42

На столі вже стояла їжа. Перед Чіміном стояли кілька тарілок різного розміру, невеликі соуснички. Чонгук не став розглядати, що саме подано, але помітив, що це дійсно була риба.

У двері постукали, увійшов офіціант:

— Готові замовити?

Чонгук все ще перебував у прострації. Чімін відповів за нього:

— Дайте нам, будь ласка, ще трохи часу. Ми вас покличемо, коли будемо готові зробити замовлення.

Офіціант кивнув, вийшов та зачинив двері.

В альтанці було досить тепло. Оскільки це був закритий простір невеликої площі зі стінами, вікнами та дверима, обігрівач добре справлявся зі своїм завданням.

Тут було дуже тихо. Чути було лише шум моря.

— Якщо ти не проти, я продовжу їсти, — сказав Чімін. — Тут дуже смачна їжа, а я встиг зголодніти.

Чонгук поклав руки на стіл, переплів пальці, потім підвів на Чіміна важкий погляд.

— То це ти мені писав повідомлення? — більше як не запитання, а ствердження.

— Так. Весь цей час це був я. Усі повідомлення — це все я.

— А та людина на відео – це теж ти?

— Так. Це я витягнув Техьона з води.

Чонгук на мить замовк. Він прибрав руки зі столу, відкинувся на спинку стільця, прийнявши одночасно розслаблену й готову до дій позу. Спина спиралася на стілець, ноги були широко розставлені — він не знав, чого очікувати від Чіміна, тому був готовий до всього: схопитися, втекти, вдарити.

— Ну що ж… Раз ми зустрілися, гадаю, ти готовий розповісти мені все.

— Саме так, Чонгук. Настав час поставити крапку в цій історії.

— В якій історії?

— Ось у тій, яку я зараз тобі розповім. Гадаю, це буде довга розповідь… А поки що я продовжу їсти. Дуже смачно.

Чонгук не сумнівався – він відчував запахи їжі, і навіть слина почала виділятися, але відволікатися на замовлення їжі він, звичайно ж, не збирався. Їсти разом із Паком він тим більше не планував. Чонгук не міг зрозуміти, ким для нього був Пак – конкурентом, ворогом чи другом. Бо довгі роки Пак був для нього просто суперником.

Якщо спогади про Техьона були дуже нечіткими, то з Паком ситуація була іншою. Різниця у віці між ними була меншою – чотири роки, і Пак завжди був активнішим учасником різних заходів. Хоча Чонгук сумнівався, що це було бажання самого Чіміна. Він був упевнений, що це батько водив свого сина по всіх можливих заходах.

Навіть Чонгук бував не на всіх вечірках, форумах чи зустрічах, а ось Пак був присутній буквально скрізь. Його фотографії з батьком постійно з’являлися в новинах. Тому Чонгук дуже добре знав, як він виглядає.

Але тепер, дивлячись на людину навпроти, він бачив зміни.

Вони з Чіміном навчалися в одній школі – престижному закладі для дітей багатіїв, бізнесменів і політиків. Через різницю у віці вони не спілкувалися, але знали один одного в обличчя.

Особливо запам’ятався Чонгуку Чімін, коли сам він був уже у старшій школі, а Пак – у середній. Той завжди був яскравим, гучним. Його дзвінкий сміх лунав на кожній перерві. Він постійно з’являвся то в коридорах, то у шкільному дворі, завжди оточений натовпом дітей. Навколо нього завжди було багато хлопців і дівчат, які хотіли з ним дружити. І не тому, що діти розуміли, хто він і яке його прізвище, а тому що він був справжнім сяйвом. Чімін був як світло.

Світилося його обличчя. Його очі.

Усмішка майже завжди була на його обличчі — Чонгук це дуже добре пам’ятав. Він був немов із сонячного променя — м’який, теплий. Притягував до себе.

Чонгук тоді не розумів чому, але ж він і сам був підлітком. Та він пам’ятав – Пак був помітним. Яскравим немов сліпуче світло. Світився, немов маленьке сонце. А потім, коли Чонгук уже закінчував школу… Спеціально він, звісно, не думав про це, та неможливо було не помітити, як світло Чіміна почало гаснути. Все менше й менше його було видно, все рідше чути його сміх. Все менше ігор. Він більше не був душею компанії.

І Чонгук зараз взагалі не пригадував, щоб бачив Пака в свій останній шкільний рік. Напевно, той ходив на заняття, але просто більше не з’являвся у коридорах, не виходив на подвір’я, не вигадував ігри, не був заводилою.

