Розділ двадцять третій

♫

Гоґвортс палав.

Полум’я, здавалося, дихало разом із замком — важко, рвано, задушливо.

Герміона бігла коридорами, майже не відчуваючи підлоги під ногами. Гаряче повітря обпікало легені, кожен вдих давався зусиллям, ніби вона ковтала дим замість кисню. 

Десь зовсім поруч прогримів вибух, і стіни здригнулися так сильно, що з них посипався кам’яний пил. Він осідав на її волоссі, липнув до вологого чола, потрапляв у рот, скреготів на зубах. 

Перед нею виросли величезні кам’яні двері — цілительське крило. Масивні, холодні, вони здавалися єдиною перепоною між нею і тим, що залишилося позаду. Герміона відчинила їх різко, майже врізавшись у них плечем, і на мить їй здалося, що тут буде тихо. Безпечно. Але це була лише ілюзія. 

Усередині повітря було іншим — холоднішим, проте ще більш напруженим. Мадам Помфрі метушилася між ліжками, її руки були в крові, рухи — швидкі та уривчасті. Навколо неї тіснилися діти — налякані, притиснуті одне до одного, з очима, що здавалися надто великими для їхніх облич. Хтось тихо плакав, ховаючи обличчя в чужому плечі, хтось сидів нерухомо, дивлячись у порожнечу, ніби вже переступив межу, за якою страх змінюється на щось інше, глухе і порожнє.

За дверима почувся галас.

Зовсім близько — він просочувався крізь деревину й камінь, заповнюючи собою кожен куток.

Герміона зробила крок уперед — і завмерла, напружено прислухаючись.

Бум. 

Перший удар пролунав глухо, але від нього здригнулася вся рама. Всі в кімнаті одночасно підняли голови. Погляди, повні однакового, дикого очікування, вп’ялися в масивні двері. 

Бум.

Другий — сильніший. По дереву пішла тріщина. 

БУМ.

Третій удар — і хтось тихо скрикнув. Герміона відчула, як її пальці самі собою стискають паличку, але вона майже не відчувала власної руки. Серце билося надто швидко — так голосно, що заглушало все інше. 

Хтось намагається потрапити всередину… — думка різко спалахнула в голові.

Коли вона підвела очі, погляд професорки Макґонеґел був уже на ній — твердий, зібраний, але в глибині його жевріла напруга. 

— Вони вже тут, — голос Мінерва Макґонеґел звучить тихо, але ріже, як лезо. — Приготуйте вашу чарівну паличку, міс Ґрейнджер.

І саме в цю мить щось усередині Герміони надломилося.

Світ не просто змінився — він розсипався.

Вона вже не стояла в цілительському крилі.

Вона стояла серед мертвих тіл.

Трупи.

Вони лежали навколо неї — нерухомі, викривлені, занадто тихі. Обличчя, які вона знала, були поруч, але водночас ніби чужі — без виразу, без життя. Хтось лежав на боці, хтось — обличчям до підлоги, і під підошвами щось піддавалося, м’яко провалювалося з кожним кроком. Погляд мимоволі опустився — і відразу ж відвернувся, щойно прийшло усвідомлення, на що саме довелося дивитися. Повітря тут було іншим — холодним, застиглим, просоченим металевим запахом крові й гірким присмаком чогось спаленого. Ніби сама реальність згоріла разом із ними.

Вона не пам’ятає, як опинилася серед цього.

Лише знає: це ще не кінець.

Різкий рух — і світ знову змінюється.

Тепер її тримають.

Сильні руки стискають її плечі, не даючи вирватися. Хтось грубо штовхає її вниз, і в наступну секунду її обличчя притиснуте до холодної кам’яної підлоги. Вона відчуває кожну нерівність, кожну тріщину під щокою. Чобіт упирається в її голову, притискає сильніше, не дозволяючи навіть підняти погляд повністю — але достатньо, щоб вона бачила.

Щоб вона дивилася.

Перед нею — учні.

Такі самі, як вона.

І вони мертві.

Вона безпомічно дивиться.

І нічого не може зробити.

