~ Спогад 10 ~

 

 

Листопад 1996 року

Вітальня Ґрифіндору, Гоґвортс

 

♫  

 

— Візлі! Візлі! Візлі! — щосили скандували ґрифіндорці.

З усіх боків лунали вигуки, сміх, оплески — і це означало лише одне: Ґрифіндор обіграв Слизерин.

І не без допомоги Рона.

Він не пропустив жодного м’яча — кидався в кожен кидок, відчайдушно закриваючи ворота й раз по раз зриваючи атаки слизеринців, доводячи тих до сказу.

Тож тепер уся увага була — цілком заслужено — прикута лише до нього. Його ім’я скандували з усіх боків, а кілька хлопців уже підхопили його на руки просто посеред вітальні. Рон ледве встиг щось вигукнути, як його підкинули вгору — раз, другий — під вибухи сміху й захоплені крики.  Його руде волосся миготіло серед натовпу, ця перемога — беззаперечно — належала йому.

Герміона стояла осторонь, із ледь помітною усмішкою спостерігаючи за всім цим, тримаючи на руках Криволапика й повільно погладжуючи його руду шерсть.

Вечірка у вітальні Ґрифіндору вже давно була в розпалі.

Десь у глибині кімнати глухо гупав ритм, ледве пробиваючись крізь гамір голосів. Хтось притягнув маґлівський касетний магнітофон — і тепер із нього рвався знайомий мотив Smells Like Teen Spirit — Nirvana. Гітари різали повітря, барабани відлунювали в грудях, і музика, змішуючись із криками та сміхом, перетворювала вечірку на щось майже дике, неконтрольоване.

Раптом залу струсонула нова хвиля ще гучніших захоплених криків.

Це був Гаррі.

Його поява викликала новий вибух вигуків та оплесків, і за мить його вже оточив натовп уболівальників, вітаючи з перемогою. Минуло чимало часу, перш ніж він нарешті вирвався від цупкої хватки Ромільди Вейн, яка цілком недвозначно натякала, що була б не проти піти з ним до Слизорога на різдвяне святкування. Але йому надзвичайно пощастило втекти від неї з першої ж нагоди.

Проштовхуючись до столика з напоями, він нарешті помітив Герміону і, усміхнувшись, попрямував до неї.

— Привіт, — гукнув він, кинувши на неї обережний погляд, ніби намагався вгадати її настрій.

— Привіт, — тихо відповіла Герміона.

Останнім часом між ними все було непросто. Спершу — суперечки через Напівкровного Принца, потім безкінечні підозри Гаррі щодо Драко… А сьогоднішнє вона й досі не могла до кінця прийняти. 

Вранці Герміона на власні очі бачила, як Гаррі підлив Ронові у гарбузевий сік Фелікс Феліціс. Потім вони ще довго сперечалися через це рішення. 

Та матч уже був зіграний. 

Усі були щасливі.

Особливо Рон.

І хай зовні все наче вляглося, образа й недомовленість досі не відпускали її.

Між Герміоною і Гаррі повисла ніякова тиша. А тоді вони заговорили водночас:

— Слухай, Герміоно… 

— Дарма, Гаррі, ти…

Обидва одразу замовкли.

Гаррі кивнув, даючи їй зрозуміти, щоб говорила першою. Хоча, судячи з його невдоволеного виразу обличчя й рук, засунутих у кишені, він уже чудово знав, про що піде мова. 

Герміона тяжко зітхнула й обережно спустила Криволапика на підлогу. Потім машинально прибрала руду шерсть спершу з джинсів, тоді з в’язаного кардигана, який мама подарувала їй на день народження. 

Лише після цього вона підвела очі на Гаррі.

— Не треба було цього робити, Гаррі, — тихо мовила вона. — Ти ж чув Слизорога. Це заборонено.

— І що ти тепер зробиш? — поцікавився Гаррі. — Донесеш на мене?

— Ні, в жодному разі, — обурено відповіла вона. — Але ти мусиш зрозуміти, що це просто…

І вона  так і не договорила.

Бо саме в цю мить Гаррі поліз у внутрішню кишеню куртки й дістав крихітну пляшечку — ту саму, яку Герміона помітила вранці в його руці. Пляшечка була заповнена золотистим відваром, а корок надійно запечатаний воском.

Герміона втупилася в неї.

— Ти… нічого не доливав? — вражено прошепотіла вона.

Гаррі лише хитнув головою, всміхаючись із явним задоволенням.

— Я просто хотів, щоб він подумав, ніби я долив йому зілля. Тому й удав, що вливаю Фелікс Феліціс, коли помітив, що ти дивишся. Щоб ти здійняла галас — і все виглядало правдоподібно.

Герміона гучно пирхнула, привідкривши рота, й провела поглядом, як він знову сховав пляшечку до кишені.

— Але ж… але ж погода була чудова… і в Слизерина все пішло шкереберть із кількістю гравців…

Гаррі заперечно похитав головою.

— Присягаюся тобі, — сказав він. — Він усе зробив сам. Йому просто бракувало краплі впевненості і…

 Він обережно глянув на неї.

— І підтримки. Від декого.

У відповідь вона лише важко зітхнула.

Якщо між нею й Гаррі останнім часом і панувала дивна напруга, то з Роном усе було гірше.

Значно гірше.

Останніми днями вона дедалі частіше бачила його поруч із Лавандою Браун. Дедалі частіше чула їхній сміх. Та й це було ніщо порівняно з тим, що сталося напередодні: Рон був просто сам не свій. Він ігнорував її, відповідав різко, майже грубо. І все це здавалося дивним — і зовсім безпідставним.

Хіба що… він міг побачити мене з Драко, — ця підозра ніяк не давала їй спокою. Крутилася знову й знову в голові.  Бо чим іще пояснити його таку дивну поведінку?

Герміона довго дивилася на Рона через кімнату, перебираючи в голові всі ці думки. І в якийсь момент помітила, як він теж глянув у її бік.   Його посмішка миттєво згасла.  І він одразу відвернувся. Щось різко стиснулося всередині — і її погляд миттєво посуворішав.

Ну все.  Це вже починає по-справжньому дратувати.

— Гаррі, що сталося? Чому Рон злиться на мене? — прямо запитала вона, схрестивши руки на грудях.

— Гм… — Гаррі опустив очі й заходився смикати край свого факультетного джампера.

— Гаррі.

Він помітив, що Герміона втупилася в нього, нетерпляче постукуючи пальцями по руці. Він мовчав, безпорадно дивлячись на неї.

Мить.

Дві.

І тоді…

— Ну добре, слухай, — швидко мовив він, підіймаючи обидві руки. — Тільки не треба злитися, гаразд?

— Пізно. Я вже починаю злитися, — запевнила його Герміона, не зводячи з нього очей.

З його грудей повільно вирвалося важке зітхання.

— Що ж… — почав Гаррі, відступаючи на крок назад від неї. — Я не можу сказати напевно, але, наскільки зрозумів, усе це через…

— Гаррі, що ти зробив? — перебила вона, уважно стежачи за тим, як він відступає.

— Я? — перепитав він, здивовано кліпаючи очима. — Нічого. Абсолютно нічого.

— Тоді в чому проблема?