Чонгук, звісно, не знав, що сталося. Але те, що його світло погасло, він бачив.

Потім вони вчилися в одному університеті. Хоча з великою різницею у віці, по суті лише в останній рік навчання Чонгук знову його помітив. Почув його прізвище серед найкращих студентів курсу.

Але той уже не був тим Паком, якого пам’ятав Чонгук. Його зовнішність, його поведінка — усе стало холодним.

Чімін перетворився на кригу. Гострий, колючий, неприступний. Його очі — наче два шматочки льоду. Вираз обличчя завжди кам’яний, немов витесаний зі скелі.

Чонгук пам’ятав період, коли той, схоже, бунтував. Нестандартний одяг, яскраві зачіски, зухвала поведінка.

А потім, коли Чімін почав працювати з батьком і з’являтися на різних заходах, Чонгук бачив його знову — завжди з батьком — і він став ще холоднішим, ще неприступнішим.

Де той яскравий хлопчик? Де те тепле світло?

Чонгук не знав. І не замислювався. Просто констатував: як сильно може змінитися людина.

Той був справжнім спадкоємцем свого батька. Холодним, із кам’яним виразом обличчя, з колючими крижаними очима. Чіткий. Строгий. Підтягнутий. Виникало відчуття, що скажи він слово, і воно поріже, як ніж. Саме таким він здавався — холодним і гострим. Наче спеціально створений, щоб бути схожим на батька.

Чонгук також пам’ятав, що прямої конфронтації між ними ніколи не було.

Їхні батьки, іноді зустрічаючись на заходах, могли дозволити собі колкості, могли зачепити один одного. Але Чімін ніколи так не робив.

І ось зараз, дивлячись на нього навпроти, за столом, Чонгук знову бачив нового Чіміна.

Він уже не відчував у ньому того холоду, тієї неприступності, яку пам’ятав.

Чімін сидів вільно. Спирався на лікті. Вправно орудував паличками. Його тіло виражало спокій і розслабленість.

Його пофарбоване платинове волосся було сховане під шапку, яка сиділа на ньому, як біні — високо, з підвернутими краями, тому Чонгук міг розгледіти, що його натуральні темні корені вже добре відросли.

Обличчя було м’яким. Очі ще не стали зовсім теплими, але вже й не нагадували шматки льоду, як колись. Його м’які, пухкі губи були розслаблені — не щільно стиснуті, як пам’ятав Чонгук.

Він їв легко, із задоволенням. Отже, не відчував внутрішньої напруги чи тягаря.

Дивлячись на такого Чіміна, Чонгук і сам трохи розслабився.

— Я готовий тебе вислухати. І я готовий прийняти будь-яку інформацію, яку ти вважатимеш за потрібне сказати.

Чімін кивнув. Доїв те, що було у нього на тарілці, поклав палички.

— Ну що ж… Ми з тобою не спілкувались, але, я думаю, ти мене пам’ятаєш так само, як і я тебе. І в школі, і в університеті, і потім ми зустрічались дуже багато разів. Гадаю, у тебе було про мене певне міркування.

Чонгук кивнув: «Ну так, ну так».

— Я грав роль. Не знаю, пам’ятаєш чи ні, але в університеті я знатно бунтував.

Чонгук кивнув, ніби підтверджуючи: «Пам’ятаю».

— Так от… я все-таки здався. Мій батько – важка людина. По-своєму сильна. Але важка. Зла. Ламаюча людей. Я вирішив, що якщо хочу мати доступ до навчання, до грошей, до можливостей, мені краще поступитись… Ти пам’ятаєш, яким я був світлим?

Чонгук кивнув.

— Світлим… Мені всі говорили, що я як промінь сонця, що я дуже світлий. Я й сам так думав про себе.

Чонгук кивнув, тому що буквально саме так — цими самими словами — думав і він про Чіміна.

— І мені довелося своє світло загасити, підкоритись батькові. Хоча я все ж відстояв певну самостійність, щоб батько не ліз у моє життя. Особливо в особисте. Щоб не забрав у мене танці й інші речі, що мені подобаються. Я буквально продав себе. Надів маску. Надів обладунки, що сховали моє світло. Так стало жити простіше. І так тривало аж доти, поки я не зустрів його.

Чонгук підняв брови.

— Мого партнера, Чонгук. Його звуть Юнгі.

Чонгук не хотів показувати здивування, але, мабуть, воно все ж проступило на його обличчі.

