Розділ двадцятий

Ранок.

Світло з вікна повільно заповнювало кімнату, ковзаючи по стінах і підлозі. Воно торкнулося її обличчя крізь напівзаплющені повіки. Тепло ледь відчутно затрималося на шкірі. Герміона ворухнулася, відчуваючи, як день обережно повертає її до тями. Вона повільно сіла в ліжку й потягнулася. Глухий біль у м’язах нагадав про виснажливі дні, що залишилися позаду. Здавалося, вперше за довгий час їй по-справжньому вдалося відпочити. 

Та тільки-но вона згадала, де опинилася і чому, спокій зник без сліду.

Часу на зволікання не було.  

Треба було продовжити пошуки.

Герміона швидко підвелася, привела себе до ладу й дістала зі своєї зачаклованої торбинки чистий одяг. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє вдягала щось інше, крім своєї цілительської форми. 

Йшлося не про місяці — про роки.

Тож вибір був простим: стримані, але теплі зимові брюки, міцні чоботи й молочний в’язаний светр місіс Візлі — подарунок на різдвяні свята. Трохи завеликий у плечах і ледь колючий на зап’ястях, але дивно заспокійливий — мов шматочок рідної домівки.

І знову Герміона відчула знайому, майже болісну тугу за маґлівськими речами — тими, яких не бачила роками. За цей довгий час їй майже вдалося стати «однією з них», увібрати їхню культуру, традиції, ритм життя. Та істинне походження раз у раз давало про себе знати.  Герміона зараз віддала б усе за прості  маґлівські джинси й худі. Або ж  за пару добрих кросівок.

Вдягнувшись, вона підійшла до невеликого дзеркала й уже за звичкою підняла руки, збираючись заплести волосся в косу чи стягнути в пучок. Рух, відпрацьований роками. 

Та раптом вона завмерла.

На мить їй здалося, що з дзеркала дивиться колишня вона — вільна, безтурботна, така, що могла робити все, що їй заманеться. 

Звісно, це була лише ілюзія… 

Хоч це й навіяло певні спогади, та її обличчя давно вже стало іншим. Риси загострилися, погляд став твердішим, а втома останніх років оселилася надто глибоко. Вона більше не була тією дівчиною, яка вірила, що знаннями та зусиллями можна все виправити — або бодай щось змінити на краще. 

Світ виявився складнішим. І значно жорсткішим, ніж вона колись могла уявити.

І все ж дивне, майже вперте бажання взяло гору. Її пальці повільно опустилися. 

Хай сьогодні буде саме так.

На її обличчі промайнула легка усмішка, і вона, зітхнувши, опустила руки вздовж тіла, переводячи погляд на двері.

«І нікому не відчиняй. Нікуди не виходь. Якщо почуєш стукіт — спершу впевнися, що це я, перш ніж утнути якусь дурницю. Зрозуміло?» — слова Драко знову пролунали в її голові.

Так, вони домовилися триматися разом. Це було питання безпеки, і Герміона чудово це розуміла. До того ж йому справді потрібен був час, щоб відновитися після всього, що сталося.

Та чекати було просто нестерпно. Кожна хвилина тягнулася надто повільно, мовби важила більше, ніж мала. Для неї час давно став розкішшю, якої вона не могла собі дозволити.

Гермоіна напружено сиділа, ловлячи кожен звук за дверима, кожен шурхіт у коридорі. Погляд раз у раз ковзав до дверей — у німому очікуванні стукоту.

Ну все. Я й так дала йому чимало часу. Хоч і не мала, — рішуче подумала вона й підвелася, вже збираючись крокувати до дверей. 

Та вона не встигла навіть змахнути паличкою, щоб зняти захисні чари й відчинити їх, коли щось біле раптом впало просто перед нею на підлогу.

Записка. Хоча ні — не просто записка.

Журавлик Драко. 

Герміона нахилилася, підняла паперову фігурку й повільно розгорнула її.

 

Є новини. Чекатиму на тебе внизу.

— Д.

 

За мить Герміона вже спускалася сходами гучними, впевненими кроками. Дерев’яні східці тихо скрипіли під вагою її чобіт, а знизу підіймався густий гул голосів, дзенькіт кухлів і звуки музики.

Таверна жила своїм звичним ритмом — значно спокійнішим, ніж уночі, але не менш насиченим. Повітря було важке від запахів хмелю, диму й теплого хліба. Людей побільшало: хтось уже сміявся з учорашніх байок, хтось мовчки доїдав ранкову порцію, притулившись до стійки. Гравці в карти сиділи на своїх звичних місцях, зосереджено переглядаючись між собою. А ельфи й офіціантки метушилися між столами розносячи їжу та напої.

