40

Була середина грудня, коли Техьон знову, одного з вечорів, запросив Чонгука на важливу розмову у вітальню.

З того вечора в його квартирі вони справді почали проводити разом не всі дні. Техьон міг залишатися в тій квартирі на ніч, кілька разів там ночував і Чонгук, коли йому доводилося затримуватися на роботі чи брати участь у заходах, а повертатися за місто було вже надто пізно.

Рішення, яке запропонував Техьон, виявилося зручним — мати квартиру в місті.

Іноді вони залишалися там на вихідні. Техьон малював, Чонгук спостерігав. Або ж, одягнувши обов’язкові маски, кудись виходили. Обирали більш людні місця, щоб зникнути в натовпі, щоб їх не впізнали. Навіть кілька разів ходили в кіно і обом це дуже сподобалося.

Якщо для Техьона це було звичніше (він ходив з Хосоком та Ушиком у студентські роки), то Чонгук не був у кіно дуже давно.

З кожним днем вони, здавалося, ставали ближчими. Відкривалися одне одному. Дозволяли собі закохуватися все більше.

І ось вони сидять на дивані у вітальні.

Чонгук знову напружений.

— Чонгук-і, я знову хочу тобі дещо сказати.

Чонгук зморщив чоло, готуючись почути що завгодно. Хоча про розставання він уже не думав — він відчував, що Техьон дійсно ставиться до нього з великою любов’ю, відданістю, прив’язаністю.

Техьон продовжив:

— Я хочу перед днем народження поїхати в Пусан.

— Пусан? — Чонгук дуже здивувався. — Але у тебе ж там немає ні родичів, ні друзів, ні справ компанії. Що ти там робитимеш?

— Насправді, так, у мене там нікого немає, і справ компанії теж. Але… усі ці останні місяці я дуже змінився. Ти сам це бачиш. Я продовжую відкривати себе, виконувати свої бажання. Пам’ятаєш, ми домовилися жити так, як хочеться? І ось, мені дуже хочеться поїхати в Пусан і зустріти там свій день народження. І Новий рік. Тут більшість справ я закрив. Моя присутність до Нового року вже не потрібна, на наступному тижні ще треба буде бути на підписаннях і на нарадах. Але потім я знадоблюся лише в січні.

Він замовк, дивлячись на Чонгука, очікуючи реакції.

— Чому саме Пусан? – запитав той.

— Ти, напевно, не знаєш… Насправді, коли я був маленьким, і мій батько був у розквіті сил, він думав про те, щоб перевести компанію із Сеула. Він тут задихався. Він розумів, що це найкраще місце для розвитку бізнесу, для управління компанією, він розумів, що тут найзручніше проводити всі зустрічі. Він розумів, що саме тут, у Сеулі, є всі можливості. Але насправді… йому хотілося жити трохи спокійніше. Тому він роздумував про переїзд. У Тегу чи в Пусан. Він дуже хотів жити на півдні.

Чонгук чув це, звичайно, вперше. А Техьон продовжував:

— Він розглядав ці міста як перспективні для перенесення всього виробництва і всієї компанії. Я пам’ятаю, що, обговоривши це з мамою, вони обрали все-таки Пусан. І ми навіть деякий час жили там. Батько вивчав місто, вивчав можливості.

Техьон розповідав це, прикривши очі, згадуючи.

— Ми жили в Пусані досить довго — близько року. Мені тоді було 12. І я запам’ятав те море. Саме пусанське море. Я запам’ятав ті пляжі. Я запам’ятав, яким воно буває в різну погоду — взимку і влітку. Який там вітер. Як там пахне повітря. Тому, думаючи про те, які ще бажання я хочу виконати, я згадав саме про Пусан. Я хочу знову побути трохи наодинці. Тому я хочу поїхати за тиждень до дня народження. А на мій день народження я хочу, щоб приїхав ти. І ми можемо залишитися там ще на кілька днів і зустріти Новий рік.

Чонгук одночасно й нахмурився, й зрадів. Нахмурився від думки, що знову вони будуть не разом – адже це непросто сісти в машину й доїхати кудись за півгодини. Пусан на іншому кінці країни. Як там буде Техьон?

Але з іншого боку, він розумів: Техьон робить усе правильно. Він виконує свої бажання. І яке ж це щастя, що вони у нього є! Нехай ця поїздка зробить його ще спокійнішим і впевненішим. Можливо, він почуватиметься ще дорослішим, зрілішим. Це додасть йому віри в себе, стійкості.

