Розділ шістнадцятий

 

— Ти що хочеш? 

— Я мушу терміново поговорити з ним. Наодинці.

Джіні витріщилася на неї так, наче Герміона щойно зізналася, що збирається добровільно стрибнути в пащу дракону.

— Ти ж не серйозно… — видихнула Джіні.

Герміона мовчала. Цього було достатньо, аби підтвердити її наміри. Джіні пирхнула, різко відвертаючись.

— І ти ще щось казала мені про тупий план?!

— Я не казала, що він тупий, — Герміона на мить запнулася, підбираючи слова. — Він просто…

Безнадійний. Неефективний. Безглуздий.

— Не розумію. Навіщо тобі бачитися з клятим Мелфоєм?! — не витримала Джіні.

— Бо він може знати більше, ніж ми втрьох, — спокійно відповіла Герміона. — Джіні, він може знати, де вони.

Запала тиша. 

На обличчі Джіні на мить промайнуло усвідомлення. Дуже коротке. Та Джіні не готова була здаватися одразу.

— І що з того? — нарешті кинула вона, не приховуючи роздратування. — Думаєш, він просто так тобі все розкаже?

— Я не стала б просити тебе про таке, якби не була впевнена.

Насправді її план був значно складнішим і небезпечнішим. Але зараз було не до пояснень. 

Герміона лише зітхнула й потягнулася до своєї цілительської торбини.

— Гей. Що це ти робиш?

— Збираюся пробратися повз варту до в’язниці.

— Але ж там зараз повно вартових, — Джіні кивнула в бік виходу.

— Так. Я знаю.

Герміона продовжила складати речі, ніби це була найзвичайніша справа у світі.

— І ти все одно збираєшся йти до нього?

Герміона підвела на неї очі — лише на мить, перш ніж відповісти:

— Саме так.

Джіні фиркнула, стиснувши щелепи й ковзнувши по Герміоні швидким, недовірливим поглядом.

— Вони ж тебе спіймають. Ти й кліпнути не встигнеш.

— Не спіймають, — спокійно сказала Герміона, дивлячись їй просто в очі. — Якщо ти мені допоможеш.

Джіні криво всміхнулася, оголивши зуби, й одразу ж тикнула в Герміону вказівним пальцем.

— О, ні. Я не допомагатиму тобі з цією божевільною затією. Це марна трата часу, Герміоно, — відрізала вона.

— Ну звісно, — гірко всміхнулася вона. — Краще ж просто сидіти тут і марнувати його разом, так? Або ж — піти втрьох невідомо куди, аби тільки не залишатися тут.

Тиша впала між ними важко й раптово. Джіні мовчки витріщалася на Герміону, а потім її погляд повільно ковзнув їй за спину. Очі ледь округлилися.

Герміона помітила це й обернулася. 

Невіл.

Він дивився на них обох, переводячи погляд з однієї на іншу, ніби намагаючись зібрати докупи те, що почув.

Очі Невіла були червоні від сліз. Але в його погляді з’явилося щось нове. Це був точно не розпач. 

Надія.

Він тяжко зітхнув і підійшов ближче до Герміони.

— Може, я не знаю тебе так добре, як Луна чи Джіні, — сказав він нарешті. — Але знаю достатньо, щоб не ставати в тебе на шляху.

Герміона сумно всміхнулася, на мить згадавши той вечір на першому курсі — перший раз, коли їй довелося зупиняти Невіла закляттям, аби він не став на заваді їй, Гаррі й Рону на шляху до філософського каменя.

Невіл м’яко всміхнувся їй у відповідь, ніби й сам згадав той самий момент, і продовжив:

— Якщо ти просиш нас про щось таке, значить, у тебе є план. І ти знаєш, що робиш, — спокійно мовив Невіл, глянувши на Джіні. — А хтось має залишитися тут і прикрити їй спину.

