Розділ 6

Розділ шостий

 

Усередині цілительського намету панувала звична післяобідня метушня: тихий дзвін скляних пляшечок, запах зілля, потріскування лампи. Герміона сиділа поруч з іншими цілительками, розкладаючи бинти й заповнюючи звіти про поранених. Її думки блукали десь далеко, аж поки голос збоку не повернув її до реальності.

— А ти що думаєш про це, Герміоно?

Герміона розгублено підвела очі на одну з цілительок. 

— Про що мова? — спантеличено спитала вона.

— Мерліне, вона знову не слухала нас, — зітхнула інша. — Роки йдуть, а ти,  Ґрейнджер, зовсім не змінюєшся.

Герміона натягнуто всміхнулась у відповідь.

— Ми говорили про Розалін, — дівчата переглянулись між собою.— Кажуть, у неї інтрижка з одним з літунів  повітряного загону. Тобі щось відомо про це?

— Думаю, ви звернулись точно не за адресою, — відказала Герміона, зачиняючи одну шафку й переходячи до іншої.

— Та годі тобі, Герміоно, попліткуй з нами! Хіба тобі не цікаво?

— Ні, в мене надто багато роботи, Мішель, аби таким цікавитись, — мовила Герміона, обережно перекладаючи флакони з зіллями, наче розмова її не стосувалася.

— Убийте мене… Вона стала такою занудою, — театрально зітхнула юна цілителька, вивчаючи Герміону з-під лоба.

— Бо, на відміну від тебе, Мішель, у цілительки Ґрейнджер уже є кавалер. І в неї нема часу на подібні дурниці, — втрутилась старша жінка на ім’я мадам Ферн, перебираючи записи. 

Вона була найстаршою з усіх — висока, худорлява, з сивиною, зібраною в тугий вузол. Її рухи завжди були точні, голос — рівний, а погляд не залишав простору для дурниць. Мадам Ферн тримала все під контролем, поки старший цілитель виконував накази Стерджиса, і Герміона, на диво, досі не бачила його відтоді.

 — Ех, не уявляю, як це — кохати того, хто щодня за крок від смерті, — озвалась Мішель, дивлячись просто на Герміону. — Зізнаюсь вам, дівчата, для мене форма — синонім розбитого серця. Не хочу закохатись, щоб потім одразу втратити його на полі бою. Нащо мені потім це розбите серце?

Раптом у наметі запала тиша. 

Усі витріщилися на дівчину, і та, зніяковівши, підняла очі — й зустріла погляд Герміони.
Мить — і дівчина прикрила рота рукою.
— Ой, пробач… Я щойно дурницю збовтнула. 

Герміона не відвела погляду, лише стиснула щелепу.

— Я чула, що трапилося з Роном. Ти, мабуть, дуже хвилюєшся за нього… тому ти така завжди понура, чи не так?
Її пальці мимоволі зчепилися.
— І спиш погано, — додала інша, — ти сьогодні знову прокинулась удосвіта. Я чула.
— Все добре. І з Роном теж. Він скоро одужає, — холодно мовила до них Герміона.
— Звісно, — кивнула цілителька Ферн. — Ми в цьому й не сумніваємося.

Герміона натягнуто всміхнулась і, під приводом віднести бинти, вийшла з цілительської. 

Назовні її одразу накрило життя табору: приглушені голоси, дзенькіт металу й запах диму та свіжого хліба, що в’ївся в повітря.Вона крокувала між наметами, не озираючись, поки не дійшла до своєї улюбленої галявини — тієї, де колись сиділа, коли хотіла сховатись від світу.

Зараз була саме така мить. Мить, коли їй просто хотілося мовчати — без запитань, без жалю, без чергового:

«Як ти, Герміоно?»
«Що з тобою?»
«Ти не спиш? Знову?»
«Ти геть не їсиш. Поглянь, яка ти.»

Герміона тяжко зітхнула.  Холодна пара вирвалась із її рота й розтанула в повітрі. Вона засунула руки глибше в кишені, намагаючись зігрітися, і раптом відчула під пальцями знайому дерев’яну паличку. Вона дістала її неквапом, дозволяючи погляду затриматися на тьмяному блиску деревини. Хоч їй і видали нову чарівну паличку, Герміона досі нікому не казала про свій невеличкий трофей. Розповідати про ту сутичку зі смертежером — теж не входило в її плани.

 А чи треба було комусь про це знати?