Сльози течуть по обличчю, змішуються з пилом і кров’ю. Вона захлинається власним диханням, намагається вирватися ще раз — і ще. Але її тіло більше не слухається. Воно чуже. Безсиле.

— Ні… ні… ні!.. — її голос зривається, переходить у крик. — Не чіпайте!

Раптом чиїсь руки хапають її за плечі й різко струшують, вириваючи зі заціпеніння. Герміона здригнулася й відсахнулася, витріщившись на нього розгубленим поглядом.

— Агов, ти! — гаркнув він, різко смикнувши її. — Ти тут усіх до усрачки лякаєш, — додав уже тихіше, але з роздратуванням: — англійко.

Герміона помітила огиду на його обличчі — у криво стиснутих губах, у короткому, різкому погляді, який ковзнув по ній і затримався трохи довше, ніж потрібно.

А потім — інших. 

Решті чаклунів стояли щільно, майже притиснуті одне до одного, ніби сама тіснота могла захистити. Хтось дивився на неї з підозрою — примружено, насторожено, наче чекав, що вона зробить щось небезпечне. Хтось — із засудженням, важким, мов камінь, що опускається на плечі. А хтось — зі страхом, відверто, без спроб його приховати.

Жінка з дитиною на руках дивилася на неї особливо уважно. Її пальці міцно стискали тонку тканину ковдри, в яку було загорнуте маля, ніби вона могла сховати його всередині, захистити від усього, що могло прийти ззовні. Дитина тихо сопіла, не розуміючи нічого, а жінка не відводила погляду — напруженого, настороженого, готового в будь-яку мить відсахнутися.

Герміона відчула, як ці погляди чіпляються до неї, лягають на шкіру, мов холодний бруд.

І вона розуміла їх.

Більше того — десь глибоко всередині була впевненість: опинись вона на їхньому місці, дивилася б так само.

З тією ж недовірою.

З тим самим страхом.

І, можливо, з тією ж огидою.

Але ж вона боролася.

Боролася на боці Руху опору — в англійському загоні французької армії. Вони були по один бік. Проти одного ворога. Проти тієї самої тиранії, що роздирала світ і перетворювала людей на тіні.

Але вона втекла.

Зрадила. 

Зрадила все, у що вірила. Усі правила, усі цінності, заради яких стояла до кінця. І це робило її зрадницею.

Чи лякало її це?

Герміона не знала.

Так само не знала, що чекає її далі.

Де вона? Куди везе цей віз? Чим усе це закінчиться? І чи взагалі буде якийсь кінець.

Чи шукатиме він її?

 А що як ні?

Вона не мала жодної відповіді.

Лише цей галас навколо — плач дітей і жінок, глухі стогони старих ставали гучнішими, нав’язливішими. Вони тиснули на голову, на скроні, забивали думки, не залишаючи місця ні для чітких рішень, ні для втечі від себе.

— Що з нами буде?..

 — Вони лише відправлять нас у свої табори…

 — Які табори?

 — Та стулися вже!

 — Нам усім кінець… це кінець!

 — Закрий рота, я сказав! — гаркнув інший, намагаючись усадити його. — Це нічого не дасть.

Слова повисли в повітрі й розсипалися, ніби нікому вже не було сили їх утримувати.

Тиша.

Панікуючий чоловік повільно опустився на місце, втупившись перед себе порожнім, зламаним поглядом. Його губи ще рухалися, але звуку вже не було.

 

Не витримавши, Герміона різко підвелася й підійшла до дверей. Метал холодом обпік пальці.  Решітка. Маленьке віконце — вузьке, майже безглузде, ніби створене лише для того, щоб дати побачити рівно стільки, скільки потрібно, аби стало ще страшніше.

Вона зазирнула в нього, роздивляючись усе навколо. Віз повільно заїжджав у щось закрите, обмежене з усіх боків. Крізь вузькі прути вона встигла помітити, як вже позаду важко змикаються ворота — високі, металеві, з глухим, остаточним звуком, що віддавався десь під ребрами.

Це було схоже на військовий табір.

Але щось у ньому було не так.

Надто багато огорож.

Різні паркани, один за одним, наче шари, що відділяють одне від одного. Високі, неприродно рівні, деякі — з натягнутим дротом, що блищав у тьмяному світлі.

