Глава LV. Протистояння.

Ранок був дивовижний, а найпрекрасніше в ньому було те, що в мене сьогодні не було жодних справ. І я можу весь день провести не виходячи з дому. Раніше в мене було багато таких днів, а потім я влаштувався на роботу таємним радником. Хм, однак у мене не найгірша робота, і врешті-решт я можу будь-якої миті звільнитися.

Ранок був добрим недовго. Я навіть чаю ще не встиг випити, коли зрозумів, що все добре на сьогодні вже скінчилося. На моєму ганку стояла постать людини, стояла довго, без жодних спроб постукати чи увійти. Коли мені набридло розглядати її Магічним Зором, я пішов відчиняти двері.

Фігура була дуже високою. Від цікавих очей її приховував довгий плащ із каптуром, натягнутим по самий ніс. Але весь цей маскарад міг обдурити тільки ту людину, яка ніколи не бачила короля Конона Яросного наживо. Я відчинив двері і жестом запросив його до будинку. Ми пройшли на кухню, і тільки після цього я привітав Конона та запропонував йому чаю. Від чаю він одразу відмовився.

– Щось трапилося, ваша величність? – поставив я питання, вже напевно знаючи відповідь. Не просто трапилося, а трапилося щось, що далеко виходить за межу буденності.

Конон насупився. Протер собі долонею обличчя, зітхнув.

– Так Олександре, сталося. Мою дружину Ангеліну фон Стоун викрали сьогодні вночі невідомі мені люди, – похмуро відповів він.
– Але як? – я був здивований, навіть чекаючи приголомшливих новин.
– З її будуара вів таємний хід, яким і скористалися викрадачі. Біля її ліжка я знайшов записку.

Я мало не кивнув, на знак того, що теж знаю про таємний хід.

– Але… – почав я й замовк. Тут багато дивно.

Навіщо він прийшов до мене? Хіба він не повинен був викликати Єлизавету і підняти на вуха весь палац разом із містом?

– Ніхто, крім нас двох, нічого не знає. Викрадачі чітко дали зрозуміти, що інакше уб’ють мою дружину, – відповів на моє німе запитання Конон.
– А хіба король має йти на повідку у викрадачів?
– Ви маєте рацію, Олександре, справжній король не винен. Справжній король, навіть коли різатимуть його дітей, повинен залишатися вірним інтересам своєї держави. Але я не справжній король, я їм лише прикидаюсь. Колись це була моя мрія. Зараз від неї залишилося лише маска, яку я ношу через Ангелину, вона любить більше Конона-короля, ніж Конона-варвара.

Він замовк і закрив обличчя руками. Потім відірвав руки від обличчя і подивився поверх моєї голови.

– Я більше нікому не можу довіряти. Люди, які змогли викрасти її з палацу, напевно, зможуть зрозуміти, якщо я спробую їх обдурити. Я ніколи її не побачу.

Його обличчя було неупередженим, але на мить в його очах майнув розпач.

– Але чому я? Чому ви прийшли до мене? – моє питання вийшло несподівано гучним.

Конон глянув на мене і криво посміхнувся.

– Викрадачі хочуть, щоб ми разом приїхали в умовне місце, – сказав король і після невеликої паузи додав, – я знаю, навіщо я туди поїду, а ось для вас Олександр немає жодної причини. І що б не думали викрадачі, я не можу вас змусити.

Я схопився і почав швидко ходити по кухні. Напевно, це пастка. Є купа людей, які знають про мою персону дуже багато і мають якісь незрозумілі плани на мене. Лізти туди добровільно? Та навіщо?! Це сильно суперечить моїй мрії стати безсмертним. Я не можу ризикувати своїм вічним життям. Я вже купу разів робив безглузді вчинки. І колись за це можу поплатитися. Чи я цього хочу? Ні, однозначно ні.

– Що б ви не думали, Олександре, я не збираюся здаватися. Або я звільню свою Ангелину, або помру намагаючись це зробити! – рішуче сказав король, спостерігаючи за моїми метаннями по кухні.

