозволу.

Ті одразу рушили вперед. Підхопили Джорджа під руки — той ледве стояв, тіло ще здригалося після тортур. Його швидко вивели з кімнати.

Двері зачинилися. 

І стало тихіше.

Рон ще мить дивився в той бік, де щойно зник брат, а тоді опустив погляд.  

І лише тоді заговорив.

Він розповів, як Стерджис викликав його до себе — майже одразу після того, як отримав координати гарнізону. Ті самі координати, які вони дістали від Драко. Як розгорнув перед ним карту, як коротко пояснив завдання — без зайвих слів, без варіантів відступу.

Рона призначили командиром розвідувального загону. І саме він обирав, хто піде з ним. Бо всі й так розуміли. 

Це завдання — в один кінець.

І Рон знав це теж, але все одно зібрав їх.

Повів за собою.

Коли Драко раптом, ніби між іншим, спитав, чому він узяв із собою Луну — а не Герміону, — Рон замовк.

— Це не стосується завдання, — коротко кинув він. — Хіба є різниця, яку цілительку я взяв із собою?

Герміона відчула, як щось боляче стислося в грудях.

Луна…

Вона опинилася тут через мене.

Через ту нашу дурну сварку того вечора в стайні.

На її місці мала б бути я. 

Я, а не вона!

Та від цього ставало тільки гірше.

Далі Рон говорив уже без зупинок. Він розповів те саме, що Блейз описував раніше — але тепер це звучало інакше. Жорсткіше. Реальніше.

Про багатозільні настійки.

Про те, як вони випили їх, змінюючи свої обличчя та постаті.

Як вдягнулися в мантії смертежерів.

Як він говорив з людьми Драко, дивлячись їм просто в очі, не даючи жодного приводу засумніватися.

Як обвів їх навколо пальця.

Як проник усередину.

Як усе вибухнуло.

Склади. Казарми. І чаклуни всередині.

Його голос не змінювався, коли він це говорив. Наче це вже не боліло. Або боліло настільки, що він навчився не показувати. Він закінчив тим, що сталося після. 

Полоном і Лестранжем.

— Він намагався нас допитати, — сказав Рон тихіше і на мить стиснув щелепу.. — Сироватка правди. Легіліменція. Все, що тільки міг.

Він на мить замовк, ніби ковтаючи спогад.

— Навіть відтяв голову одному з наших… просто на очах. Але це не допомогло. Ніхто не заговорив…

Рон повільно провів язиком по пересохлих губах і глянув на Драко.

— До цієї миті.

Герміона відчула, як щось холодне розливається всередині.

Що ж… у будь-якій ситуації — чи то перемовини, чи суперечки, чи допити — Драко знав, куди тиснути. Слабкі місця він знаходив легко. Рон не став винятком…

У кімнаті запанувала тиша, аж поки Драко не прочистив горло.

— Що ж… умова є умова, — мовив Драко, підводячи на нього погляд. — Відповідаючи на твоє питання: ні, я не вбивав твоїх людей. 

Рон різко глянув на нього.

— І Ґрейнджер я теж не чіпав, — додав Драко, спершись стегном об стіл, і ліниво проводячи пальцем по столу, ніби малюючи невидимі кола. — Наскільки мені відомо, вона жива. І цілком здорова.

Герміона щиро здивувалася його відповіді — він сказав Ронові правду.

— Вона… жива? — хрипко перепитав Рон.

Драко кивнув. Герміона відчула, як щось боляче стислося всередині від його голосу.

Ох, Роне…

— Але звідки мені знати, що ти не брешеш? — тихо, але вперто кинув він.

— Який сенс мені тобі брехати? — ліниво відгукнувся Драко, струшуючи з камзола уявну порошинку.

— Щоб зламати мене остаточно, — відрізав Рон. — Для чого ж іще?

Драко скривився — і раптом тихо всміхнувся, ніби почув щось відверто безглузде.

— Припини, Візлі, — протягнув він. — Ти ж сам бачив: для цього в мене є значно ефективніші методи.

Рон різко повернув голову до нього.

— Ти, бляха, чудовисько, — прошипів він прямо в обличчя. — І я сподіваюся, ти проживеш довге, кляте життя з цією думкою в голові.

У відповідь Драко лише всміхнувся. Його реакцію, як завжди, було неможливо передбачити. Та замість гніву він лише ковзнув по Ронові поглядом — згори вниз.

