Розділ двадцять девʼятий

— Пам’ятаєш січень? Тоді, коли ми припинили спілкуватися… Ти, мабуть, і досі думаєш, що я просто використав тебе. Що ти перестала бути мені потрібною… і я без вагань викинув тебе зі свого життя. Але це не так. Це Снейп змусив мене. Він наказав припинити все це й дати тобі спокій. І я пообіцяв йому триматися якомога далі від тебе.

— Чому?

— Бо він вважав, що одного дня я тебе погублю. Зруйную твоє життя… І лиш поглянь на нас тепер. Снейп виявився правий. Як і завжди. Бо саме це я і зробив. Хіба ні?»

 

Герміона важко зітхнула, дивлячись у темряву за вікном і знову й знову прокручуючи в голові слова Драко. І що більше вона це робила, то більше це скидалося на справжню тортурy.

Вечір давно опустився на містечко, а вона й досі не знала, скільки годин минуло відтоді, як Блейз поселив її в найближчому готелі й зник у невідомому напрямку. 

Вона сиділа в кімнаті сама, замкнувшись ізсередини, і не знала, куди себе подіти.

Речей у неї не було майже ніяких. Лише її чарівна паличка.

Смертежерський плащ, маску й камзол вона давно скинула й відклала вбік, ніби сам їхній вигляд міг знову втягнути її в усе те жахіття. На ній залишився тільки чорний натільний одяг, який смертежери носили під камзолом як частину зимової форми, та вузькі військові штани. Високі чоботи теж стояли біля ліжка.

Герміона забралася під ковдру, підібгала під себе ноги й згорнулася клубком.

У голові знову й знову прокручувалося все почуте й побачене.

І що більше вона думала, то більше губилася.

Здається, вона мала б радіти.

Адже Рона й інших майже врятовано.

Луна уникла долі, про яку Герміона навіть думати не могла без нудотного відчуття всередині.

Вона мала б відчувати полегшення.

Та сум усе одно не відпускав.

Перед очима знову й знову поставали слова Лестранжа про Стерджиса.

Що ж… знаючи його, варто було очікувати чогось подібного…

І як вона — та, що звільнила заклятого ворога не лише свого, а й усього Руху опору, — тепер могла судити Стерджиса?

Хай якими жорстокими були його методи. Хай як сильно вона його ненавиділа. Він був вірний Руху опору. Своїй комуні. Своїм людям.

А вона? 

Ким була  вона, якщо не зрадницею?

Та це було не все…

Герміона важко видихнула й заплющила очі. Слова, почуті того дня, знову й знову спливали в голові, немов жорстоке відлуння.

«Темний Лорд ніколи не пробачить такого. Навіть тобі…Тебе чекає та сама доля, що й твого попередника, Драко. Страта.»

«Мені нема чого втрачати. Мене стратять за будь-якого розкладу: чи то за твоє вбивство, чи то за програш і полон у Русі Опору. Я смертник. Мій годинник цокає.»

Що з ним буде тепер?

Невже його справді стратять за те, що сталося з його  гарнізоном?

Навіщо він узагалі це зробив? 

Навіщо було ризикувати всім і ставити себе під удар?

Герміона різко схопилася руками за голову, міцно стиснувши пальцями волосся.

Мені має бути байдуже. Абсолютно байдуже. 

Це ж Мелфой. Смертежер. Зрадник.

І він отримав те, на що заслуговує…

Голос розуму намагався достукатися до неї. Змусити її не відчувати провини. Не краяти собі серце.

Та серце…

Серце боліло.

І тихо, вперто шепотіло:

В тому й справа… 

Це ж Мелфой. 

І якою б сильною не була моя ненависть. Як би сильно я на нього не злилася…

Я не хочу, щоб він помирав.

Не так.

Не через мене.

Раптом Герміона безсило опустила руки на ковдру, сперлася головою об стіну позаду себе й втупилася в стелю.

Ні.

Це ж Драко.

Він щось придумає.

Він не здасться їм так просто.

«Рятуй власну шкуру, Ґрейнджер.» Його голос із в’язниці раптом сплив у пам’яті так чітко, що Герміоні на мить здалося, ніби він стоїть поруч.  

І вона щиро хотіла вірити, що цього разу він саме це і зробить…

У двері постукали.

Вона здригнулася, кілька разів кліпнула, ніби намагаючись повернутися в реальність, і повільно перевела погляд зі стелі на двері.

— Заходьте.

І майже одразу роздратовано зітхнула, згадавши, що замкнулася зсередини.

Герміона швидко підвелася, босоніж перетнула кімнату й відімкнула двері.

На якусь мить вона навіть устигла сподіватися, що це був він. І нарешті можна буде розпитати його про подальший план. Ризики. Можливі труднощі. 

