Розділ 1

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

♫  ← ( музичне посилання до сцени)

 

24 грудня 2004 року

Прифронтовий табір Руху Опору, околиці Нормандії 

 

— Цілителько Ґрейнджер! Де вас носить, чорт забирай?! — голос старшого цілителя прогримів крізь метушню польового лазарету.

— Я тут! — озвалася Герміона, несучи піднос із пляшечками та бинтами. Руки трохи тремтіли, але вона намагалася не показувати цього. — Ось медикаменти, про які ви просили, старший цілителю.

Старший цілитель глянув на неї з-під суворих, мов совиних, брів і мовчки кивнув. Його звали Аларік Монкле́р — старий француз із різким характером, але добрим серцем. Його руки, вкриті дрібними шрамами, рухалися впевнено, навіть коли навколо панував хаос.

Герміона навчалася в нього останні кілька років, працюючи пліч-о-пліч у найгірших умовах — серед поранених, криків і запаху згорілих бинтів. Вона поважала його, навіть коли він бурчав чи сварився, бо знала: за кожним його різким словом ховається турбота. Він був тим, хто навчав  не лише зцілювати — а й вистояти. Не зважаючи ні на що.

— Викладайте все, в біса, на столи — хутчіше! — крикнув Монкле́р, притискаючи рану пораненого, з якої текла кров. Його голос губився серед стогонів і наказів інших цілителів, але Герміона почула кожне слово.

Не вагаючись ані секунди, вона мовчки розклала все необхідне — бинти, еліксири, чарівні скальпелі — і чітко виконувала вказівки старшого цілителя. Руки рухалися впевнено, механічно, майже без думки.

Коли раптом пролунав вибух.

Полотно намету здригнулося, і на мить усюди  згасло світло. Тиша впала важко, як крижана вода. У цій тиші було чути лише хрип пораненого й приглушене дихання Монклера. Герміона стояла поруч, напівзігнувшись, чекаючи наступного удару. 

Він не змусив себе чекати — десь зовні загуркотіло, і вона відчула, як земля під ногами здригнулася. Та вони не зупинилися. Аларік коротко стиснув її плече — ні слова, лише знак: продовжуй.
Серце билося все шаленіше, змушуючи кров дзвеніти у скронях.

— Нитки! Дайте мені нитки! — голос Монклера прорізав повітря, напружений і різкий.
— Зараз! — Герміона заметушилася, шукаючи очима потрібну скриньку.
— Швидше! — вигукнув він, махнувши їй нервово рукою, не відводячи погляду від пораненого.

Вона тягнеться тремтячою рукою, майже торкається до баночки — і раптом хтось крикнув:
— Усі на землю!

Вибух розірвав тишу.

Все дзвенить.

 Тремтить.

 Б’ється.

Полотно намету здригнулося, флакони посипалися на підлогу, розлітаючись уламками скла й запахом зілля.

Коли все нарешті стихло, Герміона миттєво підвелася, сперлася на край операційного столу — ще до того, як це встиг зробити цілитель. У вухах дзвеніло, усе довкола хиталося.

Десь поруч пролунав стогін пораненого.

— Ні, ні, не рухайтесь! Вам не можна… — прошепотіла вона, нахиляючись над ним. — Цілителю!

Але старий ще тільки намагався прийти до тями.

Кровотеча не зупинялась. Герміона, не роздумуючи, притисла рану руками. Кров залила долоні, зап’ястки, стікала по рукавах. Вона торкнулась шиї пораненого — слабкий пульс. І в ту ж мить позаду почувся хрипкий кашель Аларіка. Він підвівся не відразу — тремтячими ногами, спираючись на стіл. Обличчя попелясте, окуляри сповзли на кінчик носа.

— Цілителю! — вигукнула Герміона. — Я затисла йому артерію пальцем. Що далі?

Монклéр кліпнув, намагаючись зосередитись. Погляд ковзнув по її закривавлених руках, і лише тоді він тихо прошепотів:

— Кров… — видихнув він. — Зупинити кров. Негайно.

Він знову схилився над пацієнтом, поправивши окуляри, вкрилі краплями крові.

— Потрібен жгут, — пробурмотів хрипло

— Закінчилися… Зараз, — відповіла Герміона і, не вагаючись, стягнула з себе колготки. — Але це має підійти.

Монклéр глянув на неї коротко, але схвально кивнув.
— Завершуйте, цілителько. Робіть усе необхідне.

Вона виконувала накази швидко, без жодного слова, поки серце калатало десь у горлі. Коли нарешті перевірила пульс і підвела очі, він дивився на неї — втомлено, але з гордістю.

— Дуже добре, цілителько Ґрейнджер, — мовив тихо. — Дуже добре.

Її долоні ще тремтіли, коли за спиною пролунали кроки й важке дихання. Герміона різко обернулася — і завмерла.

Луна.
Луна  Лавґуд стояла у вході — така ж у крові, як і Герміона. Волосся зібране докупи, у кількох пасмах заплуталася засохла кров. Її цілительська уніформа була пошматована, але очі — ті самі світлі, непохитні. Їхні погляди зустрілися на мить і Луна швидко відвела очі, переводячи їх на цілителя.

— Старший цілителю, до нас прибувають нові поранені, — заговорила вона швидко, хрипло від диму. — І лише Мерлін знає, скільки ще прибуде… Ззовні — суцільний хаос. Досвідчені цілителі на полі бою, а молодші… вони зовсім розгублені. Боюся, нам не дати раду без вас, цілителю.

— Мерліне… — пробурмотів Монклéр, обтерши чоло й піднявши на неї втомлений погляд. Потім перевів очі на Герміону.

Їхні погляди зустрілися — коротко, мовчки.

Йому не треба було нічого казати.

Вона все зрозуміла.

— Цілителько Лавґуд, залишіться зі мною, будете асистувати, — мовив старший цілитель. — Цілителько Ґрейнджер, вимийте руки і рушайте назовні. Наведіть там порядок.

Герміона кивнула й рушила до казанка з водою. Змивала з долонь засохлу кров, уважно стежачи, щоб руки не тремтіли. Поруч тихо стала Луна. Вона теж мила руки, мовчки, ніби боялася розірвати цю крихку тишу.
— Ти його бачила? — запитала Герміона.

Луна похитала головою.
— Він досі там, — прошепотіла вона стурбовано, не відриваючи погляду від води.

Герміона швидко стиснула її руку.
— З Невілом усе добре, — сказала твердо. — Я впевнена.

Луна вдячно кивнула, й Герміона відповіла тим самим. Потім розвернулася й рушила до виходу з операційної. 

