ЕПІЛОГ

 

7 лютого  2005 року

Франція 

♫  500 Miles — Peter , Paul and Mary 

Ревіння потяга прорізало тишу й змусило Герміону різко розплющити очі.

Вона сіпнулася, судомно вдихаючи повітря. Серце калатало десь у горлі, так сильно, ніби намагалося вирватися з грудей. Кілька секунд вона просто сиділа нерухомо, не одразу розуміючи, де знаходиться.

Темрява.

М’яке жовтувате світло лампи над головою.

Розмірене погойдування вагона.

Це лише потяг.

Лише потяг.

Герміона повільно видихнула, притиснувши долоню до грудей. Тіні минулого досі не відпускали її. Вони приходили несподівано — серед ночі, у коротких снах чи навіть у звичайних звуках. Різкий гуркіт, крик десь у натовпі, грюкання дверей — і свідомість на мить знову переносила її туди. Назад.

Цікаво, скільки ще років знадобиться, аби це закінчилося?

А може, не закінчиться ніколи.

Може, це назавжди залишиться з нею — тихим покаранням, нагадуванням про роки війни, що встигли в’їстися під шкіру й пустити коріння десь глибоко всередині.

За дверима почувся стукіт.

Герміона здригнулася вдруге й різко підняла голову. Вона навіть не встигла нічого сказати, як двері купе вже відчинилися.

Усередину зайшов кондуктор.

— Ваш квиток, дозвольте.

Герміона розгублено кліпнула, дивлячись на нього кілька довгих секунд. Думки ще були затягнуті густим туманом після сну.

— Так… звісно, — хрипко мовила Герміона, опускаючи погляд і нишпорячи рукою по сумці.

За мить її пальці нарешті намацали квиток, і вона мовчки простягнула його кондуктору. Той узяв його й машинально пробив квиток. Маленькі металеві зубці тихо клацнули, дивно голосно розрізавши тишу купе.

За мить він простягнув квиток назад.

— Гарної дороги, — мовив він.

Він вийшов із купе й тихо зачинив за собою двері.

І ось вона знову залишилася сама.

Герміона важко видихнула й повільно опустилася назад на сидіння. У купе стояла легка зимова прохолода, а холод непомітно пробирався під одяг.

Вона простягнула руку й трохи відсунула фіранку, після чого мовчки притулилася скронею до холодного скла. Воно приємно остуджувало розпалене після сну обличчя.

Надворі вже була глибока ніч.

Йшов сніг.

Великі пухнасті пластівці повільно кружляли у світлі рідкісних ліхтарів, неспішно опускаючись на землю. Дахи будинків, порожня платформа, темні гілки дерев — усе поступово зникало під тонким білим покривалом.

Немов малюнок із різдвяної листівки.

Світ за вікном здавався дивовижно тихим і майже казковим. Дивно, як спокійно він міг виглядати тоді, коли всередині в неї й досі щось боліло й ніяк не хотіло стихати.

Герміона тяжко зітхнула й ще сильніше закуталася в свою мантію.

Опустивши погляд, вона сховала пробитий квиток назад у свій ридикюль. Пальці вже майже ковзнули повз, але раптом завмерли.

Інший квиток.

До Турина.

«То знайди їх. Знайди своїх батьків». 

Голос Драко раптом прозвучав у пам’яті так виразно, ніби він сидів зараз поруч із нею, а не залишився десь далеко позаду.

«Це ж легко. Вважай, що тобі просто дісталася нова загадка. У тебе ж є якісь здогадки, де вони можуть бути?»

І Герміона одразу згадала стурбовані, сірі очі. І теплі пальці, що лежали на її плечах — міцно, але водночас напрочуд обережно.

Цікаво…

Де зараз мама й тато?

Чим вони займаються?

Чи відкрили вони власний кабінет?

А може, мама нарешті здійснила свою стару мрію? Маленький будинок десь далеко від галасливих міст. Сад. Кілька дерев. Господарство. Тиша.

Герміона важко видихнула.

Щось неприємно стиснуло груди.

Чи то журба.