Герміона крокувала залою, шукаючи поглядом Драко. Та водночас ловила на собі чимало поглядів. Хтось не приховував цікавості, хтось ковзав очима байдуже, та ніхто не відводив їх одразу.

Схоже, ідея з одягом… або з волоссям була не найкращою, — подумала вона.

Ігноруючи небажану увагу, Герміона розправила плечі й рушила далі, не дозволяючи собі сповільнити крок. Та всередині все одно відчувала, як наростає тривога.

Де ж тебе носить?

Герміона вже майже дійшла до кінця зали, коли раптом почула збоку знайомий сміх. Вона зупинилася, озирнулася — і на мить завмерла.

Драко сидів у віддаленому куточку шинку, вальяжно розлігшись на дерев’яному стільці. Одним ліктем він спирався на його спинку — так, ніби цей шинок був для нього не тимчасовим прихистком, а його звичним місцем.

Сам Драко анітрохи не був схожий на того, кого вона бачила всі ці тижні. Жодної щетини. Жодного сліду виснаження чи довгого перебування в катівні.  Усе виглядало так, ніби нічого з цього ніколи й не існувало.

Свіжий. Усміхнений. У чистому одязі.

Що, до речі, досить дивно, — майнула думка, поки вона уважніше роздивлялася його.

Звідки він узагалі це все дістав?

На ньому була темна, добре скроєна куртка з щільної тканини — не нова, але доглянута. Комір трохи піднятий, під нею — світла сорочка, акуратна, без жодної плями чи складки. Прості штани і високі, зношені чоботи, але вичищені так, ніби хтось не полінувався приділити їм зайву хвилину.

Герміона подумки пирхнула.

Навіть тут він не зраджує своїй педантичній, майже нав’язливій охайності. 

Пришелепкуватий. 

Далі її погляд ковзнув до його волосся, що недбало спадало на чоло й надавало йому тієї притаманної грайливості, яку вона пам’ятала ще зі шкільних років.

Герміона відчула, як від цієї думки щось усередині стислося.

У цю мить він дійсно був… надто схожим на себе колишнього. Настільки, що дивитися на нього було боляче. Особливо коли він ось так усміхався.

Ця його дурна посмішка… — з гіркотою подумала вона, не бажаючи зізнаватися навіть собі, що та й досі на неї діє.

І лише тоді вона звернула погляд на адресата — точніше, адресатку тієї самої посмішки. 

Герміона завмерла — буквально на півкроці — помітивши біляву дівчину поруч із ним. Та нахилялася до нього ближче, ніж було потрібно, сміялася надто голосно й раз у раз торкалася то його рукава, то плеча… Здавалося, вона торкалася його геть усюди. Її рухи були відточені, впевнені — такі, що не залишали місця для двозначності. 

Драко ж уважно слухав її. Час від часу кивав на її слова. І, звісно ж, усміхався — немов той чеширський кіт. Вони вдвох засміялися. І цей сміх різонув Герміону гірше за будь-які слова.

Серйозно? — гнівно спалахнула думка.

Доля Рона та інших висить на волосині, а він…він…

Герміона стиснула пальці так сильно, що нігті вп’ялися в долоню.

…а він тут фліртує з офіціантками?!

Герміона рушила до його столу — кроки рішучі, майже холодні, хоча всередині все кипіло:

Мерліне, я колись його вб’ю… Присягаюся.

Драко помітив її раніше, ніж вона того очікувала. Він і далі щось завзято розповідав білявці поруч, усміхаючись їй. Та варто було його погляду ковзнути в бік, звідки йшла Герміона — усмішка миттєво завмерла.

Герміона підійшла до столу й зупинилася навпроти. 

Між ними трьома повисла дивна тиша.

Драко мовчки сидів, так і не зробивши жодного зайвого руху. Лише трохи нахилив голову, уважно роздивляючись її знизу вгору. Герміона проігнорувала цей дивний погляд і повільно перевела очі на білявку. Та ж сиділа, розвалившись на стільці, й розгублено переводила погляд то на Драко, то на Герміону, ніби намагаючись зрозуміти, що відбувається. 

Герміона примружила до неї очі.

Дівчина зробила те саме.

Драко мовчки ж перевів погляд з однієї на іншу.

— Дружина? — запитала раптом його білявка.

Драко перевів погляд на Герміону, яка стояла, схрестивши руки на грудях і свердлила його блискавками очей.

— Та ні, — випалив він. — Лише причина моєї щоденної мігрені.

Герміона гучно пирхнула на цей коментар.

— Що ж… різниці, чесно кажучи, не бачу, — всміхнулася дівчина, звернувши на Герміону хитрий погляд.

Цього разу Герміоні було не так смішно. Вона міцно стиснула щелепи. Роздратування знову піднялося в ній нищівною хвилею, коли вона повільно перевела свій важкий погляд на Драко.