— Ні в чому. Я просто хочу… трохи збільшити відстань між нами. 

— Гаррі, припини поводитися так, ніби боїшся мене.

— Але я тебе боюся.

— Чому тобі мене боятися, якщо ти нічого не зробив?

— Мерліне, якщо ти не можеш сказати, тоді це скажу я, — пролунало раптом збоку.

Джіні, ніби виросла з-під землі, стояла поруч із ними, а на її плечі сидів Арнольд — її крихітний карликовий пухнастик із блискучими оченятами, що з цікавістю розглядав усе довкола.

— Це все через мене, Герміоно, — випалила Джіні. — Гаррі тут ні до чого.

Той глянув на неї з дурнуватою, щасливою усмішкою й мрійливо закліпав очима, витріщаючись на неї. Та Герміона лише проігнорувала це — симпатія Гаррі давно була для неї очевидною й не викликала жодного інтересу. Куди більше її цікавило, що саме хотіла сказати Джіні.

— Через тебе? 

— Так. Вибач. Я не думала, що це все переросте в таку драму, — сказала Джіні, закочуючи очі. — Рон причепився до мене, бо побачив, як я цілуюся з Діном…

— Так, — мовила Герміона, вже відчуваючи, що їй зовсім не подобається, куди це все веде. — І?..

— І… — Джіні на мить завагалася. — Ми почали сперечатися про те, що для дівчини припустимо, а що ні. Потім Рон ніс якусь повну маячню про дівочу порядність і чистоту — о, ти б це лише чула, Герміоно, це просто…

— Джіні, давай ближче до суті, — наполягла Герміона.

— Добре… Слово за словом — і я сказала йому, що…

Джіні зробила паузу й розгублено глянула Герміоні за спину. Та мимоволі обернулася — і помітила, як Гаррі завзято хитає головою, ніби благально просить ту зупинитися. 

Але було запізно:

— Я проговорилася, що ти цілувалася з Віктором Крумом, — випалила Джіні, розвівши руками. — І це все. Більше нічого такого. 

Гаррі лише притиснув руку до рота, перш ніж сховати обличчя в долонях. За мить він визирнув крізь пальці, кидаючи на Джіні, а потім на Герміону напружений, майже приречений погляд. Та стояла, завмерши, з привідкритим ротом у німому шоці. Вона кілька разів кліпнула, намагаючись осмислити почуте.

І раптом:

— ТИ ЩО ЗРОБИЛА?! — не витримала вона, різко підвищивши голос.

На їхній голос кілька ґрифіндорців поруч озирнулися. Джіні розгублено перевела погляд із Герміони на Гаррі.

— Та годі вам. Що тут такого? Це ж лише поцілунок.

— «Лише поцілунок», — пробурмотів Гаррі, поправляючи окуляри й явно не приховуючи невдоволення.

Тоді Герміона перевела погляд із нього на Джіні.

— Навіщо? Навіщо ти це зробила, Джіні? Це ж була таємниця, — тихо, але жорстко сказала вона. — Подруги не розповідають про таке іншим. Тим паче хлопцям!

— Агов! — обурено вигукнув Гаррі до Герміони. 

Та вона не зводила очей з Джіні, яка лише безпорадно розвела руками.

— Ну вибач. Я просто хотіла…

І саме в цю мить зал вибухнув свистом і гучним ревінням захвату — усі троє різко обернулися. Просто посеред вітальні, на очах у всіх, Рон злився з Лавандою Браун у пристрасному поцілунку.  Він так щільно тулив її до себе, що майже неможливо було розібрати, де чиї руки. Її пальці вплелися в його волосся, а він лише міцніше притискав її до себе, ніби не помічаючи ні шуму довкола, ні поглядів, прикутих до них.

— От же ж жалюгідний лицемір… А мені ще щось про порядність втирав… — холодно пробурмотіла Джіні, коментуючи видовище. — Мерліне, та він їй зараз носа відгризе, чесне слово.

— Та годі тобі, — мовив Гаррі, а тоді глянув на Джіні. — Це ж «лише поцілунок»

Джіні вигнула брову й схрестила руки на грудях. Гаррі майже мимоволі повторив її рух — і саме тоді знову побачив Герміону.

Та стояла бліда, мов смерть.

Нерухомо.

Наче всередині неї щось щойно урвалося.

Святкова вітальня довкола й далі вибухала сміхом, вигуками, дзенькотом келишків — але для неї все це віддалилося. Вона дивилася вперед, та вже нічого не бачила. Лише цей поцілунок. Ронові руки. Лавандин сміх. І щось гостре, принизливе, нестерпне стискало груди так сильно, що ставало важко дихати.

— Агов… ти як? — м’яко спитав Гаррі, торкнувшись її руки.

Здавалося, лише цей дотик повернув її назад.

— Вибачте, — тихо сказала вона. — Мене зараз знудить.

Зазвичай бадьорий, твердий голос Герміони тепер звучав хрипко, ламко, майже невпізнанно.

— Не одну тебе, — буркнула Джіні, скривившись.

Але Герміона вже рушила геть.

— Герміоно! — долинув позаду голос Гаррі.

Вона не озирнулася.

Їй треба було заспокоїтись.

Треба було повітря. 

Треба було просто піти звідси.  

Подалі від шуму, сміху й чужих поглядів.

І негайно.

Вона хутко вислизнула за портрет, опинившись у темному коридорі.

Розгублено завмерши посеред тиші, Герміона якусь мить просто дивилася перед собою. Пальці мимоволі торкнулися обличчя, стираючи сльози, що вже просилися назовні. Вона швидко кліпнула, намагаючись опанувати себе, але груди все ще важко здіймалися від стриманого дихання.

І саме тоді вона відчула на собі погляд. Боковим зором помітила Гладку Пані — та не зводила з неї очей, спостерігаючи з явною цікавістю. 

Герміона ледь стиснула губи. 

Тільки цього ще бракувало.

Не бажаючи мати з нею справу — ще тією пліткаркою — вона різко відвернулася й рушила геть, не замислюючись, куди саме ведуть її очі.

З кожним її кроком музика за спиною ставала дедалі тихішою, глухішою — поки не перетворилася на ледь вловимий відгомін, що губився в кам’яній тиші коридору. Герміона тяжко дихала, відчуваючи, як здригаються груди. 

Біль не відступав.

Вона майже не пам’ятала, як звернула за ріг і опинилася біля вузьких кам’яних сходів. Там вона нарешті зупинилася. На мить завмерла — а тоді різко опустилася на холодну сходинку біля стіни й схилилася вперед, жадібно хапаючи ротом повітря.

Не смій. Не смій через нього плакати, — різко повторювала вона собі, трусячи головою, ніби це могло хоч якось допомогти.

Та в грудях усе так само пекло.

Вона безсило застогнала й відчула, як по щоці скотилася самотня сльоза. Роздратовано стерла її рукою, відкинула волосся з обличчя — і раптом її погляд зачепився за маленьку пташку, намальовану на старій гобеленовій тканині, що вкривала стіну. Вицвіла, ледь помітна серед візерунків, вона все ж ніби виринала з тла — тендітна й самотня.

І саме це раптом наштовхнуло її на думку.