Полотно розсунулося, і вона ступила в основний простір намету. Такі намети були найпоширенішими під час чаклунських воєн. Ззовні — здавалося, ніщо більше, ніж звичайний табір із рядів полотнищ і димом від польових казанів. Але всередині — цілий зачаклований світ. Намети з бараками, склади, лікувальні відділення — усе, що могло вмістити фронтове життя. Тут пахло зіллям, кров’ю і димом.

Саме через такий лабіринт крокувала зараз Герміона, прямуючи крізь хаос. Повз неї пробігали молоді цілительки з підносами, поранені стогнали, когось несли на ношах. Герміона провела їх усіх поглядом, перш ніж рушити до виходу. Вона відхилила полотно — і вмить опинилася назовні й застигла.

Повітря тхнуло кров’ю, потом і димом; десь під цим запахом відчувалася гниль, а в горлі стояв огидний присмак горілого людського тіла. Герміона ковтнула й рушила вперед крізь табір, сповнений страху, болю й паніки, що гризла зсередини, але не дозволяла собі зупинитися.

Почувся гіркий плач. У кутку молоденька цілителька стояла, плачучи, не в силах рухатись. Герміона вже збиралася підійти до неї, що стояла в кутку й ридала, коли позаду пролунав голос:

— Цілителько Ґрейнджер, ви тут!

— Слухаю, — відповіла коротко, навіть не обертаючись, аби не гаяти часу.

— Нам потрібен ще один перев’язувальний стіл! — крикнула дівчина позаду, перекриваючи стогони й крики.

Герміона різко зупинилася, змахнула паличкою, і поруч із ними вмить з’явився ще один стіл. Вона кинула короткий погляд на пораненого й допомогла цілительці закріпити бинти.

— Дуплікаре, — промовила вона швидко. — Закляття дублювання предметів. Не працює на живому, але на спорядженні — бездоганно.

— Мерліне… — видихнула дівчина, вражено дивлячись на неї. — Я й забула про це закляття… Дякую.

Герміона кивнула коротко, коли до Герміони вже підбігла інша цілителька, задихана, з блідим обличчям.

— Цілителько Ґрейнджер, у нас закінчилися бинти!

 — Склад? — коротко запитала Герміона.

— Пусто.

 — Особисті запаси?

 — Теж нічого… — дівчина хитнула головою.

Герміона зупинилася, її погляд забігав довкола, шукаючи вихід. Декілька цілительок поблизу вже звернулися до неї, чекаючи вказівок. Вона на мить задумалась, потім різко схопилася за край своєї спідниці, розірвала верхній шар і намацала під ним тонкий матеріал нижньої спідниці. Дівчата спостерігали, кліпаючи очима, коли Герміона потягнула його вниз і вислизнула з нього просто серед табору. 

— Мерліне… — прошепотіла одна.

Герміона схопила тканину й почала рвати її на менші шматки, потім узяла ножиці. Метал заскреготів, коли вона почала розрізати тканину рівними смужками.

— Розрізайте на смужки, приблизно три дюйми завширшки, — наказала вона. — Можете накласти закляття “Дуплікаре” на всі вільні ножиці — так буде швидше.

Герміона зробила ще кілька смужок, і дівчата, вражені її винахідливістю, почали наслідувати її приклад, тягнучись до своїх спідниць. Вони працювали зосереджено, допомагаючи одна одній.

— Має вийти близько сорока штук, — сказала Герміона, контролюючи процес. — Цього вистачить на перший час. Не забудьте простерилізувати та продублювати їх закляттям — не робіть подвійної роботи.

Вона саме спостерігала, як дівчата виконують наказ, коли позаду пролунало:

— Поранені! Там ще поранені прибувають!

Герміона різко озирнулася. З приймального пункту долинали крики й стогін, у повітрі знову запахло димом і кров’ю. Цілительки перелякано глянули на неї. Вона зібралася, розправила плечі й голосом, у якому не було жодної тіні вагання, сказала:

— Працюйте, будь ласка. Не відволікайтеся! — звернулася до тих, хто готував бинти, а потім — до іншої групи. — Ви — зі мною! Працюватимемо на приймальному пункті. Візьміть усе, що маєте: антиспетики, бинти, зцілювальні зілля.

— Так, цілителько! — відгукнулися вони хором і кинулися в різні боки.

Герміона витерла чоло брудною рукою, прибрала прядку волосся з обличчя. Примружившись від диму, вона намагалася розгледіти, що коїться навколо цілительського намету. 

Поранених ставало дедалі більше — їх приносили на ношах, підтримували під руки, тягнули просто по землі. Вона зробила кілька кроків уперед і різко зупинилася.

— Отже так! — її голос, гучний і рівний, перекрив шум навколо. — Ті, що з кровотечею — у першу чергу. Без винятків!

Дівчата зупинилися, зібравшись довкола неї. Герміона швидко оглянула кожну.

— Поки є можливість, працюйте в парах — по дві на одного пораненого. Особлива увага: поранення в груди та голову, потім  кінцівки і зараження.

Цілительки кивали — перелякані, але зосереджені.

— Перевіряйте рани на ознаки гангрени, — продовжила Герміона, — далі дієте за протоколом. Ви все знаєте, ми проходили це на навчаннях.

Вона вдивилася в їхні обличчя, намагаючись передати спокій, який ледве втримувала в собі.
— І спокійно, — сказала тихіше, але твердо. — Без паніки.

Кивнула схвально, поплескала по спині одну з дівчат.

— Все буде добре, впораємось.

Цілительки розійшлися, розчиняючись серед криків і стогонів. Герміона стояла мить, спостерігаючи, як кожна береться за роботу. Потім сама занурилася в хаос — перевіряла пульс, оцінювала рани, віддавала короткі накази. Вона знала: за життя варто боротися, навіть коли воно висить на волосині. 

І ця боротьба не змусила себе чекати.

— Пані цілителько! Цілителько! — крик повернув Герміону до реальності.

— Так? — озвалася вона, розгублено зиркнувши у напрямку голосу.

— Мого товариша збили з мітли… Куди його можна віднести?

Герміона побачила пораненого хлопця — закривавленого, ледь притомного. Хлопець був непритомний, обличчя посіріло. Дихав уривчасто й важко. На грудях зяяла глибока рана — просто біля серця, звідки ще сочилася кров. Живіт був залитий бурими плямами, а під ним темніла свіжа кровотеча. Вижити з такими пораненнями було майже неможливо. Але шанс був.

— В операційну його. Негайно, — коротко сказала вона.

Вони поспішили до намету, але на вході шлях їм перегородив солдат Руху Опору. Герміона різко зупинилася. Солдат із чарівною паличкою уважно вивчав пораненого, не даючи пройти.