І вони нарешті зупинилися.

Почулися накази, уривчасті команди. Кроки — важкі, чіткі — наближалися дедалі ближче.

Герміона інстинктивно відступила назад, відчуваючи, як хтось підходить.

І тоді —

дверцята почали відчинятися.

Важко. Повільно. З глухим металевим скреготом, що віддавався в кістках.

Назовні вже стояли солдати. 

Чорні постаті, нерухомі, мов вирізані з тіні. У руках — чарівні палички. Поруч — дивні істоти на ланцюгах, схожі на величезних ящерів, яких тримали, мов псів на повідках. Витягнуті, неприродно худі, з очима, що відбивали світло порожньо, ніби всередині давно не лишилося нічого живого.

Один із солдатів підняв погляд і зупинив його на Герміоні — занадто довго, ніби оцінюючи, ніби вже щось вирішив.

— На вихід.

Голос прозвучав сухо й рівно, позбавлений будь-яких інтонацій. Їх почали виводити по одному.

Коли Герміона ступила назовні, холод одразу вдарив у обличчя, різкий, колючий, ніби лезо. Її трусило — від холоду чи від страху, вона вже не могла розрізнити. 

Вона мимоволі втягнула голову в плечі й озирнулася. Небо було низьким, важким, затягнутим сірими хмарами.  Навколо тягнулися паркани — високі, з колючим дротом, із вежами на відстані, де стояли мовчазні постаті наглядачів. 

Це були смертежери — але без плащів, без масок, без жодної показної театральності. Лише форма: чорна, лаконічна, військова. Високі чоботи глухо били по землі, щільні штани були заправлені всередину, камзоли сиділи рівно, майже без складок. І від цього вони здавалися ще страшнішими.

Її, як і всіх інших, шикували в шеренгу. Людей було багато. Надто багато. Вона відчувала їх поруч — тіла, плечі, дихання, запах страху, що змішувався з холодним повітрям. 

Раптом одна з істот на ланцюгу видала різкий, неприродний звук — щось середнє між риком і скрипом. Полонені здригнулися, хтось тихо скрикнув, але у відповідь пролунав лише сміх — глухий, презирливий, короткий. 

Їх знову штовхнули вперед — без слів, без пояснень.

Гнали, мов худобу.

Герміона йшла разом із натовпом, коли її погляд мимоволі потягнувся вздовж парканів. Лише тоді вона побачила десятки змучених облич із порожніми очима. 

Вони рухалися повільно, наче крізь густу воду, або стояли нерухомо, втупившись у землю. Ніхто не дивився прямо. Ніхто не говорив.

Герміона різко зупинилася й відчула, як щось холодне повільно опускається всередині. Вона озирнулася навколо ще раз — швидко, тривожно — перш ніж прошепотіти:

— Боже… що це за місце?..

Це був не просто військовий табір.

Це — табір полонених.

Різкий, рваний гаркіт вирвав із неї переляканий зойк. Вона підскочила, спіткнулася — і впала на землю.

 Дихання збилося. Серце калатало шалено в грудях.

Герміона підвела голову — і завмерла. 

Один зі смертежерів натравив на неї істоту. Та рвонула вперед на ланцюгу, низько припавши до землі, її паща розкрилася, оголюючи гострі, неприродно довгі зуби. Очі блиснули порожньо — холодно, мертво.

Герміона різко відсахнулася й поповзла назад на ліктях, ковзаючи по мерзлій землі, намагаючись віддалитися якомога далі.

Навколо пролунав сміх.

І раптом —

— Ану, встала хутко!

Жіночий голос прорізав усе навколо, різкий, командний. 

Свідомість не встигає наздогнати події.  Коли поруч різко клацнув звук — удар начаклованого батога. Чарівна паличка розсікла повітря.

Цього вистачило — вона різко підвелася на ноги, що тремтіли, ледве втримуючи рівновагу.

Навпроти стояла жінка у смертежерській формі. Її погляд був холодний, пронизливий — такий самий, як змія, зображена на значку на грудях.

— Ворушися, чорт забирай, — процідила вона, знову змахнувши паличкою.