Герміона витерла щоку, дістала чарівну паличку і змахнула нею. У повітрі з’явилася крихітна золота пташка.

Потім ще одна.

І ще.

Вона несподівано розчинилася в самому процесі — у русі палички, у спалаху магії, у тонкому цвіріньканні, що поволі заповнювало порожній клас.

Навіть тут він мав рацію, — майнула в неї думка. 

Це й справді допомагає зосередитися.

Над її головою вже кружляли зграйки маленьких жовтих пташок, і їхнє легке цвірінькання трохи приглушувало той шалений біль усередині. Герміона сиділа сама-самісінька, якщо не зважати на цих пташечок, яких щойно вичаклувала.

Коли раптом почулися кроки, Герміона підвела очі й побачила Гаррі.

Він стояв трохи осторонь, не наважуючись підійти ближче, і дивився на неї з тихим, майже болісним сумом — так, ніби вже все зрозумів, але не знав, що сказати.

Герміона різко відвела погляд. Швидко, майже сердито стерла сльози з щік і шморгнула носом, роблячи глибокий вдих. Пальці ще мить тремтіли, але вона вперто стискала їх, змушуючи себе зібратися.

— Як ти мене знайшов?

Він розгублено дивився на неї, ніби підбирав слова.

— Гладка Пані сказала, що бачила, як ти плакала… і пішла в цей бік.

— Так і знала, що та все розпатякає… Її хлібом не годуй — тільки дай привід попліткувати.

— Так, вона це любить, — погодився Гаррі, ніяково всміхнувшись і ховаючи руки в кишені.

Запала тиша. Кожен поринув у свої думки, не наважуючись її порушити. І лише десь поруч лунав тихий спів начаклованих золотавих пташок. Гаррі раптом підвів голову, здивовано кліпнувши, і машинально поправив пальцем круглі окуляри.

— Нічого собі… — випалив він, а тоді перевів погляд на неї. — Це ти начаклувала?

Герміона знову шморгнула носом.

— Так… — сказала вона, махнувши рукою в бік птахів. — Я тут собі… тренуюся.

Він мовчки глянув на золотавих пташок, що тихо кружляли над нею.

— Гарно виходить, — тихо сказав він.

Судячи з того, як він переступав з ноги на ногу, Гаррі зовсім не знав, що сказати. Як підбадьорити. Тож зробив те, що вмів найкраще — просто залишився поруч.

Він обережно опустився на сходинку біля неї, не надто близько, але й не відсторонено. Камінь під ними був холодний, і тиша знову повільно огорнула їх обох.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Гаррі час від часу крадькома кидав на неї погляд, ніби хотів переконатися, що з нею все гаразд, але так і не наважувався порушити тишу.

Тож це зробила вона:

— Гаррі?

— Мм? — він підвів на неї погляд.

Герміона на мить заплющила очі, ніби збиралася з духом, затримавши подих, перш ніж наважитися.

— Що ти… що ти відчуваєш, коли бачиш Діна і Джіні?

Гаррі завмер. Схоже, її запитання застало його зненацька. Один тільки його погляд видав, що цього він точно не очікував. Та він усе ж усміхнувся — нервово, невпевнено.

— Нічого, звісно, — сказав він. — Чого б це я мав щось відчувати?

Герміона уважно подивилася на нього.

Треба ж. Гаррі бреше майже так само погано, як і я. Не дивно, що ми дружимо.

— Гаррі, я все знаю, — тихо мовила вона.— І бачу, як ти дивишся на неї. Постійно.

Той тяжко зітхнув, і з його обличчя поволі зійшла маска вдаваної безтурботності.

— Що ж, я сподівався, що це не так помітно.

Герміона сумно усміхнулася й стиснула його руку. Гаррі одразу відповів, стискаючи її у відповідь — тепло, знайомо. І саме в цю мить вона раптом усвідомила, як сильно за ним скучила. За цими простими, тихими моментами поруч. За тим, як усе було раніше — легко, без напруги, без недомовленостей. Десь глибоко всередині промайнула несмілива надія: що коли всі вирішальні матчі з квідичу нарешті закінчаться, усе якось налагодиться. І вони знову зможуть проводити час разом. Як колись.

І саме тоді в коридорі пролунав сміх.

Той самий сміх. 

На превеликий жах їх обох до коридору влетів Рон, тягнучи за руку Лаванду. Він сміявся — голосно, безтурботно — аж поки його погляд не впав на Гаррі й Герміону.

Сміх миттєво обірвався.

Ронове обличчя змінилося за одну мить — усмішка завмерла, погляд потемнів, і в повітрі раптом повисла напруга, гостра й майже відчутна.

— Овва! — захихотіла Лаванда, ковзаючи поглядом від Герміони до Гаррі. — І що це ви тут робите? Ще й удвох?

Ніхто не відповів на її запитання. Лише мовчки перезиралися між собою.

Герміона не зводила очей з Рона. А той лише відводив очі, не витримуючи її прямого погляду. Потім, ніби через силу, прочистив горло й заговорив:

— До речі, Гаррі… е-е… там усі на тебе чекають.

Гаррі лише кивнув, кинувши на нього багатозначний погляд. Рон одразу насупився ще більше й перевів очі на Герміону. 

Зграйка золотистих пташечок і далі кружляла над її головою, цвірінькаючи, і тепер вона нагадувала якусь дивну пернату модель сонячної системи.

Рон розгублено подивився на пташок.

— О, а звідки пташки? — усміхнувся він, поки Лаванда тягнула його за руку, щось шепочучи йому на вухо.

Герміона ще мить дивилася на них обох. Гаррі ніби потягнувся до її руки, щоб заспокоїти, але вона різко випросталася, обриваючи цей рух і змушуючи Рона й Лаванду перевести на неї погляди.

— Опуґно! — прошипіла вона крізь зуби.

І в ту ж мить зграйка пташечок рвонула вперед градом пухнастих золотих кульок. Лаванда з переляканим зойком відскочила. Рон закричав і затулив руками обличчя, але пташки нападали на нього, дзьобаючи й дряпаючи все, до чого могли дістатися.

— Забери їх від мене! — лементував він.

— О, йой… — випалив Гаррі, миттєво підводячись і кидаючись на допомогу другові.

Та Герміона лише глянула на Рона — востаннє, холодно й люто — і різко рушила повз. Приголомшена Лаванда витріщалася на неї, роззявивши рота, але в наступну мить рвучко ступила вперед, перегороджуючи їй дорогу. Тоді Герміона зупинилася просто перед нею — і лише тоді холодно процідила:

— Геть з дороги. Інакше ще ти отримаєш.

Та, не сперечаючись, миттю відступила, кидаючи на неї зляканий погляд. Герміона рішуче рушила геть, уже майже не чуючи позаду відчайдушного Лавандиного крику:

— О, мій Рончик-пончик! Дай я тебе поцілую!

Герміона прискорила крок. 

Бо ридання, болісні й нестримні, вже рвалися назовні.

 

— • — 

 

— Якщо прийшла зловтішатися й тикати мені перемогою свого рудого недоумка — краще забирайся звідси. І забудь сюди дорогу, — мовив Драко, не відводячи погляду від стелажа.

Він стояв спиною до неї, схрестивши руки на грудях, ковзаючи очима по корінцях книг, перш ніж різко вихопити потрібну. 