Та щось у грудях неприємно тріснуло, коли за дверима вона побачила Забіні. Він стояв у проході, спершись плечем об одвірок, і всміхнувся, щойно помітив її.

— Як життя, мила? — грайливо спитав її Блейз.

Герміона не стримала слабкої усмішки й так само сперлася на протилежний бік дверної рами, ковзнувши по ньому уважним поглядом знизу догори.

Якщо Мелфой завжди нагадував їй холодну мармурову статую грецького бога — красиву й водночас моторошну у своїй бездоганності, — то харизматичний Блейз Забіні, навпаки, був сповнений тепла і життя. І поруч із ним важко було не піддатися його природному шарму й не всміхнутися у відповідь. 

Як от зараз. У цю саму мить, коли він дивився на неї з легкою, фліртуючою усмішкою.

— І тобі привіт, милий, — мовила вона, досі усміхаючись у відповідь.

І як тут узагалі можна було втриматися?

— Я зайду?

— Звісно, — Герміона махнула рукою в бік кімнати. — Вітаю в моїй скромній оселі.

Блейз усміхнувся ширше. І лише тоді вона помітила, як він легким рухом палички змусив кілька величезних пакунків піднятися в повітря й залетіти до кімнати слідом за ним.

Герміона вражено округлила очі.

— Мерліне, Блейзе… що це?

— Це… — він зробив коротку паузу, ніби смакуючи драматизм моменту, — прощальний подарунок.

Вона повільно перевела на нього погляд.

— Від мене, — додав він. — Тож не поспішай викидати його з вікна, щоб в черговий раз вивести Мелфоя з себе.

Герміона мимоволі всміхнулася й похитала головою, зачиняючи за ним двері. Блейз тим часом вмостився на одному зі стільців, елегантно закинув ногу на ногу й дістав портсигар.

— Ти ж не проти?

Вона байдуже махнула рукою — після стількох років на фронті на такі речі вже не звертаєш уваги. Тож якусь мить Герміона просто стояла посеред кімнати, не знаючи, куди подіти руки, а потім знову перевела погляд на пакунки, розкладені на ліжку.

— І що ж це таке? — спитала вона, радше щоб заповнити тишу.

— А ти сама поглянь. До речі, там мають бути й твої речі.

Герміона кивнула й повільно підійшла до ліжка. 

Її погляд ковзнув по пакунках, акуратно складених один біля одного. Темне дороге пакування, стрічки, золотисті печатки — усе це виглядало надто розкішно для часів війни.  Вона підозріло примружила очі, ніби вже очікувала якоїсь катастрофи. Потім усе ж простягнула руку й обережно взяла одну з коробок. Стрічка ковзнула між пальців, кришка повільно піднялася — і Герміона завмерла. 

А тоді дуже повільно підняла очі на Блейза.

— Це якийсь жарт?

— Прошу?

Вона дістала капелюшок кольору марсала, оздоблений темним пір’ям якогось екзотичного птаха. Такий Герміона бачила хіба що на ілюстраціях до класичних романів.

— О ні, —  усміхнувся Блейз, струшуючи попіл у попільничку. — Це зовсім не жарт. Ба більше, у моєму колі це називається…

Він вальяжно взмахнув рукою з цигаркою, і дим ліниво закружляв довкола його пальців.

— “Останній писк чаклунської моди,” — урочисто проголосив Блейз.

— Дякую, Блейзе, але це зайве. І до того ж надто привертатиме увагу.

— Навпаки, люба. Твоє а-ля маґлівське вбрання якраз і привертатиме увагу. А ти їхатимеш чаклунським потягом. Сама розумієш — контингент там буде відповідний.

Герміона здивовано подивилася на нього. І Блейз затиснув цигарку між зубами, потягнувся до внутрішньої кишені камзола й дістав звідти пакунок документів.

— Тримай.

Вона обережно взяла пакунок, розгорнула його й повільно витягла перший документ.

 

 

— Твій новий паспорт, — пояснив Блейз. — Підроблений, звісно. Але робота майстерна. Запевняю тебе — ніхто не причепиться.

Та Герміона й далі мовчки розглядала документ, швидко бігаючи очима по рядках.

Нове ім’я.

Нова країна.

І, звісно ж… чистокровне походження.

Мадемуазель Ґрейс де Валуа́. Ось ким вона була відтепер. Чистокровною француженкою з Нормандії. 

Її погляд мимоволі зупинився на описі палички, і Герміона вражено звела брови.

Треба ж… 

Вони продумали навіть це. 

Адже це справді був опис її теперішньої палички, з якою вона працювала вже кілька років. 