Чи просто стало холодніше.

Вона сильніше стягнула краї мантії, мимоволі схрестивши руки на грудях і вдивляючись у темряву за вікном.

Намагалася щось розгледіти.

Але за вікном були лише зимові пейзажі, темрява й ледь помітне відображення дівчини, яка дивилася на неї у відповідь.

Дівчини, у якій вона з кожним днем усе менше впізнавала себе…

Може, Драко мав рацію?

Що, як знайти батьків справді було найрозумнішим рішенням?

Та як би прикро не було це визнавати, але зараз перебіг війни більше не залежав від неї.

Так, колись у них був шанс.

У неї.

У Рона.

У Гаррі.

Був шанс усе зупинити.

Але цього виявилося недостатньо.

Вони програли.

І цей програш коштував тисячі життів.

Друзів.

Близьких.

Невинних душ, чиїх імен вона навіть не знала.

І життя Гаррі теж…

«Тепер це твоє життя, Ґрейнджер. Нове життя. І ти, бляха, мусиш його жити».

Герміона міцно заплющила очі.

Так сильно, ніби могла разом із темрявою прогнати думки, що безупинно крутилися в голові.

Відчула, як щось гаряче ковзнуло по щоці.

Сльоза.

Ще одна.

Ні. Вона не хотіла цього. Не хотіла нового життя й не хотіла звикати до думки, що старе більше ніколи не повернеться.

Вона хотіла назад — туди, де поруч були Гаррі й Рон, де всі ще були живі, а мама й тато чекали на неї вдома, щоб провести разом літо.

Герміона відчула, як болісно стиснулося серце.

Мабуть, комусь це здалося б дитячим. Безглуздим.

Але хіба їм дозволили побути дітьми достатньо довго?

У них відібрали дитинство ще до того, як вони встигли прожити його по-справжньому. Відібрали юність, перші закоханості, безтурботні літа, дурні мрії й звичайне право думати про щось більше, ніж виживання.

Вони стали поколінням, яке війна змусила подорослішати занадто рано. Поколінням, яке вчилося ховати страх раніше, ніж кохати. Яке навчилося прощатися раніше, ніж жити.

І від них досі очікували, що вони щоранку розплющуватимуть очі, ховатимуть біль десь глибоко всередині й знову знаходитимуть у собі сили боротися, незважаючи ні на що.

Герміона заплющила очі ще сильніше.

Вона більше не знала, скільки ще так зможе.

Скільки ще зможе прокидатися щоранку, збирати себе по шматках і робити вигляд, ніби всередині не залишаються самі руїни.

Мерліне…

Нехай це колись закінчиться.

Будь ласка.

Нехай одного дня більше не буде війни.

Нехай більше не доведеться втрачати людей.

Нехай хоча б хтось ще встигне отримати життя, яке в них усіх відібрали.

Нехай…

І раптом —

Потяг різко смикнувся.

Герміону різко смикнуло вперед, і вона машинально вхопилася за край віконної рами, ледь втримавши рівновагу. Десь попереду пролунало важке протяжне шипіння паровоза, а за ним — різкий металевий скрегіт коліс по рейках, такий пронизливий, що неприємно різонув по вухах.

Вагон ще кілька разів здригнувся, перш ніж остаточно завмерти.

Герміона швидко перевела погляд до вікна. Але за склом майже нічого не можна було розгледіти. Лише темрява й густа хуртовина, що кружляла у світлі кількох ліхтарів.

А десь за стінами вагона почувся тупіт кроків, а потім уривки стривожених голосів:

— Чому ми зупинилися? Хіба ми вже не мали бути в Ліоні?

— Я буду скаржитися в Міністерство магії! І знайте — я цього так не залишу!

— Прошу, не хвилюйтеся, — почувся стриманий голос працівника потяга. — Ймовірно, виникла невелика технічна несправність.

— Мені байдуже! Я маю бути в Марселі о сьомій ранку!

— Прошу, зберігайте спокій. Ми з’ясовуємо ситуацію.