Вона сиділа на самоті, крутячи паличку в руках. Пальці ковзали по темному дереву, уважно вивчаючи кожну деталь. Темна, майже чорна деревина з матовим блиском. Руків’я — трохи вужче, прикрашене спіралеподібним візерунком, схожим на кільця часу на старому стовбурі. Між витками візерунка ледь проступали руни — неглибокі, майже стерті, вирізьблені так акуратно, що їх можна було не помітити з першого погляду. Паличка здавалася простою, але в кожній лінії відчувалася точність і вага.

Герміона нахмурилась. Вона була впевнена, що вже бачила її колись. Тільки не могла згадати — де саме.

Кучері спадали на обличчя, вона бездумно прибирала їх убік. З самого ранку не могла знайти свою пов’язку для волосся — спершу списала це на втому після безсонної ночі біля ліжка Рона. Була впевнена, що вона десь у кишенях чи серед безладу на ліжку. Зрештою, вирішила залишити пошуки на потім і просто трохи перепочити. 

Та все марно. 

Останнім часом вона погано спала — гірше, ніж зазвичай. 

Кожної ночі або жахіття, або безкінечне хвилювання через стан Рона.

Хоч би з ним було все добре… — немов молитву прошепотіла вона.

Почувши кроки, Герміона хутко сховала паличку в кишеню плаща й озирнулась.

Позаду стояла Джіні. Така ж, як завжди — з тією самою рішучістю в погляді, що не тьмяніє ні від холоду, ні від безсонних ночей. Її волосся вибилося з-під шолома, скуйовджене вітром; щоки ще зберігали холодний рум’янець. Лише потім Герміона помітила льотну форму — потерту, з нашивками, що свідчили про бойові вильоти. Джіні, схоже, щойно повернулася з чергування. 

Знявши шолом, та сумно всміхнулась, поставила мітлу, сперши її на дерево, й присіла поруч.
— А ось і ти.
— А ось і я, — тихо відгукнулась Герміона.

Деякий час вони сиділи в мовчанні. Першою заговорила Герміона:
— Літала?
Джіні кивнула.
— Здається, останнім часом тихо.
— Надто тихо, — похмуро відповіла Джіні, дивлячись кудись у небо.

Герміона дивилась на Джіні з сумом. Якщо їй самій колись було боляче дивитись у дзеркало — на себе, на те, ким вона стала, — то ще важче було дивитись на Джіні кілька років тому.

Смерть Гаррі… 

Що ж, це було непросто. 

Місяці мовчанки, відмова від їжі. Джіні тижнями сиділа в замкненій кімнаті, переживаючи своє горе — втрату кохання всього свого життя. Вона не кричала, не плакала, лише існувала в своєму німому бунті. Візлі намагалися достукатись до неї, переконати жити далі, але все було марно. 

Тоді Герміона робила єдине, що вміла — просто була поруч.  І, здавалося, Джіні дозволяла їй це. Вона не вимовляла жодного слова, не дякувала, не просила. Але кожного разу, коли Герміона мовчки приносила їжу або накривала її ковдрою у холодні вечори, Джіні брала її за руку — тихо, коротко — і в цьому дотику було все: вдячність, біль, і мовчазне «дякую, я тримаюсь».

Тепер усе було навпаки — поруч сиділа Джіні. Вони мовчали, як колись, у тій самій тиші, яку розуміли лише вони двоє. Тиша не гнітила — вона просто була. Десь співали птахи, шелестіло листя, пахло землею після дощу. І серед цієї тиші вони теж, здається, вчилися знову дихати.

Іноді єдине, що потрібно, — це людина, поруч із якою можна мовчати. Для Герміони й Джіні такими людьми були вони самі — одна для одної.

Раптом Джіні дістала щось з-під своєї льотної куртки.Герміона відвела погляд — і побачила, як та відкриває флягу й робить ковток.

— Джіні… — почала вона з докором, але не встигла нічого сказати, як подруга зупинила її:

 — Заспокойся, це лише в медичних цілях, — буркнула та й простягла флягу Герміоні.

Герміона похитала головою.

— Ні, дякую.

Джіні важко зітхнула й сховала флягу назад під куртку.

 — Дев’ятнадцять, — сказала вона після паузи. — Дев’ятнадцять за два тижні. Усі… — вона замовкла, ніби не могла продовжити. — Усі з мого загону. Вони навіть не встигли побачити світанок після останнього вильоту.

Джіні зробила ще один ковток, дивлячись кудись у бік горизонту. Перед ними — ями від вибухів, розвалені бараки, рештки наметів. Обгорілі дерева стояли чорними тінями на тлі сірого неба.

— Боюсь, мені всього життя не вистачить, щоб усвідомити, що тоді сталося, — тихо сказала Джіні. — Знаєш, ми тоді скинули на них більше вибухових заклять, ніж за всю війну.