— Фото зробимо завтра перед відбуттям, — мовив Блейз, щойно помітив, як її погляд знову ковзнув до порожнього місця в паспорті. — Тут за рогом є студія. Я вже про все домовився.

І тоді він кивнув на решту паперів.

— А це твої квитки, перепустка від лорда-командувача. На випадок, якщо натрапиш на смертежерів.

Герміона повільно взяла перепустку, ніби досі не до кінця усвідомлювала, що все це відбувається насправді.  

Це безсумнівно був почерк Драко. А внизу, під його підписом, стояла темна печатка у вигляді тестрала.

— З перетином кордонів зараз туго, — додав Блейз. — Але з цим пропуском усе має пройти легше. Не забувай показувати його на блокпостах. Буде менше питань.

Вона повільно відклала перепустку й лише тоді взяла квитки. Маршрут був складений так, аби оминути зони активних бойових дій і великі смертежерські гарнізони. Спершу — потяг до Руана, далі пересадка на нічний рейс до Ліона, а вже звідти — останній потяг до Модана, прикордонного міста біля французько-італійського кордону. Після ще однієї короткої пересадки її мав чекати італійський Турин. 

Герміона довго вдивлялася в назви міст і час відправлень, намагаючись уявити цю дорогу — вокзали, перевірки документів і години на кордоні. І лише потім  вона відірвала погляд від квитків і глянула на Блейза.

— Отже, він вирішив мене позбутися.

— Слухай, це ще не найгірший сценарій, — Блейз знизав плечима. — Я б і сам був не проти, якби мене так «позбулися». Та ще й відправили в Італію.

Вона сумно всміхнулася.

— Коли?

— Завтра.

Герміона завмерла.

— Завтра?

— З таким краще не затягувати. Тим паче поки Мелфой ще здатен хоч якось тобі допомогти. Далі йому точно буде не до цього.

Від цих слів у грудях неприємно стиснулося, і Герміона мимоволі знову опустила погляд на квитки в своїх руках.

— Але ми не домовлялися про це, — тихо мовила вона. — Я не казала, що хочу виїжджати з Франції.

Блейз уважно вислухав її.

Без роздратування.

Без насмішки.

З тією терплячістю й серйозністю, якої так часто бракувало Драко. І Герміона вперше за вечір відчула полегшення від того, що цю розмову веде саме з Блейзом.

— Добре, — спокійно мовив він. — І що ж ти пропонуєш?

— Я думала… — почала вона обережно. — Можливо, вирушити до містера й місис Візлі. Перечекати якийсь час там і…

— І дозволити Подмору схопити себе, — закінчив Блейз. — Що було б дуже нерозумно. Бо, запевняю тебе, він тільки цього й чекає. 

Герміона підняла на нього погляд.

— Він затятий вояка, якому ти оголосила війну, Герміоно, — пояснив Блейз, загасивши цигарку в попільничці. — Тобі небезпечно тут залишатися. До того ж ти наражатимеш на небезпеку не лише себе, а й Візлі. Хіба ти цього хочеш?

Вона миттєво хитнула головою. І в ту ж мить перед її очима промайнули знайомі обличчя.

Джіні.

Луна.

Невіл.

За ними — Джордж, Чарлі, Білл.

Містер і місис Візлі.

І, звісно, Рон.

Фінальний удар. Просто в серце.

— Отже, — прошепотіла вона, — виходить, я їх більше не побачу.

Блейз співчутливо глянув на неї.

— Мені прикро, Герміоно. Але така вже ціна вашого порятунку. Ти мала б розуміти це, коли звільняла Мелфоя.

Вона дивилася на нього розбитим поглядом, а потім усе ж повільно кивнула.

— Так. Ти маєш рацію, Блейзе.

— Люба, хотів би я її не мати… Та вже маємо що маємо.

У кімнаті ненадовго запала важка тиша.

І Блейз тихо зітхнув.

— Якщо хочеш… можеш написати їм прощального листа. Або записку. Я спробую підкинути її комусь із них. Тільки Мелфою про це краще не знати.

Герміона різко підняла на нього погляд.

— Але за умови, що там не буде ані слова про наш план, ані про твоє нове ім’я чи місце перебування, — одразу додав він. — Ти ж розумієш, що інакше можеш тільки нашкодити. І тоді все це буде марним.

— Так, — тихо сказала вона. — Я це розумію.

Блейз схвально кивнув.

— Слухай, поглянь на це з іншого боку. Твої Візлі нарешті в безпеці. А ти тепер не зобов’язана мити горщики й штопати надокучливих білявих полонених.

Він мʼяко усміхнувся, зазираючи до неї.

— Звучить як свіжий початок, хіба ні?

Герміона подивилася на нього приреченим поглядом.

