Глава XLIV. Підготовка.

Патруль пройшов нормально, навіть нудно. Мабуть, найкумеднішим моментом була сімейна сварка. Дружина вигнала п’яного чоловіка з дому та категорично його не пускала. Чоловік кричав, лаявся матами, хотів ламати двері. Коли прибув патруль, він довго намагався з ними сперечатися. Своїм співрозмовником він обрав одного із зомбі. Чоловік йому щось довго пояснював, тицяв пальцем у груди, скаржився на своє життя. Зомбі стояв мовчки, не рухаючись. Нарешті мужик виговорився, навіть сказав, що давно не зустрічав людей, які його так гарно розуміли.

Патруль запропонував переночувати йому у дільниці. А завтра зранку на свіжу голову розв’язувати свої проблеми. Той погодився. За результатами патруля, я атестував нашого нового десятника. Звичайно, нічого такого він не продемонстрував, але його зомбі не виглядали сновидами, ходили з усіма як одна група, не викликаючи підозр у сторонніх людей. Однозначно залік.

Повернувся я додому пізно вночі, у мене ще залишалося дві години на сон. Я особливо не хвилювався, маг я чи де? Ліг у ліжко і почав чаклувати світле закляття Цілющого Сну. Це було важко для мене. Можна приспати себе і за допомогою темряви, але це буде такий сон, що краще зовсім не лягати.

На полігон я прибув вчасно. Алісія фон Брейн на мене вже чекала. Одягнена вона була майже як учора, тільки замість чобіт були легкі черевики. А замість куртки, шкіряний жилет зі шнурівкою, одягнений поверх білої сорочки.

– Дуже добре, – вона оглянула мене з ніг до голови.

Я був одягнений у чорні, неширокі шовкові шаровари. На ступнях я мав легкі мокасини. Сорочка з вишивкою і зручний пояс із міцною ткані.

– Наше завдання з’ясувати рівень вашої фізичної підготовки. Я наказую, ви підкоряєтеся. Це зрозуміло? – запитала мене Алісія.
– Так.
– Ви вчора сказали, що жодного разу не проходили військових курсів, як це вийшло?

Наш уряд робить ставку на професійних військових, які служать усе життя. Так само роблять могутні аристократи. Але у простого населення почесним вважається хоча б раз пройти військові курси. Вони проходять раз на рік, наприкінці літа і займають один або два місяці. Набирають туди хлопців і дівчат, які досягли вісімнадцяти років, верхньої межі немає. Будь-хто може записатися і пройти курси один або більше разів.

Проводять курси професійні військові. Вони навчають курсантів поводитися зі зброєю, метати списи, стріляти із луків чи арбалетів. Ходити строєм, зімкнувши щити. Орієнтуватися в лісі, розводити приховані вогнища, надавати першу допомогу пораненим та багато іншого, що потрібно знати солдатам.

Взагалі, це весело. Вечорами вони співають пісні біля вогнищ. Хлопці знайомляться з дівчатами. Багато хто утворює спільні пари потім. Якщо хлопець не пройшов таких курсів, він не вважається справжнім чоловіком. Для жінок це, звісно, необов’язково. Зараз, коли в нас йде ця дивна війна, багато людей похилого віку записалися і пройшли ці курси ще раз. Якщо людина проходить їх п’ять чи більше разів, то при формуванні народного ополчення їй одразу дають посаду десятника.

Коли мені було вісімнадцять років, я заздрив молодим людям, які виходили безладною колоною з міста на чергові військові курси. Взяти участь у цьому мені не дозволяло здоров’я. З семи років у мені почала рости темрява, а вона шкідлива для всього живого. Я постійно відчував слабкість, нудоту, запаморочення, часто в мене йшла кров із носа. Я був слабким та кволим.

Це найпоширеніша причина, чому немає сильних темних магів. Чим сильніший маг, тим більше у нього шансів померти ще у дитинстві. Але мені пощастило, я впорався з пітьмою. А ще мені дуже допоміг батько, він не шкодував грошей на моє здоров’я. А вже після того, як я освоїв ази магії життя, я став по-справжньому сильним чаклуном.

