Глава XXXII. Новий рівень.

Оскільки питань більше не було, ми почали розходитися. Ідучи, я ще раз наостанок подивився на ніжки Єлизавети фон Стронг. Напевно, вона добре знає, що їх чудово видно, коли вона сидить на підвіконні.

Я йшов і думав про ноги Єлизавети фон Стронг, та зовсім не звернув уваги на якусь людину, що пройшла повз мене. Трохи згодом я усвідомив, що зовсім не відчув її в магічному плані. Дивно. Тоді я обернувся та активував Магічний Зір. Так і є! Все, що я побачив це темний силует. Цей тип користувався закляттям Вуаль Темряви або його аналогом.

Ого, темний маг, такий самий як і я. Коли він зайшов за кут, я сам накинув вуаль і обережно став його переслідувати. Не палац, а прохідний двір, ходять тут усякі незрозуміло навіщо і не зрозуміло куди. Ось, наприклад я, не розумію навіщо і куди йду, але незнайомець мав конкретну ціль.

Зайшовши в одну нішу, він натиснув на магічний світильник, почулося тихе клацання, і незнайомець відчинив потаємні двері в стіні. Ага, таємний прохід. Дочекавшись, поки я перестав бачити темний силует мага крізь стіни, я сам зайшов туди. Це був вузький, слабоосвітлений коридор з голими цегляними стінами без прикрас. Незнайомець йшов попереду, а я тихенько крався позаду, на межі видимості Магічного Зору.

Цікаво куди веде цей прохід. Можливо у потайну скарбницю? А може у сховище магічних артефактів? Чи до таємної бібліотеки з рідкісними книгами? А може, просто до архіву із секретними державними документами? Незнайомець відчинив ще одні двері та вийшов. Зачекавши, я теж обережно вийшов… у зимовий сад. Що? Я трохи розгубився. Який сенс цього секретного проходу? Прийти сюди, обійшовши варту на вході. А навіщо?

Зимовий сад був дуже гарний. Це було велике овальне приміщення з кам’яними стінами, в нішах яких стояли мармурові статуї та фонтани, самі стіни були прикрашені майстерними барельєфами. Все приміщення було накрите величезним скляним куполом.

У центрі залу був великий басейн хитромудрої форми, в якому плавали строкаті, золоті рибки та стояли статуї русалок і нереїд, а також м’язистих воїнів морського народу. Скульптури омивались дзюркотливими струменями фонтанів. А навколо басейну було вирощене море різних кущів, тропічних дерев і чудових квітів. Все освітлювалася потужними магічними ліхтарями, і вся зала була залита денним світлом.

Я ніколи не заздрив багатству інших людей, але раптово зрозумів, мене душить жаба заздрощів. Хочу! Тупо хочу собі такий садок. Начхати скільки це буде коштувати, зароблю грошей на службі таємним радником, продам усі свої рідкісні книги, ну принаймні ті, що були для мене марні. І зроблю собі такий самий сад. Навіть краще! Трохи віддихавшись, я зрозумів, що мене відпустили лапи цього холодного липкого звіра.

Незнайомець ховався у кущах. Я теж ховався у кущах, але в інших. Так, ну і чого ми тут сидимо, на кого чекаємо? А, демон його забери, не може бути! Стежкою з глибини саду вийшла королева, Ангеліна фон Стоун, дружина короля Конона Яросного. Вона прийшла сюди без супроводу і була одягнена в коротку, легку туніку, що відкривала чудовий огляд на ноги, плечі та руки дівчини. Її Величність підійшли до басейну і граціозно лягли на шезлонг. Незнайомець одразу витріщився на її засмаглі ніжки.

Демонів збоченець! Подумав я сам на себе. Схоже, я вийшов на новий рівень підглядання. Я не просто спостерігаю за королевою, я підглядаю за тим, хто сам таємно підглядає за королевою! Поки я обмірковував цю дивну думку, незнайомець завозився у своїх кущах і наступив на суху гілку. Клац! Звук був не сильним, але я вже давно зрозумів, що королева має потужну інтуїцію і чудово відчуває коли на неї дивляться.

– Хто тут? – підхопилася і злякано спитала Ангеліна фон Стоун.

Незнайомець негайно відреагував, він як дикий кабан, рачки прошурхотів через кущі, залетів у таємні двері та грюкнув клямкою. Ось тупий дилетант!

– Хто тут? – вже більш вимогливо і владно вимовила королева, – виходь чи я покличу охорону!