— Навряд. Хай вони й урятовані… рано чи пізно вони потраплять у табір. Дізнаються, що сталося. Дізнаються, що я накоїла. І це розіб’є їм усім серця.

Блейз примружився.

— І що з того? Ти врятувала їх усіх. Тоді як інші, пробач за прямоту, сиділи й чухалися в сраках.

— Припини. Я нічого не зробила. Це все завдяки тобі й Драко.

— Але ж Драко не зробив би всього цього, якби ти не ризикнула й не довірилася йому. І хто знає, що сталося б із ними всіма. Можливо, вони вже давно були б мертві.

Герміона відвела погляд.

— Дякую, Блейзе, — тихо мовила вона. — За те, що намагаєшся мене втішити. Але це все одно нічого не змінює…

Темно-карі очі Блейза питанням зупинилися на ній.

— Хай я і  зробила це заради доброї мети, але… це не робить мене меншою зрадницею.

— Думаєш, вони не пробачать тобі? Лавґуд, здається, поставилася з розумінням…

Гнітюча тиша заповнила кімнату на якийсь час.

— Можливо, хтось і пробачить, — глухо мовила Герміона. — Але точно не Рон.

— Маячня, — пирхнув Блейз, недбало махнувши рукою. — Ти ж урятувала його. Урятувала його братів. Після такого він має цілувати землю, по якій ти ходиш.

— Ні, Рон… він не такий. Він правильний. Добрий. І шляхетний.

Блейз закотив очі — майже точнісінько так само, як це десятки, якщо не сотні разів, робив Драко. І, мимоволі згадавши це, Герміона тихо додала:

— А ще він ненавидить Мелфоя. Понад усе на світі. І якщо дізнається, що я врятувала його… завдяки йому…

Вона похитала головою.

— О Мерліне.

Герміона раптом замовкла, а тоді повільно підняла на Блейза очі.

— Він більше навіть не гляне в мій бік.

Запала тиша.

— Що ж, — протягнув Блейз, — Якщо твій чоловік після всього, що ти зробила, не лише не подякує тобі, а ще й розчарується — то нахрін тобі такий чоловік?

— Але ж за це я його й люблю, Блейзе. За те, що він має принципи. За те, що в нього світлі погляди і… Чого ти так на мене дивишся?

Блейз якусь мить просто дивився на неї, перш ніж зрештою тихо мовив:

— А що зробила б ти на його місці? Ти б пробачила йому, якби він зробив щось подібне?

Герміона опустила погляд.

— У тому й справа, Блейзе… він нізащо не зробив би нічого подібного.

Вона помітила  той його дивний погляд і швидко додала:

— І ні. Не тому, що він мене не любить. Просто він не такий божевільний, як я.

Блейз тяжко зітхнув, але сперечатися не став. Лише відвів погляд убік, ніби стримав слова, які так і просилися  назовні. І Герміона вкотре подумки подякувала всесвіту за те, що цю розмову вона веде саме з ним, а не з Драко. 

— Що ж, тоді вся ця історія з новим початком стає ще привабливішою, еге ж?

Він постукав пальцем по квитку й усміхнувся, намагаючись її підбадьорити.

— Завтра ти вже будеш за чортзна-скільки кілометрів звідси. Тому досить цієї рефлексії, — втомлено оголосив Блейз. — Тобі ж треба буде ще чимось зайнятися в дорозі.

Герміона мимоволі всміхнулася.

Із тим безладом, що коївся в її голові, шлях і справді обіцяв бути довгим і непростим.

— Ану ходи, — гукнув Блейз, підводячись на ноги. — Поглянь, що я тобі приніс.

Герміона відчула дивне тепло в грудях.

На мить її накрило дежавю: дитинство, тато, який приносить їй чергову книжку з книгарні навпроти його стоматологічного кабінету. І вона, мала, щаслива, біжить до нього, ще не знаючи назви, але вже впевнена, що всередині точно буде щось цікаве.

І ось щось схоже вона відчула й тепер, коли підійшла до ліжка та взяла наступний пакунок.

Відкрила.

І застигла.

Всередині лежала довга сукня з темно-синього оксамиту, що м’яко переливався у світлі лампи. Тканина спадала густими хвилями майже до самої підлоги, а сама сукня виглядала теплою й напрочуд важкою в руках. Лаконічна, але вишукана. Високий комір і манжети довгих рукавів були оздоблені тонким чорним мереживом, додаючи їй тієї стриманої аристократичності, якою так любили хизуватися чаклуни. Без зайвих деталей — та все одно безпомилково чаклунська. Адже виглядала та, немов із минулого століття.

А поруч лежав корсет.

Мерлінова борода. Те, наскільки чаклунська мода відставала від маґлівської, часом просто вбивало.