Герміона мовчала, дивлячись на неї з тривогою.

— Я до останнього думала, що ми програємо, — продовжила Джіні. — Що нас просто розіб’ють. Але ми загнали їх у глухий кут і  задали такого жару, що ті драпали, аж п’яти блищали. Навіть озирнутись боялись, уявляєш? 

Перед очима знову постали жахи того дня — вибухи, крики, пил, кров Мартіна, хлопця з загону Рона, яку вона досі відчувала на своїх руках.

Герміона тяжко зітхнула й лише тоді підвела стурбований погляд на Джіні.

— Але ти не повинна… пити, Джіні. Ти можеш наробити дурниць.

Джіні гірко всміхнулась:

 — Дурниць? Таких, як відправляти наших хлопців на фронт, наче худобу на бійню?

Тиша повисла між ними. Їхня мовчанка тривала довше, ніж мала. Герміона не знала, що сказати, й зрештою просто перевела розмову в інший бік.
— Ти навідувалась до нього? — тихо спитала вона.

Джіні похитала головою.

 — Ні.

— Боїшся? — м’яко перепитала Герміона.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно, — прошепотіла Джіні.

Вона тяжко зітхнула, сховавши обличчя в долонях. Потім опустила руки — вони безсило звисли з колін. Джіні дивилась перед собою, довго мовчала, а тоді сказала:

— Знаєш, йому завжди було найтяжче з нас усіх.

Герміона підвела погляд.

— Упертий дурень, який ладен на все, аби довести, що не гірший за інших… — очі Джіні зрадливо заблистіли. — Сама ж знаєш: Білл був найкращим учнем, Чарлі — капітаном у квідичі, Персі — старостою і взірцем для всіх. Фред і Джордж… вони примудрялися валяти дурня й водночас вчитись. А Рон… він…

— Він завжди прагнув стати кращим за них усіх, навіть якщо це не завжди виходило, — прошепотіла Герміона, проводячи долонями по щоках, щоб приховати сльози.

Джіні мовчки кивнула, важко зітхнула, шморгнула носом.

— Що буде з його ногою? — нарешті спитала Джіні.

— У найкращому випадку — він ходитиме. На обох. В найгіршому… — Герміона не договорила.

Джіні кивнула з розумінням. Потім тихо мовила:

— Тобі не слід було цього робити.

Герміона глянула на неї.

— Це було ризиковано… Якщо вони дізнаються, що ти зробила, — тебе й Луну можуть серйозно покарати.

— Це не має значення, — тихо відповіла Герміона. — Головне, щоб з Роном усе було добре.

Джіні зітхнула й простягнула до неї руку — так само, як колись, багато років тому, коли вони вдвох горювали за Гаррі.

— Дякую, — лише й сказала вона. — Без тебе він давно б пропав.

Герміона посміхнулась і стиснула її руку трохи міцніше.
— Не кажи так. Ви всі його недооцінюєте. Він уже давно не той хлопчик, яким був колись.

— Може, й так, — криво всміхнулась Джіні. — Але для мене він завжди залишиться найупертішим із усіх братів. Може, навіть добре, що він устряг із тією ногою — гляди, хоч розуму трохи додасться.

Вони обидві тихо засміялись. Сміх вийшов тихий, короткий — але справжній.

— Герміоно! Джіні!

Вони одночасно озирнулися. Луна бігла просто до них, задихаючись, щоки палають, волосся вибилося з-під каптура.

— Так? — підвелась Герміона.

— Він… він отямився!

Очі Герміони округлилися — і вже за мить вона зірвалась з місця. Вона біжить табором, притримуючи спідницю уніформи. Вітер розхристав волосся, воно вибилось із зачіски й липне до щік. Люди зупиняються, проводжають її поглядами, не розуміючи що відбувається. Та вона не зважає. 

Герміона влітає до намету, де рядами стоять ліжка поранених,  а в повітрі стоїть густий запах ліків.

— Цілителько Ґрейнджер! — гукнув хтось, але вона навіть не обернулась.

Пробігає повз — і зупиняється біля потрібного ліжка, важко дихаючи.
— Роне?..

Він лежить, повільно розплющуючи очі. Її погляд ковзає по ньому, шукаючи будь-яку ознаку свідомості, життя, дива.

— Як ти себе почуваєш? Тобі краще? 

Рон дивиться на неї, трохи розгублено, але з посмішкою, що з’являється куточком губ.
— Я… помер? — хрипко питає він. — Бо бачу перед собою янгола.