Ага, та він майже на грані, вже про свою смерть думає. Тисяча демонів. Якщо його відпустити, він загине, раптом зрозумів я. А я? Я також загину? Моє передчуття похмуро промовчало. Лізь Олександр до демона в пащу, а там подивимося, ось що мені сказало передчуття.

Я зупинився на середині кухні та глянув прямо в очі королю.

– Я поїду з вами, – тихо сказав я і брудно вилаявся про себе.

Біля ганку був припаркований маленький двоколісний віз, запряжений вгодованим віслюком. Після швидких зборів я вийшов із дому, і ми вирушили незрозуміло куди й незрозуміло навіщо.

– Я вкрав цей віз разом з ослом, – сказав Конон і кивнув на тварину, – натомість я залишив золоті монети. Нам треба бути опівдні на перехресті доріг, за Лихоліссям.

Це неподалік столиці, ми туди ще встигнемо, можна не поспішати, невесело подумав я.

Перед виїздом за міську браму трапилася невелика затримка. Зазвичай варта не доглядає тих, хто залишає місто, але сьогодні їх спровокував мій вигляд. Щось їм здалося підозрілим. Я сидів з віжками в руках, а король Конон зображував сплячого лежачи в возі, сховавшись плащем.

– Хто такі, куди їдете? – спитав стражник і почав оглядати нас і наш віз.

Після його запитання я заспокоївся і навіть трохи повеселішав. Ну знайде він у моєму возі короля? А далі що?

– Олександр Флай, міський алхімік, а це мій друг Коргот-варвар. Їдемо в гості до Дейва молочника.

Стражник вмить відчув зміну мого настрою. Але все ж таки з підозрою поглянув на короля.

– Що це з ним? – буденно запитав він.
– Спить людина, втомилася після вчорашнього відпочинку, – серйозно пояснив я.
– Який величезний, – зашепотіла помічниця стражника, руда дівчина з двома косичками та усміхненим обличчям, – напевно, більше ніж наш король.

Стражник невдоволено зиркнув на неї.

– Наш король найбільший серед усіх монархів ойкумени, і якісь варвари навіть поруч із ним не стоять, – повчально пояснив він, а потім додав, звертаючись уже до мене. – Можете проїжджати.

За містом Конон зістрибнув з воза і попрямував поряд з осликом, тягнучи його за хомут. Думаю, якщо прибрати ослика з нашої системи, що рухається, то її швидкість тільки зросте.

Я дивився на широкі кроки короля і намагався заглушити свій внутрішній голос боягузтва. Хоча ні. Я не відчував страху, а голос був голосом розуму. Він питав мене, як я збираюся жити вічно, якщо постійно лізу в небезпечні для життя авантюри?

– Заткнися, – порадив я йому. – Не можна завжди ховатися в стінах свого будинку, рано чи пізно мене звідти дістануть. Настав час зустріти ворога віч-на-віч.
– Ага, але час і місце вибрав ворог, а ти навіть про нього нічого не знаєш.
– Заткнися, я сильний чаклун, навіть дуже сильний, і знайду чим здивувати будь-якого ворога.
– Ага, по всьому світу лежать у могилах ті, хто думав, що крутіші за них тільки боги.
– Заткнися, – втретє сказав я сам собі і перервав цей безглуздий діалог з розумом.

Після цього я намагався не думати, а більше дивитися на всі боки. Опівдні ми почали під’їжджати до вказаного перехрестя. Там на нас уже чекали. На великому камені сидів і курив люльку чоловік у чорному одязі. Поруч пасся його вороний кінь. Придивившись уважніше, я впізнав Фредеріка фон Франкінштайна.