— Мила, прошу тебе, — мовив Блейз, помітивши її кислий вираз обличчя. — Прибережи сили для суперечок із Мелфоєм. Це його парафія, не моя. Тож заради мене — просто зроби, як я прошу.

Герміона не стримала усмішки й здалася.

— Добре, — сказала вона, зазираючи до наступного пакунка. — Хоча зізнаюся, я гадки не маю, що з цим робити.

Вона взяла корсет самими кінчиками пальців, ніби той у будь-яку мить міг її вкусити.

— О, тут я тобі нічим не допоможу, — заявив Блейз, а потім змовницьки всміхнувся. — Я вмію їх тільки дуже швидко знімати. Не більше.

І потім він їй підморгнув. 

Герміона відчула, як щоки миттєво спалахнули рум’янцем, і гучно пирхнула, жартома жбурнувши в нього тим самим корсетом.

— Ти просто розпусник, Блейзе Забіні!

Блейз засміявся, спіймавши корсет вправним рухом. Потім із цікавістю розглянув його й грайливо поворушив бровами.

— О-ля-ля.

І  кинув корсет назад. Герміона спіймала його, усміхаючись, і поспіхом сховала подалі від їхніх очей. Досі не маючи жодного уявлення, що завтра з ним робитиме.

Блейз тим часом знову потягнувся до портсигара.

— Дякую, Блейзе, — тихо сказала вона, ще раз глянувши на пакунки.

— Припини. Це найменше, що я міг для тебе зробити, мила.

І він запалив нову цигарку.

Герміона вкотре не стримала усмішки. Його раптове «мила» чомусь дивно западало їй у душу. Майже так само, як колись — те саме улюблене нею «Ґрейнджер». І від самої згадки вона відчула, як кутики вуст сіпнулися. Тільки вже не від усмішки, а від  гіркого усвіддомлення.

— Щось не так? — спитав Блейз, помітивши, як вона раптом завмерла з ледь не розбитим виразом обличчя.

— М? 

— Ти якась тиха.

— Це погано?

— Це підозріло.

Герміона опустила очі, нервово провівши пальцями по тканині сукні, яку знову взяла в руки. Якусь мить вона вагалася, ніби сама не була певна, чи варто взагалі озвучувати це вголос. Та зрештою все ж тихо спитала:

— Невже його справді вб’ють, Блейзе?

Блейз якусь мить мовчки дивився на неї. Потім важко зітхнув, затягнувся цигаркою, і дим повільно вийшов із його ніздрів.

— Ворогів у нас, як бачиш, вистачає… Тож хто його знає.

— Він його стратить? Темний Лорд?

Блейз глянув на неї і знову тяжко зітхнув на повні груди.

На мить у його очах промайнуло щось дивне — ніби внутрішній конфлікт. Наче він знав значно більше, ніж говорив уголос, але не був певен, чи має право ділитися цим із нею.

— Це все через мене, — зізналася Герміона, опустивши очі. — Через мене він виказав гарнізон і втратив людей.

— Так, я знаю, — тихо погодився Блейз.

Герміона важко ковтнула.

— І виходить… через мене його тепер можуть стратити.

— Не буду брехати тобі, — м’яко перебив її Блейз. — Тож скажу чесно: без тебе тут теж не обійшлося.

І це була правда.

Хоч і жорстока, але справжня.

Герміона розчаровано видихнула й почала перекладати пакунки з ліжка на підлогу, аби бодай чимось зайняти руки. Блейз тим часом допалював цигарку й уважно вивчав її.

— То ти його більше не ненавидиш?

Герміона саме вішала сукню — той самий «останній писк моди» — на вішак поруч із новою зимовою мантією, коли раптом завмерла. На слова Блейза вона повільно повернула голову й кинула на нього спантеличений погляд.

— Здається, ти хотіла його смерті й усе таке. 

— Він сказав тобі. 

— Мені? Та ні, що ти. Це ж Мелфой. Його хоч катуй, хоч залякуй — він і слова не скаже, — Блейз на мить замовк, а тоді ледь усміхнувся. — А от хорошій пляшці рому він, здається, довіряє значно більше. Їй він вибовкав чимало. А я, так уже склалося, випадково проходив повз… і трохи погрів вуха.

Герміона мимоволі всміхнулася, цілком уявивши цю картину. Та Блейз і далі уважно стежив за кожним її рухом, кожною емоцією.

— Будь ласка, не дивись на мене так, — попросила вона, зітхнувши. — Я нічого тобі не розповідатиму.

— Та я ж узагалі мовчу, — випалив Блейз із показовою невинністю, хоча його уважні очі говорили геть про інше. Тож Герміоні не лишалося нічого, окрім як видати старе й банальне:

— Усе складно.