— Так, Чонгук, не тільки ви з Техьоном знайшли одне одного. Мене теж хтось полюбив. І я, мабуть, буду вдячний цій людині до кінця своїх днів за те, як він мене прийняв. І за те, що не ставив зайвих запитань.

Чонгук, хоч і обіцяв мовчати, але все ж не втримався:

— Ти… Що ти знаєш про нас із Техьоном?

Чімін усміхнувся.

— Я знаю все. Зараз тобі все поясню. Послухай мою історію. Мою історію, яка водночас є каяттям.

Він зробив паузу, набираючи повітря.

— Чонгук, ти – сила, ти – лідер, ти – полководець. Ти – та людина, яка має мати все.

Під словом «все» Чімін мав на увазі лідерство у їхньому фармацевтичному бізнесі, можливості, гроші. І Чонгук його зрозумів.

— Техьон… Ніжність. Тепло. М’якість. Творчість. Техьон – свято. Техьон – краса.

Чонгук кивнув, бо Чімін був абсолютно правий.

— А я… Я – людина, яка шукає каяття. Відроджує себе, як птах Фенікс. І шукає своє нове внутрішнє світло.

Він знову зупинився, ніби збираючи думки.

— Тому дозволь мені розповісти всю історію. І хоч ми з тобою ніколи не були друзями, навіть приятелями не були… Але зараз, здається, ближчих за тебе й Техьона людей у мене немає.

Він поправив себе:

— Ні-ні, звісно, якщо не рахувати Юнгі. Але я про нього навіть не говорю. Хьон… Він моя родина. Моя опора, підтримка, любов.

Чімін перевів дух.

— Так от… Я почав жити окремо. Батько мене не чіпав. У вільний від роботи час я міг займатися чим завгодно, що я й робив. Але в робочий час я був повністю відданий батькові. І виконував все, що він мені говорив.

Спочатку, у перші роки після закінчення університету, я займався лише справами компанії. Мені дали посаду — заступник директора департаменту з розвитку. Посада, яка звучить гарно і абсолютно незрозуміло для сторонніх людей, тому що у цієї посади насправді можуть бути які завгодно обов’язки і функції. Бо ніхто зі сторонніх толком не знає, що таке «департамент з розвитку».

У мене був свій окремий кабінет, було кілька людей, які підпорядковувалися лише мені. І спочатку до наших завдань входило збирати інформацію — про твою компанію, про компанію Кімів, про інших дрібніших гравців ринку, про нових учасників ринку, про тих, хто хотів увійти на фармацевтичний ринок Кореї з інших країн. Про дослідження, лабораторії, нові виробництва.

Ми їздили у відрядження, досліджували ринки інших країн – переважно Китаю, Японії та Америки. Привозили якісь зразки. Здобували нові дослідження. Коли батько побачив, що я добре справляюсь, він почав давати мені вже інші доручення.

Тепер мені потрібно було комусь дати хабаря, з кимось домовитись. Привезти зразки, які ще не надійшли у продаж. Зробити так, щоб у фірми-конкурента дослідження проводились у два-три рази довше. Десь мені потрібно було перекупити формулу якогось препарату. Десь — переманити на свій бік дослідників, учених, або когось із керівного складу.

Робота була неприємною, але не складною. Я настільки створив собі зовнішній образ, що іноді мені було досить просто увійти до кабінета і люди беззаперечно слухали все, що я від них хотів.

Минали роки. І останні кілька років батько почав давати мені ще цікавіші доручення.

Ти, напевно, знаєш, що мій батько любить грати брудно? Так от він почав залучати до своїх брудних ігор і мене.

Хто займався його справами до того, як я почав, я не знав. Це була таємна сторона життя компанії, про яку, мабуть, крім батька, ніхто не знав. Навіть я не знав. Як я зрозумів, тепер деякі доручення батько став давати мені. І ми з моїми людьми їх виконували.

Це були вже справді брудні доручення. Тепер це були не просто хабарі – це були маніпуляції, вимагання, підробка документів, звітів. Ми стали влаштовувати… «нещасні випадки».

Чонгук подався вперед, забувши про намір сидіти в розслабленій позі. Розповідь Чіміна дійсно була цікавою, і нічого з цього Чонгук не знав. Він поставив руки на стіл, щоб бути ближче до Чіміна, і почав слухати ще уважніше.

А Чімін продовжував розповідати, як тепер і він втягнувся в ці брудні ігри. І «нещасні випадки».