І тоді випалив:

— Принаймні я не спалив твоїх обеззброєних людей живцем. Як зробив це ти з моїми.

Герміона відчула, як поруч напружився Блейз. Схоже, ця втрата дала їм значно більше, ніж вони показували. 

Їй було важко це прийняти. Але вона мусила визнати: незалежно від сторони, втрати боліли кожному однаково. 

— То що, Візлі? — знову озвався Драко. — Хто з нас більше чудовисько, м?

Та Рон не довго вагався і вже мав, що сказати:

— Ви воюєте на стороні зла. На стороні клятого Лорда. — його голос звучав глухо, але твердо. — Ти і твої люди заслуговуєте на це… якщо не на щось значно гірше.

Драко ледь усміхнувся і його погляд ковзнув до Герміони — лише на мить. А тоді він знову повернувся до Рона.

— О, — протягнув він. — Це ж треба… говориш один в один як Ґрейнджер.

Його пальці знову повільно ковзнули по столу.

— Так само, як вона, ділиш світ на чорне і біле. Хоча це давно вже не так.

Він підвів на нього погляд.

— Усі ми тепер чудовиська, Візлі, — тихо мовив він. — Незалежно від того, хто грає за білих… а хто за чорних.

У кімнаті стало тривожно тихо.

Здавалося, кожен із присутніх обдумував слова Драко — навіть якщо й не хотів цього визнавати.

— Ти ж цього так просто не облишиш, правда? — кинув Рон. — Це вже більше, ніж військовий полон. Це… особисте.

Драко криво усміхнувся у відповідь, але й не заперечив.

— То що з нами буде? — Рон спитав знову, цього разу наполегливіше.

Повільно затарабанивши пальцями по столу, Мелфой окинув поглядом Блейза й Герміону, загадково всміхнувся, а тоді перевів погляд на Рона й мовив:

 — Скоро сам усе побачиш.

І вже голосніше:

— Вартові!

Чекати довелося недовго. 

— Так, пане командувачу, — озвався вартовий.

— Відведіть нашого гостя до його… вишуканих апартаментів, — сказав Драко, кивнувши в бік Рона. 

Рон одразу спалахнув — знову почав вириватися, обурюватися, сипати прокльонами й погрозами на адресу Драко…  аж поки його не вивели за двері.

Тепер у кімнаті залишилися лише вони троє.

Блейз і Герміона так і стояли біля стіни, тоді як Драко досі був біля катувального крісла, спершися стегном об той самий стіл.

На мить він завмер, ніби щось обдумуючи. Потім озирнувся, провів рукою по волоссю й різко видихнув:

— Що ж… — озвався Драко. — Схоже, Візлі й справді ні слухом ні духом про мутки Стерджиса зі смертежерами. Вони — лише бідолашні пішаки, яких згодували на потіху ворогам.

— Не може бути, — протягнув Блейз, знімаючи свою маску. — Це що… співчуття, Мелфою?

З боку Драко долинуло насмішкувате пирхання.

— Я тебе прошу… — скривився він, але так і не договорив. Бо помітив, як Герміона різко зірвала з обличчя металеву маску й крокнула вперед. Її погляд палав щирою люттю.

Театрально закотивши очі, він відштовхнувся від стола й крокнув їй назустріч, простягаючи руки — немов до дикої тварини.

— Охолонь. Я зараз усе тобі поясн…

І тієї ж миті Герміона щосили вдарила його в ніс рукою, в якій стискала маску.

Блейз скривився й машинально прикрив рота кулаком, ніби відчув удар на собі. Драко різко сіпнув головою вбік. На мить завмер, кліпнув, ніби намагаючись зібратися.  Пальці ковзнули до обличчя — обережно, майже недовірливо. 

На шкірі вже виступала кров. Темна, густа. Вона швидко зібралася на кінчиках пальців і повільно потекла вниз — уздовж губ, підборіддя.

— Якого біса?.. — не витримав він, кинувши на неї обурений погляд.

— Як ти міг?! — гарчить Герміона й знову б’є його маскою — цього разу в плече, сильніше. — Як ти міг так вчинити з ними?!