Герміона не стримала усмішки — у грудях защеміло від полегшення.
— Сильно ж ти головою вдарився, Рональде Візлі. 

Він тихо засміявся.

— Мушу визнати, ти, як завжди, мала рацію. Усе добре — ногу зберегли, — мовив він, тягнучись рукою вниз.

Герміона кивнула, все ще не вірячи, що бачить його таким — живим, усміхненим, із тією самою іскрою в очах. 

Вона пильно розглядала його ногу — пов’язка була чистою, під нею не виступала кров, ознаки запалення були відсутні. Герміона торкнулася бинта кінчиками пальців, перевіряючи і його.
Усе добре.

Вона видихнула — повільно, з тремтінням, ніби лише зараз дозволила собі дихати.Тепло розлилося всередині, змішалося з виснаженням і полегшенням.
— Казала ж тобі, в мене вийде, — прошепотіла вона з щирою усмішкою.
— Вічно цей здивований погляд, — пожартував Рон, дивлячись на неї.

І тут Рон, ніби тільки зараз це усвідомив, уважно глянув на неї:
— Ґодрику, ти виснажена… — тихо сказав він. — Що вони тут роблять із тобою?

— Не зважай, — вона всміхнулась тією посмішкою, що не торкається очей.

Вони дивилися одне на одного якусь мить. Ніяковість між ними була м’яка, майже тепла — та, що виникає, коли хочеш щось сказати, але боїшся зруйнувати момент. Погляди зустрілись і затримались довше, ніж потрібно.

— Я так розумію, тепер я в боргу перед тобою, — порушив тишу Рон, підморгнувши. — Десяток танців, якщо не більше.

Герміона посміхнулась — мимохіть, але сумно. Вона опустила погляд, машинально перебираючи пальцями край його ковдри, ніби відтягуючи мить. Думки крутилися вперто, не даючи спокою.

Вона зітхнула й нарешті наважилася:

— Що тоді сталося… на полі бою?

Посмішка зійшла з Ронового обличчя.

— Чому ти нічого мені не сказав?

— Бо знав, як ти хвилюватимешся. І що не зможеш залишатись осторонь, — відповів Рон, винувато поглянувши на неї. — Та, схоже, ти все одно зробила по-своєму.

— Я мала бути поруч… з вами, — прошепотіла вона. — Якби я була поруч, ти б не… — вона замовкла, погляд опустився на його ногу.

Рон похитав головою.

— Не кажи так. Ти й так зробила більше, ніж більішсть з нас.

— Не перебільшуй, — пирхнула Герміона, пробурмотівши собі під ніс.

— Я серйозно, — відповів Рон підбадьорливо. Він узяв її за руку й змовницьки всміхнувся:

— Цілителі теж потрібні. І це в тебе виходить значно краще, ніж у будь-кого. Твоє місце тут, у тилу. А ми вже на передовій якось дамо раду.

Твоє місце тут, у тилу… — ці слова відгукнулися в ній болючим відлунням. 

Дежавю. Вона вже чула це колись — того дня, коли прийшла до призовного пункту. Виявилось, що самих лише чарівницьких здібностей недостатньо, якщо ти надто слабка й до того ж погано літаєш на мітлі. Таким не місце серед бойових чаклунів. Так вона й стала цілителькою. 

Та не лише через це.

Вона сумно посміхнулась йому, обережно прибрала руку й знову перевірила пов’язку.
— Що ж… Пов’язка повинна бути тугою. Скажи черговій цілительці, якщо стане незручно. Відпочивай.

— Ти вже йдеш? — спитав він розчаровано.

— Мені вже час.

— Так скоро?

— У нас комендантська година до десятої, — пояснила вона, ледь усміхаючись. — А мадам Ферн страшенно сувора, якщо хтось запізнюється.

— І ти ризикнула викликати її гнів заради мене? — прикинувся здивованим Рон.

Герміона тільки посміхнулась у відповідь.

— Відпочивай. Я ще прийду до тебе.

Але він не відпускав її руку. Герміона здійняла брови.

 — Що?

— Не поцілуєш мене? — тихо спитав він, уже напівжартома, напівсерйозно.

— Ні, — вона озирнулась навколо й удавано строго відповіла: — Краще я принесу тобі чаю.

— Герміоно… — покликав він тихо.

Вона зупинилась і озирнулась на нього.

— Це для мене багато значить. Я не одужаю без того поцілунку, — сказав Рон, усміхаючись.

— Невже? — підняла брови Герміона.

Він глянув на неї з удаваною серйозністю, але очі сміялися. Герміона зітхнула, схилилася й легенько поцілувала його в щоку.