На початку я сильно засмучувався, що не можу потрапити на військові курси, а потім мені стало байдуже. Після запитання Алісії, я подивився їй прямо в очі та відповів:

– Раніше у мене були проблеми зі здоров’ям.
– А зараз?
– Зараз у мене немає жодних проблем.

Ми вийшли на стадіон, який був розташований поряд із довгою одноповерховою будівлею, з іншого боку від стадіону була смуга перешкод та ще якісь тренажери. На стадіоні було мало людей. Хтось бігав колом, хтось підтягувався на турніку. Швидше за все це були військові, у яких був вільний час.

– Я здогадуюсь, що ви користуєтесь якимись засобами, які набагато збільшують вашу силу, це так? – запитала Алісія.

Я кивнув їй, безглуздо заперечувати очевидне.

– Що це? Закляття, амулет, зілля?
– Я вам не скажу, – похмуро відповів я.
– Чому? – здивувалася Алісія.
– Зараз я вам все поясню, а потім ви викличете мене на дуель і поб’єте, – пояснив я.
– Ви що, боїтеся мене? – нейтрально запитала дівчина, але мені почулося в її голосі легке задоволення.
– Ні, тільки трохи остерігаюсь.

І в основному не тебе, а інших розумників, які все будуть знати про мене. Я згадав вусатого та його тупого жартівника-напарника.

– Добре, не хочете, не кажіть. Обіцяйте мені не користуватися нічим магічним. Я хочу бачити ваш реальний рівень фізичної підготовки.

Як на мене, то це просто безглуздо, кому до демона здався мій реальний рівень. Без магії краще відразу в труну лягати живим, думав я, але все ж таки дав їй слово честі.

– Я згоден, обіцяю вам.

– Значить так, я кажу стрибати, а ви… – Алісія зробила невелику паузу, оглядаючи мене з сумнівом.
– А я питаю, наскільки високо? – уточнив я.
– Ні, Олександре, ви стрибаєте! Не треба ставити жодних питань.

Потім вона почала командувати, а я виконувати її накази.

– Стрибок, стрибок, вище, ще вище…, присів, підвівся, стрибок, присів, підвівся, стрибок, лягти на землю…

Я ліг просто на брудну землю, на спину.

Алісія здивовано подивилася і підійшла ближче, прямо нависнувши над моєю головою. Я скористався паузою і підклав собі руки під голову.

– Олександре, чому ви лягли на спину? – запитала вона мене.
– Щось не так?
– При команді лягти всі лягають на живіт. Боєць із цього положення може стріляти з арбалета чи магічної зброї, – пояснила вона.
– Але я не маю зброї, – я показав їй порожні руки.
– Мда.., – простягла вона і тут же продовжила командувати, – встати, стрибок, сісти, встати, стрибок, лягти…

Я ліг на живіт.

– А ви піддаєтесь муштрі, Олександре, – задоволено посміхнулася Алісія.

Якийсь час я продовжував стрибати, присідати, бігати, перекидатися, махати руками та інші дивні речі, які мені наказувала Алісія. Мені не важко, а вона насолоджувалася процесом, це привело її до гарного настрою.

– Наступним вашим завданням буде подолання ось цієї смуги, якнайшвидше, – юна командирка вказала мені на бігову доріжку метрів сто довжиною, на всій її протяжності були встановлені дерев’яні бар’єри.
– Добре, – погодився я.
– Коли боєць отримав наказ, він повинен говорити, так точно, – поправила мене Алісія.

Ого, то я вже боєць? Швидко, лише п’ятнадцять хвилин пострибав, з легкою іронією відмітив я.

– Так точно, немає жодних проблем, – повторив я їй.

Алісія фон Брейн злегка скривилася

– Вперед!

Кілька миттєвостей я міркував, чи треба тут також говорити: “Так точно”. Але помітив, як очі Алісії звузилися, негайно побіг.

