8

Сьогодні ввечері, повернувшись з роботи, Чонгук, як завжди, пройшов у тренажерний зал, із задоволенням позаймався, прийняв душ, переодягнувся в домашній одяг. Легко повечеряв і тепер сидів у кабінеті, переглядаючи документи, які потрібно буде обговорити на завтрашній нараді.

Була вже майже десята, коли задзвонив мобільний. На екрані з’явилося ім’я – Намджун. Начальник служби безпеки їхньої корпорації та, за сумісництвом, його найкращий друг. Вони познайомились ще в старшій школі, а за роки навчання в університеті їхня дружба лише зміцніла. Зараз Чонгук міг без вагань назвати Намджуна єдиною близькою людиною. Але вони були дорослими людьми й уміли розділяти дружбу та роботу.

Побачивши ім’я, Чонгук із задоволенням взяв слухавку.

— Так.

— Чонгук, ти де? Вдома?

— Так, вдома.

— Я зараз приїду.

— Добре, приїжджай. Але вже пізно… Щось сталося? Тобі десь переночувати потрібно? Ти випив?

— Ні, у мене все гаразд.

— Ну… добре, приїжджай.

— Буду за п’ять хвилин.

— Чекатиму.

Він вимкнув виклик, поклав телефон на стіл і на кілька секунд задумався. Голос Намджуна звучав трохи напружено, але нічого надзвичайного. Вони завжди домовлялися про зустрічі заздалегідь. Зазвичай Чонгук залишався в Намджуна або сам їхав до нього – адже Намджун жив у місті. Так пізно він приїжджав до Чонгука лише якщо вони збиралися випити, обсмажити м’ясо і поговорити про життя і залишитися з ночівлею.

Але сьогодні це не схоже на такий вечір.

«Нічого, зараз приїде і розповість», – подумав Чонгук.

Він вимкнув комп’ютер, поклав телефон у кишеню і спустився на перший поверх, щоб зустріти Намджуна біля дверей. Встиг вийти на ґанок, коли під’їхала знайома машина. Той відчинив ворота дистанційно своїм пультом, який був у нього, як і ключі від самого будинку Чонгука. Вечір був тихий, спокійний, теплий. Ліхтарі на території будинку давали м’яке, приємне світло.

Машина заїхала, ворота почали зачинятися. Чонгук зійшов на кілька сходинок нижче. Двері водія відчинилися, Намджун вийшов, уважно подивившись на нього.

— Привіт. Заходь.

Намджун ще на мить затримався біля машини, закрив двері й наблизився до ґанку.

— Привіт, Чонгук… Тобі ніхто не телефонував?

— Ні, ніхто. А що? Щось сталося?

— Так. Мені потрібно тобі дещо сказати.

— Ми що, на вулиці стоятимемо? Вечір, звичайно, теплий, але пропоную зайти в будинок.

— Так, давай зайдемо.

Вони пройшли у вітальню. Чонгук сів на диван, сперся ліктями на коліна і чекаюче подивився на Намджуна.

Намджун нервово переступав з ноги на ногу, торкаючись ґудзиків сорочки, поправляючи волосся, що вибилося з охайної зачіски. Його пальці непомітно тремтіли.

— Чонгук, послухай… дещо трапилося.

— Ну, розповідай.

— Мені дуже шкода… Сьогодні твої батьки потрапили в аварію.

Чонгук відчув, як його тіло напружилося. Глузлива усмішка, яка зазвичай з’являється, коли чуєш щось неймовірне, застигла на його губах.

— Що? Не може бути… Наскільки серйозно?

— Настільки серйозно, що від їхньої машини майже нічого не залишилося.

Серце Чонгука почало битися з божевільною швидкістю, пропускаючи удари.

— Де це сталося?

— У центрі, коли вони поверталися з прийому. Нам потрібно…

— Їдемо зараз! Я готовий!

— Ні, ні… Вже не потрібно. Завтра ми поїдемо і туди, і в поліцію, і… до моргу.

Чонгук сидів, розуміючи, що має ставити питання, але його розум був порожній, немов хтось вичерпав звідти всі думки. Мовчання затягнулося на довгі хвилини.