♫  In Cold Light —  Vanbur 

Герміона напружилася, уважно прислухаючись.

Щось було не так.

Вона чула, як одне за одним відчинялися двері сусідніх купе. За стінами вагону дедалі частіше лунали приглушені голоси й кроки.

Не вагаючись, Герміона теж вирішила вийти й дізнатися, що сталося. Коридор уже не був таким тихим, як кілька хвилин тому. Десь попереду хтось голосно сперечався через затримку, хтось роздратовано щось бурмотів собі під ніс, а кілька пасажирів поспішали до виходу, мабуть, вирішивши скористатися несподіваною зупинкою, щоб подихати свіжим повітрям чи викурити цигарку.

Щойно Герміона почала повільно спускатися на платформу, притримуючись рукою за холодне металеве поруччя, лютий мороз миттєво зустрів її своїми крижаними обіймами. А холодне повітря боляче обпекло легені.

Десь неподалік лунав дитячий сміх — кілька дітлахів із захватом носилися снігом, не звертаючи жодної уваги на невдоволених дорослих навколо. Поруч чулося метушливе командування працівників потяга й уривки чужих розмов.

Помітивши одного з працівників потяга, Герміона підійшла до нього.

— Щось сталося?

Той натягнув на обличчя ввічливу посмішку — одну з тих, які так часто можна побачити у сфері обслуговування, коли все вже давно пішло не за планом.

— Вимушена зупинка, мадемуазель. Але не хвилюйтеся, це ненадовго.

Герміона коротко кивнула й повільно спустилася далі на перон.

Сніг м’яко скрипів під її шкіряними черевичками, коли Герміона зробила кілька кроків убік, віддаляючись від натовпу.

Ніч була пронизливо холодною.

Вона змусила Герміону сильніше запахнути мантію, хоча навіть хутро на комірі майже не рятувало від морозу.

Зупинившись, Герміона повільно видихнула. Біла хмарка пари одразу розчинилася у крижаному повітрі.

Вона підняла голову догори. На темному небі мерехтіли далекі зірки, а між ними повільно кружляли великі сніжинки.

Герміона вдивлялася в них, дозволяючи їм торкатися свого обличчя. Кілька розтанули на шкірі, залишаючи по собі вологі сліди, майже схожі на сльози.

Вона заплющила очі, на мить розчинившись у цьому дивному спокої.

У голові стало тихо-тихо.

Аж раптом хтось, проходячи повз, випадково зачепив її плечем.

І ця мить розсипалася.

Герміона різко розплющила очі, кліпнувши кілька разів, ніби повертаючись назад у реальність.

— Обережніше! — кинув незнайомець, навіть не озираючись.

Герміона провела його сердитим поглядом.

— Невіглас, — тихо пробурмотіла вона собі під ніс. — Навіть не вибачився.

Вона озирнулася навколо.

Снігопад ставав усе густішим. Великі пухнасті сніжинки повільно кружляли в повітрі, мерехтячи у світлі ліхтарів і гублячись у темряві ночі. Навіть чаклуни поруч перетворювалися на нечіткі тіні серед білої завіси.

А потім її погляд раптом зачепився за щось попереду.

Десь попереду крізь хуртовину виднівся силует.

Спершу лише темна пляма серед снігу. Потім — обриси плечей. Довгий чорний плащ, поли якого розвівав зимовий вітер.

Фігура повільно наближалася.

Ближче.

І ще ближче.

Все навколо раптом стало якимось далеким і розмитим. Лише дивне тепло розлилося десь під ребрами, змушуючи її затамувати подих. Ніби щось усередині впізнало його ще раніше, ніж це зробив розум.

Її пальці мимоволі притиснулися до грудей. Герміона досі не могла збагнути, чи це справді був він. Чи просто примара — гра її виснаженої свідомості. Або ж черговий жорстокий жарт власної пам’яті.

Та з кожним кроком сніг дедалі більше відкривав знайомі риси. Спочатку бліду шкіру, на якій мороз залишив легкий рум’янець. Потім обриси губ.

А тоді — очі.