Тиша у відповідь змусила його напружитися. За мить він різко озирнувся — майже інстинктивно, з коротким спалахом тривоги: раптом це хтось інший.

Але ні. Як він і думав — це була вона.

Герміона стояла похнюплена, вся червона від сліз. І дивилася на нього — як він озирнувся, з тим раптовим, майже стривоженим поглядом. Волосся акуратно зачесане назад, одяг бездоганний — як завжди. І, що найдивніше, здавалось, Драко був у гарному настрої — попри перемогу Ґрифіндору. Адже щойно він побачив її… на його обличчі промайнула посмішка. І так само швидко зникла. Риси його обличчя одразу загострилися, а погляд став холодним, напруженим.

— Що сталося? — тільки й мовив він, відкладаючи книгу й крокуючи до неї.

Стоячи посеред зали, обіймаючи себе за плечі, вона лише гучно шморгнула носом і хитнула головою, не бажаючи відповідати. Драко різко зупинився навпроти. Напружено дивився на неї, ковзаючи поглядом знизу догори, ніби шукав бодай якесь пояснення її сльозам.

— Гей… що не так? — тихіше спитав він, вдивляючись у її обличчя.

Руки в кишенях. Погляд важкий, уважний.

— Це Снейп? Він щось сказав тобі? — кинув Драко. — Чи, може, оцінку не ту поставив?

На мить здалося, що вона відповість. Але вона лише міцніше стулила губи. Він ще більше посерйознішав.

— Чорт забирай, якщо ти рюмсаєш тут замість того, щоб вчити кляті закляття…

І раптом він замовк. 

Бо вона підвела на нього очі. Обличчя мокре, опухле, очі червоні. Вигляд — цілком розбитий. І від його гніву й роздратування не лишилося й сліду.

— Мені поговорити з ним?.. — тихіше мовив він.

— Не треба, — видихнула вона, хитаючи головою й шморгаючи носом.

Та Драко ніби й не почув її протесту. Все, що він бачив у цю мить, — її червоні, наповнені болем очі. 

— Якщо це Снейп… я розберуся. Тільки скажи.

Вона раптом гірко  усміхнулася крізь сльози.

— Драко… я б воліла, щоб це було через Снейпа. Але ні. Це не через нього. Справді.

Запала тиша.

Герміона дивилася куди завгодно — тільки не в його стривожені очі. Погляд ковзав по підлозі, по краю столу, по розкиданих книгах, ніби вона вперто чіплялася за будь-яку дрібницю, аби тільки не зустрітися з ним поглядом.  Вона раз по раз ковтала повітря, ніби намагаючись стримати нову хвилю сліз. 

— Можна… я побуду тут трохи з тобою? — тихо спитала вона, порушуючи тишу. — Я не буду заважати.

Драко розгублено кивнув, здивовано дивлячись, як вона проходить повз нього й сідає на найближчий стілець біля столу.

Кілька секунд він просто стояв і мовчки дивився їй услід. Ніби не до кінця розумів, що відбувається… і що з цим робити. Руки повільно стиснулися в кулаки й так само повільно розслабилися.  Плечі напружилися, але він не рушив одразу.

Наче давав їй простір. А собі — кілька зайвих секунд, щоб зібратися. Та довго витримати не зміг. Зрештою він тихо видихнув — і повільно рушив за нею, обережно, майже несміливо, ніби боявся злякати.

Герміона мовчки роздивлялася свої руки, коли раптом відчула його поруч. Вона підвела заплакані очі. Ледь помітний рух повітря — і Драко повільно опустився перед нею, так, щоб їхні погляди зрівнялися.

— Може, ти нарешті скажеш мені, що відбувається? — тихо спитав він, зазираючи їй в очі.

— Ні… — буркнула вона, відвертаючись.

Драко насупив брови, явно невдоволений її відповіддю. Кілька секунд вони мовчали.

— Я… можу щось зробити? — тихіше додав він, змушуючи її все ж глянути на нього.

В його погляді було занепокоєння. Він справді хвилювався. Та Герміона лише похитала головою — говорити було неможливо. Сльози знову підступали. Драко важко зітхнув, ніби йому самому стало нестерпно дивитися на це.

— Хочеш, щоб я пішов? — прямо запитав він.

— Ні… — майже відразу випалила вона, різко схопивши його за руку.

Підняла на нього очі.

— Не йди. Будь ласка.

Він завмер, ще більше спантеличений. Але руку не забрав. Герміона лише гучно шморгнула носом. Драко важко зітхнув, дивлячись, як її сльози знову покотилися рікою.

— Салазаре… — майже з відчаєм мовив він. — Просто скажи, що мені зробити. І я це зроблю.

І тоді вона зламалася.

Раптово подалася вперед — і вчепилася в нього, обійнявши так міцно, ніби від цього залежало все. Пальці судомно стиснули тканину його сорочки, обличчя сховалося в його плечі, дихання збилося. 

Драко завмер. 

Повністю.

Наче навіть дихати забув.

Його руки на мить зависли в повітрі, не торкаючись її — він явно не був готовий до цього. Не знав, що робити.

Але вона не відпускала, трималася за нього, ніби він був єдиним, що не дає їй розсипатися. І щось у ньому здригнулося. Він повільно видихнув і так само повільно опустив руки на її спину — спершу невпевнено, обережно.

А потім притягнув її ближче. Міцніше. Тепер уже не відпускаючи. Його долоня лягла їй на спину, інша — на потилицю, притискаючи її до себе, ховаючи від усього світу. 

— Що, чорт забирай, такого сталося, що ти ледь не вмираєш у мене на руках? — тихо бурмотів він їй у волосся.

У відповідь вона лише затремтіла — дрібно, неконтрольовано. Сльози знову покотилися її щоками, одна за одною, тихо вбираючись у тканину його сорочки.

— Як я можу тобі допомогти, якщо навіть не знаю, що сталося?

— Ти не зможеш… — видихнула вона, ледь хитаючи головою в його плечі. — Тут ніяк не допомогти, Драко.

Він трохи відхилився, не відпускаючи її повністю — лише настільки, щоб бачити її обличчя. Його пальці все ще залишалися на її спині, ніби він боявся, що варто відпустити — і вона зникне.

Погляд ковзнув по її заплаканому обличчю, затримався на очах.

— Чому ти так вирішила? — тихіше, але з впертістю мовив він. — Може, я зможу.

Їхні погляди зустрілися. Вологі вії злиплися, на щоках ще блищали сльози. Губи ледь тремтіли, а дихання збивалося — коротке, уривчасте, занадто гучне в цій тиші. Чути було тільки її дихання. І те, як вона намагалася не розплакатися знову.  Аж поки Драко втомлено не видихнув і не провів рукою по волоссю, відводячи пасма назад різким, трохи нервовим рухом. Його плечі ледь опустилися. 

— Я… можу тебе дещо спитати, Драко? — раптом тихо мовила вона.

Він одразу підняв на неї очі. Ледь нахилив голову, вдивляючись у її обличчя.

— Звісно, — відповів без жодного вагання. — Питай. Що завгодно.

Вона не відповіла одразу. Погляд сковзнув убік, губи ледь розімкнулися — і знову зімкнулися.