— У чому справа? — холодно запитала вона.

— За протоколом сортування — таких не запускають, — сухо відповів він, оглянувши пораненого.

— Що? — не витримала вона. — Який ще протокол?

— Хіба ви не чули наказ командувача Подмора?— гукнув він з помітним роздратуванням у голосі.— Поранених треба відсортувати.

— Відсортувати? — перепитала Герміона, не вірячи в почуте.

— Відтепер у госпіталь запускаємо лише боєздатних і зцілюємо тих, кого реально можна повернути на поле бою, — вимовив він рівно, майже байдуже.

Що за маячня… — пронеслося в неї в голові. Вона кинула погляд на цілительку поруч — та стояла осторонь і неохоче кивнула, підтверджуючи його слова.

— Але ж так не можна, — відрізала Герміона, повертаючись до солдата.

— Це наказ Головнокомандувача: зберігати боєздатність армії. — чітко мовив він.

Герміона завмерла, не зводячи з нього очей, наче не могла збагнути, що людина взагалі здатна вимовити подібне.

— Цілителько? — несміливо озвався юний чаклун, що тримав свого пораненого друга.

Герміона подивилася в його зелені очі — розгублені, налякані. На мить їй згадався Гаррі.

 Що б він зробив на її місці?

Вона зробила крок уперед. Погляд її став твердим, безкомпромісним.

— Мені начхати на накази Подмора, — сказала вона рішуче, намгаючись пройти всередину. — Пропустіть нас.

— Ви глуха, цілителько? — крикнув солдат вже люто.

Герміона вихопила паличку з майже беззвучним подихом — короткий змах, і тканина його шинелі скрутилася навколо ніг, мов удав. Солдат спіткнувся, зробив крок убік і втратив рівновагу. Солдат спантеличено запнувся і впав на землю. Герміона не чекала. Різко обернулась до хлопця, що тримав товариша:

— Сюди, швидше. В Блок А — реанімаційний приймальний. Там стабілізують і спробують врятувати.

Солдат розгублено кліпнув очима. Поранений хлопець кивнув і, не чекаючи дозволу, хутко пронісся всередину. Коли його голова виглянула з-за пологу, він крикнув:
— Дякую, цілителько Ґрейнджер! Я цього не забуду!

— Хутчіше! — гукнула Герміона, поглянувши через плече — солдат усе ще безпорадно борсався у власній шинелі, намагаючись розплутатися.

Герміона вирішила не випробовувати свою долю й рушила далі — на поклики поранених.

— • —

 

Вона давно втратила лік годинам. Здавалося, день розтягнувся в нескінченність, стираючи межу між ранком і ніччю. Бої все ще тривали. Крики й гуркіт вибухів долинали з-за пагорба, а небо раз у раз розривали зелені спалахи смертельних заклять. Та, на диво, кількість поранених почала зменшуватись — замість десятків тепер поверталися лише одиниці. Герміона не знала, чи це добрий знак. Чи, може, просто більше нема кого повертати.

Герміона підвела голову, витерла рукавом спітнілий лоб і вдивилась у горизонт крізь щілину в полотні. Там, де земля зустрічалася з небом, усе миготіло спалахами. Зелений колір розривав темряву і знову танув у чорному мареві. Гуркіт долинав глухо, наче крізь воду, та кожен вибух віддавався в грудях пульсом. Нечувана тривога почала повільно проростати всередині. Спочатку — як ледь відчутний холод під шкірою, потім — як вогонь у грудях. Вона намагалася ігнорувати це, переконати себе, що просто втомилась, що все буде добре, що кожна битва колись стихає. Але її серце знало — щось не так. Щось змінилось. З кожною хвилиною ставало тихіше, і саме ця тиша лякала більше за вибухи.

Вона попрямувала до миски з водою. Занурила пальці, відчула холод — справжній, живий, майже заспокійливий. 

Але навіть він не допоміг.

Повз намет повільно проїжджав візок, запряжений гіпогрифом. Його лапи ступали важко й обережно, а колеса глухо рипіли по втоптаній у багнюку землі, час від часу застрягаючи між камінням і мерзлими грудками снігу.

Темний плащ, яким були прикриті тіла, зсунувся з краю, і звідти звисла рука — бліда, неприродно нерухома, з напівзігнутими пальцями, наче вони так і не встигли розтиснутися. Візок хитнувся, плащ ледь здригнувся від вітру, але рука не ворухнулася.

Герміона дивилася, не відводячи погляду, поки візок не зник між наметами.

Це ж треба… — подумала вона пригнічено, відчуваючи, як щось усередині повільно стискається

Двадцять четверте грудня.

Колись у цей вечір усі запалювали свічки, з нетерпінням чекаючи на Різдво. 

Тепер — рахували тих, хто не дожив до ранку.

Вона зробила важкий вдих і повільний видих, стискаючи пальці, доки не побіліли кісточки у крижаній воді. Та вона не зважала. Єдине, про що вона думала:

Нехай це закінчиться, — подумки благала вона.

Нехай це все нарешті просто закінчиться.

Вона рушила назад до намету, аж раптом знайомий голос гукнув її, різко вихопивши з думок:

— Герміоно!

Крик був зірваний, короткий — і одразу потонув у гомоні табору.

 Невіл.

Це точно був Невіл.

Герміона різко озирнулася, панічно вдивляючись у поранених, намагаючись зрозуміти, звідки він долинув.

— Невіле! — покликала вона, вдивляючись у кожне обличчя. — Невіле, відгукнись!

Її голос губився серед сотень інших — наказів, прохань, заклять. Навколо лежали поранені — рядами, на носилках, що вкривали землю, мов похмура мозаїка. Цілительки, поділившись на групи, поспіхом рухалися від одного до іншого, шепочучи закляття, розливаючи зілля, перев’язуючи рани. 

І раптом вона побачила його. Знайомий силует, розпатлане волосся, бліде, але впізнаване обличчя. Невіл лежав серед поранених, майже непорушний, але живий.

— Мерліне… Невіле! — видихнула вона й упала навколішки поруч, схопивши його за руку. — Ти цілий? — її голос зірвався на шепіт, очі гарячково ковзали по його обличчю, голові, руці.

У відповідь — лише безпомічний стогін
— Де тебе поранено?

Він ледь повернув голову. Голос прозвучав хрипко, майже нечутно:

— Води…

— Шшш… Зараз. Лежи, не рухайся, — заспокоювала вона, дістаючи паличку.

— Води… будь ласка… — прошепотів він, майже без сили.