— Мені ще довго чекати, поки ти нарешті награєшся зі своєю новою лялькою? — сухо кинула вона, кивнувши в бік білявки.

Білявка спантеличено глянула на Герміону. Пальці, які мить тому гралися пасмом волосся, завмерли в повітрі. Усмішка повільно сповзла з її обличчя, поступаючись місцем настороженій цікавості.

Драко ж проігнорував Герміонине обурення й потягнувся до своєї куртки, звідки дістав мішечок із ґалеонами.

— Як би тяжко мені не було це казати, — мовив Драко до неї солодким голосом, — але, схоже, тобі вже час іти, моя пташко.

Та аж засяяла від його лестощів. А Герміона ще дужче скривилася, спостерігаючи  за цією сценою.

Ме-е-ерліне, ви тільки подивіться на нього. — фиркнула Герміона подумки.

Ну й павич….

Та, на її превеликий жаль, це ще не кінець.

— Так скоро? — протягнула дівчина, досі граючись із його рукавом і кокетливо усміхаючись. Потім нахилилася ближче й змовницьки прошепотіла:

— Але ж ми ще побачимось… правда?

— Звісно, — відповів Драко, підморгнувши й досі тримаючи в руці мішечок із ґалеонами.

Герміона стояла, схрестивши руки на грудях, і переводила погляд між ними двома.

Аж поки її терпець нарешті не урвався.

— Ну все, — сухо відрізала вона, не витримуючи цього цирку. — Досить уже.

Нахилившись до столу, вона забрала з руки Драко ґалеони, які він усе ще тримав, і демонстративно вклала їх у долоню дівчини.

— Час люб’язностей вичерпано, шановна, — процідила до неї Герміона крізь зуби. — Закінчуйте з цими вашими дивоглядками. У нас тут….термінові справи, панянко! А ви нас затримуєте!

Дівчина випучила очі й здивовано кліпнула, перевівши шокваний погляд на Драко. 

Якусь мить він дивився на Герміону, ледь стримуючи усмішку. Та коли помітив на собі погляд білявки, швидко опанував себе й схвально кивнув їй, ніби дозволяючи піти. Стиснувши ґалеони в долоні, офіціантка підвелася й попрямувала геть, кидаючи на них двох багатозначні погляди.

Та Герміону це геть не обходило. Вона стояла, спершись руками на стіл, роздратовано здуваючи пасмо волосся, що весь цей час спадало їй на чоло. Драко уважно дивився на неї, розслаблено відкинувшись на стільці, ніби вся ця сцена його щиро розважала.

Якусь мить вони просто вивчали одне одного.

Врешті-решт Герміона натягнуто всміхнулася йому, перш ніж випрямитися й сісти на місце навпроти. Драко провів її поглядом — уважним, майже хижим.

Опануй себе. Опануй себе. Опануй себе. Мантра лунала в її голові, коли вона повільно зробила вдих. Потім видих. І лише тоді знову звернула на нього погляд.

— Бачу, ти сьогодні не в гуморі, — зауважив він, ковзаючи по ній своїми сірими очима.

— Чого точно не скажеш про тебе, — відповіла вона з натягнутою, фальшивою усмішкою.

Драко глянув на неї тим самим ну-давай-пограємо-в-цю-гру-разом поглядом. 

— О, я почуваюся просто прекрасно, — сказав він, театрально розвівши рукою. — Смачна їжа,  непогана випивка і….

— Чудово. Тоді, якщо ти вже нарешті наївся, напився…— вона знову глянула в бік офіціантки, а потім на нього, — і зробив інші важливі тобі справи…

Драко спантеличено глянув на білявку, потім на Герміону — ніби не був певен, що йому це не здалося.

— Перепрошую? 

— …тоді, може, ти нарешті згадаєш, чому ми тут?! — розлючено відрізала Герміона. — Чи ти й далі збираєшся валяти дурня?

Драко тихо всміхнувся сам до себе, перш ніж знову перевести на неї погляд. Потім нахилився вперед і підсунув до неї тарілку, якої Герміона до цієї миті навіть не помічала — настільки була зосереджена на виставі з офіціанткою.

— На, поїж. Може, хоч подобрішаєш. 

Вона кинула байдужий погляд на їжу перед собою.

— Ти писав, що в тебе є новини, — сказала Герміона.

— Так. Є.  — мовив сухо Драко. 

Він підсунув тарілку ближче і додав:

— Та спершу заспокойся і поїж.

Герміона кинула роздратований погляд то на нього, то на тарілку.

— Я заспокоюся, — наполягла вона, різко відсуваючи тарілку назад, в його бік, і не зводячи з Драко очей, — коли дізнаюся, що з Роном та іншими все добре. Зрозуміло?