Ті самі очі, які Герміона впізнала б серед тисяч інших.

Кришталево-сірі.

І варто було їй зустрітися з ними поглядом, як вона різко видихнула. Наче тільки зараз знову згадала, як дихати.

Ти повернувся.

Мерліне, ти повернувся.

Драко підійшов ближче, і на його губах з’явилася дивно тепла усмішка.

— Ось ти де, — сказав він. — А я вже почав думати, що знову доведеться шукати тебе по всій Франції.

Та він не встиг договорити.

Герміона різко подалася вперед, не залишивши собі навіть миті на сумніви, і кинулася до нього в обійми.

Просто врізалася в нього.

Так міцно, ніби боялася, що варто їй хоча б на секунду відпустити його — і він знову зникне.

На мить він завмер і Герміона відчула це одразу. Наче його тіло раптом напружилося від несподіванки. Його руки так і залишилися нерухомими на кілька довгих секунд. А потім повільно, трохи невпевнено, він усе ж обійняв її у відповідь.

— Ґрейнджер… — невпевнено промовив він десь над її головою. — Ти в порядку?

Та Герміона лише сильніше стиснула пальці на його плащі.

— Я думала, що більше ніколи тебе не побачу, — випалила вона на одному подиху.

Його тіло раптом стало якимось неприродно напруженим. І навіть крізь тканину плаща Герміона відчула це.  На мить у грудях неприємно кольнуло якесь дивне відчуття.

Минуло кілька секунд.

Потім вона повільно підняла голову й заглянула йому в очі.

— Але… — розгублено видихнула вона. — Що ти тут робиш?

Він мовчки дивився на неї. А сніжинки повільно осідали на його світлому волоссі й плечах темного плаща, одразу танучи від тепла. Та він ніби зовсім цього не помічав. Його погляд завмер на її обличчі, уважно ковзаючи по очах, щоках, волоссю. Наче він намагався щось сказати. Відчайдушно підбирав правильні слова.

Але не знаходив їх.

На мить його очі метнулися кудись убік, потім знову повернулися до неї.

— Щось сталося? — миттєво запитала Герміона, нервово ковзаючи поглядом по його обличчю. — Рон? Інші? Вони постраждали?

Він швидко хитнув головою.

— Про них можеш більше не хвилюватися, — нарешті промовив він після короткої паузи. — Вони дісталися станції Сен-Клер ще до заходу сонця. Певен, ваші розвідувальні загони вже знайшли їх.

Герміона ледь помітно усміхнулася й полегшено видихнула.

— Це добре…

Але потім вона знову глянула на нього уважніше.

— Та невже ти прибув сюди лише для того, щоб сказати мені це?

Він знову мовчав.

Стояв навпроти й дивився на неї з дивним виразом обличчя. Здавалося, у його очах боролися сумніви й думки.

Герміона озирнулася навколо. Погляд ковзнув по платформі.

По працівниках потяга.

По заметілі.

По чаклунах навколо.

І раптом усередині щось неприємно стиснулося.

Ні.

Ця вимушена зупинка не могла бути просто збігом.

Вона повільно знову перевела погляд на нього.

— Це що?.. — тихо спитала вона. — Пастка, чи не так?

— У жодному разі… — тихо промовив він і на мить замовк. — Скоріше… відволікаючий маневр.

Герміона насупилася.

— І навіщо ж? — запитала вона, відчуваючи, як у голосі мимоволі з’являється напруга.

— Щоб поговорити з тобою, звісно, — відповів він майже не замислюючись.

А потім раптом завмер.

— Точніше… — видихнув він. — Щоб благати тебе піти зі мною.

Герміона здивовано звела брови.

У ту ж мить у пам’яті знову прозвучав його голос.

«Тому просто візьми ці квитки й рушай. І так далеко, щоб ніхто більше не зміг тебе знайти. Навіть я.»

Як це розуміти?

Спочатку він зникає без жодного слова.

А тепер…

Це?

Її думки раптом перебив галас на платформі.

Десь позаду знову почулися невдоволені голоси. Пасажири дедалі наполегливіше вимагали продовжити шлях.

