Глава XIV. Дружній клопіт.

Наступного дня я вирішив збільшити кількість щоденних пострілів Стрілою Темряви, але вже на 1124 заклятті відчув як земля випливає з-під моїх ніг. Прийшов до тями я відразу, практично навіть не встигнувши впасти. Це мене дуже налякало. Якщо я знепритомнію, то не зможу допомогти собі магією життя. Доведеться залишити цю ідею. І навіть трохи зменшити навантаження, робитиму по 900 разів, принаймні до кінця тижня.

Після душу і перекусу, коли сонце перевалило через зеніт, я продовжив роботу над моєю доповідною запискою про Безсмертний Батальйон. В принципі, все було готове, залишилося тільки переписати начисто з моїх чернеток.

Раптом пролунав стукіт у двері. Перевіривши хто там за допомогою Магічного Зору, я пішов відчиняти двері. На порозі стояв білявий усміхнений хлопець із блакитними очима. Він був одягнений у картату сорочку з рукавами, закоченими по лікоть, з-під яких виглядали міцні жилясті руки. Побачивши мене, він одразу посміхнувся і простяг долоню.

– Привіт, Олександре. Ти виглядаєш зовсім блідим.
– Привіт, Дейве. Згоден, треба якось вибратися на природу та подихати свіжим повітрям.

Ми обмінялися рукостисканням. Це був Дейв, мій молочник, хлопець із дуже гарним характером. Ось, наприклад, він швидко зрозумів які у мене звички та намагався турбувати мене тільки після обіду. Його ранковий розвіз молока вже давно закінчився, отже він зайшов до мене у справі.

– Проходь, – запросив я його до свого дому.

Ми сиділи за столом у мене на кухні й пили чай із солодкими булочками, тими самими, які так сподобалися королю.

– З деякого часу я почав помічати, що мої корови стали якісь нервові, особливо з ранку, дичать і в руки не даються. Ми викликали ветеринара, але той запевняє, що жодних проблем немає, – розповідав своє лихо Дейв.

Дейв зробив паузу, потім наблизивши до мене голову, зашепотів.

– Я думаю, що це якась нечиста сила, – знову зробив паузу, кивнув і додав, – ага.

Дейв знав, що я алхімік і просив мене, як людину вчену, що розуміється на магічних питаннях, глянути на його корів. Як нагороду він пропонував не брати платню за молоко протягом наступного місяця, незалежно від результату. Я подумав і вирішив допомогти йому, звичайно, не через гроші.

Ми сіли в його двоколісний візок, запряжений рудим конем і поїхали за місто. Виїзд із міста вдень був вільним, варта нас тільки проводила поглядом. Але за містом раптово до нас виїхав кінний загін. Чоловік п’ятнадцять, керувала загоном жінка, висока, сильна, з досить симпатичним обличчям, короткою стрижкою та гарненькими грудьми. Об’єм грудям надавала шкіряна жилетка зі шнурівкою. Командирка не поступалася ростом широкоплечим воякам, що оточували її.

– Стій, – крикнула вона нам, коли наш візок порівнявся з їхніми кіньми.
– Хто такі? – суворо запитала вона нас, оглядаючи трохи примруженим поглядом.
– Дейв, молочник, – сказав Дейв і трохи насупився.
– Олександр, друг Дейва, – представився я.

Через те, що ці добрі молодці та красна дівиця взагалі не представилися, то я не горів бажанням з ними спілкуватися. Тим більше зі мною був тільки жетон таємного радника. А показувати його всім першим зустрічним та поперечним я не збирався.

– Куди їдете? – продовжила допит старша над загоном, зупинивши свій погляд на моїй фізіономії.
– До себе додому, – відповів нахмурений Дейв.
– У гості до Дейва, – відповів я і замислився.

Задумався я про зовсім сторонні речі. У нашій державі рівні права мали чоловіки та жінки. Але в той самий час були помітні відмінності у перевагах вибору професії. Серед військових жінок було небагато, звісно якщо вони не магеси. Все-таки у військових дуже цінувалася фізична сила. І якщо жінка керувала загоном, вона повинна бути не слабше інших вояк. У мене раптово з’явився здогад.