Судячи з того, як Драко насупив брови, її відповідь йому геть не сподобалася. 

Його погляд похолов. 

Від веселощів не лишилося й сліду. 

Раптом Драко нахилився ближче, впершись ліктями в стіл, і заговорив тихо, майже пошепки:

— Бачу, тобі зовсім начхати, чи від твого Візлі лишаться самі лише рученьки та ніженьки, — тихо сказав він. — Інакше ти мовчки зробила б те, що я кажу, замість влаштовувати ці сцени.

— Єдиний, хто тут влаштовує сцени, — це ти…! 

Коли раптом він різко підвівся з місця й гучно сперся руками на стіл, змушуючи її здригнутися і завмерти.

— Їж. Клятий. Сніданок. — повільно вимовив він, відділяючи кожне слово.

Запала тиша.

Герміона дивилася на нього з щирою люттю. Щелепи напружилися, щоки спалахнули жаром, а пальці мимоволі стискали край столу.

Кілька секунд вони мовчки випробовували одне одного поглядами. Ніхто не кліпав. Ніхто не відводив очей. Наче кожен чекав, хто зламається першим.

Зрештою Герміона здалася.

Вона різко потягнулася до тарілки й виделки. У цьому русі було більше злості, ніж покори. Виделка з глухим стуком увійшла в яєшню.Герміона не зводила з нього очей, повільно пережовуючи перший шматок, ніби це був виклик, а не початок трапези. Куточок  губ Драко ледь сіпнувся — швидко, самовдоволено. 

Помітивши, що на них витріщаються, він прибрав розгнівану гримасу й замінив її на штучну світську посмішку — ніби щойно нічого й не сталося. Поправивши на собі куртку, він сів назад. Він спокійно повернувся до своєї порції, яку вже встиг почати, ніби ця сцена була частиною звичного порядку речей.

— І тобі смачного, — натягнуто усміхнувся він до неї.

— Дякую, — буркнула Герміона ледь чутно, сподіваючись, що він не почув.

Ельф тихо поставив перед ними по філіжанці кави, і між ними на мить піднялася тонка смужка пари. 

Вони їли в суцільній тиші. Драко лише час від часу кидав у бік Герміони невдоволені погляди, коли та з нудьгою роздивлялася шматок на своїй виделці й тяжко зітхала, перш ніж покласти його до рота.

І кожен наступний шматок був ще тим випробуванням…

Загалом із їжею в неї були проблеми вже багато років — чи то через напружену роботу, чи через постійний стрес і хронічне недосипання. Вона часто просто не відчувала смаку — байдуже, чи це були фірмові страви місіс Візлі, чи дивовижні пироги з лісовими ягодами, які Луна пекла щоразу, коли вони разом поверталися з лісу.

Від цієї згадки у Герміони раптом скрутило шлунок — від страху й туги за подругою, про долю якої вона нічого не знала.

— Салазаре, Ґрейнджер, — не витримав Драко, гучно відкладаючи виделку й ніж. — Ти можеш хоч раз вимкнути голову і просто поїсти? Від одного виразу твого кислого обличчя мені вже несмачно, чорт забирай!

 — То не дивися!

Драко вже відкрив рота, щоб щось відповісти, коли раптом збоку пролунало:

— Агов, білявий! 

Драко й Герміона водночас обернулися й побачили здоровенного чолов’ягу — широкоплечого, важкого, з рудим волоссям і грубими рисами обличчя. Він навис над столом, гучно впершись у нього величезними руками. Напої в чашках хитнулися, ледь не вихлюпнувшись через край.

— Я тебе раніше ніде не бачив? — прогримів він, не зводячи очей із Драко.

Герміона визирнула з-за громіздкого силуету чоловіка й питально глянула на Драко. Той повільно перевів погляд з неї на незнайомця, оцінив його коротким, байдужим поглядом і з нудьгою ледь похитав головою.

— Сумніваюся, — беземоційно кинув він, повертаючись до своєї кави.

— А мені здається, що так… — чоловік нахилився ще ближче до нього. — Пика твоя мені десь точно траплялася

— Не можу не заперечити, мій друже. Лише поглянь на мене, — він розвів руками, ніби демонструючи себе. — Я ж просто незабутній.

І саме тоді Герміона почула збоку дивний звук.

 Глухий. Низький.

Вона здригнулася всім тілом, зрозумівши — це був той самий чолов’яга. У його очах спалахнула злість, а з горла вирвався хрипкий звук, схожий на гарчання.

Нога Герміони обережно потягнулася під столом і штовхнула Драко. Той перевів на неї погляд.

— Припини, — процідила вона крізь зуби.

Драко лише пирхнув.

