12

Так минуло три дні.

Три доби, коли Техьон прокидався вранці чи то від голосу Чіюна, що чергував у нього вночі, чи то від м’якого дотику денної медсестри, чи під час обходу лікаря Чхве. Вони говорили з ним, перев’язували рани, стежили за станом.

Але щоразу було одне й те саме: перші 30 хвилин він ще тримався. Слухав. Кивав. Потім приходило усвідомлення. І починалося: істерика. Біль. Сльози.

Тіло й психіка, здавалося, вирішили не давати йому жодного шансу. Три дні він жив у цій агонії.

Коли лікарі розуміли, що слова не доходять, давали седативне. І він провалювався у сон. Так, між криком і маренням, він проспав більшу частину цих трьох діб.

Лікар Чхве, однак, був задоволений — тіло заживало швидше, поки він лежав нерухомо. Стан – ідеальний (як на людину після аварії): шкіра – чиста, без ознак нестачі вітамінів, нігті – міцні, рівні, волосся – м’яке, попри фарбування, білки очей – чисті, ясні.

Він не був спортсменом, але його струнке тіло мало гарні сильні м’язи. Внутрішні органи, баланс гормонів – усе працювало, як годинник.

Висновок лікаря був однозначним — якщо серйозних ушкоджень немає, Кім Техьон одужає дуже швидко.

 

***

 

Того першого вечора, коли Чонгук і Намджун повернулися додому, у вітальні їх уже чекав лікар Чхве. Медсестра попередила його про стан Техьона, і тепер лікар пояснював новоприбулим:

— Сьогодні було кілька нападів. Ми даємо йому трохи часу, нехай виплачеться, викричиться. Але якщо стан стане неконтрольованим, вводимо седативні.

Чонгук мовчки слухав. Він хотів поговорити з Техьоном, але розумів — зараз ліки важливіші. Намджун погоджувався:

— Так буде безпечніше для нього самого.

Наступного ранку Чонгук прокинувся за звичним графіком. Тепер його робочі дні змінилися — вранці він їхав до офісу вже не як помічник, а як людина, яка взяла на себе керування компанією.

Після роботи — басейн чи зал, душ, вечеря. Потім документи і робота вдома.

Тепер у його розкладі з’явився новий обов’язок: кілька разів за вечір він заходив до кімнати Техьона.

Іноді просто стояв у дверях, дивився, як медсестра міняє пов’язки. Іншого разу питав у нічного помічника про стан хлопця. Потім повертався до кабінету, до паперів, до звітів.

Все, як завжди.

Але вже зовсім не так, як раніше.

Протягом дня Чонгук часто думав про Кіма. Але про себе він знав одне — почувався нормально.

Тих сліз у морзі вистачило. Він був емоційно стійкою людиною: врівноваженим, зібраним, з гармонійним внутрішнім балансом. У 32 роки він справді відчував себе дорослим — зрілою особистістю, здатною приймати рішення.

Тому він не вдавався до крайнощів. Якщо стане важко, піде до психолога. Якщо знадобиться допомога, — попросить. Але поки що навіть після цієї катастрофи, яка перевернула його життя, він залишався в нормі.

Він легко взяв на себе керування корпорацією. Без істерик, без вагань. Процеси, якими раніше займався батько, тепер стали його обов’язком і він входив у них природно, наче завжди це робив.

На роботі він був власником і керівником: впевненим, компетентним, здатним говорити з підлеглими на будь-які теми. Його життя до смерті батьків було стабільним, і зараз, окрім факту їхньої відсутності, мало що змінилося.

Він поступово оформлював права на спадщину: гроші, нерухомість, бізнес.

Квартиру батьків у центрі Сеула наказав продати. Він знав: у найближчому майбутньому не повернеться до міста, залишиться тут, у заміському будинку.

А якщо колись вирішить, що квартира в Сеулі потрібна, купить нову. Іншу. Без спогадів.

Ця квартира в центрі не була для нього місцем болю чи неприємних спогадів. Просто він розумів — ці стіни будуть постійно нагадувати: «Вони були. І їх більше немає». А йому було досить пам’ятати батьків у своєму серці, без таких наочних підказок. Тому рішення продати прийшло легко. Так він рухався далі — тепер із новим обов’язком під дахом свого дому: Кім Техьоном, єдиним сином і спадкоємцем своїх колишніх конкурентів, які також загинули в тій аварії.

Намджун щодня доповідав про ситуацію: суспільство і поліція досі не шукало Кіма — усім вистачало чуток, що він живий, ховається і з’явиться, коли буде готовий (Намджун прикладава руку до цих чуток); за три дні не з’явилося нових даних про аварію; експерти десять разів перевірили записи з камер, свідчення, аналізи залишків автомобілів — нічого підозрілого.

Висновок залишився незмінним: вибух був випадковим. Ніякої вибухівки, ніякого втручання.

Навіть ЗМІ поступово втрачали інтерес — першої заяви Чонгука вистачило. До нього вже не лізли з додатковими запитаннями.

Тепер у його будинку жив Техьон.