– Бароне, невже ви причетні до викрадення? – похмуро запитав я. Конон промовчав і люто глянув на Фредеріка.
– На жаль, Олександре, у мене не було вибору, – відповів барон, – вірніше він був між смертю та безсмертям. Я вибрав друге, а викрадення це прикре, але необхідне зло.
– Вам загрожували смертю, бароне?
– Ні, мені ніхто не загрожував. Я вже далеко не молодий, ще якихось жалюгідних п’ятнадцять років і я стану зовсім старим. Це молодим, п’ятнадцятилітнім юнакам такий термін здається цілим життям, а для мене смерть від старості це майже завтра. Але досить теревенити порожні балачки, вам обов’язково пояснять усе на місці. Мене цікавить лише одне питання, чи ви зберегли все у таємниці?
– Так, я нікому нічого не повідомляв, – відповів я.
– Дуже добре, а ви, ваша величність? – спитав він короля.

Той лише заперечливо похитав головою. Я помітив, що барон тримає долоню на якомусь браслеті, явно артефакті, що визначає брехню. Ще на сусідніх пагорбах ховалися потаємні спостерігачі, добре переглядаючи місцевість із висоти.

– У такому разі прошу йти за мною, – барон спритно застрибнув на свого скакуна.

Конон пішов за ним широким упевненим кроком. Я їхав у возі й обмірковував слова барона. Нам все пояснять або не все, або вдадуть що хочуть пояснити. Барону вірити не можна. Незабаром ми повернули з широкої проїжджої дороги на невелику грунтову і почали заглиблюватися в ліс. На одній із полян до нас приєдналися шість вершників озброєних магічними паличками. Один стихійний маг першого рангу, один стихійний маг другого рангу, три темних маги третього рангу та один маг життя другого рангу. Я швидко визначив новий розклад сил.

– Це мої люди, – пояснив барон мені.

Конон взагалі не реагував. Тут навіть останньому віслюку в нашій компанії було ясно, що цим товаришам краще не втрачати пильності в його компанії. За годину ми прибули до дуже мальовничого місця. Пристойних розмірів річка текла через ліс і падала з водоспаду ще у більшу спокійну річку. Під водоспадом була скеля, спочатку схожа на гігантський череп. Згодом люди лише посилили цю схожість. Там, де був рот, був вхід у печеру, зачинений величезною брамою. По обидва боки якої були вузькі бійниці.

– Скеля черепа, що плаче, найстаріший замок у цих краях. Був обжитий людьми задовго до будівництва стін Стоунграда, – пояснив мені барон. – Перш ніж ми потрапимо всередину, вам треба зняти з себе всю зброю, артефакти та одяг. Спідні пов’язки можете залишити.

Я очікувально подивився на Конона. Той мовчки й байдуже став знімати з себе амулети та персні. Потім почав знімати з себе одяг. Я знизав плечима і почав робити те саме. У мене був тривожний перстень, жетон алхіміка та кортик зі Спалахом Світла. Наші конвоїри принесли з воза великий дворучний меч короля з металу, що не старіє. Все це добро було завантажено на пором і повезено через неглибокий затон у бік скелі з черепом.

– Останній штрих, надягніть ці кайдани, – запропонував нам барон.

Конон з ненавистю дивився просто в очі барона.

– Надягніть, і ви зможете побачити свою дружину, – сказав барон, спокійно витримавши його погляд.

Король простяг уперед свої руки, і йому одразу надягли величезні важкі кайдани із міцного металу. На шию наділи такий же нашийник з’єднаний із руками залізним ланцюгом. Крім цього Конону одягли кайдани на ноги, з’єднані таким же ланцюгом з руками та між собою. Вони не дозволяли зробити повний крок, і король був змушений чимчикувати малесенькими кроками. Мені запропонували одягнути тільки наручники та нашийник. Вони були цілком людських розмірів. Але в моїх було випалено дуже потужне протимагічне закляття.

Від його дії мене відразу стало каламутити. Нічого, подумав я і зчепив зуби. Я одразу ширше розкрив астральний канал і з великою силою став спрямовувати магічну енергію в метал. Вона йшла туго, ледь-ледь, але йшла. А значить я можу стерти антимагічне закляття, і ці хлопці вже прорахувалися. Мені навіть не потрібно знищувати його повністю, лише для застосування пасивних умінь. Від докладених зусиль я важко дихав, і на моєму обличчі з’явилися великі краплі поту, а мої коліна дрібно затремтіли. Барон помітив мій стан.