— Що ж… схоже, у нас значно менше часу, ніж я сподівався, — тихо промовив він, на мить перевівши погляд на натовп.

— Про що ти говориш? — запитала Герміона, різко піднявши на нього погляд.

Він знову уважно подивився на неї.

— До біса Італію, Ґрейнджер. Ми обоє знаємо, що ти й тижня там не пробудеш. І почнеш шукати спосіб повернутися назад  до Руху Опору чи своїх Візлі.

Герміона здивовано витріщилася на нього.

Вона навіть не знала, що дивувало її більше — його прямота чи те, наскільки точно він щойно озвучив думки, які вона сама боялася визнавати.

А тоді він раптом простягнув їй руку.

— Якщо вже вирішила ризикувати життям, — тихо промовив він, — то нехай це буде заради чогось справді важливого.

— І що саме ти пропонуєш? — майже пошепки запитала вона.

На його губах з’явилася дивна усмішка. І він нахилив голову набік.

— Як щодо того, щоб приєднатися до мене?

Герміона різко відступила на крок. Погляд сам собою опустився на його простягнуту долоню. І чомусь саме зараз у грудях неприємно стиснулося те дивне відчуття тривоги.

Помітивши її реакцію, він повільно прибрав руку.

— Аби що? — холодно мовила вона. — Служити твоєму Темному Лорду?

— Ні, що ти, — тихо відповів він і ледь хитнув головою.

А потім усміхнувся.

— Знищити його.

На мить Герміона просто втратила дар мови. Її очі повільно округлилися.

— Знищити?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

— О, так, — усміхнувся він кутиком губ. — Сучий син давно вже напрошувався. Настав час, бляха, це зробити.

— Ти не зможеш, — різко видихнула Герміона, мимоволі озираючись навколо й відступаючи на крок. — Драко, ти не зможеш цього зробити. Хай чого б ти не навчився в Азкабані… це неможливо.

Вона похитала головою.

— Бо він…

— Безсмертний? — перебив він.

Коротка пауза.

— Так, я в курсі, — спокійно мовив він, не відводячи від неї погляду. — Так само, як і про горокракси.

Герміона відчула, як усе всередині раптом похололо. Наче хтось одним рухом вибив землю з-під ніг. По спині миттєво пробіг мороз, гострий і неприємний. І цього разу причина була зовсім не в лютневому холоді.

Її подих на мить збився.

Пальці мимоволі сильніше стиснули краї мантії. Повільно, майже невпевнено, вона підняла на нього погляд, уважно вдивляючись в обличчя. Шукаючи бодай щось. Хоч найменший натяк на насмішку. На брехню. На те, що зараз він просто посміхнеться й скаже, що це дурний жарт. Але він дивився на неї абсолютно серйозно. І навіть якби це був жарт — жорстокішого вона навряд чи могла собі уявити.

— Судячи з твого погляду… — на його губах промайнула дивна усмішка, — тобі добре відомо, що це таке.

— Звідки ти?..

— Довга історія, — швидко перебив він. — А часу у нас майже немає.

Він озирнувся навколо, а потім схилився ближче.

— Горокракси, — ледь чутно промовив він. — Я шукаю їх.

Герміона дивилася на нього, не кліпаючи. В той час як він  дістав срібний годинник на ланцюжку й швидко глянув на час.

— Тому ось тобі моя пропозиція. У тебе ще є кілька хвилин, щоб вирішити.

Його погляд знову зустрівся з її.

— Сісти в цей потяг і жити далі. Забути цю розмову. Або…

Він простягнув руку.

— Зійти з нього. Взяти мене за руку й приєднатися до загону самогубців, які надто вперто хочуть надрати зад одному довбаному фанатику.

Тиша.

— То що скажеш? — тихо мовив він, зазираючи їй в очі. — Як у старі добрі часи? Ти і я, м?

Герміона розгублено вдивлялася в нього.

Сніг повільно осідав на його плечах і світлому волоссі, танучи від тепла, але він, здавалося, навіть не помічав цього.