— Я ще навіть не починав, — мовив він і зробив спокійний ковток із філіжанки.

І саме в цю мить —

Чолов’яга раптово вхопився за край столу й з усієї сили струсонув його. Герміона інстинктивно відсахнулася до спинки стільця й витріщилася на Драко, широко розплющивши очі. Посуд із дзвоном полетів на підлогу — скло розбилося, напої розлилися, рештки їжі розсипалися під ногами.

Музика обірвалася на півноті, ніби хтось різко смикнув за невидиму струну. Розмови стихли одна за одною. Стільці завмерли, навіть посуд перестав дзенькотіти. Усі погляди, наче за наказом, зійшлися на одному столі.

На них.

У залі раптово запанувала тиша — різка, неприродна. Герміона чула лише власне важке дихання. Адреналін глухо гупав у скронях, і вона панічно озиралася довкола.

Драко ж досі сидів на своєму місці — у тій самій вальяжній позі. Навіть оком не кліпнувши, він спокійно глянув на безлад, який влаштував чаклун. Потім підняв погляд на чоловіка.

— Взагалі-то, — мовив Драко спокійним тоном, — я ще не допив.

Герміона округлила очі й повільно повернула голову до чолов’яги. А за мить різко підскочила, щойно побачила, що навколо них починають збиратися інші чаклуни. Серед них вона навіть упізнала тих самих гравці, яких Драко обіграв минулої ночі.

— Агов, хлопче, — буркнув інший чаклун збоку, ближче до Герміони. — Здається, ти не второпав, куди потрапив…

Герміона почула, як Драко важко зітхнув. Він прибрав серветку з колін, яка лежала там увесь цей час, і недбало кинув її кудись собі через плече.

— Що ж, ваша правда, — сказав Драко. — Схоже, між нами справді виникло певне непорозуміння…

Герміона з полегшенням зітхнула й на мить заплющила очі.

Дяка Мерліну. Він схаменувся.

— …адже вам здається, — продовжив Драко, вказуючи на себе, — що в біді я, а не ви. Чи не так?

Герміона різко розплющила очі, немов від холодного душу, й перевела погляд на Драко.

Якого біса, Мелфою?

— Недоумку! — гаркнув хтось з іншого боку. — Нас шестеро, а ти один!

— Та ще й із дівчиськом! — гаркнув інший, зневажливо ткнувши паличкою в бік Герміони й навмисно замахнувшись, щоб зачепити її волосся.

Герміона різко підвелася одним швидким рухом. Стілець із гуркотом відлетів убік і впав на підлогу. Вона миттєво вихопила паличку й направила її у відповідь.

У ту ж мить на неї з різних боків спрямували десяток паличок.

Герміона зблідла на очах, напружено переводячи погляд з одного чаклуна на іншого. Серце гупало так, ніби ось-ось вискочить із горла.

І раптом — скрип стільця.

Тихі кроки.

Герміона побачила, як Драко повільно обходить стіл, наче зовсім не помічаючи паличок, спрямованих у його бік. Зупинившись між нею і чаклуном, мовчки простягнув руку до її долоні й витягнув із її пальців чарівну паличку.

— Що ти роб… — запротестувала Герміона.

Та вона не встигла договорити: Драко різко взяв її за руку й відсунув собі за спину, не зважаючи на її протести. Її паличка опинилася в його руці. Він недбало прокрутив її між пальцями й промовив:

— Що ж, у мене для вас погані новини, джентльмени, — сказав він, спрямувавши паличку в бік чаклунів. — Шістьох проти мене — замало. Вам знадобиться значно більше людей.

Тиша.

І раптом здоровенний чаклун гучно зареготав. Інші миттєво підхопили його сміх. Драко теж дзвінко засміявся разом із ними. Герміона дивилася на всіх, мов на божевільних.

Що з ними всіма не так? — подумала вона, переводячи погляд з одного на іншого.

♫ 

— Коли все почнеться, негайно ховайся. І не плутайся в мене під ногами, — тихо мовив Драко на вухо.

— Що почнеться? — нервово прошепотіла вона, визираючи з-за його плеча.

— АВАДА—!

Та рудоголовий чаклун не встиг договорити своє прокляття. Драко різко змахнув паличкою — закляття відлетіло вбік і з глухим ударом врізалося в стіну.

— Зараз! — крикнув він, штовхаючи Герміону вбік саме в ту мить, коли всі як один підняли палички й сипнули закляттями.

Герміоні вдалося хутко пригнутися саме в ту мить, коли Драко наклав захисний щит. Немов у сповільненому часі, атакуючі закляття врізалися в нього одне за одним. Іскри розліталися в різні боки, виграючи Герміоні кілька дорогоцінних секунд. 

