Глава III. Спогади про чуму.

Я добре пам’ятаю той випадок. Іноді пізно ввечері я люблю прогулятися пустельними вулицями нашого міста. Звичайно, я нікого не боюся, боятися треба мене. Зазвичай, на цих прогулянках я поглинаю еманацію магії смерті, яка вночі не розсіюється денним світлом. Вона у вигляді легкого туману підіймається над цвинтарями, випаровується зі старих занедбаних будинків і потихеньку поширюється містом. Примушуючи простих городян відчувати легкий нічний страх, закривати міцніше двері та підкидати дрова в камін. Світло від вогню також розсіює еманацію магії смерті. Я темний чаклун і ця енергія – джерело моєї сили. Я вбираю її в себе, і вона осідає в моєму серці, яке починає легенько нити. У той раз її було в надлишку, і трохи погулявши містом я виявив одне з її джерел.

В одному з будинків, на вигляд занедбаного, сильно відчувалися потоки пітьми, що виходила з нього. Не тільки смерть випромінює ману смерті, а ще біль і страждання саме по собі. Ось чому деякі темні чаклуни влаштовують тортури. Болісна смерть взагалі дає море темної енергії. Іноді люди, убиті під час тортур, без жодних чаклунів, можуть повстати після смерті у вигляді живих мерців. Багато дослідників зазначали, що тут ще важлива сильна воля і велике бажання жити, чи помститися.

Мені з моєю великою схильністю до темряви були не потрібні ні тортури, ні смерті. Однієї нічної прогулянки було більш ніж достатньо.

Я підійшов ближче і наклав на себе закляття Магічного Зору. У будинку перебували двоє людей. Обидва були заражені чумою. Один із них був уже при смерті, а другий ще тільки починав захворювати. Здається дочка з батьком, чи чоловік із молодою дружиною. Вона лежала, а він сидів поряд. Мовчки розвернувшись, я швидко пішов додому. Дорогою, максимально посиливши своє чуття, помітив ще кілька заражених будинків.

Що робити я знав, навіть у мене все було готове. Після того як я опанував закляття Магічного Зору, я витратив багато часу вивчаючи хвороби людей. І дійшов висновку, що деякі захворювання є ніби живими. Вони немов пожирають людину та отруюють її одночасно. Ось чому іноді безсилі маги життя, вони вливають світлу енергію в людину, тим самим живлять її хворобу. Я створив еліксир Живої та Мертвої Води одночасно. За основу береться солона вода. Сіль як кристал навіть у розчиненому вигляді добре накопичує магічну енергію. Крім того, солона вода довго тримається в тілі людини і тим самим продовжує магічний вплив. Потім туди додається слабо концентроване Зілля Життя, воно допомагає людині довше триматися в живих. Потім цей розчин насичується магією смерті. Найскладнішим було підібрати таке співвідношення, щоб воно не сильно шкодило людині, але знищувало її хворобу.

На горищі в мене було приховане заплічне металеве барило з краником у боці. Такі використовують продавці солодкої води, квасу чи пива, коли ходять у святковому натовпі. Запаси Зілля Життя теж були, я маю його завжди. Через годину все було готове, причому більшість часу я витратив на збирання потрібних інгредієнтів і протирання барила від пилу.

Отже, у мене було двадцять літрів еліксиру Живої та Мертвої води, сумка з сорока флакончиками Зілля Життя на випадок екстреної допомоги, жетон міського алхіміка та купа різноманітних заклять з арсеналу магії смерті. Єдине, що мене бентежило, що доведеться спілкуватися з людьми. Немає нічого жалюгіднішого і безпораднішого для мене, ніж мої спроби конструктивної розмови з іншими городянами. Але варіантів йти чи не йти я не розглядав. Дуже добре пам’ятаю хворобу мами та мій розпач тоді.

Почав із того будинку, який я помітив першим. Ситуація була там досить критичною. Стукаю, нуль уваги. Стукаю ще, без змін, стукаю так, що здається, двері зірвуться з петель. Нарешті за дверима лунає хрипкий голос.

– Хто там?
– Олександр Флай, міський алхімік.
– Якого дідька тобі треба о п’ятій ранку?
– Цей квартал заражений чумою, а маю я ліки.
– Ага, звичайно, йди ти, друже, лісом.
– Я маю гільдійський знак, можу його показати.
– Ну то й що, я тебе не знаю, йди до дідька.

Так, приїхали. Ну, і що мені тепер робити? Звичайно, я можу силоміць виламати двері, але залишимо це на крайній випадок.

– Послухай, у тебе там лежить хвора жінка. Я не знаю, ким вона доводиться тобі. Може дочка, а може, дружина. Мені це не важливо, але я точно знаю, що їй залишилося недовго. У мене є ліки, вони їй допоможуть.
– А тепер послухай мене. Думаєш, я ідіот, і повірю в те, що хтось добровільно приперся до нашого кварталу, роздавати людям ліки?
– І хто я по-твоєму, грабіжник, який лізе в заражений будинок, заради твоїх жалюгідних мідяків?