Я активував Магічний Зір і почав дивитись на неї, в район серця. Так я й думав, у неї є спорідненість із життям, чаклувати їй не вистачить сил, а ось такі речі як підвищена витривалість та швидша відновлюваність є. І м’язи добре ростуть на її кістках.

Потім я відключився від Магічного Зору і вже звичайним зором глянув на її груди. Сьогодні досить жарко і, мабуть, тому вона була прикрита на дві третини ліфом від сорочки. Ранкові вправи давалися взнаки, я бачив красу дівчини, розумів її, але не відчував від неї жару у своїй крові.

Якийсь час ми так і дивилися, симпатична командирка на мене, а я на її вродливі перси.

– Що, ніколи не бачив жіночих грудей? – схиливши трохи голову набік, запитала вона мене вже іншим глузливим тоном.
– Бачив, але мені це ні коли не набридає, – відповів я правду.

Я люблю говорити правду і не люблю брехню. Почувши мою відповідь, вояки на конях стали непомітно посміхатися собі в вуса.

– Так сходи до своєї мамки і попроси, хай тобі покаже, – таким же глузливим тоном, виразила та.

Ну ось, навіщо було згадувати мою маму? Ні, я не розлютився, але останні краплі симпатії до цих людей почали стрімко зникати.

– Може ти мені покажеш? – запитав я і подивився їй прямо в очі.

Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного. Навколо стояла напружена тиша.

– Так, а ну злізли з воза, – зло сказала вона, стискаючи в руках нагайку.

Після напруженої паузи, Дейв, який під час цієї розмови хмурився все сильніше і сильніше, почав повільно підійматися. Я, що сидів поруч, так само повільно поклав йому руку на плече і посадив його назад.

– А хто ви такі? А то ви забули представитися, – спитав я у всіх, переводячи погляд по черзі з одного на іншого.
– Злазь, – з тією ж злістю повторила наказ командирка, – зараз відшмагаю нагаєм, дізнаєшся хто ми такі.
– А якщо мій тато генерал, то хто потім про це шкодуватиме більше?

Виникла невелика затримка.

– А твій тато генерал? – ніби без інтересу, але з легкою напругою в голосі поцікавився солдат, що сидів на коні, трохи позаду командирки, мабуть, її заступник.
– Ні, але я знайомий із помічником королівського секретаря, а в нього обов’язково буде знайомий, у якого тато генерал.
– То генерал чи не генерал? – уже трохи веселіше спитав солдат, щоб розставити усі крапки над i.

Схоже, я дуже плутано почав їм пояснювати, що у разі розвитку конфлікту я знайду на них управу. Мабуть, він подумав, що я просто колочу дешеві понти на рівному місці.

Що ж, спробую пояснити інакше. Я дістав із-за пазухи чарівну паличку і трохи додав темряви в голос. Не для того, щоб злякати, а щоб мої слова нікому не здавалися смішними.

– Я зараз жахну Вогненною Кулею, а потім скажу генералу, що ви були як дві краплі води схожі на тих бандитів, про які ми чули у корчмі.

Напевно вони знали, що це навчальна паличка, але мені було начхати, головне що б вони зрозуміли, я їх не боюся і стоятиму на своєму до останнього.

За цей час командирка, яка мовчала, вже встигла трохи охолонути та переглянути свою лінію поведінки. Вона піднесла руку до своєї каски та віддала честь.

– Патрульний загін міського гарнізону. Старша Ванесса Блейд. Проводимо планові заходи щодо контролю міських околиць. Попрошу злізти з візка для наступного його огляду.
– Ходімо, – сказав я Дейву і хутко зістрибнув з воза.

Якийсь час вояки оглядали віз, навіть зазирнули під днище. Після всього цього Ванесса Блейд сказала:

– Ви можете бути вільними, дякуємо вам за співпрацю. І я вам не рекомендую ночувати на дорозі, в окрузі помічені дикі звірі.

Мені стало цікаво, що за звірі такі, але перепитувати я не став. Коли ми від’їхали трохи далі, Дейв подивився на мене і з легким докором запитав:

– Олександре, навіщо був весь цей цирк на дорозі?

Я промовчав. За годину ми приїхали.