Герміона швидко підняла паличку.

— Аґваменті, — прошепотіла, і чистий струмінь води вирвався з кінчика.

Вона обережно піднесла її до його губ. Невіл ковтнув, вода стікала по його підборіддю, змішуючись із брудом і кров’ю.

— Не заплющуй очі. Ти мене бачиш? Не відключайся, чуєш? Невіле, дивись на мене! — голос Герміони тремтів, але вона змушувала себе звучати твердо.

Вона швидко оглянула його. Усе обличчя було в крові — засохлі плями змішувалися зі свіжими, що стікали по скроні. Герміона обережно торкнулася його щоки, пальці миттєво забарвилися в червоне.

— Так… покажи, що тут, — прошепотіла, намагаючись роздивитися рану.

Вона поспіхом розстібнула його вміщувальну торбинку — всередині кілька бинтів, пляшечка зілля, настійка з маркуванням від цілителів. Герміона вихопила все, що могло стати в пригоді, і одразу ж підняла паличку.

— Аґваменті! — чиста вода хлюпнула на його скроню, змиваючи кров.

Невіл сіпнувся, різко підняв голову, ніби намагаючись сісти.

— Луна! — прохрипів він. — Де Луна?

— Невіле, легше! — Герміона міцно притиснула його плечі до землі, стримуючи. — Не хвилюйся, чуєш? З нею все добре. Вона всередині, допомагає старшому цілителю…

Її голос став м’якшим, але очі залишалися настороженими. Кров не припиняла текти, і вона розуміла — часу небагато. Він кивнув і слухняно ліг на спину, дозволяючи Герміоні оглянути його. Змиваючи кров, вона помітила, що щока майже пробита наскрізь — вузький поріз тягнувся від вуха до губ. На щастя, голова була ціла. Це трохи її заспокоїло.

— Виглядає гірше, ніж є насправді, — мовила вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — Насправді немає чого хвилюватися.

— Справді? — спитав він, і в його голосі вчувалася надія.

— Справді, Невіле, — відповіла вона з кволою усмішкою. — Луна точно не передумає тебе цілувати. — Герміона спробувала усміхнутися тепліше, ніж почувалася, і додала: — А голова ціла — це головне. Ти ж знаєш, як важко знайти здібного цілителя, як ти, ще й у такі часи.

Так, Герміона, Невіл і Луна — цілителі. Хто б міг подумати? Але так уже сталося. Після того як Волдеморт захопив Британію, а згодом, через кілька років, спрямував свої сили проти Франції,  вони, як і більшість грифіндорців, не могли стояти осторонь. Тож коли французькі чаклуни піднялися на захист своєї землі, врятовані британці стали пліч-о-пліч із ними й з того часу не відступили ні на крок. Чужа земля стала їхньою новою домівкою, а її війна — відлунням старої боротьби.

Невіл слабко посміхнувся у відповідь. Дивно, але навіть посеред цього жаху вони все ще знаходили сили на дурнувату усмішку.

— Можеш встати? — запитала Герміона.

— Спробую, — прошепотів він і зробив рух, ніби хотів піднятися.

Герміона нахилилася, підставляючи руку, але Невіл раптом вирвався з коротким, здавленим стогоном.

Вона різко опустила погляд — і серце стиснулося. Його нога була вкрита не просто попелом і брудом: штанина з одного боку обвуглилася, місцями злиплась, а шкіра під нею мала тривожний, неприродний колір.

— Що там, Герміоно? — запитав Невіл. Голос хрипкий, але уважний. Він бачив, як її руки на мить завмерли.

Герміона підняла очі — і хоч намагалася виглядати спокійною, у погляді промайнув страх, такий короткий, що вона сама сподівалась, він цього не помітив.

— Що ти відчуваєш? — спитала тихо, змушуючи себе говорити рівно.

Невіл спробував ворухнутися, але тільки стиснув зуби й видихнув крізь них слабку усмішку:

— Я випив стільки знеболювального… що вже сам і не знаю.

— Лягай назад! — різко сказала вона, притримуючи його за плече. — Невіле, лягай! Не рухайся.

Вона нахилилася нижче, обережно розрізала обпалений край тканини — і різко втягнула повітря. Опік був важким: шкіра пішла темно-бордовими й чорними плямами, краї вже починали блищати вологою, сирою поверхнею, а де-не-де виднілися сліди чарівного горіння — тонкі, мов прожилки, світлі тріщини, які ще тліли на самих краях.

Від рани підіймався запах гарячого металу та паленої тканини. Герміона на мить завмерла — це виглядало як наслідок не просто вибухового закляття, а чогось токсичного, що лишало сліди значно глибше, ніж звичайний опік.

— Наскільки все погано, Герміоно? — хрипко спитав він. Вона вдихнула, змусивши себе опанувати голос, і натягнула ту саму стриману посмішку, що давно стала частиною професії цілителя.

— Все добре, Невіле. Нічого такого, з чим ти чи я раніше не стикалися.

Він зітхнув і відкинув голову назад, заплющивши очі. Добре, що Невіл встиг прийняти достатньо знеболювального… бо рана виглядала справді пекельно. Реабілітація займе чимало часу.

Герміона вдала спокій — за роки лікування вона навчилася ховати страх глибше, ніж будь-який біль. Витягнувши бинти й настійку, вона одразу взялася до роботи. Струмінь води змив кров, відкриваючи під нею бліду, вологу поверхню обпеченої шкіри.

Та коли десь неподалік пролунав черговий вибух, обидва мимоволі здригнулися й одночасно глянули в бік горизонту. Небо там спалахнуло зеленим — коротко, різко, мов попередження.

— Скільки вас там ще? — запитала Герміона, не підводячи погляду, поки чаклувала над його ногою.

— Здається, повернулося близько двадцяти… може, трохи менше, — озвалась цілителька поруч.

Її руки завмерли просто над раною.

— Двадцяти? — перепитала вона тихо, повільно підводячи очі. — А решта?

Невіл відвернувся, ковтаючи повітря, наче слова ранили сильніше, ніж усі його поранення.
— Вони… досі там, — промовив він нарешті. — На полі бою. І навряд чи дістануться звідти найближчим часом.

Герміона відчула, як усе всередині стислося. Невіл прокашлявся кілька разів, ніби ковтав слова, що не хотіли вимовлятися.
— У наш бік прямувало підкріплення смертежерів. Цілий загін, — почав він хрипко. — Ми отримали наказ від Подмора: заманити їх у засідку з антитрансгресійними чарами, і…

Герміона різко підвела очі.

— І тепер вони всі не можуть трансгресувати назад? — закінчила вона за нього, і в голосі вчувся ледь стриманий жах.