 — Відпочивай, — прошепотіла вона, проводячи рукою по його волоссю.

Він задоволено посміхнувся.

 — Добраніч, Герміоно.

— Добраніч, Роне, — усміхнулась вона й поплескала його по руці.

Виходячи з палати, Герміона проходила повз інші ліжка.

— О, ні, цілителько Ґрейнджер! — гукнув хтось з пацієнтів. — Я теж не можу заснути! Підгорніть мені ковдру!

Герміона зітхнула, підійшла й виправила ковдру. Хлопець, примружившись, тягнеться до неї, прицмокуючи губами.

— Боже, Генрі… — Герміона скривилась, відсторонюючись. — Це огидно.

— А Візлі ти такого не казала! — розреготався він і кинув погляд на Рона.

— Пішов у дупу, Генрі! — вигукнув Рон із ліжка.

— Мосьє Візлі! — обурилась цілителька Ферн, яка прилетіла на звуки галасу. — Я не потерплю таких висловів у своєму відділенні!

— Мадам Ферн, коли мова про Візлі, лайка — це найменше з ваших проблем, — відгукнувся той самий Генрі. — У нього хронічний словесний пронос!

Рон підняв подушку, замахнувшись, але цілителька Ферн різко обірвала їх:

— Візлі! Якщо ви ще раз зачепите мосьє Генрі, я вас переведу в інше відділення — і навіть Ґрейнджер вас не врятує!

Рон удавано зітхнув і глянув на Герміону, усміхаючись:
— Здається, ви її недооцінюєте.

Герміона лише закотила на це очі.

— Ходімо, Ґрейнджер, — кинула мадам Ферн. — Поки ця палата не перетворилась на дитсадок.

Вони обидві всміхнулись і рушили до виходу.

— Цілителько! Я помираю! Ай, як болить! — долинув голос із ліжка.

Герміона засміялась, не озираючись:

— Добраніч, хлопці!

Вона опустила полог намету, і сміх за спиною поволі стих — лишивши по собі тепло й тишу.

Герміона досі посміхалася, коли натрапила на Луну. Та сиділа на лаві біля входу, читала щось, жуючи яблуко й розгойдуючи ногами туди-сюди. Герміона зупинилась поруч, посміхаючись. Луна, помітивши її, привітно махнула яблуком.

— Чекаєш, поки прокинеться Невіл? — запитала Герміона.

 — Ага, — кивнула Луна, перегортаючи сторінку в теці з аркушами.

Герміона кинула на неї запитальний погляд. Луна, не підводячи очей, простягнула їй записи.

— На восьмому ліжку цікавий випадок. Спершу я думала, що це отруєння від зілля, а виявилось — ні, ця бідолаха просто має алергію на гарбузовий сік. Можеш собі таке уявити? — вона махнула рукою, усміхнувшись. — Бідолаха.

Герміона теж усміхнулась. Луна не була б Луною без своїх дивакуватих звичок — саме вони й робили її такою особливою, по-доброму чарівною.

— Для тебе вони завжди лише “випадки”?

— Так, — спокійно відповіла Луна. — Інакше тут  не витримати. 

— Розумію, — кивнула Герміона. — Але іноді…

— Іноді вони зачіпають тебе за живе, — підхопила Луна. — Знаю. Особливо коли це вродливі хлопці, і ти порушуєш усі правила, аби тільки вони вийшли звідси на обох ногах. Повір, я тебе розумію як ніхто інший.

Вони посміхнулися одна одній, коли раптом Луна здивовано звела брови.

— До речі, де твоя пов’язка? 

Герміона розчаровано зітхнула, проводячи рукою по волоссю,

— Десь загубила. Весь ранок шукаю й ніяк не знайду… — бурмотіла вона, відвівши погляд убік.

І саме в цю мить тишу розітнув оклик:
— Цілителько Ґрейнджер! — пролунав різкий, владний голос.

Обидві різко озирнулися. 

Старший цілитель стояв у кількох кроках від них — виснажений, блідий, явно не в гуморі. 

Схоже, він повернувся зовсім нещодавно… — майнула думка в Герміони.

— Так, старший цілителю, — швидко промовила Герміона, передаючи Луні папери.

— Зайдіть до мене. Негайно, — коротко кинув він і пішов, навіть не чекаючи відповіді.

Герміона провела його поглядом. Тиша повисла на мить — навіть Луна перестала гризти яблуко. Герміона нервово поправила комір уніформи, намагаючись виглядати спокійно, хоча руки трохи тремтіли.
— Що це з ним? — пробурмотіла вона, ковзнувши поглядом у той бік, де щойно зник цілитель.