Герміона миттєво підкорилася й приєдналася до решти натовпу. І вони рушили далі — вузьким коридором із парканів, де по той бік стояли люди: виснажені, зламані, з порожніми очима, що дивилися крізь них.

Аж поки не зупинилися перед величезною старою, моторошною будівлею. 

Там на них уже чекали інші смертежери. Вони стояли групами, спокійні, зібрані, ніби все це було давно відпрацьованою рутиною. У руках — списки. Погляди ковзали по полонених коротко й холодно, ніби перед ними були не люди, а цифри.

Голос розітнув повітря, різкий, безжальний:

— Жінки — ліворуч! Чоловіки — праворуч!

І все одразу зрушило. Солдати почали розштовхувати людей, розривати їхні ряди. Дехто чіплявся за чужі руки, інші кричали, намагаючись не загубити тих, хто був поруч. Руки вислизали, пальці розчіплювалися — і зв’язки рвалися за секунди.

Далі все злилося. 

У шум.

У хаос.

У справжнє пекло.

Їх сортували годинами.

Час перестав існувати — залишилися лише крики, накази, плач і холод, що пробирав до кісток. Герміона стояла в шерензі, не відчуваючи ні пальців, ні ніг. Дихання виходило білою парою, губи потріскалися, зуби мимоволі цокотіли.

Коли черга зрушила, їх почали заводити всередину. Стіни віддавали сирістю, підлога була холодною, повітря — затхлим, просоченим потом, страхом і чимось ще… різким, неприємним.

Герміона встигла побачити ту… процедуру.

Жінок по черзі підводили вперед. Їх стригли — швидко, грубо, без жодної обережності. Пасма волосся падали на підлогу, змішуючись у темну, безладну масу.

Потім — роздягали.

До гола.

Хтось намагався прикритися руками, хтось стояв нерухомо, ніби вже давно перестав відчувати власне тіло. 

Далі смертежери спрямовували на них палички — і вода лилася суцільним і нещадним потоком.  Досить було глянути, як здригалися бідолашні жінки, щоб зрозуміти — вона була крижаною.

І лише після цього їх відштовхували далі.

Немов якісь речі…

І тоді Герміона зрозуміла.

Вона вже бачила подібне.

Не тут. Не насправді.

Але бачила.

У маґлівських книжках.

У документальних фільмах, які так любив дивитися її тато, змушуючи Герміону сидіти поруч і дивитися разом із ним. 

«Історія нас вчить… але ж ніхто не слухає»  — повторював він щоразу, важко хитаючи головою.

Тоді це здавалося далеким. Чужим. Геть незрозумілим. 

Ще одна кривава сторінка історії.

А тепер — це була її реальність.

Табір смерті.

Табір смерті для чаклунів.

Герміона озирнулася — швидко, майже відчайдушно, ніби все ще сподіваючись побачити вихід. 

Порятунок. 

Хоч щось.

— Наступна!

Свідомість обірвалася на місці.

Вони до мене?

— Агов! Ворушися! — жінка поруч грубо штовхає її.

Герміона хитається, ледь не втрачаючи рівновагу, але встигає втриматися. 

Вона заклякла всім тілом.

Ні, цього не може бути.

Все не може закінчитися ось так.

— Солдате, — холодно кидає наглядачка.

Її хапають за руки — і різко тягнуть уперед.

Чиїсь пальці впиваються в шкіру, стискають до болю. Плечі смикає вперед, ніби їх тягнуть силою, що не залишає вибору. Вона сіпається, намагається вирватися, але хватка лише міцнішає.

Герміону силоміць садять, незважаючи на опір.

— Ану, без дурниць, — лунає наказ солдата.

Попри тремтіння всім тілом, їй вдається ледь помітно кивнути.

А сльози вже течуть самі — гарячі, неконтрольовані.

Не смій.

Не смій плакати.

Одна з робітниць підходить ближче. Від неї тягне сирістю, потом і різким запахом чогось хімічного. Герміона відчуває це навіть крізь холод, що скував усе її тіло.

Грубі пальці торкаються волосся. Розпускають потьмяну, розтріпану косу. Без обережності — смикають стрічку, і пасма розсипаються вниз каштановими хвилями уздовж спини. Герміона відчуває їхню вагу так чітко, ніби вперше.