— Так, — тихо підтвердив Невіл.

Герміона не рухалася. Вона сиділа навколішки, стискаючи паличку в пальцях, дивлячись йому просто в очі. Між ними запала тиша — важка, задушлива, і в ній було більше крику, ніж у сотнях вибухів зовні.

Вона сиділа, поринувши у свої думки. 

Герміона подумала про Візлі. Вони теж були тут. Саме з ними вона колись утекла до Франції. Завдяки Флер і її родині в усіх них з’явився притулок — і на мить, здавалося, навіть надія на майбутнє. Але спокій тривав недовго.

Сімейство Візлі не могли стояти осторонь. Чарлі, Білл, Джордж і Рон стали одними з перших, хто приєднався до лав бойових чаклунів. Згодом долучилася й Джіні. Містер Візлі не наважився залишити Моллі саму після їхньої втрати. Усі щиро сподівалися, що онук допоможе повернути її до життя — син Флер і Білла, якого назвали Фредом на честь одного з близнюків. Та, на жаль, ні — щось у бідолашній Моллі зламалося тоді. А може, просто померло разом із її сином у тому далекому 1998 році.

І ось тепер їхні діти — тут, на чужині, дають відсіч смертежерам. Коло замикається, подумала Герміона.

— Рон, Джіні? — спитала вона, голос зрадницьки зірвався. — Ти їх бачив?

Невіл похитав головою.

— Нас розбили відразу, як ми туди прилетіли, — промовив він важко. — Довелося розділитися. А далі… — він заплющив очі, намагаючись згадати, — далі я вже нічого не бачив, окрім клятого туману. Ми билися майже наосліп.

Герміона дивилася на нього, ніби намагалася вичитати з його обличчя бодай якусь надію.

— Чому ніхто мені не сказав? — прошепотіла вона. — Навіть не попередив… — її голос затремтів. — Чому він мені нічого не сказав?

Йшлося, звісно, про Рона.

— Все сталося надто швидко, — відповів Невіл. — Ми самі не знали до останнього, чи відправлять нас сьогодні, чи ні… Сама розумієш.

Вона кивнула. Рухи стали майже механічними: дістала мазь, лікувальні рослини, наклала їх на обпалену шкіру. Обережно, без зайвих слів. Це було повільніше й тривкіше, ніж закляття, але надійніше.

Невіл дихав тяжко й нерівно; час від часу м’язи на обличчі сіпалися, ніби від приглушеного болю. Знеболювальне не давало йому кричати, але кожен дотик він відчував — глухо, наче крізь товсту плівку.

— Я принесу ще знеболювальне, — тихо сказала вона й потяглася до торбинки.

— Там справжнє пекло, Герміоно, — видихнув він. — Я не думав… не думав, що зможу повернутися звідти.

Герміона дивилася на нього, зупинившись просто посеред процесу лікування.

— Як тобі вдалося дістатися табору? — обережно запитала вона.

— Спочатку я був не сам, — відповів Невіл. — Я і ще кілька хлопців з інших загонів… Ми трималися разом, давали відсіч, скільки могли. Нам навіть вдалося загнати одного з них у глухий кут. Він здавався виснаженим, але раптом з’явилося їхнє підкріплення… І тоді почалося найгірше.

Герміона слухала мовчки, не зводячи з нього очей.
— Вони почали атакувати вибуховими закляттями, — продовжив він. — Потім використали ті свої жахливі алхімічні бомби, а далі — газ. Ми почали тікати. Розгледіти хоч щось було неможливо. Це був хаос.

У його очах ще жеврів жах — живий, непідробний. Він на мить замовк, ковтнув повітря, і голос його став глухим, майже шепотом:
— А потім… потім з’явився він.

Герміона завмерла.
— Хто?

— Вершник, — відповів Невіл. — У чорній довгій мантії. Він ішов крізь туман, ніби його не торкався. Я бачив, як він підняв паличку — і все навколо зупинилося. Люди просто… падали. Без крику, без світла. Один за одним.

Його голос зірвався, і між ними запала важка тиша.

— У його русі не було нічого людського. І, Мерліне… — Невіл подивився на неї злякано. Герміона зустріла його погляд. Вона зрозуміла все ще до того, як він встиг сказати бодай слово.

У повітрі стало відчутно холодніше, ніби саме його ім’я зависло між ними — невимовлене, але знайоме. Вона озирнулася довкола й прошепотіла:
— Невіле, це був він? — її голос ледь тримався, наче вона боялась власного припущення.

— Не знаю, він був у масці — видихнув він. — Але від нього тхнуло тим самим жахом, що колись від… — він зробив коротку паузу і майже беззвучно додав: — Волдеморта.

Ім’я прозвучало тихо, та його було досить, щоб по спині Герміони пробіг холод. Вона дивилася на Невіла, але вже не бачила його. У пам’яті спалахнули обличчя, крики, темрява — усе те, що вона сподівалася ніколи більше не пережити. Холод пробіг по спині.
Ні, тільки не це, сказала вона собі. Не може бути, щоб він знову прийшов по них.

В очах Невіла ще жеврів жах — живий, непідробний. Він опустив погляд, не в силі зустріти її очі.

— Я чув, як вони кричали, як благали про допомогу… — його голос зірвався. — Але я не зміг. Не зміг врятувати нікого з них. Мене відкинуло  вибухом — а потім я вже отямився тут. Навіть не знаю, як опинився в таборі.

Герміона поклала долоню йому на плече.
— Все добре, Невіле. Головне — що ти тут. І живий.

— Мені так прикро, Герміоно, — сказав він тремтячим голосом. — Я не мав бути тут.

— Не кажи так. Прошу тебе, — прошепотіла вона, стискаючи його плече міцніше.

Коли закінчила перев’язку, Герміона витерла спітнілого лоба ліктем і розгублено озирнулася довкола. Здавалося, вона на мить забула, де перебуває й що робити далі. Серце билося глухо й швидко.
Він тут?
Невже він справді тут?..

Вона з жахом глянула на горизонт.

Рон, Джіні, Джордж, Білл, Чарлі… Вони були там.

У пастці з тим чудовиськом.

— Скільки ще, по-твоєму, доведеться на них чекати? — несподівано спитала вона.

— Це ще не скоро закінчиться, — тихо відповів Невіл. — Смертежери завзято тримають позиції… А якщо там і він… — він обірвав фразу. — Не думаю, що Рон так просто здасться. А Джіні… — Невіл замовк.

Він мав рацію. Вона це знала.

Рон і Джіні не зупиняться. Не після того, що він зробив із Гаррі.

