Глава XII. Примирення.

У понеділок я встав з ліжка рано вранці, аж о восьмій годині. Поголився, одягнувся, випив чаю. О дев’ятій годині до мого будинку під’їхав замовлений мною екіпаж. Ця карета була у моєму розпорядженні аж до шостої години вечора.

– Батальна, 12, – сказав я кучерові.
– Це армійський полігон, що за містом? – уточнив той.
– Абсолютно вірно.

Ще цілу годину ми неквапливо їхали по міських бруківках. Я милувався гарним виглядом столичних вулиць та красивими фасадами будинків. Фасади були схожі, але кожен мав свою індивідуальність. Потім ми їхали приміською дорогою, і зараз я вже милувався видами літньої природи. Я рідко виходжу з дому, тим паче вранці. Тому я просто насолоджувався незвичними для свого погляду пейзажами.

Коли ми приїхали, то на нас уже чекали. Ага ті самі хлопці. Алісія фон Брейн, Маргарита фон Пауа та два армійські перці. Вся їхня компанія приїхала верхи на конях, які паслися неподалік. Я вийшов з екіпажу і мовчки всім кивнув.

Алісія була похмура, Маргарита посміхалася, вояки зберігали ввічливо нейтральний вираз обличчя. Один із них підійшов ближче і сказав.

– Мене звуть Пауль фон Ван, я голова офіцерського товариства честі. А це Мартін Блок, маг життя та військовий лікар, – представив він свого трохи старшого напарника.
– Дуже приємно, Олександр Флай, – насправді мені було все одно, але так начебто прийнято говорити.
– Олександре, коли прибуде ваш секундант? – поцікавився Пауль.
– Він не прибуде, його не має.

Мартін і Пауль мовчки перезирнулися.

– За законом, хтось має бути з вашого боку, щоб у разі чого засвідчити, що все було чесно та за правилами.
– Ага, але я не сумніваюся у чесності моїх опонентів і можу письмово про це засвідчити.

Вони ще трохи помовчали, і тоді лікар сказав:

– Якщо вам байдуже, то я можу бути вашим секундантом.
– Буду дуже вдячний, – сказав я і уважно подивився на їхні обличчя.

Раніше я вже казав, що не вмію спілкуватися з людьми. Мені треба знати, чи не переграю я. Судячи з усього, все було гаразд, вони навіть не скривилися.

– У такому разі підпишіть ці папери.

Так і знав, що треба буде підписувати ще якісь папери. Не дуель, а суцільна бюрократія. Після цього ми підійшли до дівчат.

– За правилами, перед початком дуелі сторони повинні відійти і зробити спробу примирення, – пафосно сказав Пауль.

А мені здавалося, що це я переграю, подумав я. Ми відійшли з Алісією трохи убік, і я дійсно зробив спробу примирення.

– Послухайте, Алісія. Я дійсно не хотів вас принизити чи образити. Перепрошую. Я не знаю, що на мене тоді найшло, мені шкода.

Раптом Алісія фон Брейн усміхнулася хижою, білозубою усмішкою, при цьому вона повністю розвернулася до мене обличчям. Кавалерійські чоботи з підборами робили її ще вищою. Дивлячись на мене зверху вниз, вона сказала:

– Що, крихітко, тобі вже страшно? Але за свої вчинки все ж таки доведеться відповісти. Втім, я зарахую твою боягузливу промову і не вбиватиму тебе.
– Я нікого не боюся, просто перепрошую, – щодо нікого не боюся, це я збрехав, а решта була чесна.
– Хм, якби ти тоді не втік і одразу попросив вибачення, то я б можливо пробачила тобі. Але зараз, коли справа вже набула розголосу, мені доведеться тебе покарати. Ти ж, напевно, вже встиг похвалитися цим “мужнім” вчинком своїм друзям?

За кого вона мене сприймає? У мене навіть друзів нема.

– Якщо я залишу все як є, то хтось інший може вирішити, що мені подобається таке відношення, і мене можна будь-де безкарно шльопати по дупі.

Хм, ні про що таке я не думав, дивні в неї думки. Бачачи, що я стою і хмурюся, вона якось по-своєму це витлумачила.

– Не бійся, я не буду тебе сильно бити. Хоча знаєш, ми все ще можемо вирішити миром. Давай, відійдемо за кущики, ти спустиш свої штанці, і я тебе відшмагаю по твоїм маленьким сідничкам. Тоді ти будеш прощений.

Ем, вона що це серйозно? Не може бути. Якийсь час я розмірковував. А якщо справді це зробити? Що зі мною страшного станеться? Це краще, ніж калічити один одного. Ну і певною мірою справедливо, адже я теж її ляснув.

Деякий час Алісія дивилася на мене. Потім насупилась і продовжила зовсім іншим, серйознішим тоном.

– Олександре, ви жалюгідний. Ви навіть не можете зрозуміти, коли з вас глузують. Не знаю, чий ви там родич і завдяки кому отримали посаду таємного радника. Але не лізьте у велику політику до дорослих людей, вас просто зжеруть.

Різко повернулася і пішла до секундантів, що чекали нас.

Родич. Політика. Дорослі люди. До чого вона все це говорить? Нічого не розумію, хоч ні, розумію. Алісія зовсім не вірить у мій могутній інтелект, завдяки якому я отримав посаду таємного радника.

Ми підійшли до секундантів, які вже чекали нас. Алісія повідомила, що за результатами переговорів, умови дуелі змінилися, тепер вона буде не смертельною. Пауль фон Ван дістав свої папери та знову там щось записав, а ми під цим поставили свої підписи. Та скільки ж можна розводити бюрократію на рівному місці, думав я.

– Дуелянти покажіть свою зброю, – попросив голова офіцерського товариства честі.

Алісія витягла з піхов свою чарівну паличку і показала її голові, слідом за нею з-за пазухи я витяг свою. Моя була вдвічі менша, з маленьким кристаликом на кінці. Взагалі це була навчально-тренувальна, і замість повноцінної Вогняної Кулі вона стріляла Вогненною Іскрою. У мене просто іншої не було, а замовляти нову було ліньки.

Усі раптом здивовано почали переглядатися між собою.

– Розмір не має значення, вміння важливіше, – дивлячись на все це, сказав я серйозно і пафосно одночасно.
– Ага, не має, – за мною повторила Маргарита фон Пауа і дзвінко засміялася.

Після невеликої паузи Пауль фон Ван сказав:

– Тож почнемо.