Глава XLV. Дорога.

Сина барона звали Максиміліан, йому мало виповнитися двадцять років, якраз у неділю. Він уже був стихійним магом другого рангу, і багато хто сподівався, що згодом він досягне першого.

По дорозі з полігону ми обговорили з Алісією як будемо добиратися. Дівчина запропонувала взяти напрокат скакунів, невеликий багаж і приїхати до маєтку барона у суботу ввечері, тобто завтра. Я з нею погоджувався, але запропонував замовити карету. Вона дуже здивувалася, коли дізналася, що я не вмію їздити верхи. Причини я не пояснював, просто поставив її перед фактом.

У призначений час моя карета зупинилася недалеко від королівського палацу, і в неї зайшла Алісія фон Брейн. Вона закинула свою валізу в багажний відсік і сіла поруч зі мною.

– Доброго дня Олександре.
– Доброго дня, Алісія.
– Ви все взяли? – вона одразу влаштувала допит.
– Так звичайно.
– Яка зброя у вас із собою?
– Я не брав зброю, ми ж їдемо на день народження вашого далекого родича. Буде дуже безглуздо і підозріло приїхати туди з цілою валізою зброї.

Вона зробила паузу, оглянула мене і раптово запитала:

– Олександре, а ви взагалі вмієте поводитися з магічною зброєю? Я пам’ятаю, що бачила вашу паличку, але жодного разу не бачила, як ви створюєте закляття.
– Тієї, що в мене була, я умів користуватися.
– Вміли? А зараз розучилися? – здивувалася Алісія.
– Ні, я її втратив, – я згадав, як саме моя паличка згоріла, і нахмурився.

Це сталося під час несподіваного нападу на наш Безсмертний Батальйон. Треба придбати нову.

– Якщо я вам дам одну зі своїх, ви зможете нею скористатися?
– Звісно, – заспокоїв я її.

А про себе подумав, якщо це так важливо, то чому ми не перевірили це на полігоні, замість того, щоб тупо стрибати на місці. Далі ми їхали мовчки, я намагався читати отриману з бібліотеки книгу, а Алісія почала читати газету “Військовий вісник”. Потім їй це набридло, і вона стала дивитися у вікно, на пейзажі, що пропливали повз нас. Ми мали їхати ще шість годин. Через дві години ми вирішили перекусити, вона дістала армійську сухпайку, а я свої бутерброди. Ще Алісія взяла із собою легкий сидр із дуже гарним смаком.

– Олександре, я весь час хочу вас спитати, а ви не є родичем королю?
– О, з чого це ви так вирішили?
– Ви трохи схожі.

Що? Це ж яким місцем я схожий на короля, подумав я. Про що вона взагалі каже?

– Вибачте, Алісія, я вас не зрозумів, чим ми схожі?
– Ем, у вас очі трохи схожі.

Після цієї фрази я дещо замислився, так зовсім не міг пригадати які очі у Конона. Демоне, я ж купу разів його бачив.

– Тобто у мене очі блакитні, і у короля вони так само блакитні? – уточнив я.
– Так, – ствердно кивнула Алісія.
– Це збіг, ми не родичі, ні близькі, ні дальні.

Ми трохи перекусили. Треба б і її спитати щось нейтральне, подумав я. Людям же властиво цікавитись іншими людьми, які їх оточують?

– Алісія, ви вже більше не військова?
– Не зовсім, я працюю в секретаріаті, а в армії перебуваю в запасі. Маю спеціальний контракт. За його умовою мене можуть попросити про допомогу у будь-який час. Усі маги найвищого рангу мають такий. Уряд дуже зацікавлений у цьому.

Ми вже вгамували голод, тепер неквапливо смакували сидр.

– Олександре, а яка ваша спеціалізація та рівень сили мага, – раптово запитала Алісія.

Ех, не варто було підтримувати цю розмову, тепер доведеться брехати, а я цього не люблю.

– Те, що я вам скажу, є секретною інформацією, прошу не розповідайте її ні кому.
– Добре, даю слово, без діла про це базікати не буду.

Дивне формулювання, ну та гаразд.

– Я помалу володію всіма видами магії, на рівні третього рангу. Але основна моя спеціалізація – це темна магія, рівень сили приблизно перший ранг.

Саме такий рівень сили я демонстрував підіймаючи мертвих.

– Оу, це справді круто. Я чула, що навіть темні маги другого рангу – це велика рідкість. Так ось чому вас направили на це завдання.
– Ну, не за мої ж блакитні очі, – я трохи підколов її.
– Ех, на вигляд ви досить милий хлопчисько, але іноді вас прокидається хам, вчити вас ще й вчити, – Алісія пожурила мене з милою посмішкою.
– Чому вчити? – з підозрою запитав я її.
– Дисципліни, крихітко.

А це не хамство, постійно називати мене крихіткою, трохи незадоволено подумав я. Чи хамство працює лише в один бік? Далі ми особливо не спілкувалися. Хоч напруги між нами не було, навіть після цієї жартівливої сварки. Я намагався читати, Алісія теж. У зазначений час ми приїхали.