– Олександре, схоже ви вперше стикаєтеся з антимагічним закляттям. Не намагайтеся використовувати магію, і вам одразу стане краще, – дав він мені пораду дружнім тоном.

Ага, тільки ти мені не друг, а ворог. Я навіть не глянув у його бік. А зосередившись і заскрипівши зубами, почав потихеньку видаляти закляття в наручниках та нашийнику. Нас посадили в інший човен. Один воїн із супроводу барона спробував силою штовхнути Конона при посадці з грубим і глузливим зауваженням: “Ворушіться, дівчатка”.

Думаю, він таким чином хотів дати зрозуміти, що наш статус змінився, і тепер вони можуть робити з нами все що завгодно. Тільки цей гівнюк грубо прорахувався. Його зусилля не справило на Конона жодної дії. Наче дитина спробувала штовхнути величезного буйвола. Король розвернувся в його бік і подивився на нього зверху донизу, дивлячись тому прямо в очі. У його погляді читалася неприхована загроза. Виникла пауза. Воїн барона не знав, що робити далі та зробив крок назад. А це правильно. Король цілком зможе розбити йому череп, ударом своєї голови. І начхати що буде далі. Принаймні зараз нас точно вбивати не будуть.

– Ви повинні сісти в човен, – сказав барон, невдоволено дивлячись на цю затримку.

Після того, як ми завантажились, нас перевезли через затон і прямо з човна на підйомнику доставили на майданчик перед брамою, піднявши на три метри вгору. Тут нас уже зустрічали. На Конона одягли додаткові ланцюги кріплячи їх прямо до сталевого нашийника. Кінці цих ланцюгів взяло по п’ять вояків з кожного боку. Мене вважали безпечним і не стали морочитися з додатковими запобіжними заходами. Тим більше я виглядав зовсім не круто. Тяжко дихав, все моє тіло спітніло, плечі були опущені, а моя хода була хиткою.

Конон глянув на мене з німим запитанням. Я підбадьорливо йому посміхнувся, кривою змученою усмішкою. Своєї мети я вже досяг і міг будь-якої миті накласти на себе закляття Ляльковик. Зараз тільки відпочину трохи та розслаблю своє щемляче серце. Нас повели широким ходом у кам’яній скелі, освітленій палаючими смолоскипами. Вони що економлять на магічних світильниках? Чи це так задумано для створення похмурої атмосфери?

Незабаром нас вивели у велику триярусну залу. Раніше це була просто величезна печера, але люди надали їй більш обжитого вигляду. У центрі знаходився величезний кам’яний блок, на ньому лежала жіноча постать накрита шовковим простирадлом. Біля каменю стояли двоє людей у темних балахонах. Уздовж стін стояла ще купа народу. Маги, воїни та ще якісь типи цивільної зовнішності. На балконах теж юрмилися глядачі. На самому верхньому ярусі знаходилися лучники та арбалетники. Загалом, мабуть, було чоловік двісті. Схоже, тут планувалась ціла урочиста церемонія.

Наприкінці зали на височині стояв кам’яний трон. На ньому сиділа Лілія фон Франкінштайн. Спочатку я навіть її не впізнав, на її обличчі був зовсім інший вираз. Воно було безпристрасне, повне відстороненої величі. Я перевів погляд на барона. У нього що, уся родина замішана?

– Щоб не було непорозумінь, це не моя дочка, – пояснив барон, а потім додав із тугою. – Моя дочка вже давно мертва.

Так взагалі нічого не зрозуміло. Начебто нам мали все пояснити, чи зараз це питання вже не актуальне? У залі стояла могильна тиша, вся ця маса людей мовчала. Та це чортова секта, раптом зрозумів я. Конона тримало на ланцюгах десять людей, я й барон стояли трохи позаду. Коли ми зупинилися, Лілія фон Франкінштайн піднялася зі свого трону і легко збігла вниз сходами. На ній була коротка туніка, що давала гарний огляд на її стрункі ніжки, а на голові була діадема з перлин. Їй іде, несподівано собі подумав я. Але то була інша Лілія, не та, яку я знав. Інша міміка, інший погляд.

