Глава XXXV. Костяний Лорд.

– За мною, – вигукнув я і помчав у вказаному напрямку. Варта трохи забарилася, але потім, мабуть, спрацював рефлекс на людину, що тікає, і на ганку перед дверима першим мене наздогнав сотник, а потім решта правоохоронців.

– Ламайте двері, – наказав я начальнику міської охорони.
– Не можу без дозволу суду. Якщо все це дурний розіграш, то мене як мінімум звільнять, – похмуро додав сотник.
– Я можу, – відповів я.

І висадив важкі дубові двері за три метри заввишки, проламавшись крізь них так, що аж тріски полетіли в різні боки. Коли я опинився всередині, то назустріч мені вже поспішала людина, худорлявої статури, з блідим обличчям, маленькою борідкою та очима, що палали потаємною пристрастю.

– Ви не маєте права, негайно покажіть рішення судді, або прибирайтеся звідси геть до всіх демонів, – він не виглядав розгубленим і одразу почав з правового боку питання.

На що я негайно видав йому у щелепу так, що він звалився на землю. З рукава в нього випала чарівна паличка. Ну привіт мій побратим з таємного фан-клубу любителів потай підглядати за вінценосними особами.

– Заарештуйте цю людину, за підозрою у вбивстві – я вказав сотнику на нерухоме тіло, – і негайно почніть евакуацію найближчих вулиць!

Сотник дивився на мене круглими очима, до нього почало доходити, що це вже зовсім не схоже на жарт. Він обернувся і крикнув своїм людям:

– Негайно розпочинайте евакуацію людей. Швидко пробіглися будинками та вивели всіх на сусідні вулиці.
– У підвал, це відбувається там, – я знову рвонув у перед і помчав сходами вниз.

Коли я влетів у підвал, то вже було пізно. На кам’яній підлозі була намальована пентаграма, в кутках якої лежали неживі тіла юнаків та дівчат. От сволота! Мене знову почало каламутити. У центрі пентаграми лежала велика купа людських кісток та черепів, і їх уже почала ворушити невідома сила.

– Святі боги, – вигукнув сотник, побачивши мертві тіла із-за мого плеча.

Чотири людини у темних балахонах, побачивши нас, відскочили до дальньої стінки та притулилися до неї спинами. Прихована сила вже кружляла кістки та черепи в магічному вихорі. Я дивився на неї Магічним Зором і намагався визначити, що це за погань. Вихор зібрався в єдину постать, три з половиною метри на зріст. Вона складалася з безлічі людських кісток і була якоїсь неправильної форми. На її величезних плечах була ціла купа черепів, і всі їхні очниці горіли темно-червоним світлом. Перед нами був Костяний Лорд.

– Вбий їх усіх! – заверещала одна з фігур у чорному балахоні.
– Заберіть усіх, хто не володіє магією з дому! – це вже кричав я.

Я бачив, як магічна істота почала накопичувати темну енергію. Дихання Смерті це навіть не закляття, а просто потік темної мани, смертельний для всього живого. Люди на протилежній стіні створили Щити Темряви. Я теж був готовий, але мене випередила Алісія. Вона раптом протиснулася звідкись ззаду і негайно розгорнула свій Щит Стихій.

Кістяний Лорд видихнув потоком смерті. Темна енергія ринула на щит магеси і відбита закружляла по всьому приміщенню підвалу. Але монстр і не думав припиняти атаку, потік темряви продовжував напирати на щит. Дівчина до крові закусила губу. Вона витрачає вшестеро більше мани і довго не простоїть, чітко усвідомив я. Один за одним лопалися Щити Темряви у людей біля стіни, і вони одразу неживими тілами падали на підлогу. Проте Алісія продовжувала тримати свій щит.

А ти що стоїш, мордою обличчя торгуєш, подумки сказав я собі, став поруч з Алісією і розгорнув свій Щит Темряви. Дівчина негайно осіла на землю без сил. Кістяний Лорд задоволено ухнув і збільшив свій натиск. Та начхати. Запасу мани у мене непомірно, і витрата енергії один до одного. А завдяки своєму таємному вмінню Чорне Серце я можу постійно заряджати щит і тим самим тримати його вічно. Костяний Лорд запідозрив щось недобре і знову збільшив свій натиск.

Тіла загиблих людей почали тліти і розкладатися прямо на очах, потім на порох перетворився їхній одяг, поступово іржавіла і розсипалася зброя з нержавіючого булату. Самі стіни підвалу стали старіти та обсипатися піском.

