Глава LIX. Робота.

Після польових випробувань, мій робочий розклад повернувся до старого русла. Спільні патрулі бійців Безсмертного Батальйону та міської охорони ще тривали, хоча потреби в них вже не було. Але на таємній нараді вирішили, що це гарна практика для солдатів, а також само собою сприяє зміцненню репутації військових. Єдине, що змінилося, замість мене стали ходити інші спостерігачі, призначені мною з-поміж найбільш умілих бійців.

Також я провів свою власну атестацію, за результатами якої, написав листа на ім’я отамана Філіпа фон Штрауса з рекомендацією привласнити Джон Блеку та ще дванадцяти бійцям, звання маг темряви третього рангу. Вони вже могли самостійно заряджати службові амулети. Для подальшого їхнього магічного росту я вирішив навчити цих бійців нескладному закляттю Дотик Темряви.

Маг повинен зібрати темну енергію у себе на долоні і утримуючи її, завдати удару. На третьому ранзі сили, від такого удару у звичайної людини підкошуються ноги, вона відчуватиме сильну слабкість та запаморочення. На другому ранзі сили, цим закляттям можна легко вбити людину. Мінусом було те, що до цієї людини треба ще дотягнутися рукою, а плюсом, можна використовувати це закляття без будь-якої магічної зброї.

Додатково написав ще один лист королю, в якому як таємний радник рекомендував, в обов’язковому порядку видавати всім темним магам, які перебувають на військовій службі, в тому числі магам Безсмертного Батальйону, еліксир життя на кожен день, якщо вони будуть використовувати темну енергію. А також зілля життя, яке темний маг повинен мати при собі завжди і повинен був застосувати його у разі різкого нездужання, а потім звернутися до цілителів.

Раз чи двічі на тиждень я їздив у особняк з темними вікнами. Найчастіше у мене був один пацієнт, рідше два. Військовий конфлікт на кордоні з Тімерією перейшов у холодну фазу.

Якось мені наснився тривожний сон. Десь далеко, в нескінченному темному просторі, де не світили навіть зірки, сміявся Цар Мертвих. Моторошним, холодним сміхом, в якому не було нічого живого. Прокинувшись, я вирішив, що більше не можу ігнорувати одне питання.

На КПП служби безпеки я показав жетон таємного радника і попросив відвести мене до Єлизавети фон Стронг. Мені відразу виділили людину для супроводу, і через п’ять хвилин вона привела мене до знайомого кабінету, з портретом короля на стіні. Єлизавета сиділа за робочим столом, на якому лежала папка з документами. Я зайшов і привітався.

– А, це ви, Олександре, і вам доброго здоров’я, – відповіла начальниця КСБ і сховала папку в ящик столу та замкнула його своїм перснем. – Що привело вас до мене?
– Робота, я хочу подивитись де і як зберігається корона Царя Мертвих.
– Що? Вибачте, я вас не зовсім зрозуміла, яка корона?

Я навіть не здивувався її реакції. Ось тільки задумався на мить, чи це вроджена шкідливість, чи придбана в процесі роботи. Через нічний жах у мене ще досі був поганий настрій.

– Вам треба більше відпочивати та пити ліки для пам’яті, якщо ви почали забувати такі важливі для вашої роботи речі, – максимально нейтральним тоном я дав їй пораду.

Легка напівусмішка на обличчі Єлизавети залишилася, а ось очі перестали посміхатися. Що з’їла? А не треба прикидатися дурепою.

– Та корона, що зберігалася у маєтку Фредеріка фон Франкінштайна і була причиною стихійного підняття мертвих. Яких потім відловлював майже весь столичний гарнізон. Та сама, яку ви знайшли в замку черепа, що плаче, – я вирішив заповнити прогалини в її пам’яті.
– А, ось цей артефакт.

Єлизавета вдала що нарешті щось згадала.

– Чому ви вирішили, що ми його знайшли? А, втім, не важливо… Це вже не ваша турбота, можете більше не піклуватися нею, – холодно промовила Єлизавета.
– Ви помиляєтеся, – так само холодно сказав я і підніс свій жетон таємного радника їй під самий ніс.

Якийсь час ми мірялися поглядами, поки мені це не набридло.

– Єлизавета, я зараз вийду звідси і піду прямо до короля. І вам доведеться дати йому пояснення, чому ви перешкоджаєте моїй роботі.

Вираз її обличчя не змінився, а ось очі знову почали посміхатися.

– Добре, Олександре, але зараз я дуже зайнята, приходьте завтра вранці, до дев’ятої години.

Вона дістала свою папку і знову уткнулася в неї. Мені не поспіхом, можу і завтра прийти. Хоча… Цілком можливо, завтра мені скажуть, що Єлизавета поїхала до родичів на два місяці і бігай тепер, шукай її як дурень.

– Ні, Єлизавета, зараз. Якщо ви зайняті, візьміть людину з КПП, і нехай вона мене проводить.
– Вони не мають допуску.
– Тоді знайдіть того, хто має допуск, а я поки що схожу до короля.

З цими словами я повернувся і пішов до дверей. Вона хоче проблем? Добре, це її вибір. Напишу звіт, пару екземплярів, одну копію надішлю особисто королю та другу до його секретаріату. Нехай потім із нею Конон розбирається. Змову проти монарха вони прогавили, а тепер ще й воду каламутять.

– Стійте, Олександре, що ви як маленька дитина, все вам треба прямо тут і зараз. Добре, я вас проведу, – сказала Єлизавета і знову сховала папку до столу.

Вона подзвонила у дзвіночок, негайно прибіг хлопець-секретар, якого Єлизавета попросила підготувати карету та подати її до внутрішнього входу. Поки ми чекали, начальниця КСБ закурила свою сигару, а я зрозумівши, що сісти мені не запропонують, застрибнув на підвіконня. На якому з комфортом вмостився, витяг ноги вздовж.

– Скажіть Олександре, а ви випадково не є якимсь родичем нашому королю?
– Ні.

Єлизавета примружившись уважно на мене подивилася, а потім зробила глибоку затяжку.

Їхали ми не довго, тільки-но сіли та вже довелося виходити. Будівля, куди ми прибули, виявилася королівською скарбницею. Усередині нас двічі перевірили. Єлизавета прикладала до спеціальних артефактів свої долоні та перстень, я просто показував свій жетон. Навряд чи сюди мене пустили одного. Жетон радника дає величезний пропуск будь-куди, але в деякі місця я можу потрапити тільки прийшовши туди з місцевим начальником.

На кінець ми увійшли до невеликої кімнатки з товстими гратами на вікнах. Біля дальньої стіни, на мармуровій підставці, була скринька зі скляною кришкою. У якому лежала напівсфера, посипана великими фіолетовими кристалами. А в ній була іржава корона. При погляді на неї у мене поповзли мурашки. Я підійшов і ретельно все оглянув. Над короною було зроблено димар. Для порядку я заглянув і туди, але нічого особливо не побачив.

– Що це за каміння? – запитав я у начальниці СБ.
– Штучно вирощені кристали солі, – пояснила Єлизавета.

Вона залишилася стояти біля дверей і розглядала всі мої дії з ледь помітною усмішкою. Я ще для годиться походив, подивився. Ну що Олександре, ти задоволений, запитав я сам себе? Хм… начебто все гаразд, і корона знаходиться в надійному місці.

– Сподіваюся, Олександре, я вас задовольнила? – якось двозначно поцікавилася Єлизавета, повторивши мої думки.