Луна нахилилась ближче, знизивши голос:
— Кажуть, він був у наметі ув’язнених до самого ранку.

Повітря між ними наче стиснулося. Герміона різко глянула туди, де стояв його намет.

— Думаєш, він знає? —тихо спитала вона, відчуваючи, як у грудях холоне.

Луна зітхнула, повільно згорнула теку з аркушами і подивилась на подругу з тією своєю сумною лагідністю:

— Хочу вірити, що ні.

Герміона відчула, як серце шалено закалатало — кожен удар луною віддавався в грудях.

Якщо він дізнається…

Луна поклала їй руку на плече, легку, спокійну, як завжди:  

— Все буде добре. Йди, не змушуй його чекати.

Герміона кивнула, вдихнула глибше, намагаючись приховати хвилювання.
— Наглянь за Роном, поки мене не буде, добре?

— Звісно, — відповіла Луна, знову відкусивши яблуко, але цього разу вже без посмішки.

Герміона крокнула вперед, зібралася з думками і рушила до дверей старшого цілителя.

 

— • — 

 

Намет старшого цілителя був великий і просторий, але в ньому завжди панував напівморок. Світло просочувалося крізь полотно, малюючи на стінах тьмяні смуги. Повітря стояло важке — насичене запахом зілля, старого пергаменту й диму від ламп.

Уздовж стін тягнулися полиці, заставлені банками, пляшками й колбами з осадом різних кольорів. Посеред стояв великий письмовий стіл, застелений потертою шкірою — жодного зайвого аркуша, кожна річ на своєму місці. На спинці стільця акуратно висів плащ цілителя, а поруч стояла чашка з охололим чаєм.

Сам цілитель стояв біля столу, перегортаючи записи. Його постава була пряма, плечі напружені, рухи точні й стримані. Коли Герміона ввійшла, він навіть не підвів голови. Вона прочистила горло, даючи зрозуміти про свою присутність. Цілитель повільно підняв очі від паперів — погляд холодний, уважний.

— Ви вже тут, — коротко мовив він.
— Так, старший цілителю, — відповіла Герміона, стримано й чемно.

Вона ще ніколи не бачила його таким — у погляді не було ні втоми, ні роздратування, лише крижана зосередженість.

— Як справи в польовому госпіталі? — запитав він.

Герміона коротко доповіла про все: стан поранених, нестачу бинтів і зілля, про тих, кого вдалося врятувати. Поки вона говорила, він уважно слухав, не перебиваючи, лише час від часу перегортаючи сторінку чи роблячи позначку в блокноті. Коли вона замовкла, цілитель нарешті підвів на неї погляд.

— Гаразд, — мовив цілитель тихо. — Тоді прокоментуйте, будь ласка, наступну ситуацію, міс Ґрейнджер.

Герміона відчула, як холоне шкіра на потилиці,  щойно він дістав з-під стосу паперів невелику скляну пляшечку. На світлі вона ледь сяяла — всередині плавали сріблясті краплини, схожі на…

 Сльози фенікса. 

О, Мерліне…

— Вам знайома ця пляшечка? — спитав він.

У неї миттєво пересохло в роті, та вона змусила себе вдихнути.
— Ні, — відрізала коротко.

— Ви певні? — його погляд був спокійний, навіть байдужий, і саме це лякало найбільше.

Герміона відчула, як серце шалено калатає в грудях.

— Так, — вимовила вона різко, брешучи й ненавидячи себе за це.

— Гаразд, — тихо мовив цілитель, сідаючи за стіл. Пальці легко потарабанили по дерев’яній поверхні, тоді він підвів погляд.

— Де ваша пов’язка, цілителько Ґрейнджер? — голос прозвучав рівно, без жодної емоції, але від того тільки холодніше.

Герміона машинально схопилася за волосся, ніби лише зараз згадала.

 — Перепрошую, цілителю. Зовсім забула прибрати волосся…

— Я не про це вас питаю, — перебив він спокійно. — Я питаю про вашу пов’язку. Де вона?

Серце Герміони стиснулось. Вона завмерла, не знаючи, що сказати. Цілитель відкрив шухляду й витягнув щось, поклавши на стіл перед собою. Герміона одразу впізнала знайому тканину — темну, у плямах, трохи пошкоджену.
Не може бути… як вона могла так помилитись?

— Вам не цікаво, де саме я знайшов це, цілителько? — запитав він рівно.

Він перевернув пов’язку. На внутрішньому боці чітко виднівся напис: 

«ҐРЕЙНДЖЕР»

Герміона відчула, як щось у ній обірвалось. 