І, звісно, Чонгуку сподобалося, що Техьон навіть не запитав, чи хоче він приїхати. Він говорив про це як про факт: Чонгук приїде на його день народження.

А ще, можливо, і Чонгуку потрібен був відпочинок? Змінити обстановку, поїхати в інше місто – це справді гарна ідея.

Обдумавши все, він сказав Техьону те саме, що й минулого разу:

— Я тебе розумію. Я тебе підтримую. Якщо хочеш поїхати, звісно, їдь.

Техьон просто засяяв. Він притягнув Чонгука до себе й поцілував – коротко, але палко. Поцілунок подяки.

— Як ти будеш добиратись? Літаком? Потягом?

— Ні, хочу на своїй машині. Саме хочу поїхати. Після аварії я їздив тільки містом, тепер хочу далі. Страху немає. Але хочу себе перевірити і знову закохатися в дорогу, у керування. Тому хочу їхати на своїй машині.

— Ти вже знаєш, де житимеш?

— Поки ні. Але не хочу в готель. Хочу зняти якусь маленьку затишну квартиру недалеко від моря.

 

***

 

До дня народження Техьона залишався рівно тиждень. Він завершив усі свої справи, здав усі проєкти як дизайнер. Нові замовлення не брав, повідомивши клієнтам, що продовжить роботу лише після Нового року. З собою він не взяв нічого для малювання — лише одяг та необхідне. Вийшла одна валіза.

Напередодні від’їзду вони з Чонгуком провели теплий вечір разом. Багато обіймались, цілувались, намагаючись провести разом кожну хвилину, що залишалась.

Вранці, у передпокої, вже одягнені, вони довго стояли в обіймах. Цілувались м’яко й ніжно, дихали одне одним.

Подорож Техьону сподобалась. Він їхав із задоволенням, не поспішаючи. Хоча машин було багато, за кермом він почувався впевнено. Кілька разів зупинявся на заправках — заправляв авто, купував каву й щось перекусити. До Пусана дістався без пригод.

Квартиру він знайшов заздалегідь. Невелика світла студія, як він і хотів, за 10 хвилин до моря. Всі вікна виходили на південь, тому, підійшовши до вікна, Техьон бачив море. Дорога до нього пролягала через затишні двори та вулички з численними магазинчиками й кафе для приїжджих і туристів.

Техьон ходив до моря кожного дня. Він жив за таким самим графіком, як і колись у квартирі Намджуна, здавалося, цілу вічність тому.

Він прокидався, пив каву, снідав якоюсь готовою їжею, одягався й виходив на вулицю. Багато гуляв. Досліджував околиці, згадував минуле, відкривав для себе місто наново. Часто заходив у різні магазинчики й кав’ярні. Але більшість часу проводив біля моря.

У нього було кілька улюблених пірсів. Але ввечері він завжди приходив на найдовший із них – широкий, з дерев’яним настилом і металевими перилами. Уздовж пірсу стояли лавки й ліхтарі, тому в темряві тут було особливо затишно. І хоча з моря постійно дув вітер, людей завжди було багато: парочки, діти, господарі з собаками.

Техьон проходив до самого кінця, ставав, спираючись на перила, й дивився на воду. Не думаючи ні про що – просто дихав, насолоджуючись свіжим повітрям. Потім повертався додому.

Але перед цим він заходив на вечерю в один із невеликих ресторанчиків. Особливо йому подобався один – невеликий, затишний, де готували страви з морепродуктів. Потім дорогою додому заходив у цілодобовий супермаркет, купуючи щось готове на ранок.

 

***

 

Так минули три дні.

В четвертий день Техьон робив усе так, як уже звик. Прокинувся без будильника, не поспішаючи. Написав Чонгуку. А також написав Намджуну – Техьон завжди повідомляв, що у нього все добре.

Неспішно поснідав, дивлячись у вікно. Випив свою звичну ранкову каву, прийняв душ. Тепло одягнувся й вийшов на вулицю.

Знаходячись вже кілька днів у Пусані, він відчував – жити тут постійно він би не хотів. Сеул залишався його містом. Великим містом, де було все: і для життя, і для відпочинку, і для роботи. Його воно не відлякувало своїми розмірами чи швидкістю.