— Намджун, я доросла людина. Я витримаю. Якщо потрібно буде страждати, я страждатиму потім. А зараз розкажи мені, що сталося.

— Я і сам ще не знаю всіх деталей. Завтра розберусь і, звичайно, розповім тобі все. Але з того, що відомо зараз… Дві машини їхали, дотримуючись правил. Ніхто не порушував, не їхав занадто швидко. А потім на перехресті одна з машин раптом різко виїхала і врізалася в авто твоїх батьків. Удар прийшовся з боку водія.

Чонгук мовчки кивнув, його пальці непомітно впилися в оббивку дивану.

— Подушки безпеки спрацювали. Машини були пошкоджені, але спочатку все виглядало не настільки страшно… А потім стався вибух.

— Вибух? – Голос Чонгука звучав глухо, наче з-під води.

— Так. Машини вибухнули. Перший вибух сильно пошкодив їх. А другий перетворив усе на купу металу. Обидві машини… всі, хто був усередині…

Намджун не договорив. Він відійшов до вікна, відсунувши штору, став дивитися у двір. Його силует чітко виділявся на тлі нічного двору, освітленого м’яким світлом ліхтарів. Він стояв, даючи Чонгуку час. Час, щоб осмислити. Час, щоб почати дихати знову.

Намджун повернувся до Чонгука лише тоді, коли той порушив мовчанку.

— О котрій мені бути готовим завтра?

— Я буду у тебе о дев’ятій. Давай почнемо день не надто рано. Спокійно підготуйся, проведи ранок у порядкуванні думок. Коли я за тобою заїду і ми рушимо в місто, тобі треба бути зібраним. Морально. Завтра буде справжній початок – поліція, морг, юристи, організація похорону, зустрічі зі ЗМІ… Усе це вимагатиме твоїх сил.

Чонгук глибоко вдихнув. Сидіти вже не міг – підвівся, запустив пальці у волосся, з силою стиснув прядки, немов намагаючись промасажувати думки. Потім потер очі, скроні, відновлюючи кровообіг.

— Ми з батьками… не були надто близькі останніми роками. Але стосунки були добрі. Коли я переїхав за місто, бачилися рідше – хіба що на роботі. Я навіть з батьком іноді по кілька днів не перетинався…

Його голос звучав рівно, але Намджун бачив, як його пальці непомітно тремтять.

— Усе одно боляче… Мабуть, добре, що це сталося зараз. У тридцять два я вже можу себе контролювати. Проживатиму це горе спокійніше.

Намджун підійшов ближче, поклав руку на його плече:

— Я допоможу. Як голова безпеки і як друг. Усе, що потрібно, зробимо. Але обіцяй мені одне: не замикайся. Скажи, якщо захочеш поговорити. Або побути самому. Скажи, якщо знадобиться щось – будь-що.

Чонгук кілька разів моргнув. Очі зволожилися, але сліз не було – ніби весь біль застиг десь глибоко всередині. Він обійняв Намджуна, притулившись скронею до його плеча.

Так вони простояли кілька хвилин. Намджун поплескував його по спині, гладив по голові – у цьому було щось батьківське. Не співчуття, а тверда опора.

— Дякую, – прошепотів Чонгук. Лише одне слово. Але в ньому було все.

Чонгук відсторонився.

— Добре, Намджун. Давай усі деталі – завтра.

Намджун кивнув, але затримав погляд. В його очах читалося щось іще.

— Що? — Чонгук нахмурився. — Ще щось є?

— Те, що я розповів – це лише частина історії. Спочатку я хотів подивитися на твою реакцію. Ти тримаєшся добре, тому розповім решту.

Чонгук відчув, як його тіло напружилося.

— Це вже не стосується твоїх батьків, — Намджун пройшовся по кімнаті, відмовившись сідати. Він виглядав так, ніби стоячи міг краще контролювати ситуацію.

— Коли я сказав, що загинули всі… це було не зовсім так. Один пасажир з тієї другої машини вижив.

Чонгук різко підвів голову.

— Його врятували. Очевидці розповіли, що після удару, після вибуху хтось підійшов до машини і витягнув людину. А потім… зник.