— Все, що сталося за останні два роки до аварії, дійсно були не смертельні, не страшні, але «нещасні випадки». Десь нам потрібно було підстроїти затримку в дорозі якоїсь важливої персони на переговори. Десь – зірвати якусь зустріч. Десь – вигадати історію, нібито хтось когось із конкурентів чи потенційних партнерів підставив.

Ми могли пробивати шини, псувати техніку чи комп’ютери. Могли підробляти досить серйозні документи. Зривали угоди, зустрічі, договори – все, що могло вплинути на роботу компаній, партнерів, конкурентів чи клієнтів.

Іноді доводилося створювати ситуації, щоб потенційні покупці не довго думали, чи варто їм співпрацювати з «Park Corp» – щоб у них просто не залишалося інших варіантів.

І нарешті Чімін підійшов до дня аварії.

— Це було перше більш серйозне доручення від батька. Він мені тоді сказав, що воно вирішує все. Що якщо я все зроблю як треба, він нарешті почне довіряти мені справжню роботу. Не те сміття, яким я займався до цього. Вибач, але я називаю речі своїми іменами – я був просто хлопчиком на побігеньках. Стільки лайна накоїв. Стільки життів попсував. Стільки збитків завдав іншим компаніям.

Чімін розповів про те, як довго вони стежили за сім’ями – і Чонгука, і Техьона. Розповів, що в той день на перехресті це дійсно був збіг – вони не знали й не очікували, що ви вийдете саме так. Розповів, як вони ще давно підкупили водія Кімів – Лі Сонгі.

Розповів, наскільки вони були напружені того дня. Як чекали, передчували, коли зрозуміли, що саме сьогодні вдасться влаштувати аварію. За словами Чіміна, це мала бути просто аварія – удар машини об машину.

Після цієї аварії батько Чіміна хотів нанести візит кожному – і Чону, і Кіму – і озвучити свої умови. А умови були прості – змінити розстановку сил на фармацевтичному ринку, віддавши більшу частку прибутку, можливостей, партнерів і клієнтів компанії «Park Corp». Інакше наступна аварія може бути серйознішою.

Вибуху не очікував ні Чімін, ні його люди. Вони самі злякалися. Саме тому Чімін і кинувся донизу – до машини. Особливо коли зрозумів, що в тій машині був Техьон.

— Його там дійсно не мало бути, — сказав він.

Чонгук кивнув:

— Так, я знаю. Йому подзвонили того дня з університету.

— Так, — кивнув Чімін, — але, до речі, це підстроїли не ми. Це дійсно був збіг. Ми про це не знали і не могли знати, тому що його, як і тебе, у цій партії не було. Тут були лише ваші батьки.

— Тому що і я, і Техьон потрібні, — сказав Чонгук.

— Так, — підтвердив Чімін, — тому що ви потрібні. Ви занадто великі фігури. Вас не можна просто прибрати, ви мали залишитися, щоб керувати майном своїх сімей. Навпаки, план був у тому, щоб з вами все було гаразд. Щоб на вас можна було тиснути, маніпулювати. Щоб все виглядало чесно для суспільства — ніби це ви самі погані керівники, самостійно приймаєте рішення про меншу участь на ринку, самі робите помилкові бізнес-кроки.

Тому я тоді навіть сам цього не розумів – щодо Техьона. Але потім, поговоривши з батьком, я лише переконався, що зробив все правильно. Техьон мав жити, щоб успадкувати майно.

— А що потім? — запитав Чонгук.

— А потім ти, напевно, знаєш. Пак старший підкупив голову Ради директорів. З його донькою стався нещасний випадок… Вона була на дитячому майданчику. Там були діти, які її штовхнули з гірки. Вона зламала руку і ногу, потрапила до лікарні.

— Це ти підстроїв? — запитав Чонгук похмуріше.

— Ні, не я. Після аварії я вже нічого такого не робив. Я робив все навпаки.

— Що «навпаки»?

— Я саме про це і хочу тобі розповісти, — Чімін подивився на свої тарілки, взяв палички, доїв те, що залишилося, і відкинувся на спинку крісла.

— Наступного дня після аварії я зустрівся зі своїми людьми. Ми розбирали все по секундах і не могли зрозуміти, чому сталася аварія. Ми знали всі поліцейські звіти, але все одно не розуміли причини вибуху. Не було нічого, що могло б його спровокувати.

Чонгук кивнув:

— Так, ми з Намджуном теж все перевіряли і нічого не знайшли.