А можливо, вже й востаннє.

Пальці робітниці проходяться крізь них — різко, наче перевіряючи, скільки тут “роботи”. Волосся чіпляється, тягнеться, боляче смикається біля коріння. Герміона мимоволі здригається. 

І тоді —

металевий звук.

Ножиці блискають у світлі, холодним відблиском врізаючись у поле зору.

— Стій, — різко наказує голос, мов удар.

Пальці робітниці завмирають у її волоссі. Ніхто не рухається. Навіть дихання поруч здається приглушеним, чужим.

Герміона підводить очі — і бачить її.

Ту саму наглядачку з батогом.

Її погляд ковзає повільно по Герміоні, уважно, ніби розбирає на частини: обличчя, руки, тіло, ноги.  Ніби намагається щось там знайти.

На мить затримується — і знову повертається до її карих очей.

І тоді —

— Відведіть її в карцер. Той, що біля бараків. До інших.

Слова падають рівно, без емоцій.

Наче вирок.

Герміону різко смикають за руки, виводячи зі стану заціпеніння. Вона здригається, але не чинить опору — просто не встигає.

У голові порожньо.

Жодної думки.

Лише глухий шум.

Герміона не розуміє, що сталося.

Куди її ведуть.

І що з нею буде.

Її вже знову тягнуть у невідомому напрямку.

Чиїсь грубі пальці стискають зап’ястки так, що німіють руки. Кроки збиваються, підлога вислизає з-під ніг. Вона ледве перебирає ними, спотикаючись, намагаючись встигнути за чужим ритмом.

І водночас — дивиться.

Запам’ятовує.

Кожну деталь.

Стіни. Паркани. Вежі. Постать солдата збоку. Ворота, що залишаються позаду.

Наче це ще може її врятувати.

Раптом — різкий поворот.

Світ ніби смикається разом із нею.

Попереду металеві двері. Їх відчиняють ривком і штовхають її усередину. Темрява накриває одразу — суцільна, глуха, щільна. Повітря тут важке, густе, ніби його бракує, і кожен вдих дається з зусиллям.

Герміона спотикається, падає на коліна, ковзає вперед, ловлячи себе руками об холодну підлогу. Камінь сирий, шорсткий, віддає холодом аж у кістки.

Очі звикають до темряви повільно.

Спершу — шурхіт. Здається, це чиєсь нерівне дихання. Потім проступають силуети.  І лише згодом — обличчя

Піднявши голову, вона бачить інших — юних дівчат, її віку… або навіть молодших. Бліді. Виснажені. З порожніми, надто дорослими очима. Дівчата збилися в купку біля стіни. Тісно, мов намагаються зникнути одна в одній. Хтось тихо схлипує, хтось просто сидить, обхопивши коліна, втупившись у темряву.

І жодна навіть не думає підходити ближче.

Герміона швидко складає одне до другого, і підводячись на хиткі ноги негайно біжить до виходу.

— Стійте… — голос зривається, стає зовсім хрипким. — Будь ласка… послухайте… це якась помилка…Я не маю тут бути!

Один зі смертежерів раптом озирається. 

Прямо на неї.

І тоді відчай бере гору. Герміона вирішує використати єдиний козир, що в неї залишився.

— Прошу, вислухайте мене! — її голос зривається на крик. — Мене шукають! Смертежери… Мелфой і Забіні! Вони шукають мене! 

Спрацювало.

Почувши ці імена, смертежер завмирає на мить, здіймаючи брови.

— Благаю… передайте їм, що я тут, — каже вона, простягаючи до нього руку, у розпачі. — Прошу вас…

На мить здається, що він вагається.

Але ні.

Смертежер грубо відштовхує її руку.

— Марна спроба, — холодно каже він. — Мелфой давно вже мертвий. Це всім відомо.

Ні…

Ні, ні… це не так…

Ви просто ще не знаєте…

Слова застрягають у горлі.

Вона не встигає ні заперечити, ні сказати бодай щось про Блейза.

Двері зачиняються глухим звуком.

Темрява сходиться навколо, поглинає простір — і її життя разом із ним.

Знову.