Пауза, цей кретин таки задумався. Почулося шарудіння, і двері зі скрипом прочинилися. Одразу суну в щілину свій значок, просто під ніс господареві, чоловікові середнього віку з залисинами та пом’ятим втомленим обличчям.

– Що за дідько!?
– Це мій гільдійський знак, із зазначенням рангу та моїм прізвищем.

Він крехтить, сопить, ворушить губами, і нарешті народжує:

– Проходь.

Швидко йду повз нього вглиб приміщення. Тут стоїть затхлий запах і сморід від хворої людини. Чоловік мене наздоганяє і похмуро бурчить у спину.

– Дивися мені, щоб без жодних фокусів.

От гівнюк! Начебто, це він робить мені якусь послугу. Різко розвертаюсь і, ткнувши йому в груди пальцем, кажу, додавши в голос силу темряви, так що б він відчув загрозу від мене:

– Ти теж дивись мені, спробуєш пірнути мене своїм ножем, який ти ховаєш у кишені, відкручу голову без жодних фокусів.

Поки він, зблідлий, перетравлює мою магічну дію, розвертаюсь і йду далі, ще швидше. З невеликого коридору заходжу до маленької, бідно обставленої кімнати.

Побілені стіни, два вікна, що виходять на вулицю, дерев’яний стіл між ними. На стіні маленька картина з погано вишитою молодою жінкою, мабуть, це робота господині. Біля бічної стіни на ліжку лежить сама господиня, загорнута в купу ковдр із голови до п’ят. Вона марить і слабо стогне.

Не гаючи часу, швидко вливаю їй Зілля Життя. Ефект миттєвий. Вона різко підхоплюється і сідає на ліжку. Здивовано дивиться на мене.

– Хто ви? – запитує тихим, але цілком нормальним голосом.

Біля входу в кімнату здивовано охає господар. Здається, це справило на нього більше враження ніж мій магічний голос.

– Ось, ви повинні випити це, – простягаю маленький металевий кухоль з еліксиром. – Це ліки.

Вона стурбовано повертає голову до свого співмешканця. Той мовчки киває, підтверджуючи мої слова.

– Так, Ліза, пий. Це ліки. – повторює господар. Здається, він уже почав мені вірити.

Після того як вона випила, наливаю вдруге в кухоль ще трохи еліксиру і мовчки простягаю чоловіку. Той також мовчки бере і повільно п’є, дивлячись мені просто у вічі. Потім здивовано кривиться і тепер вже дивиться на кухоль. Ага, солона вода зі слабкими розчинами магії життя і смерті справляють досить дивне враження.

Все, дякувати світлим богам, тут моя робота закінчена. Розвертаюсь і йду геть.

– Стій, – вже на порозі мене гукає господар, – що ми тобі винні за це?

Якийсь час мовчки дивлюся на нього.

– Тут вулицею, є ще хворі, не міг би ти піти зі мною і підтвердити мої слова перед своїми знайомими.

Як з’ясувалося пізніше, він мало кого знав і не мав особливого авторитету. А ще він явно хотів повернутися до своєї дружини та перевірити її стан. Так, хвора дівчина все-таки виявилася його дружиною.

Весь ранок і наступний день я ходив по заражених вулицях, переконуючи людей взяти мої ліки. Доводилося пояснювати, що це абсолютно безплатно. Дехто пускав у будинки мовчки, перебуваючи у відчаї чи апатії. У кількох будинків двері довелося виламати, оскільки мешканці були вже при смерті. Заходячи, я насамперед створював Спалах Темряви, яка вбивала мишей і всіх дрібніших тварюк. Кілька разів мені пропонували поїсти, і я їв швидко й мовчки, бо мав ще море роботи.

Тут треба пояснити, як я тягаюсь цілий день із важким барилом на спині та легко виламую двері.

Ну, по-перше, я не втомлююся фізично. Це завдяки магії життя. Яку я теж можу використати, хоч і з колосальними енерговитратами. А по-друге, я можу бути дуже сильним, коли це потрібне. Для цього я використовую закляття темної магії Ляльковик. Ви ж чули про скелети, що ожили? Так от, ці потвори можуть бути дуже сильними, а м’язів у них взагалі немає. Як це можливо? Все дуже просто, ними рухає темна магія, а сила скелета залежить від його магічного рівня. Щось подібне використовую і я.

Вже надвечір мене наздогнав патруль міської варти. Їх було аж п’ятеро людей. Значить це був посилений патруль. Одягнені вони були в сірі товсті куртки-стеганки, і такого ж кольору шаровари, заправлені в чоботи. На поясі були широкі шкіряні ремені, а на голові — залізні шапки. Озброєні вони були довгими шипованими палицями, що висіли у них за спиною. Стандартне вбрання нашої міської охорони. Крім того, на грудях кожного висів свисток, яким вони кликали на допомогу найближчі патрулі.