— Я тоді наважився піти до батька, коли зрозумів, що самі ми відповіді не знайдемо. І батько зустрів мене з єхидною посмішкою. Він сказав, що це моє ініціаційне випробування. Він прямо сказав мені в очі, що вибух підстроїли його люди. Виявляється, на машинах за деякий час до аварії вже були встановлені вибухові пристрої.

— Але ж нічого не знайшли, — сказав Чонгук.

— Так, не знайшли. Знаєш чому? Все просто — новітні технології. Легкоплавкий пластик і спеціальна речовина, що провокує вибух і повністю знищується вогнем. Маячок, що активується натисканням кнопки на телефоні. Ось і все — після вибуху не залишається слідів.

— Значить, це його люди?

Чімін кивнув:

— Так. Він відкрито сказав, що це його люди, але хто саме — так і не зіззнався. Тому я так і залишився у незнанні: хто ж робить брудну роботу для батька, скільки їх, хто вони.

— Того вечора після аварії, коли я обдумував все, що сталося, — Чімін мав на увазі той вечір на балконі квартири Юнгі, — я прийняв рішення: більше не буду себе продавати. Більше не буду так жити. Я вже накоїв стільки лайна, що переступати цю межу я не буду. Я ще не знав зі слів батька, що саме він підстроїв вибух, взяв на себе шість смертей. Я вважав себе вбивцею…

Так, навіть якщо це зробив не я, вибух здійснив не я — я все одно вважав себе вбивцею. І я вирішив розібратися у всьому. Вирішив шукати каяття.

І я вирішив, що не буду спадкоємцем імперії Пак.

Імперія Пак отруєна. Вона токсична і отруйна. І якщо дозволити цьому продовжуватися, скільки ще горя принесе мій батько? Тому того вечора я прийняв остаточне рішення.

Що я тепер, по-перше, дізнаюся всю правду. По-друге, виправлю її. І нехай це буде брудно — такі вже в нас методи. Але я виправлю все, наскільки це можливо. Я вже зробив перший крок тим, що врятував Техьона.

Чонгук сказав:

— І я за це тобі дякую.

На обличчі Чіміна з’явився незрозумілий вираз. Чонгук сприйняв його як задоволення.

Чімін продовжив розповідати:

— Через кілька днів нам усміхнулася удача. Мій помічник – Джунхек — переглядаючи записи з камер спостереження в тому районі, дещо знайшов. Це не була камера, що дивилася прямо на перехрестя. Це була камера на фасаді однієї з кав’ярень, яка знімала тротуар перед входом і трохи захоплювала вулицю навпроти.

І щось можна було побачити, лише знаючи, що шукати. Мій помічник, переглядаючи запис, помітив, що між будинками навпроти, у тіні поза зоною впливу ліхтарів, щось ворухнулося.

Він багаторазово обробив цей фрагмент — збільшив, освітлив, додав контрасту, прибрав тіні, і показав мені. Ми побачили, як буквально на кілька секунд із тіні між будинками виринає людська постать. Людина дивиться у бік перехрестя. У руці — телефон чи якийсь інший пристрій. Вона натискає пальцем на пристрій і відбувається вибух. Людина миттєво зникає в тіні. Ми зрозуміли, що знайшли того, хто натиснув кнопку.

Намагаючись обробити запис усіма можливими способами, щоб розгледіти хоча б якісь деталі, ми не змогли чітко побачити обличчя чи фігуру. Але дещо помітили: у людини на правій руці, якою вона натискала на телефон, не було половини вказівного пальця — тому вона натискала в телефон середнім пальцем.

Це вже була зачіпка. Ми шукали дорослого чоловіка, у якого на правій руці відсутня одна чи дві фаланги пальця. Це вже багато.

Порадівши такому відкриттю, помічник Чіміна одразу сказав: «Чімін, та ми ж знаємо, хто це!»

Спочатку Чімін не зрозумів, про що йдеться, але потім сам згадав: у батька була група людей, яких він називав своєю «особистою охороною». Їх було четверо чи п’ятеро. Вони ніколи не брали участі у великих нарадах чи офіційних заходах – тоді з батьком при потребі завжди була інша, «парадна» охорона. Але ці люди постійно крутилися десь поруч.

І ось один із них справді не мав половини пальця на правій руці.

«Ну що ж», – сказав тоді Чімін. – «Діємо. Починаємо стежити».

Вони з Джунхеком встановили за ним спостереження. Дізналися, як його звуть, де він живе, а жив він у невеликому районі практично на околиці Сеула. Їздив на досить старій машині, яка нічим не виділялась.