– Якщо цей гад не припинить, то вся будівля розсиплеться, – похмуро сказала Алісія.

Вона ривком піднялася з підлоги. Стала за моєю спиною, дістала свою магічну зброю, поклала руку на моє плече та висунула кристал палички за межі щита. Це був небезпечний момент, але я легко утримав щит від руйнування.

– Ось тобі, сволота, тримай, – прогарчала мені прямо у вухо Алісія і відкрила вогонь по чудовиську.

Вогняні Кулі били точно по цілі, розлітаючись вогненними вибухами, і незабаром вся друга половина підвалу потонула в морі полум’я. Там горіло все: підлога, стіни, стеля, штукатурка та навіть цегла. Все, окрім самого Костяного Лорда. Пара куль вибухнула об його голову. У якийсь момент він зрозумів, що йому треба міняти тактику, і припинив творити Дихання Смерті.

Тієї ж секунди повз мене промчали дві сірі тіні і майже синхронно завдали ударів мечами в тіло монстра. Це були зомбі Джона Блека. Він стояв трохи вище на сходах і напружено чекав на відповідну мить. Добре, але шкода не туди. Костяний Лорд негайно схопив їх своїми велетенськими руками і почав колотити важкими воїнами по стінах і підлозі, які ще продовжували горіти. Як дитячими іграшками. От гад, та він їх мені розламає до всіх демонів!

Видавши чудовиську порцію Стріли Темряви, я підскочив і завдав удару кортиком у магічне ядро, аналог людського серця. Після чого, активував Спалах Світла, закляття що було вбудоване в кортик. Це пробрало монстра, і він почав жахливо вити. Після чого я завдав ще кількох ударів, ламаючи йому кістки. З ушкодженням магічного джерела тіло Костяного Лорда втратило міцність сталі, і він помітно ослаб. На його руках висіли зомбі, заважаючи йому схопити мене. Час монстра почав рахувати фінальний відлік. Він ще щось там мукав, але я вже активно висмоктував темну ману з його ядра-серця.

Її було дуже багато, і якщо випустити її усю в простір, то загинуть люди в прилеглих будинках. Я поглинав і поглинав, але мана продовжувала бити фонтаном із його серця. Від такого великого і інтенсивного поглинання вже моє серце заскиглило і почало боліти, але я вперто продовжував. Монстр осів на землю і вже не намагався чинити опір.

Неквапливо підійшла Алісія і загасила полум’я від своїх Вогняних Куль. Давно це треба було зробити! Зомбі вже почали тліти, і я також разом із ними. Так само неспішно вона підняла свою паличку, прицілилася в голову монстрові та рознесла її одним пострілом у дрібні кістяні бризки. Воу, воу, легше дівчинко! Його й так вже не врятувати, а мене ще можна скалічити. Нарешті це тварюка здохла.

– Потрібно терміново звідси забиратися, поки будинок не розвалився, – холоднокровно зауважив Джон Блек.

Усередині будинку все постаріло, і він став виглядати занедбаним, начебто господарі раптово поїхали і не з’являлися тут років сто. Зовні будинок важко похилився, але й не думав розвалюватися. Та Джон правий, краще з нього забратися. Дивно, що ніхто з людей більше не постраждав від такої кількості темної енергії.

Я сів на сходинки перед входом, дістав тютюн, без метушні забив свою нову люльку і закурив. Почав дивитися, як повертаються люди, евакуйовані вартою. Он та симпатична красуня була одягнена тільки в нічну сорочку і вовняну хустку на плечах. Її супроводжував вусатий охоронець, який тримав її мало не під руки. Ага, бо видно, що вона сама не зможе самостійно дійти додому.

Поруч зі мною сіла Алісія. Трохи помовчала, а потім сказала:

– А ти нівроку, раднику.

Я розвернувся до неї, подивився на її груди та сідниці, що були обтягнуті чорними лосинами.

– А ти теж нічого, – відповів я.

Вона стомлено зітхнула, обійняла мене за шию і легко притягла мою голову до себе.

– Крихітко, я все ж тебе якось відлупцюю, – прошепотіла вона мені на вухо.

Легко підвелася і граційною ходою пішла геть. Ніби це не вона бухала з вечора, і не вона билася з Костяним Лордом щосили.

Я дивився їй услід, на її струнку постать. А може вона трохи збоченка, і їй просто подобається бити чоловіків? Та ще й одягається так, щоб спровокувати різні ситуації? Стоп. Зупиніть свою буйну фантазію, метре Олександре, порадив я собі.