На обличчі Лілії з’явилася хижа посмішка. Вона підійшла до короля і провела по його м’язистих грудях своїм вказівним пальцем. Мене вона взагалі проігнорувала, і мені стало якось навіть трохи заздрісно.

– Дуже добре, – промовила Лілія і облизала свої губи.
– Де моя дружина? – запитав Конон, похмуро дивлячись на неї зверху вниз.

Це була його перша фраза, яку він сказав за час нашого полону. Лілія обернулася і підняла руку, клацнула пальцями. Негайно тип у балахоні зірвав шовкове покривало з кам’яного столу.

На ньому лежала абсолютно гола Ангеліна фон Стоун. Її руки були прикуті до столу, а рот був зав’язаний шовковою хусткою. Погляд у неї був зляканий. Але у такому вигляді вона була дуже прекрасна. Від вигляду на неї в мене знову перехопило подих.

– Що тут, демон вас задери, відбувається? – вигукнув Конон і подався вперед.

Його обличчя почервоніло, а на шиї почали здійматися вени. Десять осіб насилу втримало його. Реакція короля дуже сподобалася Лілії. Вона широко посміхнулася.

– Зараз я все поясню, – сказала вона і знову подала знак.

Підкоряючись її руху воїни, що тримали Конона, накинули кінці своїх ланцюгів на спеціальні стовпчики. Ще один тип у балахоні вніс на оксамитовій подушці корону із іржавого металу. Так можна було відразу здогадатися, що без корони Царя Мертвих тут справа не обійдеться.

– Ми проведемо темний ритуал. Метою якого буде заклик Царя Мертвих до нашого світу. Для його душі потрібна відповідна судина, якою може стати тільки дуже сильний маг темряви. Після довгих пошуків нам нарешті вдалося знайти відповідну кандидатуру. Метр Олександр Флай підходить нам за всіма критеріями. Після його перемоги над Веліском та Кістяним Лордом ми остаточно визначилися зі своїм вибором. Правду сказати у нас більше немає інших претендентів. Був сильний темний маг з Тімерії, але Веліск вирішив, що у тімерійця замало сили, і досить легко його вбив.
– Навіщо вам це потрібно, – це вже я встряв у їхній діалог. Мені дуже не сподобалося, що мене, без моєї згоди, вибрали на роль якоїсь там судини.

Лілія трохи повернулася в мій бік і мило посміхнулася.

– З приходом Царя Мертвих епоха живих закінчиться і почнеться нова епоха. Епоха мертвих. Це буде зовсім інший світ, повний некрозу, що існує за зовсім іншими законами. А ми, вірні послідовники Царя Мертвих, знайдемо безсмертя та вічне життя.
– Так, зрозуміло, а мені навіщо брати у цьому участь? – поцікавився я.
– Дві причини. Перша, коли у вас вселиться Вічний і Неживий, ви знайдете довгоочікуване безсмертя. Ми добре знаємо про вашу мрію.

Тисяча демонів. А вона знає, як мене зацікавити. Тільки я їм не вірю, і навіть якщо вона повністю говорить правду, то це не безсмертя, а тупа казочка для довірливих ідіотів. Максимум, тварюка, під назвою Цар Мертвих, буде пам’ятати моє життя. Я недовірливо дивився на Лілію.

– А друга причина, у вас немає вибору. Ми й без вашої згоди надягнемо на вас корону Царя Мертвих.
– Добре, а до чого тут король Конон Яросний та його дружина королева Ангеліна фон Стоун? – поставив я чергове питання.

Я вже майже відновився, але додатковий час мені не завадить.