Вона кинулася до найближчого сховку — товстої дерев’яної колони. Промчала між столами, відштовхнула перекинутий стілець і різко пригнулася, коли над головою просвистіло закляття. Діставшись колони, Герміона притиснулася до шорсткого дерева, перевела подих і обережно визирнула.

Закляття свистіли в повітрі.

Крики лунали з різних боків.

Здивовані вигуки.

Дзвін розбитого посуду.

Чаклуни в паніці тікали хто куди, накриваючи голови підносами й ховаючись під столами. Через це відвідувачі спотикалися один об одного й падали просто посеред зали.

Герміона, важко дихаючи, шукала очима Драко й нарешті побачила його серед хаосу — він вправно відбивав закляття. Здавалося, його витівка підзадорила не лише тих шістьох, а й інших чаклунів у шинку. Та він не жартував, коли казав, що шістьох чаклунів проти нього одного було замало.

Як і в житті, так і в бійці Драко відверто дражнив своїх супротивників: легко відбивав одне закляття за іншим, то підпускаючи їх ближче, то раптово відповідаючи точним, нищівним ударом.

Герміона раптом помітила одного з чаклунів. Той звідкись вихопив важкий м’ясницький тесак. Вона напружено стежила за ним. І за тим, на кого він націлився.

На Драко.

Вона сіпнулася вперед, уже готова кинутися йому на допомогу.

Чаклун уже замахнувся тесаком, але Драко встиг. Швидкий крок убік — і лезо просвистіло повз, розсікши повітря там, де мить тому була його голова.

Замах.

І ще один.

Драко рухався швидко й точно, без жодного зайвого руху. Він ковзав між ударами, відступаючи на півкроку, нахиляючись, ухиляючись у останню мить. Важкий тесак щоразу проходив небезпечно близько — всього за кілька сантиметрів від його голови.

І раптом Драко впіймав момент. Він різко вдарив ногою нападника просто в живіт. Той захлинувся повітрям. Драко скористався миттю: одним рухом вибив із його руки тесак, і важке лезо дзенькнуло десь на підлозі. Але на цьому він не зупинився. Схопивши чаклуна за комір і волосся, Драко рвучко смикнув його вперед. Друга рука вп’ялася йому в потилицю. І вже наступної миті з силою врізав його головою в деревʼяну колону.

Глухий удар.

Ще один.

І ще.

Дерево глухо відгукувалося під кожним ударом. Чаклун слабшав у його руках, ноги підкошувалися. Нарешті Драко відпустив його. Тіло безсило сповзло вниз по колоні й осіло на підлогу.

Герміона витріщалася на це з відкритим ротом, не зводячи з Драко очей.

Вона чимало чого бачила на фронті.

Але такого? Ні. Ніколи.

Він рухався надто швидко. Надто точно. Наче кожен його рух був прорахований наперед. 

Жодної паніки. Жодного зайвого руху. Він рухався між ударами легко й точно, наче танцював серед цього хаосу. І що страшніше — здавалось, він навіть не напружувався.

Новий суперник уже привернув увагу Драко, і Герміона напружено дивилася, чекаючи, що буде далі.

І раптом — різкий біль.

Повітря зникло.

Чиясь рука раптом стиснула її горло й рвучко потягнула назад. Герміона сіпнулася, намагаючись вирватися, але чоловік позаду був значно сильніший. Він тримав її мертвою хваткою, притиснувши до себе.

Його паличка вже була спрямована вгору — просто до стелі.

Раптом по таверні прокотився гучний звук, схожий на вибух. Він рознісся по всій залі й миттєво привернув увагу Драко.

Той різко повернув голову — саме в ту мить, коли штовхнув ногою в живіт чергового супротивника. Чаклун глухо впав на спину, безпорадно розкинувши руки.

Драко завмер.

Його зухвалий вираз миттєво зник, щойно очі вихопили в натовпі того самого громіздкого чаклуна. Той тримав Герміону мертвою хваткою, притиснувши до себе, а паличку приставив просто до її шиї.

— Кинь паличку, — прошипів голос за її спиною. — Або я її приб’ю.

Драко перевів погляд з неї на чаклуна й повільно похитав головою.

— Погана ідея, старий. Краще відпусти її.

Герміона сіпнулася, намагаючись вирватися, але чоловік лише сильніше стиснув її горло. У голові зашуміло, перед очима почало темніти

— Кидай паличку, я сказав! — заревів чаклун, не припиняючи її душити.

— Добре, добре… — зітхнув Драко, здаючись. — Я здаюся. Охолонь.

Мелфой повільно опустив руку, все ще тримаючи паличку між пальцями. І раптом різко жбурнув її на підлогу. Вона глухо стукнула об дерев’яні дошки підлоги й покотилася просто в бік Герміони та чаклуна.