Мить.

Ще одна.

Герміона стиснула його сорочку сильніше, майже боляче, ніби збираючись із силами. І лише тоді знову подивилася на нього.

— Як думаєш… — голос зрадницьки затремтів. — Вона справді краща за мене?

Драко завмер, широко розплющивши очі.

— Вона… справді гарніша? — тихо перепитала вона.

Потім він розгублено кліпнув, явно не встигаючи за її думками.

— Хто? Про кого ти взагалі?

— Л-лаванда.

Драко насупився, брови різко зійшлися, а в погляді з’явилося відверте нерозуміння.

— Що?.. Яка ще, в біса, Лаванда? — буркнув він. 

Герміона тихо, роздратовано видала якийсь майже тваринний звук і різко відвела погляд, стискаючи пальці на його сорочці ще сильніше.

— Лаванда Браун, хто ж іще, — кинула вона крізь зуби.

Його обличчя змінилося миттєво — з тривожного на обурене. Здавалося, він ледь стримував усе, що хотів сказати. Кілька секунд він лише хапав ротом повітря, а тоді все ж видавив:

— Хто, чорт забирай, сказав тобі цю маячню?

Герміона мовчала. Та по її очах і так усе було видно. 

Драко знову важко зітхнув і знову провів рукою по волоссю — неслухняні пасма вперто спадали йому на чоло з кожним рухом.

— Добре, — сказав він, узявши себе в руки, і коротко видихнув. — Взагалі не розумію, що тут обговорювати… але якщо ти вже так наполягаєш…

Вона раптом стихла, ковтнувши повітря, і підняла на нього очі. Драко на мить відвів погляд, ніби збираючись із думками, а тоді почав загинати пальці.

— Чи краща вона за тебе? Ні. У жодному сенсі, — чітко сказав він, дивлячись їй просто в очі. — Ти значно розумніша. Гарніша. І дотепніша за неї.

Герміона кинула на нього погляд — спершу здивований, майже розгублений… але вже за мить у ньому з’явилася підозра. Ніби вона не була певна, чи можна вірити його словам.

— Сама подумай, — продовжив він, злегка знизавши плечима. — Хіба зачіпав би я тебе, якби ця Лаванда дійсно була така особлива?

Вона ще мить дивилася на нього — уважно, ніби зважуючи кожне його слово. А потім не стримала слабкої посмішки. Драко одразу це помітив. Його плечі ледь опустилися, напруга зникла з обличчя, ніби він нарешті видихнув.

— От і все. Бачиш? Проблеми не існує, — оголосив він майже впевнено. — А тепер припиняй оце все. Негайно.

Він ледь кивнув у бік її заплаканого обличчя.

— Ти мене відверто лякаєш…

— Лякаю?.. — перепитала вона.

— Ще й як, — наполіг він, хмурячись. — Я дивлюся на тебе і… почуваюся безпомічним. Бо не знаю… не знаю, як тобі допомогти, розумієш?

— Знаєш, я думала, що впораюсь… — вона нарешті відпустила його, розтиснувши пальці, і торкнулася долонею грудей, ніби намагаючись вгамувати свій біль. — Але це так боляче… дивитися на когось, хто тобі небайдужий… з кимось іншим.

Йому нічого не залишалося, окрім як розгублено дивитися на неї.

— Мені так боляче, Драко, — вона підняла на нього очі. — Боляче бачити його з нею… як вони сміються і тепер ще й… цілуються.

І в наступну мить у його погляді щось змінилося. Ніби все раптом стало на свої місця.

— Ох, чорт, — видихнув він. — То він усе ж таки тобі подобається.

Герміона не знайшла сил це заперечити. Драко важко зітхнув, на мить заплющивши очі, ніби збирався з думками.

— Ну годі вже, Ґрейнджер, — сказав він, уже серйозніше, але в голосі з’явилися знайомі нотки іронії. — Я не збираюся сидіти й дивитися, як ти тут без упину ллєш сльози. Та ще й не через мене, а через того рудого телепня. 

Він ледь скривився, хитнувши головою.

— Це вже занадто. Моє его такого не витримає.

Герміона кинула на нього розлючений погляд.

Серйозно? Его? Ось що тебе зараз хвилює, Мелфою?

І тоді вона різко махнула рукою в бік виходу із забороненої секції.

— А знаєш, я вже передумала. Іди звідси.

Драко гучно пирхнув, підводячись і машинально поправляючи на собі сорочку.

— Іти звідси? Щоб пропустити чергові твої підліткові страждання? — протягнув він з ледь помітною усмішкою. — За кого ти мене маєш, Ґрейнджер? Я ж тільки заради цього з тобою і спілкуюсь.

Герміона повільно повернула голову в його бік, і він у відповідь лише вигнув брову, уважно вдивляючись у її обличчя. І раптом вона фиркнула — тихо, майже невпевнено, з ледь помітною усмішкою. Сміх вирвався сам собою. І Драко теж усміхнувся у відповідь.

— Ну от. Це вже краще, — тихіше мовив він. — Від сліз ти точно не гарнішаєш, сама знаєш. Досить рюмсати, наче… якесь дівчисько.

— А тебе не бентежить, що я і є дівчисько, Мелфою?

— Ти? — перепитав він, окинувши її поглядом знизу догори. — А це точно перевірена інформація?

— Ти… і твої дурні жарти, — сказала вона, похитавши головою. — Вони просто дурні, Мелфою… і зовсім не смішні.

— Але ж подіяло, — мовив він, знизавши плечима.

Їхні погляди зійшлися знову. Цього разу в них не було різкості — лише тиха теплота й ледь помітна усмішка, що ще жевріла в очах.

І справді. Подіяло, — тихо відгукнулося в її думках.

— Ти в порядку?— мовив він, вивчаючи її якусь мить.

— Ні, — зізналася вона. — Але дякую, що спитав.

Драко уважно подивився на неї, і нічого не сказав. Лише злегка змахнув паличкою — інший стілець зі скрипом підсунувся ближче. Він схопив його рукою, розвернув і сів, важко опустившись. 

Далі вони сиділи мовчки. Але це була не ніякова тиша. Навпаки — поруч із ним їй було… спокійно. І затишно.

Хто б міг подумати, що іноді буває так добре просто ось так сидіти з кимось удвох і мовчати?

— Слухай, Ґрейнджер, — озвався він збоку, і вона повернула голову.

— Якщо хтось знову скривдить тебе… — він дивився прямо перед собою, не повертаючись до неї. — Начхати, чи це Візлі… чи навіть я…

І тоді Драко нарешті подивився на неї.

— Пообіцяй… що більше не будеш плакати.

Герміона дивилася на нього спантеличено, не до кінця розуміючи, до чого він веде.

Емоції ж не можна просто вимкнути. Вони або є… або накривають.

Вона кілька разів моргнула, ніби намагаючись зібрати думки, і лише тоді тихо спитала:

— А що ж мені тоді робити?

— Те, що й завжди… — тихіше мовив він, нахиляючись ближче, ніби відкриваючи їй якусь таємницю. — Давати відсіч. Зрозуміла?

У відповідь з її грудей вирвався тихий смішок.

— Взагалі-то… — несміливо озвалася вона. — Я вже це зробила.