– У нашому ритуалі вони необов’язкові, їх можна спокійно замінити будь-ким іншим. Але включила я їх з особистих мотивів. Колись я була шалено закохана в короля, але він мене просто не помічав і вибрав за дружину цю тупу блондинку. Мої почуття давно минули, і зараз Конон просто вишенька на торті мого тріумфу.
– І що ви збираєтеся з ним робити? – знову поцікавився я.
– Для проведення темного ритуалу, потрібне дуже багато темної енергії. Для цієї мети можна закатувати до смерті кілька десятків людей, але ми вчинимо більш витончено. Будемо катувати дружину короля, нехай вона помре від нестерпної муки, проклявши себе і свого безпорадного чоловіка. А коли така вольова людина, як Конон, зануриться в глибини відчаю, я з живого отримаю більше енергії, ніж з десятка вбитих.

Після цих слів Лілія байдуже подивилася на короля і додала:

– Ми виб’ємо йому зуби, вирвемо язик і ніздрі, виколемо очі і відріжемо яйця. Відпилимо руки і ноги до ліктів та колін. А наостанок пришиємо йому свинячі вуха та хвіст. Вийде дуже миле і кумедне звірятко. Я видресую її приносити мені капці.

Краєм ока я помітив реакцію барона, він трохи морщився слухаючи свою дочку. Ну з цією хворою тварюкою все вже зрозуміло, та й з рештою можна не церемонитися. Люди, які хочуть занапастити все живе, якось не дуже заслуговують на моє милосердя.

Мене випередив Конон. Лілія ще хотіла щось розповісти про свої плани, але король її перебив.

– Не дочекаєтесь! – вигукнув він і загарчав, як дикий звір.

Його рик заповнив увесь зал. На лобі й шиї короля здулися вени, а ніздрі широко розкрилися. В його очах спалахнуло полум’я люті. М’язи Конона надулися величезними валунами. Я згадав його статую у палаці. Так ось, це жалюгідна подоба, яка і в підметки не годиться живому оригіналу. Коли ревіння Конона досягло максимальної сили, і люди в залі почали глохнути, король Конон Яростний розірвав свої пута. Ось так, без жодної магії, на одній лише силі та люті. Якби я цього не бачив, то ніколи не повірив, що це взагалі можливо.

Потім Конон почав рвати ланцюги, якими він був прив’язаний до стовпів. Люди в залі були приголомшені його риком, і ніхто нічого не робив. Але незабаром воїни схаменулися і кинулися на нього з палицями. Ага зараз, король схопив ланцюг як батіг і став з божевільною швидкістю роздавати удари на всі чотири сторони. Навколо нього утворилося коло з убитих і покалічених людей.

Поки вся увага була зосереджена на королі, я застосував закляття Ляльковик і тихенько зламав свої наручники та нашийник. Тож що ми тут маємо. Охорона замку вже не кидається бездумно вперед, а вишиковується поза досяжністю ланцюга Конона виставивши уперед щити. Туди повзуть недобиті поранені. Король ланцюгом добиває закутого у важку броню гігантського воїна, який не поступався йому зростом. Ключові слова – не поступався. Зараз воїн звалився на підлогу і вже не ворушився. Лучники та арбалетники стояли на третьому ярусі та чекали на команду стріляти, на цю ж команду чекали і бойові маги.

Зараз Лілія фон Франкінштайн звикне до думки, що ритуал треба проводити без Конона, махне рукою, і з нього миттєво зроблять засмаженого їжака, утиканого десятками стріл. Я швидко, але без різких рухів підійшов до кам’яного столу і накинув на королеву покривало. Мені якось не дуже подобалося, що, крім мене, на неї витріщаються ще двісті осіб. Після чого поставив над нею стаціонарний Щит Темряви, і влив у нього море енергії. Це ще одне моє унікальне вміння. Навіть якщо якийсь архімаг знає це закляття, то навряд він зможе поставити його більше ніж на тридцять секунд. А от я можу, години дві у мене вільно виходило. Звичайно, якщо його не бомбардувати атакуючими закляттями.

Після встановлення щита, я швидким кроком пішов у бік Конона. Він відчув моє наближення і різко розвернувся, побачивши мене на мить завмер. Я йшов, посміхаючись, і широко розставивши руки. На обличчі короля появилось здивування.

– Так треба, для моєї магії, – сказав я і спробував його обійняти.