Герміона мовчки дивилася на горизонт, закінчуючи перев’язку.

— Не туго? — спитала вона, поглянувши на нього.

— Ні, усе гаразд, — кивнув Невіл.

— Добре, — відказала Герміона коротко.
Вона підвелася, змахнула волосся з чола й схопилася за задні стрічки свого забрудненого цілительського фартуха.

— Цілителько Лакруа! — покликала вона.

На її голос прибігла молода дівчина.

— Так, цілителько Ґрейнджер?

Герміона зняла закривавлений фартух разом із брудними нарукавниками й подала їх дівчині.
— Приберіть це, — сказала спокійно. — І знайдіть цілительку Лавґуд. Передайте, щоб вона наглянула за цілителем Лонґботтомом.

Дівчина кивнула й хутко побігла геть. Герміона перевела погляд на Невіла — їхні очі зустрілися.

— Герміоно… — почав він, але вона не дала йому договорити.

— Луна подбає про тебе, — сказала вона, відвертаючись.

— Ти ж не збираєшся… — розгублено почав він. — Щось робити… Цей твій погляд… я його знаю.

— О, ще й як збираюсь, Невіле, — відказала Герміона з викликом в очах. — Не сумнівайся. Ця розмова давно мала відбутися.

— Розмова? З ким?

Невіл зустрів її погляд. Герміона мовчки глянула у відповідь — і він усе зрозумів.

— О, ні… Облиш це, Герміоно, — він спробував підвестися, але від болю скривився й тихо застогнав. Герміона миттєво схилилася над ним.
— Обережніше, Невіле.

— Не роби цього, — прошепотів він, зриваючись на хрип. — Прошу тебе.

Герміона зустріла його погляд, але нічого не могла з цим вдіяти. Невіл зітхнув у відчаї й озирнувся навколо.
— Рон мене вб’є, коли дізнається, що ти знову зчепилася зі Стерджисом, — видихнув він.

— Нехай стає в чергу, — спокійно відповіла Герміона, миючи руки. — Бо першою вб’ю його я. Можеш йому потім так і передати.

Її руки тремтіли, коли вона змивала з них кров. Вона різко струснула воду й покрокувала до виходу.

— Герміоно, стривай! — почувся за спиною голос Невіла.

Та вона не відповіла.

Герміона вийшла з намету й рішуче крокувала табором, не звертаючи уваги на бруд, що липнув до спідниці. Бруд, холод, дощ — усе це давно втратило для неї будь-яке значення, тим більше зараз, коли її переповнював гнів.

Лють не спалахнула — вона тліла в ній давно, глибоко. Просто цього разу полум’я стало сильнішим. 

Вона слухалася. Виконувала накази. Без запитань, без протестів — як і належить цілительці під час війни.

Але з неї досить. Не цього разу.

Вона бачила надто багато. Надто часто ховала тих, кого ще вчора зцілювала.  І вона не збиралася ховати тих, кого любила.

Її волосся розвівав вітер, вода змішувалась із потом на обличчі, але їй було байдуже. Вона йшла швидко, майже не відчуваючи під ногами землі, просто до намету Стерджиса Подмора — головнокомандувача Руху Опору.

 

— • —

 

— Вам сюди не можна, — втретє повторив вартовий, стаючи ширше перед входом до намету. — Як ви не розумієте, цілителько?

Вона мовчала, стиснувши щелепу. Вітер рвав полог, дощ стікав з волосся на комір, але вона навіть не кліпнула.

— Вочевидь, це до вас досі не доходить, — кинула вона, навіть не глянувши на вартового. Потім, повільніше, чітко: — Це терміново.

Він лише вигнув брову. 

Герміона зиркнула на нього холодним, виснаженим поглядом

— Ви ще довго перевірятимете моє терпіння? — запитала вона рівно. — Повірте, після тієї кількості поранених воно вже на межі.

Вартовий зніяковів, ковзнув поглядом убік і швидко оглянувся навколо. Потім коротко кивнув.

—Тільки хутко.

Герміона не гаяла часу й рішуче промайнула до намету. Повітря всередині було густе від диму й напруження. Уздовж стін висіли трофеї: поламані чарівні палички, обпалені плащі, декілька масок смертежерів, потьмянілі від часу. Між ними — старі мітли з обгорілими кінцями та прапори загонів, яких уже не існувало. Вона йшла повільно, вслухаючись у глухі голоси попереду. 

Кілька чаклунів найвищих рангів стояли, схилившись над великою мапою, вкритою рухомими позначками. Один із них говорив тихо, але напружено:

— Якщо ми не перехопимо ініціативу, командувачу, смертежери доберуться й сюди. Це лише питання часу.

Запала тиша.
Погляди кількох присутніх звернулися в один бік — туди, де, відкинувшись у кріслі, сидів чоловік із люлькою в руках.

Це був він — Стерджис Подмор.

Колишній член Ордену Фенікса — першого й другого складу, учасник операцій Дамблдора, людина, яка бачила більше смерті, ніж більшість аврорів. Колись він був небагатослівним, але приємним у спілкуванні чоловіком. Тепер від тієї людини залишилася лише тінь минулого.  

Зараз йому було близько п’ятдесяти: квадратне підборіддя, густа солом’яна шапка волосся, що вже посріблилася біля скронь, глибокі зморшки, схожі на шрами.

Він мовчки сидів, повільно оглядаючи присутніх. Його погляд був твердий, втомлений і водночас пильний. Пальцем він ритмічно постукував по люльці у вигляді дракона — коротко, відсторонено, ніби рахував секунди.

— Командувачу Подмор! — пролунав голос із виходу, змусивши всіх у наметі обернутися.

Герміона теж озирнулася — й у ту ж мить хтось грубо зачепив її плечем. Повз неї пронісся молодий чаклун із пергаментом у руках, мало не впустивши його на ходу. Він зупинився перед Стерджисом і, захекавшись, схилив голову.

Подмор кинув на нього короткий, байдужий погляд.

— Командувачу Стерджисе, прибула сова з Парижа! — вигукнув хлопець, простягаючи пергамент.

Подмор узяв його різким рухом, навіть не подивившись на посланця. Обличчя стало ще суворішим. Він швидко пробіг очима рядки — і в наметі запала тиша. Усі спостерігали за ним, не зводячи погляду, намагаючись угадати, що стоїть за цією непроникною маскою.

І раптом щось змінилося.
Погляд Стерджиса потемнів, губи стиснулись у тонку лінію. Він повільно підвів очі на хлопця, все ще тримаючи листа в одній руці. Мить — і пергамент у його пальцях спалахнув, перетворюючись на попіл. Хлопець-посланець завмер, ніби боявся навіть дихнути.

