Глава XXII. Роздуми стародавніх.

Нещодавно в руки мені потрапив один стародавній трактат. Близько пов’язаний з темою, яка мене дуже цікавить. Ось уже цілий тиждень я сидів і з горем навпіл його перекладав, виписуючи переклад на папір і заглядаючи за кожним словом у словник.

Стародавній автор розмірковував про існування душі, а точніше він доводив, що її не існує. Спочатку він давав визначення терміну “душа”. На його думку, це було щось, що однозначно визначало суть і унікальність людини або будь-якої іншої істоти. Для прикладу він брав східні вірування, в яких душа людини переселялася після смерті в іншу людину або у тварину, може навіть у дерево. При цьому він говорив, що при переселенні переходить тільки душа, всі спогади, навички, характер, переваги та страхи не передаються.

І справді, припустимо, що душа переселилася з людини, яка була гончарем, у дерево баобаб. Які спільні вміння вони мають чи страхи? Гончар був умілим, трохи лінивим і боявся збирачів податків. А дерево баобаб? Також може робити горщики, або воно теж трохи ліниве? Як взагалі відрізнити лінивого баобаба від роботящого?

Таким чином душа є щось унікальне, за чим ми з упевненістю можемо сказати, що саме цей баобаб був тим гончарем, а не іншим. Її можна порівняти з якимось унікальним ідентифікаційним номером у Всесвітній Амбарній Книзі Обліку Усього Сущого.

Після такого твердження автор наводив ланцюжок доказів, що такого унікального номера не існує і не може існувати в принципі. Наприклад, міркував стародавній філософ, візьмемо дерев’яний корабель і замінимо його стару дошку на нову. Корабель залишився тим самим? Так. А якщо замінимо ще одну дошку, отримаємо той же самий результат. Так поступово ми мінятимемо всі деталі корабля на нові й в кінці ми отримаємо корабель, що повністю складається з нових деталей. Це той самий корабель? Ну начебто так.

А ось тепер ми робимо фокус і збираємо зі старих деталей заново старий корабель. Це той самий корабель? Емм, ну начебто так. Але в нас уже є цей корабель. Який із цих двох кораблів більш той самий? Який з них має душу старого корабля? Кому надавати старий унікальний ідентифікаційний номер, а кому видавати новий номер?

Навіть така проста ситуація ставить під сумнів, а чи існує щось унікальне, яке ми називаємо душею.

Коли я це переклав, я дуже засмутився. Адже наявність душі в людини я безпосередньо пов’язував із її безсмертям. А безсмертя мені було дуже, дуже потрібно, прямо по заріз!

Цілий день я ходив похмурий і подумки сперечався з автором трактату. Насамкінець я навіть вигукнув уголос, звертаючись до стародавнього мислителя:

– Що, сволота? Сам здох та інших надії позбавляєш?

Після чого пішов на кухню їсти. Бо давно помітив, що гарна їжа підіймає настрій. Наступного дня заспокоївшись, я почав далі перекладати філософський трактат.

Далі автор розглядав питання можливості існування вічного життя. Припустимо, говорив автор, що існує якась безсмертна людина, яка живе вічно, ніколи не старіє і тому не вмирає. Рани його гояться і на їхньому місці виростає нова тканина.

1. За довгі роки життя цієї людини, повністю зміняться всі атоми її тіла.
2. Через те, що спогади зберігаються в голові, а її розмір кінцевий, то нові яскравіші спогади затиратимуть старі, що встигли потьмяніти з часом. Від нескінченного життя усі її спогади зміняться на нові.
3. Також зміниться і характер людини. Нехай вона спочатку живе в цивілізованому суспільстві, та є доброю і чуйною, а потім її країну завоюють варвари, почнеться епідемія та голод. І наша безсмертна людина повинна буде вбивати інших, щоб вижити та відбирати їжу у слабших. Хіба буде вона тією ж добродушною особою?

А тепер припустимо, що через мільйон років… На цьому місці я зупинив свій переклад і збуджено став ходити по кімнаті, мільйон років, зовсім непогано, не вічне життя, але й не жалюгідні 1000 або 2000 років. Заспокоївшись, я знову взявся за книгу.

А тепер припустимо, що через мільйон років ми знову поглянемо на цю людину, що спільного вона має з тією давньою особою, тіло, ні, спогади, ні, характер, ні, а може душа? А вона взагалі є? У нас тепер зовсім дві різні людини.

Мені, звичайно, можуть заперечити, писав далі автор, що у нас є деяка безперервна послідовність її існування, яка однозначно може сказати, що це та сама людина.

Ага, саме так, погодився я з невідомими опонентами автора.

Але безперервність – це лише ілюзія, писав далі стародавній. І щоб це продемонструвати, розглянемо наступну ситуацію.

У нас є одне маленьке зернятко проса, і воно не є купою зерна. Зробимо невеличку зміну, додамо ще одне зернятко. Чи у нас з’явилася купа, ні? А тепер ще одне зернятко. Вочевидь, що додаючи одне зерно, а, по суті, роблячи лише мінімальну зміну, ми не можемо зробити купи із декількох зерняток. Але якщо у нас на землі вже лежить мільйон зерен? Звісно, це вже величезна купа!

Таким чином, коли ми дивимося на безперервність існування, ми тим самим дивимося на мінімальні зміни об’єкта, і не в змозі зрозуміти, що об’єкт спостереження вже принципово змінив свій статус. Замість безсмертної людини ми маємо ілюзію безсмертної людини.

На цьому місці я знову зупинився і замислився. Міркування про зерна виглядають якось дивно. Нісенітниця якась. І навіть якщо справді немає безсмертя, то я згоден хоча б на ілюзію безсмертя.

Але тут була конкретна проблема, навіть найпотужніші маги життя не могли жити вічно. Вони могли жити довго, дуже довго, але потім у їхньому організмі починалися незворотні збої, шматочки тканини починали безконтрольно зростати, та по всьому тілу з’являлися осередки злоякісної пухлини, що вело до фатальних наслідків. Тобто на практиці ніхто не зміг отримати навіть ілюзорно-безсмертну людину.

Ось якби поєднати магію життя, яка змушувала рости та відновлювала тканину людини, з магією смерті, яка змогла б знищувати зайву плоть, то тоді ми змогли б теоретично здобути вічну молодість. Ось тільки я не настільки сильний у магії життя. І взагалі між теорією та практикою є просто колосальна прірва.

Далі я вирішив не перекладати цю книгу, навіщо мені потрібні ці байки стародавнього пердуна?