Вийшло так собі. Та демон із ним, вийшло як вийшло. Я видав Спалах Темряви, нічим не стримуючи свою міць. Майже всі, хто був у залі, відразу померли. Поруч із кам’яним столом я помітив тіло барона, ось тобі й безсмертя, отримай і розпишись. Залишилося в живих кілька магів на другому та третьому ярусі. Значить, вони встигли поставити магічні щити або мали захисні амулети. Живими залишилися король з королевою і, як це не дивно, Лілія фон Франкінштайн. Маги негайно відкрили вогонь зі своєї зброї. Але довкола мене і Конона вже був мій Щит Темряви. Утримуючи його, я відкрив вогонь у відповідь Стрілами Тьми. Цьому закляттю було начхати на щити та амулети. Через двадцять секунд з магами теж було покінчено.

Лишалася одна Лілія, яка байдуже дивилася на все це, навіть на смерть свого батька. Але ось вона підняла руки вгору, і всі мерці в залі почали підійматися. Ого, я ж думав, що тільки я один здатний на такий фокус. А, втім, ось тобі Стріла Темряви, заспокойся трохи. Але Лілія тільки похитнулася, навіть не перервавши свого чаклунства. Тисяча демонів, я негайно застосував Магічний Зір. Давно було треба це зробити, але я щось захопився. Після активації закляття я ще раз уважно подивився на дівчину. Ось як так! Виявляється, що слона поперед себе я й не помітив.

Лілія фон Франкінштайн не була живою людиною, це був мрець, що ожив. Вища нежить здатна на почуття та емоції. Навіть її аура була схожою на людську, але уважний огляд ясно показав, що це не так. Мрець, який може оживлювати інших мерців. А ти, Олександре, лопух. Звичайно, на ній якийсь аналог Вуалі Темряви, але все ж таки не помітити таке диво?

Поки я рефлексував, Лілія закінчила своє закляття, і довкола нас було понад двісті ожилих трупів. Я розвернувся до Конона і розставив руки убік.

– Нам треба зробити це знову, – сказав я королю.

Після чого як міг обійняв його. Демон, який він здоровий. І знову створив Спалах Темряви. Так, мерцям магія смерті майже не страшна, але це залежить від того, скільки використовувати енергії. Я влив колосальну кількість. І всі мерці в залі розсипалися порохом разом з одягом та зброєю.

На ногах залишилася тільки Лілія, та й те, одяг на ній теж розсипався. Я мимоволі залюбувався її оголеною фігурою. Так, Олександре, а чи не здається, що це занадто навіть для тебе? Вона ж мертва?

Мій спалах справив гарне враження на Лілію, і та рішуче підібрала із землі корону Царя Мертвих та швидко одягнула її собі на голову. Ось лайно, ти б ще довше витріщався на її мертві цицьки, нарікав я сам собі.

Очі Лілії спалахнули багряним вогнем, і вона негайно видихнула Дихання Смерті. Набагато сильніше, ніж Костяний Лорд. Я влив додаткову енергію у свій щит. Не перериваючи закляття, Лілія почала змінюватись. Кістки темної чаклунки почали рости та прорвали її шкіру. Виглядало це страшно. Трансформація почала прискорюватися, і я зрозумів, що фінальною точкою буде кістяний дракон. Подих Смерті постійно посилювався. Я вже безперервно вливав енергію на підтримку щита. Стіни зали почали обсипатися прахом. Переді мною стояв величезний некро-дракон. Всі його кістки були усіяні шипами різної довжини. Величезна паща, з купою зубів-кинджалів. Два ряди рогів, які поступово переходили на хребет. Очі, що світилися багряним світлом, на голові корона Царя Мертвих, що зараз виглядала крихітною.

Звідки вона взяла речовину для перетворення? Невже все з повітря, міркував я відсторонено. Потужність Дихання Смерті безупинно зростала. Вся справа у короні, здогадався я. Вона дає необмежені запаси темної енергії, а в мене нехай і величезні, але все ж таки цілком обмежені. Але спершу не витримає стаціонарний щит над королевою. Я відчув холодок жаху на своїй потилиці. Перший раз я стикаюся з ворогом що перевершує мене за магічною силою.