— Невже? — протягнув він. — А по вас двох і не скажеш. Абсолютно звичайні стосунки людей, які час від часу хочуть повбивати одне одного. Нічого особливого.

— Припини, — з легкою загрозою мовила вона. — Це геть  не смішно.

Блейз дивився на неї, а тоді додав уже спокійніше:

— Не знаю, це тебе втішить чи засмутить, Герміоно, але, думаю, Мелфой знав, що робить, коли називав Стерджису координати гарнізону. І прекрасно розумів усі ризики…

— Ні, Блейзе. Мене це зовсім не тішить.

— А ще я певен, — тихіше додав він, — що навіть якби він знав, чим усе закінчиться, то все одно зробив би те саме.

Герміона повільно підняла на нього очі.

— І ти, здається, теж так думаєш.

На цих словах її погля посуворішав й  вона різко відвернулася. А Блейз лише всміхнувся.

— Знаєш, мені досі цікаво, що між вами двома такого сталося, що він так завзято ризикує всім заради тебе.

Герміона повільно перевела на нього погляд.

Що ж… рано чи пізно ця тема все одно мала вилізти назовні.

— І в мене є кілька теорій, — додав весело Блейз.

— Наприклад? — невимушено спитала вона, продовжуючи розкладати речі.

Вона вперто продовжувала розкладати речі, удаючи цілковиту байдужість. Ніби слова Блейза її зовсім не хвилювали. Ніби їй було геть не цікаво, до яких саме висновків він дійшов.

— Ну, — Блейз кинув на неї уважний погляд, — він або по вуха в тебе закоханий…

Герміона гучно пирхнула, навіть не приховуючи усмішки.

— Ні. Це не так. Зовсім не так.

— Чому ти така впевнена?

І тоді вона різко озирнулася до нього й випалила на одному подиху:

— Бо коли ти справді когось любиш, Блейзе, останнє, чого ти хочеш, — це зробити боляче. 

Блейз обезброєно витріщився на неї, явно не очікуючи такої відповіді.

— Ну добре. Цей козир мені нічим крити.

Вона ледь помітно всміхнулася, ніби нарешті змогла його переграти. Та Блейз, схоже, навіть не думав так легко здаватися.

— Нехай. Тоді лишається одне, — мовив він, роблячи повільну затяжку й ніби навмисно витримуючи паузу, перевіряючи її терпіння. — Він чимось перед тобою завинив. Чимось ду-у-уже серйозним.

Цього разу Герміона не всміхнулася, лише пильно вивчала його у відповідь.

Отже, Блейз усе ж знав не все.

А ось це вже цікаво.

— Ну то що? — спитав він. — Я близько до розгадки вашого «усе складно»?

— Можливо, — байдуже мовила Герміона, крутячи в руках капелюшок, перш ніж поставити його на туалетний столик.

— Не хочеш поділитися?

Герміона важко зітхнула.

Навіть не глянувши в його бік, вона почала збирати порожні коробки, аби уникнути його пронизливого погляду. Та Блейз підвівся й підійшов до неї, не дозволяючи втекти від цього допиту.

— Знаєш, терпінням я похвалитися не можу, — тихо мовив він. — Але допитливість у мене сильна.

Вона глянула на нього втомлено. І Блейз, який до цього всміхався, раптом посерйознішав.

— Тобі настільки боляче це згадувати?

І на цих словах уся її показова зайнятість розсипалася в одну мить. Герміона повільно підняла на нього очі.

— Так, Блейзе, — сказала вона. — Мені боляче.

Він, здається, зовсім не очікував такої прямої відповіді. На мить навіть розгубився, перш ніж повільно й мовчки кивнути.  Герміона ж поспішно відвела погляд, ніби вже шкодувала, що сказала це вголос. Вона нервово стиснула пальцями край однієї з порожніх коробок, а тоді все ж відклала її вбік, аби хоч чимось зайняти руки.

У кімнаті знову запала тиша. І  Герміона раптом тихо додала:

— Але не через те, що він принижував мене чи ображав. Ну… знаєш. Як він міг це робити раніше.

— Та в нього й зараз непогано виходить, — сухо зауважив Блейз.

Герміона тихо пирхнула, похитавши головою, ніби попри все не змогла стримати цієї реакції.  Блейз одразу ж усміхнувся у відповідь, явно задоволений тим, що все ж зміг витягнути з неї бодай тінь усмішки.

— Може й так, — тихо погодилась вона.

І тоді Герміона дозволила собі провалитися в спогади, ніби гортала старий фотоальбом із вирваних, пошкоджених сторінок.

Один спогад за іншим.

Перша їхня зустріч.

Перші суперечки.

Перші погляди, які тривали трохи довше, ніж мали.

Перша усмішка, яку вона не повинна була помітити.