І ця думка не давала спокою. Він хотів поговорити з хлопцем — по-справжньому, не через седативні. Відчував дивність ситуації — син конкурентів під його дахом. Розумів: скоро треба буде вирішувати разом із Техьоном і Намджуном, що робити далі.

Але поки що все залишалося так, як є.

Жити з кимось під одним дахом було для Чонгука чимось абсолютно новим. За свої тридцять два роки він ніколи ні з ким не ділив житло. Його стосунки завжди були поверхневими — кілька місяців, рік максимум, але ніколи настільки глибокими, щоб перейти на спільне проживання.

Тому сама присутність Техьона в будинку, навіть у несвідомому стані, викликала в ньому дивне відчуття.

Ще дивніше було те, що він не міг відвести очей, коли заходив до кімнати хлопця. Спочатку це його бентежило — він намагався не дивитися, вважаючи це дивним. Але потім просто перестав боротися з цим.

Техьон був гарним.

Молодий. Високий. Стрункий. Привабливий.

Чонгук пам’ятав, як уперше мив його — тоді він не міг не помітити його тіло: довгі ноги, витончені лінії, привабливе обличчя.

Навіть зараз, коли Техьон лежав непритомний, Чонгук відзначав деталі: чіткі лінії щелепи, гармонійний ніс, пухкі губи, виразні повіки, довгі вії, волосся світле, ніжне, як шовк, аристократичні пальці з ідеальними нігтями.

Все в ньому було витонченим, наче створеним з якогось недосяжного еталону.

І ця думка не давала йому спокою.

Навіть у непритомному стані, з тріснутою бровою, розбитою губою, у синцях та саднах, у незручному шийному ортезі, Техьон виглядав так, що від нього було неможливо відвести погляд. Тож Чонгук часто уявляв, яким він буде у свідомості.

Як рухаються його губи, коли він говорить? Коли сміється, чи з’являються ямочки на щоках? Як звучить його голос? Як виглядають у реальності ті широкі плечі, довгі ноги, стрункий стан?

Він пригадував, як виглядала його шкіра – ніжна, медового відтінку, що змінювався під сонячним промінням. Як вона відливала золотом у ранковому світлі та набувала теплих персикових ноток у вечірньому.

Але найцікавішим було те, що Чонгук не розумів, чому так зациклився на цьому.

«Це просто цікавість», – запевняв себе.

Нестандартна ситуація: красивий, харизматичний чоловік з’явився в його домі у найнесподіваніший спосіб. Звичайно, що виникає інтерес.

Але потім думки йшли далі: який він насправді? Зухвалий мажор, що уникав батьківського бізнесу? Чи інтроверт-самітник, який ховався від світу?

Як він говорить? Швидко й різко чи повільно, обмірковуючи кожне слово? Як дивиться на людей – з викликом чи з несміливістю?

Ці питання крутилися в голові, навіть коли він намагався не думати про те, що відбувається у гостьовій кімнаті.

У пам’яті спливало кілька офіційних заходів, де їхні шляхи перетиналися роками раніше. Але тоді Чонгук навіть не звернув уваги на того юнака – їх ніколи офіційно не представляли один одному.

Тепер він не знав навіть, як звучить голос Техьона.

Ці думки кружляли в голові, але Чонгука вони не бентежили. Він розумів причини сну хлопця – той просто не витримав болю.

«Якщо навіть мене так накрило в морзі… Що ж відчуває він?»

Намджун уже розповів про нього основне: 23 роки, випускник бізнес-факультету, три роки працює дизайнером (не в батьківській компанії), веде тихий спосіб життя: ніяких скандалів, вечірок, проблем.

Інформації було мінімум – нічого, що могло б пояснити, ким є Техьон насправді.

Тому сьогодні Чонгук знову стояв біля його ліжка. Дивився. І чекав.

Чекав, коли той нарешті прокинеться без істерики, щоб нарешті поговорити і вирішити, що робити далі.

 

***

 

Лікар Чхве попросив Чонгука вийти до коридору. Вони зачинили за собою двері, і лікар, знизивши голос, пояснив:

— Сьогодні, на третій день, ми планували відвезти Техьона до лікарні для обстежень. Але, як ви бачите, стан не змінився — знову істерика, знову неконтрольована реакція. Ми змушені були знову ввести седативні.

Він замовк на мить, обираючи слова.

— Можливо, це навіть краще. Ми не знаємо, як би він відреагував на лікарню в свідомому стані. Тому пропоную такий план: якщо завтра, на четвертий день, ситуація повториться, ми все одно відвеземо його на обстеження під дією препаратів.

Чонгук слухав уважно.

— Намджун уже узгодив все з лікарнею, — продовжив лікар. — Його чекають, ім’я пацієнта не називатимуть, він буде в масці. Ніяких зайвих питань. Ми зробимо МРТ та всі необхідні тести. Можливо, саме так його стан і допоможе нам отримати якісні результати.

— Добре, — кивнув Чонгук. — Робіть, як вважаєте за потрібне. Якщо треба везти його в такому стані, везіть.

Лікар додав:

— Він добре відновлюється. Рани заживають швидко, ми підтримуємо його крапельницями, тому з фізіологічної точки зору все під контролем.

Чонгук схвально кивнув, попрощався і пішов до свого кабінету.