7

Чон Чонгук цього вечора був у своєму кабінеті.

Останні два роки він змінив рутину до невпізнання.

До тридцяти років у нього була велика квартира в центрі, у модному житловому комплексі. Вечори тоді проходили на вечірках, презентаціях, закритих івентах — він насолоджувався всіма проявами тих можливостей, які давали гроші. І можна сказати, що награвся.

Неодружений. Ніколи не був одружений. Серйозних стосунків теж не було.

Були жінки, звичайно. З кимось він зустрічався кілька місяців, з кимось — понад рік. Але це ніколи не заходило далеко. Вони не жили разом, у нього навіть не виникало бажання будувати щось справжнє.

У їхньому колі всі стосунки будувалися на взаємній вигоді.

Багаті чоловіки вибирали собі жінок, які готові були продати свою красу, молодість, час. Багаті жінки — чоловіків, які могли заплатити за їхню веселість, життєрадісність, тіло.

Усі розуміли правила. Усі знали, що справжніх почуттів тут немає й бути не може.

Чонгук сприймав це спокійно.

Він зростав у цій системі. Його батьки, хоч і любили одне одного, хоч жили добре й дружно (за мірками суспільства), також побудували стосунки на вигоді. Об’єднання капіталів, статусів. Вона — красива, з відомої родини. Він — розумний, багатий, з впливом.

Чонгук був єдиною дитиною. Батьки намагалися народити ще, але не вийшло. Тож він залишився єдиним спадкоємцем династії.

Його виховували двояко: з одного боку жорсткі рамки. Контроль друзів, хобі, вільного часу. Контроль успішності, інтелектуального розвитку. З іншого — вседозволеність, яку давали гроші.

Не лише дорогі речі чи відпочинок на віллах. А й інші речі, які можна купити. Або відкупитися від них.

Йому пощастило: батьки не тиснули надто сильно. Він і сам був зацікавлений у тому, щоб добре вчитися, заводити корисні знайомства, підтримувати репутацію.

Не бунтував. Не переступав межі. Не потрапляв у поліцію, не був замішаний у скандалах з наркотиками чи чимось подібним.

Так звані друзі. Такі ж, як і він — з багатих, впливових родин.

Їхня дружба (якщо це можна назвати дружбою) була взаємовигідною.

Хто кого знає. Хто кому може допомогти. Хто куди може провести. Хто з ким може познайомити.

Дівчата? Чоловіки? Не важливо. Головне — користь.

Чонгук почувався в цьому середовищі, як риба у воді. Він розумів правила. І його все влаштовувало.

Більше того, він належав до нечисленної групи молодих людей, які насолоджувалися таким життям.

Він чудово усвідомлював, що має в рази більше можливостей, ніж більшість. Не лише в Сеулі — у всій Кореї.

Тому був вдячний. Батькам. Долі. За те, що ніколи не знав, що таке нестача. За те, що ніколи не соромився свого одягу. За те, що міг увійти в будь-який заклад, на будь-яку вечірку. За те, що міг купити все, що захоче.

І тому він поводився пристойно. Добре вчився. Пізнавав світ – економіку, політику, заводив корисні знайомства. Серед багатої молоді його можна було назвати майже ідеальним прикладом – не мажором у класичному розумінні, а тим, хто, маючи гроші, не виставляв їх напоказ.

Його поведінка не була викличною, не було у нього і нахабства. Він просто знав, чого хоче.

Ще під час навчання (а вчився він, звичайно ж, бізнесу) він почав працювати в компанії батька. Як і багато дітей з подібних родин, де були свої виробництва, свої корпорації, він одразу почав заглиблюватися у всі процеси.

Як майбутній керівник, він не міг обмежитися лише теоретичними знаннями. Йому потрібно було розуміти все: від досліджень на папері до лабораторних експериментів, від виробництва на заводах до логістики, від постачальників до каналів збуту, від маркетингу до юридичних тонкощів фармацевтичного бізнесу.

Тому його життя було поділене на три частини:

Навчання – теорія, яку він опановував досконально.

Робота – практика, де він вникав у кожен етап.

Відпочинок – вечірки, знайомства, розваги, які дозволяли йому не вигоріти.

До закінчення університету він уже був готовим керівником. Батько залишив його в компанії, призначив своїм помічником, і все йшло до того, що колись влада перейде до Чонгука.

Але батько не поспішав. Йому самому подобалася робота, і він не планував просто так відходити у відставку.

Тому Чонгук і жив у центрі – близько до роботи, до розваг, до всього, що потрібно молодій людині з його статусом.

Але чим ближче до тридцяти, тим сильніше він почав відчувати: не хочеться безцільно проводити вечори, не хочеться витрачати час на випивку чи вечірки, не потрібно нікому нічого доводити – його статус уже непохитний, як гора.

Його душа просила іншого темпу. Менше людей. Більше спокою.

Перед ювілеєм – тридцтиріччям – він попросив у батьків особливий подарунок.

Грошей у нього було достатньо, щоб купити це самому. Але він хотів, щоб саме батьки зробили цей крок.

Він попросив будинок за містом.

Батьки лише пораділи. Вони пишалися сином. Їм подобалося, яким він виріс – з характером, але без егоїзму, з цінностями, але без лицемірства, працьовитим, але не зацикленим лише на кар’єрі.

Вони підтримали його бажання змінити життя. Так у Чонгука з’явився цей будинок.

Сучасний. Спроєктований відомим дизайнером. У його інтер’єрі переважали теплі, природні кольори – темно-коричневий, бежевий, натуральне дерево, камінь. Навіть попри те, що кожна деталь була продумана до дрібниць, тут не відчувалося холодного гламуру – лише затишок і гармонія.

Чонгук із задоволенням повертався сюди щовечора.

Садівник доглядав за територією, газонами, рослинами. Покоївка займалася прибиранням. Кухар – доросла аджума, з якою у нього склалися теплі, хоч і не надто близькі стосунки. Раз на тиждень вони обговорювали меню, після чого вона готувала наперед і робила закупівлі. Працівники бували вдень, тому ввечері, коли Чонгук повертався з роботи, будинок належав лише йому.

Йому подобалося бути наодинці. Подобалася ця тиша, коли він міг провести весь вечір, не промовивши жодного слова.

Музична система «Розумного будинку» вмикалася з телефону – ненав’язливі, спокійні мелодії, що супроводжували його в кожній кімнаті.

Робочий день він зазвичай закінчував о 6-7 вечора. Після прямував у домашній спортзал, обладнаний усім необхідним: кардіотренажери, силове обладнання, боксерська груша, невеликий басейн на цокольному поверсі.

Іноді він тренувався інтенсивно, іноді просто біг на доріжці або боксував, скидаючи напругу. Після – душ, легка вечеря.

Він навмисно не залишався в офісі допізна – замість цього брав роботу додому.

Його посада вимагала багато уваги – аналіз звітів, підготовка до нарад, робота з документами від юридичного відділу, вивчення новин фармацевтичного ринку.

Але іноді він просто читав. Не завжди професійну літературу – іноді художню, щоб розвантажити думки.

Це був його світ. Без зайвих людей. Без непотрібних розмов. Без притворства.

Тут він міг бути справжнім. Навіть якщо ця справжність була самотньою.