– Стоп! Олександре, чому ви пролазите під бар’єрами, а не перестрибуєте їх? – здається вона почала злитися.

Я підійшов до чергового бар’єру і став через нього перелазити, це було досить незручно, мої шаровари почали накручуватися на перекладину, ногами доводилося ставати навшпиньки.

– Припинити!
– Так точно.

Здається Алісія розлютилася по-справжньому. Вона зробила кілька глибоких вдихів та виходів і раптово заспокоїлася.

– Гаразд, ми пробіжимося стадіоном, шістнадцять кіл. Ваше завдання не відставати від мене це зрозуміло?
– Так точно.

Вона побігла, а я за нею. Трохи ззаду, милуючись її стрункими ніжками та її спортивною сідницею в обтягуючих лосинах. Спочатку було легко, потім моє дихання стало гучним, ще через деякий час я відчув, як піт побіг тонким струмком по моїй спині. Алісія тримала гарний темп. Але я не відставав, схоже втягнувся. Біг почав приносити мені задоволення. Під час процесу ми мовчали. Ага, я ледве встигав дихати. За двадцять хвилин ми закінчили.

– Дуже добре, Олександре, – похвалила мене Алісія, – звичайно, до рівня професійного бійця ви не дотягуєте, але якщо вас поганяти рік, то ви цілком можете його досягти.

Я промовчав, навіщо мене ганяти рік? Якщо я вже маю магію? Я можу зробити вжууух… і будь-який професійний боєць стирчатиме в тій дірці, в яку я його засуну.

Сама Алісія була червона як помідор і теж важко дихала. Але вона була в гарному настрої і весело промовила:

– На сьогодні все закінчили. А тепер у душ. За мною.

Вона побігла у бік одноповерхової будівлі. Ми забігли всередину і пішли коридором.

– Там чоловіча роздягальня, заходьте, роздягайтесь, нікого не бійтеся. Пізніше я принесу вам рушник, – схоже вона почувала себе тут, як удома.
– Так точно, – сказав я, у мене теж був гарний настрій.
– Треба ж, який дивовижний результат! – захопилася Алісія, – одне заняття, а ви вже стаєте схожим на людину.

Людину? Це вона має на увазі тих людей, які ходять строєм і завжди кажуть: “Так точно”. Але я не став глибоко аналізувати її слова і пішов у чоловічу роздягальню.

Тут була кімната з лавами та невеликими шафками. Куди можна було покласти речі. Я повністю роздягся та увійшов до душової. Це було довге помешкання з невеликими витягнутими вікнами практично під стелею, з яких важко було визирнути на вулицю. Жодних душових кабінок не було. Я підійшов до найближчого вентиля, повернув і зі стелі на мене полилися струмені теплої води.

Чудово, я відчував, як вода змиває з мого тіла втому. Я стояв, ні про що не думав і насолоджувався. Потім почув, як хтось увійшов. Неквапливо обернувся і побачив Алісію з рушником у руках.

Вона стояла і дивилася на мене через відчинені двері до душової кімнати. Погляд у неї був дивний, зрозуміти про що вона думає було неможливо. Я спочатку хотів прикритися руками. Але передумав, а чого смикатися, по-перше, вона мене вже побачила, а по-друге, мені соромитися нема чого.

Тіло в мене скоріше струнке, ніж худе. Через магію смерті жиру на мені взагалі немає. М’язи теж не ростуть, але все ж таки вони є. Дякую тобі за це, магія життя. Я лише трохи втягнув свій рельєфний живіт. Алісія продовжувала дивитися. Вона повністю розвернулась до мене і зробила кілька кроків уперед. Погляд її пройшовся по моєму тілу зверху вниз. Зупинився на тому самому місці. Вона мовчки його розглядала, потім трохи підняла одну брову верх.

– Олександре, а ви вже точно повнолітній? – поцікавилася Алісія.

От зараза, що вони всі змовилися? Усе там у мене нормального розміру!

– Звичайно, просто тут вода… не дуже тепла.
– А, зрозуміло, ось ваш рушник, – вона поклала його на лаву і вийшла.