— Схоже, не бачити нам підкріплення, — прошепотів хтось збоку.

Почулося, як один із радників прочистив горло:

— Є якісь новини, командувачу?

Стерджис нарешті відвів погляд від хлопця й повільно звівся на ноги.
Коли заговорив, його голос розітнув тишу, наче постріл:

— Думаю, всі вже здогадалися, — мовив він твердо. — Париж відмовив нам у підкріпленні. “Вони щиро стурбовані й покладаються на наші зусилля.” Чорт би їх побрав!

Він гупнув долонею по столу, і всі в наметі завмерли.

— Мало того, що я мушу керувати гарнізоном, який має стримувати навалу смертежерів, — ще й, бачте, від мене вимагають послати в тил ще три десятки людей! Невже вони там, в своєму Парижі,  зовсім не розуміють, у якому ми становищі?!

Тиша. Потім — тихий шепіт у різних кутах намету.

— Що ж, — промовив один із радників, знизавши плечима. — Не дивно. Усе ж таки — столиця, серце Франції.

Стерджис підвів на нього погляд, не кажучи ні слова.

— Що за маячня, — втрутився інший чаклун. — Париж під надійним захистом. Ми оточили його щитами, встановили захисні чари. Єдине, що може становити загрозу — це саботаж. Тому раджу зосередитися на тих, хто зараз на полі бою. — Він перевів погляд на Подмора. — Мушу вас попередити, командувачу: у таборі панують неоднозначні настрої.

Так, — з надією подумала Герміона, сподіваючись, що більшість підтримає цю думку.

— Які ще “настрої”, пане Дювалю? — різко перепитав Стерджис, майже перекривляючи його інтонацію.

— Солдати, сер, — озвався радник, трохи розгублено. — Їхній бойовий дух падає.

— Невже? — гукнув Подмор, підвищуючи голос. — То тренуйте їх удвічі більше! Щоб у них не залишалося часу на дурні думки!

Настала тиша.

— Отже, Париж обійдеться без нас, командувачу? — обережно спитав хтось з пристуніх. 

Стерджис підвів очі, роздратовано відкинувшись у кріслі.

— Я вже відправив туди кращих із найкращих, джентльмени, — гримнув він. — Ми готувалися до цього дня. І жоден чаклун не покине цей клятий табір, поки ми не дістанемо того виродка й не зітремо на порох увесь його гарнізон!

Він стукав рукою по столу, вимовляючи кожне слово.

— Зрозуміло вам це чи ні?

— Так, командувачу! — пролунало в унісон.

Подмор важко сів на своє місце, втупившись у мапу перед собою, й цим поклав край розмові. Чаклуни один за одним розходилися. Герміона зрозуміла — це її шанс. Вона рушила вперед, але раптом хтось перетнув їй шлях.  

Перед нею стояв один із головних людей штабу. Якщо вона не помилялася, це був Мерфій. Наближений Стерджиса Подмора, який більше нагадував м’ясника, ніж чаклуна. І, по суті, ним і був. Він виконував усю брудну роботу за свого командувача — покарання, допити, катування, страти. 

Кажуть, Мерфій колись був аврором. Поки під час облоги Брюгге не потрапив у полон. Повернувся через два місяці — з обличчям, пошматованим шрамами, і поглядом людини, якій більше нічого втрачати. На його передпліччях виднілися чорні позначки — не татуювання, а рахунок.
Кожна риска означала вбитого смертожера. Дехто навіть казав, що він сам накладав ці знаки після кожного допиту, немов відмічав борги.

Його руки — широкі, важкі, покручені рубцями — виглядали так, наче могли розчавити череп. Під носом — густі, недоглянуті вуса, волосся коротко підстрижене, вже сивіє на скронях. Погляд — спокійний, холодний, той, що завжди передує болю. 

Але за цим спокоєм ховалося щось інше.

У його очах було щось дике — не просто лють чи безжальність, а первісна жадоба боротьби, яка не згасла навіть після всього пережитого. Герміона знала цей погляд. Так дивляться тільки ті, хто вже бачив кінець і повернувся звідти живим.

Мерфій повільно зупинився перед нею. Герміона відчула, як у повітрі між ними щось стиснулося — немов попередження.

— Цілителько Ґрейнджер, — вальяжно всміхнувся Мерфій, перегороджуючи їй шлях і закриваючи вид на мапи. — Здається, ви помилилися наметом. Тут вам точно не місце.

Герміона підняла на нього погляд.

— Мені терміново треба поговорити з командувачем Подмором, — сказала вона голосно, щоб почули всі присутні.

Та ніхто навіть не озирнувся.

— Із якого, дозвольте дізнатись, питання? — протягнув Мерфій, роблячи крок уперед.

— Це стосується лише мене і головнокомандувача, — твердо відповіла Герміона.

— Он воно як, — хрипло мовив він, і його усмішка стала тоншою.

У цей момент до них підійшов пан Дюваль. Його обличчя виражало турботу, навіть щось схоже на батьківську тривогу.

— Цілителько, боюсь, вам справді краще піти, — мовив він, тихо, примирливо. — Ваші поранені потребують вас більше, ніж ми. А головнокомандувач, як бачите, має достатньо турбот і без того.

Він торкнувся її руки, ніби намагаючись заспокоїти.

Та цей жест лише роздратував Герміону. Вона різко вирвала руку з його хватки й зробила крок уперед.

— Командувачу Подмор! — вигукнула Герміона, і її голос розрізав повітря, мов удар. — Я наполягаю, щоб мене вислухали!

Усі озирнулися. На неї полетіли погляди — здивовані, роздратовані, осудливі. Почувши своє ім’я, Стерджис підняв очі від мапи й глянув на неї оцінювальним, майже байдужим поглядом. На мить усі змовкли. Він повільно зробив затяжку люлькою, спостерігаючи, як дим звивається між ними, і лише тоді заговорив:
— Боюсь навіть уявити, цілителько, що могло змусити вас покинути своїх підопічних… щоб прийти сюди й потішити нас своєю присутністю.

Сприйнявши це за дозвіл, Герміона обійшла Мерфія й зупинилася ближче до Стерджиса. 

На тлі всіх цих чоловіків вона здавалася занадто тендітною, майже крихітною. Та всередині — лише холодна рішучість. Вона змусила себе розправити плечі, підняти підборіддя й не відводити погляду. Вона не дозволить їм відчути, що перед ними комаха. Не цього разу.