Це кінець. Мені кінець.

— То що, як думаєте, де я її знайшов? — спитав він майже лагідно, і від того стало ще страшніше.

— Гадки не маю… Певно, десь тут, у цілительській, — не здавалась вона.

— На складі, — спокійно відповів він.

Герміона спробувала вдихнути, але повітря наче стало важчим.
— На складі?… Чого б це їй там бути?

— Це вже ви мені скажіть, — його голос став холодним, як сталь.

— Не розумію, про що ви, — мовила вона, намагаючись зберегти рівний голос.

— Не розумієте? — цілитель хмикнув, відкинувшись на спинку стільця.

Тиша впала між ними — густа, майже відчутна. Десь за полотном намету шумів вітер, але тут, усередині, панувала суцільна тиша.

— Облиште, цілителько. Досить вдавати дурненьку. Ми обидва знаємо, що ви там робили і навіщо. Дивовижне зцілення вашого рудого друга говорить саме за себе, — промовив він холодно.

Напруга в кімнаті наростала.

Серце Герміони ось-ось мало вискочити з грудей.

— Нічого не хочете мені сказати? — додав він, дивлячись прямо їй в очі.

Що ж. 

Схоже, сенсу приховувати правду вже не було.

— Ви не лишили мені вибору, — прошепотіла вона, підвівши на нього рішучий погляд.

— Перепрошую? — він наче не повірив власним вухам.

— Ви хотіли позбавити його ноги, — випалила Герміона, її голос тремтів. — Чого я не могла допустити в жодному разі. Довелось вдаватися до крайніх заходів.

— Мерліне, вам навіть не соромно! — обурено вигукнув цілитель.

— Ані трохи, — відповіла вона холодно. — Адже йшлося про порятунок чужого життя.

— Ви уявляєте, що було б з вами, якби про це дізнався хтось інший? — його голос став різкішим. — Що сталося б з усіма нами, якби це спливло?

Тиша. Герміона мовчки дивилася йому в очі, губа її тремтіла, а слова так і не знаходилися.

— Скажіть, будь ласка, міс Ґрейнджер: чи усвідомлюєте ви той тягар нашої праці, який ми всі носимо на своїх плечах? Про що ви взагалі думали, ризикуючи всім? — голос цілителя став майже докором.

— Він — моя сім’я, — відповіла Герміона тихо.

— Я розумію, — промовив він, трохи пом’якшуючи тон. — Саме тому я дозволив зцілити хлопця позачергово, незважаючи на накази командувача. Я пішов вам назустріч, цілителько. Але це… — він хитнув головою й постукав вказівним пальцем по столу — це уже виходить за всі межі, Ґрейнджер. Це — крадіжка.

— Я лише взяла кілька крапель, — заперечила вона, підводячись. — Кілька крапель, які врятували йому ногу!

— Але вам чітко сказали підготувати його до операції — до ампутації! — перебив він її.

Герміона сперлася руками на стіл, відчуваючи, як у грудях палає протест.

— Так, сказали. Та я знала, що можу зробити більше. І зробила. І якщо мене виженуть за те, що я врятувала йому життя, — вигукнула Герміона, голос тремтів, але не слабшав, — то нехай! Я все одно зробила б те саме! 

Вона стояла навпроти нього, спершись руками на стіл, важко дихаючи. Її очі палали викликом, у грудях гупало серце, ніби намагаючись вирватися назовні. Цілитель мовчав. Він лише дивився на неї — довго, вивчаюче, майже з жалем. Потім повільно зітхнув і провів долонею по обличчю.

— Добре… добре, цілителько, — промовив він втомлено. — Сядьте, будь ласка.

Герміона опустилась на стілець, намагаючись приховати тремтіння в пальцях. Серце билося все ще скажено.

— Ви діяли самі, чи вам хтось допомагав? — спитав він, не відриваючи погляду.

— Ні. Я усе зробила сама, — коротко відповіла Герміона.

Вона за жодних обставин не втягуватиме в це Луну.

Цілитель кивнув і на мить замовк. Його погляд став далеким, ніби він щось зважував.

Що з нею буде? Що буде з Роном?

Про неї, без сумніву, доповідять. Відішлють… Але куди? До іншого фронту? Чи просто позбавлять дозволу лікувати?

— Отже, ви мене відішлете, цілителю? — порушила тишу Герміона.

Він важко зітхнув, знову потерши скроні, перш ніж відповісти.

