Глава XXVIII. Нагорода.

Підбиваючи підсумки нашого протистояння. Ми втратили вбитими тридцять одну людину, майже весь командний склад Безсмертного Батальйону. Ворог втратив двадцять сім осіб, серед яких було три маги найвищого рангу, чотири маги першого рангу і двадцять осіб супроводу, серед яких теж були маги другого рангу. Але ми виконали своє завдання, а вони – ні.

За результатами операції, наше керівництво, в особі короля Конона та генерала Сабатона, вирішили нагородити мене та отамана Філліпа фон Штрауса медаллю “За відвагу” першого ступеня, а батальйонного лікаря Мартіна Блока медаллю “За відвагу” другого ступеня. Якби спитали мене, то я дав би нагороду тільки Мартіну Блоку. За собою я взагалі ніякої мужності не відчував, мене ще досі каламуть, коли я згадую людей, що горіли живцем. Я навіть хотів відмовитися, але Конон сказав, що до нагороди належить грошова премія, і я передумав. Єдине, що я попросив, щоб нагородження знову було таємне. Так, я параноїк.

Крім нас, до нагородження було представлено ще купу інших людей, задіяних в обороні Філграда. З цієї нагоди у палаці повинен бути організований урочистий захід з церемонією вручення відзнак та великим банкетом після цього. Єдині, хто замість нагород отримав по шиї, це була служба безпеки в особі Єлизавети фон Стронг. Хоча всі схилялися до думки, що не було жодного витоку інформації, а ворог наперед прорахував наші дії. Єлизавета фон Стронг отримала догану за те, що ворожий загін глибоко проник на нашу територію непоміченим.

У день нагородження я, як завжди, прокинувся після обід, прийняв душ, перекусив і пішов робити свої вправи. До речі, моя магічна витривалість зростала. Я вже міг робити 1500 пострілів Стрілою Темряви без зупинки. Але сьогодні на мене чекав неприємний сюрприз. Буквально на другому десятку ударів, статуя розсипалася разом із каменем, на якому вона сиділа. Ну ось, лайно демона, подумав я. Хоча нічого дивного, враховуючи, скільки я прогнав через неї магії смерті, убити можна було навіть те, ще ніколи не було живим.

Кам’яного фавна мені чомусь стало шкода. Наступного разу замовлю просто кам’яну колону, без жодних зображень живих істот, вирішив я. Потім я знову лежав у ванній та ніжився у гарячій воді. Недоречно спало на думку, що якби тут була Ангеліна фон Стоун, то вона змогла б потерти мені спинку.

Потім ще деякий час я читав. Нова книга була дуже цікавою, жодних філософських міркувань. Це був опис темного ритуалу, який дозволяв зробити переселення душ. Звичайно, все це було дуже сумнівно і вилами по воді писано. Начитавшись, я почав збиратися на церемонію. Взагалі-то, я думав, що мені просто надішлють нагороду поштою, як минулого разу. Але король Конон чомусь хотів бачити мене особисто.

Викуривши люльку перед відходом, я пішов у палац. Вечоріло. Судячи з усього, церемонія вже закінчилася, і тепер настав час бенкету. Коли я підходив, почався салют. У небо злітали різнокольорові зірки з вогненними хвостами та голосно бахали. Раптом у небо злетів ще один яскравий вогник, він стрімко набрав величезну висоту, в чотири рази більшу ніж попередні, і надувся величезною гігантською вогненною кулею та лопнув тисячами різнобарвних іскор. Хмара, мабуть, була більша ніж сам палац. І лише потім почувся вибух. Не інакше як робота самого архімага Флавіуса фон Брейна, тільки він здатний на таку міць, думав я.

На пропускному пункті мене зустрів Артур фон Ліст, начальник особистої охорони короля. Він повів мене палацом. В одній із залів нам на зустріч вийшла делегація іноземних воїнів. Вони були одягнені точно так, як і наші, шкіряна броня із зображенням м’язів грудей і живота, оголені м’язисті руки, шоломи з високими гребенями, тільки замість шаровар у них були короткі спідниці зі шкіряних смуг. Коли вони пройшли повз, я не витримав і спитав Артура:

– А чому вони без штанів?
– Римляни, – з легкою зневагою відповів Артур.
– І що з того? – не зрозумів я.
– Вони там усі збоченці.
– Це як?
– Ну, у них чоловіки кохають один одного, – пояснив Артур.
– Як чоловіки взагалі можуть кохати один одного? – знову не зрозумів я.
– Як як, та переборюють один одного в дупи, – знову пояснив обізнаний на всі лади Артур.
– О боги! Нізащо не поїду до Риму! – вигукнув я.
– Та ні, не так вже й погано, – заперечив Артур.
– Що не погано? – я підозріло глянув на Артура, – у дупи непогано?
– Ні, у Римі непогано. Вони там нікому не нав’язують своїх смаків.
– А, ну раз так, тоді, мабуть, все гаразд.