Хватка чаклуна послабилася, і Герміона закліпала очима, намагаючись бодай трохи прийти до тями. Тим часом Драко швидко ковзнув поглядом по підлозі, ніби щось прораховуючи.

Аж раптом щось привернуло його увагу.

— Отже, придурок, — усміхнувся криво чаклун, досі притискаючи паличку до шиї Герміони. — А тепер…

І в ту ж мить Драко різко рвонувся до того самого м’ясницького тесака, що лежав на підлозі серед розбитих тарілок.

— Авада—

Різкий, глухий звук.

Наче удар.

Закляття обірвалося, так і не народившись.

Тіло за спиною Герміони сіпнулося. Рука, що стискала її шию, миттєво зісковзнула. Ще мить — і важко гепнулося на підлогу. 

Герміона застигла на місці.

Повільно підняла налякані карі очі на Драко.

Той важко дихав, дивлячись на неї. Його погляд ковзнув згори вниз, швидко перевіряючи, чи вона не поранена.

— В порядку, Ґрейнджер? — запитав він нарешті.

Вона спробувала щось відповісти, але слова не склалися.

Повільно обернулася.

Нападник лежав горілиць.

З його голови стирчала м’ясницька сокира. Кров уже розтікалася навколо темною калюжею, повільно просочуючись між дерев’яними дошками підлоги.

О Мерліне…

— Ґрейнджер? — почувся голос Драко вже зовсім поруч.

На його щоці ще була чужа кров — тонка темна смуга, що тягнулася від скроні до щелепи. Він простягнув до неї руки, намагаючись узяти за плечі. Та вона різко відштовхнула його вбік, прикривши рот рукою. І вже за мить не витримала. Герміона відвернулася, і її знудило — тим самим ранковим сніданком.

— Що ж… — озвався він, тяжко зітхнувши. — Могло бути й гірше.

Драко нахилився, підняв з підлоги її паличку і, витираючи з неї кров, недбало провів нею по мантії того самого мертвого здоров’яка.

— Ти вбив його, — хрипко прошепотіла Герміона, тримаючись за живота. — Ти щойно вбив його!

Запала коротка пауза.

Драко глянув на тіло чаклуна, потім — на неї.

— Ти дуже спостережлива.

Герміона різко повернулася до нього, щоб щось сказати — і знову побачила ту огидну картину.

Рефлекси знову взяли гору.

— Салазаре… — пробурмотів Драко. — Ти цілителька чи хто? Зберися вже, Ґрейнджер. Ти падаєш у моїх очах.

Він відтягнув найближчий стілець, поставив його за спиною й важко плюхнувся на нього, закинувши голову назад.

— Агов… мені хтось наллє?

Тиша.

Шинок був майже порожній. Окрім них двох, тут залишилися тільки непритомні нахаби — або ті, кому пощастило значно менше.

— Я так і думав, — пробурмотів Драко, підводячись.

Він попрямував до барної стійки й перехилився через неї в пошуках чогось міцнішого. За мить витяг звідти пляшку імпортного рому. 

Драко вдоволено всміхнувся. Зубами витягнув пробку, недбало виплюнув її вбік і зробив довгий ковток просто з горла.

Потім ще один.

І ще.

Лише після цього перевів подих і з полегшенням зітхнув. 

Саме тоді він помітив, як вона, вже зовсім знесилена, повільно підійшла й важко опустилася на стілець поруч.

Герміона глянула на нього. Драко мовчки простягнув їй пляшку. Погляд ковзнув на ром — і вона ледь помітно похитала головою. Драко лише знизав плечима й зробив ще кілька ковтків.

— Дозволь спитати тебе дещо, — гукнула Герміона, порушивши тишу.

Драко перевів на неї зацікавлений погляд.

— Чи не ти, бува, казав поводитися природно й не привертати зайвої уваги?

Він тихо розсміявся, відкинувшись на спинку стільця й ледь похитавши головою.

— Так. Казав, — погодився він, досі посміхаючись. — Але я говорив про тебе, Ґрейнджер. Не про себе. Адже я, як бачиш, поводжуся абсолютно природно.

Вона якусь мить уважно вивчала його.

— Ти поводишся як навіжений убивця, — процідила вона, навмисно наголосивши на останньому слові.

— От бачиш, — усміхнувся Драко до неї. — Я ж казав: природно.

Цього разу вона теж не стримала посмішки, і це змусило Драко ще раз глянути на неї. Та тепер його погляд був уважнішим.

— Ти в порядку?

— Бувало й краще.

Драко розуміюче кивнув їй і зробив ще один ковток. Потім відклав пляшку на підлогу й підвівся. 

За мить простягнув їй руку.