— Цілителько Ґрейнджер… Ваш вчинок важко виправдати, — мовив він після паузи. — Та як би там не було, я високо ціную ваші здібності. Ви неабияк талановита чарівниця. І кажу це не лише про ваше цілительство.

Герміона мовчала. Не хотіла порушувати тишу — лише слухала далі.

— Ваші дії часом мають фатальні наслідки не лише для поранених, а й для вас. А іноді — для всіх нас. Ваше щастя, що саме я натрапив на цю… знахідку. Ви це розумієте?

— Так, старший цілителю.

Він коротко кивнув і простягнув їй пов’язку. Тиша знову запала між ними. Його погляд був тяжким, уважним.

— Те, що сталося цієї ночі, залишиться в цих стінах. Ніхто не мусить про це дізнатися.

— Дякую! Дякую, вам, старший цілителю, — вигукнула вона, перебиваючи його. — Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо для мене…

— Але, — підвищив голос цілитель, — це не означає, що ваша витівка так просто зійде вам з рук, цілителько Ґрейнджер.

Вона завмерла на місці, ніби оніміла. Потім невпевнено кивнула.

— Я розумію, цілителю, — тихо відповіла.

Вона була готова до будь-якого покарання. У голові промайнули десятки варіантів — від нічного чергування до прибирання лазарету.

— Добре, — мовив він. — Ваше покарання почнеться завтра на світанку. Візьміть усе необхідне для лікування опіків і тяжких поранень. Я зустріну вас біля ізольованого намету. Він під охороною, тому зачекаєте зовні.

— Добре, — коротко відповіла вона.

— Тоді це все. Можете йти.

Він повернувся до своїх записів. Герміона залишалася на місці ще кілька секунд, розгублено дивлячись на нього.

— Цілителю… — нарешті озвалася вона, змусивши його підняти погляд. — Мені справді шкода, що я змусила вас так розчаруватися в мені.

Він зітхнув, відклав перо й переплів пальці на столі.

— Герміоно, хай яке не було б моє розчарування, я вас розумію. Повірте, майже кожен другий цілитель опинявся колись на вашому місці. Але спробуйте зрозуміти й мене. Ваш учинок міг коштувати вам не лише місця в Русі Опору, а й свободи — за підозрою у крадіжці чи навіть шпигунстві.

Вона прикусила губу. Усередині неприємно стислося — холодно й порожньо водночас.

Ідіотка. Треба було бути обачнішою… 

— Я лише хочу сказати, — продовжив він, — якщо ви й далі так сильно проникатиметесь долею поранених, ким би вони вам не були, від вашої душі не залишиться й клаптика.

Вона опустила погляд.

— Я розумію про що ви, цілителю.

Він вдивлявся в її обличчя, ніби шукаючи підтвердження власним думкам

— Ви справді вірите в те, що кажете? Чи просто говорите те, що я хочу почути?

Герміона не знала, що відповісти. На мить її губи ворухнулися, але слова так і не зірвалися. Він махнув рукою, втомлено.

— Гаразд… повертайтеся до роботи.

Вона коротко кивнула й підвелася. Стілець тихо рипнув, коли вона відсунула його. Уже йшла до дверей, коли його голос знову її зупинив.

— І на майбутнє, цілителько, — гукнув він, — перш ніж красти зі сховища сльози фенікса чи братися самостійно зцілювати пацієнтів, узгоджуйте це зі мною.

Вона озирнулася. Він уже знову схилився над записами. Герміона взялася за ручку дверей, але не витримала — обернулася ще раз.

— Вибачте, але я не розумію, цілителю.

Він підвів на неї погляд.

— Я не розумію, чому, маючи стільки запасів зцілювальних еліксирів, нам заборонено їх використовувати. Ми могли б урятувати десятки, навіть сотні життів. Це ж цілительська, а не скотобійня.

Цілитель важко зітхнув. Довго мовчав, ніби шукав у собі сили для відповіді.

— Повірте, ви далеко не перша, хто ставить це запитання.

— Але ж вам, напевно, відома відповідь.

Він затримав на ній погляд трохи довше, ніж потрібно. Герміона не відвела очей. Повітря між ними ніби загусло; у тиші було чутно власне дихання. Ніхто не квапився порушувати цю паузу.

— Так, відома, цілителько Ґрейнджер. І повірте, ця відповідь вам навряд чи сподобається.

Вона насупилася, не розуміючи прихованого сенсу його слів.

— Що ви хочете цим сказати? — тихо запитала.

Він якийсь час мовчав, уважно вивчаючи її.

— Ви справді хочете знати правду?

Вона кивнула.

— Тоді ви отримаєте відповіді. Завтра. На світанку.