Глава XXXIX. Зізнання.

Я обшукав вусатого і знайшов ключ від кайданків. Звільнив Маргариту. Насамперед вона почала розтирати заніміли кисті.

– Ну і гидота ці наручники, – вона невдоволено скривилася.

Другою справою вона почала поправляти свою сукню, намагаючись надати їй більш пристойного вигляду. Третьою справою вона стала розчісувати руками своє вогненно-руде волосся.

– Що з ними? – вона кивнула на нерухомі тіла.
– Вони непритомні, але якщо їм не надати допомогу, то це може для них погано закінчитися.
– Нічого, нехай лежать, – похмуро мовила Маргарита.

Після того, як вона привела себе у відносний лад, вона з’єднала пальці рук перед собою і сконцентрувалася.

– Не хвилюйся котику, зараз я сама про все подбаю, – сказала вона мені і стала творити закляття.

Я і до цього не хвилювався. Магічним зором я спостерігав як вона формує у своїй аурі, між долонями, структуру закляття. Через одну хвилину вона наповнила його енергією та активувала.

– Скоро тут буде наша тривожна бригада, і цих типів пов’яжуть, – пояснила вона.
– А хто вони взагалі такі? – поцікавився я.
– Тімерійська розвідка. Зовсім знахабніли, діють як у себе вдома, ну нічого, цим крильця тепер підріжуть.

Вона встала з ліжка, пройшла по кімнаті і зупинилась біля тіла вусатого, дивлячись на нього, примружилася.

– Хоча цього можуть і відпустити, він із посольства і, напевно, має дипломатичну недоторканність.

Після цих слів, вона з усього розмаху ударила його ногою в обличчя, зламавши йому носа.

– Це на згадку, – зло пояснила Маргарита.

Вона уважно подивилася на мене, зітхнула і серйозно сказала:

– Олександре, у мене є дуже неприємна розмова для вас.

Ось зараз я трохи напружився.

– Що за розмова?

Вона ще раз зітхнула та продовжила.

– Це так мило, що ви стрімголов примчали сюди і… – вона злегка запнулась оглядаючи нерухомі тіла – …добилися все ж таки якогось результату.

За цих її слів я насупився, що означає “якогось результату”? Та я навіть пальцями не клацав, а всі вороги лежать вже на підлозі! Хіба можна було зробити краще?

– Але це безрозсудно і безглуздо, – казала далі Маргарита.

Безрозсудно? Згоден. Але безглуздо?

– Чому це безглуздо? – перепитав я її.

У відповідь вона сумно подивилася мені у вічі.

– Бачите я ввела вас у велику оману. Ви думаєте, що між нами є романтичні почуття. Але це не так.

Я відчув, як моя внутрішня напруга почала зростати.

– А як розуміти тоді нашу зустріч у палаці та наше побачення? – запитав я пересохлими губами.
– Ох, котику, мені так шкода, але я зробила це на прохання Єлизавети фон Стронг.
– Що? – я трохи розгубився, – навіщо Єлизавета фон Стронг наказала це зробити?
– Не наказала, а попрохала, – трохи образилася Маргарита.
– Е.. гаразд, то навіщо їй це потрібно?

Маргарита деякий час мовчала, збираючись з думками.

– Вона хоче мати важелі впливу на тебе.
– Які важелі? – я почав нещадно тупити.
– Такі. Наприклад, я легко можу ввести тебе у грошові витрати, а вона б допомогла і надала тобі фінансову підтримку. Ось і ти їй вже винен.

І після невеликої паузи продовжила:

– Є ще такий варіант, ти думаєш над важливим рішенням, а я тобі пропоную варіант, який потрібен Єлизаветі. Ти ж будеш прислухатися до людини, якій сильно симпатизуєш?
– Можливо, – похмуро кивнув я.
– Або в крайньому разі, можна було б зробити фокус, подібний до цього, – вона кивнула на тіла викрадачів, – служба безпеки зробила б вигляд, що мене викрали, а тебе б цим шантажували.

Я стояв зовсім похмурий, мені було неприємно все це слухати.

– Добре, з Єлизаветою ми розібралися, а навіщо тобі це треба?
– Пробач мені, котику, я погана дівчинка, – Маргарита наморщила свій носик. – Я побачила, як на тебе дивиться Алісія фон Брейн і захотіла відібрати у неї нову іграшку.

Тут я знову розгубився. Алісія фон Брейн на мене якось по особливому дивилася? І взагалі, що це за розмови про іграшки?

– А чому зараз ти вирішила мені все розповісти?
– Спочатку, мені здавалося це веселим та кумедним. Рівно до того моменту, коли я побачила тебе, якого заводять до цієї кімнати. У наручниках та з розбитим обличчям.

Ми замовкли.

– А ця зустріч у палаці, теж була не випадковою, – почав я несміливо.
– Так, я все підлаштувала, вдала, що перебрала шампанським, підстерегла тебе в коридорі і там же тебе звабила.

Вона рішуче видихнула:

– А як ще, скажіть, спокушати книжкового хробака, який, можливо, ніколи не бачив жінок і не знає, як з ними поводитись?

Я відчув, що мої щоки та вуха починають червоніти. Чому це я жінок ніколи не бачив? Все я бачив! Але через те, що я відчував себе красенем тоді, мені стало соромно.

– І ти… все повністю вдавала?

Після цього мого запитання Маргарита почала посміхатися.

– Слухай котику, якби мені не подобалося те, чим я тоді займалася, я б цього не робила. А тим більше справжня актриса повинна по-справжньому відчувати те, що вона зображує.

Так вона виявляється актриса, мляво подумав я. Я трохи помовчав, потім підійшов до неї і обійняв. Вона не чекала від мене такої реакції та розгубилася.

– Котику, а ти точно все зрозумів, що я тобі тут пояснювала?
– Зрозумів, я все зрозумів.

Коли я її обіймав, моє серце легенько щеміло, але набагато менше, ніж тоді, коли я обіймав Костяного Лорда.

– До зустрічі, як-небудь, може… – шепнув я їй і пішов на вихід.
– Почекай, зараз тут буде штурмова бригада, – сказала мені Маргарита.

Я помахав їй рукою.

– Думаю, ви тут і без мене впораєтесь, – сказав я і вийшов на літню вулицю, залиту сонячним світлом.