І те болюче прощання…

А після нього — незворотній кінець.

Зрадлива сльоза скотилася її щокою.

— Герміоно?

Голос Блейза прозвучав зовсім близько і мʼяко. Герміона повільно підняла на нього почервонілі очі, навіть не намагаючись приховати сльози.

І щось у його обличчі миттєво змінилося. Він тихо вилаявся собі під ніс, провів рукою по волоссю й пробурмотів щось про те, який він ідіот, що взагалі завів цю тему. Що сьогодні на неї й так навалилося надто багато. А потім просто обережно притягнув її до себе. І цього разу Герміона не відсторонилася.  

На мить вона буквально розчинилася в цих обіймах, заплющивши очі й уткнувшись чолом йому в плече. Відчувала, як Блейз повільно гладить її по волоссю, і раптом із болючою ясністю усвідомила, як сильно їй цього бракувало.

Простого людського тепла.

Відчуття, що поруч хтось є.

Що вона не сама.

Та думка про завтрашній день усе одно не відпускала. Про те, що вже завтра їй доведеться вирушити в невідомому напрямку. Під чужим ім’ям. І почати життя заново. 

Це добивало її остаточно. Самотність, що висіла над нею важкою тінню, лише сильніше затягувала у відчай.

Драко мав рацію.

Вона досі була самотня.

Геть сама. Наодинці зі своїми жахіттями. І минулим, яке досі переслідувало її навіть уві сні. 

І ніби відчувши це — а може, й справді прочитавши її думки, — Блейз тихо спитав:

— Залишитися з тобою?

Герміона завмерла в його обіймах.

— Хочеш, я побуду тут? А завтра вже разом вирушимо у справах, м?

Вона не хотіла зараз думати про те, що Блейз, можливо, знову використав легіліменцію. Не хотіла думати про те, наскільки це було неправильно. І  нечесно. Особливо зараз — коли вона сиділа перед ним абсолютно розбитою й беззахисною, не маючи сил навіть приховувати власні емоції. 

Та, попри все це, Герміона лише заплющила очі на мить, важко видихнула й повільно кивнула.

— Так, — прошепотіла вона. — Будь ласка.

Блейз підбадьорливо всміхнувся.

— Лягай тоді. Тобі треба відпочити перед дорогою.

Вона слухняно кивнула й повільно повернулася до ліжка. Лише тепер Герміона помітила, наскільки темно стало в кімнаті. За вікном давно опустилася ніч, і тільки тьмяне світло лампи кидало м’які тіні на стіни. 

Втома раптом навалилася на неї з новою силою. Герміона мовчки забралася під ковдру, повільно влаштовуючись на ліжку, ніби тіло раптом стало надто важким. Блейз тим часом підійшов ближче й мовчки накрив її ковдрою майже до самого підборіддя, поправивши край так природно й буденно, ніби робив це вже сотні разів. 

Потім він підійшов до крісла поруч, недбало розстібнув камзол і втомлено опустився в нього, витягнувши ноги вперед.

— А як же ти?

— А я буду тут. У цьому розкішному… вінтажному кріслі.

— Тобі ж там  геть незручно.

— Пф, люба. Незручно — це спати в холодному карцері в Азкабані. А це крісло — п’ятизірковий готель у порівнянні з ним.

Він узяв подушку, збив її й закинув собі під голову.

— Ти лише поглянь. Ну не краса?

Герміона м’яко всміхнулася.

— Ти гарний друг, Блейзе, — ледь чутно сказала вона. — Йому дуже з тобою пощастило. Хай він надто гордий і впертий, аби це визнати.

Блейз глянув на неї, чудово розуміючи, про кого саме йде мова.

— О, тут і не посперечаєшся. Зі мною Мелфой виграв клятий джекпот!

Герміона тихо засміялася, і в кутиках губ Блейза одразу з’явилася тепла усмішка.

— Віриш, я сам досі не розумію, як це сталося. Серйозно. Жив собі спокійно, нікого не чіпав, коли цей нахабний… тхір звалився мені, наче сніг, на голову. Ось тепер і маю клопоти.

Герміона всміхнулася.

— О, так. Це він уміє, — мовила вона, важко зітхнувши й повільно лягаючи на спину, перш ніж втупитися поглядом у стелю.

— Мені, до речі, теж із ним пощастило, — раптом додав Блейз, змусивши Герміону знову перевести на нього здивований погляд.

— Так, у це складно повірити, враховуючи, що ми з ним сваримося, наче подружня пара в багаторічному шлюбі. Але…

Блейз замовк, ніби підбираючи слова, які явно не був готовий сказати вголос. Або ж просто згадував щось, до чого не хотів повертатися навіть подумки.