І сам чоловік не дуже привертав увагу: середньостатистична коротка зачіска, невиразний одяг, середня статура, абсолютно звичайне обличчя.

Простеживши за ним два тижні, вони побачили, що він дійсно виконував роботу, схожу на ту, яку колись робили Чімін і його люди – довгі години стежив за кимось, робив нотатки, зустрічався з батьком, але не в його офіційний робочий час.

Вони знали, що він живе один. І також знали, що він любить випити.

А якщо по-чесному, він любив добряче напитися. І робив це завжди наодинці. Напивався до непритомності, засинав і міг вийти з дому лише через добу.

А дізналися вони про подробиці його діяльності тому, що одного дня пробралися до його квартири. І це було ох, як складно. Там було дуже багато різних шпигунських штучок. Якісь непомітні нитки, ліски, ще щось – все те, що могло повідомити господарю про несподіваних гостей. Але все ж таки вони змогли.

Жучок вони не наважилися встановити, камеру – тим більше. Зате ретельно обшукали квартиру, наскільки могли. І знайшли компромат.

Причому ця людина була або дуже дурна, або настільки впевнена у своїй невразливості, що навіть не приховувала доказів. Між книгами на книжковій полиці – а у нього була ціла полиця з книгами – вони знайшли невелику папку. У ній на окремих аркушах були від руки написані звіти: що зроблено, скільки витрачено, за ким стежив, який саме «нещасний випадок» він влаштував.

Судячи з усього, ця людина була досить творчою – жоден із «нещасних випадків» не повторювався. І тепер, перечитуючи ці записи, Чімін згадав — ці конкретні інциденти завжди призводили до серйозних втрат: розірвання контрактів, банкрутства, хтось отримував каліцтва, хтось гинув.

Тобто ця людина була не просто виконавцем, який влаштовував нещасні випадки та маніпулював людьми. Він був убивцею.

Чімін розумів: навіть якщо він забере цю папку чи якимось чином її оприлюднить, ніхто не повірить. Якщо він піде з нею до ЗМІ, швидше за все, або їй не дадуть ходу, або перекрутять все з ніг на голову — так, як це вміють робити медіа заради гарячого сюжету.

Але найголовніше — його батько одразу зрозуміє, що це зробив саме Чімін. І тоді, Чімін не був впевнений, що залишиться живим.

Але він уже прийняв рішення: якщо доведеться робити жахливі речі, він їх зробить. Але він виживе. Він помститься. Навіть якщо ця помста стосується не лише його особисто. Скільки десятків, сотень людей залишилися без грошей, без здоров’я, без можливостей, без майбутнього? Скільки бізнесів зруйновано, скільки родин втратили близьких? І все це — справа рук його батька, спадкоємцем якого був Чімін.

Він вирішив: зробить усе. Навіть найгірше. Але він розірве цей ланцюг. Зупинить цю машину під назвою «Пак».

Вони вирахували, коли у цієї людини — Мін Чіюна — був запій. Під цей час Чімін із своїм помічником знову пробралися до його квартири. І коли той повернувся додому, вони з Джунхеком на нього напали.

Він відбивався люто, але їх було двоє, і вони були молодші, сильніші, тому його швидко скрутили. Привели на кухню, посадили за стіл. Щоб не залишилося слідів на шкірі, використали пластикові стяжки: прив’язали його ноги до ніжок стільця, завели руки за спинку та стягнули великі пальці — слідів не залишиться, а він був повністю скутий у рухах.

Спочатку він намагався грати роль суворого, непохитного бійця. Але потім, коли зрозумів, що Чімін ще холодніший, ще жорсткіший і не збирається відступати, здався.

Він не хникав, не благав, але спробував піти на угоду. Дивлячись Чіміну прямо в очі, спитав:

— Що ти хочеш від мене? Визнань? Розповідей? Чекаєш, що я тебе чимось шантажуватиму? Ти ж розумієш, Чімін, якщо твій батько дізнається, що ти тут був, що між нами взагалі була якась розмова, він тобі голову відкрутить.

Чімін тоді кивнув:

— Звісно, розумію. Тому батько і не дізнається. Бо ніхто йому про це не розповість.

— Що ти задумав? — видихнув він.

— Я нічого не задумав. Я нічого не буду робити.

— Тоді чого ти хочеш?!

— Я нічого не хочу від тебе. Я просто хочу, щоб це все зупинилося.