Джіні витримала його рішучий погляд, зітхнула — довго, важко — і, здаючись, сказала:

— Перезміна варти за пів години. Ми з Невілом можемо спробувати відволікти їх хвилин на п’ятнадцять. — Вона скривилася. — Якщо пощастить — довше.

Герміона ковтнула.

— Тоді я не гаятиму часу. Мені треба все підготувати… — вона запнулася. — Я навіть не знаю, чи маю право просити вас про таке…

— Тоді не проси, — спокійно перебив Невіл, глянувши на Джіні. — Ми просто це зробимо. І все. Чи не так?

Герміона перевела погляд на Джіні. Та дивилася на них обох кілька секунд, ніби востаннє зважувала ризик. А потім різко кивнула.

— Зробімо це, чорт забирай, — кинула вона, підхоплюючи мітлу й рушаючи повз них.

Герміона подивилася на Невіла, стиснувши його руку — міцно, щиро.

— Дякую тобі, Невіле. Я… — вона на мить запнулася, але все ж промовила: — Я знайду її. Обіцяю тобі.

Невіл кивнув. Повільно. Вірячи їй більше, ніж собі. І цього було достатньо. 

Він сумно кивнув їй у відповідь, важко зітхнув і закинув рюкзак на плече.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, Герміоно… — він подивився на неї з легкою усмішкою. — Як і завжди.

 

— • — 

 

Ніч навколо була тиха — надто тиха для того, що вони збиралися зробити. 

Десь у таборі глухо лунали кроки варти, дзенькала зброя, жевріли поодинокі ліхтарі. Світ жив за своїми правилами, ніби нічого не мало змінитися.

Джіні кинула короткий погляд на Герміону, потім — на годинник. Стрілки зійшлися. 

Настала північ.

Час діяти.

— Добре, — тихо мовила вона. — Ти взяла все, що треба?

— Так. Здається, так.

Герміона машинально торкнулася цілительської сумки. Мантія-невидимка була з нею. Решта… здавалося, не мала значення.

Хоча ні. Звісно ж, мала. 

Вона встигла взяти найнеобхідніше: засоби першої допомоги, запасну чарівну паличку — трофей із поля бою, теплий одяг, зілля та настоянки. І ще дещо. Те, що було потрібне для її плану. Про який Джіні й Невіл не мали знати. Бо Герміона сама не знала, чим усе закінчиться. І чи закінчиться взагалі. А якщо щось піде не так — уся провина мала бути лише на ній.

Вони сиділи в засідці, зливаючись із тінями між наметами. Кожен звук різав слух, кожен рух здавався надто гучним. Напруга висіла в повітрі — щільна, невидима. Зберігаючи тишу, вони чекали на знак від Невіла.

— Ти ж розумієш, — знову озвалася Джіні, напружено стискаючи пальці, — якщо щось піде не за планом, я не зможу тебе попередити.

— Розумію, Джіні.

Джіні кинула на неї тривожний погляд.

— І як ти збираєшся повертатися?

Герміона зітхнула, перевела погляд на вартових біля намету — і лише тоді озвалася:

— Дочекаюся зміни караулу, — спокійно відповіла вона. — Я вже так робила.

Джіні затримала на ній здивований погляд. Герміона лише мовчки глянула у відповідь.

— А якщо зміни не буде? — миттєво заперечила Джіні.

— Тоді вдягну мантію-невидимку й чекатиму слушної миті, — так само рівно сказала Герміона.

— А якщо Мелфой тебе здасть?

— Він не здасть мене, Джіні. Досить вже про це, будь ласка.

Джіні мовчала кілька секунд, дивлячись повз Герміону — кудись у темряву між наметами. Було видно, як вона зважує почуте, перекочує думку в голові, ніби шукає слабке місце в плані… 

— Здається, я бачу Невіла, — шепоче Герміона, прижмурюючи очі й трохи нахиляючись уперед, аби краще розгледіти темну постать між наметами.