Драко різко повернувся до неї. Брови підскочили, плечі ледь напружилися, а погляд вп’явся в неї.

— Пам’ятаєш… те закляття? З пташками.

— «Авіс»? — перепитав він, звузивши очі.

— Та ні… «Опуґно», — мовила вона, глянувши на нього з ледь помітною усмішкою. — В мене вийшло. З першого разу.

Він витріщився на неї, а потім повільно розтягнув губи в хижій усмішці.

— Герміоно Джин Ґрейнджер… чи не зізнаєтесь ви, що натравили на когось пташок?

— Можливо.. , — мовила вона, відводячи від нього погляд.

Його усмішка стала ще ширшою.

— На Візлі?

Герміона кинула на нього швидкий погляд — лише на мить — і одразу ж відвела очі.

— На Візлі… і його пасію? — уточнив він.

— Ну, я була майже на межі… але…

Та договорити вона не встигла — Драко вже засміявся, відкинувшись назад і провівши рукою по волоссю.

— Здається, нам варто припинити спілкуватися. Ти надто погано на мене впливаєш, — буркнула вона з удаваною серйозністю, не стримуючи усмішки.

Та Драко не припиняв усміхатися. Герміона дивилася на нього, трохи примружившись, ніби намагалася зрозуміти — коли саме він став таким… іншим. Без цієї звичної крижаної оболонки. Помітивши її пильний погляд, він скинув підборіддям у її бік — з тим самим німим «Що таке, Ґрейнджер?»

— Дякую, — мовила вона.

— За що? — всміхнувся він. — За те, що навчив тебе кільком маленьким… витівкам? 

— За те, що ти завжди поруч. Навіть тоді, коли я геть жалюгідна… ще й у сльозах, — тихо відповіла вона.

— Така вже моя доля, — пробурмотів він. — Не можу пройти повз жінку, яка плаче.

Вона кліпнула, ніби не одразу зрозуміла, що він щойно сказав. Брови ледь піднялися, а губи розімкнулися — ніби вона вже збиралася щось відповісти, але так і не знайшла слів. Тоді Драко зітхнув і неохоче додав:

— Якось проходив повз жіночий туалет на другому поверсі — і раптом почув виття. Воно було просто дике. Подумав, комусь справді погано… а це була лише Міртл.

Герміона втупилась у нього.

— І що ж… що ти зробив?

— Спершу хотів пройти повз, — знизав Драко плечима. — Але вона мене вже помітила… тож довелося посидіти з нею годинку-другу.

Ледь не зісковзнувши зі стільця, вона різко повернулася до нього.

— Ти сидів із Міртл? — вона навіть трохи подалася вперед, широко розплющивши очі. — Ти? Та ще й із Міртл?!

Драко ледь скривився від її гучного вигуку й відвів погляд убік, але вже за мить розправив плечі, ніби змушуючи себе виглядати байдужим.

— А що? — буркнув він, коротко глянувши на неї з-під брів. — В це так важко повірити?

Вона дивилася на нього ще кілька секунд, ніби намагалася уявити цю картину, і раптом тихо хмикнула, прикривши губи рукою. Драко помітив це і звузив очі, трохи нахилившись до неї.

— З тобою ж я якось сиджу, — додав він, ледь піднявши брову.

— Агов! — вона штовхнула його в плече.

Він не стримався — куточок губ здригнувся, і за мить він уже сміявся. Герміона косо глянула на нього невдоволеним поглядом, а потім відвела очі й зосередилася на своїх руках, ніби раптом вони стали надзвичайно цікавими.

— Що ж… це дуже мило з твого боку, — сказала вона. — Думаю, їй, мабуть, дуже самотньо…

— Так і є, — відгукнувся він коротко.

Драко на мить замовк. Провів язиком по губах, прочистив горло.

— А як щодо тебе?

Вона підняла на нього очі.

— Мене?

— Здається, тобі теж… бракує компанії, — мовив він, кинувши на неї багатозначний погляд. 

Герміона скривилася, ледь хитнувши головою.

—  Та ні, все добре. В мене є друзі.

— Немає, — спокійно заперечив він. — Інакше ти була б зараз із ними, а не сиділа б тут зі мною.

Запала тиша.

І що на це відповісти? — панічно  пролунав голос у її голові.

Гаррі й Рон завжди були ближчі одне до одного — це відчувалося в усьому: у поглядах, у напівсловах, у їхніх нескінченних розмовах про квідич, у жартах, зрозумілих лише їм двом, у тому, як легко вони знаходили спільну мову навіть без неї.

Джіні… так, вони товаришували. Сміялися разом, будували змови проти Флер Делякур, ділилися секретами, що здавалися важливими лише їм двом. Але після тієї розмови — після того, як Джіні без вагань розповіла Ронові про Крума — щось змінилося.  Відтоді Герміона пообіцяла собі думати двічі, перш ніж щось їй сказати. Зважувати слова. І краще змовчати, ніж сказати зайве.

До того ж Джіні тепер усе частіше була не поруч — вона проводила час із Невілом і Луною.

І якщо подумати…

Хто ж тоді залишався в неї?

— Агов… — тихо озвався він.

Герміона не відразу відреагувала. Та зрештою все ж підвела погляд.

— Твоя правда. Ти не сама. 

Кілька секунд він мовчав, вивчаючи її обличчя. А тоді кутик його губ смикнувся в звичній, ледь насмішкуватій усмішці.

— У тебе ж є я, — заявив Драко з удаваним тріумфом. — Вважай, що ти зірвала джекпот. Такий шанс випадає не кожній, Ґрейнджер.

Кутик її губ ледь смикнувся — не зовсім усмішка, радше тінь насмішки.

— А як щодо Плаксивої Міртл?

— Не ревнуй. — він усміхнувся ширше. — Мене вистачить на вас усіх, леді.

Герміона закотила очі й ледь хитнула головою, але цей жест вийшов надто кволим, надто повільним. Бо щойно вона відвернулася, щось у ній знову зламалося. Сум повернувся глухою хвилею — і усмішка Драко повільно згасла. Наче хтось просто стер її з його обличчя.

— Ну що цього разу? 

У голосі вже не було жарту. Скоріше втома… і щось, схоже на роздратування, яке він навіть не намагався приховати.

Герміона примружилася, вдивляючись у нього.

— Quid pro quo, Драко. 

І той миттєво зіжмурив очі, трохи схиливши голову набік.

— Звучить підозріло… але давай.

Вона затримала подих на мить. Груди стиснуло, слова застрягли десь на язиці, пекучі й важкі. І тільки тоді вона тихо запитала:

— Чому ти так сильно мене ненавидів увесь цей час?

Драко завмер. Його очі на мить розширилися — ледь помітно, але цього вистачило. Здавалося, він чекав чого завгодно: звинувачень, докорів, чергового потоку сліз.

Але точно не цього…

— Ти ж можеш… — її голос трохи здригнувся, але вона не відвела погляду. — З тобою можливо спілкуватися.

Пауза.

— Чому ж ти… так поводився зі мною? Що я тобі такого зробила?