— Це не зупиниться, Чімін. Навіть якщо щось станеться зі мною, у твого батька є ще кілька таких, як я. Вони продовжать нашу роботу. Ця машина запущена давно. Ти розумієш? Ми робимо це десятиліттями. Твого батька не зупинити.

Чімін нахилився до його обличчя. Подивився своїми крижаними очима в його мутні:

— Ти навіть не уявляєш, на що я готовий, щоб зупинити свого батька. А знаєш що? Мені навіть не цікаво тебе слухати. Я знайшов твою папку. Я її прочитав. Навіть якщо там не все, навіщо тільки частина, мені цього достатньо.

— Що ти збираєшся зробити?

— Я вже сказав – нічого. Просто станеться нещасний випадок.

На цих словах він підійшов до столу, почав накривати. Дістав із холодильника продукти — там було багато готової їжі, яку не треба готувати. Чімін розігрів дещо в мікрохвильовці, поставив на стіл соуси, а потім — кілька пляшок соджу.

— Це те саме соджу, яке ти завжди п’єш. Ми знаємо твою норму. Так, ти, звісно, кінь — шість-сім пляшок на одного. Взагалі-то, це занадто.

Мін фиркнув.

— Ну що, почнемо?

Він махнув Джунхеку. Взяв ще одну пластикову стяжку і кухонний рушник. Обернув його кілька разів навколо шиї Міна, притиснув рушник зверху стяжкою, закинув йому голову і стягнув стяжку на спинці стільця.

Так Мін Чіюн сидів із закинутою головою, нерухомий тепер повністю, а завдяки  рушнику не залишиться слідів на шиї від стяжки.

Чімін відкрив першу пляшку. Підніс до рота. Губи того були щільно стиснуті. Але Чімін знав найпростіший спосіб — він затиснув пальцями ніс.

Мін довго опирався, не дихав. Але потім, щоб зробити вдих, розкрив рот. І в цю мить Чімін влив йому соджу прямо в горло. Той закашлявся, захлинувся. Хотів виплюнути, але частина все ж потрапила всередину.

— Якщо ми тебе напоїмо одразу, на розтині це буде видно. Тому ми будемо тебе напоювати весь вечір, — сказав Чімін.

У Чіюна очі спочатку округлилися, потім звузилися. На обличчі з’явилася злість, навіть лють.

Він намагався вириватися, але це, звичайно, не виходило. Так Чімін і Джунхек накачували його алкоголем кілька годин. Поки не побачили, що він повністю дійшов.

Те, що він весь був облитий алкоголем, їх не бентежило. «Він же алкоголік, звичайно, пив і обливався».

Чімін пішов у ванну. Заткнув пробкою стік і відкрив воду. Став набирати ванну. Він волів, щоб Джунхек тут не допомагав. Раз він іде за каяттям, то робитиме все сам.

Почекавши, поки ванна майже наповниться, зробивши напір води невеликим, він повернувся на кухню. Вони акуратно зняли стяжки. Мін був уже в напівнепритомному стані і не опирався.

Вони трохи розгромили кухню — кинули пару тарілок на підлогу, кілька пляшок, одну розбили, щоб було видно, ніби Мін дійсно пив, напився і був дуже п’яний.

Вони взяли його під пахви і за ноги, понесли до ванної.

Спочатку хотіли роздягнути, але потім вирішили залишити в одязі — це ж нещасний випадок.

Його помістили у ванну прямо так, у вбранні. Вода, коли вони його опускали, сягала майже до краю.

Чімін акуратно взяв його за голову, різким рухом з усієї сили притиснув до краю ванни. Череп не розбив, але удар був сильний – шкіра тріснула, з потилиці потекла кров.

Той лише слабо стогнав, майже непритомний. Чімін плавно натиснув на груди, занурюючи його під воду.

Мін пішов на дно майже без опору. З рота почали виходити бульбашки повітря. Вода поступово червоніла від крові з потилиці.

На краю ванни залишився слід від удару. Прекрасно. Так і треба.

Вони зачекали десять хвилин. Переконалися — дійсно потонув, п’яний у власній ванній.

Поки чекали, слабкий напір води все ж переповнив ванну — рідина почала виливатися через край. Чімін рвонув шторку для ванни різким рухом, ніби той, підійшовши, схопився за неї, але не втримався — голова запаморочилася, ноги заплуталися, упав, вдарився, пішов під воду. Саме тому шторка зірвалася. Разом із карнизом.