Вона накинулася на нього, гамселячи щосили. Драко спершу відхиляється, приймаючи удари на плече й передпліччя, але вже за мить перехоплює її руку на зворотному русі. Його пальці змикаються на її зап’ясті. Різкий ривок на себе — і він одразу викручує їй руку, змушуючи втратити рівновагу.

Герміона різко видихає крізь зуби. Обличчя смикається від болю.  Пальці розтискаються — маска вислизає й падає на підлогу з холодним дзвоном.

— Досить, — шипить він крізь зуби, але не відпускає.  Навпаки — тисне сильніше, заводячи її руку за спину, і різко штовхає вперед.

 Її тіло врізається в край стола. Дерево глухо стогне під ударом. Він притискає її животом до поверхні, тримаючи на місці.  Одна рука все ще фіксує її зап’ястя, інша впирається в стіл поруч — перекриваючи будь-яку спробу вирватися. Герміона сіпається, намагаючись вирватися, але лише ковзає по гладкій поверхні. Подих рветься, плечі напружені.

Блейз тихо присвискує. Він відхиляється трохи назад, складає руки на грудях, з цікавістю піднімаючи брови, ніби спостерігає за виставою.

— Слухайте… я вам тут часом не заважаю? — кинув він весело.

Та Драко лише кинув на нього лютий погляд, перш ніж прошипіти Герміоні:

— Ану заспокойся. Негайно.

— Пішов ти в дупу, вилупку! — ричить вона, намагаючись вдарити його ногою ззаду, цілячись у пах.

Драко ще сильніше скручує її руку. Вона кривиться й різко кричить:

— Ай!

— Ну що це таке, Ґрейнджер? Хіба юні леді так говорять? 

— Агрр… — гарчить вона, впираючись у стіл, хоча від його хватки лише болючіше.

— Заспокойся, кажу тобі, — гарчить Драко вже жорсткіше, досі тримаючи її, заламавши обидві руки за спину. Та вона раптом знову смикається, виривається, відбивається ногами.

І, звісно, він сильніший.  Але сили не завжди достатньо, коли мова про темперамент.

— Що за характер… — не витримує Драко, кидаючи погляд на Блейза, що досі давиться сміхом, притискаючи рукав до рота. Драко знову повертається  очима до Герміони — і в ту ж мить…

— Чорт забирай! — вилаявся він.

Герміона різко відкинула голову назад і щосили вдарила його потилицею в ніс.

— Їдрит твою… — скривився Драко, хапаючись за обличчя й мимоволі послаблюючи хватку.

І тоді Герміона різко відштовхнулася руками від стола, вирвалася й розвернулася до нього.

— Ти, бляха, ледь не втопив його! Він мало не помер через твої довбані ігри, Мелфою! — кричить вона, знову накидаючись і гамселячи його.

І лише за мить вона відчуває, як чиїсь руки обхоплюють її ззаду.

— Ну все, все, фуріє, — гукає Блейз, відтягуючи її назад. — Він отримав те, що заслужив. Заспокойся вже. Ти вже себе калічиш, а не його!

І він мав рацію. Її руки пекли від агресивних ударів, праву тягнуло після його хватки. 

 Чорт забирай… він скрутив мені руку. Притиснув до того стола.

І це, бляха, було боляче!

Вона підняла на Драко лютий погляд. Він відповів тим самим — не менш розгніваним.

— Чим ти тільки думала? — процідив він, тримаючись за ніс. Кров уже стікала по губах.

— Ти його майже вбив! — прошипіла вона крізь зуби. 

— І мав на це повне право! — відрізав він. 

Вона знову рвонула до нього — але Блейз встиг схопити її поперек і відтягнути назад.

— Ти хворий на голову. Ти навіжений! — вона виривається щосили, майже вислизаючи з його рук.

Блейз коротко глянув на Драко — попереджувально.  Та Драко лише зітхнув і перевів гнівний погляд на Герміону.

— Дуже важко в це повірити, — кинув він сухо, — коли з нас двох саме ти кидаєшся на мене, мов самка кентавра під час тічки!

— Агррр! — вигукнула вона, сіпнувшись ще сильніше.

Блейз ледь не втратив рівновагу, ковзнувши чоботами по холодній плитці, змушений міцніше стискати її, щоб утримати на місці.

— Заради Салазара… — прошипів Блейз до Драко. — Стулися вже нарешті, Мелфою.