Він просто стояв навпроти й дивився на неї.

І чекав.

— Ну ж бо, Ґрейнджер, — тихо промовив він, не зводячи з неї очей. — Ти потрібна мені. Зараз — як ніколи.

Ти потрібна мені.

Щось у цих словах здалося їй дивним. Ця його раптова відвертість застала її геть зненацька. Вона просто не очікувала почути від нього настільки щирі слова.

Але перш ніж вона встигла щось сказати, різкий свист потяга прорізав повітря, змусивши її здригнутися й озирнутися.

Пасажирів уже кликали на посадку.

Чаклуни і чаклунки почали поспіхом повертатися до вагонів, підіймаючи валізи й голосно перемовляючись між собою.

І знову…

Вони стояли вдвох посеред перону.

Те саме дивне дежавю. Ніби історія знову повторювалася.

Герміона повільно перевела погляд назад. І саме тоді він простягнув їй руку. Вона подивилася на неї.

Потім — на нього.

Їхні погляди зустрілися.

— Або ти зараз береш мене за руку, і ми трансгресуємо туди, де я розповім тобі все, що знаю, — спокійно мовив він. — Або я йду сам. Наче мене тут ніколи й не було.  Вибір за тобою, Ґрейнджер. Тікати від війни чи нарешті покінчити з нею?

Він зробив ще один крок ближче. Герміона досі не могла отямитися від усього почутого.

— Що б ти не обрала… шляху назад уже не буде.

Галас навколо ставав дедалі гучнішим.

— П’ять, — раптом сказав він.

Герміона різко підняла голову.

— Що?!

— Чотири.

— Я не можу так! — обурено вигукнула вона. — Мені треба подумати!

— Три.

— Чому ти говориш про це лише зараз?! Чому не сказав раніше?! — обурено вигукнула вона й вдарила його радикюлем по плечу.

— Два.

— Усі на борт!

Герміона озирнулася на голос провідника вагона.

Вона бачила його спантеличене обличчя — чоловік дивився на неї в німому очікуванні. Герміона перевела погляд на потяг і вже зробила крок уперед.

Та в останню мить озирнулася.

Їхні погляди з Драко зустрілися.

Ні, я не можу…

Не можу сісти на цей потяг, — раптом промайнуло в її голові.

Не після того, що щойно почула.

І страх миттєво змінився чимось іншим. Герміона різко розвернулася й міцно схопила Драко за руку. Він здивовано підняв брови, а потім усміхнувся й коротко кивнув, навіть не приховуючи щирої радості від її вибору.

— Але якщо ти мене надуриш, Мелфою… Або бодай спробуєш, — похитала головою Герміона, — я перетворю твоє життя на пекло. Присягаюся.

— Що ж, нехай, — усміхнувся він, злегка задерши підборіддя. — Мені не звикати.

Хай тіло все ще тремтіло, та її погляд був рішучим.

Погляд ґрифіндорки. Тієї, що звикла йти вперед навіть тоді, навіть коли було страшно.

І Драко клацнув пальцями.

Холодний вітер зірвав край її мантії, а чорний вихор миттєво закрутився навколо них, поглинаючи силуети.

І вже за мить вони зникли, не залишивши після себе й сліду.

Лише сніг продовжував тихо падати на землю, повільно вкриваючи білим полотном платформу, їхні ледь помітні сліди й порожнє місце, де вони щойно стояли.

Наче їх тут ніколи й не було.

♫ The Lightning Strike Snow Patrol  

Герміона і Драко повернуться у другій книзі — «Тіні минулого».

А разом із ними — Теодор Нотт, Пенсі Паркінсон і Блейз Забіні.

Дякую, що були частиною цієї історії 🖤

Дякую за кожен коментар, за кожну емоцію і за кожну хвилину, яку ви розділили разом зі мною. 

Саме завдяки вам я зрозуміла одну важливу річ: писати — не страшно. Страшніше, мабуть, так і не спробувати!

P.S. Буду дуже вдячна за ваші відгуки, думки й критику — вони допомагають мені ставати кращою 🙂