— Знаєш, коли я залишився зовсім сам, — нарешті мовив він, — коли був зовсім покинутий і розбитий… я відверто слав усіх під три чорти, аби мене нарешті лишили в спокої й дали нарешті здохнути десь на самоті. Аж так сильно я тоді не хотів жити…

Герміона шоковано витріщилася на нього. Це було більше ніж неочікувано — уявити, що хтось такий, як Блейз, колись бажав собі смерті.

— Але Мелфой? Ні. Він і не збирався йти, — продовжив Блейз. — Хай що я йому казав. Хай скільки кляв. Проганяв. Погрожував. Чорт, я часом навіть думав, що вб’ю його, Герміоно. Присягаюся.

Блейз кинув на неї навіть трохи роздратований погляд — ніби самі згадки про ті часи досі виводили його з себе. А потім раптом розслабився й тихо хмикнув собі під ніс.

— Якось ми один одному так пики набили… — він коротко присвиснув. — Ми практично рознесли пів маєтку… А потім обоє сиділи побиті, усі в крові, й я був певен: усе. Це кінець. Ось тепер у нього точно терпець урвався…

І тоді він глянув на Герміону.

— І знаєш що? Ні. Він, бляха, вперто залишався поруч. І далі змушував мене підняти мою жалюгідну, п’яну дупу. Знову і знову, Герміоно. Я напивався — він мене витвережував. Я знову напивався — а він знову починав усе спочатку. І так по колу. Аж поки одного дня мене це просто… вже дістало.

Герміона мовчки слухала його, міцніше стискаючи пальцями ковдру. Її погляд бігав по обличчю Блейза, ловлячи кожну емоцію, кожне слово.

І це було не дивно.

Хіба їй не було цікаво дізнатися цю нову сторону Драко? Дорослого Драко, який досі лишався для неї загадкою. Адже вони так і не встигли провести разом достатньо часу… На відміну від Блейза, який, схоже, знав  значно більше за неї.

— І в той день я зрозумів дві речі, — Блейз загнув один палець. — Перша: цей виродок нізащо не дасть мені спокою, поки не отримає своє. 

Герміона гучно пирхнула, не втримавшись.

Що ж… це справді було дуже схоже на Мелфоя — чи то юного, чи теперішнього.

— І друга, — Блейз показав інший палець, — може, Мелфой і хворий на голову придурок, а язик у нього — хоч ножі точи… Та вірнішого друга в цьому світі не знайти. Він буде поруч із тобою. До самого кінця.

Блейз ненадовго замовк.

—Навіть коли я зник… втрапив у ту пастку Лестранжа й Стерджиса… він не вислав по мене своїх людей. Хоча міг. Це було б значно безпечніше й розумніше для лорда-командувача. Але ні. Він теж пішов мене шукати.

Раптом він відштовхнувся від спинки крісла, взяв у руки подушку й нахилився ближче. А потім ледь чутно мовив:

— Бо хай які жахи творилися в клятому Азкабані… і хай що вони з нами робили — один урок ми все ж засвоїли добре: виживати значно простіше, коли поруч є хтось, хто  прикриє тобі дупу й спину. Що ми, власне, і досі робимо.

Розчулена Герміона відчула, як очі зрадливо защипало, і  сльоза тихо скотилася щокою. Вона поспішно відвернула погляд, ледь чутно шморгнувши носом.

— А ще нам удвох просто весело, — раптом додав Блейз уже легше, знову відкинувшись назад. — Справді. Завжди є з ким випити. І до речі, ти знала,що Мелфой, коли вип’є, просто золотце? Я навіть своїм ельфам потайки наказав підливати йому трохи коньяку в ранкову каву, щоб він був добріший. Думаю, він усе ж здогадується. Але щось я жодного разу не чув, щоб він скаржився.

Герміона все ж не стрималася й тихо всміхнулася.  Блейз одразу помітив це, і за мить вони вже обоє неголосно сміялися, ніби вперше за довгий час змогли бодай трохи видихнути.

А потім сміх так само повільно стих.

У кімнаті знову запала тиша — уже не така важка, як раніше. Герміона повільно лягла на бік, підтягнувши ковдру вище, і втупилася поглядом у Блейза.

— Що ж…,  — тихо мовила вона, — Колись нам теж  було весело разом. 

Блейз повернув до неї голову, уважно й мовчки вдивляючись у неї.

— Принаймні я… я була щаслива поруч із ним. Як ні з ким іншим… 

І усмішка Герміони повільно згасла від самої лише згадки про це, а в куточку ока знову блиснула сльоза.

— Чесно… У мене ніколи не було нічого подібного…

— І що ж сталося? — обережно спитав Блейз.

Герміона підвела на нього очі.

І події травня 1997 року знову повстали перед нею.