– Ану стояти!

Зупиняюся і розвертаюсь у їхній бік.

– Йди но сюди!

Ігнорую. Бач, розкомандувалися, їм треба, хай самі йдуть.

– Хто такий? – питає в тому ж тоні, мабуть, старший.

Вони вже наздогнали мене, обступили з усіх боків і користуючись своєю перевагою у зрості, стали нависати наді мною. У варту беруть високих, щоб у злодіїв одразу зникло все бажання викаблучуватися. А цих ще й годують добре. Ти тільки глянь, які вони пики від’їли.

– А хто ви такі? – ставлю їм зустрічне питання, копіюючі їх інтонацію.

При цьому я починаю пильно і дуже здивовано оглядати їх із голови до п’ят. Наче я ніколи не бачив міської варти, а може і людей взагалі.

– Патруль міської охорони, старший Дуглас Сміт, – вочевидь зменшив оберти і вже людяніше відповів стражник.

– Олександр Флай, член міської гільдії алхіміків, – як доказ простягаю йому свій значок.
– Наче справжній, – чую я ззаду приглушений і трохи невпевнений голос.
– Де ви живете? – продовжує допитувати мене старший, але вже звертаючись на ви.
– Вулиця В’язів, будинок 14.
– Що робите у цьому районі?
– У цьому районі купа хворих, заражених людей. А в мене в барильці є лікувальний еліксир.
– І ви його тут продаєте? – питає старший.
– Ні, так роздаю, – і уточнюю, помітивши його недовірливий погляд, – він дорогий, у багатьох людей не вистачить грошей. Але якщо нічого не робити, то зараза й надалі поширюватиметься.

Старший мовчить, хмуриться, мабуть, вирішує, що робити зі мною далі.

– Значить так. Від сьогодні запроваджено комендантську годину, не можна ходити містом після заходу сонця. Крім того, забороняється залишати свій район. Ми рекомендуємо вам повернутися додому і не виходити з нього.
– Зараз я так і зроблю, – легко погоджуюсь із ним. Ломитися в будинок до людей вночі, це все ж таки дурне діло. Краще перепочину та поповню запаси еліксиру. – Але завтра я продовжу.

І не давши їм часу заперечувати, різко обертаюся і тицяю пальцем у стражника, що мовчав до цього.

– Ось ти! Як ти себе почуваєш? – різко питаю його.

Усі з подивом дивляться на блідого й покритого холодним потом молодого стражника.

– Дейріку, що з тобою? – здивовано запитує Дуглас.
– Просто не виспався і зараз трохи втомився, – починає невпевнено виправдовуватися той.
– Ага, звичайно, все може бути, – вже спокійно продовжую я, трохи додавши іронії у свій голос. – Але посеред чумного кварталу це дуже поганий знак.

Стражники похмуро мовчать. Я ж мовчки наливаю в кухоль еліксиру і простягаю йому.

– Пий, – пропоную вже без жодного тиску.

Всі, як і раніше, похмуро мовчать, але тепер уже вовками дивляться на мене, включаючи й зараженого.

– Він не отруєний, – як доказ роблю маленький ковток і знову пропоную Дейріку.

Той якийсь час нерішуче стоїть. Потім бере його у мене з рук. Робить паузу. Набирає в легені повітря, ніби збираючись пірнати в холодну воду, і рішуче одним махом перекидає його собі в рот. Витирає губи тильною стороною долоні із явним полегшенням, і деяким подивом, дивиться на залізний кухоль. Зілля Життя миттєво прогнало слабкість з його тіла, а про дивний смак мого еліксиру я вже казав.

– У твоєму будинку є хворі? – знову питаю я його, тепер трохи суворіше.
– Тільки бабуся, але вона старенька і часто хворіє.

Якийсь час роздумую. Потім дістаю з поясної сумки дві маленькі скляні колби, одну порожню, а іншу із Зіллям Життя. У порожню наливаю з барила мій еліксир.

– Ось тримай, даси бабусі. Спершу червону, а потім прозору. Це їй не зашкодить, навпаки, лише допоможе. Колби повернеш якось, вони теж грошей коштують.

Потім, окинувши всіх поглядів, продовжую:

– Всій решті теж треба випити ліки.

Знову похмура пауза і похмуре мовчання.

– А хрін з вами, мою адресу ви знаєте, у разі чого прийдете до мене додому.

Розвертаюсь і не поспішаючи спокійно йду до свого будинку. Сьогодні був довгий день, і я морально втомився. Здається, спілкувався з людьми більше, ніж за все попереднє життя.

Наступні три дні я мотався, як пригорілий, по всьому місту. Ще потім, трохи пізніше, люди самі приходили до мене додому, ті, які дізнались мою адресу від вилікуваних сусідів чи знайомих.

Ось така історія була три тижні тому.