Між ними повисла тиша. Важка, натягнута — вона ніби тиснула зсередини, розтягуючи кожну секунду до болю. Драко відвів погляд. Лише на мить.  Його щелепа напружилася, пальці ледь стиснулися — і так само повільно розслабилися. Коли він нарешті знову подивився на неї, у його погляді вже не було звичної іронії.

— Я ніколи не казав, що ненавиджу тебе, — раптом мовив він. – чи…ненавидів.

Вона уважно подивилася на нього.

— Так, я знущався. Ображав тебе. Робив… усяке різне, — сказав Драко, не дивлячись на неї. — Але це було не через ненависть.

— А через що тоді?

Драко  глянув на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— Я просто заздрив тобі.

— Заздрив? — перепитала вона, затамувавши подих. — Мені?

— О, ще й як, — хмикнув він. — Ти розумна, здібна. Викладачі в захваті від тебе з першого погляду, хай навіть ти й не чистокровна…

Він коротко видихнув, ніби ці слова самі по собі вже його дратували.

— Навіть Поттер — знаменитий на весь чарівний світ Поттер — потоваришував із тобою, простою відьмою з маґлівського світу, першого ж дня в Гоґвортсі. Чорт… та в мене так ще ніколи не горіло.

Герміона повільно здійняла брови.

— Що ж… зрозуміло.

Це було все, що вона змогла сказати у відповідь на це зізнання. Між ними знову повисла тиша. 

— Ґрейнджер? — тихіше, ніж раніше.

Вона не одразу відреагувала.

— М? — відгукнулася зрештою, ледь повернувши голову в його бік.

Драко виглядав похмурим. Навіть пригніченим.

— Що таке? 

Він довго не міг вимовити те, що, очевидно, хотів сказати. Та все ж наважився.

— Вибач мене, — нарешті мовив, дивлячись перед собою.

Герміона завмерла, затамувавши подих.

— Я справді був… різкий із тобою з першої ж нашої зустрічі, — тихо продовжив він. — Хоч майже нічого про тебе не знав. 

Її очі не відривалися від нього.

— Я помилявся, — сказав він тихіше. — В тобі… і взагалі в усьому.

Не схоже, що Драко жартував. Жодної звичної іронії, жодного натяку на гру. Його голос був рівний, надто серйозний. І від цього — дивно щирий. Наче самі слова давалися йому непросто. Наче кожне з них дійсно мало значення.

І Герміона розгубилася — вона щиро не знала, що відповісти на це.

— Агов, — озвався він, ледь насупившись. — І це все? Нічого не хочеш мені сказати?

— Наприклад?

— Ну, не знаю… — знизав він плечима, відводячи погляд убік. — Щось типу: «Драко, та годі тобі. Забудьмо це й усе». Або: «Все добре, це лише дрібниці».

— Ні, це не дрібниці, — твердо сказала вона. — Ти відверто знущався з мене. І це просто неприпустимо.

Він винувато відвів погляд.

На мить.

А тоді знову повернув його до неї — вже спокійніше, але з ледь помітною напругою в очах.

— Ну годі вже, — буркнув він. — Наче ти сама нічого поганого в житті не робила.

— Я? — Герміона всміхнулася.

Усмішка вийшла дивною — не зовсім теплою.

— Звісно, що не…

І раптом вона завмерла. Ніби думка, що промайнула в голові, вдарила занадто різко. Драко одразу це помітив. Його погляд зосередився на ній — уважний, майже пронизливий. Від нього неможливо було сховатися.

— Ну добре… добре, — зрештою здалася вона. — Є дещо.

— І що ж це? — одразу підхопив він.

Вона покосилася на нього. Драко не зводив очей — дивився прямо, вимогливо, ніби не дозволяючи їй відступити. Герміона ледь зітхнула.

— Якось на четвертому курсі… я дізналася, що Ріта Скітер — незареєстрований анімаг. Вона, власне, перетворюється на жука.

Драко ледь підняв брову.

— І?

— І я… зловила її й посадила в банку. — вона на мить відвела погляд. — І пригрозила: якщо вона не лишить мене, Гаррі й Віктора в спокої… я або розповім про неї всім, або більше ніколи її не випущу.

Кілька секунд Драко просто дивився на неї, не моргаючи.

— Це було жорстоко, я знаю, — тихіше додала вона.

— Та ні, — повільно озвався він. — Я хотів сказати… “вражаюче”.

Герміона пирхнула.

— Іншої реакції я від тебе й не очікувала… — мовила вона, зітхнувши й ледь хитнувши головою.

А тоді вона знову подивилася на нього — уважно, не відводячи очей.

— Знаєш… я теж ніколи тебе не ненавиділа, — тихо сказала вона. 

На мить її голос ледь здригнувся.

— Хоч, можливо, й мала б.

Вловивши в його погляді задоволення, вона швидко додала:

— Я намагалася. Справді, — мовила вона, ніби переконуючи більше себе, ніж його.

І вже тихіше додала:

— Але хай як не хотіла цього… в мене ніколи не виходило.

— Чому ж?

Герміона на мить замислилася.

Погляд її розфокусувався, ковзнув кудись повз нього — ніби вона раптом опинилася десь далеко від цієї кімнати.

А й справді… чому? — тихо озвався голос у голові.

Вона ледь насупилася, ніби намагаючись сама собі дати відповідь. Згадалися роки в Гоґвортсі. Усі його слова. Погляди. Усе те, що мало б викликати ненависть — і чомусь не викликало.

— Не знаю… — зрештою сказала вона, повертаючи погляд до нього. — Може, тому що…це було б не зовсім чесно. Вимагати від тебе того, чого ти ніколи не зміг би зрозуміти…

Її голос став тихішим.

— З огляду на те, де і як ти виріс.

Вона не відводила погляду. Але цього разу в ньому не було ні злості, ні докору. Лише спокійне, майже болюче прийняття. Драко повільно лише кивнув нічого не сказавши. 

І Герміона раптом не втрималась:

— Ти сумуєш за ним? За своїм батьком?

Драко миттєво посуворішав.  Лише короткий, майже непомітний спалах болю в очах видав його. Він відвів погляд, ніби на мить дозволив собі сховатися. 

— Я лише хвилююся за матір, — зрештою сказав він. — Їй зараз дуже нелегко.

Останні слова прозвучали так, наче в них було значно більше, ніж він дозволив собі сказати.  Та Герміоні не потрібно було ставити жодних запитань. Вона й так усе зрозуміла. Батько — в Азкабані. Мати — єдина, хто в нього лишився. Якщо не рахувати Белатрису. 

Її пальці ледь стиснулися, але вона не сказала нічого. Не наважувалася. Бо бачила, як непросто йому дається навіть це — кілька стриманих слів, сказаних майже через силу.

— Мені прикро, — тихо озвалась Герміона.

— Мені теж, — відгукнувся він ледь чутно.

Тиша знову лягла між ними. 

— Як думаєш, — раптом спитав він, — я схожий на нього? На свого батька. 

Вона завмерла.

Що тут взагалі можна було сказати?

Його батько — смертежер. Людина, причетна до речей, про які страшно навіть думати. До вчинків, які не можна виправдати жодними словами.  Це мало б усе пояснювати.  Мало б розставити все на свої місця.

Герміона повільно подивилася на Драко. На його напружені риси, на ледь помітну втому в очах, на ту стриманість, за якою ховалося значно більше, ніж він дозволяв побачити. І чим довше вона дивилася, тим менше вірила в те, що чула раніше.