– За мною, – прогарчав я Конону.

Він став за моєю спиною поклавши одну руку на моє плече. Я максимально широко відкрив астральний канал і направив свій потік темряви на ворога. Моє Дихання Смерті знесло залишки мого щита і зіткнулося з диханням дракона. Почалося протистояння, сила на силу. Запас моєї мани став різко зменшуватися. Крок вперед. Ще крок уперед. Треба терміново щось робити з цією тварюкою чи нам буде кінець.

Дракон теж зробив крок назустріч. Моя напруга досягла піка, ще трохи і я знепритомнюю. Конон розмахнувся ланцюгом і завдав удару по носі дракона. Це клацання не справило жодного видимого ефекту, але можу присягнутися, що в очах дракона з’явилося здивування. Ланки ланцюга оплавилися і деформувалися, потрапивши в потік темної енергії.

– Корона! – знову прогарчав я.

Конон розмахнувся і завдав другого удару, точнісінько по короні. Дракон різко сіпнувся назад, а його потік темряви припинився. Я рвонув уперед і схопив чудовисько обома руками за пащу. Ось тобі гадина, тримай. Я вирвав йому нижню щелепу і вклав останні сили в мій потік темряви. Кістяний дракон став розсипатися прахом. Впала і покотилася іржава корона.

Я переможно озирнувся і побачив, що Конон лежить непритомний. Лайно, тут стільки темної енергії, що він може бути вже на межі смерті. Я одразу кинувся до короля і почав вливати в нього магію життя. Потрібно витягати Ангелину і Конона з цього чортового замку. Щит над королевою витримав, але вона теж була непритомна. Я взяв її тіло на праве плече, а тіло її чоловіка на ліве і пішов широкою впевненою ходою на вихід.

Ворота, підйомник, пором та човни, все було трухлим. Довелося попітніти спускаючись до річки та перепливаючи на інший берег, з королем та королевою на руках. Дуже гарне заклинання Ляльковик, щоб я без нього робив? Природа навколо скелі черепа, що плаче, невпізнанно змінилася. Усі дерева стояли голі, без листя, наче після великої пожежі. Я ніс Ангелину, притискаючись правою щокою до її гладкого стегна. Це приємне відчуття псувало те, що лівою я так само притискався до стегна її чоловіка. Його величезну дупу я ледве обхопив своєю рукою.

Через деякий час я вийшов із лісу на широку проїжджу дорогу. Треба б зробити привал і спробувати привести до тями вінценосних осіб. Довго носити людей вниз головою не дуже корисно для їхнього здоров’я.

Раптом із кущів на мене вискочили вершники. Спокійно, Олександре, це патруль столичного гарнізону. Серед нападників я впізнав Ванессу Блейд. Вона впритул під’їхала до мене і кінчиком свого списа тицьнула мені під самий ніс.

– Стояти, ви підозрюєтеся у викраденні людей, – скомандувала вона мені.
– Ага, тільки не в викраденні, а поверненні, а ну швидко зняли їх з моїх плечей. І дивіться мені, якщо впустите, я вам вуха відірву.

Я давно вже зрозумів, що з військовими треба бути суворішим, безперервно на них прикрикувати та постійно їм погрожувати. Тоді я буду схожий на їхніх батьків-командирів, і вони будуть виконувати мої накази. Інакше наїжджатимуть вони.

Ванесса кивнула своїм людям, і вони зістрибнувши з коней стали допомагати мені. Потім ми привели до тями короля і королеву. Після цього став командувати Конон. Для початку він так сильно гаркнув, що навіть у самого тупого коня зник останній сумнів, хто тут справжній король.

Патрульні не знали, що їм робити, радіти наданій їм честі, чи боятися, адже це був їх найбільший начальник. Більшого просто у природі не існує.

У військових знайшовся запасний одяг. До міста та палацу ми дісталися без пригод, і я залишивши всіх, пішов додому. Сьогодні видався просто пекельний день.