— Час забиратися звідси, — сказав він, озирнувшись на безлад довкола. — Очевидно, що нам тут не дуже раді.

Герміона втомлено подивилася на нього, але все ж узяла його руку й дозволила допомогти їй підвестися.

— Цікаво, чому ж, — пробурмотіла вона, підводячись. — Ти ж сама чарівність, Мелфою.

Він усміхнувся у відповідь.

— Радий, що ти теж це розумієш, — мовив він.

Раптом у залі почулися кроки. Драко й Герміона водночас повернули голови.

Ну що цього разу?

Серед безладу й хаосу шинку стояла постать. Висока, статна фігура в розкішній чорній мантії. Під нею — темна шкіряна уніформа. На обличчі — холодна срібна маска, що відбивала тьмяне світло зали.

Смертежер.

Поруч із ним стояв невисокий чаклун. Той швидко підняв руку й указав пальцем просто на них із Драко.

— Ось він! Це він!

Смертежер коротко кивнув, ніби підтверджуючи здогад, і впевнено попрямував просто на них. Герміона відчула, як у грудях усе стиснулося, і перевела погляд на Драко.

— Що нам робити? — тихо запитала вона, не зводячи очей із фігури в масці.

— Будь тут, — коротко відповів він.

І, не чекаючи на її реакцію, він рушив назустріч смертежеру, недбало перекочуючи в пальцях її чарівну паличку. Дошки підлоги тихо зарипіли під його чоботами.

Смертежер стояв, випрямившись, мов темна тінь посеред зали, і мовчки чекав. 

За мить Драко зупинився перед ним.

Кілька кроків між ними.

Ніхто не рухався.

У шинку запанувала така тиша, що стало чути, як десь у кутку повільно капає розлите пиво… і як хтось із відвідувачів нервово ковтає повітря.

Смертежер трохи нахилив голову набік, уважно вивчаючи Драко крізь срібну маску.

 — Салазаре… що це за прикид?

Драко опустив погляд на свій одяг і повільно розвів руками.

— Вирішив трохи переглянути свій стиль. Спробувати щось… — він на мить задумався, — приземленіше.

— Серйозно, Мелфою, де ти це взяв?

Драко лише ширше всміхнувся.

— Виграв у карти, — мовив він з удаваною гордістю, смикнувши за край куртки. — А що?

— Виглядаєш гірше за домашнього ельфа, — сухо відповів смертежер. — Навіть твоя вилизана морда не рятує ситуацію.

— Агов. Це, між іншим, шкіра вампуса. Останній писк Парижа.

З-під маски почувся приглушений сміх. Драко всміхнувся у відповідь.

І раптом сталося те, чого ніхто в шинку не очікував.

Обійми.

Смертежер рішуче притягнув його до себе.

— Не думав, що колись скажу це, але я радий тебе бачити. Та ще й живим, — мовив він, легко провівши рукою по білявому волоссю Мелфоя.

Драко роздратовано ляснув його по руці.

— Ну все. Це вже занадто. Не перегинай.

З-під маски знову почувся сміх. Драко ж відступив на півкроку й швидко провів рукою по волоссю, розчісуючи його пальцями, мов гребінцем.

Герміона спантеличено витріщалася на них, схрестивши руки на грудях. Подібне їй доводилося бачити вперше. Особливо від Драко — який колись із цілковитою серйозністю запевняв її, що в таких, як він, друзів не буває.

— До речі, як ти мене знайшов? — запитав раптом Драко.

Чаклун озирнувся довкола, окинувши поглядом безлад у шинку, а тоді знову глянув на нього.

— О, це було зовсім не складно. Я просто йшов кривавими слідами на звук криків, хаосу, випивки і розпусних дівок… — він театрально розвів руками. — І уявляєш — одразу натрапив на тебе.

Драко всміхнувся йому, а тоді, згадавши про пляшку рому, кивнув у її бік. Той гучно пирхнув і схвально кивнув у відповідь.

І ось настала ця мить.

Чаклун підняв руку до маски.

 Повільно зняв її.

Герміона мимоволі прижмурила очі, намагаючись розгледіти обличчя.

Маска повільно опустилася.

Перед ними стояв високий, стрункий юнак із темною шкірою та гострими, виразними рисами обличчя. Його усмішка була такою ж — зухвалою, а погляд рішучим, як і колись.

Сумнівів не залишалося.

Вона прекрасно знала, хто стоїть перед нею.

Це був Блейз Забіні.

*Примітка: в офіційних українських перекладах ім’я пишеться як «Блез». У цій історії я використовую варіант «Блейз», оскільки він мені ближчий до вимови англійського Blaze /bleɪz/. Сподіваюся на розуміння і що це не зіпсує враження від читання 🖤