Карниз впав, вдарившись у раковину — та трішки перекосилася.

Все вийшло ідеально.

Поки Чімін займався цим у ванній, Джунхек акуратно пройшовся по квартирі. Він протер усі місця, де могли залишитись їхні сліди на всяк випадок, хоча вони обидва були в рукавичках, вони розуміли: якщо це нещасний випадок, то жодних сторонніх відбитків бути не повинно.

Вони обережно вийшли з квартири, причинивши двері. У під’їзді не було камер – ні на сходах, ні біля входу. Вони пройшли до протилежного боку вулиці, де за двісті метрів стояла їхня машина.

Машина була орендована на підставне ім’я. За роки роботи на батька у Чіміна з’явилось кілька таких «штучних» особистостей. Авто було середнього класу – нічим не примітне.

Вони сіли в машину і почали спостерігати. Приблизно через сорок хвилин почули сирену швидкої. Потім під’їхала поліція. Ще через двадцять хвилин вони побачили, як на ношах винесли тіло.

Наступного дня в них уже була інформація з поліцейського відділку.

Швидку допомогу та поліцію викликала сусідка знизу. Вона була в цей час вдома. Почула якісь звуки, зайшовши у свою ванну побачила, як зі стелі ллється вода. Одразу зрозуміла — сусід зверху, напевно, затопив. З криками та лайками піднялася на поверх вище, почала барабанити у двері сусіда, але двері виявилися незамкненими. Сусідка зайшла у квартиру. На її крики висунули носи з квартир інші сусіди, хто був вдома.

Вона одразу попрямувала до ванної. Побачила свого сусіда, якого навіть не знала, навіть не змогла б пригадати, як він виглядає, який лежав на дні своєї ванни, текла вода і переливалася через край — на підлозі в квартирі вже був невеликий шар води. А у ванній — погром, було видно, що він, мабуть, упав.

Огляд тіла показав, що Мін Чіюн був дуже п’яний. Все оформили як нещасний випадок.

Батько з Чіміном про цю історію не говорив, але Чімін помітив, що той напружився. Та все було зроблено настільки добре, що не залишалося інших варіантів, окрім нещасного випадку.

Вони з Джунхеком поступово вирахували всіх інших людей. Стали стежити за кожним. І з кожним протягом наступних місяців стався нещасний випадок.

Чімін у якийсь момент відчув, що навіть отримує якесь збочене задоволення від вигадування сценаріїв. Але водночас відчував тяжкість — адже по суті він не робив нічого доброго. Це все одно був тягар на душі. Але з іншого боку, Чімін з кожним разом відчував більше легкості в душі. Він зупиняв цей маховик. Все вже не буде як раніше.

У цей час він практично не жив у себе вдома, не з’являвся у своїй квартирі. Він жив у Юнгі.

Юнгі тактовно не ставив жодних запитань. Він просто бачив, у якому стані Чімін, і давав йому свою підтримку та любов.

Хоча Чімін знав, що міг розповісти Юнгі все, той прийняв би його будь-яким. Але він для себе вирішив: не оскверняти Юнгі такою інформацією. Вона була йому ні до чого.

Останній нещасний випадок з останньою «спеціальною людиною» батька стався наприкінці листопада.

Він якраз був на завданні. Стежив за одним із конкурентів — директором невеликої фірми з виробництва БАДів. Той був на діловій зустрічі в ресторані з якимись партнерами.

А цей чоловік пив каву в кафе навпроти того ресторану. У сусідній будівлі йшов ремонт. Зовні вона стояла в лісах, затягнутих банером, щоб приховати будівельні роботи. І ось, коли ця людина вийшла з кафе й повільно йшла вулицею, ніби просто гуляла, йому на голову з верхнього поверху впав мішок із цементом.

«Нещасний випадок».

Мішки з цементом лежали на одному з майданчиків лісів. І чи то через порив вітру, чи то через те, що ліси хитнулися, один з мішків зісковзнув. І впав просто на голову цій людині.

Сам по собі удар був сильний. Мішок — 50 кілограмів — впав із висоти третього поверху. Можна порахувати, яка вага припала на голову. Людина впала на асфальт. Мішок її придавив, тріснув від удару — і сухий, розсипаний цемент засипав голову.

Вийшло так, що від удару чоловік впав, вдарився об асфальт і втратив свідомість. А задихнувся цементом.

Ось такі бувають «нещасні випадки».

Після цього останнього інциденту Чімін побачив: його батько нарешті допустив думку, про яку не хотів думати…