Всередині мене все похололо. Якщо почнуть цілеспрямовано прочісувати сад, ніяка Вуаль Темряви не допоможе. Якщо сам вийду, то буде більше шансів викрутитись. На ногах, що не гнуться, я вийшов з кущів.

– Флаю? Це знову ви? – здивовано сказала королева, але на пів тону нижче.
– Ем.. – я не знав що сказати.
– Ми ж з вами вже про все домовилися, і ви дали мені обіцянку. Що ви тут робите?
– Я хотів тільки подивитися… – почав я і заткнувся.

А що я, власне, їй скажу? Що хотів подивитися за іншим незнайомцем, який таємно проник сюди, і це він насправді підглядав за нею, а я тут ні до чого? Це навіть у моїй голові звучить безглуздо.

Королева підійшла ближче, стала навпроти мене і вибагливо подивилася в моє обличчя. Я відвів свій погляд убік.

– Отже, ви просто хотіли подивитися?

Вона уважно розглядала моє збентежене обличчя і нарешті сказала;

– Добре, якщо ви отримаєте, то що хотіли, ви підете і перестанете мене переслідувати?

Я квапливо кивнув головою. Через близькість Ангеліни та цю незручну ситуацію я погано мислив, але зрозумів, що все ще можна вирішити мирно. Ангеліна деякий час мовчала, але я почав помічати, як на її щоках з’являється легкий рум’янець. Вона відвела свій погляд убік і трохи вгору, підняла руки до поворозок, які утримували її туніку на плечах і легенько потягла за них.

– Ах, – це Ангеліна коротко вдихнула, коли туніка повністю впала до її ніг.

Під тунікою більше нічого не було. Я стояв всього за два кроки від повністю оголеної королеви. Серце в мене зупинилося, і я перестав дихати. Думати я теж перестав. Серце витримало гігантську паузу і знову почало битися як шалене, стукаючи болем у скронях. Але цього я не помічав. Я буквально розчинився у своєму жадібному погляді, намагаючись охопити її та одночасно роздивитися всі деталі в дрібницях. Ідеальні груди, вже з набряклими пипками, миленький животик, вузька талія та круті атласні стегна, платиновий трикутничок волосся, маленька родимка під лівими грудьми. Я хотів її запам’ятати всю. Від самої верхівки до кінчиків пальців на ногах. Тим часом щоки Ангеліни стали вже зовсім червоними.

– Флаю, – покликала вона мене ледь чутно і бачачи, що я ніяк не реагую, додала, – Олександре.
– А? – можливість говорити в мене теж відключилася.
– Ви задоволені?
– Ммм, – щось промимрив я, проковтнув слину і кивнув.
– Тоді йдіть, – прошепотіла королева.

Ще довгу болісну паузу я не міг відірватися від споглядання її краси. А потім я розвернув свій корпус, як корпус великого неповороткого корабля і поплив… тьху пішов назад у кущі. Я нічого не бачив, перед очима стояв образ оголеної королеви. Несвідомо я накинув Вуаль Темряви, дістався до таємних дверей, створив Магічний Щуп і довго намагався відкрити засувку, бездумно тикаючи в неї щупом.

Вже йдучи таємним коридором, спало на думку, що королева з самого початку повинна була покликати охорону, а тільки потім з’ясовувати хто ховається в кущах. І трохи пізніше ще одна думка, а точно двері в її будуар були відчинені, тільки тому, що вона чекала на чоловіка, може була ще якась причина?

Ех, Кононе, зовсім тебе державні справи замучили, треба більше приділяти уваги своїй дружині, думав я якось відсторонено. Мене цікавило інше, а як я сьогодні спатиму і чи взагалі буду це робити? Вже вдома я згадав про дивного незнайомця, щось зовсім вилетіло з голови.

Треба було б доповісти у служби безпеки. Але що я маю їм сказати? Що бачив, як він підглядав у зимовому саду за королевою, а якого демона я там робив? Сказати, що я йшов коридором і побачив, як хтось використовує Вуаль Темряви? Ем, тоді доведеться розповісти про свої магічні вміння. А якщо просто сказати, що я йшов коридором і побачив дивного незнайомця, та він мені здався підозрілим? Тоді Єлизавета фон Стронг покрутить пальцем біля скроні і скаже, щоб я не морочив їй голову.

Крім того, це може бути ще один таємний шанувальник королеви. Як я. Не здивуюся, що з її красою вона має цілий таємний фан-клуб. Я викинув з голови думку бігти з доповіддю до служби безпеки.