Ні. Це точно не про нього.

Гаррі помиляється.

Драко не здатен на подібне.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Ти геть не такий, як він, Драко. 

Вона на мить затримала погляд на його обличчі.

— Ви й справді схожі, як дві краплі води… але всередині ви зовсім різні. Ти не такий жорстокий, як він. Я це знаю.

Але, здається, він не поділяв її певності. Навпаки — від її слів йому стало лише гірше. Його погляд потемнів, кутик губ ледь смикнувся, ніби він намагався щось сказати — і передумав.

— Драко, поглянь на мене, — тихо озвалася вона й обережно взяла його за руку.

Від цього простого, майже несміливого руху він завмер. Його пальці спочатку лишилися нерухомими в її долоні — холодні, напружені. Але за мить ледь помітно здригнулися.

Драко повільно підвів погляд.

— Ти не твій батько. Чуєш? — її голос був тихий, але впертий. — Ти сильніший. І мудріший за нього.

Герміона на мить запнулася.

— А ще… я думаю, що діти не мають відповідати за своїх батьків. За те, що вони скоїли.

Драко не відводив очей від їхніх рук. Наче саме там було щось важливіше за будь-які слова. Його погляд ковзнув по її пальцях, затримався, ніби він намагався запам’ятати це відчуття.  І тільки тоді Герміона теж це помітила. Що досі тримає його.

— Ох… вибач, — швидко мовила вона, прибираючи руку.

Було ніяково. Вона була певна, що Драко не надто любить такі прояви близькості.

— За що ти вибачаєшся? — спитав він спантеличено. — За те, що взяла мене за руку?

Ніяковість стала ще сильнішою.

— Ем… так. Здається.

Вона відчула, як щоки повільно наливаються теплом. Серце в грудях раптом збилося з ритму — занадто голосно, занадто швидко, ніби боялося видати її з головою.

Ну ж бо… не будь дурепою.

Думка прозвучала різко, майже суворо.

Скажи щось.

— Просто… я думала, ти не з тих, хто любить триматися за руки, — зізналась вона.

Драко глянув на неї так, ніби категорично з цим не згоден.

— Ти щоразу сіпався від мене, ніби від прокаженої… от я і подумала.

Кілька секунд тиша між ними залишалася нерухомою, майже відчутною. І лише тоді він порушив її:

— Справа не в тому, що я не люблю триматися за руки, — нарешті сказав він тихо. — Просто… я не хочу потім їх відпускати, бо…

— Бо стає самотньо? — закінчила вона за нього.

Він подивився на неї і кивнув.

— Саме так.

На її обличчі зʼявилась розуміюча усмішка.

— А я люблю триматися за руки. Тому… якщо раптом. Ну, раптом. Захочеться потримати когось за руку — можеш взяти мою. Для чого ж іще потрібні друзі, чи не так?

Драко витріщився на неї.

— Я ж можу… вважати тебе другом? — обережно спитала вона. 

Спершу він знітився. Ледь помітно, але достатньо, щоб вона це вловила. А потім… здається, почервонів. Герміона навіть кліпнула, ніби не до кінця повірила побаченому. Але ні. Вона була готова заприсягтися — він таки почервонів.

— Я… — почав він, провівши рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки. — Взагалі-то… я якось… д-думав про це.

Вона завмерла.

Він що, заїкається?

Ой леле…

— Я знаю, що ми… — він невпевнено махнув рукою між ними. — Ти і я. Ми…

І він знову запнувся. Слова, здається, вперто не хотіли складатися в щось зрозуміле. Герміона ледь нахилила голову, уважно спостерігаючи за ним.

Овва… я вже таке бачила, — промайнуло в неї в думках.

Невже це знову той момент, коли Мелфой намагається… сказати щось про свої почуття?

Кутик її губ ледь смикнувся.

— Різні, — тихо додала вона, обережно підказуючи.

— Так, — кивнув він. — Геть різні.

— Зовсім.

— Абсолютно.

— Згодна. Так і є.

Запала тиша.

— Але, — раптом додав він, глянувши на неї.

Герміона так само швидко підвела на нього погляд.

— У нас є чимало спільного. І це… — він замовк на мить. — Знаєш, у мене ніколи не було нічого подібного.

— У мене теж, — Герміона щиро всміхнулася йому. — Ти взагалі-то перший, кому справді цікаво сидіти зі мною в бібліотеці цілими днями.

І тоді ледь пирхнула.

— Хоча… Крум іноді теж сидів зі мною. Але він переважно просто дивився, як я читаю й роблю нотатки. І якщо чесно, це було дуже… дивно.

Він усміхнувся. Нарешті тихо мовив:

— Хто б міг подумати: якщо провести з людиною трохи часу й не вбити її, можна навіть стати друзями.

І Герміона відчула в грудях те саме дивне тепло, що поділялося навпіл — між ними двома. Вона підвелася і простягнула йому мізинця 

— Отже… друзі?

Його погляд ковзнув до її пальця, і за мить він обережно торкнувся її мізинця своїм, так і не відводячи від неї очей. Цей простий дотик раптом відчувся значно важливішим, ніж мав би. І вона усміхнулася. Так щиро, так відкрито, що в нього всередині щось боляче стиснулося. Та він все ж усміхнувся у відповідь.

Герміона повільно видихнула. І лише тоді, відчувши, що всередині нарешті стало трохи легше, що цей вузол у грудях послабився, вона тихо мовила:

— Що ж… думаю, мені час назад. Не ховатись же тут мені усе життя.

Драко кивнув. На диво, він став підозріло мовчазним. 

Герміона рушила до виходу. Її кроки відлунювали трохи гучніше, ніж мали б.  І десь глибоко всередині вона впіймала себе на дивному очікуванні. 

Що він її зупинить.

Покличе.

Скаже щось — будь-що.

Та він мовчав.

— Тоді… бувай? — озвалася вона, озирнувшись.

Її голос прозвучав трохи тихіше, ніж вона хотіла. Майже нерішуче. Хоча, правду кажучи, їй геть не хотілося повертатися.

На мить спалахнула шалена думка: вона хотіла б, щоб Драко був там. З нею.

Так, вона не була дурною і прекрасно розуміла, що усі вони, швидше за все, повбивали б одне одного.  Але правда була в тому, що їй дедалі частіше бракувало його, коли його не було поруч.

— Бувай, — тихо озвався Драко.

І від цього в Герміони щось всередині боляче сіпнулося. Наче тонка струна раптом натягнулася до межі. Тож вона лише слабо всміхнулася й рушила до сходів. 

Герміона вже піднімалася із забороненої секції, коли раптом —

— Ґрейнджер!

Вона миттєво озирнулася.

— Так? — спитала вона, відчуваючи, як серце шалено забилося в грудях.

Драко якийсь час просто дивився на неї, перш ніж випалити на одному подиху:

— Ти колись бачила Гоґвортс на заході сонця?

Герміона спантеличено закліпала.

— Так. Звісно, — відповіла вона, ніби це була найочевидніша річ у світі.

Він кивнув, на мить замислившись. 

Потім знову подивився на неї.

— А з неба?