— Зник?

— Так. Усі були зайняті пожежею, сиренами. Ніхто не помітив, куди подівся той рятівник, або той, кого він виніс.

Чонгук глибоко вдихнув. Куточок його губ непомітно здригнувся – не усмішка, а скоріше рефлекс на абсурдність ситуації.

— Цікаво. Дуже цікаво. Таємничий пасажир, таємничий рятівник… І як ти його знайшов?

Намджун похмуро усміхнувся.

— Ти ж знаєш, що на всіх наших машинах стоять мої цікаві маячки. Не звичайні, а особливі. Якщо щось станеться, мені приходить сповіщення з точними координатами та причиною.

Він витягнув телефон, показав екран.

— О 21:05 я отримав повідомлення: «Аварія. Фізичні пошкодження». Виїхав миттєво, взявши з собою команду. Координати привели нас у центр. Коли ми під’їхали, поліція та швидка вже були там. Ми розділилися, щоб оглянути місце з різних боків.

Намджун зробив паузу. Його голос став тихішим:

— І ось тоді я його побачив.

Намджун почав обходити місце аварії, прислухаючись до розмов травмованих перехожих. Другий вибух розкидав уламки на всіх, хто наважився підійти ближче. Серед галасу він виловив окремі фрази: «Йому пощастило», «Хтось встиг витягнути», «Від машини лише залишки».

Його увагу привернув темний провулок навпроти перехрестя. Серед бруду й тіней лежала бліда пляма – світло-блакитна сорочка на молодому чоловікові. Хлопець був непритомний, обличчя в крові, одяг пропах димом.

«Не можу залишити його тут», — подумав Намджун. Він швидко оглянув потерпілого: пульс нерівний, але живий, видимих поранень нема. Не роздумуючи, підхопив його на руки.

Обійшовши будівлі задвірками, він виніс пасажира до своєї машини. «Він буде свідком», — пояснив він підлеглим, кладучи незнайомця на заднє сидіння.

Тепер, стоячи перед Чонгуком, Намджун жестом показав на двері: «Він у машині. Можемо занести його в гостьову кімнату?»

Коли непритомного внесли в будинок, повітря наповнилося важким запахом гару та чогось солодкувато-мерзенного. Чонгук мимоволі відступив крок, прикривши ніс.

— Чонгук, ти його не впізнаєш?

— А я повинен його знати?

— Особисто ви точно не знайомі. Але ти повинен його знати.

— Ні, Намджун, я його не впізнаю.

— Серйозно?

— Просто якийсь молодий білявий хлопець. Я його не знаю.

— Чонгук… це Кім Техьон.

Пауза. Чонгук завмер, його погляд застиг на непритомному обличчі. Повітря в кімнаті згустилося, наче від останніх слів Намджуна воно раптом стало важчим. Він повільно ковтнув, відчуваючи, як щось холодне повзе вздовж хребта.

— Кім… Техьон?

Його голос звучав глухо, немов він говорив крізь вату. Намджун лише кивнув, не відводячи пильного погляду.

— Той самий.

Перші секунди після цих слів пройшли у повній тиші. Чонгук стояв нерухомо, його погляд ковзав по непритомному обличчю.

Раптом усвідомлення вдарило з такою силою, що його трохи захитало. Він уперся долонею в стіну.

— Намджун, хто був у тій іншій машині?

— З твоїми батьками зіткнулася машина батьків Кім Техьона. Там були обидва Кіми зі своїм водієм.

Чонгук ковтнув. Шість життів. Дві могутні родини. Один вцілілий.

— Занось його.

Намджун підхопив непритомне тіло:

— Він жахливо пахне паленим. І весь у бруді. Може, спершу його обмити?

— Ти пропонуєш мені це зробити?

— Ти тут сам у будинку зараз… А я поїду за лікарем Чхве.

Ванна гостьової кімнати була невеликою. Чонгук розкрив двері:

— Клади його тут, просто на підлогу. Їдь. Я впораюсь.

Коли Намджун вийшов, Чонгук залишився наодинці з непритомним тілом.