Раптом Джіні вхопила Герміону за руку й змусила її обернутися. Їхні погляди зустрілися

— Герміоно, — швидко, майже уривчасто сказала Джіні. — Я піду замість тебе.

Герміона кілька секунд уважно вивчала її обличчя — напружені риси, стиснуті губи, той знайомий вогник рішучості в очах. Потім повільно зітхнула й тихо сказала:

— Ні, Джіні, — відрізала Герміона. — У тебе не вийде. Ти його геть не знаєш.

— А ти знаєш?

Герміона дивилася на неї довше, ніж слід було.

Чи знала вона його?

Колись вона б сказала — так, знаю. Знаю надто добре. 

Але тепер…

Герміона помітила, як Джіні уважно вдивляється в її обличчя, ніби намагаючись прочитати те, що вона ще не наважилася сказати вголос.

— Отже, ті плітки… 

— Ні, — різко перебила її Герміона. — Вони не мають до цього жодного стосунку.

 Вона на мить замовкла, а потім додала тихіше:

— Я все розповім. Потім, — коротко сказала Герміона. — Обіцяю.

Вона зітхнула й додала вже тихіше:

— А зараз просто… довірся мені, Джіні. Будь ласка.

Джіні ще мить вивчала її, аж поки нарешті кивнула, погоджуючись.

І раптом у темряві, здалеку, майнуло коротке світло від чарівної палички. За ним — ще одне.

— Це Невіл, — прошепотіла Герміона, мружачи очі.

— Приготуйся, — тихо відповіла Джіні, вже порпаючись у кишенях куртки.

Герміона не вагалася ні секунди. Мантія-невидимка ковзнула їй на плечі, і за мить вона розчинилася в повітрі. 

У той самий час Джіні дістала з-під куртки давно забуту витівку Джорджа з їхнього колишнього магазину «Відьмацькі витівки Візлі».

Детонатор-приманка.

На вигляд — майже безневинна іграшка. Маленька, строката, з кумедним ключиком збоку. Але Герміона знала: у цій дрібничці було більше хаосу, ніж у половині заклять Міністерства Магії.

Джіні нахилилася, заводячи її, обережно крутячи ключик і рахуючи собі під ніс. Потім різко жбурнула приманку подалі — у бік, протилежний від намету з в’язнями й основної варти. Вони завмерли на місці, напружені, уважні, готові зірватися будь-якої миті. Та нічого не сталося. Ні шуму, ні криків, ні спалаху. Жодного руху.

— Вона точно працює? — ледь чутно прошепотіла Герміона, визираючи з-під мантії.

— Тсс, — шикнула Джіні, не зводячи очей з темряви.

І тоді це сталося.

Спалах. Глухий вибух.

Приманка раптово ожила — спершу різким пронизливим вереском, потім низьким гарчанням, ніби хтось кричав і боровся водночас. Світло спалахувало уривками, бігало між наметами, а тіні вартових рвучко ковзали по землі, ламаючись і зникаючи в темряві. Варта зірвалася з місця, мов зграя, кинувшись у бік шуму, залишаючи вхід до в’язниці порожнім.

— От же ідіоти… — прошипіла Джіні, дивлячись їм услід. — Ну ж бо, біжи!

— Не чекайте мене, добре? — прошепотіла Герміона, притримуючи край каптура. — Вам не варто бути тут.

— Не думай про нас. Ми дамо раду, — кинула Джіні, вже озираючись на темряву. — Давай, Герміоно! Ходу, ходу, ходу!

Герміона зірвалася з місця. Кілька швидких кроків — і темрява між наметами ковзнула повз неї. Вона різко змахнула чарівною паличкою, ледь чутно прошепотіла закляття — замок миттєво піддався. Двері прочинилися — і Герміона зникла всередині, розчинившись у темному проході, де холод пробирав до кісток, а тиша тиснула на вуха.

Вона зробила свій вибір.

І тепер мала йти до кінця.