Але мати можливість просто приїхати до моря – до цього південного моря – це було чудово. Тут була інша атмосфера. Інше повітря, інші вібрації. І йому, городянину до мозку кісток, так подобалося бути неспішним у цьому великому південному місті.

Він не поспішаючи гуляв вулицями. Зайшов в улюблений сквер, посидів трохи на лавочці, спостерігаючи за людьми. Потім пообідав у невеликому кафе, зайшов у пару сувенірних магазинів просто щоб погрітися, і знову вирушив гуляти. Уже починалися сутінки.

Техьон попрямував до пляжу. За день він проходив багато кілометрів, тисячі кроків, але це була радість. І зараз він йшов із задоволенням доріжкою вздовж пляжу, поки не наблизився до свого улюбленого пірсу. Зараз він вийде на нього, постоїть трохи, а потім піде вечеряти у той маленький рибний ресторанчик.

Неспішно, насолоджуючись моментом, він пішов до пірсу. Ліхтарі вже горіли, і, незважаючи на кінець грудня, людей було чимало. Техьон підійшов до пірсу, ступив на дерев’яні дошки й повільно рушив до його протилежного кінця.

На пірсі кілька пар сиділи на лавках, кутаючись у шарфи й теплі куртки, діти бігали неподалік, літня пара повільно йшла уздовж пірсу, тримаючи на руках свою маленьку собачку. Техьон бачив цих людей, але водночас ніби не помічав їх, занурившись у свій внутрішній світ.

Як завжди, він підійшов до краю пірсу. Глибоко вдихнув солоне морське повітря, із задоволенням видихнув. І раптом відчув, як одна з дерев’яних дощок під його ногою тріснула й почала провалюватися.

Усе сталося за мить. Техьон навіть не встиг нічого зрозуміти. Дошка провалилася, він оступився. Нога провалилася в діру, що утворилася під тріснутою дошкою. Він міцніше вчепився у поручень, намагаючись утримати рівновагу та витягнути ногу.

Витягнув ногу, поставив на цілі дошки. Але тут чи тріснули, чи розхиталися болти – поручень у тому місці, де він тримався, раптом опинився у нього в руках.

Без опори, без чогось, за що можна було б вхопитися, він полетів із пірсу у воду.

Хтось із тих, хто стояв ближче, побачив це й перелякано закричав. Люди на пірсі почали збиратися, зі страхом дивлячись у воду, хтось уже дзвонив до екстрених служб. Хтось – одразу в швидку.

А Техьон навіть не встиг перелякатися.

Він упав, ударившись об холодну воду. Вода миттєво промочила його теплий одяг – вовняне пальто, шарф, светр, штани. І ці мокрі речі почали тягнути його на дно.

Від шоку він не встиг набрати повітря у легені.

Він махав руками, намагаючись утриматися на поверхні. Відчував, як його затягує вниз. Усе ж таки встиг якось вдихнути, набрати трохи повітря, щільно стиснувши губи, заплющив очі й пішов під воду.

Холод був обпалюючим. Тіло стискалося, груди корчило від бажання видихнути. Техьон з останніх сил стримував цей порив, намагаючись заспокоїтися й зрозуміти, що робити. Як сплисти?

Поки він бив ногами, чоботи злетіли з ніг. Він відчував, наскільки мокрий його одяг, яким важким він став, як тягне його на дно. Від холоду тіло почало коченіти.

Рухати руками й ногами ставало все важче. Утримувати повітря в легенях – ще важче. У грудях пекло. Очі пекли. Шкіру поколювало, ніби тисячі голок впивалися в тіло.

А потім він відчув, як його нога за щось зачепилася.

В голові промайнула думка: «Якщо він заплутається – це кінець».

Він спробував виплутатися, але тіло вже не слухалося. Льодяне, неповоротке. Свідомість затьмарювало.

Утримувати рот закритим ставало неможливо. Губи розкрилися. Повітря вирвалося бульбашками.

Техьон втратив свідомість.

В останні секунди він встиг подумати: «Ну от і все… Невже знову?».

Останній образ, який був перед його очима – це було обличчя Чонгука.

І тільки його ім’я: Чонгук… Чонгук… Чонгук…

І його свідомість затухла.

Він покачувався глибоко під водою. Вода зайшла йому в бронхи.

Техьон уже не дихав.