Драко вже відкрив рота, але в ту ж мить помітив Герміону.  Вона була на межі. Один лише погляд — і ніби ще один удар.

 Драко важко зітхнув.

— Ну добре, — кинув він, простягнувши руки в захисному жесті. — Можливо, я трохи захопився.

— Трохи? — перепитала вона.

Драко перевів на неї погляд, повільно прибираючи руку від носа.  Кров усе ще текла, тонкою смугою спускаючись до губ.

— О-о… а ти що, думала, ми прийдемо сюди, сядемо, розіллємо чай із Візлі, — протягнув він з іронією, — і він нам радо викладе всі свої брудні секретики про Стерджиса?

Він клацнув пальцями перед її очима.

— Агов. Отямся. Ми у в’язниці. Тут катують і допитують, а не в дупу цілують.

Герміона різко сіпнулася, намагаючись вирватися з хватки Блейза.

— Назви мені одну причину, чому я не маю тебе вбити за першої ж нагоди, — прошипіла вона.

— О, легко, — сказав Драко.

Він підняв два пальці перед її очима й ледве помітно поворухнув ними, ніби відлічував.

— Причина номер один: тебе, бляха, вб’ють і оком не кліпнуть.

— Теж мені новина, — відрізала вона.

— Згоден, — кивнув Драко. — Тому на сцену виходить причина номер два.

Він трохи нахилив голову, дивлячись на неї уважніше.

— Ти не побачиш свою біляву подружку-медсестричку.

Герміона завмерла.

Луна.

І в ту ж мить її погляд змінився — з розгубленого на лютий.

Знову.

— Що? Тобі мало було Рона і Джорджа? — прошипіла вона. — Ти ще й до Луни вирішив дістатися?

— Та ні, — просто кинув Драко, поправляючи на собі камзол.

Потім нахилився, підняв із підлоги маску Герміони. Глянув на неї, скривившись, коли помітив подряпину на поверхні.

— Думав, ти захочеш побачити і її, — недбало мовив він.

Герміона миттєво завмерла.  Перестала вириватися з хватки Блейза й просто стояла. Тим часом Забіні мовчки переводив погляд із неї на Драко.

— Пусти її, — сказав Драко, все ще розглядаючи маску. Він легко провів по ній паличкою, виправляючи сліди удару. — Схоже, вона знову в собі.

— Я не був би таким певним, — пробурмотів Блейз.

— Я в порядку, Блейзе, — сказала вона настільки спокійно, наскільки могла. — Пусти мене.

Вагаючись якусь мить, Блейз усе ж відпустив її. Герміона відійшла від нього на кілька кроків і підняла погляд на Драко.

— Ти дозволиш мені з нею зустрітися?

Драко глянув на неї.

— Поправка: я збирався дозволити тобі з нею зустрітися, — мовив він, ледь викрививши губи в усмішці, все ще торкаючись носа. — Але зараз…

Він замовк, не зводивши із неї очей. І хоч мовчав — його погляд говорив більше за будь-які слова. Потім він повільно підняв руку, вказуючи на неї.

— Ось. Ось чому я не хотів брати тебе. Ти надто імпульсивна. Надто емоційна, щоб брати участь у подібному.

Вона вже відкрила рота, щоб заперечити — але він перебив:

— Ти знала, куди ми йдемо. І знала, на що підписуєшся. У тебе була можливість уникнути цього — залишитися з Забіні в коридорі. Але ж ти не захотіла. Ось і маєш.

Драко був розлючений. 

Та вона цього геть не розуміла. На її думку, єдині, хто мав право злитися, — це вона, Рон і Джордж.

 Хіба ж ні?

Вони ще мить знищували одне одного поглядами — аж поки Забіні не прочистив горло.

— Ви закінчили вже? — запитав він.

Драко глянув спершу на нього, потім на Герміону — але майже відразу відвів очі, ніби не хотів на неї дивитися. Герміона теж відвернулася, втупившись поглядом у стіну… 

Тоді вона почула, як він підійшов ближче й простягнув їй маску. Герміона глянула на нього важким поглядом, потім скоса — на маску й різко вихопила її з його рук. Драко мовчки спостерігав, як вона її вдягає. Коли вона підвела на нього погляд, то коротко спитала:

— То куди далі?

Драко перевів погляд на Блейза, потім знову на неї.

— Час навідатися до твоєї білявої подружки.