— Командувачу, за останні десять годин бою з сотні відправлених чаклунів повернулося лише двадцять… двадцять,— повторила вона, майже не вірячи власним словам. — Більшість — тяжко поранені. Інші досі там, на полі бою, помирають від поранень тільки тому, що не можуть дістатись табору через ваш…

—  Ближче до суті, цілителько, — різко перебив її Стерджис, не даючи закінчити. 

Вона не відступила. Голос був рівний, але твердий:

— Я наполягаю на евакуації поранених.

— Ви наполягаєте? — вигнув брову один із радників, і в його голосі прозвучала іронія.

— Так. Їх треба евакуювати, — відповіла Герміона, дивлячись йому прямо в очі.

Він залишався невблаганним і непохитним — ані краплі сумніву, ані тіні співчуття в тому холодному погляді.

— Принаймні зніміть захисні чари. Тимчасово. Щоб цілителі могли трансгресувати до поранених і повернути їх сюди, — мовила вона з відчаєм, зробивши крок уперед. — Прошу.

Стерджис дивився на неї кілька миті. Потім лише всміхнувся — і холодно промовив:

— Ви усвідомлюєте, про що просите, Ґрейнджер? Якщо ми знімемо захисні чари, нас тут усіх рознесуть за лічені хвилини.

— Якщо ми не витягнемо їх звідти, — не відступала Герміона, — скоро просто не буде кому нас захищати. Їм потрібна допомога.

— А мені зараз потрібні живі, боєздатні чаклуни, — холодно відповів Стерджис, — не безпорадні каліки, що не зможуть підняти мітлу. Я не ризикуватиму нашою операцією чи чаклунами заради вашої надії врятувати тих, хто, найімовірніше, уже загинув, цілителько Ґрейнджер. Інакше ми залишимо весь наш клятий табір з голими дупами!

Герміона підняла брови й подивилася на нього. Вона розгублено окинула поглядом усіх навколо. Чаклуни стояли мовчки, не проронивши ані слова. Вони ігнорували її присутність — або ж майстерно вдавали, що не помічають. Вона не могла в це повірити.

— Але ж там ваші бійці, — сказала Герміона, звертаючись скоріше до інших чаклунів, аніж до самого Стерджиса. — Ви маєте щось зробити…

— Ну то робіть. Ви ж цілителька, чорт забирай! Ваша робота — зцілювати і ставити на ноги моїх чаклунів, — гнівно відповів Стерджис, розмахуючи люлькою. — А тепер забирайтеся звідси і робіть вашу роботу! А війну залиште солдатам.

Запала тиша.     ♫

Хтось із тіні тихо пирснув зі сміху, і цей звук відбився в Герміоні болючим луною. Вона стисла губи, щоб не відповісти — горло палало словами, яких не можна було сказати. Пальці тремтіли, але вона зібралася, вдихнула димне повітря й кивнула коротко, мовчки.

У тиші почувся голос пана Дюваля — спокійний, майже втомлений:

— Пане командувачу…

Стерджис рвучко підняв голову.

— Я клянуся вам. Клянусь: якщо хто-небудь із вас хоч слово скаже про капітуляцію чи ту бісову евакуацію — уб’ю, як чортового пса! Ясно вам чи ні?! — проревів він, а потім різко обернувся до Герміони. — Виведіть її звідси!

Хтось схопив її за руку й повів назовні, але вона навіть не чинила опору. Герміона вирвала руку і пішла геть, кинувши нахабникові гнівний, холодний погляд. Вона вийшла з намету, немов із задушливого полону, і повільно рушила вперед, намагаючись упоратись із гнівом, що ще пульсував у скронях. Холодне повітря обпікало щоки, а під ногами чвакала розкисла земля. Думки без упину кружляли в голові:
Чи вони в порядку?
Що, як вони вже повернулися? А що як ніколи не повернуться?
Невже Рон справді готовий пожертвувати всім заради того завдання?

Вона різко зупинилася, вдихаючи запах диму та вологи, й поглянула в бік цілительського намету. Потім повільно побрела всередину. Навколо стало дивно спокійно. Лише чути було тихі розмови цілительок, шелест бинтів і хлюпання води в мисках. Старший цілитель неквапно крокував між ліжками, оглядаючи поранених своїм втомленим, але уважним поглядом. 

Нарешті її погляд зупинився на Луні. Та сиділа спиною до неї на вузькому ліжку, тримаючи в руках кухоль із гарячим напоєм і простягаючи його Невілу. Той  усміхнувся вдячно, але раптом його погляд наштовхнувся на Герміону.
Їхні очі зустрілися — коротко, без слів.  Герміона ледь помітно скинула головою, запитуючи поглядом. Невіл, зрозумівши її німе питання, тихо похитав головою: ніхто з їхніх досі не повернувся.

Серце у грудях боляче стиснулось. 

Раптом здалеку пролунав черговий вибух, і Герміона мимоволі здригнулася. Всі чаклуни підняли голови й завмерли на місцях. Напруга зависла в повітрі, як натягнута струна. Не витримавши, Герміона вийшла назовні й разом з іншими глянула в бік вибуху: дим височів над горизонтом. 

З наметів вибігали люди — метушня, крики, шелест плащів. Вона почула поспішні, уривчасті накази, що зливалися в єдиний гул. За формою та впевненими рухами було видно: це літуни — повітряні сили Руху Опору. Саме до цих підрозділів належали Рон, Джордж і Джіні. 

Чаклуни стояли з мітлами, шикувалися в колони, готуючись до зльоту, коли Герміона підійшла до одного з них.

— Так? — здивовано запитав він.

 — Зачекайте на мене, — відповіла вона твердо. — Я полечу з вами. Лише візьму необхідне.

Літун кивнув, не ставлячи зайвих запитань.

За лічені хвилини Герміона вже прямувала до свого намету по особистий цілительський провіант. Вона схопила торбу з медикаментами, бинтами, зіллями — усе, що могло врятувати хоч одне життя. Не читаючи написів на пляшечках, вона поспіхом скидала все в торбу, шепочучи закляття розширення. Руки тремтіли, серце калатало в грудях, але вона діяла швидко, майже машинально.

Не думаючи про наслідки, Герміона знову рушила до загону літунів Руху Опору. Вона не могла стояти осторонь, поки її друзі — її єдина родина за ці роки — гинули в тій засідці.

Стерджис сказав: “робити свою роботу”. 

Добре, командувачу. Це я і робитиму.

Вона не чекатиме на поранених. Вона дістане їх звідти сама. Скільки зможе. Поки триматимуть ноги. Поки слухатимуться руки. Поки її чарівна паличка відгукуватиметься на кожен рух.

Пролунав останній наказ — і вони злетіли в небо.