Глава XXV. Від’їзд.

Через п’ятнадцять хвилин після закінчення нашої розмови з Кононом я був дома і почав збирати речі. Насамперед я дістав свою невелику шкіряну сумку, з лямкою через плече. Поклав туди запасні шаровари, ну мало що буде? Запасну сорочку також поклав туди, трубку і кисет з тютюном, два жетони, алхіміка і таємного радника, чарівну паличку з Вогненною Іскрою.

Потім подумав і зняв з руки тривожний перстень і кинув його назад у ящик письмового столу. Дістав зі скрині невеликий кортик, у ручку якого було вбудовано маленький алмаз із заклинанням Спалах Світла. Пристебнув його на пояс, а на інший бік пристебнув невелику сумочку із сорока флакончиками магії життя.

Потім пішов на кухню пити чай і робити бутерброди, частину з’їм зараз, а частину візьму з собою. Бо незрозуміло хто, де і коли мене годуватиме в майбутньому.

За годину по мене заїхала карета, та ще за годину я був на армійському полігоні, біля будівлі, де ми проводили перші польові випробування. Тут щосили кипіло життя. Перед будинком стояла купа фургонів, запряжених двійками коней. Бігали солдати. Вони витягали з будівлі знайомі мені ящики з моїми підопічними і вантажили їх у фургони, кріплячи їх уздовж бортів.

– Доброго дня, – підійшов до мене офіцер. Як і всі армійські, він був високий, добре складний, з довгими м’язистими руками та широкими плечима. Одягнений він був у шкіряний рельєфний обладунок та чорні шаровари.

Підійшовши ближче він простягнув мені руку, ми обмінялися рукостисканнями, і він продовжив:

– Філіп фон Штраус, отаман Безсмертного Батальйону, стихійний маг першого рангу.
– Олександр Флай, – сказав я і більше нічого не додав, схоже він і так мене знає, а то що я алхімік і таємний радник, так це напевно зараз недоречно.

До нас підійшли ще троє людей, два стихійні маги другого рангу і мій недавній знайомий і секундант Мартін Блок, маг життя і військовий лікар.

– Коням дадуть спеціальний засіб, вони будуть їхати без зупинки весь вечір і всю ніч, а також наступний день, – поінформував він мене, – потім ми зробимо привал на ніч, і наступного дня надвечір вийдемо на околиці Філграда.

Ще за годину все було готове, і довга низка з двадцяти критих фургонів вирушила в дорогу. Першим їхав наш отаман і лікар, а в останньому фургоні, яким командував десятник Джон Блек, їхав я. Позаду нас їхав ще один фургон із польовою кухнею та десятьма солдатами обслуги.

Я зручно розмістився в проході між ящиками-трунами, курив люльку і думав про те, що треба було б узяти книгу. Про це я якось не здогадався у метушні зборів.