Мене провели до кабінету короля та залишили одного. Я недовго милувався з вікна на освітлений ліхтарями доглянутий парк з підсвіченими фонтанами, незабаром прийшов Конон. Він привітав мене.

– Олександре, радий вас бачити тут, – сказав король.
– І я радий бачити вас, Ваша Величність, – відповів я і ми потиснули один одному руки.

Потім він підійшов до свого столу, відкрив магічно закритий ящик і дістав червону коробочку. З коробочки він витяг медаль, підійшов до мене та урочисто прикріпив її мені на груди.

– Олександр Флай, я, король Конон Яросний, нагороджую вас за виявлену в бою мужність медаллю “За відвагу” першого ступеня, – сказав монарх і знову потис мені руку.

Після цього ми ще неквапом випили по келиху міцного пива. Конон сказав про те, що Безсмертний Батальйон довів свою життєздатність. Ага, такий собі каламбур, подумав я, а з огляду на те, що майже всі живі там загинули, ще й чорний. Ми ще трохи поговорили про те, як треба провести його відновлення. Нарешті Конон сказав що йому час і втік у своїх справах.

Ідучи з його кабінету, я відчув дружню прихильність до Конона. Напевно, він дуже зайнята людина, бігає і вирішує сотні питань, а на банкеті, кожен хоче отримати частку його уваги, кожен хоче показати свою персону на очі короля. А він узяв і виділив на мене п’ятнадцять хвилин свого дорогоцінного часу, хоча міг би просто надіслати нагороду поштою.

Пиво і всі ці роздуми привели мене в гарний настрій. Аж раптом в одному з переходів я помітив Алісію фон Брейн. Зараз вона була в красивій бальній сукні, що підкреслювала її талію і робила її груди піднятими та спокусливо відкритими зверху. На голові її густе чорне волосся було складене в хитромудру зачіску. Вона стояла біля вікна і похмуро дивилася через нього. На її грудях, ще більше привертаючи до них увагу, красувалася платинова медаль “За відвагу”.

Така сама, як у мене лежала в кишені шаровар. І тут мені захотілося похвалитися. Напевно, від випитого пива. Вона має медаль і в мене є медаль. Я підійшов і став поряд з Алісією, яка рішуче не помічала мене. Дістав медаль і причепив її собі на груди.

Деякий час вона справді не звертала на мене уваги. Потім скосивши очі подивилася на мої груди. Нахмурилася. І миттєво, без жодних переходів, схопила мене за відвороти сорочки і крутнувши навколо себе, заштовхала в куток. Притиснувши мене спиною до стіни. Вона була на підборах, дивилася на мене зверху вниз, а її груди були прямо під моїм носом.

Це було так несподівано, що я від здивування нічого не робив. А вона справді дуже сильна, знову подумав я. Якби не мій Ляльковик, то на дуелі вона просто побила б мене голими руками. Деякий час вона міцно тримала мене за відвороти, люто дихала, а очі її були страшними. Потім вона заспокоїлася і цілком нормальним голосом запитала:

– Олександре, скільки вам років?

Чесно кажучи, я взагалі не зрозумів, навіщо вона це спитала.

– Ви вже дорослий і повинні розуміти, що медаль це лише брязкальце, яке нічого не варте без дій, які вона символізує. Зніміть і нікому не показуйте, інакше не я, то хтось інший на вас сильно розсердиться.

Потім зняла мою нагороду, взяла однією рукою мою долоню, поклала туди медаль і закрила мої пальці другою рукою. Вже повністю заспокоївши вона посміхнулася мені, дивлячись у моє здивоване обличчя, розлахматила мій чуб, як це робила Маргарита фон Пауа, і пішла.

Якийсь час я ошелешено стояв, тримаючи в долоні свою медаль. І думав, як це швидко виходить? Захотів похвалитися, здійснив дитячий вчинок. Гоп, одразу ж схопили і поставили в куточок. Мда, Олександре, сам же запропонував, щоб нагородження було таємним, і ніхто про це не знав, то навіщо поліз вихвалятися? Потрібно бути послідовним у своїх діях.

А ще мене здивувала її фамільярність та демонстрована перевага. Так, після тієї дуелі та наших міцних обіймів можна вже нічого не соромитися і спокійно хапати один одного за відвороти. Але звідки ця зверхність? Швидко вона відійшла від своєї поразки на дуелі. Наче це не вона, безпорадна, тремтіла в моїх обіймах. Як так? З якого часу?

Напевно, з того самого, коли вона сказала відпустити її, і я відразу ж її відпустив. Сенс мене боятися, якщо мною легко керувати. Сила чоловіка не має для жінки жодного значення. Це мужики міряються між собою, хто сильніший той і крутіший, міркував я.